Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 26 страниц)

Розділ сороковий

Коли минуло півхвилини чи десь так і ніхто не підійшов до дверей, я подивився на Вінса.

– Спробуйте ще раз, – промовив він і показав на пандус. – Це може забрати певний час.

Тож я знову натиснув на кнопку дзвінка. І тоді ми почули якийсь приглушений рух у домі, й через мить двері почали відчинятися, але відчинилися вони не відразу й не цілком, а лише прочинилися трохи. Коли вони прочинилися на фут або десь так, я побачив, у чому причина такої неквапності. За дверима була жінка в інвалідному кріслі на колесах, яка відкотила його назад, потім трохи нахилилася вперед, щоб відчинити двері ще на кілька дюймів, потім знову від’їхала назад і знову нахилилася вперед, щоб прочинити двері ще трохи ширше.

– У чому справа? – запитала вона.

– Місіс Слоун? – промовив я.

Я дав би їй років сімдесят, може, трохи менше, може, трохи більше. Вона була худа, але те, як вона рухалася верхньою частиною тіла, не давало підстав назвати її слабкою. Вона міцно трималася за колеса свого візка, спритно об’їхала відчинені двері й ефективно перекрила нам дорогу в дім. Вона мала на колінах згорнену ковдру, яка опускалася їй на ноги, й на ній був брунатний светр, одягнений поверх квітчастої блузки. Її сиве волосся було зачесане назад й акуратно сколоте шпильками, жодна волосинка не відхилялася кудись убік. Випнуті вилиці мали на собі слід від рум’ян, а гострі карі очі сновигали, перебігаючи від одного несподіваного гостя до другого. Риси її обличчя давали підстави припустити, що колись вона могла бути жінкою дивовижної краси, але тепер її міцно стиснуті щелепи і якось негарно випнуті губи свідчили про вдачу дратівливу, а може, й підлу.

Я став шукати в ній риси схожості з Синтією, але не знайшов жодної.

– Так, я місіс Слоун, – сказала вона.

– Перепрошую, що турбую вас так пізно, – сказав я. – Ви місіс Клейтон Слоун?

– Так. Я Ініда Слоун, – сказала вона. – Ви маєте рацію. Уже дуже пізно. Чого вам треба?

У її голосі звучали гострі нотки, які давали нам підстави зробити висновок, що ми не можемо сподіватися тут на гостинний прийом. Вона високо тримала голову, випнула підборіддя вперед, і то не тільки тому, що ми височіли перед нею, а щоб продемонструвати свою силу. Вона намагалася показати нам, що вона міцна стара дівка й нікому не дозволить себе скривдити. Я був здивований, що вона не боялася двох незнайомих чоловіків, які постукали в її двері так пізно вночі. Адже вона була, зрештою, старою жінкою в інвалідному кріслі, а ми – двома чоловіками при повній силі.

Я окинув вітальню побіжним поглядом. Дешеві колоніальні меблі, легкі меблі компанії «Ітен Ален», багато простору між ними, щоб можна було проїхати кріслу на колесах. Злинялі штори та тюль, кілька ваз зі штучними квітами. Грубий килим, який, певно, коштував чималих грошей, коли був тут укладений, здавався витертим і подекуди заплямленим, ворс був притоптаний колесами інвалідного крісла.

В іншій кімнаті був телевізор, і десь із глибини будинку долинали приємні пахощі. Я понюхав повітря.

– Щось печеться?

– Морквяний торт, – сердито кинула вона. – Для мого сина. Він повертається додому.

– О, – сказав я, – саме з ним ми й хочемо зустрітися. Джеремі?

– Чого вам треба від Джеремі?

І справді, чого нам треба від Джеремі? Принаймні як пояснити, що нам потрібно від Джеремі?

Поки я вагався й міркував, намагаючись щось вигадати, Вінс узяв ініціативу на себе.

– А де Джеремі тепер, місіс Слоун?

– Хто ви?

– Боюся, що це нам доведеться ставити вам запитання, мем, – сказав він.

Він говорив владним тоном, але, схоже, докладав зусиль, щоб його мова не здавалася погрозливою. Я запитав себе, чи не намагається він навіяти Ініді Слоун враження про свій стосунок до поліції.

– Хто ви, люди?

– Можливо, – сказав я, – нам було б ліпше поговорити з вашим чоловіком? Ми можемо поговорити з Клейтоном?

– Його тут нема, – сказала Ініда Слоун. – Він у лікарні.

Це повідомлення захопило мене зненацька.

– О, – сказав я. – Прийміть мої співчуття. Чи це та сама лікарня, яку ми бачили, коли їхали сюди?

– Ви її бачили, якщо їхали сюди від Льюїстона, – сказала вона. – Він лежить там уже кілька тижнів. Мені доводиться брати таксі, щоб побачитися з ним. Щодня, туди й назад.

Для неї було важливо, здогадався я, переконати нас у тому, що вона готова піти на будь-які жертви задля свого чоловіка.

– А ваш син не може туди возити вас? – запитав Вінс. – Він був у від’їзді так довго?

– У нього були поважні справи.

Вона прокотила своє крісло на кілька дюймів уперед, так ніби збиралася в такий спосіб зіпхнути нас із ґанку.

– Сподіваюся, там немає нічого серйозного, – сказав я. – З вашим чоловіком.

– Мій чоловік помирає, – сказала Ініда Слоун. – Метастази раку вже посікли усе його тіло. Тепер це лише питання часу. – Вона завагалася, дивлячись на мене. – Це ви телефонували сюди? Й запитували Джеремі?

– Атож, – сказав я. – Мені треба було поговорити з ним.

– Ви сказали, він говорив вам, що їде в Коннектикут, – промовила вона обвинувальним тоном.

– Наскільки я пам’ятаю, він мені так сказав.

– Він ніколи вам цього не казав. Я запитувала його. Він сказав, що не казав нікому, куди він їде. Тож звідки вам про це відомо?

– Гадаю, нам ліпше продовжити цю дискусію в домі, – сказав Вінс, посуваючись уперед.

Ініда Слоун міцніше вхопилася за свої колеса.

– Я так не думаю.

– А я думаю, – сказав Вінс.

Він поклав обидві руки на підлокітники крісла-каталки й посунув його назад. Сила Ініди не могла протистояти силі Вінса.

– Стривайте, – сказав я йому, доторкаючись до його руки.

Я не мав наміру виявити брутальність у стосунку до старої дами в інвалідному кріслі-візку.

– Не турбуйтеся, – сказав Вінс, намагаючись, щоб його голос звучав переконливо. – Просто тут, на ґанку, холодно, і я не хочу, щоб місіс Слоун застудилася на смерть.

Я подумав, що цим аргументом Вінс нікого не переконає.

– Облиште мене! – промовила Ініда Слоун, б’ючи Вінса по руках і пальцях.

Він заштовхав її досередини, й мені нічого не залишалося, як піти за ним. Я зачинив за собою передні двері.

– Не бачу причин церемонитися з нею далі, – сказав Вінс. – Починайте ставити їй свої запитання.

– Хто ви такі, туди вашу мать? – запитала Ініда Слоун із люттю в голосі.

Це пряме запитання захопило мене зненацька.

– Місіс Слоун, – сказав я. – Мене звуть Тері Арчер. Мою дружину звуть Синтія. Синтія Бідж.

Вона витріщилася на мене з роззявленим ротом. Вона втратила дар мови.

– Бачу, це ім’я дещо означає для вас, – зауважив я. – Ім’я моєї дружини. Можливо, й моє почасти, але немає сумніву, що ім’я моєї дружини справило на вас велике враження.

Вона досі мовчала.

– У мене до вас запитання, – почав я. – Воно може здатися трохи божевільним, але я дуже просив би вас виявити терпіння, якщо моє запитання видасться вам безглуздим.

Досі мовчанка.

– Ось воно, моє запитання, – сказав я. – Ви мати Синтії? Ви Патрисія Бідж?

Вона зневажливо засміялася.

– Не знаю, про що ви кажете, – мовила вона.

– Тоді звідки цей сміх? – запитав я. – Схоже, вам добре відомі імена, які я назвав.

– Забирайтеся з мого дому! Усе, що ви тут базікали, для мене не має сенсу.

Я подивився на Вінса, який стояв із кам’яним обличчям. Я запитав, звертаючись до нього:

– Ви коли-небудь бачили матір Синті? Крім того випадку, коли вона вийшла вночі до своєї машини?

Він похитав головою.

– Ні.

– Це може бути вона? – запитав я.

Він звузив очі, сфокусувавши свій погляд на ній.

– Не знаю. Гадаю, малоймовірно.

– Я викличу поліцію, – сказала Ініда, повертаючи своє крісло.

Вінс підійшов до неї ззаду й хотів схопити крісло за підлокітники, але я махнув рукою, зупиняючи його.

– Не треба, – сказав я. – Можливо, це й добра думка. Ми всі тут дочекаємося, коли Джеремі повернеться додому, й у присутності поліції поставимо йому кілька запитань.

Ця репліка примусила її перестати крутити колеса свого візка, але вона запитала:

– Чому це я маю боятися приїзду сюди поліції?

– Це добре запитання. І справді, чого вам боятися? Чи можете ви мати якийсь стосунок до того, що сталося двадцять п’ять років тому? Чи до більш недавніх подій у Коннектикуті? Які сталися тоді, коли Джеремі був там? До смерті Тес Берман, тітки моєї дружини? До смерті приватного детектива на ім’я Дентон Ейбеґнел?

– Забирайтеся звідси, – сказала вона.

– А тепер про Джеремі, – сказав я. – Він брат Синтії, чи не так?

Вона спопелила мене поглядом, її очі палахкотіли ненавистю.

– Не смійте цього казати, – промовила вона, склавши руки на ковдрі.

– Чому? – запитав я. – Тому що це правда? Тому що справжнє ім’я Джеремі – Тод?

– Хто вам це сказав? Це підла брехня!

Я подивився через її плече на Вінса, чиї руки були на покритих гумою підлокітниках візка.

– Я хочу зателефонувати, – сказала вона. – Я вимагаю, щоб ви дозволили мені скористатися моїм телефоном.

– Кому ви хочете зателефонувати? – запитав Вінс.

– Це вас не стосується.

Він подивився на мене.

– Вона хоче зателефонувати Джеремі, – сказав він спокійно. – Вона хоче попередити його. Це не дуже вдала думка.

– А як щодо Клейтона? – запитав я її. – Чи Клейтон Слоун – це насправді Клейтон Бідж? Ці двоє – одна й та сама людина?

– Дайте мені скористатися телефоном, – повторила вона, засичавши, майже як гадюка.

Вінс тримав крісло. Я сказав йому:

– Ви не можете тримати її. Це схоже на викрадення, або ув’язнення, або щось таке.

– Так воно і є! – сказала Ініда Слоун. – Ви не маєте права так робити, ви не маєте права вдиратися в дім старої жінки і тримати її, як тримаєте!

Вінс відпустив крісло.

– Тоді користуйтеся телефоном, викликайте поліцію, – сказав він, повторюючи мій блеф. – Але забудьте про те, щоб зателефонувати своєму синові. Викликайте копів.

Візок не зрушив з місця.

– Я повинен поїхати до лікарні, – сказав я Вінсу. – Хочу побачити Клейтона Слоуна.

– Він дуже хворий, – сказала Ініда. – Його не можна турбувати.

– Думаю, я зможу потурбувати його протягом дуже короткого часу, поставивши йому одне-два запитання.

– Нічого у вас не вийде! Приймальні години закінчилися! А крім того, він у комі! Він навіть не знатиме, що ви приїхали!

Якби він був у комі, прикинув я, то їй було б байдужісінько, поїду я до нього чи не поїду.

– Їдьмо до лікарні, – сказав я.

Вінс сказав:

– Якщо ми поїдемо, вона зателефонує Джеремі. Попередить його, що ми тут. Я міг би її зв’язати.

– Господи, Вінсе, – сказав я.

Я не міг погодитися на те, щоб ми зв’язали стару калічну жінку, хоч би якою бридкою вона здавалася. Навіть якби це допомогло мені одержати відповіді на всі мої запитання.

– Чи не ліпше буде, якщо ви тут просто залишитеся?

Він кивнув.

– Це мене влаштовує. Ініда і я зможемо тут побазікати, попліткувати про сусідів і все таке. – Він нахилився над нею, щоб вона ближче побачила його обличчя. – Правда ж, це буде цікаво? Можливо, ми навіть покуштуємо з нею того морквяного торта. Він пахне просто чудово.

Він сунув руку в кишеню куртки, дістав звідти ключі від машини й кинув мені.

Я зловив їх у повітрі.

– У якій він палаті? – запитав я.

Вона люто глипнула на мене.

– Скажіть мені, в якій він палаті, а то я сам зараз викличу копів.

Вона на мить замислилася, відразу зрозуміла, що коли я потраплю до лікарні, то все одно довідаюся про це, і сказала:

– Третій поверх. Палата триста дев’ять.

Перш ніж я покинув дім, ми з Вінсом обмінялися номерами своїх мобільних телефонів. Я сів у його машину і став вовтузитися з ключем запалення. Інший автомобіль завжди забирає в тебе хвилину або дві, поки звикнеш до нього. Нарешті я запустив двигун, знайшов, де вмикаються фари, потім заднім ходом від’їхав від будинку й розвернув машину. Мені знадобилася якась мить, щоб зорієнтуватися. Я знав, що Льюїстон був на південь від цього місця і що ми поїхали на південь від бару, але не знав, якщо поїду далі в напрямку на південь, чи потраплю куди слід. Тому я знову повернувся на дорогу до штату Мен, звернув на схід, а коли знову опинився на автостраді, то поїхав на південь.

Я звернув на першу під’їзну дорогу, як тільки побачив здалеку синю літеру Н, доїхав до паркувального майданчика лікарні й увійшов через двері відділення екстреної медичної допомоги. Я побачив із півдесятка людей у кімнаті чекання: двійко батьків із заплаканою дитиною, підлітка, в якого на коліні просочувалася крізь джинси кров, літнє подружжя. Пройшов далі, через приймальний покій, і там побачив оголошення, що приймальні години закінчилися дві години тому, о восьмій, і знайшов ліфт на третій поверх.

Була велика ймовірність, що хтось мене десь зупинить, але я подумав, що мені треба тільки дійти до кімнати Клейтона Стоуна, і все буде гаразд.

Двері ліфта відчинилися на пункті чергування медсестер третього поверху. Там нікого не було. Я вийшов, на мить зупинився, а потім звернув ліворуч, дивлячись на номери палат. Я знайшов номер 322 і побачив, що номери зростають у міру мого просування далі по коридору. Я зупинився й повернув назад – для цього мені довелося знову проминути пункт чергування медсестер. Там стояла жінка спиною до мене, читаючи якогось папірця, і я пройшов повз неї так нечутно, як тільки міг.

Я знову став дивитися на номери. Коридор звернув ліворуч, і на перших же дверях, які я там побачив, був номер 309. Двері були трохи прочинені, кімната майже цілком занурена в темряву, крім неонового світильника, закріпленого на стіні над ліжком.

Це була приватна палата, з одним ліжком. Завіса затуляла все ліжко, крім його нижньої частини, де з металевої рами звисав затискач. Я ступив кілька кроків уперед, пройшов за завісу й побачив у ліжку чоловіка – він лежав на спині, трохи піднятий, і міцно спав. Йому було, як я прикинув, понад сімдесят років. Худий, виснажений, з рідким волоссям. Мабуть, його лікували хімією. Його дихання було хрипким. Руки лежали по обидва боки тіла, пальці були довгі, білі й кістляві.

Я відійшов до узголів’я ліжка, де завіса приховала б мене, якби хтось зазирнув у палату з коридору. Там стояв стілець, і коли я опустився на нього, то став ще більш невидимий для кожного, хто проминав би палату.

Я розглядав обличчя Клейтона Слоуна, шукаючи на ньому чогось такого, чого не знайшов у рисах обличчя Ініди Слоун. Я щось помітив у формі його носа, можливо, у неглибокій складці на підборідді. Простяг руку, м’яко доторкнувся до витягнутої руки лежачого, й він тихо захропів.

– Клейтоне, – прошепотів я.

Він засопів і несвідомо покрутив носом.

– Клейтоне, – прошепотів я знову, м’яко потерши туди-сюди його жорстку шкіру.

Із його ліктя стриміла трубка. Певно, йому робили якесь вливання.

Він розплющив очі й знову засопів. Побачив мене, кліпнув очима двічі або тричі, намагаючись сфокусувати свій зір.

– Що таке?..

– Клейтон Бідж? – запитав я.

Це не тільки допомогло йому сфокусувати зір, а й примусило рвучко обернути голову. М’ясисті складки на його шиї злилися докупи.

– Хто ви? – прошепотів він.

– Ваш зять, – сказав я.

Розділ сорок перший

Коли він ковтав слину, я побачив, як адамове яблуко прокотилося по його шиї.

– Мій хто? – перепитав він.

– Ваш зять, – повторив я. – Я чоловік Синтії.

Він відкрив рота, щоб заговорити, і я побачив, яким сухим був його рот.

– Хочете води? – запитав я спокійно.

Він кивнув. Біля самого ліжка стояли на столику карафа й склянка, і я налив йому води. На столі лежала соломинка, і я приставив її до його губів, тримаючи склянку для нього.

– Я й сам можу, – сказав він, схопив склянку й устромив у неї соломинку.

Він ухопив склянку набагато міцніше, ніж я сподівався від нього. Облизав губи й повернув мені склянку.

– Котра година? – запитав він.

– Десь по десятій, – сказав я. – Перепрошую, що розбудив. Ви спали досить міцно.

– Нехай вас це не турбує, – сказав він. – Вони тут завжди можуть розбудити тебе о будь-якій годині ночі чи дня.

Він глибоко втягнув носом повітря й повільно видихнув.

– Отже, – сказав він, – ви дозволите мені поцікавитися, про що ви говорите?

– Гадаю, ви знаєте, про що я кажу, – відповів я. – Ви Клейтон Бідж.

Ще один глибокий вдих. Потім:

– Я Клейтон Слоун.

– Вірю, що ви ним є, – сказав я. – Але я думаю, що ви також Клейтон Бідж, який був одружений із Патрисією Бідж, яка мала сина на ім’я Тод і дочку на ім’я Синтія, й ви жили в Мілфорді, штат Коннектикут, аж поки однієї ночі в 1983 році не трапилося щось жахливе.

Він відвернув погляд від мене і втупив його в завісу. Зігнув пальці в кулак на руці, яка лежала ближче до мене, розігнув їх, знову зігнув.

– Я помираю, – сказав він. – Не знаю, як ви мене знайшли, але дайте мені померти в мирі.

– Тоді, мабуть, настав вам час зняти зі своїх грудей великий тягар, – сказав я.

Клейтон обернув голову на подушці й знову подивився на мене.

– Скажіть мені, як вас звати.

– Тері. Тері Арчер. – Я на мить завагався. – А як звати вас?

Він знову проковтнув слину.

– Клейтон, – сказав він. – Я завжди був Клейтоном. – Його погляд опустився вниз. Він дивився на складки в лікарняних простирадлах. – Клейтон Слоун, Клейтон Бідж. – Він зробив паузу. – Це залежало від того, де я на той час був.

– Дві родини? – запитав я.

Я зумів розплутати цей вузол. Адже Синтія багато розповідала мені про батька. Весь час у дорозі. Туди й назад по країні. Кілька днів удома, кілька днів у від’їзді, знову повернення на кілька днів. Половину свого життя прожив в іншому місці.

Несподівано обличчя його освітилося, коли йому сяйнула одна думка.

– Синтія, – сказав він, звертаючись до мене. – Вона тут? Вона з вами?

– Ні, – сказав я. – Не знаю. Я не знаю, де вона тепер. Можливо, вона вже повернулася додому, в Міл форд, я можу це лише припускати. З нашою донькою Ґрейс.

– Ґрейс, – сказав він. – Моя онука.

На мить Клейтон заплющив очі, ніби йому стало боляче. Але я не думаю, що то був фізичний біль.

– Мій син, – сказав він. – Де мій син?

– Тод? – запитав я.

– Ні, ні, – сказав він. – Не Тод. Джеремі.

– Я думаю, він саме повертається додому з Мілфорда.

– Що ви сказали?

– Він повертається додому. Принаймні я так думаю.

Клейтон, схоже, стривожився, його очі широко розплющилися.

– Що він робив у Мілфорді? Коли він туди поїхав? Тому він і не приїздив сюди зі своєю матір’ю?

Потім його очі заплющилися й він забурмотів:

– Ні, ні, ні.

– Що з вами? – запитав я.

Він підняв стомлену руку і спробував відмахнутися від мене.

– Залиште мене, – попросив він, не розплющуючи очей.

– Я не розумію, – сказав я. – Хіба Джеремі й Тод не одна й та сама особа?

Його повіки повільно піднялися – так підіймається завіса на сцені.

– Цього не могло трапитися… Я такий стомлений.

Я нахилився до нього ближче. Мені було вкрай прикро тиснути на старого, хворого чоловіка, не менш прикро, аніж дивитися, як Вінс тримає в’язнем стару, калічну жінку, а проте були речі, які мені конче було потрібно знати.

– Скажіть мені, – повторив я. – Чи Джеремі й Тод одна й та сама особа?

Він повільно обернув голову на подушці й подивився на мене.

– Ні. – Він зробив паузу. – Тод мертвий.

– Коли? Коли Тод помер?

– Тієї ночі, – покірно відповів Клейтон. – Разом зі своєю матір’ю.

Отже, то були вони. В автомобілі, на дні затопленого кар’єру. Коли стануть відомі результати тестів, які порівнюватимуть ДНК Синтії з тими зразками, які було взято зі знайдених в автомобілі тіл, необхідний зв’язок буде встановлено.

Клейтон слабко підняв руку, показав на маленький столик.

– Ще води? – запитав я.

Він кивнув. Я подав йому склянку, й він зробив довгий ковток.

– Насправді я не такий слабкий, яким здаюся, – сказав він, тримаючи склянку з таким виглядом, ніби це було казна-яке досягнення. – Іноді, коли приходить Ініда, вдаю, ніби я в комі, щоб мені не треба було говорити з нею і щоб вона менше нарікала тут на свої проблеми. Я ще можу трохи ходити. Я ще можу дійти до унітаза. Іноді я навіть доходжу туди вчасно.

Він показав рукою на зачинені двері в протилежному кінці кімнати.

– Патрисія й Тод, – сказав я. – Отже, вони обоє мертві.

Очі Клейтона знову заплющилися.

– Ви повинні розповісти мені, що Джеремі робив у Мілфорді.

– Точно не знаю, – сказав я. – Але, думаю, він стежив за нами. Стежив за нашою родиною. Гадаю, він таємно проникав у наш дім. Я не можу сказати напевне, але думаю, що він убив тітку Синтії, Тес.

– О Боже… – промовив Клейтон. – Сестру Патрисії. Вона мертва?

– Її закололи ножем, – сказав я. – І чоловік, якого ми найняли, щоб він розслідував для нас деякі справи, теж вбитий.

– Цього не може бути. Вона сказала, що він знайшов собі роботу. На заході.

– Що ви кажете?

– Ініда. Вона сказала мені, що Джеремі знайшов роботу в… в Сієтлі чи десь там. Що то була для нього велика нагода й він мусив туди поїхати. Що незабаром він приїде побачитися зі мною. Що саме тому він жодного разу не приїхав до мене. Я думав… Власне, я не надавав цьому великої ваги, то була, як мені здавалося, цілком істотна причина. – Здавалося, він на мить задрімав. – Джеремі, він… він просто не може не бути таким, який він є. Це вона зробила його таким, який він є. Він робить усе, що вона йому скаже. Вона отруїла його ненавистю до мене в той день, коли він народився. Я навіть не знаю, чого вона приїздить сюди. Вона каже мені: тримайся, лише протримайся трохи довше. Схоже, її мало турбує, що я помру. Проте вона ще не хоче, щоб я помер. Вона щось надумала, я це відчуваю. Вона брехала мені. Вона брехала мені про все, брехала мені про Джеремі. Вона не хотіла, щоб я знав, куди він поїхав.

– А чому вона не хотіла, щоб ви знали? Чому Джеремі їздив до Мілфорда?

– Вона, мабуть, його бачила. Якось його знайшла.

– Що вона бачила?

– Святий Боже, – слабко прошепотів він і знову поклав голову на подушку, заплющив очі. Він повільно хитав головою з боку в бік. – Ініда знає. Святий Боже, якщо Ініда знає…

– Якщо Ініда знає що? Про що ви говорите?

– Якщо вона знає, важко навіть уявити собі, на що вона здатна.

Я нахилився ближче до Клейтона Слоуна, чи то до Клейтона Біджа, й наполегливо прошепотів за кілька дюймів від його вуха:

– Якщо Ініда знає що?

– Я помираю. Вона… вона, певно, кликала адвоката. Я не хотів, щоб вона побачила мій заповіт раніше, ніж я помру… Мої настанови були дуже конкретними… Певно, він їх порушив… А я усе обміркував і передбачив.

– Заповіт? Який заповіт?

– Мій заповіт. Я змінив його. Вона не повинна була знати про це… Якщо вона довідалася… Там було все влаштовано. Коли я помру, весь мій статок, усе має дістатися Синтії… Ініду й Джеремі я викинув зі свого заповіту, вони залишаться ні з чим, як того й заслуговують, як вона того заслуговує… – Він подивився на мене. – Ви не маєте уявлення, на що вона здатна.

– Вона тут. Ініда тут, у Янґстауні. Це Джеремі їздив до Мілфорда.

– То вона послала його. Вона в інвалідному кріслі. Вона не зможе зробити це сама, цього разу…

– Зробити що?

Він пустив повз вуха моє запитання. Він сам мав так багато сказати.

– Отже, він повертається? Джеремі уже в дорозі додому?

– Так сказала Ініда. Сьогодні вранці він покинув готель у Мілфорді. Я думаю, ми перестрінемо його тут.

– Ми? Але ж ви сказали, що Синтії з вами нема.

– Її нема. Я приїхав сюди з чоловіком, якого звуть Вінс Флемінґ.

Почувши це ім’я, Клейтон замислився.

– Вінс Флемінґ, – сказав він спокійно. – Той хлопець. Той хлопець, із яким вона була тієї ночі. В машині. Хлопець, із яким вона була, коли я її знайшов.

– Так, це він. Він допомагає мені. Він тепер з Інідою.

– З Інідою?

– Він стереже її, щоб вона не зателефонувала Джеремі й не сказала йому, що ми тут.

– Але якщо Джеремі… якщо Джеремі вже повертається, то він уже все зробив.

– Зробив що?

– Із Синтією все гаразд? – В очах у нього з’явився вираз розпачу. – Вона жива?

– Звичайно, жива.

– А ваша донька? Ґрейс? Вона жива?

– Про що ви говорите? Звісно, вони живі.

– Бо якби щось трапилося з Синтією, то все має дістатися її дітям… Це все чітко обумовлено…

Я затремтів усім тілом. Скільки минуло годин, відколи я говорив із Синтією? Я мав коротку розмову з нею сьогодні вранці, свою єдину розмову з нею, відтоді як вона покинула наш дім уночі з Ґрейс.

Чи міг я знати, чи міг я мати бодай якусь певність, що вона і Ґрейс у цю хвилину живі?

Я дістав свого мобільника. Мені спало на думку, що в лікарні, мабуть, заборонено користуватися мобільними телефонами, та позаяк ніхто навіть не знав, що я тут, я вирішив, що можу знехтувати цією забороною.

Я набрав наш домашній номер.

– Благаю, благаю тебе, будь уже вдома, – сказав я, стримуючи подих. – Телефон задзвонив раз, двічі, тричі.

Після четвертого дзвінка він переключився на голосову пошту.

– Синтіє, – сказав я. – Коли ти приїдеш додому, коли ти це почуєш, негайно телефонуй мені. Це конче потрібно.

Я закінчив цей дзвінок і спробував набрати її мобільний номер. Він негайно переключився на голосову пошту. Я залишив там майже те саме повідомлення, але додав:

«Ти повинна зателефонувати мені».

– Де вона? – запитав Клейтон.

– Не знаю, – відповів я стривожено.

Я коротко обміркував можливість зателефонувати Роні Ведмор, вирішив цього не робити, набрав інший номер. Я мусив перечекати п’ять дзвінків, перш ніж почув відповідь.

Спочатку клацнув звук знятої слухавки, потім покашлювання, потім сонне:

– Алло?

– Ролі, – сказав я. – Це Тері.

Клейтон, почувши ім’я «Ролі», закліпав очима.

– Окей, Тері, я тебе слухаю. Не турбуйся, що ти мене розбудив, я тільки щойно вимкнув світло. Ти знайшов Синтію?

– Ні, – сказав я. – Але я знайшов когось іншого.

– Кого?

– Послухай-но. Мені немає коли тобі пояснювати, але я хочу, щоб ти знайшов Синтію. Я не знаю, що тобі сказати, не знаю, звідки тобі ліпше почати. Поїдь до будинку, подивись, чи там немає її машини. Якщо вона там, стукай у двері, вламайся в дім, якщо буде треба, з’ясуй, чи вона і Ґрейс там. Телефонуй у готелі, роби все, що тобі спаде на думку.

– Тері, що відбувається? Кого ти знайшов?

– Ролі, я знайшов її батька.

На другому кінці лінії запала мертва мовчанка.

– Ролі?

– Так, я тут. Я не можу цьому повірити.

– Я також.

– Що він тобі розповів? Він розповів тобі, що тоді сталося?

– Ми тільки почали розмову. Я перебуваю в лікарні, на північ від Буфало. Він у не дуже добрій формі.

– Він може розмовляти?

– Так. Я розповім тобі все, коли зможу. Але пошукай Синтію. Якщо ти її знайдеш, нехай вона мені негайно зателефонує.

– Гаразд. Я негайно їду. Уже вдягаюся.

– І ще одне, Ролі, – сказав я. – Я сам їй скажу. Про батька. У неї виникне мільйон запитань.

– Звичайно. Якщо я довідаюся що-небудь, то зателефоную.

І тут я згадав про ще одну особу, яка могла щось знати про Синтію та про місце її перебування. Памела телефонувала нам додому досить часто, і я запам’ятав її номер, що висвічувався на дисплеї нашого телефону. Я набрав його й перечекав кілька дзвінків, поки вона підняла слухавку.

– Алло? – Голос у Памели був іще більш сонний, аніж у Ролі.

Десь на задньому плані чоловічий голос запитав: «Хто там?»

Я сказав Памелі, хто це, і попросив пробачення, що телефоную в такий жахливо пізній час.

– Синтія кудись поїхала, – сказав я. – Із Ґрейс.

– Господи, – промовила Памела, і її голос відразу перестав бути сонним. – Їх викрали чи щось таке?

– Ні, ні, нічого подібного. Вона сама поїхала. Вона хотіла кудись утекти.

– Вона сказала мені, здається, вчора, а може, позавчора – Господи, коли ж це було? – що вона може не прийти, тож якщо вона не з’явиться, щоб це не було несподіванкою для мене.

– Я лише хотів сказати, щоб, коли вона раптом зателефонує тобі, ти їй сказала, нехай вона негайно сконтактується зі мною. Памело, я знайшов її батька.

На протилежному кінці лінії запала мовчанка. Потім раптом:

– Щоб мене трахнули…

– Це правда, – сказав я.

– Він живий?

Я подивився на чоловіка в ліжку.

– Так.

– А Тод? А її мати?

– Це інша історія. Послухай, Памело, я мушу кінчати нашу розмову. Але, якщо ти побачиш Синтію, нехай вона негайно зателефонує мені. І я сам повідомлю їй цю новину.

– Нехай тобі біс, – сказала Памела. – Хіба я зможу тепер заснути після такого?

Я урвав дзвінок і помітив, що акумулятор телефону майже розрядився. Я покинув дім із таким поспіхом, що не мав тепер чим його зарядити, навіть у машині нічого такого не було.

– Клейтоне, – сказав я, знову намагаючись зосередитися після телефонної балаканини. – Чому ви думаєте, що Синтія і Ґрейс можуть бути в небезпеці? Чому ви думаєте, що з ними могло щось статися?

– Через мій заповіт, – сказав Клейтон. – Через те, що я все заповідаю Синтії. Це єдиний відомий мені спосіб залагодити ту кривду, яку я їй заподіяв. Я знаю, що це неможливо залагодити, але що мені залишається?

– Але до чого тут небезпека для їхнього життя? – запитав я, але до мене вже почало доходити.

Окремі деталі загальної картини стали складатися докупи, хоч і дуже повільно.

– Якби вона померла, якби Синтія померла, якби ваша донька померла, тоді гроші не змогли б дістатися їм. Вони дісталися б Ініді, вона була б тим із подружжя, яке вижило, єдиною законною спадкоємицею, – прошепотів він. – Ініда ніколи не дозволить, щоб Синтія успадкувала мій статок. Вона вб’є їх обох, щоб одержати ці гроші.

– Але ж це божевілля, – промовив я. – Убивство – подвійне вбивство – привернуло б до себе багато уваги, поліція знову відкрила б цю справу, вони почали б переглядати все те, що сталося двадцять п’ять років тому, вони вийшли б на Ініду й тоді…

Я несподівано для себе самого урвав цей потік думок.

Убивство привернуло б до себе увагу. У цьому сумніватися не випадає. Але самогубство? Воно навряд чи привернуло б до себе багато уваги. А надто якби руки наклала на себе жінка, котра перебувала у стані такої нервової напруги протягом останніх тижнів. Жінка, яка викликала поліцію розслідувати появу дивного капелюха у своєму домі. Навряд чи можна було уявити собі щось химерніше. Жінка, яка викликала поліцію, бо одержала листа, в якому повідомлялося, де вона може знайти тіло своєї зниклої матері та свого зниклого брата. Листа, який був надрукований на друкарській машинці в її власному домі.

Якби така жінка наклала на себе руки, то було б неважко пояснити причину такого вчинку. Це було б почуття провини. Почуття провини, з яким вона мусила жити протягом дуже тривалого часу. Зрештою, чи змогла б вона вказати поліції на той автомобіль у затопленому кар’єрі, якби не знала усі ці роки, що він там? Бо який інший мотив міг спонукати її надіслати самій собі такого листа?

І якщо жінка переобтяжена таким гострим почуттям провини, то кого здивує, що вона вирішила піти з життя разом зі своєю малою донькою?

Чи все, що відбувається, відбувається не за таким сценарієм?

– Що з вами? – запитав мене Клейтон. – Про що ви думаєте?

Що, як Джеремі приїхав до Мілфорда умисне з тим, щоб стежити за нами? Що, як він стежив за нами протягом тижнів, переслідуючи Ґрейс на її шляху до школи? Спостерігаючи за нами в торговельному центрі? З вулиці, навпроти нашого будинку? Проникнувши в наш дім одного дня, коли ми виявили безтурботність, і забравши наш зайвий ключ, щоб потім приходити туди, коли йому заманеться? І під час одного з таких візитів – я пригадав своє відкриття під час останньої розмови з Ейбеґнелом у нашому домі – підкинувши ключ у шухляду з ложками та виделками, аби ми подумали, що просто поклали його не в те місце? Залишивши той капелюх. Написавши листа на моїй друкарській машинці, в якому повідомив Синтію, де треба шукати її матір і брата…