Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 26 страниц)

Розділ сорок дев’ятий

Я мусив відвести вбік Клейтонову «Хонду», щоб звільнити дорогу для «Тойоти» Синтії, в якій ми всі поїхали звідти. Вона сіла на заднє сидіння, щоб тримати Ґрейс у своїх обіймах протягом усієї дороги назад до Мілфорда.

Я знав, що, мабуть, нам слід було зателефонувати в поліцію, зачекати там, нагорі кар’єру, поки вони приїдуть, але ми вважали, що найважливіше для нас тепер – якомога скоріше привезти Ґрейс додому, де вона почуватиме себе в найбільшій безпеці. Клейтон, Ініда та Джеремі нікуди не подінуться. Вони ще будуть на дні того озера, коли ми зателефонуємо Ведмор.

Синтія вважала, що мені треба їхати до лікарні, і я не мав сумніву в тому, що мені це справді потрібно. Обидва мої боки дуже боліли, але цей біль пом’якшувався глибоким відчуттям полегкості. Я вирішив, що як тільки відвезу Ґрейс додому, то відразу поїду до Мілфордської лікарні.

Ми мало розмовляли дорогою додому. Я думаю, Синтія і я керувалися одним міркуванням: ми не хотіли розмовляти про те, що трапилось, – не лише сьогодні, а й двадцять п’ять років тому – у присутності Ґрейс. Ґрейс натерпілася досить. Її треба було лише привезти додому.

Але мені вдалося коротко розпитати про те, що сталося. Синтія і Ґрейс приїхали до Вінстеда й зустрілися з Джеремі на паркувальному майданчику Макдоналдса. Він має для них сюрприз, сказав він. Він привіз сюди свою матір. Його слова, звичайно, мали означати, що він привіз Патрисію Бідж.

Він привів приголомшену Синтію до «Імпали», й коли вона та Ґрейс сіли в автомобіль, Ініда наставила пістолет на Ґрейс. Вона сказала, щоб Синтія вела автомобіль до кар’єру, бо інакше вона вб’є Ґрейс. Джеремі їхав за ними в автомобілі Синтії.

Коли вони доїхали до провалля, Джеремі прив’язав Синтію й Ґрейс до передніх сидінь в автомобілі Синтії, готуючи їх до подорожі через край провалля.

Потім приїхали Клейтон і я.

Майже так само коротко я розповів Синтії про те, що довідався сам. Про те, як знайшов її батька в лікарні. Про те, що сталося тієї ночі, коли зникла її родина.

Про поранення Вінса Флемінґа.

Я мав намір, щойно повернуся додому, довідатися про його стан. Я не хотів прийти до школи, побачити там Джейн Скейвуло і сказати їй, що єдиний чоловік, який уперше за багато років поставився до неї по-людському, мертвий.

Стосовно поліції, то я благав Христа, щоб Ведмор повірила всьому тому, що я їй розповім. Я не певен, що сам би в усе це повірив, якби воно насправді не сталося зі мною.

Щось усе-таки досі було не гаразд. Я не міг викинути з пам’яті ту сцену, коли Джеремі стояв наді мною з пістолетом у руці, не в змозі натиснути на спусковий гачок. Чому ж тоді він не знав подібного вагання у випадку з Тес Берман. Або з Дейтоном Ейбеґнелом.

Обох цих людей було вбито холоднокровно.

А що сказав Джеремі своїй матері, коли вона вимагала, щоб він пристрелив мене? «Я ніколи нікого раніше не вбивав».

Атож, саме так він і сказав.

Коли ми знову проїздили через Вінстед, то запитали у Ґрейс, чи не хоче вона чогось поїсти, але вона похитала головою, що не хоче. Вона хотіла додому. Синтія і я обмінялися короткими поглядами. Ґрейс треба буде показати лікарю. Вона пережила травматичний інцидент. Можливо, вона перебуває у стані м’якого шоку. Але незабаром вона заснула й не було ознак, що її мучать кошмари.

Через дві години ми були уже вдома. Коли ми вийшли на вулицю, я побачив автомобіль Рони Ведмор біля нашого дому, припаркований біля узбіччя, а вона сиділа за кермом. Коли вона побачила наш автомобіль, то вийшла зі своєї машини, спостерігаючи зі складеними на грудях руками, як ми наближаємося по під’їзній алеї. Вона вже чекала мене біля машини, коли я відчинив дверці, готова, як я підозрював, засипати мене запитаннями.

Вираз її обличчя пом’якшився, коли вона побачила, як я скривився від болю, коли підвівся з сидіння. Усе тіло мені дико боліло.

– Що сталося з вами? – запитала вона. – Вигляд у вас дуже кепський.

– Саме так я себе почуваю, – сказав я, обережно доторкаючись до однієї зі своїх ран. – Я одержав кілька копняків від Джеремі Слоуна.

– Де він? – запитала Ведмор.

Я усміхнувся сам до себе, відчинив задні дверці, й хоча мені здавалося, що кілька зламаних ребер зараз проткнуть мені шкіру, взяв сонну Ґрейс на руки, щоб віднести її в дім.

– Дай-но її мені, – сказала Синтія, яка вже також вийшла з машини.

– Я донесу, – сказав я, прямуючи до передніх дверей, тоді як Синтія побігла їх відмикати.

Рона Ведмор потяглася за нами в дім.

– Я більше не можу її нести, – заявив я, коли біль став нестерпним.

– Клади на кушетку, – сказала Синтія.

Я примудрився покласти її туди обережно, хоч мені здавалося, що зараз впущу її з рук та, попри струс і балачки, вона не прокинулася. Коли вона була вже на кушетці, Синтія підсунула їй під голову кілька декоративних подушок і вкрила плетеною ковдрою.

Ведмор усе ще чекала, чемно давши нам кілька хвилин для того, щоб ми трохи оговталися. Після того як Синтія підіткнула ковдру під боки Ґрейс, ми всі троє вийшли на кухню.

– Судячи з вашого вигляду, вам треба негайно звернутися до лікаря, – сказала Ведмор.

Я кивнув.

– Де Слоун? – знову запитала вона. – Якщо він на вас напав, ми його заарештуємо.

Я прихилився до прилавка.

– Вам доведеться знову викликати водолазів, – сказав я.

Я розповів їй майже все. Як Вінс виявив, що зі старою газетною вирізкою було щось не так, як це вивело нас на Слоуна й привело до Янґстауна, як я знайшов Клейтона Слоуна в госпіталі, як Джеремі й Ініда заманили Синтію і Ґрейс у пастку.

Як автомобіль перетнув край провалля й полетів на дно кар’єру, забравши з собою Клейтона, Ініду та Джеремі.

Я пропустив лише одну малу частинку, яка ще непокоїла мене, і я не був певен, що вона означає. Хоч у мене й було певне передчуття.

– Нічого собі, – сказала Рона Ведмор. – Це справжня історія.

– Вона таки справжня, – сказав я. – Якби мені треба було її вигадати, то я вигадав би щось набагато ймовірніше.

– Мені треба буде поговорити про це також із Ґрейс, – сказала Ведмор.

– Не тепер, – сказала Синтія. – Їй і без того довелося багато витерпіти. Вона виснажена.

Ведмор мовчки кивнула. Потім сказала:

– Я зроблю кілька дзвінків, домовлюся щодо водолазів, повернуся сюди пізніше, надвечір. – Вона обернулася до мене: – А ви рушайте до Мілфордської лікарні. Можу вас туди підвезти, якщо хочете.

– Дякую, – сказав я. – Я поїду туди трохи згодом, викличу таксі, якщо буде треба.

Ведмор пішла, а Синтія сказала, що йде нагору, трохи привести себе до ладу. Автомобіль Ведмор від’їхав лише хвилину тому, коли я почув, як до будинку наближається інша машина. Я відчинив передні двері, коли Ролі в довгому піджаку, накинутому на синю картату сорочку й сині широкі штани, вже підіймався на ґанок.

– Привіт, Тері! – сказав він.

Я приклав пальця до губів.

– Ґрейс спить, – сказав я.

Я жестом показав йому, щоб він ішов за мною на кухню.

– То ти їх знайшов? – запитав він. – Синтію теж?

Я кивнув, шукаючи в буфеті знеболювальних пігулок. Я знайшов пляшечку з ними, висипав кілька собі на долоню й набрав у склянку холодної води з-під крана.

– Ти здаєшся пораненим, – сказав Ролі. – Деякі люди на все готові, аби тільки домогтися тривалої відпустки.

Я мало не засміявся, але біль був надто сильний, і я вкинув три пігулки собі в рот і запив їх водою.

– Отже, – промовив Ролі. – Отже.

– Атож, – сказав я.

– То ти знайшов її батька? – запитав він. – Ти знайшов Клейтона?

Я кивнув.

– Це дивовижно, – сказав він. – Що ти його знайшов. Що Клейтон досі живий після всіх цих років.

– Справді дивовижно, – підтвердив я.

Я не став пояснювати Ролі, що хоч Клейтон і був живий усі ці роки, але його вже немає на світі.

– Можна тільки дивом дивуватися.

– А ти не хочеш запитати мене про Патрисію? – поцікавився я. – Або про Тода? Тобі не цікаво знати, що сталося з ними?

Очі Ролі затанцювали.

– Звісно, хочу. Тобто я хотів сказати, що вже знаю, що вони мертві, і їхні тіла знайдено в затопленому кар’єрі.

– Так, це правда. Але, схоже, ти вже знаєш, хто їх убив, – сказав я. – А то б запитав би про це.

Погляд Роні спохмурнів.

– Я просто не хочу набридати тобі запитаннями. Минуло лише кілька хвилин відтоді, як ти повернувся додому.

– То ти хотів би знати, як вони померли? Що насправді сталося з ними?

– Безперечно, – сказав він.

– Зачекай хвилину. – Я випив іще один ковток води. Я сподівався, що пігулки скоро знімуть біль. – Ролі, це ти передавав гроші? – запитав я.

– Про що ти?

– Це ти передавав гроші? Для Тес. Щоб вона витратила їх на Синтію? Це був ти, чи не так?

Він нервово облизав собі губи.

– Що тобі розповів Клейтон?

– А що, ти думаєш, він мені розповів?

Ролі провів долонею по маківці голови, відвернувся від мене.

– Він розповів тобі все, чи не так?

Я не сказав нічого. Я вирішив, буде ліпше, якщо Ролі думатиме, що я знаю більше, ніж я насправді знаю.

– Святий Боже, – сказав він, хитаючи головою. – Старий сучий син. Він заприсягся мені, що ніколи нікому не скаже. Він думає, це я допоміг тобі його знайти, еге ж? Тому, мабуть, він і порушив нашу домовленість.

– Ти так це називаєш, Ролі? Домовленість?

– Ми уклали з ним угоду! – Він похитав головою у гніві. – Я такий близький до пенсії. Усе, чого я хочу, це трохи спокою, забратися геть із цієї паскудної школи, виїхати звідси, виїхати з цього проклятущого міста.

– Чому б тобі просто не розповісти мені все, Ролі. А я тоді порівняю, чи твоя версія збігається з версією Клейтона.

– Він розповів тобі про Коні Ґормлі, правда ж? Про нещасний випадок на дорозі.

Я не сказав нічого.

– Ми поверталися назад із риболовлі, – сказав Ролі. – Це Клейтон запропонував зупинитися й випити пива. Я міг би поїхати додому, не зупиняючись, але я сказав окей. Ми увійшли до того бару, ми хотіли тільки випити пива і їхати далі, й тут ця дівчина стала чіплятися до мене, ти ж знаєш, як її звали?

– Коні Ґормлі.

– Атож. Я хочу сказати, вона підсіла до мене, випила кілька кухлів пива, і зрештою я теж замовив собі ще кілька. Клейтон сприймав усе це дуже легко й радив мені так робити теж, але я сам не знаю, як усе це, в біса, сталося. Та дівка Коні і я вислизнули з бару, поки Клейтон ходив відлити, і це закінчилося за баром, на задньому сидінні її автомобіля.

– Ви й Мілісента були тоді вже одружені, – сказав я.

Це не було твердження, бо я не був певен. Але сердитий погляд Ролі сказав мені, що моя репліка йому не дуже сподобалася.

– Буває, я послизаюся, – сказав він.

– Отже, ти послизнувся з Коні Ґормлі. Яким же чином, почавши на задньому сидінні свого автомобіля, вона опинилася в тій канаві?

– Коли ми… коли ми закінчили і я попрямував назад до бару, вона попросила в мене п’ятдесят баксів. Я відповів їй, що якщо вона хвойда, то повинна була сказати це мені відразу, але я навіть не певен, що вона була хвойда. Можливо, їй просто потрібні були ті п’ятдесят баксів. Хай там як, але я їй не заплатив, і тоді вона сказала, що навідається до мене додому й попросить ці гроші в моєї жінки.

– Он як.

– Вона влаштувала сварку біля автомобіля, стала мене штовхати, і, певно, я штовхнув її у відповідь, можливо, занадто сильно, вона впала і вдарилася головою об бампер, і то був кінець.

– Вона померла, – сказав я.

Ролі зробив ковтальний рух.

– Люди нас бачили, чи не так? У барі? Вони могли пригадати мене й Клейтона. Я подумав, якщо вона буде збита машиною, то це сприймуть як нещасний випадок, що вона вийшла на дорогу, була п’яна, і тоді не стануть шукати чоловіка, який підібрав її в барі.

Я похитав головою.

– Тері, – сказав він. – Якби ти опинився в моїй ситуації, ти б теж запанікував. Я знайшов Клейтона, розповів йому, що я зробив, і з виразу його обличчя зрозумів, що й він, як і я, відчув себе в пастці, що в нього немає найменшого бажання розмовляти з копами. Я тоді не знав, яким життям він жив, що він був не тим, за кого себе видавав, що він жив подвійним життям. Тож ми поклали її в машину, провезли далі по шосе, потім Клейтон поставив її біля дороги і штовхнув під машину, коли я проїхав мимо. Потім ми поклали її в канаву.

– Господи! – сказав я.

– Немає такої ночі, щоб я не думав про це, Тері. Це було жахливо. Але іноді людина потрапляє в ситуацію, з якої не бачить іншого виходу, як зробити те, чого вона ніколи не зробила б за нормальних обставин. – Він знову похитав головою. – Клейтон дав мені клятву, що ніколи нікому про це не скаже. Сучий син.

– Він і не сказав, – промовив я. – Я намагався випитати в нього це, але він тебе не виказав. А тепер дозволь мені вгадати, як розвивалися події далі. Однієї ночі Клейтон, Патрисія й Тод зникають із лиця землі, ніхто не знає, що з ними сталося, навіть ти не знаєш. Потім одного дня, десь через рік, а може, через кілька років, ти чуєш телефонний дзвінок. Це Клейтон. Послуга за послугу. Він допоміг тобі прикрити вбивство Коні Ґормлі, тепер він хоче, щоб ти зробив щось для нього. Став, так би мовити, його кур’єром. Передавав гроші. Він надсилатиме їх тобі, можливо, на твою поштову скриньку абощо. А ти потайки передаватимеш їх Тес, підкидатимеш у її машину, загортатимеш у її газету – як тобі буде зручно.

Ролі дивився на мене здивованим поглядом.

– Атож, – сказав він. – Приблизно так усе й було.

– А потім, як останній йолоп, – провадив я, – я розповів тобі про те, в чому Тес призналася мені. Коли ми разом обідали. Про те, що вона одержувала гроші. Про те, що вона досі має конверти й листа, в якому її остерігали, щоб вона ніколи не намагалася довідатися, звідки надходять гроші, ніколи нікому не розповідала про це. Про те, що після стількох років вона їх зберегла.

Тепер Ролі не мав чого сказати.

Тоді я спробував підійти до нього з іншого боку.

– Як ти думаєш, чи може чоловік, який наготувався вбити двох людей, аби зробити приємність своїй матері, збрехати їй про те, що він досі не вбивав нікого?

– Що таке? Про що ти, в біса, говориш?

– Я, можна сказати, думаю вголос. Не думаю, щоб він міг. Я думаю, чоловік, який наготувався вбити двох людей на догоду своїй матері, не став би приховувати від неї, що йому доводилося вбивати й раніш. – Я зробив паузу. – А річ у тім, що до того, як той чоловік це сказав, я був переконаний, що він уже вбив двох людей.

– Не розумію, куди це ти хилиш, – сказав Ролі.

– Я кажу про Джеремі Слоуна. Клейтонового сина від іншого шлюбу, від іншої жінки, Ініди. У мене підозра, що ти про них знаєш. Клейтон, певно, розповів тобі про це, коли доручив передавати гроші для Тес. Я думав, що Тес убив Джеремі. І я думав, що він убив Ейбеґнела. Але тепер цієї переконаності у мене вже нема.

Ролі проковтнув слину.

– Чи пішов ти до Тес після того, як я тобі розповів про те, що мені розповіла вона? Чи боявся ти, що, можливо, на листі, який вона зберегла, на конвертах могли залишитися сліди, що їх судова експертиза могла б пов’язати з тобою? А якби це сталося, тоді тебе пов’язали б із Клейтоном, і він не мусив би зберігати твою таємницю далі?

– Я не хотів її вбивати, – сказав Ролі.

– Проте ти вельми досконало зробив цю справу, – сказав я.

– Але я думав, вона все одно скоро помре. Я не заберу в неї так багато часу. А потім, коли я вже це зробив, ти сказав мені про нові тести. Про те, що хвороба її не смертельна.

– Ролі…

– Вона віддала листа й конверти тому детективові, – сказав він.

– І ти взяв його ділову візитівку з дошки для оголошень, – сказав я.

– Я зателефонував йому, попросив зустрітися в гаражі для паркування.

– Ти вбив його й забрав його портфель із паперами, – сказав я.

Ролі легенько нахилив голову ліворуч.

– Як ти думаєш? Ти думаєш відбитки моїх пальців досі збереглися на тих конвертах, після стількох років? А може, сліди слини, коли я їх заклеював?

Я стенув плечима.

– Звідки мені знати? – сказав я. – Я лише вчитель англійської мови.

– Я все одно їх знищив, – сказав Ролі.

Я дивився на підлогу. Мені не просто було боляче. Мене опанував незглибимий смуток.

– Ролі, – сказав я. – Ти був для нас таким добрим другом протягом стількох років. Я не знаю, можливо, я б і мовчав про ту жахливу трагедію, яка сталася більш як двадцять п’ять років тому і яку правосуддя не покарало. Певно, ти не думав убивати Коні Ґормлі, це була одна з тих жахливих випадковостей, які іноді з нами трапляються. Мені було б важко жити, прикриваючи такий злочин, але для друга я, мабуть, міг би зробити це.

Він дивився на мене настороженим поглядом.

– Але Тес. Ти вбив тітку моєї дружини. Чудову, лагідну Тес. І ти не зупинився на ній. Я не бачу можливості подарувати тобі це.

Він сунув руку в кишеню свого довгого піджака й витяг пістолет. Я запитав себе, чи це не той самий пістолет, якого він знайшов одного разу на шкільному подвір’ї серед пляшок із-під пива та кальянів для куріння кокаїну.

– Побійся Бога, Ролі.

– Іди нагору, Тері, – сказав він.

– Ти, певно, жартуєш, – мовив я.

– Я вже купив собі будиночок на колесах, – сказав він. – Усе підготовлено. Я купив також човна. Через кілька тижнів я звідси виїжджаю. Я заслуговую на пристойний відпочинок у старості.

Він показав мені рукою на сходи й пішов слідом за мною. Напівдорозі я несподівано обернувся й хотів копнути його ногою, але я був надто повільний. Він відстрибнув на крок назад, не відвівши від мене пістолета.

– Що там діється? – гукнула Синтія з кімнати Ґрейс.

Я увійшов до цієї кімнати, Ролі – за мною. Синтія, яка сиділа за столом Ґрейс, розтулила рота, коли побачила пістолет, але слова з нього не вилетіли.

– То був Ролі, – сказав я Синтії. – Це він убив Тес.

– Що ти сказав?

– І Ейбеґнела.

– Я не вірю.

– Запитай у нього.

– Заткнися, – сказав Ролі.

– Що ти збираєшся робити, Ролі? – запитав я, повільно обернувшись біля ліжка Ґрейс. – Убити нас обох і Ґрейс теж? Думаєш, ти можеш убити стільки люду, й поліція тебе не вирахує?

– Я повинен щось зробити, – сказав він.

– А Мілісента знає про все це? Чи вона знає, що живе з чудовиськом?

– Я не чудовисько. Я зробив помилку. Я надто багато випив, а та жінка спровокувала мене, вимагаючи гроші в такий спосіб. То була прикра випадковість.

Синтія почервоніла, очі в неї розширилися. Певно, не могла повірити в те, що чує. Надто багато потрясінь для одного дня. Вона втратила над собою контроль, як у той день, коли до нас завітала облудна ясновидиця. Вона заверещала й кинулася на нього, але Ролі був готовий – він ударив її пістолетом в обличчя й повалив на підлогу біля письмового столу Ґрейс.

– Мені шкода, Синтіє, – сказав він. – Я щиро жалкую.

Я вже хотів скористатися моментом і кинутися на нього, але він знов наставив пістолет на мене.

– Повір, Тері, мені страшенно прикро це робити. Справді прикро. Сядь. Сядь на ліжко он там.

Він ступив крок уперед, а я відступив на крок назад і сів на краєчок ліжка Ґрейс. Синтія ще намагалася підвестися з підлоги, кров стікала в неї по шиї з її розпанаханої щоки.

– Кинь мені подушку, – сказав він.

Отже, таким був його план. Затулити подушкою дуло пістолета й у такий спосіб приглушити звук пострілу.

Я подивився на Синтію. Одна її рука була під письмовим столом Ґрейс. Вона подивилася на мене й непомітно кивнула. Щось було в її очах. Не страх. Щось інше. Вона ніби казала: «Довірся мені».

Я простяг руку й узяв подушку в узголів’ї ліжка Ґрейс. То була декоративна подушка, із зображеннями місяця й зірок.

Я кинув її Ролі, але мій кидок був трохи закоротким, і він мусив ступити крок уперед, щоб зловити її.

Ось тоді Синтія й підхопилася на ноги. Це був майже стрибок. Вона тримала щось у руці. Щось довге й чорне.

Труба від телескопа Ґрейс, що відламалася від штатива…

Синтія спершу закинула її на плече, щоб надати собі змогу розвинути певну швидкість, а тоді зацідила нею Ролі по голові, використавши свій знаменитий тенісний удар зліва і вклавши в нього усю свою силу й навіть трохи більше.

Він обернувся, побачив, як чорний телескоп наближається до нього, але жодного шансу ухилитися він не мав. Труба вдарила його збоку по черепу, й то був зовсім не такий звук, який ми можемо почути на тенісному матчі. Він радше нагадав удар бейсбольної битки по швидкому м’ячу.

То був хоумран.[44]44
  Удар у бейсболі, при якому м’яч перелітає через усе поле для гри й дає право тому, хто вдарив, перебігти по всіх базах і принести команді очко.


[Закрыть]

Ролі Карутерс упав як підкошений. Було чудом, що Синтія не вбила його.

Розділ п’ятдесятий

– Гаразд, – сказала Синтія. – Отже, ми домовилися?

Ґрейс кивнула. Вона вже спакувала свій наплічник. Там були її ланч, домашні завдання, навіть її мобільний телефон. Рожевий мобільний телефон. Синтія наполягла, щоб ми їй його купили, і я не став заперечувати. Коли ми вперше розповіли Ґрейс про наш план, вона запитала:

– А тексти по ньому пересилати можна буде? Я хочу такий телефон, щоб по ньому можна було пересилати й тексти.

Я хотів би сказати, що Ґрейс – єдина дитина в четвертому класі, яка має власний мобільний телефон, однак збрехав би. Такий у нас сьогодні світ.

– Отже, що ти зробиш?

– Коли я прийду до школи, я зателефоную вам.

– Правильно, – сказала Синтія. – А потім?

– Я попрошу вчительку, щоб і вона сказала вам: «Привіт!»

– Правильно. Я вже домовилася з нею. Вона чекатиме, коли ти прийдеш. І вона зробить це не перед усім класом, тому ти можеш не соромитися.

– Мені треба буде так робити щодня?

Я сказав:

– Давай-но ми спробуємо це сьогодні, гаразд?

Ґрейс усміхнулася. Вона була задоволена. Мати змогу дійти до школи без супроводу, навіть якщо тобі треба буде зателефонувати додому, коли ти туди прийдеш, така перспектива видавалася їй вельми спокусливою. Я не знаю, хто з нас трьох найбільше нервувався, але ми мали тривалу розмову на цю тему якось увечері, два дні тому. Ми досягли згоди в тому, що всі повинні зробити крок уперед, до нового життя.

Ходити самій до школи було головним пунктом у програмі Ґрейс. Щиро кажучи, ми були здивовані. Після того, що довелося їй пережити, вона, здавалося, мала б сама попросити нас, щоб ми її супроводжували. Той факт, що вона досі прагнула до незалежності, здався мені та Синтії обнадійливим знаком.

Ми обоє обняли її на прощання й потім стояли біля вікна, спостерігаючи за нею стільки, скільки змогли, доти, доки вона завернула за ріг.

Ми перебували в такому стані, ніби нам весь час доводилося стримувати подих. Ми не відходили від телефону на кухні.

Ролі досі одужував від тяжкої контузії. Він був у лікарні. Тому Роні Ведмор було неважко його знайти, коли вона з’явилася перед ним, щоб пред’явити звинувачення у вбивстві Тес Берман та Дентона Ейбеґнела. Справу Коні Ґормлі також підняли, але з’ясувалося, що тут його провину було надто складно довести. Єдиний свідок, Клейтон, був мертвий, і не було жодних фізичних доказів, одним із яких міг би бути автомобіль, за кермом якого сидів Ролі, коли вони з Клейтоном інсценували наїзд. Він, певно, іржавів на якомусь автомобільному кладовищі.

Дружина Ролі Мілісента зателефонувала і стала горлати на нас, звинуватила нас у брехні, сказала, що її чоловік ні в чому не винний, що вони тільки-но наготувалися їхати до Флориди, що вона найме адвоката й запроторить наші дупи до в’язниці за наклеп.

Нам довелося змінити номер телефону. На відсутній у списках.

І, треба сказати, вчасно. Бо, перед тим як ми це зробили, ми одержували по кілька дзвінків на день від Поли Мелой зі студії «На крайній межі», яка хотіла продовжити своє шоу з нашою участю. Ми жодного разу не відповіли на її дзвінки, а коли якось побачили крізь вікно, що вона стоїть на нашому ґанку, то не відчинили їй двері.

Мені довелося латати свої ребра, й лікар сказав, що Синтії, мабуть, доведеться робити пластичну операцію на щоці. Що ж до емоційних шрамів на душі, то з ними, певно, буде складніше.

Питання зі спадщиною Клейтона Слоуна ще вирішується. Ця справа може забрати чимало часу, але все має бути окей. Проте Синтія навіть не певна, чи потрібні їй ці гроші. Я намагаюся переконати її, що вони цілком законно належать їй.

Вінса Флемінґа перевели з лікарні в Льюїстоні до лікарні в Мілфорді. Він одужує. Я навідав його там одного дня, й він сказав, що сподівається від Джейн лише відмінних оцінок. Я пообіцяв йому працювати над цим.

Я також пообіцяв йому всіляко сприяти академічній кар’єрі Джейн, але, можливо, мені доведеться робити це з іншої школи. Я думаю просити переведення. Не так багато вчителів звинувачують свого директора в двох убивствах. Атмосфера навколо мене в нашій учительській може бути досить напруженою.

Задзвонив телефон. Синтія схопила слухавку, коли ще не відлунав і перший дзвінок.

– Окей… Окей, – сказала вона. – З тобою все гаразд? Жодних проблем? Окей… Дай-но мені поговорити з твоєю вчителькою. Вітаю вас, місіс Ендерс. Атож, вона, схоже, цілком задоволена… Дякую. Дякую вам дуже… Так, нам довелося пережити чимало, це правда. Думаю, я все ж таки прийду й зустріну її після школи. Бодай сьогодні. Окей… Дякую. І вам теж… Окей… До побачення.

Вона поклала слухавку.

– З нею все гаразд, – промовила вона.

– Так я й думав, – сказав я, і ми вдвох пролили кілька сльозинок.

– Тобі погано? – запитав я.

Синтія схопила хусточку, промокнула собі очі.

– Усе гаразд, – сказала вона. – Хочеш кави?

– Хочу, – сказав я. – Налий нам обом. Мені треба дещо взяти.

Я підійшов до стінної шафи в передпокої, засунув руку в кишеню спортивної куртки, яка була на мені тієї ночі, коли все відбулося, й дістав звідти конверта. Я повернувся на кухню, де Синтія вже пила каву, а мій кухоль уже чекав на мене навпроти неї.

– Я вже поклала тобі цукор, – сказала вона, а тоді побачила конверт. – Що це?

Я сів, тримаючи конверта в руці.

– Цей конверт чекав свого часу, і, думаю, він настав, – сказав я. – Дозволь мені коротко описати супровідні обставини.

Синтія мала на обличчі вираз людини, яка чекає поганої звістки від свого лікаря.

– Тут усе гаразд, – сказав я. – Клейтон, твій батько, пояснив це мені, й він хотів, щоб я пояснив це тобі.

– Про що ти?

– Тієї ночі після твоєї великої сварки з батьками ти пішла спати і, гадаю, так би мовити, вимкнулася. Хай там як, а твоїй мамі, Патрисії, стало погано. Ти мені сама розповідала, що вона дуже не любила, коли взаємини між вами двома псувалися.

– Так, вона цього не любила, – прошепотіла Синтія. – Вона завжди намагалася залагодити все якомога скоріше.

– Гадаю, саме з таким наміром вона й написала тобі… цидулку. Вона приліпила її на твої двері перед тим, як поїхати з Тодом до аптеки.

Синтія не могла відірвати погляду від конверта в моїх руках.

– Проте у твого батька настрій був зовсім не такий примирливий. Він ще був страшенно роздратований тим, що йому довелося вирушати на твої пошуки, що він знайшов тебе в тому автомобілі з Вінсом і приволік додому. Він вважав, що рано говорити про примирення. Тому після того як мати поїхала, він пішов нагору, зірвав із дверей цидулку, яку вона тобі залишила, і запхав її до кишені.

Синтія заціпеніла.

– Але потім, коли сталося те, що сталося протягом кількох наступних годин, та цидулка стала чимось більшим, аніж просто цидулкою. Вона стала прощальним листом матері до своєї дочки. Ці рядки були останніми, що вона написала. – Я зробив паузу. – Тому він зберіг її, поклав у цей конверт, заховав його вдома у ящику для інструментів, приклеїв його липучою стрічкою під дном контейнера для всякого дрібного начиння. На той випадок, якщо коли-небудь він зможе віддати її тобі. Це не прощальний лист у точному розумінні цього слова, але вартий не меншої уваги.

І я подав Синтії через стіл конверта, вже надірваного з одного боку.

Вона дістала аркуш із конверта, але не відразу його розгорнула. Вона тримала його якусь мить в руці, набираючись мужності. Потім акуратно розгорнула.

Я, звичайно, вже прочитав цю цидулку. У підвалі будинку Слоуна, в Янґстауні. Тож я знав, що Синтія читає такі рядки:

«Привіт, мій Гарбузику.

Мені захотілося написати тобі цидулку, перш ніж я ляжу спати. Я сподіваюся, тебе не дуже нудить. Ти наробила чималих дурниць сьогодні вночі. Думаю, що в підлітковому віці цього уникнути важко.

Мені хотілося б вірити, що це останні дурниці, яких ти накоїла у своєму житті, й остання сварка між тобою та мною і твоїм батьком, але, на жаль, так воно не буде. Ти ще наробиш чимало дурниць, і ми ще не раз посваримося. Іноді правда буде на нашому боці, а іноді, можливо, й на твоєму.

Але одне ти повинна знати. Хоч би що сталося, я завжди тебе любитиму. Ніщо не знищить мою любов до тебе, хоч би що ти накоїла. Бо нам із тобою доведеться пройти ще довгу дорогу в житті. І це правда.

І все завжди так буде. Навіть тоді, коли ти житимеш уже окремо, житимеш своїм власним життям, матимеш власного чоловіка і власних дітей (ти тільки собі уяви!), навіть тоді, коли від мене не залишиться нічого, крім праху, я завжди дивитимуся на тебе. Одного дня ти відчуєш, що хтось дивиться на тебе через твоє плече, обернешся й не побачиш нікого. Це буду я. Це я дивитимуся на тебе й, дивлячись на тебе, дуже й дуже пишатимуся тобою. Протягом усього твого життя, моя люба дитино, я буду з тобою.

З любов’ю

мама».

Я дивився на Синтію, поки вона не дочитала до кінця, а потім тримав її у своїх обіймах, поки вона плакала.