Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 26 страниц)

Розділ другий

В очах Ґрейс було благання, проте в голосі звучала рішучість.

– Тату, – сказала вона. – Мені. Вісім. Років.

«Де вона цього навчилася?» – подумав я з подивом. Де вона навчилася цієї техніки розбивання речень на окремі слова для підсилення драматичного ефекту. Так ніби мені було важко про це здогадатися. Адже драматизму в цій родині було більше, ніж потрібно.

– Так, – сказав я своїй дочці. – Я знаю.

Її пластівці «Чиріоуз» давно намокли, і вона досі не доторкнулася до помаранчевого соку, який стояв перед нею.

– Діти сміються з мене, – сказала вона.

Я пригубив свою каву. Щойно її налив, але вона вже майже охолола. Наша кавоварка зламалася. Я вирішив, що вип’ю чашку кави в «Пончиках Данкіна» по дорозі до школи.

– Хто з тебе сміється? – запитав я.

– Усі з мене сміються, – сказала Ґрейс.

– Усі з тебе сміються, – повторив я. – А як вони це роблять? Вони скликали спеціальні збори? Директор школи виступив і віддав наказ, щоб усі з тебе сміялися?

– А тепер і ти смієшся з мене.

Справді, так воно й було.

– Пробач мені. Я просто намагаюся з’ясувати, наскільки поширилась твоя проблема. Мені все ж таки здається, що сміються з тебе не всі. Тобі лише здається, що всі. Але якщо навіть сміються з тебе лише кілька дітей, то це не дуже приємно, я знаю.

– Навіть дуже неприємно.

– Це твої друзі?

– Так. Вони кажуть, що мама ставиться до мене як до малої дитини.

– Твоя мама просто піклується про тебе, – пояснив я. – Вона тебе дуже любить.

– Я знаю. Але мені вісім років.

– Твоя мама лише дбає про те, щоб доставити тебе до школи в безпеці.

Ґрейс зітхнула й опустила голову, визнавши свою поразку, й пасмо каштанового волосся впало на її карі очі. Вона взяла ложку й трохи помішала молоко, в якому намокали її вівсяні пластівці.

– Але потреби проводити мене до школи немає. Жодна мати не проводжає своїх дітей до школи, якщо вони вже вийшли з дитячого садочка.

Ґрейс не вперше заводила цю розмову, і я вже намагався поговорити з Синтією, намагався переконати її так лагідно, як тільки міг, що, мабуть, Ґрейс час вже ходити самій до школи, раз вона навчається у четвертому класі. До школи йде чимало дітей, які завжди можуть скласти їй товариство, тож самій-одній їй ходити не доведеться.

– А чому ти не можеш проводжати мене? – запитала Ґрейс, і її оченята лукаво зблиснули.

У ті нечасті дні, коли я проводжав Ґрейс до школи, я відставав від неї на добрих півкварталу. Всім було відомо, що я просто виходив прогулятися й не стежив за Ґрейс, аби переконатися в тому, що вона безпечно дісталася до школи. І ми ніколи жодним словом не прохоплювалися про це Синтії. Моя дружина вірила, що я проводив Ґрейс, ідучи поруч із нею всю дорогу до Фермонтської середньої школи, а потім стояв на тротуарі й дивився на неї, поки вона не зникне за дверима.

– Я не можу, – сказав я. – Мушу приходити до своєї школи на восьму годину. Якби я проводив тебе до школи перед роботою, тобі довелося б тинятися там майже годину, чекаючи, поки відчиняться двері. А твоя мати починає працювати лише о десятій, тому для неї такої проблеми не існує. Я можу проводити тебе лише в ті дні, коли у мене вільна перша зміна.

Насправді Синтія умисне запровадила для себе такий розклад роботи у крамниці Памели, щоб мати змогу щоранку проводжати Ґрейс до школи. Синтія ніколи особливо не мріяла працювати у крамниці жіночого одягу, що належала її найліпшій шкільній подрузі, але це дозволяло їй працювати неповний робочий день, тобто вона поверталася додому раніше, аніж закінчувалися уроки у школі. Поступившись у цьому питанні Ґрейс, вона чекала її не під дверима школи, а нижче по вулиці. Звідти Синтія могла бачити школу, й у неї не забирало багато часу помітити у натовпі дітей нашу доньку з її кінським хвостиком, який вона дуже часто заплітала. Вона намагалася переконати Ґрейс, щоб та махала їй рукою, і тоді вона могла б помітити її ще раніше, але Ґрейс бодай у цьому не дала себе вмовити.

Серйозна проблема виникала тоді, коли якась учителька або вчитель просили учнів залишитися на якийсь час у класі після дзвінка. Це могло бути пов’язане з якимись заходами масового характеру або з останніми настановами щодо виконання домашніх завдань. У таких випадках Ґрейс сиділа там, охоплена панікою, не тому, що її мати стане турбуватися, а тому, що, стривожена затримкою, вона може прийти по неї до школи, щоб забрати.

– І мій телескоп зламався, – сказала Ґрейс.

– Як це, зламався?

– Та підставка, яка підтримує трубку з лінзами, розхиталася. Я наче трохи її закріпила, але вона розхиталася знову.

– Я подивлюся, в чому справа.

– Мені треба стежити за астероідами-вбивцями, – сказала Ґрейс. – Я не зможу побачити їх, якщо мій телескоп буде зламаний.

– Окей, – мовив я. – Спробую його полагодити.

– А ти знаєш, що коли астероїд упаде на землю, ефект буде такий, ніби одночасно вибухнув мільйон ядерних бомб?

– Не думаю, що так багато, – сказав я. – Але згоден з тобою, що наші справи тоді будуть кепські.

– Коли у своїх страшних снах я бачу, як астероїд падає на землю, то думаю про те, що могла б відвернути його, коли б перед тим як лягти спати, подивилася на небо й побачила, що він наближається.

Я кивнув. Справа була в тому, що ми купили їй не найдорожчий телескоп. Власне, він був найдешевший серед інших. І йшлося не тільки про те, що не варто витрачати цілий статок на якусь річ, якщо ви не певні, що ваша дитина не втратить незабаром до неї інтерес; ми просто не маємо стільки грошей, аби ними розкидатися.

– А як щодо мами? – запитала Ґрейс.

– А до чого тут мама?

– Вона й далі ходитиме зі мною?

– Я з нею побалакаю, – сказав я.

– Побалакаєш з ким? – запитала Синтія, заходячи до кухні.

Синтія чудово виглядала цього ранку. Була надзвичайно гарною, якщо висловитися точніше. Вона дивовижна жінка, і мені ніколи не набридало милуватися її зеленими очима, високими вилицями, вогнисто-рудим волоссям. Її краса була вже не такою, як тоді, коли я вперше її зустрів, але не менш драматичною. Люди думають, вона робить якісь спеціальні вправи, але, як на мене, це тривога допомогла їй зберегти фігуру. Вона спалює калорії, коли перебуває у стані неспокою. Вона не бігає підтюпцем, не ходить до гімнастичної зали. Та й навряд чи ми могли б дозволити собі членство в якомусь гімнастичному клубі.

Як вже було сказано, я вчитель англійської середньої школи, а Синтія працює у крамниці, – хоч вона й має диплом із вивчення родинних проблем і деякий час працювала в галузі соціології, – тож ми не купаємося в грошах.

Ми маємо цей будинок, доволі просторий для трьох, у скромному кварталі, розташованому лише за кілька кварталів від того будинку, в якому виросла Синтія. Ви можете подумати, що Синтія хотіла б оселитися якомога далі від свого батьківського дому, але мені здається, вона не хотіла бути від нього надто далеко на той випадок, якби туди хтось прийшов і захотів її бачити.

Нашим автомобілям по десять років, свої вакації ми проводимо досить скромно. Щоліта винаймаємо на тиждень хатину мого дядька неподалік від Монпельє, а три роки тому, коли Ґрейс було п’ять років, ми поїхали в Діснейленд і оселилися поза парком у дешевому мотелі в Орландо, де о другій годині ранку можна почути, як який-небудь хлопець в сусідньому номері остерігає свою дівчину, щоб вона була обережнішою і не надто стискала зуби.

А проте, я переконаний, ми живемо досить пристойно і більш або менш щасливі. Здебільшого вдень.

Щоправда, уночі нам іноді буває нелегко.

– Із учителькою Ґрейс, – відповів я, безсоромно збрехавши про те, з ким просила мене Ґрейс поговорити.

– А про що ти маєш намір поговорити з учителькою Ґрейс? – запитала Синтія.

– Я казав про те, що неодмінно піду на найближчі батьківські збори й перекинуся кількома словами з нею, місіс Ендерс, – мовив я. – Останнього разу, коли на ці збори ходила ти, у моїй школі теж були батьківські збори того самого вечора, чомусь воно завжди буває так.

– Вона дуже мила, – сказала Синтія. – Вважаю, вона набагато приємніша, аніж торішня вчителька, її звали місіс Фелпс, якщо не помиляюся. Думаю, вона була трохи підла.

– Я ненавиділа її, – приєдналася до розмови Ґрейс. – Вона примушувала нас годинами стояти на одній нозі, коли ми поводилися погано.

– Мені треба йти, – сказав я, зробивши ще один ковток холодної кави. – Мабуть, нам треба купити нову кавоварку, Синті.

– Подивлюся, – відказала Синтія.

Коли я підвівся з-за столу, Ґрейс подивилася на мене розпачливим поглядом. Я знав, чого вона від мене хоче. Поговори з нею. Будь ласка, поговори.

– Тері, ти не знаєш, де запасний ключ? – запитала Синтія.

– Ти про що? – здивувався я.

Вона показала мені на порожній гачок на стіні біля самих кухонних дверей, що відчинялися на наш задній двір.

– Де наш запасний ключ?

Це був той ключ, яким ми користувалися, коли виходили прогулятися абощо й не хотіли брати з собою кільце, обтяжене дистанційними автомобільними пультами та ключами від робочих кабінетів.

– Я не знаю. Ґрейс, ти не брала ключа?

У Ґрейс ще не було власного ключа від дому. Він навряд чи був їй потрібен, поки Синтія водила її до школи й зі школи. Вона похитала головою й спопелила мене гнівним поглядом.

Я стенув плечима.

– Може, й справді я його брав і залишив десь біля ліжка.

Я протиснувся боком біля Синтії і понюхав її волосся, коли проходив.

– Ти мене проведеш? – запитав я.

Вона пішла за мною до передніх дверей.

– Щось сталося? – запитала вона. – З Ґрейс усе гаразд? Вона якась дуже тиха сьогодні вранці.

Я зробив гримасу й похитав головою.

– Ти знаєш, у чому річ. Їй вісім років, Синті.

Моя дружина сердито відступила від мене на крок.

– Вона пожалілася тобі на мене?

– Вона лише хоче почувати себе трохи більш незалежною.

– Тепер я розумію, в чому річ. Вона хотіла, щоб ти поговорив зі мною, а не з учителькою.

Я стомлено усміхнувся.

– Вона каже, інші діти сміються з неї.

– Вона це переживе.

Я хотів їй щось відповісти, але подумав, що ми сперечалися про це надто часто, й у мене просто немає нових аргументів.

Тож паузу заповнила Синтія.

– Ти знаєш, скільки на світі поганих людей. Вони повсюди.

– Знаю, Синті, знаю. – Я намагався, щоб у моєму голосі не прозвучали нотки розчарування та втоми. – Але доки ти її проводжатимеш? Доки їй буде дванадцять років? П’ятнадцять? Ти водитимеш її й до дев’ятого та дванадцятого класів?

– Я про це подумаю, коли надійде час, – сказала Синтія. Вона зробила паузу. – Я знову бачила ту машину.

Машина. Вона завжди бачила машину.

Синтія побачила з виразу мого обличчя, що я в це не вірю.

– Ти думаєш, я збожеволіла, – сказала вона.

– Я не думаю, що ти збожеволіла.

– Я бачила його двічі. Коричневий автомобіль.

– Що за автомобіль?

– Я не знаю. Звичайний собі автомобіль. Із затемненими вікнами. Коли він проминає мене й Ґрейс, трохи стишує хід.

– Він зупинявся? Водій тобі щось сказав?

– Ні.

– Ти запам’ятала номер?

– Ні. Першого разу я просто не встигла про це подумати. Другого – була надто схвильована.

– Синті, це, мабуть, просто хтось із тих людей, які живуть поблизу. Водії повинні стишувати хід. Тут шкільна зона. Пам’ятаєш, як одного дня копи поставили тут радар з контролю над швидкістю? Щоб у цю пору дня люди не перевищували тут швидкості.

Синтія відвернула від мене погляд і склала руки на грудях.

– Ти не буваєш тут щодня, на відміну від мене. Ти нічого не знаєш.

– Я знаю лише те, – мовив я, – що ти робиш Ґрейс погану послугу, якщо не дозволяєш їй самій подбати за себе.

– Невже ти думаєш, коли якийсь чоловік потягне її до тієї машини, вона зуміє захистити себе? Восьмирічна дівчинка?

– Якщо повз тебе проїздить коричнева машина, то це ще не означає, що там сидить чоловік, який потягне туди Ґрейс.

– Ти ніколи не сприймав ці речі так серйозно, як я їх сприймаю. – Вона помовчала. – І в цьому немає нічого дивного, адже ти не пережив те, що довелося пережити мені.

Я надув щоки, випустив трохи повітря.

– Гаразд, цю проблему ми тепер не розв’яжемо, – сказав я. – Мені час іти.

– Атож, не розв’яжемо, – сказала Синтія, досі не дивлячись на мене. – Думаю, мені треба їм зателефонувати.

– Кому зателефонувати? – з подивом запитав я.

– Телешоу на «На крайній межі».

– Синтіє, скільки минуло часу відтоді, як було показано телепрограму? Три тижні, чи не так? Якби хтось мав зателефонувати й щось повідомити, вони б уже це зробили. А крім того, якщо хтось повідомить на студію щось цікаве, вони дадуть тобі знати. Вони зацікавлені в тому, щоб цю тему продовжити.

– Усе одно їм зателефоную. Я вже давненько не телефонувала, тому, можливо, цього разу мій дзвінок їх так не роздратує. Можливо, вони щось чули, але подумали, що це не має ваги, що то був якийсь псих, а насправді в тому щось може бути. Знаєш, нам пощастило, бо навіть якийсь дослідник пригадав, що тоді зі мною сталося, і сказав, що нам варто повернутися назад.

Я лагідно її обернув і підняв їй підборіддя так, щоб наші погляди зустрілися.

– Гаразд, роби як тобі хочеться. Я тебе кохаю, ти знаєш.

– Я теж тебе кохаю, – сказала вона. – Мені… мені, ти знаєш, нелегко жити з усім цим. Я розумію почуття Ґрейс. Я знаю, моя тривога передається і їй. Але віднедавна, після того шоу, усе знову стало для мене дуже реальним.

– Знаю, – мовив я. – Але я хочу жити в теперішньому часі, як і ти, гадаю. Не бути прикутим до минулого.

Я відчув, що її плечі здригнулися.

– Прикутим? – перепитала вона. – Ти думаєш, я до нього прикута?

Це було не те слово. Учитель англійської мови міг би придумати щось краще.

– Не намагайся мене повчати, – сказала Синтія. – Ти думаєш, ти все знаєш, але не знаєш нічого. І ніколи не знатимеш.

Я нічого не міг заперечити, бо то була правда. Нагнувся, поцілував її у волосся й вирушив на роботу.

Розділ третій

Мабуть, вона хотіла втішити його своїми словами, але для неї було не менш важливо, щоб вони прозвучали твердо.

– Розумію, тобі мій задум може видатися надто жорстоким, справді розумію це. Я бачу, тебе ця історія дещо пригнічує, але, повір, я давно усе обміркувала, й повір мені, іншого виходу в нас нема. Коли йдеться про твою родину, ти просто повинен робити те, що повинен робити, навіть якщо це дуже важко, навіть якщо це боляче. Безперечно, нам буде вельми нелегко зробити те, що ми повинні зробити з ними, але ти повинен дивитися на більшу картину. Це схоже на відому фразу, мабуть, ти надто мало живеш на світі, щоб зрозуміти її: треба зруйнувати село для того, щоб урятувати його. Тут ідеться про щось схоже. Думай про нашу родину як про село. Ми повинні зробити все від нас залежне, щоб урятувати її.

Вона любила казати «ми». Ми – як одна команда.

Розділ четвертий

Коли мені вперше показали її в Коннектикутському університеті, мій друг Роджер прошепотів:

– Арчер, придивися до неї уважно. Ця дівчина геть накручена. Вона гаряча й палка, волосся в неї, як пожежа. Але вона стиснута, мов туга пружина.

Синтія Бідж сиділа в другому ряду лекційної зали й занотовувала відомості про літературу з голокосту, а Роджер і я сиділи в одному з верхніх рядів, майже біля дверей, щоб опинитися біля них відразу після того, як професор перестане бубоніти.

– Що ти хочеш сказати цим «геть накручена»? – пошепки запитав я.

– А ти пам’ятаєш, як кілька років тому в однієї дівчини зникла вся родина, й ніхто більше ніколи їх не бачив?

– Ні, не пам’ятаю.

Я не читав газет і не дивився телевізор у той період свого життя. Як і багато підлітків, був тоді цілком захоплений самим собою – я готувався бути наступним Філіпом Ротом,[3]3
  Філіп Рот (нар. 1933 р) – американський письменник.


[Закрыть] або Робертсоном Дейвісом,[4]4
  Робертсон Дейвіс (1913–1995 pp.) – канадський письменник.


[Закрыть] або Джоном Ірвінгом;[5]5
  Джон Ірвінґ (нар. 1942 р.) – американський письменник.


[Закрыть] я саме перебував у процесі звуження своїх інтересів – і був цілком байдужий до поточних подій за винятком тих випадків, коли одна або більше радикальних організацій, які діяли в кампусі, закликали студентів узяти участь у тих чи інших політичних протестах. Брати участь у таких заходах я зголошувався завжди, бо саме там було найлегше та найзручніше знайомитися з дівчатами.

– Так от, її батьки, сестра, – а може, брат, точно не пригадую, – усі зникли.

Я нахилився до нього й пошепки запитав:

– Отже, всі вони були вбиті?

Роджер стенув плечима.

– А хто, муха-бляха, знає? Саме це й робить ту подію такою цікавою. – Він кивнув у напрямку Синтії. – Можливо, вона щось і знає. Можливо, вона й порішила всю ту компанію. Хіба тобі ніколи не хотілося повбивати всіх своїх близьких і рідних?

Я здвигнув плечима. Як на мене, така думка виникає в кожного на певному етапі життя.

– Але вона надто горда, – мовив Роджер. – Вона не подарує тобі жодної хвилини. Вона зациклилася на собі, днями пересиджує в бібліотеці, працює там в поті чола. Ні з ким не приятелює, не ходить на жодні розваги. А проте дуже мила чувиха.

Вона була вродлива.

У мене був із нею лише один спільний курс. Я навчався на педагогічному факультеті, готувався стати вчителем, адже жоден письменник не ставав автором бестселерів так відразу. Мої батьки, які вже вийшли на пенсію й жили в Бока-Ратоні, обоє були вчителями й, можна сказати, любили своє ремесло. Принаймні воно менше залежало від усіляких економічних негараздів. Я став розпитувати про Синтію й довідався, що вона записалася до школи родинних студій, яку організували в кампусі Сторса. Там вивчали гендерні проблеми, проблеми шлюбного співжиття, догляду за старими людьми, родинну економіку та іншу подібну мурятину.

Я сидів перед університетською книгарнею у футболці баскетбольної команди Коннектикутського університету й переглядав конспекти якихось лекцій, коли відчув, що хтось зупинився навпроти мене.

– Чому ти всюди про мене розпитуєш? – поцікавилася Синтія.

Я вперше тоді почув її голос. Голос лагідний, але впевнений у собі.

– Що-що? – перепитав я.

– Мені сказали, ти про мене розпитуєш, – повторила вона. – Ти Теренс Арчер, я не помилилася?

Я кивнув.

– Атож, мене звуть Тері.

– Ну, гаразд, хай і Тері, але чому ти про мене розпитуєш?

Я стенув плечима.

– Хіба я знаю?

– Про що ти хочеш довідатися? Що саме тебе цікавить? Якщо ти хочеш про щось довідатися, підійди до мене й запитай, бо я не люблю, коли люди розмовляють про мене за моєю спиною. А я завжди це відчуваю.

– Послухай, ти мені пробач, я лише…

– Ти думаєш, я не знаю, що люди базікають про мене?

– Послухай-но, у тебе негаразд із головою? Я не базікав про тебе. Я лише запитував себе…

– Ти себе запитував, чи я та сама дівчина. Та сама, чия родина зникла. Окей, я та сама дівчина. І надалі раджу тобі не пхати свого носа туди, куди не слід.

– Моя мати має руде волосся, – сказав я, уриваючи її. – Але не таке руде, як у тебе. Воно в неї біляво-руде, ти мене розумієш? Але твоє волосся – воно прекрасне. – Синтія закліпала очима. – Тож, можливо, я запитав кількох людей про тебе, бо хотів знати, чи ти з кимось зустрічаєшся, і вони сказали мені, що ні, і тепер я, думаю, зрозумів, у чім причина.

Вона подивилася на мене.

– Отже, – сказав я, ретельно запихаючи конспекти до свого ранця й закидаючи його за спину, – ти мені пробач і все таке.

Я підвівся й обернувся, щоб піти геть.

– Я й справді… – мовила Синтія.

Я зупинився.

– Ти й справді що?

– Я й справді ні з ким не зустрічаюся, – сказала Синтія, нервово проковтнувши слину.

Тепер я відчув, що розмовляв із нею надто різко.

– Я не хотів бути свинею, – сказав я. – Але ти здалася мені, знаєш, надто вразливою.

Ми погодилися на тому, що вона надто вразлива, а я був свинею, і сталося якось так, що ми продовжили свою розмову за чашкою кави в закусочній кампуса, де Синтія розповіла мені, що жила з тіткою, коли не навчалася в університеті.

– Моя тітка Тес – дуже пристойна особа, – сказала Синтія. – Вона не мала власних дітей, тож коли я прийшла жити до неї, після того як сталася та історія з моєю родиною, це, можна сказати, поставило її світ із ніг на голову. Але вона повелася мужньо. Ти ж розумієш, у якому становищі вона опинилася. Адже й вона мусила пережити свою власну трагедію, бо її сестра, зять та племінник зникли невідомо куди.

– А що сталося з твоїм будинком? З тим, у якому ти жила з батьками й братом?

Це було цілком у моєму стилі. Я був хлопець практичний. Родина дівчини кудись зникла, а я ставлю їй запитання суто матеріального змісту.

– Я не могла жити там самісінька, – відповіла Синтія. – А потім не було кому сплачувати іпотеку чи як воно там називається, тож, коли так і не вдалося знайти мою родину, банк, можна сказати, забрав будинок назад, а тоді втрутилися адвокати, й ті гроші, які мої батьки вклали в той дім, перевели на окремий рахунок, але на сплату іпотеки їх не вистачило. А тепер минуло вже багато часу, й усі вважають моїх батьків мертвими, ти розумієш? Юридично вони тепер мертві, навіть якщо насправді вони живі.

Синтія відвела очі й болісно скривилася.

Що я міг їй сказати?

– Тож тітка Тес допомогла мені закінчити школу. Щоправда, я іноді мала роботу влітку й таке інше, але скільки я там могла заробити? Навіть не знаю, як вона дала цьому раду – прогодувати мене, оплатити моє навчання. Певно, вона в боргах по вуха, але вона ніколи не нарікає.

– Чорт, – вилаявся я і ковтнув трохи кави.

А Синтія уперше усміхнулася.

– Чорт, – повторила вона. – Оце й усе, що ти можеш мені сказати, Тері? Чорт? – Її усмішка зникла так само швидко, як і з’явилася. – Пробач мені. Я й сама не знаю, яких слів чекаю від людей, коли розповідаю їм про свою пригоду. Не знаю, що я, в бісової матері, сказала б, якби сиділа навпроти себе.

– Не уявляю, як тобі пощастило це пережити, – мовив я.

Синтія ковтнула чаю.

– Іноді мені хочеться накласти на себе руки, розумієш? А потім я думаю, а що якби наступного дня вони повернулися? – Вона знову усміхнулася. – Ото був би для них сюрприз!

І знов усмішка злетіла в неї з обличчя, ніби її здуло звідти легким подмухом вітру.

Пасмо рудого волосся впало їй на очі, й вона відкинула його назад, собі за вухо.

– Річ у тому, – сказала вона, – що можливі два варіанти. Або вони мертві й ніколи не мали змоги попрощатися зі мною. Або вони досі живі, але їх не можна турбувати. – Вона виглянула у вікно. – Я не знаю, котрий із цих двох варіантів гірший для мене.

Ми мовчали десь хвилину або дві. Нарешті Синтія сказала:

– Ти хороший хлопець. Якби я з кимось зустрічалася, то з кимось таким, як ти.

– Якщо тобі буде геть зле, – сказав я, – то знаєш, де мене шукати.

Вона виглянула у вікно, подивилася на студентів, які там проходили, й на мить у мене виникло враження, ніби вона зникла з-перед моїх очей.

– Іноді, – сказала вона, – мені здається, я бачу когось із них.

– Що ти маєш на увазі? – запитав я. – Ти бачиш привид або щось таке?

– Ні, ні, – сказала вона, знову дивлячись у вікно. – Буває, я дивлюся на когось живого й думаю, що це мій батько або моя мати. Скажімо, коли я бачу людей зі спини. Я можу побачити в них щось дуже мені знайоме, у тому, як вони тримають голову, в тому, як вони йдуть, і мені здається, то вони. Знаєш, іноді я дивлюся на хлопця, десь на рік старшого, ніж я, і думаю, він міг би бути моїм братом, бо через сім років мій брат став би таким. Мої батьки й сьогодні були б дуже схожі на себе, правда ж? Але мій брат, він міг би дуже змінитися, але все одно в ньому залишилося б щось те саме, ти мене розумієш?

– Я тебе розумію, – сказав я.

– І коли я бачу таких людей, то біжу за ними, забігаю їм наперед, я можу схопити їх за руку, і тоді вони обертаються, і я можу роздивитися їх як слід. – Вона відвернулася від вікна, подивилася у свій чай, ніби шукала відповідь там. – Але це завжди не вони.

– Думаю, колись ти перестанеш це робити, – припустив я.

– Коли, нарешті, це будуть вони.

Ми стали зустрічатися. Ми ходили разом у кіно, разом сиділи в бібліотеці. Вона намагалася зацікавити мене грою в теніс. Ця гра ніколи не була моєю, але я доклав усіх зусиль, щоб опанувати її. Синтія перша зізналася, що вона не такий уже великий гравець, вона просто добрий гравець із чудовим ударом зліва. Але цієї переваги було досить, щоб не залишати мені жодних шансів. Коли я подавав і бачив, як її права рука здіймається над лівим плечем, то знав, що в мене майже немає надії відбити цей м’яч до неї назад через сітку, навіть якщо встигну його побачити.

Якось я сидів, зігнувшись над своєю друкарською машинкою «Роял», яка вже тоді наближалася до свого античного статусу, то була громіздка машина, виготовлена зі сталі й пофарбована в чорний колір, важка, як «Фольксваґен», причому її клавіша «е» завжди друкувала літеру, більше схожу на «с» навіть тоді, коли я вставляв свіжу стрічку. Я намагався закінчити свій есей про Торо, до якого, сказати правду, не мав жодного паскудного інтересу. Моєму натхненню зовсім не допомагав той факт, що Синтія лежала, повністю вдягнена та ще й накрившись ковдрою, в моїй кімнаті, в гуртожитку, заснувши, після того як прочитала обшарпаний примірнику паперовій обкладинці книжки «Страждання» Стівена Кінґа. Синтія не була ученицею старших класів англійської школи й могла читати все, що їй заманеться, будь-яку паскудну літературу, й іноді вона знаходила втіху, читаючи про людей, яким довелося пережити ще гірші трагедії, аніж та, що пережила вона.

Я запросив її прийти до мене й подивитися, як я друкую есей.

– Це дуже цікаво, – запевнив я. – Я друкую всіма десятьма пальцями.

– Усіма водночас? – запитала вона.

Я кивнув.

– Це, мабуть, і справді щось надзвичайне, – сказала вона.

Тож вона принесла з собою книжку, щоб не сидіти в мене без діла, й тихо сиділа на ліжку, спершись спиною об стіну, й іноді я відчував, що вона спостерігає за мною. Ми зустрічалися, але майже не доторкалися одне до одного. Іноді моя рука ковзала по її плечу, коли я проходив повз її стілець у кав’ярні. Я подавав їй руку, щоб допомогти вийти з автобуса. Наші плечі доторкалися, коли ми вдвох милувалися зоряним небом.

І більше нічого.

Я почув, що вона відкинула ковдру вбік, але був надто заклопотаний, бо саме друкував виноску. А потім відчув, що вона стоїть у мене за спиною, і в її присутності була якась наелектризованість. Вона обхопила руками мене за груди, нахилилася й поцілувала мене в щоку. Я обернувся, щоб вона змогла припасти губами до моїх губів. Згодом, уже під ковдрою, перш ніж це сталося, Синтія сказала:

– Ти не можеш зробити мені боляче.

– Я не хочу робити тобі боляче, – почав я. – Я буду обережним.

– Я не про це, – прошепотіла вона. – Якщо ти мене принизиш, якщо ти вирішиш, що не хочеш бути зі мною, не турбуйся. Ніщо не зможе поранити мене тяжче, ніж поранено вже.

Однак, як виявилося, вона помилялася.