Текст книги "Опівнічні стежки"

Автор книги: Михайло Канюка

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 30 страниц)

Старий підвів очі на чужого, але не здивувався, нічого не сказав, тільки ще ретельні почав знімати паперовий попіл з яскравої троянди. Роман привітався:

– Добридень, Семене Семеновичу! Так, здається, вас?

– Так-так… – не підводячись, сердито відповів той. – Ось палять, палять. А навіщо палити?

– Що? – не зрозумів Роман.

– Папери в установах… Попіл усе місто вкрив. – Старий обережно подув на пелюсток. – Евакуація, хай їй біс!

Роман усміхнувся, уважно подивився на старого, запитав:

– А ви хіба залишаєтесь?

– А куди мені? Старий пень, тут догнию… – Він ніби й лагідно дивиться на Романа, але очі насторожені. – А вам, шановний, що? Розсади треба?

– Ні, я не за розсадою… Ось звідки я. – Роман простягнув старому своє посвідчення. – До вас Дуся вчора не заходила?

– До мене багато хто заходить… І Дуся була.

Роман глянув на годинника.

– Тоді, якщо не заперечуєте, поговоримо.

– Прошу, – гостинно показав старий на домівку.

– Ні, тут не вийде потрібної розмови. Хочу вам дещо показати, Семене Семеновичу. Ходімо, чекає машина.

Старий уважно подивився на нього, підвівся, обтрусив руки.

– Ходімо, шановний…

Вони вийшли на вулицю і мовчки пішли до сірої емки, що примостилася в тіні акації. У машині Семен Семенович мовчав. Не порушив мовчанки і Роман, аж поки не зупинились біля фарбованих, високих – без жодної щілинки! – воріт.

– Прибули, Семене Семеновичу. Це, звичайно, не ваш садок, але варто поглянути…

Повільно йдучи за Романом, Поліщук уважно роздивлявся. Було видно, що густих кущів давно не торкалася рука садівника. Старий не втримався, нагнувся, вміло поправив кущик. Роман озирнувся:

– Подобається? Тут був дитячий садок…

– Воно й видно, – сердито промимрив Поліщук. – Не вміють за квітами доглядати…

На веранду назустріч їм вийшов Дудкін. Роман обернувся до Поліщука.

– Знайомтеся.

– Жорж.

– А це Семен Семенович Поліщук – кращий квітникар міста, кажуть люди… Ось що, Семене Семеновичу. Раніше тут був дитячий садочок, його тепер звідси евакуйовано. А щоб будинок не пустував, ми й вирішили освоїти це господарство…

Поліщук нерозуміюче позирає на чекістів.

– Сюди б, – Роман переглянувся з Жоржем, – квітів побільше, та й фонтан варто відремонтувати… Шкода, басейн не встигнемо обладнати. Кращий у місті сад потрібен!

Очі Семена Семеновича округлюються:

– Це ж для кого таке багатство, шановний? Та ще в такий час?

Роман серйозно пояснює:

– Повернуться дітки – нехай радіють. А не дай бог прийдуть німці, будинок і сад неодмінно мають їм дуже сподобатися…

– А я… Я тут до чого?

– Господар потрібен, умілий і гостинний. А коли вже німці поселяться тут, ми з Жоржем вас знайдемо і дещо попросимо…

Поліщук довго дивиться Романові в очі, потім насуває бриля на лоб.

– Але ж я…

– Ми, Семене Семеновичу, все знаємо, то й довіряємо. Рідну землю треба всім захищати, гуртом.

Поліщук дивиться на далекий Дніпро, і гіркі спогади спливають у пам'яті.

– Старий я, ось що погано. Сил малувато. От що, синку… На Десятинній вулиці живе один чоловік. Недавно в його саду з'явилися рідкісні квіти. По-простому – єгипетський дзвіночок зветься. Піду до нього, мені не відмовить…

Семен Семенович було рушив, але потім повернувся.

– А як вони повірять, що я…

– Все буде зроблено, – заспокоїв Роман. – Це вже наш клопіт, батьку.

Пішов Поліщук, а Роман з Жоржем зайшли в кімнату. Задоволений Роман сів, потер руки:

– Треба поспішати з підготовкою дачі…

– Не заздрю я майбутнім дачникам, – усміхнувся Жорж. Він узяв товсту сучкувату палицю. Роман з цікавістю спостерігає, потім забирає її.

– Важкенька штука, – каже він. – Дуб? І як ти з нею? Освоївся?

Жорж підвівся, узяв ціпок і раптом невпізнанно змінився. Його очі стали нерухомими, хода – обережною, невпевненою. Тихо постукуючи палицею по підлозі, нерішучими кроками сліпця йде по кімнаті. Роман пильно стежив за ним, і, коли Жорж віддалився, різко кинув на підлогу порожнє відро… Жорж зупинився, трохи повернув голову, але очі, як і раніше, нерухомі.

– Що там, Романе?

– Реакцію перевіряю…

Жоржеві очі ожили, заіскрилися.

– У мене в школі математик був. Теж любив різні перевірки влаштовувати…

– Це не просто перевірка, останній огляд, Жорже.

– А що… скоро? – спохмурнів той.

– Треба бути напоготові…

Жорж роздумує, потім показує на палицю.

– Тоді, Романе, бачиш це місце? Про всяк випадок, знай – ламати ось тут. Якщо палиця потрапить до тебе без мене, дорогий друже…

Вони підвелись, подивилися один одному в вічі. Жорж погладив палицю:

– Її і розібрати, звичайно, можна, але то марудна справа. Тайник першокласний, май на увазі.

Роман по паузі:

– Добре, Жорже, але загалом… Загалом орієнтація мусить бути іншою!

– Зрозуміло, товаришу капітан! – засміявся. – На життя і… на перемогу? Так?

– Правильно! – просвітлів Роман. – Тепер слухай… Сьогодні опівночі маю зустрітися з Голубкою і Дусею. У Дусі плануємо обладнати запасну явку, треба, щоб ти подивився місце. Об одинадцятій чекай мене за адресою номер чотири, звідки підемо разом. Тільки не зустрінься із Сіренком, він сьогодні цілий день від мене не відстає…

– Це комісар тебе береже.

– Можливо. Та я б хотів, щоб Сіренко тебе не бачив. А потім у нього спитаю, чи зумів ти пройти за мною непоміченим…

– Заприсягаюсь, що й ти мене не побачиш!

– Хвалько! Бувай… – Роман легко стрибнув з веранди на алею.

Серед багатьох невідкладних справ, якими займався Роман у ці дні, найважливішим і найскладнішим було знайомство з учасниками майбутньої підпільної групи. Декого – Жоржа, наприклад, – він давно знав, а з іншими – як от із Марією і Семеном Семеновичем – мусив зустрітися вперше.

Марія… Кілька років вона чекає повернення свого чоловіка. Роман знає його долю, вона ж вірить, що повернеться. Ввійти до складу групи згодилася охоче, взявши на себе серйозну й відповідальну роль: стати найближчою помічницею Романа. Про людське око вони поженяться. Будь-яка перевірка Марії не страшна: колишня дружина репресованого з більшовиками повинна бути не в ладах. Та й Роман виглядатиме людиною, що заслуговує довір'я німців.

Роман поглянув на годинника й швидкою ходою рушив уздовж Дніпра. Над Києвом лягла густа літня темрява, крізь рідкі хмари виглядав ясний, наче вимитий, місяць. Він посріблив усе: і листя дерев, і легкі парканчики, і стіни хаток на околиці, і навіть стежку на пагорбі. Роман аж захекався, поки дістався до знайомого провулка.

Обіч паркана легкою ходою йшла жінка. Роман придивився: сумніву бути не може. Це – вона. Коли Марія порівнялася, виступив із тіні:

– Здрастуй, Голубко!

– Романе… здрастуйте…

Обоє всміхнулися: адже вони вперше так зустрічаються. Взяв її за руку, злегка потиснув лікоть:

– Звикай на «ти»…

Вона дивилася на Романа і мимоволі порівнювала його з своїм Сергієм. Той теж був ставний, з широкими плечима і чистим, високим лобом. Як воно буде? Марія погано уявляла собі підпілля й усі надії покладала на свого керівника. Який же він? Добрий? Сердитий? Чи любить жарт? Хотілося довіритися цьому чоловікові цілком, адже ж від нього тепер залежало все: і її спокій, і боротьба, й саме життя…

Роман ще по дорозі продумав свою розмову з Марією, і навіть про її тон. Вона ж не знає його… Отже, абсолютна щирість і товариськість. Він для неї насамперед друг і побратим по боротьбі, а вже потім – начальник. Зрештою, цю жінку, якій, певно, трохи лячно вступати у групу, треба просто підбадьорити, показати, що поруч з нею – доброзичливі, сильні й мужні люди…

Вони одночасно озирнулися – і обох вразила дя дивна, мирна тиша, чарівна місячна ніч.

– Зовсім як у романах про любов: ніч, місяць, – пожартував він.

Але Марія – в тон йому:

– І навіть невдоволена теща, яка не злюбила зятя…

Роман зацікавився:

– А що? Мати воює?

– Плаче, сердиться. «Такий час, – каже, а ти заміж! Як же твій Серьожка? Ти ж чотири роки його чекала, а тепер…» Пояснюю, як ти звелів: «Звідти не повертаються, після арешту – жодного листа!» Ну й, звичайно, хвалю тебе всіляко…

– А вона?

– «Хороша людина зараз не жениться! – Каже: – Молодий, здоровий, чому не воює, чому лишається в Києві?»

– А твоя мати розбирається в людях…

– Дезертиром тебе хрестить, Романе! Може, сказати правду?

– Зачекай, можна буде – скажемо… – Він помовчав і додав: – Нелегко тобі буде, Марійко, але ж треба витримати. Для підпільника це страшніше за переслідування ворога – презирство чесних людей, які не знають про нас правди… Я, коли позавчора був у тебе вдома, виходячи, почув за спиною розмову твоїх сусідок у подвір'ї…

– Що вони казали?

– Щось не видно, щоб збиралась вона з Києва, мовляв. А інша додала: «Аякже… Вона тепер чекає! Все тепер пригадає! І тридцять сьомий рік, і свого чоловіка…» І уяви, Маріє, я навіть зрадів цій розмові!

– Порадувався?

– Так! Дуже корисно, щоб така розмова до німців дійшла, коли вони будуть тут. Більше довір'я. А щодо сусідок, Голубко, то ти… перетерпи. Після перемоги все і всім пояснимо!

В цю мить прокотився схожий на весняний грім далекий вибух. І наче розбуджена ним, завила сирена, а за нею – різноголосий хор фабричних гудків. Марія з болем вслухалася у цю тривожну симфонію, а Роман, глянувши на неї і вловивши у повороті її голови цей біль і велике нервове напруження, підкреслено сухо і діловито спитав:

– Бражника бачила?

– Так. Завтра вони завозять рацію. І продукти.

– А документи?

– Теж.

Роман, наче вагаючись, сказав:

– Я хотів спитати тебе, Маріє… Тільки вибач, будь ласка.

– Я – Голубка, товаришу Роман, – з усмішкою нагадала вона. Але він нетерпляче хитнув головою.

– Я, Маріє, хотів про твого чоловіка…

Її очі звузилися, гірка рисочка пролягла на скронях. Опустила плечі, відвела погляд.

– Я все розумію, – вів далі Роман. – Але… ти знала дружин засуджених? Певно, стрічалися біля в'язниці… Так?

Марія не відповіла, тільки кивнула.

– Треба поновити ці знайомства, – і, попереджаючи її запитання, пояснив: – Німці шукатимуть ображених, незадоволених і пригріватимуть їх. Декого й до себе… наблизять…

Вона перебила:

– Я зрозуміла. Ми з Бражником, правда, думали не про це. Він радить поцікавитися німцями, які живуть у Києві.

– Це теж діло. Серед них знайдуться потрібні нам люди. Сьогодні ж доповім командуванню. Ти попередила Дусю, що ми зайдемо?

– Аякже, – і по паузі додала: – Горе в неї… Від чоловіка з фронту ні чутки, ні вістки.

– У багатьох так.

Вони підійшли до невеликого будиночка. Роман постукав, а Марія лишилася на вулиці.

В крихітній чистенькій кухні – невеличка плита, розвішана на вірьовці дитяча білизна. Повнолиця молода господиня присуває стільця, ніяково усміхається…

– Вибачте, я тут… Сідайте.

– Спасибі. Малі вже сплять? – Роман сів, подивився в Дусині очі. – Мене звати Роман.

– Знаю. Може, чаю хочете?

– Не відмовлюсь. – Роман узяв із столу фото військового у простенькій рамці. – Політрук?

– Так, це він після курсів. Молодий ще, а вже лисіти почав. Стидається, а я, бувало, сміюсь… – Дуся сумно дивиться на фото в руках Романа. – Відколи війна – ані рядочка…

Обоє замовкли, прислухаючись до кроків за вікном. Чути далекі кулеметні черги, вибухи бомб, ревіння літаків. Дуся тривожно подивилася на двері кімнати, де сплять діти.

Та ось стихла стрілянина, почувся сигнал відбою. І, наче підкоряючись йому, прояснилося небо, з-за хмар виплив привітний місяць.

… У кухні Роман закінчує розмову:

– Тривожити вас часто не будемо. Пароль запам'ятали?

– Авжеж.

Роман вдячно подивився на Дусю, подумав: «Вона ж навіть не уявляє усього обсягу наступної боротьби, усієї жорстокості, болю, втрат! З чистим серцем вступає у боротьбу мати маленьких діточок, скромна, непримітна жінка, яка, напевне, і не уявляє, як це можна когось у житті зобидити…»

– Спасибі, Дусю, – сказав, підводячись. Якусь мить помовчав, наче хотів ще щось додати, а потім коротко кивнув: – На добраніч.

– Щасти вам, Романе.

Комісар Сенченко робить контрхід…

Ніч у Бруно видалася важкою. Два нальоти із заходу, як не радів їм новоявлений залізничник, ускладнили його роботу. Треба було провести чималу передачу у Берлін, а пройти до свого підвалу в зруйнованому будинку було нелегко; по вулицях шастали патрулі, та й чергові біля будинків не давали спокою… А стрічатися з ними було набагато важче, ніж з патрулями, – тут вже одним документом не відбудешся, стежать і за виразом обличчя, і за мовою, і за ходою. Найбільше боявся Бруно, щоб серед жителів, які чергували цієї ночі біля своїх будинків, не трапився йому справжній залізничник. Це б віщувало найімовірніший провал!

Тому, влізши, нарешті, у свою нору, полегшено зітхнув і негайно взявся за ключ. Він розстебнув куртку, скинув форменого кашкета і низько нахилився над апаратом. Інколи передачу доводилося припиняти, бо згори було чути чиїсь кроки – патрулі не знали втоми! Тоді у тьмяному світлі маленької лампочки на обличчі шпигуна кам'янів вираз безмірної втоми, страху і ненависті. Взагалі Бруно не був боягузом, але зараз, наодинці із самим собою, він «відпустив гальма» й одверто страшився провалу.

Треба було причаїтися – і перечекати гострий момент! Але Берлін не дає спокою, щодня все складніші завдання, і серед них головне – знайти хоч якісь ознаки майбутнього підпілля!

Ніч минула. Яскравий літній день, що прийшов їй на зміну, заспокоїв напружені нерви Бруно. Тим більше, що доля, нарешті, посміхнулася йому. Спокійно і розсудливо він обрав зовсім незвичайний спостережний пункт – горище на будинку навпроти НКВС. Хто може подумати, що біля самої контррозвідки влаштувався ворожий шпигун?

Зате з цього маленького віконця на горищі добре видно широку київську вулицю. Бруно лежить з фотоапаратом у руках і чекає. Час від часу він піднімає апарат і прицілюється ним на будинок навпроти. Або його розрахунок сьогодні справдиться, або Бруно справді нікчемний агент! Вже тиждень він стежить за молодим чекістом Гаврилюком. Учора підслухав його розмову на базарі з якимось хлопцем. За всіма ознаками, той хлопець теж чекіст – надто вже у нього хороша виправка! Та й слова – «Перший викликає» – чогось варті! Не інакше, як Гаврилюк повинен сьогодні прийти до наркомату. У цьому разі Бруно неспростовно доведе його належність до чекістського підпілля!

Через об'єктив апарата видно великі двері і вартового біля них, людей, які входять і виходять, показуючи перепустки. Інколи Бруно здається, що Гаврилюк уже пройшов, що він просто не впізнав його серед десятків відвідувачів цієї великої кам'яної будівлі. Стривай! Бруно напружився, його чоло вкрилося потом…

Є! До дверей підійшов Гаврилюк – такий, як завжди, у скромному цивільному одязі. Дістав перепустку, до того ж привітався з вартовим. Ще б пак! Давні знайомі, виходить… Бруно гарячково натиснув кнопку, зробив кілька кадрів. Гаврилюк пішов у двері, а Бруно ще раз сфотографував вартового і лише після цього знесилено відсунувся од віконця, ліг горілиць… Тепер можна і відпочити хвилину. Належність Гаврилюка до чекістів доведено!

… А Гаврилюк піднявся сходами, постукав у двері, ввійшов. З-за столу підвів голову комісар державної безпеки Сенченко:

– Дивуєтесь, що викликав просто сюди? Сідайте, лейтенанте. Обережність вже ні до чого! Вас розкрито.

Гаврилюк скочив на ноги. Сенченко махнув рукою:

– Сидіть! За вами вже четвертий день – так принаймні знаємо ми – ходить якийсь залізничник… І фотографує!

– Товаришу комісар! Я ж так…

– Романа давно бачили?

Гаврилюк замислився.

– Днів з десять тому. Точніше – одинадцять. Потім працював один.

– Так. Отже, з групи Романа виключаєтесь. Ані з ним, ані з Бражником чи Дудкіним – не зустрічатись!

– Товаришу комісар! Значить, я…

– Значить, ви поїдете з Києва разом з усім наркоматом.

Гаврилюк пригнічено мовчить, потім підводиться.

– Я можу йти?

– Так. Але водіть і далі агента за собою. Поки що. Плутайте, хитруйте. Тільки не перегравайте! Докладну інструкцію одержите у Яковлева. Все.

Сенченко залишився один, за звичкою взяв раковину-попільничку, приклав до вуха. Увійшов чоловік у потертому піджаку.

– За вашим наказом капітан Горбенко, товаришу комісар.

– Сідайте. Полковник пояснив вам завдання?

Горбенко кивнув.

– Ваша група лишається у Києві. Терміново готуйте явки, завозьте зброю, продукти. Часу обмаль!

– Слухаю!

Горбенко вийшов. Сенченко зняв телефонну трубку, набрав номер. Повільно сказав:

– Доповідає Сенченко. Відволікаючий маневр почав…

Поклав трубку, замислився. Ну, добре, Гаврилюк із своїм «хвостом» тепер не страшний, нікого більше не підставить під удар. Але ж залізничника вдалося виявити лише чотири дні тому. А скільки він насправді ходив за Гаврилюком? Чи бачив Романа? Ось що головне! – Тепер Гаврилюк почне зустрічатися з людьми із групи Горбенка, залізничник прив'яжеться до них – і піде та чергова «гра» з ворогом, до якої комісар Сенченко за десятиріччя своєї роботи давно звик. Власне кажучи, гра вже почалася три дні тому – от і цієТ ночі залізничник передавав у Берлін дані, які йому вчора вдалося підсунути… Сенченко всміхнувся, глянув у вікно. А зараз залізничник лежить на горищі, фотографує вхід до наркомату. Нехай! Цікаво, як він передаватиме знімки? Оце треба з'ясувати! Головне – відвернути увагу від групи Романа…

Комісар знову зняв телефонну трубку.

… В кабінеті секретаря міськкому партії Сергія Павловича – хмари тютюнового диму. Він ходить за своїм столом біля стіни і повільно, наче ділячись уголос роздумами, мовить:

– Обстановка ускладнюється щогодини, і вся справа тепер – у нашій чіткості й організованості, товариші. Лінії зв'язку тримайте у найсуворішому секреті, щохвилини пам'ятайте про конспірацію. Щохвилини! Саме зараз, напередодні вирішальних подій, треба бути максимально зібраними й організованими. До міськкому, мабуть, вам не варто заходити. Якщо треба – знайдемо… Задзеленчав телефон.

– Слухаю. – Гай міцніше притис трубку. – Що? Не захоплюйтеся, розберуться ті, кому це належить. Краще скажіть, скільки чоловік відправили на окопи? Добре! Людей добирайте суворіше, стариків і хворих – не треба…

Поклав трубку…

– Учора комсомольці затримали одного з керівників наших п'ятірок. Купуючи газету, той спитав: «Скільки з мене?» Хлопці відразу: «Як? Не знає ціни нашої газети?» І потягли…

Обличчя Гая посерйознішало.

– Війна у місті вже йде – таємна, незрима.

Знову прозвучав дзвінок.

– Слухаю вас. – Зробив рукою знак, щоб присутні розходилися, сів за стіл. Дзвонив комісар Сенченко. Повідомляв, що незабаром до міськкому мусить зайти один товариш. Треба домовитися про деталі взаємодопомоги і підтримки.

– Добре, Павле Романовичу. А як звати товариша?

Нахилився над столом, щось записав у блокноті.

Невдовзі у двері постукали.

– Прошу!

Зайшов смуглявий, густобровий юнак з гострим поглядом. Подав руку:

– Бражник.

– Дуже радий.

Усміхаючись, Гай показав на стілець:

– Прошу, сідайте.

– Чого усміхаєтесь, Сергію Павловичу?

– Задоволений. Як вас упізнати, чекістів? Хлопець як хлопець… У комсомолії таких сотні.

– А ми саме з таких і складаємось, Сергію Павловичу.

Помовчали, потім Гай стиха:

– Ну що ж, до справи. З чого почнемо?

– З погоди…

– Що? – Гай здивований.

– Жаль, що дощу сьогодні не було…

– Чому?

– Він би сліди змив…

Бражник простяг через стіл руку. На долоні – кілька літер з друкарського шрифту.

– Це кегль вісім, так званий петит. На вулиці Урицького якийсь роззява розсипав. А хто – дізнайтеся, Сергію Павловичу. Щодо нас, ми вже знаємо – це з групи залізничників…

Гай нахмурився, розглядає шрифт.

– А тепер – про головне. Товариш Роман просив передати…

– Зачекай-но, друже, тут зайві вуха не потрібні. – Гай підвівся, підійшов до вікна, щоб його зачинити, але зупинився, поманив пальцем Бражника.

– Йди-но глянь на цих орлів.

… У подвір'ї міськкому вишикувалося народне ополчення. Нерівний, на перший погляд, дивний стрій витягся на асфальті попід вікнами. Люди різного віку, в різному одязі стоять урочисто й напружено. Ополченню вручається зброя. Уздовж ряду повільно походжає стрункий лейтенант, за ним – двоє бійців. Один записує прізвище, другий подає гвинтівки. Ось закінчили перший ряд. За командою шеренга зробила два кроки уперед і повернулася обличчям до своїх товаришів. Почала представлятися друга шеренга.

– Кочерга Іван Петрович, машиніст, – каже сивий здоровань.

– Запиши, – командує лейтенант, і боєць вручає гвинтівку.

– Стрільченко Ігор Андрійович, бухгалтер…

– Запиши.

– Солоух Кіндрат Степанович, лікар, – басить високий, трохи сутулий чоловік і, розправляючи плечі, простягає руку до гвинтівки.

Гай перехилився через підвіконня.

– Стривайте! – Увесь стрій на чолі з лейтенантом та двома бійцями дружно підвели голови до вікна секретаря міськкому. Гай озирнувся на Бражника, який став за штору, і нахилився ще нижче.

– Лейтенанте, я думаю, що відомому хірургові професорові Солоуху ми знайдемо діло за фахом…

Солоух сердито насупився, розвів руками:

– Сергію Павловичу, як же це ви…

– Це я вам повинен сказати: як же це ви, Кіндрате Степановичу! У вашому віці, професоре…

– Отож-бо воно й є! – не здається Солоух. – Оперувати вже важкувато, а от стріляти можу…

Та лейтенант рішуче перериває цю бесіду.

– Розмови в. строю! Товаришу Солоух, згідно з вказівкою товариша секретаря міськкому, кроком руш! – І, скомандувавши, більше не звертає уваги на старика, який вийшов із строю і сердито позирав на вікна другого поверху.

А Гай, зачинивши вікно, сів за стіл, покликав Бражника. Та знову перешкода – у дверях чути шум. До кімнати проштовхуються два юнаки з комсомольськими значками на грудях. Гай підвівся:

– Товариші, я зайнятий…

Юнаки познімали кашкети, ступили уперед.

– Ми до вас, товаришу секретар…

– А чому силою у кабінет вриваєтесь?

Хлопці зніяковіли. Бражник одвернувся до вікна. Голос Гая ще посуворішав:

– Чому, питаю, вриваєтесь?

– Невідкладна справа, товаришу секретар.

– Невідкладна?

– Так. Просимо залишити на підпільну роботу в місті, товаришу секретар! – схвильовано каже другий.

Бражник з цікавістю глянув на комсомольців. Потеплішали й Гаєві очі.

– На підпільну? А ви хто ж такі будете, хлоп'ята?

– Комсомольці, товаришу Гай! З четвертої залізничної школи…

– Ну, а що ви, товариші, вмієте? Адже підпільна робота – це…

Перебиваючи один одного, юнаки поспішають повідомити:

– Ми ворошиловські стрільці!

– Значкисти ГПО…

– ГСО…

– ППХО…

– Відмінники з німецької…

Бражник мовчить. Гай тепло посміхається:

– Спасибі, товариші, за пропозицію. Але поки що не потрібно. Якщо знадобитесь, знайдемо вас.

Потопталися юнаки, пішли. Гай мовчки глянув на Бражника.

– Ось тобі й резерви. Тільки кивни… Та про це – потім. А зараз повернімося до початої розмови…

Народження Петера

Довгий чорний автомобіль з есесівським прапорцем з'їхав з бетонованої автостради на манівець. Важко перевалюючись у вибоїнах, минув кілька рядів колючого дроту і зупинився біля арки над великими металевими ворітьми. Санднер, який сидів поруч з шофером, ліниво збив попіл з сигарети, почекав, доки підійшов вартовий. Ззаду позіхнув Міллер – його теж стомила далека дорога. І лише третій пасажир – агент, який сьогодні дістав прізвисько Петер, – сидів напружений і схвильований, його цікавило все: арка, ворота, сторожові башти концентраційного табору.

Хвацький фельдфебель довго і причепливо перевіряв документи, уважно розглядав Петера, аж поки Санднер не зауважив:

– Ваша прискіпливість, фельдфебелю, недоречна… Вкажіть дорогу до коменданта табору!

Всі троє піднялися на другий поверх. Тепер уже й Міллер зацікавився: він уперше в такому закладі. Комендант підсунув крісла, з інтересом подивився на Петера. А той прислухався до мелодії вальсу, що долинала через вікно. Комендант-дружньо поплескав Санднера по коліну.

– Чого не зробиш для старого друга, Курте?

– Звичайно, Віллі…

Обидва засміялися, усміхається й Міллер. Тепер уже прислухався до вальсу й Санднер. Він підвівся з крісла перейшов кімнату, визирнув у вікно. З другого поверху добре видно просторий майданчик, на якому колом стояли кілька десятків в'язнів. У кожного з ним – музичний інструмент. Кілька трубачів, один барабанщик, а найбільше – скрипалів. Посеред кола, піднявши руки, – диригент у смугастому одязі. Санднер послухав, повернувся до коменданта:

– Мій улюблений вальс… «Голубий Дунай»…

– У нас, Курте, він має нову назву: вальс смерті, – пояснив комендант і повернувся до дверей, де з'явився наглядач. Комендант ще раз глянув на Петера, який чемно сидів у кріслі, наказав наглядачеві: – Одного з музикантів – сюди… Тільки росіянина, десь так тридцятирічного…

Підійшовши до вікна, став поруч із Санднером. Той показав очима на музикантів, комендант ворухнув пальцями. Санднер зрозумів, хитнув головою, посміхнувся. Комендант пояснив:

– Це найзручніше, у блоку вже знають – з цієї площадки ніхто не повертається… Та й блок той увесь приречений, отже, все безпечно.

Поріг переступив блідий і худий полонений із скрипкою в руці. Комендант зібгав сигарету.

– Номер?

– Тисяча вісімсот двадцять один… – спокійно відповів полонений і оглянув кімнату.

– Так. – Комендант вийняв нову сигарету, припалив її, сказав наглядачеві, показуючи на в'язня: – Відвести й…

Наглядач кивнув.

– Знайдеш його картку. Ознайом з нею гера…

– Петера, – підказав Санднер.

– Так, Петера, і відправиш гера Петера у блок… В який же блок? А, до новачків! У блок номер вісімнадцять. Жодного слова нікому, навіть офіцерам! Зрозумів? – Комендант повернувся до Петера: – А може, щось легше – на розбір речей, у лазарет, на харчоблок?

Очі в'язня зупинилися на Петері, звузилися від ненависті. Скільки в них зараз вогню! Петер підвівся, ступив до нього, оглянув, потім повернувся до коменданта:

– Не треба легше… Як усі, так певніше. Я навіть на скрипці замість нього зіграю…

Всі розсміялися, комендант махнув рукою, і наглядач підштовхнув в'язня до дверей.

– На скрипці тут грати не раджу, – посміхнувся до Петера комендант. – Бо в цьому разі не гарантую, що потрапите до Києва… Грають-бо в нас вальс смерті! Зараз підете до четвертої кімнати, вам наколють номер, дадуть переодягтися. Якщо потрібно, звертайтеся прямо до мене…

– Ясно, – Петер виструнчився, до Санднера: – Дозволите діяти, гер штурмбанфюрер?

– Номер не забули?

– Тисяча вісімсот двадцять один!

– Добре. З своєю біографією ознайомтесь по картці. До коменданта звертатися зайвий раз не раджу, хіба що в разі гострої потреби. Все це може викликати підозру…

– Якби ж тільки підозрою кінчалося, – втрутився комендант. – У таких випадках навіть я не зможу врятувати вам життя, любий друже… Російські в'язні нещадні із зрадниками.

– Петер це розуміє, – зауважив Санднер. – Що вам ще сказати? Ми всі з нетерпінням чекатимемо вас у Києві і, сподіваюся, ще плідно попрацюємо… Хайль Гітлер!

– Хайль!

Коли двері за Петером зачинилися, Міллер закопилив губу:

– А знаєте, Санднер, цей режим не для нормального німця. Він потрібен у Києві живий і здоровий.

– Згоден з вами, колего, але іншого виходу нема. До речі, ця операція провадиться за вашою ж порадою, і я сьогодні маю доповідати про неї генералові. Що ж до Петера… Вважайте, що він перекинутий через фронт і почав працювати серед росіян. Чим важче йому доведеться тут, тим зліший він буде в Києві! В усякому разі, вважаю, що ми сьогодні почали розставляти небезпечну пастку для більшовиків!

Через кілька годин, входячи до знайомого кабінету, Санднер не міг приховати виразу торжества на обличчі. Генерал, поклавши руки на стіл, пильно дивився йому в очі. Санднер доповідав з піднесенням:

– Осмілюся підкреслити: останній тиждень вдалий, гер генерал… Наші люди успішно попрацювали. Кожна передача з Києва мене радує.

– Оцінки потім, Санднер. Факти!

– Шоста армія на дільниці Трипілля – Київ – Коростень у зв'язку з шаленим опором противника припинила наступ. Дії тут набрали позиційного характеру…

– Нічого сказати, відмінний успіх, Санднер! – Генерал поморщився. – Це просто тактичний маневр…

– Звичайно, гер генерал! Саме так і я розумію… Однак у нас є нові й цінні дані про будівництво другої лінії оборони Києва. Тридцять вісім кілометрів рубежів, сімсот п'ятдесят дзотів…

– Точні координати є?

– Ось вони, гер генерал!

Не дивлячись на карту, генерал наказав:

– Передайте армійській розвідці. Що нового про підпілля?

– Людину, яка нас цікавить, – Санднер погордливо посміхнувся, – звати Гаврилюк. Ось ще одне його фото.

– Так, непогано.

– Зафіксовано дві явочні квартири, одну рацію, склад продовольства.

– А це хто?

– Фото, на жаль, невдале… Це людина, з якою двічі зустрічався Гаврилюк. Прізвище – Горбенко, за нашими даними – чекіст. Зараз вивчаємо його докладніше.

Генерал підвівся, пройшовся по кабінету. Надовго зупинився біля вікна, вдивляючись у щось невидиме.

– Не подобаються мені ваші дані, Санднер.

– Осмілюся запитати, гер генерал, чому?

– Ні, не подобаються… І ось чому. Чи не забагато їх за такий короткий строк?

Генерал підійшов до столу, постукав олівцем по дзеркальному склу.

– Ви, звичайно, поясните це талантом і сміливістю Бруно й Пауля… А мені спадає на думку інше: чи не морочать нам голову більшовики? Сенченко вміє. Отже, потрібна ще одна перевірка даних по Києву. Нехай цим займеться ваш «міліціонер».

– Гуго? Ми викидаємо його сьогодні, і він завтра ж зранку зв'яжеться…

– Не поспішайте його зв'язувати з Бруно і Паулем. Нехай працює паралельно.

– Слухаю, гер генерал. Дозвольте доповісти про операцію «Петер»?

– Він уже в таборі?

– Так. Я щойно звідти, там усе в порядку. Петер акліматизується, починаємо готувати його втечу.

– Не поспішайте, Київ ще не наш. Нехай тікає не один, а з якимось більшовиком, бажано – киянином. Разом хай прийдуть до Києва, тоді Петеру легше буде влаштуватися і проникнути в підпілля…

– Слухаю. Згідно з планом, який ви затвердили, ми також почали обробляти жителів Києва німецького походження. Сподіваюся, це нам стане у нагоді в боротьбі з підпіллям.

– Не забувайте, що є серед цих німців і більшовики. Недарма ж вони стільки прожили в Росії. Кожну кандидатуру перевірте особисто…

– Слухаю. Добором займається слідчий Ролінг, а я, звичайно, перевірю.

А Ролінг в цей час сидить на дивані у затишній кімнаті. Поруч з ним – молодий чоловік у формі німецького льотчика. Граючи перснем на пальці, Ролінг тихо говорить:

– Ми з вами, колего, ведемо неофіційну бесіду… Але, звичайно, обидва ми, як офіцери великої Німеччини, повинні насамперед піклуватися про її інтереси. Фатерланд – над усе!

– Звісно! – ніяково усміхається льотчик. Ролінг теж приємно всміхнувся.

– Фюрер чекає від кожного з нас жертв… До речі, колего, ваші батьки, здається, жили в Росії? І повернулися потім до фатерланду? А хто з рідні лишився там?

Льотчик подумав, невпевнено сказав:

– Здається, сестра матері, тітка Ельза, уроджена Швальб…

– А за чоловіком?

– Бренер. У них була ферма під Одесою, потім вони переїхали до Києва…