Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 26 страниц)

– А що зробили ви?

– Я просто сидів у своїй машині. А що я міг зробити ще?

– Але той інший автомобіль, «Амбасадор», чи який він там був, поїхав за матір’ю й братом Синтії?

Вінс подивився на мене.

– Може, я розповідав надто швидко?

– Ні, ні, все окей, я знаю, що за всі ці двадцять п’ять років Синтія про це ніколи не чула.

– Оце те, що я бачив.

– І більш нічого не бачили?

– Думаю, я просидів там ще хвилин сорок п’ять або десь так і вже думав їхати додому, коли раптом передні двері дому відчинилися й батько, Клейтон, вибіг із дому, так ніби величезна блощиця присмокталася до його дули. Стрибнув у свою машину, розвернув її й помчав геть, мабуть, зі швидкістю сто миль за годину.

Я мовчки слухав.

– Тож я трохи вмію рахувати, чи не так? Усі поїхали з дому, крім Синтії. Тож я під’їхав до самого будинку й постукав у двері, думав, що зможу поговорити з нею. Постукав разів дванадцять з усієї сили, але відповіді не було, і я дійшов висновку, що вона вже міцно спить, розумієте? Тож я вшився звідти й повернувся додому.

Він стенув плечима.

– Отже, хтось там був, – сказав я. – І спостерігав за будинком.

– Атож. Там був не тільки я.

– І ви ніколи нікому не розповідали про це? Ви не розповіли копам. Ви ніколи не казали про це Синтії?

– Ні. І, як я вже сказав, нічого не розповів копам. Ви гадаєте, що був би якийсь сенс у тому, якби я їм розповів, що сидів навпроти того будинку протягом якогось часу тієї ночі?

Я дивився у вікно на протоку та острів Чарлза, який бовванів удалині, так ніби ті відповіді, які я шукав, відповіді, які шукала Синтія, були завжди за обрієм, були недосяжні.

– А чому ви розповіли мені про це тепер? – запитав я Вінса.

Він провів долонею по підборіддю, здавив свого носа.

– Хай йому довбаний біс, я не знаю. Думаю, ці роки були тяжкими для Синті, чи не так?

Я мав таке відчуття, ніби мені вліпили ляпаса, коли почув, що Вінс назвав Синтію тим самим ніжним ім’ям, яким називав її я.

– Так, – погодився я, – дуже тяжкими. А надто в останній час.

– Але чому вона втекла?

– Ми посварилися. І вона налякана. Усі події, що сталися протягом останніх кількох тижнів, той факт, що поліція, схоже, не цілком довіряє їй. Вона боїться за нашу доньку. Однієї ночі хтось стояв на вулиці й дивився на наш дім. Її тітку вбито. Детектива, якого ми найняли, теж убито.

– Гм, – сказав Вінс. – У вас і справді збіса важке становище. Я хотів би чимось допомогти, якби міг.

Ми обидва здригнулися, коли раптом відчинилися двері. Ніхто з нас не чув, щоб хтось підіймався сходами.

Це була знову Джейн.

– Господи, Вінсе, ти допоможеш цьому бідоласі чи ні?

– Де ти, в біса, була? – запитав він. – Ти підслуховувала нас весь цей час?

– Це все паскудні тоненькі двері, – сказала Джейн. – Якщо ти не хочеш, щоб тебе підслуховували, то ліпше збудуй тут щось на зразок банківського підвалу.

– Прокляття, – вилаявся він.

– То ти йому допоможеш чи ні? Не схоже, щоб ти нині був дуже завантажений справами. І ти маєш під своєю орудою трьох блазнів, яких завжди можеш покликати на допомогу, якщо вона тобі буде потрібна.

Вінс стомлено подивився на мене.

– Отже, чи міг би я справді якось стати вам у пригоді?

Джейн дивилася на нього, склавши руки на грудях. Я не знав, що йому відповісти. Не знав, із якими труднощами мені доведеться зіткнутися. Я не міг передбачити, чи будуть мені потрібні послуги того зразка, що їх міг надати мені такий чоловік, як Вінс Флемінґ. Хоч він уже й не виривав мені чуба з корінням, я все ще боявся його.

– Не знаю, – зізнався я.

– Я міг би трохи зачекати, подивитись, як розвиватимуться події. – Коли я не відповів йому відразу на цю пропозицію, він сказав: – Ви не знаєте, чи можна мені довіряти, еге ж?

Я подумав, що він, певно, відчує, якщо я збрешу.

– Не знаю, – повторив я.

– Дякую за відвертість.

– То ти допоможеш йому? – знову запитала Джейн. А до мене промовила: – А ви швидше повертайтеся до школи.

І вийшла з кімнати – тепер ми почули, як сходи зарипіли під її кроками.

Вінс сказав:

– Я боюся її, як вогню.

Розділ тридцять п’ятий

Я не міг придумати нічого більш розумного в цю хвилину, як поїхати додому, з’ясувати й подивитися, чи не телефонували мені Синтія або хтось інший. Якби вона намагалася сконтактуватися зі мною, то, безперечно, подзвонила б на мій мобільник, якби не застала мене вдома, проте, у своєму розпачі, я все ж таки на щось сподівався. Вінс Флемінґ відпустив своїх головорізів із їхнім «СУВ» і запропонував відвезти мене до мого автомобіля у власній машині, яка виявилася пікапом марки «Додж Рем», що мав досить агресивний вигляд. Мій дім був недалеко від дороги, якою ми поверталися до майстерні, де я залишив свою машину, коли пішов до забігайлівки, в якій продавали пончики, а потім був силоміць затягнутий в автомобіль. Я запитав Вінса, чи не міг би він зупинитися на короткий час, поки я перевірю, чи Синтія, бува, не повернулася додому або принаймні не побувала в ньому й не залишила мені записку.

– Без проблем, – сказав він, коли ми сіли в його пікап, припаркований біля бровки на вулиці Іст-Бродвей.

– Мені завжди хотілося оселитися тут, відколи я живу в Мілфорді, – сказав я.

– А я завжди жив тут, – промовив Вінс. – А ви?

– Я виріс не в цьому місті.

– Дітьми ми іноді перебігали на острів Чарлза, під час відпливу. Але нам рідко щастило повернутися ще до відпливу. Це завжди було для нас великою розвагою.

Я відчував певну тривогу стосовно свого нового приятеля. Вінс, хоч би як на нього дивитися, належав до кримінального світу. Він керував кримінальною організацією. Я не мав уявлення, наскільки вона була великою чи малою. Але вона була достатньо великою, щоб тримати на службі трьох бевзів, чиїм обов’язком було хапати на вулиці тих людей, які змушували Вінса Флемінґа дратуватись.

Що, якби Джейн Скейвуло тоді не з’явилася? Що, якби вона не переконала Вінса Флемінґа, що я чоловік окей? І якби Вінс і далі думав, що я становлю для нього певну загрозу? Як би тоді обернулися події?

Як останній дурень, я вирішив запитати його про це.

– Що, якби Джейн не прийшла тоді, коли вона прийшла? Що тоді зі мною сталося б?

Вінс, тримаючи праву руку на кермі, а ліву там, де висувалася шибка вікна, подивився на мене:

– Ви справді хочете знати відповідь на своє запитання?

Але я пустив ці його слова повз вуха. Моя думка вже помандрувала в іншому напрямку – я думав про мотиви, які керували поведінкою Вінса Флемінґа. Чи він допомагав мені тому, що цього хотіла Джейн, чи він щиро вболівав за долю Синтії? Чи на нього впливали і перше, й друге міркування? Чи, може, він вирішив, що, виконуючи прохання Джейн, матиме більше можливостей тримати мене під своїм наглядом?

Чи була правдивою його розповідь про те, що він бачив перед будинком Синтії? А якщо ні, то з яких міркувань він вирішив мені її розповісти?

Я був схильний повірити в її правдивість.

Розповів Вінсові, як доїхати до нашої вулиці, й показав на будинок попереду. Але він не зупинив машину й навіть не стишив хід. Проїхав повз мій будинок, ніби його там і не було.

Ой, ні. Схоже, я потрапив у пастку. Мабуть, скоро мені доведеться закінчити свій життєвий шлях під купою тирси.

– У чому річ? – запитав я. – Куди ви мене везете?

– Біля вашого будинку стоїть автомобіль копів, – сказав він. – Машина без розпізнавальних знаків.

Я подивився у збільшене дзеркальце заднього виду, яке було над дверцятами водія, й побачив на протилежному боці вулиці автомобіль навпроти будинку, який тепер швидко зменшувався в розмірах, відступаючи усе далі й далі.

– Це, мабуть, Ведмор, – сказав я.

– Ми об’їдемо квартал і зупинимося з тильної сторони будинку, – сказав Вінс.

Мабуть, він завжди застосовував цей маневр.

Так ми й зробили. Ми залишили автомобіль на паралельній вулиці, пройшли між кількома будинками й наблизилися до мого дому через задній двір.

Увійшовши, я відразу перевірив, чи Синтія не побувала в домі, чи не залишила вона записку або щось таке.

Нічого не було.

Вінс ходив на першому поверсі, дивлячись на картини на стінах та книжки на наших полицях. Вивчає, що де лежить, подумав я. Його погляд упав на коробки з-під черевиків із пам’ятними речами.

– Що це, в біса, таке? – запитав він.

– Це речі Синтії. Вона привезла їх із того будинку, де минуло її дитинство. Вона весь час перебирає їх, сподіваючись, що вони відкриють їй якусь таємницю. Я теж робив майже те саме сьогодні, коли вона покинула дім.

Вінс сів на кушетку, понишпорив рукою в коробці.

– Мені все це здається непотрібним сміттям, – сказав він.

– Так, досі воно й було непотрібним сміттям, – мовив я.

Я спробував зателефонувати на мобільник Синтії, плекаючи слабку надію, що він може бути увімкнений. Я вже хотів покласти слухавку після четвертого дзвінка, коли почув, як Синтія сказала:

– Алло?

– Синті?

– Привіт, Тері.

– Господи, з вами все окей? Де ви?

– З нами все гаразд, Тері.

– Люба моя, повертайся додому. Благаю тебе, повернися додому.

– Я не знаю, – сказала вона.

Десь на задньому плані чувся якийсь сторонній звук, наче гудіння.

– Де ви?

– В автомобілі.

– Привіт, тату!

Це вже був голос Ґрейс, вона кричала так, щоби бути почутою з пасажирського сидіння.

– Привіт, Ґрейс, – сказав я.

– Тато каже «привіт», – повідомила Синтія нашій доньці.

– Коли ти повернешся? – запитав я.

– Я сказала, що не знаю, – промовила Синтія. – Мені потрібен час. Я ж тобі все написала у своєму листі.

Вона не хотіла більше говорити про це, принаймні в присутності Ґрейс.

– Я турбуюся за тебе, й мені тебе бракує, – сказав я.

– Передайте їй привіт, – крикнув Вінс із вітальні.

– Хто це? – запитала Синтія.

– Вінс Флемінґ.

– Хто?

– Не з’їдь із дороги, – сказав я.

– Що він там робить?

– Я поїхав побачитися з ним. У мене виникла божевільна думка, що, можливо, ти захотіла його навідати.

– О Господи, – здивувалася Синтія. – Передай йому… привіт.

– Вона передає вам привіт, – переказав я Вінсові.

Він лише промурмотів щось із іншої кімнати, риючись у коробках із-під черевиків.

– Але він у нашому домі? Тепер?

– Атож. Він підвіз мене сюди у своїй машині. Це досить довга історія. Я розповім тобі про все, коли ти повернешся. Крім того… – Я завагався. – Він розповів мені дещо про ту ніч, про що він раніше нікому не розповідав.

– Про що саме?

– Про те, як він поїхав за тобою і твоїм батьком тієї ночі, сидів якийсь час у машині перед вашим будинком, чекаючи нагоди постукати у двері й подивитись, як тобі ведеться, а потім побачив, як із дому вийшли Тод і твоя мати, а пізніше і твій батько. А потім був іще один автомобіль перед вашим будинком, який поїхав за машиною твоєї матері й Тода, коли вони від’їхали.

У телефоні не чути було нічого, крім дорожнього шуму.

– Синтіє?

– Я тут. Не знаю, що все це означає.

– Я теж.

– Тері, тут дуже багато машин. Мені треба з’їхати з дороги. Я вимикаю телефон. Я забула взяти зарядку, й мої акумулятори майже розрядилися.

– Повертайся скоріш додому, Синті. Я кохаю тебе.

– Бувай, – сказала вона й відімкнулася.

Я поклав слухавку й пішов до вітальні.

Вінс Флемінґ показав мені вирізку з газети, де була фотографія, на якій Тод стояв серед своїх друзів із баскетбольної команди.

– Цей хлопець схожий на Тода, – сказав Вінс. – Я його пам’ятаю.

Я кивнув, не забравши вирізку з його руки. Я вже бачив її сотню разів раніше.

– Атож. Ви навчалися з ним в одному класі?

– Можливо, мали один спільний урок, навряд чи більше. Але ця світлина якась дивна.

– Чому дивна?

– Бо я більше нікого не впізнаю на ній. Тут немає хлопців із нашої школи.

Я взяв у нього вирізку, хоч у цьому не було жодного сенсу. Я не ходив до школи разом із Тодом або Синтією й не міг знати нікого з їхніх односумів. Синтія ніколи не звертала особливої уваги на цю фотографію, наскільки мені було відомо. Я кинув на неї побіжний погляд.

– І ім’я написане неправильно, – сказав Вінс, показуючи на підпис під фотографією, де зліва направо були подані імена й прізвища всіх гравців, спочатку тих, які стояли в нижньому ряді, потім тих, що в середньому, й наостанок – тих, що у верхньому.

Я стенув плечима.

– Нічого дивного. Газети часто перекручують прізвища.

Я подивився на підпис під фотографією, де були написані прізвища й перший ініціал. Тод стояв другим зліва, в середньому ряду. Я провів пальцем по напису й прочитав те прізвище, яке мало бути його прізвищем.

Там було написано «Дж. Слоун».

Я дивився якусь мить на ініціал і на слово, яке стояло поряд із ним.

– Вінсе, – сказав я, – чи ім’я та прізвище «Дж. Слоун» щось означають для вас?

Він похитав головою.

– Ні.

Я двічі перевірив, чи це ім’я справді стосується індивіда в середньому ряду, другого з лівого краю.

– Оце так чортівня, – мовив я.

Вінс подивився на мене.

– Ви хотіли мені щось сказати?

– Дж. Слоун, – сказав я. – Джеремі Слоун.

Вінс похитав головою.

– Я досі не розумію, в чому тут річ.

– Чоловік на продуктовому поверсі, – пояснив я. – У торговельному центрі. Так звали того суб’єкта, якого Синтія прийняла за свого брата.

Розділ тридцять шостий

– Про що ви говорите? – запитав Вінс.

– Десь зо два тижні тому, – сказав я, – Синтія, Ґрейс і я були в торговельному центрі, й Синтія побачила цього чоловіка, й була переконана, що це Тод. Вона сказала, що він має такий вигляд, який мав би Тод у дорослому віці, через двадцять п’ять років.

– Як ви взнали його ім’я та прізвище?

– Синтія пішла за ним до паркувального майданчика. Вона покликала його, назвала Тодом, він не відповів, тоді вона підійшла до нього і назвалася його сестрою, вона, мовляв, знає, що він її брат.

– Господи, – сказав Вінс.

– То була жахлива сцена. Той чоловік категорично заперечив, що він її брат, дивився на неї як на божевільну психопатку, й вона справді поводилась, як божевільна. Я відвів його вбік, попросив у нього пробачення і сказав, що якби він показав Синтії своє посвідчення водія, якби міг довести їй, що він не той, за кого вона його приймає, то вона дала б йому спокій.

– І він це зробив?

– Так. Я побачив його посвідчення. Штат Нью-Йорк. А звали його Джеремі Слоун.

Він узяв у мене вирізку, подивився на прізвище, що було на тому місці, де мало бути прізвище Тода.

– Це до біса дивно, чи не так?

– Я нічого не можу зрозуміти, – сказав я. – Це не має глузду. Чому надрукували фотографію Тода в цій старій газеті з цим іншим прізвищем?

Вінс мовчав якусь хвилину.

– Той чоловік, – сказав він нарешті. – Той, якого ви зустріли в торговельному центрі, він що-небудь сказав?

Я спробував пригадати.

– Він сказав, що моїй дружині потрібна допомога. Але більше, здається, не сказав нічого.

– А його водійське посвідчення? – запитав Вінс. – Ви що-небудь про це пам’ятаєте?

– Лиш те, що воно видане у штаті Нью-Йорк, – сказав я.

– Це збіса великий штат, – промовив Вінс. – Він може жити біля самого кордону в Порт-Честері або Вайт-Плейнсі чи десь там, і він може бути мешканцем довбаного Буфало.

– Здається, то був Янґ із чимось.

– Янґ із чимось?

– Я не впевнений. Чорти б його взяли, я бачив те посвідчення протягом однієї секунди.

– Є місто Янґстаун в Огайо, – сказав Вінс. – Ви точно знаєте, що те посвідчення було видане не в Огайо?

– Цього напевне я сказати не можу.

Вінс перевернув вирізку на зворотний бік. Там був якийсь текст, але не випадало сумніватися, що вирізку зробили задля фотографії. Ножиці пройшли через середину шпальти, розрізали надвоє заголовок на звороті.

– Це не те, задля чого він зберіг вирізку, – сказав я.

– Заткніться, – сказав Вінс. Він читав уривки з тих обрізаних історій, потім підняв голову.

– Ви маєте комп’ютер?

Я кивнув.

– Увімкніть його, – сказав Вінс. Він пішов за мною нагору й нахилився наді мною, коли я сів на стілець і ввімкнув комп’ютер. – Там є уривки з історії, де згадуються Фолкнер-Парк та округ Ніагара. Закиньте все це в «Ґуґл».[33]33
  Google – пошукова програма в Інтернеті.


[Закрыть]

Я попросив його назвати мені по літерах слово «Фолкнер», потім надрукував ці слова у віконечку програми й натиснув на «Пошук». Незабаром програма видала мені результат.

– Існує Фолкнер-Парк у Янґстауні, штат Нью-Йорк, округ Ніагара, – сказав я.

– Чудово, – сказав Вінс. – Отже, це фотографія з газети, яку видають десь у тій місцевості, бо там опубліковано довбану розповідь про утримання того парку.

Я обернувся на своєму стільці й подивився на нього.

– Але чому Тод знятий на фотографії, що опублікована в газеті з Янґстауна, штат Нью-Йорк, із групою гравців у баскетбол із якоїсь іншої школи і чому його знімок підписаний ім’ям Дж. Слоун?

Вінс прихилився до одвірка.

– Можливо, тут не йдеться про помилку.

– Що ви маєте на увазі?

– Можливо, це не фотографія Тода Біджа. Можливо, це фотографія Джеремі Слоуна.

Мені знадобилася секунда, щоб осмислити цю гіпотезу.

– Що ви хочете сказати? Ви хочете сказати, що існують двоє людей, одного з яких звати Тод Бідж, а другого – Джеремі Слоун, чи що існує одна особа з двома прізвищами?

– Думайте, – сказав Вінс. – Я тут із вами тому, що мене попросила Джейн.

Я знову обернувся до комп’ютера, увійшов на вебсайт Білих Сторінок,[34]34
  Інтернетні бази даних про електронні та поштові адреси абонентів і про їхні телефонні номери на зразок білих сторінок телефонного довідника.


[Закрыть] де даються номери телефонів, і запустив пошук на ім’я Джеремі Слоуна, у Янґстауні, штат Нью-Йорк.

– Господи! – промовив я і показав Вінсові на екран. – Тут є Клейтон Слоун, який мешкає на вулиці Ніагара-В’ю-Драйв.

– Клейтон?

– Атож, Клейтон.

– Таким було ім’я батька Синтії, – сказав Вінс, чекаючи мого підтвердження.

– Авжеж, таким, – мовив я. Схопив на столі олівець і аркуш паперу й записав телефонний номер. – Я хочу зателефонувати на цей номер.

– Ви що, втратили свій довбаний розум? – запитав Вінс.

– Чому це я його втратив?

– Послухайте, я не знаю, що ви там знайшли і чи взагалі щось знайшли, але що ви їм скажете, коли зателефонуєте? З цього телефону? Якщо вони мають ідентифікатор дзвінків, вони відразу знатимуть, хто їм телефонує. Можливо, вони знають, хто ви такий, а можливо, не знають, але ж ви не хочете підставити свою руку під сокиру чи, може, хочете?

Про що він, у біса, говорить? Чи це справді добра порада, чи з якоїсь невідомої мені причини Вінс не хоче, щоб я туди зателефонував? Може, він намагається перешкодити мені досягти, нарешті, якогось результату?

Він подав мені свій мобільник.

– Використайте його, – сказав він. – Вони не знатимуть, хто, в біса, їм телефонує.

Я взяв у нього телефон, відкрив його, подивився на номер на моніторі свого комп’ютера, глибоко вдихнув повітря, набрав цифри, приклав телефон Вінса до вуха і став чекати.

Один дзвінок. Два дзвінки. Три дзвінки. Чотири дзвінки.

– Там нікого немає, – сказав я.

– Зачекайте довше, – сказав Вінс.

Коли дійшло до восьми дзвінків, я почав опускати телефон, але раптом почув голос:

– Алло?

То був голос жінки. Жінки старшого віку, подумав я, мабуть, їй років шістдесят, не менше.

– Алло, алло, – сказав я. – Я вже збирався покласти слухавку.

– Я можу вам чимось допомогти?

– Можна поговорити з Джеремі?

Коли я вже це сказав, то подумав: а що, як він зараз підійде? Що я йому скажу? Про що я його запитаю? Чи мені просто відключити телефон? Довідатися, що він там, підтвердити, що він справді існує, й на цьому урвати дзвінок?

– Його немає, – сказала жінка. – А хто телефонує?

– Немає значення, – сказав я. – Я зателефоную пізніше.

– Пізніше його теж не буде.

– Справді? А ви мені не скажете, як я можу сконтактуватися з ним?

– Його немає в місті, – повторила жінка. – І я не знаю, коли він повернеться.

– А, звичайно, – ніби згадав я. – Він щось казав мені про свій намір поїхати в Коннектикут.

– Він вам казав?

– Здається, казав.

– Ви цього певні? – Її голос здався мені вкрай стурбованим.

– Я міг і помилитися. Не турбуйтеся, я спіймаю його пізніше, моя справа не така нагальна. Ми з ним домовлялися зіграти в гольф.

– У гольф? Із Джеремі? Джеремі не вміє грати в гольф. Хто це? Я вимагаю, щоб ви назвали мені себе.

Розмова стала явно виходити з-під мого контролю. Вінс, який нахилився до мене, коли я став набирати номер, і чув обидві сторони, провів пальцем по горлу, губами беззвучно промовив: «Кінчайте». Я відключився, не сказавши більше жодного слова. Я віддав телефон Вінсові, який поклав його в кишеню куртки.

– Схоже, ви потрапили туди, куди слід, – сказав він. – Хоча могли б зіграти свою роль і краще.

Я проігнорував його критику. «Отже, Джеремі Слоун, якого Синтія зустріла в торговельному центрі, це той самий Джеремі Слоун, який живе в Янґстауні, штат Нью-Йорк, у будинку, де телефон зареєстрований на ім’я Клейтона Слоуна. А батько Синтії зберігав у своїй шухляді вирізку з газети, де надруковано його фотографію у складі баскетбольної команди».

Жоден із нас не сказав нічого. Ми обидва крутили мізками, намагаючись розгадати цю таємницю.

– Я зателефоную Синтії, – сказав я. – Може, вона щось зрозуміє.

Я побіг назад до кухні, набрав номер мобільного телефону Синтії. Але, як вона й попереджала, той був вимкнений.

– Прокляття! – вилаявся я, коли Вінс увійшов на кухню слідом за мною. – Ви маєте якісь ідеї? – запитав я в нього.

– Цього Слоуна, якщо вірити тій жінці, – можливо, вона його мати, я не знаю, – немає в місті. А це означає, що він досі може бути в Мілфорді або його околицях. І якщо в нього тут немає ані друзів, ані родичів, то він, імовірно, живе в якомусь місцевому мотелі або готелі.

Він знову дістав телефон із кишені, знайшов номер у своєму списку й натиснув на клавішу. Він зачекав трохи, а тоді сказав:

– Це я. Так, він досі зі мною. Мені треба, щоб ви дещо зробили для мене.

І далі Вінс сказав тому, хто був на протилежному кінці лінії, покликати двох інших хлопців – я підозрював, що ця команда складалася з тих самих розбишак, які схопили мене, та їхнього водія, тих самих, яких Джейн назвала трьома блазнями, – і почати об’їзд усіх готелів у місті.

– Ні, я не знаю, скільки їх тут, – сказав він. – Чому б вам не полічити їх для мене? Я хочу, щоб ви з’ясували, чи десь тут живе чувак на ім’я Джеремі Слоун, із Янґстауна, штат Нью-Йорк. І якщо ви довідаєтеся, в якому готелі він живе, негайно мене повідомте. Нічого не робіть. Гаразд. Можете почати з готелю Говарда Джонсона, «Червоного Даху», «Супер-восьмого» або з якого хочете. І, Боже, що то за страхітливий гуркіт у вас на задньому плані? Хто там слухає довбаних «Карпентерів»?

Передавши свої інструкції і переконавшись, що його підлеглі повністю їх зрозуміли, Вінс знову поклав мобільника до кишені.

– Якщо той Слоун досі в місті, вони його знайдуть, – сказав він.

Я відкрив холодильник, показав Вінсові на бляшанку пива «Корс».

– Не відмовлюся, – сказав він, і я подав йому одну пляшку, собі взяв другу й сів за кухонний стіл.

Вінс сів навпроти мене.

– Ви маєте бодай якесь довбане уявлення про те, що відбувається? – запитав він.

Я ковтнув трохи пива.

– Схоже, я починаю щось розуміти, – сказав я. – Що, як та жінка, котра відповіла мені по телефону, це мати Джеремі Слоуна? І що як Джеремі Слоун – і справді брат моєї дружини?

– Як ви сказали?

– Що, як я щойно розмовляв із матір’ю своєї дружини?

Якщо брат і мати Синтії були живі, то як пояснити тести ДНК, зроблені на останках двох тіл, які вони знайшли в тому автомобілі? Правда, Ведмор поки що змогла підтвердити лише той факт, що знайдені в автомобілі тіла споріднені одне з одним, а не те, що то справді були Тод і Патрисія Бідж. Ми чекали подальших тестів, які підтвердили б генетичну спорідненість між ними й ДНК Синтії.

Я намагався якось осмислити у своїй голові цей дедалі заплутаніший масив інформації, коли почув, як говорить Вінс.

– Мені лишається тільки сподіватися, що мої хлопці не вб’ють його, коли знайдуть, – сказав він, роблячи наступний ковток. – Це було б дуже на них схоже.