Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 26 страниц)

Лінвуд Барклей
Втрата

Америка в телескопі

Маленька дівчинка вечорами дивиться в телескоп, щоб завчасно попередити, якщо котрийсь з астероїдів падатиме на Землю. Якось її батько, зазирнувши і собі, бачить там чужого, що спостерігає за їхнім будинком. Після 11 вересня Америка не може вдавати, ніби нічого лихого не трапиться. І завжди на безпечного скептика знайдеться своя Касандра, і Троя буде зруйнована. Психологічний трилер дуже часто будується на таких схемах. Згадаймо хоча б новелу Роберта Блоха «Птахи», а заодно й знятий за її сюжетом фільм Гічкока.

Історія, котру розповідає нам Лінвуд Барклей, нагадує сеанс магії з наступним розкриттям її секретів. Вас очікує справжній екстрим у вигляді співпереживання. Вам здаватиметься, що капелюх опинився у вашому домі й що вранці за вами назирці їздить підозріле авто, і ви глянете іншими очима на зворотний бік старої газетної вирізки. Подібного ефекту можна досягти лише за допомогою деталей, які у талановитого письменника завжди є частиною головоломки, а не прикрасою. Відсутність візитки там, де вона мала бути, поламаний штатив телескопа, записка, яку мати не залишила дочці (а вона залишала її завжди), – кожна річ варта уваги. Але найбільшої уваги заслуговують усе ж почуття. Вони створюють іншу, невидиму головоломку, яку ми теж повинні скласти, щоб розгадати інтригу. Наскільки щирі вони, чи це не маска? Чи важливо знати правду про інших, навіть коли вони давно мертві? А може, не варто ворушити минуле? Як би там не було, але кожному з нас доводиться цю проблему вирішувати.

Іншою, по-моєму, ще сильнішою стороною роману «Втрата» є його стилізація під американську прозу 60—80-х років, особливо Джойс Керол Оутс. Моє покоління відкрило для себе все розмаїття американської прози у великому томі «Американська новела» («Дніпро», 1973). Поколінню, що зростало у 70—80-ті роки, не були ще такими звичними насильство чи порнографія. І мені зрозуміла поведінка батьків Ґрейс: родина для них – це родина, а не торгова марка, і їм важко змиритися з втратами. Дитина для них завжди на першому місці, і не лише її добробут, а й душевний комфорт. Оце чисто людське, хай банальне, існування зачаровує в книзі, попри всю її моторошність. Зрештою, і моторошність тут теж людська, а не потойбічна, земна, а не небесна. Ось як відгукнувся про цю книгу колега по перу Джайзл Блант: «Барклей робить в детективах те, що Стівен Кінг в «страшилках». Він концентрується на дрібницях повсякденного життя, що робить страшні події, коли ті трапляються, ще більш шокуючими».

Отож Лінвуд Барклей виріс у Канаді. Батько його був відомим художником-ілюстратором часописів і помер, коли синові було всього 16. Лінвуд усе життя працював у канадських газетах на різних посадах, є автором документальних книг, детективів. А книга, яку ми вам пропонуємо під назвою «Втрата», «No Time for Goodbye» – принесла йому довгоочікувану славу. Її вже перекладено на два десятки мов. Вона номінована на премії Arthur Ellis Award, Barry Award, а також знаходиться в списку претендентів на премію в номінації «Best nowel» від International Thriller Writers. Невдовзі у світ виходить наступний роман Барклея.

Варто додати, що перекладач Віктор Шовкун подбав про ті дрібнички побуту американців, що, мабуть, невідомі нашому читачеві, помістивши до них примітки. А це не може бути зайвим для книги, моторошний сюжет якої рухається від однієї дрібнички до іншої. Однак відчуття при цьому таке, ніби мчиш у вагончику американських гірок, і швидкість зростає дедалі більше. Сподіваюсь, що як книга, так і її автор знайдуть поціновувачів в Україні.

Галина Пагутяк

Втрата

Присвячується моїй дружині Ніті

Вислови подяки

Як людина, що не завершила свою вищу освіту з хімії, я висловлюю особливу вдячність Барбарі Рейд, фахівцю з дезоксирибонуклеїнових кислот, працівниці лабораторії судової медицини в Торонто, що допомогла мені в проясненні деяких подробиць, важливих для мого тексту. Якщо в ньому щось не так, то, боюся, це провина моя, а не Барбари.

Я хочу також подякувати Білові Масею в Оріоні, Ірвіну Еплбауму, Ніті Тобліб та Даніелі Перес у Бентем-Делі й моєму чудовому літературному агентові Гелен Гелер за їхню постійну підтримку та довіру.

Останнім, але не менш палким, буде моє висловлення подяки домашній команді: Ніті, Спенсерові та Пейджу.

Травень 1983 p

Коли Синтія прокинулася, в будинку так було тихо, що вона подумала, чи не субота сьогодні.

Якби ж то справді.

Якби ж то справді сьогодні була субота, тобто день, коли їй не треба іти до школи. Її шлунок досі раз у раз стискався, голову ніби напхано цементом, і доводилося напружуватись, щоб вона не падала вниз на груди або на плечі.

Господи, що там у тому відерці для використаних паперів, яке стоїть біля ліжка? Вона навіть не пам’ятала, чи блювала вночі, але якщо потрібні докази, то вони ось тут.

Вона мусить позбутися цього, перш ніж увійдуть батьки. Синтія стала на ноги, похитнулася, за мить відновила рівновагу, однією рукою схопила невеличке пластикове відерце, а другою штовхнула двері, що гучно зарипіли. У коридорі нікого не було, тож вона крадькома прослизнула повз розчинені двері батьківської спальні та кімнати брата й забігла до туалетної, замкнувши за собою двері. Спорожнила відерце в унітаз, вимила його під краном, глянула затуманеними очима на себе в дзеркало. Так ось на що стає схожа чотирнадцятирічна дівчина, коли перебирає через край, подумала вона.

Не вельми приємне видовище. Вона майже не могла пригадати, чим Вінс частував її учора ввечері, принісши зі свого дому спиртне. Вони випили з ним кілька бляшанок пива, трохи горілки, джину й наостанок відкоркували пляшку червоного вина. Вона пообіцяла принести трохи батькового рому, але зрештою вимкнулася.

Зненацька вона відчула легку тривогу. Щось негаразд було зі спальнями.

Синтія бризнула холодною водою собі на обличчя й утерлася рушником. Вона глибоко втягнула у груди повітря і спробувала опанувати себе на той випадок, якщо мати стоїть за дверима туалетної, чекаючи на неї.

Але матері там не було.

Відчуваючи під пальцями босих ніг ворсинки товстого килима, Синтія повернулася до своєї кімнати, що була обклеєна афішами групи «Kiss» та інших руйнівників душевного спокою, дивлячись на яких, її батьки нетямилися від люті. Дорогою вона зазирнула до кімнати свого брата Тода, потім – до кімнати батьків. Ліжка були застелені. Мати, як правило, приходила застеляти їх лише пізно вранці – Тод свого ніколи не застеляв, і мати ніколи його до цього не змушувала, але сьогодні всі ліжка були застелені, так ніби ніхто в них цієї ночі не спав.

Синтія відчула напад паніки. Невже вона запізнилася до школи? Котра ж година?

Звідти, де була, вона подивилася на годинник Тода, що стояв на його нічному столику. За десять хвилин восьма. Ще майже півгодини до того часу, коли вона зазвичай вирушає на свій перший урок.

У будинку панувала мертва тиша.

У цей час вона, як правило, чула своїх батьків унизу, на кухні. Навіть якщо вони не розмовляли одне з одним, а таке бувало часто, звідти долинали тихі звуки від дверцят холодильника, що відчинялися й зачинялися, від лопаточки, яка шкрябала по сковороді, чулося приглушене торохкотіння посуду в зливальниці, хтось – здебільшого батько – перегортав сторінки вранішньої газети й бурчав через новини, що його дратували.

Дивно.

Вона увійшла до своєї кімнати, зачинила за собою двері. «Візьми себе в руки, – наказала вона собі. – Прийди на сніданок так, мовби нічого не трапилось. Мовби нічого незвичайного вчора увечері не було. Поводься так, ніби твій батько не витяг тебе вчора з автомобіля набагато старшого бойфренда й не забрав додому».

Вона подивилася на своє завдання з математики для дев’ятого класу в розгорнутому зошиті, що лежав на її столі. Вона розв’язала лише половину задач, перед тим як вийшла на прогулянку вчора увечері, наївно повіривши в те, що завтра вранці прокинеться рано й встигне їх закінчити.

Тод зазвичай вештався по будинку цієї вранішньої пори. Заходив до туалетної кімнати й виходив, ставив платівку «Led Zeppelin» на свій стереопрогравач, гукав до матері, яка була внизу, запитуючи, де його штани.

Вона не пригадувала, щоб він казав, ніби йому треба сьогодні дуже рано до школи, та й чому би мав це казати? Вони не часто ходили удвох до школи. Сестра була для нього не більш як пришелепуватою дев’ятикласницею, хоч вона докладала всіх зусиль, аби набратися всілякої гидоти не менше за нього. Подивимося, що він скаже, коли вона розповість йому, як напилася уперше в житті. Але годі й сумніватися, що в цьому змаганні він завжди буде попереду й, коли треба, набере набагато більше очок.

Окей, можливо, Тод сьогодні справді дуже рано пішов до школи, але куди заподілися мати з батьком?

Щодо батька, той міг поїхати у своє чергове ділове відрядження ще на світанку. Він завжди кудись поспішав, і відстежити його було неможливо. Нічого дивного не сталося б, якби він від’їхав ще вчора увечері.

А мати, можливо, пішла провести Тода до школи або щось таке.

Синтія вдяглася. Натягла джинси, светр. Намастила губи помадою, підмалювалася рівно настільки, щоб не здаватися лайном і щоб не дати матері приводу звинуватити її в намаганнях «перетворити себе на казна-що».

Коли вона спустилася на кухню, то стала там як укопана.

Вона не побачила ані виставлених коробок із пластівцями, ані соків, ані зерен кави у млинку для кави. Не було ані тарілок, ані хліба в тостері, ані кухлів або чашок. Не було чаші з рештками молока, не було намочених «Райс-Кріспіз»[1]1
  Фірмова назва сухого сніданку з хрусткого рису. (Тут і далі примітки перекладача, якщо не вказано інше.)


[Закрыть] у зливальниці. Кухня мала достоту такий самий вигляд, якою вона була вчора, коли мати прибрала в ній після вчорашньої вечері.

Синтія роззирнулася навколо, чи немає де-небудь записки. Її мати мала незрівнянний талант до складання записок, коли їй треба було кудись вийти. Навіть тоді, коли сердилась. То були записки досить довгі, щоб повідомити: «Сьогодні ти живеш самостійно». Або: «Зроби собі яєшню, мені треба відвезти Тода», або: «Я скоро повернуся». Якщо вона була справді сердита, то замість підписатися: «З любов’ю, мама», підписувалася: «З л., мама».

Але записки ніде не було.

Синтія напружила нерви й зважилася погукати:

– Мамо!

Її власний голос здався їй якимось дивним. Мабуть, у ньому було щось таке, чого вона сама не хотіла визнати.

Коли мати не відповіла, вона погукала знову:

– Тату!

І знову нічого.

Вона припустила, що це її покарання. Вона дістала своїх батьків, розсердила їх, і тепер вони вирішили поводитися так, ніби її не існує. Покарання мовчазне, але за своїми масштабами космічне.

Гаразд, вона його витримає. Отже, сьогоднішній ранок починається для неї із грандіозної конфронтації з батьками.

Синтія відчула, що не зможе проковтнути сьогодні ніякого сніданку, тому згребла докупи книжки, потрібні для школи, й попрямувала до дверей.

Газета «Джорнел Кур’єр», згорнута в рурочку, скріплену гумкою, лежала на ґанку.

Синтія буцнула газету носаком, відкинувши з дороги й навіть не подумавши про неї, й пішла під’їзною алеєю, яка була порожня: батьків «Додж» і материн «Форд-Ескорт» обидва від’їхали – у напрямку Мілфордської південної середньої школи. Можливо, якщо вона знайде брата, то зможе довідатися, що відбувається і в яку халепу втрапила.

«У велику», – подумала вона.

Учора вона не повернулася додому о восьмій вечора. То був шкільний день передусім, а перед тим зателефонувала місіс Асфодел, повідомивши, що коли вона не виконає назавтра своє завдання з англійської мови, її не переведуть до наступного класу. Синтія сказала батькам, що піде робити своє домашнє завдання до Памели, бо та пообіцяла допомогти їй із тією англійською писаниною, хоч це й було дурним марнуванням часу.

– Гаразд, але о восьмій ти повинна бути вдома.

– Та ви що? На той час я й одного завдання не встигну зробити. Ви хочете, щоб я провалилася?

– О восьмій, – сказав батько. – Не пізніше.

«Та пішов ти! – подумала вона. – Я повернуся додому тоді, коли повернуся».

Коли Синтія не повернулася додому о чверть на дев’яту, мати зателефонувала в дім Памели. До телефону підійшла Памелина мати, й мати Синтії сказала:

– Хелоу, це Патрисія Бідж. Мати Синтії. Можна мені поговорити з Синтією?

Мати Памели відповіла, що не тільки Синтії в них немає, а й Памела досі не повернулася додому.

Тоді батько Синтії надів вилинялого фетрового капелюха, без якого нікуди не виходив, сів у свого «Доджа» й став їздити по навколишній місцевості, шукаючи дочку. Він здогадувався, що вона могла поїхати з Вінсом Флемінґом, сімнадцятирічним хлопцем з одинадцятого класу, який нещодавно одержав права водія і тепер гасав на своєму іржавому червоному «Мустангу» зразка 1970 року. Клейтон і Патрисія Бідж були невисокої думки про нього. Брутальний хлопець, проблемна родина, поганий вплив. Синтія підслухала, як одного вечора її батьки говорили про батька Вінса, говорили про те, що він чоловік поганий чи щось таке, але вирішила, що то порожнє базікання.

Лише випадкове щастя допомогло її батькові помітити автомобіль Вінса в далекому кутку паркувального майданчика, біля вулиці Пост-Роуд, неподалік від театрів. «Мустанґ» стояв біля самого узбіччя дороги, і її батько припаркував свого автомобіля перед ним, перекривши йому виїзд. Синтія відразу зрозуміла, що це він, коли побачила знаменитого фетрового капелюха.

– От фігня! – сказала Синтія.

Добре, хоч він не з’явився раніше на дві хвилини, коли вони обіймалися, або коли Вінс показував їй свого ножа з кнопкою. Господи, досить було натиснути на ту кнопку – і клац! Шість дюймів блискучої сталі з’являлися вмить. Вінс тримав ножа в себе між ногами, обертаючи лезо та посміхаючись, так ніби то був не ніж, а щось інше. Синтія схопила ножа і, хихочучи, почала ним рубати повітря.

– Обережніше, – сказав Вінс з острахом у голосі. – Ти можеш накоїти ним багато лиха.

Клейтон Бідж відразу підійшов до дверцят із боку пасажира й розчинив їх навстіж. Ті заскрипіли на своїх іржавих завісах.

– Обережніше, чувак! – застеріг Вінс.

Ножа у нього в руці вже не було, але він тримав у ній пляшку з пивом, що теж було не набагато краще.

– Ти мене не чувач! – гарикнув на нього Клейтон.

Він уже схопив дочку за руку й потяг її до власного автомобіля.

– Господи, та від тебе тхне, – сказав він їй.

Тієї хвилини вона хотіла померти.

Вона була не здатна ні подивитися на нього, ні щось йому сказати, навіть тоді, коли він почав їй вичитувати і сказав, що останнім часом вони мають із нею лише клопіт, і якщо вона негайно не прочистить собі мізки, то спаскудить усе своє наступне життя, що він не знає, що зробив не так, він лише бажав, щоб вона виросла й була щасливою, і все таке, все таке, все таке, й – о святий Боже! – навіть тоді, коли він був геть розлючений, то вів машину так, ніби складав іспит на права водія, жодного разу не перевищивши швидкості, і завжди вмикаючи сигнал повороту, цей чоловік був просто неймовірний.

Коли вони звернули на під’їзну алею до свого будинку, вона вискочила з машини ще на ходу, відчинила двері й увійшла, намагаючись не хитатися, її мати вже стояла там і здавалася не так сердитою, як стурбованою.

– Синтіє! Де це ти… – почала вона.

Синтія проминула її твердою ходою й попрямувала до своєї кімнати. Батько гукнув знизу, від сходів:

– Стривай-но, дівчино! Нам треба поговорити про дещо!

– Щоб ви всі пропали! – зойкнула вона і з виляском зачинила за собою двері.

Усе це пригадалося їй, коли вона йшла до школи. Решта вечора була дещо затягнута туманом.

Вона пригадувала, як сиділа на своєму ліжку, ще одурманена алкоголем. Була надто стомлена, щоб відчувати сором або збентеження. Вона вирішила лягти спати, сподіваючись, що на ранок проспиться. Якихось десять годин міцного сну, й вона буде свіжа-свіжісінька.

Багато чого могло трапитись до ранку.

У якусь мить, коли вона то прокидалася, то знову провалювалася в сон, їй здалося, ніби хтось стоїть у неї під дверима. Так ніби вагався, заходити йому чи не заходити.

Потім, уже згодом, їй здалося, ніби вона знову чує те шарудіння.

Чи підводилася вона, щоб подивитися, хто там? Чи бодай спустила ноги з ліжка? Вона не могла згадати.

І тепер вже підходила до школи.

Якщо чесно, вона відчувала докори сумління. За один вечір їй вдалось зламати майже всі правила домашньої поведінки. Спочатку набрехала батькам, що йде до Памели. Памела була її найліпшою подругою, вона її часто навідувала, ночувала в неї кожен другий вікенд. Мати Синтії любила Памелу й, напевно, довіряла їй, подумала тепер Синтія. Назвавши ім’я Памели, Синтія, мабуть, сподівалася, що це допоможе їй виграти трохи часу, що її мати не стане так швидко телефонувати матері Памели. Однак цей план провалився.

Та якби її гріхи обмежувалися тільки цим. Вона зламала правило повертатися додому до сутінків. Поїхала в машині з хлопцем. Із сімнадцятирічним хлопцем. Із хлопцем, що торік, як розповідали, побив шкільні вікна у школі, який викрав автомобіль сусіда, щоб покататися.

Батьки в неї, зрештою, були не такі вже й погані. Досить довго. А надто мати. Батько, бляха-муха, теж був непоганий, принаймні тоді, коли був удома.

Можливо, Тода підвезли до школи. Бо якщо уроки в нього починалися рано й він запізнювався, мати могла підвезти його. А потім вирішила заїхати до бакалійної крамниці, купити щось із продуктів. Або до закладу Говарда Джонсона, щоб випити кави. Вона іноді туди їздила.

Перший урок, з історії, вона якось витримала. На другому, математиці, було значно гірше. Вона не могла зосередитися, досі боліла голова. Учитель математики звернувся до неї з якимсь запитанням, та вона навіть не глянула на нього.

Десь перед самим ланчем вона побачила Памелу, яка їй сказала:

– Нехай тобі грець, Синтіє, якщо ти кажеш своїй матері, що ти в мене, то хіба тобі не слід мене принаймні про це попередити? Тоді б і я могла сказати своїй що-небудь.

– Пробач, – сказала Синтія. – Тобі від неї дісталося?

– Атож, коли я повернулася.

Під час ланчу Синтія вислизнула зі шкільної їдальні, підійшла до шкільного платного телефону й подзвонила додому. Вона попросить у матері пробачення. Скаже, що дуже й дуже жалкує за своєю поведінкою. А потім попроситься додому, скаже, що в неї болить голова. Мати її догляне. Вона ніколи не гнівається на неї, коли їй дуже зле. Вона зварить для неї суп.

Синтія поклала слухавку після п’ятнадцяти дзвінків, потім подумала, чи не набрала хибний номер. Спробувала знову, жодної відповіді. Вона не знала батькового службового телефону. Він так часто бував у відрядженнях, що треба було дочекатися його повернення, аби запитати в нього, де він був.

Вона стояла біля школи з кількома подругами, коли Вінс Флемінґ під’їхав у своєму «Мустанзі».

– Пробач за вчорашнє, – вибачився він. – А твій батько крутий чувак.

– Авжеж, крутий, – погодилася Синтія.

– А що було, коли ти повернулася додому? – запитав Вінс.

Він запитав про це таким тоном, ніби йому вже було щось відомо. Синтія стенула плечима й похитала головою, вона не хотіла про це говорити.

Вінс запитав:

– А де сьогодні твій брат?

– Про що ти? – перепитала Синтія.

– Він захворів і залишився вдома?

Ніхто не бачив Тода у школі. Вінс сказав, що хотів запитати в нього, спокійно так запитати, чи дуже дісталося Синтії вдома, чи дуже її сварили, бо він сподівається, вони знову зустрінуться у п’ятницю ввечері або в суботу. Його друг Кайл привезе йому пива, вони зможуть поїхати на оте місце, на пагорбі, а може, посидіти в його машині, помилуватися зоряним небом, окей?

Синтія побігла додому. Вона не попросила Вінса, щоб той її підвіз, хоч він був поруч. Не забігла також до шкільної канцелярії, попередити, що йде додому раніше. Вона бігла цілу дорогу, думаючи: «Господи, нехай автомобіль буде там, нехай її автомобіль буде там».

Та коли вона завернула за ріг із вулиці Пампкін-Ділайт-роуд на вулицю Гікорі, й побачила свій двоповерховий будинок, то жовтого «Ескорта», автомобіля матері, там не було. Та вона все одно погукала її, коли увійшла в дім, погукала, ледь перевівши подих. Далі покликала брата.

Вона почала тремтіти й великим зусиллям волі примусила себе замовкнути. Продовжувати кричати не було сенсу. Зрештою, хоч би якими сердитими були на неї батьки, вони не могли отак учинити з нею, бігме, не могли. Просто поїхати з дому? Нічого їй не сказавши? І забрати з собою Тода?

Синтія відчувала, що робить дурницю, але подзвонила у двері сусіднього будинку до Джемісонів. Певно, існує дуже просте пояснення всьому цьому, щось таке, про що вона забула, можливо, домовленість із дантистом абощо, й будь-якої миті мати з’явиться на під’їзній алеї. У такому разі Синтія відчує себе цілковитою ідіоткою, але нехай буде, як буде.

Коли місіс Джемісон відчинила їй двері, вона, затинаючись, стала розповідати, як прокинулася й нікого не було вдома, а тоді пішла у школу, й Тода там ніде ніхто не бачив, а її мати досі…

Місіс Джемісон сказала:

– Я певна, усе гаразд. Твоя мати, либонь, поїхала в якійсь нагальній справі, можливо, їй треба було щось терміново купити.

Місіс Джемісон відвела Синтію назад, додому, подивилася на газету, яку досі ніхто не підібрав. Разом вони піднялися на другий поверх, потім зійшли на перший, зазирнули в гараж і звідти вийшли на задній двір.

– Справді, щось дивне, – сказала місіс Джемісон.

Вона не знала, що їй робити, а тому, долаючи певний внутрішній опір, зателефонувала до Мілдфордської поліції.

Вони прислали полісмена, який спочатку зовсім не здавався стурбованим. Але незабаром з’явилося більше полісменів і більше автомобілів, а надвечір уже все подвір’я було заповнене копами. Синтія чула, як вони записують ознаки автомобілів обох її батьків, телефонують до Мілфордської лікарні. Полісмени ходили вниз і вгору вулицею, стукаючи у двері, ставлячи запитання.

– Ти певна, вони не згадували про те, що їм треба їхати в якійсь невідкладній справі? – запитав чоловік, який назвався детективом і не був в уніформі, як решта поліції.

Він відрекомендувався як Фіндлей чи Фінлей.

Невже він думає, що вона могла забути, якби це почула? І зненацька вигукне: «Ой, леле, тепер я згадала! Вони поїхали провідати сестру матері, мою тітку Тес!»

– Розумієш, – пояснив детектив. – Не схоже, щоб твоя мати, батько чи брат поїхали кудись дуже далеко, адже вони нічого не пакували. Їхній одяг досі тут, валізи також на місці.

Їй довелося вислухати безліч запитань. Коли вона востаннє бачила батьків? Коли вона лягла спати? Що то за хлопець, із яким вона була? Вона намагалася розповісти детективові про все, навіть визнала, що батьки могли дуже посваритися, хоч приховала те, що була дуже п’яною і що побажала своїм батькам смерті.

Детектив видався їй досить приємним чоловіком, але він не ставив тих запитань, над якими марудила собі голову Синтія. Чому її мати, батько і брат так безслідно зникли? Куди вони подалися? Чому не взяли її з собою?

Несподівано, в нападі божевільного розпачу, вона стала все перекидати в кухні догори дном. Підіймала й витрушувала килимки, кілька разів пересувала тостер, заглядала під стільці, зазирала в усі шпарини між піччю й стіною, сльози струменіли в неї по щоках.

– Що з тобою, дівчино? – поцікавився детектив. – Що ти робиш?

– Де записка? – запитала Синтія з благальним виразом у погляді. – Десь мусить бути записка. Моя мати ніколи не йде з дому, не залишивши записки.