355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Лінвуд Барклей » Втрата » Текст книги (страница 8)
Втрата
  • Текст добавлен: 21 октября 2016, 20:56

Текст книги "Втрата"


Автор книги: Лінвуд Барклей


Жанр:

   

Триллеры


сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 26 страниц)

Розділ одинадцятий

– Я думаю, ми принаймні повинні вислухати, що вона скаже, – промовила Синтія.

Це було в той вечір, і я сидів за кухонним столом, перевіряючи учнівські твори й докладаючи великих зусиль, аби зосередитися бодай трохи. Синтія була неспроможна думати про щось інше після телефонного повідомлення режисера про ясновидицю. Щодо мене, то мої думки дещо розбігалися.

Я майже не озивався під час вечері, та коли Ґрейс пішла до своєї кімнати робити домашнє завдання і Синтія почала завантажувати посудомийну машину, обернувшись до мене спиною, вона сказала:

– Нам треба поговорити про це.

– Я не бачу, про що тут багато говорити, – мовив я. – Отже, ясновидиця зателефонувала на телестудію. Це лише на відстані одного кроку від того суб’єкта, який сказав, що твоя родина пройшла крізь дірку в тканині часу. Не виключено, що ця жінка бачила у своїх видіннях, як твої рідні катаються верхи на бронтозаврах або водять автомобілі Флінстоунів.[17]17
  «Родина Флінтстоунів» – мультиплікаційний серіал із життя подружжя кам’яного віку, де персонажі, зокрема, їздять на кам’яних автомобілях.


[Закрыть]

Синтія обернулася.

– Це гидко, – сказала вона. – Ти міркуєш гидко.

Я підвів голову від жахливо написаного есею про Вітмена.

– Що ти сказала?

– Те, що ти чув. Я сказала, ти міркуєш гидко.

– Зовсім ні.

– Ти досі лютий на мене. За сьогоднішню пригоду. За те, що сталося в торговельному центрі.

Я промовчав. У тому, що вона сказала, була частка істини. Я багато чого хотів їй сказати по дорозі додому, але не зміг. Я хотів їй сказати, що з мене годі. Що час Синтії змінити свою поведінку. Що час їй прийняти той факт, що її батьки пішли з життя, що її брат пішов із життя, що нічого не змінилося тільки тому, що від часу їхнього зникнення минуло двадцять п’ять років і що якесь другорядне телевізійне шоу виявило інтерес до цієї події. Що хоч вона й утратила свою родину дуже давно (і то була, безперечно, трагічна подія), вона має тепер іншу родину. І якщо вона не хоче жити наразі для нас, замість жити в минулому для родини, якої, швидше за все, давно немає, тоді…

Але я не сказав нічого. Не міг примусити себе сказати ці речі. Але, з другого боку, я був також неспроможний сказати їй якісь слова розради, заспокоїти її, коли ми прибули додому. Ну, а телефонний дзвінок від племені ясновидців через посередництво студії «На крайній межі» роздратував мене ще більше. Я пішов до вітальні, увімкнув телевізор і став перемикати канали, не затримуючись на жодному більш як на три хвилини. Синтія з якоюсь гарячковою енергією стала прибирати та наводити лад у домі, пилососячи, миючи туалет, переставляючи посуд у буфеті. Їй треба було чимось зайнятися, чим завгодно, аби лиш уникнути розмови зі мною. Якби ми посварилися чи навіть побилися, з цього не було б великої користі, а так дім набув такого вигляду, що міг би взяти участь у конкурсі «Дім і сад».

Але я сказав Синтії, відокремивши у стосику пальцем ті твори, яким я ще не виставив оцінку:

– Я на тебе не лютий.

– Я тебе знаю, – сказала вона. – І знаю, коли ти сердитий. Я жалкую за те, що сталося. Мені шкода тебе, шкода Ґрейс, шкода того чоловіка, якому я завдала стільки клопоту. Я розтривожила себе, розтривожила нас усіх. Чого ти ще хочеш від мене? Що ще я можу сказати? Хіба я вже не ходжу консультуватися з докором Кінцлер? Що я маю робити ще, як ти гадаєш? Ходити до неї щотижня, а не через тиждень? Ти хочеш, щоб я прийняла якийсь наркотик, щось таке, що погамує мій біль, примусить мене забути все, що зі мною сталося? Це зробить тебе щасливим?

Я відклав свій червоний маркер.

– О Господи! – простогнав я.

– Ти був би щасливіший, якби я просто звідси пішла? – запитала Синтія.

– Не верзи дурниць.

– Може, ти знаєш якийсь інший спосіб і підкажеш, як мені бути? Я такого способу не знаю. І з мене теж усього цього вже досить. Ти думаєш мені дуже хочеться зустрічатися з тією ясновидицею? Ти думаєш, я не знаю, який безнадійний вигляд усе це має? Якою жалюгідною я здаватимуся, коли піду туди й муситиму вислухати все, що вона мені скаже? Але що ти зробив би на моєму місці? Що, якби це була Ґрейс?

Я подивився на неї.

– Ти навіть не кажи такого.

– Що, якби ми втратили її? Що, якби одного дня вона зникла? Припустімо, ми не знали б, де вона є протягом місяців, років? І ми не мали б жодного ключа, який би нам допоміг з’ясувати, що з нею сталося?

– Я не хочу, щоб ти так говорила, – мовив я.

– А потім раптом тобі зателефонувала б якась особа і сказала, що вона мала видіння або щось таке, що вона бачила Ґрейс уві сні і знає, де вона є. Невже ти скажеш мені, що не захотів би її вислухати?

Я зціпив зуби й відвернув погляд убік.

– Невже ти вчинив би так? Бо тобі не хотілося б здатися йолопом. Здатися розгубленим, здатися доведеним до розпачу? Але що, якби, якби був бодай один шанс із мільйона, що ця особа і справді щось знає? Що, якби вона раптом виявилася навіть не ясновидицею, а просто вважала б себе такою, що, якби вона справді щось бачила, бачила якийсь ключ, який вона витлумачила як ясновидіння або щось надприродне? І якби цей ключ і справді допоміг тобі знайти її?

Я обхопив голову долонями, і мій погляд зупинився на словах: «Найуславленіший твір містера Вітмена – це «Листя трави». Деякі люди думають, що там ідеться про марихуану, але насправді про марихуану там нічого нема, хоч і важко повірити, що чувак, який написав вірша під назвою «Я оспівую електричне тіло», не перебував під кайфом принаймні якийсь час».

Коли наступного дня я зустрівся з Лорін Велс, звернув увагу на те, що вона була не у своєму традиційному спортивному костюмі. Вона була в елегантній чорній футболці та в пошитих на замовлення джинсах. Синтія за двадцять кроків сказала б мені, якої вони моделі. Одного вечора ми дивилися «Американського ідола»[18]18
  Американська телевізійна гра, учасники якої визначають «невідкритих молодих співаків».


[Закрыть]
на відносно невеличкому й далеко не найліпшому екрані нашого телевізора, коли вона показала на учасницю конкурсу, яка верещала власну версію пісні Беті Мідлер «Вітер під моїми крильми», і зауважила: «Вона носить Сімку».

Я не знаю, якої моделі джинси були на Лорін – «Сімка» чи якісь інші, але вони їй дуже личили, і школярі чоловічої статі вигинали шиї, щоб подивитися на неї ззаду, коли вона проходила через залу. Я йшов в іншому напрямку, й вона зупинила мене.

– Як ваші справи сьогодні? – запитала вона. – Ліпше?

Якщо пам’ять мене не зраджувала, то я почував себе пречудово, коли ми останнього разу з нею зустрілися, але я відповів:

– Так, у мене все гаразд. А як ви?

– Окей, – сказала вона. – Хоч сьогодні мені довелося пережити велику прикрість. Моя однокласниця, з якою я навчалася в середній школі, загинула в автомобільній аварії в Гартфорді два дні тому, й подруга, з якою я підтримую зв’язок по Інтернету, щойно про це повідомила, і тепер настрій у мене дуже кепський.

– Вона була вашою близькою подругою? – запитав я.

Лорін злегка стенула плечима.

– Ми були однолітки й навчалися в одному класі. Мені знадобилося кілька хвилин, щоб пригадати її, коли моя подруга назвала ім’я. Не скажу, щоб ми з нею були дуже близькими абощо. Вона сиділа за мною в одному або у двох класах. Але це завжди шок, ви ж розумієте, коли таке трапляється з людиною, яку ти знаєш. Це навіює тобі всілякі думки, примушує тебе зробити переоцінку цінностей, і тому я досі не можу оговтатись.

– Зробити переоцінку цінностей… – повторив я, не переконаний у тому, що та прикрість, яка спіткала Лорін, вимагає від мене слів співчуття. – Таке буває.

Я почуваю себе не менш кепсько, аніж будь-хто, коли хтось гине в автомобільній аварії, але Лорін забирала мій час, обговорюючи зі мною трагедію, в якій знайшов свою смерть не тільки хтось такий, кого я зовсім не знав, а й кого, як це стало очевидно, вона теж знала не дуже добре.

Діти снували туди-сюди, обминаючи нас і кружляючи навколо нас, бо ми стояли в самому центрі зали.

– Яка вона насправді? – запитала Лорін.

– Хто?

– Пола Мелой, – сказала Лорін. – Жінка з телестудії «На крайній межі». Чи вона така сама симпатична, якою здається на телевізійному екрані? Бо на екрані вона дуже мила.

– У неї гарні зуби, – сказав я.

Я доторкнувся до її руки й показав їй на стіну з шафками, пропонуючи відійти туди, щоб ми не блокували рух у залі.

– Скажіть-но, вас і містера Карутерса пов’язують тісні дружні взаємини, чи не так? – запитала вона.

– Ролі зі мною? Атож, ми знаємо один одного дуже давно.

– Можливо, про це незручно запитувати, але якось я була в учительській, і він там був, тож я хотіла б вас запитати, чи не казав він вам про те, що я поклала щось у вашу шухлядку, а потім забрала назад?

– Ну… він… власне…

– Бо я й справді дещо там залишила, але потім я ще раз про це подумала й вирішила, що це, мабуть, погана думка, тож я забрала ту річ назад, але потім подумала: о, якщо великий містер Карутерс, Роланд, якщо він бачив мене, то він, певно, вам про це розповість так чи інак, і тоді я подумала, хай йому біс, ліпше я б залишила ту цидулку там, бо тоді ви знали б, що в ній було написано, замість сушити собі голову, що в ній написано…

– Не турбуйтеся про це, Лорін. То все пусте.

Я був не певен, що хотів би знати, що в тій цидулці було написано. Не хотів мати наразі жодних додаткових ускладнень у своєму житті. І я був твердо переконаний, що мені не слід мати жодних ускладнень, пов’язаних із Лорін Велс, навіть якби в усьому іншому моє життя було гладеньке, як скло.

– То була лише цидулка, адресована вам і Синтії, де я запрошувала вас прийти до мене, коли вам буде зручно. Я подумала, що мені слід би завести тут друзів і що для вас це, можливо, було б приємною можливістю трохи розслабитися посеред тих турбот, які на вас навалилися. Але потім я подумала, чи не була я дещо безцеремонною, розумієте?

– Це було дуже люб’язно з вашого боку, – мовив я. – Можливо, колись іншим разом.

«Який ніколи не настане», – подумав я.

– До речі, ви не маєте наміру піти сьогодні ввечері у виставкову залу торговельного центру? Там сьогодні будуть зірки із «Сервайвера»,[19]19
  Survivor («Той, хто вижив») – американський телесеріал.


[Закрыть]
вони роздаватимуть автографи.

– Я про це нічого не знав, – мовив я.

– Я піду, – сказала вона.

– Не зможу. Ми з Синтією повинні поїхати до Нью-Гейвена. Це пов’язано з шоу. Нічого особливого. Якийсь не надто важливий дзвінок.

Я негайно пожалкував, що розповів їй про це.

Вона розквітла усмішкою і сказала:

– Ви повинні розповісти про все мені завтра.

Я лише посміхнувся, сказав їй, що мені час іти на урок, і коли трохи відійшов від неї, непомітно похитав головою.

Ми рано повечеряли, щоб устигнути заїхати до Нью-Гейвенської філії телевізійної компанії «Фокс», де сподівалися знайти няньку, на яку можна було б полишити Ґрейс, але Синтія сказала, що вона телефонувала всюди і не змогла знайти жодної з тих жінок, які вже співпрацювали з нами.

– Я можу залишитися сама вдома, – сказала Ґрейс, коли ми вже були готові їхати.

Ґрейс ніколи не залишалася сама вдома, і ми, звичайно ж, не хотіли робити сьогоднішній день початком цієї практики. Можливо, через п’ять або шість років.

– Нічого з того не вийде, подружко, – сказав я. – Бери свій «Космос», або якесь домашнє завдання, або щось інше, аби зайняти себе, поки ми будемо там.

– А можна мені буде послухати, що скаже та жінка? – запитала Ґрейс.

– Ні, – сказала Синтія, перш ніж я встиг сказати те саме.

Синтія вочевидь нервувалася під час вечері. Я вже подолав свою нехіть і перестав дратуватися, тож причина була не в мені. Її нервовий стан пояснював тривожним очікуванням того, що скаже ясновидиця. Коли хтось розглядає лінії на вашій долоні, провіщає ваше майбутнє, викладає на столі перед вами карти, вас це може зацікавити, навіть якщо ви в це не вірите. За нормальних обставин. Але наші обставини були зовсім іншими.

– Вони хочуть, щоб я привезла одну з коробок для взуття, – сказала Синтія.

– Яку саме?

– Яку завгодно. Вона каже, їй треба буде тримати її в руках, можливо, також тримати якусь із речей, що там усередині, щоб відчувати більше вібрацій чи чого там із минулого.

– Зрозуміло, – сказав я. – І вони все це зафільмують, я думаю.

Синтія сказала:

– Я не бачу можливостей заборонити їм це. Саме їхнє шоу привело до них цю жінку. Звісно, що вони захочуть його продовжити.

– А ми хоч знаємо, хто вона така? – запитав я.

– Кейша, – сказала Синтія. – Кейша Сейлон.

– Он як.

– Я читала про неї в Інтернеті, – розповіла Синтія, потім додала: – Вона там має свою веб-сторінку.

– Було б дивно, якби вона її там не мала, – промовив я з іронічною посмішкою.

– Не будь злюкою, – сказала Синтія.

Ми вже посідали усі в машину й виїздили з під’їзної алеї, коли Синтія раптом вигукнула:

– Зупинися! Не можу повірити. Я забула коробку для взуття.

Раніше вона дістала з комори одну зі своїх коробок із родинною пам’яттю й поставила її на кухонний стіл, щоб не забути.

– Я принесу її, – сказав я, зупинивши машину.

Але Синтія вже дістала свої ключі з гаманця й відчинила дверцята автомобіля.

– Я лише на секунду, – сказала вона.

Я дивився, як вона пішла до будинку, відімкнула двері й увійшла досередини, залишивши ключі теліпатися в отворі замка. Мені здалося, вона була в будинку довше, аніж треба для того, щоб узяти коробку з-під черевиків, але незабаром вона вийшла з коробкою під пахвою. Вона замкнула двері, витягла ключі із замка й повернулася в машину.

– Що тебе там затримало? – запитав я.

– Я прийняла «Едвіл». Моя голова розколюється.

Коли ми під’їхали до телестудії, нас зустріла жінка-режисер із кінським хвостом, яка провела нас досередини й до кабінету ток-шоу, де стояла кушетка, стільці, кілька штучних рослин і якась ефектна ґратчаста конструкція на задньому плані. Пола Мелой була вже там і привітала Синтію як старого друга, чарівність так і сочилася з неї, як гній із болячки. Синтія була стримана. Поруч із Полою стояла чорношкіра жінка, як мені здалося, десь у своїх пізніх сорокових роках, одягнена в бездоганний темно-синій костюм. Я подумав, вона, мабуть, інший режисер, можливо, директор телестудії.

– Дозвольте відрекомендувати вам Кейшу Сейлон, – сказала Пола.

Мабуть, я сподівався побачити жінку, схожу на циганку абощо. «Дитину квітів», можливо. Когось у «вареній» спідниці до самої підлоги, а не жінку, яка мала такий вигляд, що могла б головувати десь на раді директорів.

– Рада познайомитися з вами, – сказала Кейша, потискаючи нам руки.

Вона помітила здивований вираз на моєму обличчі і сказала:

– Ви сподівалися побачити щось зовсім інше?

– Мабуть, – відповів я.

– А це, певно, Ґрейс, – промовила вона, нахилившись, щоб потиснути руку нашій доньці.

– Привіт, – сказала Ґрейс.

– Чи є тут місце, куди можна було б відвести Ґрейс? – запитав я.

– А можна мені залишитися? – попросила Ґрейс. Вона подивилася на Кейшу. – Ви бачили батьків моєї мами у своїх видіннях чи в чомусь такому?

– Може, вона побуде в тій кімнаті, яку ви називаєте «зеленою»?[20]20
  Вітальня для відпочинку акторів та режисерів, артистична. У таких вітальнях зазвичай стіни зелені.


[Закрыть]
– урвав її я.

– А чому вона зелена? – запитала Ґрейс, коли її повів із собою один з асистентів.

Після цього вони наклали трохи макіяжу на Синтію й Кейшу й обидві вмостилися на кушетці, поставивши коробку для взуття між собою. Пола сіла на стілець навпроти них, і водночас до кабінету нечутно в’їхали дві телекамери. Я відступив у темний куток студії, стоячи достатньо далеко, щоб нікому не заважати, і достатньо близько, щоб усе бачити.

Пола коротко розповіла про ту історію, яку вони знімали кілька тижнів тому. Потім вони зможуть розширити цей сегмент, додавши в нього новий матеріал. Далі вона повідомила свою публіку про дивовижний поступ у цій справі. На сцені подій з’явилася ясновидиця, жінка, яка вважає, що зможе якоюсь мірою прояснити зникнення родини Біджів у 1983 році.

– Я дивилася ваше шоу, – почала Кейша Сейлон своїм низьким і приємним голосом. – І, звичайно ж, воно мене зацікавило. Але потім я не думала багато про нього. Але десь через два тижні я допомагала одному зі своїх клієнтів налагодити контакт зі зниклим родичем, і мені не вдалося досягти успіху, якого я зазвичай досягаю. Я мала таке враження, ніби хтось мені заважає, як ото було на старих телефонних лініях, коли ти намагаєшся зателефонувати комусь, а хтось інший підіймає слухавку.

– Надзвичайно цікаво, – видихнула Пола.

Синтія залишилася незворушною.

– І я почула жіночий голос, який мені сказав: «Передайте, будь ласка, послання моїй дочці».

– Справді? І та жінка сказала, хто вона така?

– Вона сказала, її звуть Патрисія.

Синтія закліпала очима.

– І що вона ще сказала?

– Вона сказала, що просить мене знайти її дочку Синтію.

– А навіщо?

– Я не зовсім зрозуміла навіщо. Думаю, вона хотіла, щоб я з нею зустрілася і від неї довідалася більше. Ось чому я попросила вас, – усміхнулася вона до Синтії, – принести якісь пам’ятні речі, щоб я могла взяти їх у руки й, можливо, зрозуміти краще, що тоді сталося.

Пола нахилилася до Синтії:

– Ви принесли якісь речі, чи не так?

– Так, – сказала Синтія. – Ось одна з тих коробок із-під черевиків, які я вам показувала раніше. Тут складено фотографії, вирізки зі старих газет і багато всіляких інших дрібничок. Я можу показати вам, що тут усередині й…

– Hi, – сказала Кейша. – У цьому немає потреби. Якщо ви дасте мені всю коробку…

Синтія віддала їй коробку, і Кейша поставила її собі на коліна. Вона поклала долоні на обидві стінки коробки й заплющила очі.

– Я відчуваю, що звідси надходить дуже багато енергії, – сказала вона.

«Цікаво, чи ти заткнешся бодай на мить?» – подумав я.

– Я відчуваю… смуток. Багато смутку.

– А що ви ще відчуваєте? – запитала Пола.

Кейша зсунула брови.

– Я відчуваю… що ви незабаром одержите знак.

– Знак? – перепитала Синтія. – Який знак?

– Знак… який допоможе відповісти на ваші запитання. Я не певна, що можу сказати вам більше.

– Чому? – запитала Синтія.

– Чому? – запитала Пола.

Кейша розплющила очі.

– Мені… мені треба, щоб ви прибрали камери на якусь мить.

– Хлопці, – сказала Пола, – ви можете урвати зйомку на секунду?

– Окей, – мовив один із чоловіків, що працювали з камерами.

– У чому ваша проблема, Кейшо? – запитала Пола.

– Про що ви? – стривожено запитала Синтія. – Про що ви не хочете сказати перед камерами? Щось про мою матір? Про те, що вона хотіла через вас переказати мені?

– Приблизно, – сказала Кейша. – Але спочатку я хотіла точно з’ясувати, перш ніж ми підемо далі, скільки мені за це заплатять.

От ми й дійшли до суті.

– Даруйте, Кейшо, – сказала Пола. – Здається, ми з вами домовилися, що ми оплачуємо всі ваші видатки, поселяємо вас на ніч у готелі, якщо в цьому буде потреба, я знаю, вам довелося приїхати сюди з Гартфорда, проте не оплачуємо ваших послуг у будь-якому професійному розумінні.

– Я це розумію дещо інакше, – сказала Кейша, і тепер у її голосі прозвучали нотки роздратування. – Я маю сказати цій пані щось дуже важливе, і, якщо ви хочете це почути, ви повинні фінансово компенсувати мої зусилля.

– Чому б вам не сказати те, що ви маєте їй сказати, і ми продовжимо наші переговори? – запропонувала Пола.

Я виступив наперед і перехопив погляд Синтії.

– Годі, – сказав я і зробив такий жест головою, який у всіх народів світу означає «ходімо звідси».

Синтія слухняно кивнула, відстебнула мікрофон від своєї блузки й підвелася на ноги.

– Ви куди? – запитала Пола.

– Ми йдемо звідси, – сказав я.

– Що ви хочете цим сказати? – вигукнула Кейша, сама не своя від люті. – Куди ви йдете? Пані, якщо це шоу не заплатить мені за те, що ви хочете почути від мене, то, може, ви заплатите?

Синтія сказала:

– Я більше не дозволю робити з себе ідіотку.

– Тисячу доларів, – сказала Кейша. – Я скажу те, що ваша мати просила переказати вам, за тисячу доларів.

Синтія обминала кушетку. Я подав їй руку.

– Ну, гаразд, сімсот, – поступилася Кейша, коли ми рушили шукати зелену кімнату.

– Ну, ви й добра штучка, – сказала Пола Кейші. – Ви мали нагоду виступити на телебаченні, здобути грандіозну й безкоштовну рекламу, а ви все зриваєте за кількасот баксів.

Кейша обдарувала Полу лютим поглядом, подивилася на її волосся.

– Ти навіть не вмієш фарбуватися, сучко.

– Ти мав рацію, – сказала Синтія, коли ми їхали додому.

Я схвально кивнув:

– Ото була картина, коли ти отак просто встала й пішла. Побачила б пику цієї так званої ясновидиці, коли ти відстебнула свій мікрофон. Вона дивилась на тебе так, ніби її талони на харчування підвелися й ідуть від неї.

Я побачив усмішку Синтії у світлі зустрічних фар. Ґрейс, засипавши нас запитаннями, на жодне з яких не одержала відповіді, тепер спала, згорнувшись у калачик на задньому сидінні.

– Даремно згаяли вечір, – сказала Синтія.

– Ні, – заперечив я. – Те, що ти мені казала, було слушним, і я прошу пробачення, що змусив тебе пережити тяжкі хвилини через це. Якщо існує бодай один із мільйона шансів, ми повинні його перевірити. Тож ми його й перевірили. І тепер можемо відкинути його й іти далі.

Ми повернули на під’їздну алею. Я відчинив задні дверці, відстебнув Ґрейс і поніс її в дім, увійшовши слідом за Синтією до вітальні. Вона йшла поперед мене й увімкнула світло на кухні, коли я попрямував до сходів, щоб віднести Ґрейс до її ліжка.

– Тері, – покликала Синтія.

Зазвичай я мав би їй відповісти: «Я буду через секунду» й спочатку віднести Ґрейс нагору, але було щось у голосі моєї дружини таке, що примусило мене увійти до кухні негайно.

І я туди увійшов.

Посеред кухонного столу лежав чорний чоловічий капелюх. Старий, зношений, вилинялий фетровий капелюх.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю