Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 26 страниц)

Розділ дев’ятнадцятий

– Але ж це може пояснюватися тим, що ви вже сказали, – промовила Синтія. – Люди часто зникають із комп’ютерних файлів.

Дентон Ейбеґнел приязно кивнув.

– Це правда. Той факт, що Клейтона Біджа не знайдено у файлах департаменту транспортних засобів, сам по собі не дозволяє зробити жодних конкретних висновків. Але потім я перевірив його номер соціального страхування.

– І що? – запитала Синтія.

– Там теж нічого не було знайдено. Дуже важко відшукати запис про вашого батька усюди, місіс Арчер. Ми не маємо його фотографії. Я переглянув ваші коробки з-під черевиків і знайшов не більше, як корінець квитанції з місця його роботи. Чи знали ви назву компанії, на яку він працював і яка посилала його в постійні відрядження?

Синтія замислилася.

– Ні, – сказала вона.

– Про нього немає ніякої інформації і в записах Внутрішньої податкової служби. Бо, наскільки я можу судити, він ніколи не сплачував ніяких податків. Принаймні під ім’ям Клейтона Біджа.

– До чого ви хилите? – запитала Синтія. – Ви хочете сказати, він був шпигуном або кимось таким? Секретним агентом абощо?

Ейбеґнел посміхнувся.

– Не обов’язково. He думаю, щоб він був кимось таким екзотичним.

– Але ж він надто часто був у роз’їздах. – Вона подивилася на мене. – А ти що думаєш? Чи не міг він бути агентом уряду, якого посилали виконувати різні місії?

– Такі фантазії видаються мені надуманими, – сказав я із сумнівом у голосі. – Бо в такий спосіб ми зрештою можемо дійти до припущення, що він був посланцем з іншої планети. Можливо, його послали сюди вивчати нас, а потім, він повернувся до свого рідного світу, прихопивши із собою твою матір і твого брата.

Синтія лише подивилася на мене. Очі в неї досі були якісь затуманені.

– Я, звичайно ж, пожартував, – сказав я тоном вибачення.

Ейбеґнел повернув нас – мене передусім – назад до реальності.

– Це не належить до моїх робочих гіпотез.

– Тоді які ж ваші гіпотези? – запитав я.

Він відпив кави.

– Я міг би тепер запропонувати їх із півдесятка на тому невеличкому матеріалі, який маю на даний момент, – сказав він. – Може, ваш батько жив не під своїм власним ім’ям? Може, він утікав від якогось дивного минулого? Кримінального, можливо? Чи Вінс Флемінґ завдав якоїсь шкоди вашій родині в той вечір? Чи була кримінальна мережа його батька якось пов’язана з минулим вашого батька, яке йому щастило приховувати до того часу?

– Реально ми нічого не знаємо, чи не так? – запитала Синтія.

Ейбеґнел стомлено відкинувся на подушки кушетки.

– Я знаю тільки те, що в наступні кілька днів кількість запитань, на які немає відповіді в цій справі, зросте в геометричній прогресії. І насамперед я маю вас запитати, чи хочете ви, щоб я продовжив своє розслідування? Ви вже витратили кількасот доларів на мої зусилля, а незабаром може дійти до тисяч. Якщо ви скажете, щоб на цьому я зупинився, я так і зроблю. Я облишу цю справу й подам вам звіт, чого досяг на даний момент. Або я можу копати далі. Усе залежить від вашого рішення.

Синтія вже почала відкривати рот, але перш ніж вона озвалася, я сказав:

– Ми хочемо, щоб ви продовжували.

– Гаразд, – сказав він. – Чому б нам не домовитися, що ви надаєте мені ще два дні? Поки що мені їх вистачить. Я думаю, наступні сорок вісім годин дадуть нам змогу визначити, чи зможу я досягти істотного прогресу в цій справі.

– Гаразд, – погодився я.

– Я думаю, мені треба буде глибше дослідити природу того Вінса Флемінґа. Місіс Арчер, як ви гадаєте? Чи міг той чоловік – власне, він був ще зовсім юний у тому 1983 році – завдати шкоди вашій родині?

Вона замислилася на мить.

– Після того як я пережила все те, що довелося мені пережити, не можу не дійти висновку, що все можливо.

– Так, це добре – бути відкритим для всіх можливостей. Дякую вам за каву.

Перед тим як піти, Ейбеґнел повернув Синтії коробку з її пам’ятними речами. Синтія зачинила двері, коли він пішов, потім обернулася до мене й запитала:

– Ким був мій батько? Ким, у біса, був мій батько?

А я подумав про твір Джейн Скейвуло. Про те, що ми чужі одне одному, про те, як часто буває, що ми зовсім мало знаємо про тих людей, які живуть поруч із нами.

Упродовж двадцяти п’яти років Синтія терпіла біль і тривогу, пов’язані зі зникненням її родини, не маючи ані найменшого уявлення про те, що могло з нею трапитись. І хоч ми досі не мали відповіді на це запитання, проте уламки інформації стали випливати на поверхню, немов дошки від корабля, який затонув багато років тому. Це були відомості про те, що батько Синтії міг жити під вигаданим ім’ям, що минуле Вінса Флемінґа, певно, було набагато чорнішим, аніж вона спочатку думала. Дивний телефонний дзвінок, таємнича поява речі, що її Синтія впізнала як капелюх Клейтона Біджа. Чоловік, який уночі стежив за їхнім домом. Розповідь Тес про те, що протягом певного часу вона одержувала з анонімного джерела конверти з грішми, які надсилалися їй на оплату навчання Синтії.

Я відчував, що настав час, коли Синтія мала довідатися й про це. І подумав, що буде краще, коли вона довідається про це від самої Тес.

Під час вечері ми намагалися не згадувати про ті питання, які поставив перед нами візит Ейбеґнела. Ми обоє мали відчуття, що дозволили Ґрейс довідатися надто багато про все це. Вона постійно мала свій радар напоготові, підбираючи одного дня якийсь шматочок інформації й зіставляючи його з другим, який могла почути пізніше. Ми боялися, що обговорення історії Синтії, меркантильна ясновидиця, розслідування Ейбеґнела, усі ці речі можуть навіяти Ґрейс почуття тривоги, примусити її боятися, що якоїсь ночі всі ми зникнемо, викрадені прибульцем з іншої планети.

Та хоч як ми намагалися уникати цієї теми, Ґрейс нерідко порушувала її сама.

– А де капелюх? – запитала вона, проковтнувши ложку картопляного пюре.

– Що? – перепитала Синтія.

– Капелюх. Капелюх твого батька. Той капелюх, якого він тут залишив. Де він?

– Я поклала його до шафи, – сказала вона.

– Я можу його побачити?

– Ні, – сказала Синтія. – З ним не можна гратися.

– Я не хотіла з ним гратися. Я хотіла лише глянути на нього.

– Я не хочу, щоб ти з ним гралася, ані дивилася на нього, ані доторкалася! – відрубала Синтія, втративши терпець.

Ґрейс замовкла й повернулася до свого картопляного пюре.

Синтія перебувала на межі стурбованості й тривоги. Та й як вона могла зберегти спокій, довідавшись лише годину тому, що чоловік, якого вона протягом усього свого життя знала як Клейтона Біджа, насправді міг бути зовсім не Клейтоном Біджем?

– Гадаю, – сказав я, – нам треба поїхати сьогодні до Тес.

– А й справді, – погодилася Ґрейс, – поїдемо навідати тітку Тес.

Синтія, наче прокинувшись від глибокого сну, сказала:

– Завтра. Я думала, ти сказав, що ми поїдемо до неї завтра.

– Я це казав. Але тепер вважаю, що було б добре побачитися з нею сьогодні. Нам треба поговорити багато про що. Думаю, ти повинна ознайомити її з тим, що сказав містер Ейбеґнел.

– А що він сказав? – запитала Ґрейс.

Я скинув на неї поглядом, який примусив її замовкнути.

– Я вже телефонувала їй, – сказала Синтія. – Залишила повідомлення. Певно, її немає вдома. Поїхала кудись в справах. Вона зателефонує нам, коли одержить послання.

– Зателефонуймо їй ще раз, – сказав я й потягся до телефону.

Я набирав її номер із півдесятка разів, перш ніж почув голос її голосової пошти. Оскільки Синтія вже залишила повідомлення, не було потреби залишати ще одне.

– Я ж тобі казала, – промовила Синтія.

Я подивився на настінний годинник. Було близько сьомої. Хоч би куди Тес поїхала з дому, не так багато шансів, що вона затримається там надовго.

– Чому б нам не поїхати зараз до неї, можливо, вона вже повернеться, коли ми приїдемо, а як ні, то почекаємо її трохи. Ти ж досі маєш ключа, чи не так?

Синтія кивнула.

– А ти не думаєш, що все це може почекати до завтра? – сказала вона.

– Я думаю, вона не тільки захоче послухати про те, що вдалося розкопати містерові Ейбеґнелові, а й сама захоче щось тобі повідомити.

– А що вона може мені повідомити? Що ти маєш на увазі? – запитала Синтія.

Ґрейс також дивилася на мене із запитанням у погляді, але цього разу в неї вистачило глузду нічого не запитувати вголос.

– Я не знаю. Можливо, ця нова інформація пробудить у ній якісь спогади, спонукає її пригадати щось таке, про що вона не думала довгі роки. Розумієш, коли ми скажемо їй, що твій батько був зовсім не тим, за кого він себе видавав, то це може пояснити для неї якісь його давні вчинки, що раніше здавалися їй загадковими, абощо.

– Ти говориш так, ніби вже знаєш, що вона мені скаже.

У роті в мене пересохло. Я підвівся, взяв склянку, набрав у неї води з-під холодного крана, випив, обернувся й прихилився до прилавка.

– Гаразд, – сказав я. – Ґрейс, будь ласка, залиш нас із мамою наодинці.

– Я ще не доїла свою вечерю.

– Візьми тарілку з собою і йди подивися телевізор.

Вона взяла тарілку й покинула кімнату з дуже невдоволеним виразом. Я знав, вона вважає, що їй не дозволяють почути щось дуже цікаве.

Синтії я сказав:

– Перед тим, як одержати останні результати свого медичного обстеження, Тес думала, що вона вмирає.

Синтія вислухала мене дуже тихо.

– Ти це знав.

– Так. Вона сказала мені, що жити їй залишилося обмежений відрізок часу.

– Ти це приховував від мене?

– Будь ласка, дозволь мені все сказати. Психувати будеш потім. – Я відчував, що очі Синтії вп’ялися в мене, наче гострі крижинки. – У той час ти була під надто великим стресом, і Тес сказала про це мені, бо не була певна, що ти зможеш витримати ще й таку новину. І дуже добре, що вона тоді цього тобі не сказала, бо зрештою з’ясувалося, що з нею все окей. Ось що зараз для нас головне.

Синтія не сказала нічого.

– Проте в той час, коли вона вважала, що надії немає, вона визнала за потрібне розповісти мені ще одну річ, відкрити таємницю, про яку ти мала довідатися у слушний час. Вона не була певна, що матиме ще нагоду про це розповісти.

І я розповів їй про все. Про анонімну записку, про банкноти в конверті, про те, що вони могли з’явитися в будь-якому місці й у будь-який час. Про те, як ці гроші допомогли Тес оплатити небозі навчання. Про те, як Тес на вимогу автора записки тримала все це в таємниці протягом багатьох років.

Синтія слухала, лише один раз або двічі перебивши мене запитаннями, дозволивши мені викласти їй усе, що я знав.

Коли я закінчив, вона наче заніміла. Потім сказала таке, що мені не часто доводилося чути від неї.

– Хочу випити.

Я дістав із високої полиці буфета пляшку віскі, налив їй у келишок. Вона випила його одним довгим махом, і я налив їй ще півкелишка. Вона випила й цю порцію.

– Гаразд, – сказала вона. – Їдьмо до Тес.

Нам було б зручніше поїхати до Тес без Ґрейс, але навряд чи ми змогли б знайти доглядальницю без попередньої домовленості. До того ж, знаючи, що хтось стежить за нашим будинком, ми не наважувалися наразі залишити Ґрейс із кимось чужим.

Тож ми сказали, щоб вона взяла з собою речі, якими могла б розважитися, і вона знову схопила свою книжку «Космос» і DVD-диск із фільмом Джоді Фостер «Контакт» – тож у нас були тепер підстави сподіватися, що ми, решта, зможемо поговорити між собою приватно.

Ґрейс не була такою балакучою, як звичайно, коли ми туди їхали. Я думаю, вона відчула напругу, яка панувала в машині, й мудро вирішила принишкнути.

– Можливо, ми поїмо морозива, коли вертатимемося назад, – сказав я, уриваючи мовчанку. – Або з’їмо морозиво Тес. Воно в неї, певно, ще залишилося від її дня народження.

Коли ми звернули з центральної магістралі, яка сполучала Мілфорд і Дербі, і в’їхали у вулицю Тес, Синтія показала рукою:

– Її автомобіль удома.

Тес водила чотириколісний фургончик «Субару». Вона завжди казала, що не хоче залишитися без провізії, коли її десь захопить хуртовина.

Ґрейс першою вискочила з машини й побігла до передніх дверей.

– Не поспішай, дівчино, – сказав я. – Зачекай. Ми не можемо просто вламатися в дім.

Ми підійшли до дверей, і я постукав. Через кілька хвилин я знову постукав, але гучніше.

– Можливо, вона за будинком, – припустила Синтія. – Працює в саду.

Тож ми обійшли дім, Ґрейс, як завжди, бігла попереду, підскакуючи та підстрибуючи. Перш ніж ми встигли завернути за ріг, вона вже повернулася й оголосила:

– Її там немає.

Ми, звичайно ж, мусили подивитися самі, але Ґрейс повідомила правду. Тес не було на її задньому подвір’ї, вона не працювала в саду в сутінках, які швидко перетворювалися на темряву.

Синтія забарабанила у двері чорного ходу, які відчинялися безпосередньо в кухню Тес.

Відповіді не було.

– Це дивно, – сказала Синтія.

Дивним здавалося й те, що вже споночіло, а світла в будинку не було.

Я приєднався до Ситії, яка стояла на задньому ґанку, й притулив око до маленького віконечка у дверях.

Я не міг сказати напевне, але мені здалося, я щось побачив на підлозі кухні, якусь велику пляму на чорно-білих кахлях.

Людину.

– Синтіє, – сказав я. – Відведи Ґрейс назад у машину.

– А що там таке?

– Не дозволяй їй заходити в дім.

– Господи, Тері… – прошепотіла вона. – Що там?

Я схопився за круглу ручку, повільно повернув її й штовхнув, перевіряючи, чи двері замкнені. Вони не були замкнені.

Я увійшов досередини, відчуваючи, що Синтія дивиться через моє плече, і став обмацувати стіну, шукаючи вимикач, знайшов його й увімкнув.

Тітка Тес лежала на кухонній підлозі, обличчям донизу, її голова була відхилена вбік під дивним кутом, одна рука була простягнена вперед, друга стриміла назад.

– О Боже, – сказала Синтія, – у неї був удар абощо!

Я не маю медичної освіти, але мені здалося, що на підлозі було надто багато крові як на удар.

Розділ двадцятий

Можливо, якби тут не було Ґрейс, Синтія цілком би втратила над собою контроль. Та коли вона почула, як наша донька біжить за нами, готується стрибнути на ґанок і забігти до кухні, Синтія обернулася, перекрила їй дорогу й почала відпихати її до переднього двору.

– Що там сталося? – кричала Ґрейс. – Тітко Тес!

Я опустився навколішки біля тітки Синтії, доторкнувся до її спини. Вона була дуже холодна.

– Тес! – прошепотів я.

Під нею натекла така калюжа крові, що я не хотів її перевертати, і до того ж у моїй голові лунали голоси, які наказували мені ні до чого не доторкатися. Тому я трохи змістився на колінах і нахилився ще нижче, щоб подивитися на її обличчя. Її відкриті, нерухомі очі, які дивилися прямо перед собою, примусили мене похолонути.

Кров, наскільки я міг розгледіти (адже очі в мене були напружені), зсілася й застигла, так ніби Тес лежала тут у такій позі дуже довго. І в кімнаті також чувся жахливий сморід, на який я звернув увагу лише тепер.

Я звівся на ноги й потягся до телефону, який висів на стіні поруч із дошкою для оголошень, потім зупинився. Почувши знову голос, який наказував мені ні до чого не доторкатися, я дістав свій мобільник і набрав номер.

– Я чекатиму тут, – сказав я операторові, який чергував на телефоні 911. – Нікуди звідси не піду.

А проте я вийшов із будинку крізь двері чорного ходу й, обминувши дім, підійшов до передніх дверей, де побачив, що Синтія сидить, тримаючи Ґрейс у себе на колінах на передньому сидінні нашого автомобіля з відчиненими дверцятами. Ґрейс обхопила руками матір за шию і, як мені здалося, плакала, Синтія була, либонь, надто приголомшена, щоб плакати.

Синтія подивилася на мене, в її очах було запитання, і я відповів їй, похитавши головою, дуже повільно.

– А що з нею сталося? – запитала вона. – Серцевий напад?

– Серцевий напад? – повторила Ґрейс. – З нею все гаразд? Із тіткою Тес усе гаразд?

– Ні, – відповів я Синтії. – То не був серцевий напад.

Поліція дійшла такого самого висновку.

Десь через годину біля будинку вже було близько десяти автомобілів, включаючи з півдесятка поліційних машин, «швидку допомогу», яка стояла тут протягом короткого часу, і кілька фургонів із телевізійних новин, що їх поліція примусила зупинитися біля головної магістралі.

Два детективи розмовляли окремо зі мною та із Синтією, тоді як ще один полісмен стояв біля Ґрейс, яка ставила йому одне запитання за другим. Ми їй тільки сказали, що Тес захворіла, що з нею сталося щось дуже погане.

Це було надто м’яке твердження.

Вона дістала удар ножем. Хтось скористався одним із її власних кухонних ножів і встромив його в неї. В один із моментів, коли я був на кухні, а Синтія в одному з патрульних поліційних автомобілів відповідала на запитання одного з полісменів, я почув, як жінка з офісу коронера сказала детективові, що хоч вона й не має в цьому цілковитої певності, але дуже ймовірно, що ніж поцілив просто в серце.

Господи!..

Вони поставили мені багато запитань.

– Чому ви сюди приїхали?

– Ми приїхали сюди провідати свою тітку, – сказав я і пояснив: – І трохи відсвяткувати одну важливу для неї подію. Тес щойно одержала добрі вісті від лікаря. У неї все мало бути гаразд, – додав я.

Детектив пирхнув, але в нього вистачило порядності не засміятися.

– Ви маєте бодай якесь уявлення про те, хто б це міг зробити? – запитав він.

– Ні, – відповів я.

І то була правда.

– Це могло бути якесь випадкове вторгнення, – припустив він. – Підлітки, яким були потрібні гроші на купівлю наркотиків абощо.

– Хіба щось указує на те, що сталося саме так? – запитав я.

Детектив відповів не одразу.

– Та ні, власне. – Він поводив кінчиком язика по губах, міркуючи. – Не схоже, щоб вони взяли тут багато, якщо взагалі що-небудь узяли. Вони могли схопити її ключі й забрати її машину, але не зробили цього.

– Вони?

Детектив усміхнувся.

– Так сказати легше, аніж сказати «він або вона». Це могла бути одна особа, а могло бути більше. Ми просто цього точно не знаємо.

– Це могло бути пов’язано з чимось, що трапилося з моєю дружиною, – сказав я після хвилинного вагання.

– Коли сталося?

– Двадцять п’ять років тому.

Я розповів йому так коротко, як тільки міг, про те, що сталося з родиною Синтії. І про ті дивні події, які стали відбуватися останнім часом, а надто після телевізійного шоу.

– О, так, – сказав детектив. – Здається, я це шоу бачив. Це одне з тих, які влаштовує така собі Пола, чи як її там звуть?

– Атож.

І я сказав йому, що кілька днів тому ми найняли приватного детектива для розслідування цієї справи.

– Дентона Ейбеґнела, – назвав його я.

– О, я знаю його. Хороший хлопець. Я знаю, як сконтактуватися з ним.

Він відпустив мене, взявши з мне обіцянку, що я поки що не поїду до Мілфорда, що я побуду тут ще протягом якогось часу на випадок, якщо в нього виникнуть іще якісь несподівані запитання, і я пішов шукати Синтію. Ніхто в неї нічого не запитував, коли я знайшов її там, де вона була й раніше, на передньому сидінні автомобіля з Ґрейс на колінах. Ґрейс здавалася такою вразливою і наляканою.

Коли вона побачила мене, то запитала:

– Тітка Тес померла, тату?

Я подивився на Синтію, чекаючи від неї якогось сигналу. Сказати їй правду, не казати їй правду. Те або те. Але жодного сигналу мені не надійшло, тож я сказав:

– Так, моя люба. Вона померла.

Губи у Ґрейс затремтіли. Синтія сказала мені таким рівним голосом, що було очевидно: вона намагається стримувати свої емоції.

– Ти міг би мені сказати.

– Що?

– Ти міг би мені сказати про те, що ти знав. Про те, що тобі сказала Тес. Ти міг би мені сказати.

– Атож, – сказав я. – Я міг би тобі сказати. Я мав би тобі сказати.

Вона зробила паузу, ретельно добираючи слова:

– І якби ти мені сказав, можливо, цього не трапилося б.

– Синті, я не бачу, як би цього могло не статися, якби я тобі сказав. Такі речі відвернути чи навіть передбачити неможливо…

– Це правда. Ми ніколи нічого не знаємо наперед. Але я знаю одне. Якби ти сказав мені раніше про те, що Тес сказала тобі, про гроші, про конверти, я б сюди приїхала поговорити з нею про це, ми прихилили б голови одна до одної, намагаючись зрозуміти, що це означає, і якби я так зробила, то могла бути тут, і, можливо, ми б щось удвох придумали, й нічого такого не сталося б.

– Синті, я ж не…

– Чого ще ти не сказав мені, Тері? Які ще інші таємниці приховуєш під виглядом, ніби хочеш мене пощадити? Що вона тобі ще сказала, що ти знаєш таке, чого я не зможу витримати?

Ґрейс заплакала й заховала личко на грудях Синтії. Було очевидно, що ми зовсім забули про свій намір оберігати її від усього цього.

– Люба моя, присягаюся Богом, – сказав я. – Коли я від тебе щось і приховував, я робив це, дбаючи насамперед про твої ж таки інтереси.

Вона міцніше обхопила руками Ґрейс.

– Що ще, Тері? Що ще?

– Нічого, – сказав я.

Але була одна річ. Щось таке, що я недавно помітив і про що досі не розповів нікому, бо не знав, чи ця деталь має якусь вагу.

Працівники поліції, які мене допитували, знову привели мене на кухню й попросили описати всі свої рухи, де я стояв, що я робив, до чого доторкався.

Коли я виходив із кімнати, я випадково подивився на невеличку дошку для оголошень, яка висіла на стіні поруч із телефоном. Там була фотографія Ґрейс, яку я зробив під час нашої поїздки до Діснейленду.

Що мені сказала Тес по телефону, після того як Дентон Ейбеґнел навідав її?

Я сказав їй приблизно таке: «Коли ти пригадаєш щось іще, ти повинна зателефонувати йому».

І Тес мені відповіла: «Саме це він і просив мене зробити. Він дав мені свою візитівку. Я дивлюся на неї тепер, вона приколота до моєї дошки тут, біля телефону, поряд із фотографією, на якій Ґрейс стоїть поруч із Ґуфі».

Тепер візитівки на дошці не було.