Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 26 страниц)

Розділ п’ятнадцятий

– Дентон Ейбеґнел, – назвався детектив. – Місіс Арчер ввела мене тут у подробиці справи, але я хотів би поставити кілька запитань і вам.

– Звичайно, – сказав я, піднявши палець жестом, який означав «стривайте секунду», й обернувся до Синтії: – Можна мені поговорити з тобою хвилину?

Вона подивилася на Ейбеґнела вибачливим поглядом і сказала:

– Ви нам дозволите?

Він кивнув. Я вивів Синтію за двері, й ми зупинилися на ґанку. Наш будинок був відносно малий, і я боявся, що Ейбеґнел чутиме нас, якщо ми на кухні влаштуємо цю дискусію – а я передбачав, що вона може виявитись гарячою.

– Що тут, у біса, діється? – запитав я.

– Я не хочу більше просто чекати, – пояснила Синтія. – Я не стану чекати, коли щось відбудеться, й сушити собі голову, а що відбудеться потім. Я вирішила взяти ситуацію у свої руки.

– Що, ти думаєш, він зможе розслідувати? – запитав я. – Синтіє, це дуже старий слід. Минуло двадцять п’ять років.

– О, дякую тобі, – сказала вона. – А я й забула.

Я скривився.

– Зрештою, капелюх з’явився тут не двадцять п’ять років тому, – сказала вона. – Його нам підкинули на цьому тижні. А телефонний дзвінок, який я одержала, коли ти водив Ґрейс до школи, також пролунав не двадцять п’ять років тому.

– Люба моя, – сказав я, – навіть якби я вважав, що найняти приватного детектива – добра думка, я не бачу, як ми можемо це собі дозволити. Скільки він бере?

Вона сказала мені, який його денний тариф.

– Витрати, які йому доведеться зробити під час розслідування, оплачуються окремо, – сказала вона.

– Ну, гаразд, і на скільки часу ти його наймаєш? – запитав я. – На тиждень? Місяць? Півроку? А чи розумієш ти, що він може витратити на це навіть рік і не досягти жодних результатів?

– Ми можемо пропустити іпотечну виплату, – сказала Синтія. – Ти пам’ятаєш того листа, якого банк надіслав нам перед останнім Різдвом? Вони повідомляли, що можуть дозволити тобі пропустити січневу виплату, щоб надати тобі можливість сплатити твій різдвяний рахунок. Вони були готові перенести пропущену виплату на кінець іпотеки. Вони можуть знову так зробити, і то буде мій різдвяний подарунок. А ти нічого не купуватимеш мені цього року.

Я дивився на свої ноги й хитав головою. Я справді не знав, що робити.

– Що відбувається з тобою, Тері? – запитала Синтія. – Одна з причин, чому я вийшла за тебе заміж – це тому, що я знала: ти будеш тим чоловіком, який завжди мене підтримуватиме, чоловіком, який знає мою божевільну історію, який допомагатиме, який завжди сидітиме в моєму кутку рингу. І протягом років ти був для мене таким чоловіком. Але останнім часом у мене виникло відчуття, що, можливо, ти вже перестав бути для мене таким чоловіком. Що, можливо, ти стомився бути таким чоловіком. Що, можливо, ти вже навіть не переконаний у тому, що й далі віриш мені.

– Синтіє, не треба…

– Можливо, саме в тому одна з причин, чому я хочу найняти цього чоловіка. Бо він не стане судити мене. Він ніколи не вважатиме мене божевільною.

– Я ніколи не казав, що ти…

– А тобі й не треба було казати, – сказала Синтія. – Я це бачила у твоїх очах. Коли я подумала, що той чоловік – мій брат. Ти вирішив тоді, що я втратила розум.

– О святий Боже! – вигукнув я. – Наймай свого довбаного детектива.

Я не побачив і не відчув, що зараз вона мені вліпить ляпас. Мабуть, і сама Синтія цього не відчула, навіть тоді, коли вже відвела руку. Він просто відбувся. То був вибух гніву, удар блискавки, що вдарив на тому ґанку. І все, що ми могли зробити протягом тих кількох секунд, – це дивитись одне на одного в приголомшеній тиші. Здавалося, Синтія була в шоці, вона стояла, затуливши обома долонями свій відкритий рот.

Нарешті я сказав:

– Я повинен дякувати Богові, що це не був твій удар зліва. Бо інакше я б тут уже не стояв.

– Тері, – сказала вона, – я не знаю, що зі мною сталося. Я просто втратила на секунду розум.

Я пригорнув її до себе й прошепотів на вухо:

– Пробач мені. Я завжди буду тим чоловіком, що сидітиме у твоєму кутку рингу, я завжди буду з тобою.

Вона обняла мене й притиснула голову до моїх грудей. Я анітрохи не сумнівався в тому, що ми викидаємо свої гроші на вітер. Але навіть якщо Дейтон Ейбеґнел нічого не знайде, можливо, найняти його і спробувати, було саме тим, чого потребувала Синтія. Можливо, вона мала слушність. Це був один зі способів узяти контроль над ситуацією.

Принаймні на якийсь час. Доти, доки ми зможемо собі це дозволити. Я зробив у своїй голові кілька швидких підрахунків і з’ясував, що місячна виплата іпотеки та деяка затримка орендних виплат за наступні два місяці дозволять нам купити тиждень часу Ейбеґнела.

– Ми наймемо його, – сказав я.

Вона обняла мене трохи міцніше.

– Якщо ми нічого не знайдемо тепер, – сказала вона, досі не дивлячись на мене, – перестанемо шукати.

– А що ми знаємо про цього чоловіка? – запитав я. – Чи на нього варто покладатись? Чи можна йому довіряти?

Синтія відсторонилася від мене, пирхнула. Я дістав з кишені й подав їй паперову серветку, й вона витерла собі очі та рот.

– Я зателефонувала в студію «На крайній межі». Попросила покликати режисера. Вона стала в позу, коли довідалася, що це я, гадала, я стану вичитувати їй за ту ясновидицю, але я запитала, чи користувалися вони коли-небудь послугами детективів у пошуках матеріалу для своїх шоу, й вона назвала мені ім’я цього чоловіка, сказала, що вони не користувалися його послугами, але якось зробили про нього фільм. Вона сказала мені, що в нього чудова репутація.

– Тоді ходімо поговоримо з ним, – сказав я.

Ейбеґнел сидів на кушетці, переглядаючи зібрані в коробці з-під черевиків пам’ятні речі Синтії, й підвівся на ноги, коли ми увійшли. Я знаю, він помітив червоний слід від ляпаса на моїй щоці, але виявив досить делікатності, щоб цього не показати.

– Сподіваюся, ви не проти, – мовив він. – Я вирішив скинути оком на ваші речі, які складені тут. Хотілося б приділити їм більше часу, якщо, звісно, ви дійдете згоди в тому, що вам потрібна моя допомога.

– Ми дійшли в цьому згоди, – сказав я. – Нам потрібна ваша допомога. Ми хочемо, аби ви спробували з’ясувати, що сталося з родиною Синтії.

– Я не стану втішати вас примарними надіями, – почав Ейбеґнел. Він говорив повільно, обмірковуючи кожне слово, й час від часу робив якісь записи у своєму нотатнику. – Це дуже холодний слід. Я почну з того, що перегляну поліційні файли щодо вашої справи й поговорю з кожним, хто ще пам’ятає, хто брав участь у її розслідуванні, але ви не покладайте на це великих сподівань.

Синтія врочисто кивнула.

– Я не бачу тут чогось обнадійливого, – промовив він, показуючи на коробки, – чогось такого, що привернуло б мою увагу, що відразу дало б мені якийсь ключ. Але я все ж таки хотів би подлубатися там ще трохи, якщо ви нічого не маєте проти.

– Звісно, ні, – сказала Синтія. – Вони у вашому розпорядженні, поки я їх у вас не заберу.

– Гаразд.

– А як щодо капелюха? – запитала вона.

Капелюх, який вона вважала капелюхом свого батька, стояв на кушетці біля нього. Він оглянув його раніше.

– Що вам сказати? – промовив він. – Насамперед я порадив би вам і вашому чоловікові вжити всіх можливих застережних заходів, можливо, поставити новіші замки, зачиняти двері на засув.

– Я саме цим займаюся, – сказав я.

Я вже запрошував двох слюсарів подивитися, що нам треба зробити передусім.

– Бо незалежно від того, цей капелюх вашого батька чи ні, хтось увійшов сюди й залишив його тут. Ви маєте доньку. Ви повинні зробити так, щоб цей будинок був максимально безпечним. Що ж до визначення того, належить цей капелюх вашому батькові чи комусь іншому, – сказав він низьким і заспокійливим голосом, – то я можу віддати його до приватної лабораторії, і вони спробують знайти на ньому сліди ДНК, проаналізувавши рештки поту на внутрішній підкладці. Але це буде недешево, а крім того, місіс Арчер, вам доведеться дати зразки для порівняння. Якщо буде виявлено зв’язок між вашою ДНК і тією, яку знайдуть на капелюсі, він може стати підтвердженням, що це справді капелюх вашого батька, але це не вкаже нам ані на те, де він є, ані на те, чи він досі живий.

Я бачив по Синтії, що для неї всього цього вже стає забагато.

– Може, наразі відкладемо цю частину справи на потім? – запропонував я.

Ейбеґнел кивнув.

– Саме це я й хотів вам порадити, принаймні на якийсь час. – Десь у його кишені задзвонив мобільник. – Пробачте, я на секунду. – Він відкрив телефон, подивився, хто телефонує, й відповів: – Так, моя люба. – Він послухав, покивав. – О, це звучить чудово. З креветками? – Він усміхнувся. – Але не дуже гостро. Окей, я скоро буду. – Він згорнув телефон і поклав його до кишені. – Моя дружина, – сказав він. – Вона завжди телефонує мені в цей час, повідомляючи, що готує на вечерю.

Ми з Синтією обмінялися поглядами.

– Сьогодні ввечері я їстиму креветки з макаронами-язичками в гарячому перцевому соусі, – сказав він, усміхаючись. – Сподіваюся, буде дуже смачно. Тепер ось що, місіс Арчер. Чи маєте ви якісь фотографії вашого батька? Ви дали мені кілька знімків своєї матері та одну світлину вашого брата, але я не маю жодної фотографії Клейтона Біджа.

– Боюся, в мене немає жодної, – сказала Синтія.

– Я зв’яжуся з департаментом транспортних засобів, – сказав він. – Я не знаю, наскільки детальними є їхні архіви, але, можливо, там знайдеться фото вашого батька. І чи не змогли б ви розповісти мені трохи більше про ту дорогу, якою він їздив, виконуючи свою роботу?

– Між нашим містом і Чикаго, – сказала Синтія. – Він продавав якісь товари. Здається, він приймав замовлення від магазинів на запасні частини до всіляких машин. Щось у такому дусі.

– Ви ніколи не знали його точного маршруту?

Вона похитала головою.

– Я була лише дитиною. І насправді не розуміла, що він робить, знала тільки, що він дуже часто буває в роз’їздах. Одного разу він показав мені кілька фотографій хмарочоса Ріґлі в Чикаго. Я думаю, в коробці знайдеться його поляроїдний знімок.

Ейбеґнел кивнув, згорнув свого записника й поклав його до кишені свого піджака, потім тицьнув нам обом по своїй бізнесовій візитівці. Відтак узяв коробки з пам’ятними речами й підвівся на ноги.

– Незабаром я сконтактуюся з вами й повідомлю про свій поступ. Як щодо того, щоб ви наперед заплатили мені за три дні моєї роботи? Я не думаю, що знайду відповіді на ваші запитання протягом цього часу, але цілком можливо, я дійду остаточного висновку, чи є якийсь сенс братися за цю справу.

Синтія пішла взяти свою чекову книжку, яка була в її гаманці, виписала чек і віддала його Ейбеґнелові.

Ґрейс, яка чатувала на сходах протягом усього цього часу, покликала:

– Мамо! Ти можеш піднятися до мене на хвилинку? Я щось розлила на свій топ.

– Я проведу містера Ейбеґнела до його машини, – сказав я.

Ейбеґнел уже відчинив дверцята й збирався опуститися на своє сидіння, коли я сказав:

– Синтія згадала, що, можливо, ви захочете поговорити з її тіткою Тес.

– Атож.

Якщо я не хотів, щоб зусилля Ейбеґнела були абсолютно марними, мало сенс, щоб він знав якнайбільше про все, що мало стосунок до цієї справи.

– Вона недавно розповіла мені дещо, чого ще не відкрила Синтії.

Ейбеґнел нічого не став запитувати, він лише чекав. Я розповів йому про анонімні надходження грошей.

– Зрозуміло, – сказав він.

– Я попереджу Тес, що ви в неї будете.

– Дякую, – сказав він, опустився на сидіння, зачинив дверцята й опустив шибку вікна. – Ви їй вірите?

– Тес? Звісно, вірю. Вона показала мені записку, конверти.

– Ні, своїй дружині. Ви вірите своїй дружині?

Я прочистив собі горло, перш ніж відповісти:

– Звичайно, вірю.

Ейбеґнел потягся через плече до пояса безпеки, пристебнувся, клацнувши пряжкою.

– Одного разу до мене звернулася жінка, яка хотіла когось знайти, я поїхав побачитися з нею, і вгадайте, кого вона замовила мені шукати?

Я чекав.

– Елвіса. Вона хотіла, щоб я знайшов Елвіса Преслі. Це було десь у 1990 році, й Елвіс був на той час мертвий уже тринадцять років. Вона жила у великому будинку, мала багато грошей, і деякі гвинтики в неї ослабли, як ви можете здогадатися, і вона ніколи навіть не зустрічалася з Елвісом протягом свого життя й не мала жодного стосунку до нього, а проте була переконана, що Король музики досі живий і лише чекає, коли вона знайде його і врятує. Я міг би працювати на неї протягом цілого року. Та жінка могла б допомогти мені раніше вийти на пенсію, нехай Бог благословить її добре серце. Але я мусив сказати «ні». Вона була дуже засмучена, і тоді я пояснив їй, що мене вже раніше наймали шукати Елвіса, і я його знайшов, і з ним усе гаразд, але він хоче прожити решту свого життя в мирі та спокої.

– Серйозна особа. І як вона прийняла ваше пояснення?

– Цілком спокійно, як мені здалося. Щоправда, вона потім, схоже, найняла іншого детектива. Наскільки мені відомо, він досі працює над цією справою. – Він тихо засміявся сам до себе. – Уявляєте собі, скільки грошей він заробить на ній?

– До чого ви ведете, містере Ейбеґнел?

– Я хочу цим сказати, що ваша дружина справді хоче знати, що сталося з її батьками та її братом. Я не став би брати чек від людини, яка хоче лише побавитися в розслідування. Ваша дружина не хоче просто побавитися в розслідування.

– Ні, я теж так не вважаю, – сказав я. – Але та жінка, яка хотіла доручити вам знайти Елвіса, чи хотіла вона просто побавитися в розслідування? Чи, може, вона щиро вірила, у глибині свого серця, що Елвіс досі живий?

Ейбеґнел подарував мені сумну усмішку.

– Я зв’яжуся з вами через три дні або раніше, якщо довідаюся щось цікаве.

Розділ шістнадцятий

– Чоловіки слабкі – я не про тебе, звісно, – і вони завжди готові тебе принизити, але справжнього паскудства можна чекати лише від жінки, – сказала вона.

– Я знаю. Ти вже це казала, – промовив він.

– О, пробач. – Перейшла на саркастичний тон. Він не любив, коли вона ставала такою. – Я ще не набридла тобі, любий?

– Ні, все окей. Говори далі. Ти сказала: справжнього паскудства можна чекати лише від жінки. Я слухав.

– Справді. Як від тієї Тес.

– Атож. Я тебе зрозумів.

– Вона крала гроші, що належали мені.

– Ну, знаєш…

Він був замислився, що б їй відповісти, потім вирішив, що не варто встрявати в суперечку.

– Саме це вона робила, – сказала вона. – Ті гроші були моїми. Вона не мала права розпоряджатися ними.

– Вона не витрачала їх на себе. Вона використала їх на…

– Годі! Що більше я про це думаю, то більша лють мене розбирає. І мені не подобається, що ти захищаєш її.

– Я не захищаю її, – сказав він.

– Вона мусила б знайти спосіб сказати про це мені й повернути вкрадені гроші.

«А як би вона змогла це зробити?» – здивувався він. Але не сказав нічого.

– Ти ще там? – запитали вона.

– Я ще тут.

– Ти хотів би мені щось сказати?

– Нічого. Хіба що… А ти не подумала, що для неї це було б дуже складно?

– Я не можу іноді розмовляти з тобою, – сказала вона. – Зателефонуй мені завтра. Якщо ж я раніше відчую потребу в інтелігентній розмові, то побалакаю з дзеркалом.

Розділ сімнадцятий

Після того як Ейбеґнел пішов, я зателефонував Тес зі свого мобільника, щоб попередити.

– Я допоможу йому, як зможу, – сказала Тес. – Гадаю, Синтія робить правильно, намагаючись розслідувати цю справу приватно. Якщо вона вирішила зробити такий крок, то, певно, готова до того, щоб я могла розповісти їй про те, що я знаю.

– Ми скоро всі зустрінемося.

– Коли задзвонив телефон, я саме думала про те, щоб зателефонувати тобі, – сказала Тес. – Але я не хотіла телефонувати тобі додому, було б дивно, якби слухавку взяла Синтія, а я запросила до телефону тебе, а твого мобільного номера в мене тут, здається, немає.

– А в чому річ, Тес?

Вона перевела дух:

– Ох, Тері, я ходила робити ще один тест.

Я відчув, як ноги в мене ослабли.

– І що вони сказали?

Раніше вона сказала мені, що жити їй залишилося десь півроку чи рік. Чи не скоротився цей час для неї?

– Зі мною все буде гаразд, – сказала вона. – Вони сказали, що попередні тести навряд чи дозволяли зробити остаточний висновок, а тепер з’ясувалося, що вони були хибними. Цей останній був остаточним. – Вона помовчала: – Тері, я не помираю.

– О Боже, Тес, та це ж чудова новина! Вони в цьому певні?

– Так, певні.

– Це чудесно.

– Атож, якби я належала до тих людей, що моляться, я сказала б, що Бог відповів на мої молитви. Але, Тері, ти нічого не сказав Синтії?

– Ні, не сказав.

Коли я повернувся в дім, Синтія помітила сльозу, яка стікала в мене по щоці. Мені здалося, я обтер свої щоки, але, мабуть, одна сльозинка залишилася. Вона стала навшпиньки і втерла її своїм указівним пальцем.

– Тері? – сказала вона. – Що сталося?

Я міцно її обняв.

– Я такий щасливий, – сказав я. – Просто дуже, дуже щасливий.

Певно, вона подумала, що я починаю втрачати глузд. Ніхто тут ще ніколи таким щасливим не був.

Синтія поводилася з більшою невимушеністю, аніж раніше, в будь-який із цих останніх днів. Коли Дентон Ейбеґнел узявся за справу, її, в певному розумінні, опанував спокій. Я боявся, вона почне телефонувати на його мобільник через кожні дві години, як ото було з режисерами телестудії «На крайній межі», бажаючи довідатися, якого поступу він досяг, якщо взагалі досяг. Але вона не стала цього робити. Сидячи за столом на кухні, коли ми вже збиралися йти спати, вона запитала мене, чи думаю я, що він чогось досягне, тож про його поступ вона весь час думала, але хотіла дати йому попрацювати, не відчуваючи на собі постійного тиску.

Після того як Ґрейс прийшла зі школи наступного дня, Синтія запропонувала їй піти на громадські тенісні корти, які були за бібліотекою, і Ґрейс залюбки погодилася. Я не ліпше граю в теніс тепер, аніж грав в університеті, тому дуже зрідка беру ракетку, але я досі люблю спостерігати, як грають дівчата, а надто милуюся тими моментами гри, коли Синтія застосовує свій нищівний удар зліва. Тож я потягся за ними, взявши із собою деякі твори, що їх треба було перевірити, й щосекунди підіймаючи голову, щоб подивитися, як моя дружина та донька бігають, сміються і розважаються. Звичайно ж, Синтія не включала свій удар зліва у грі проти Ґрейс, а завжди пропонувала їй дружню допомогу й радила, як та має поліпшити свій власний удар. Ґрейс грала непогано, але десь через півгодини, які вона провела на корті, я побачив, що вона стомилася, і здогадався, що вона радше повернулася б додому й читала свого Карла Саґана, адже їй було лише вісім років.

Коли вони закінчили, я запропонував повечеряти десь по дорозі.

– Ти справді цього хочеш? – запитала Синтія. – А як… із нашими фінансовими можливостями наразі?

– А мені байдуже, – сказав я.

Синтія обдарувала мене диявольською усмішкою.

– Що це з тобою? Від учорашнього дня ти став найвеселішим хлопчиком у місті.

Як я міг їй сказати? Як міг розповісти про те, який я збуджений доброю новиною Тес, адже вона ніколи не знала про погану. Вона була б щаслива знати, що з Тес усе гаразд, але була б ображена, що тітка приховала від неї свою хворобу.

– Я просто… сповнений оптимізму, – сказав я.

– Ти віриш, що Ейбеґнел чогось досягне?

– Не обов’язково. Я просто маю таке відчуття, ніби ми з тобою завернули за ріг, ніби ти і я – ніби ми – пройшли останніми днями крізь якийсь дуже напружений час і тепер вийшли з нього.

– Тоді, гадаю, що можу дозволити собі випити склянку вина за вечерею, – сказала вона.

Я повернув їй її грайливу усмішку.

– Не тільки можеш, а й повинна.

– А я хочу молочний коктейль, – сказала Ґрейс. – Із хересом.

Коли ми повернулися додому після вечері, Ґрейс побігла дивитися якусь передачу по каналу «Дискавері», де розповідали про те, з чого насправді утворені кільця Сатурна, а ми з Синтією розташувалися за столом на кухні. Я писав у своєму нотатнику цифри, додавав їх, віднімав і здійснював інші арифметичні операції з ними. Ми завжди сиділи тут, коли нам треба було розв’язувати складні фінансові проблеми. Чи могли ми собі дозволити другий автомобіль? Чи подорож до Діснейленда не призведе до нашого банкрутства?

– Я думаю, – сказав я, дивлячись на цифри, – що ми, мабуть, зможемо дозволити собі користуватися послугами містера Ейбеґнела протягом двох тижнів замість одного. І знаєш, через це нам не доведеться йти жебрати.

Синтія поклала свою руку на ту руку, якою я писав.

– Я тебе кохаю – й, мабуть, недарма..

В іншій кімнаті хтось на телебаченні сказав «Уран», і Ґрейс захихотіла.

– Чи розповідала я тобі, – спитала Синтія, – як я колись знищила материну касету із записом Джеймса Тейлора?

– Ні.

– Коли мені було десь одинадцять чи дванадцять років, моя мати мала багато музичних записів. Вона любила Джеймса Тейлора, Симона й Ґарфінкела, Нейла Янга й багато інших, але найбільше вона любила Джеймса Тейлора. Казала, що він може зробити її дуже щасливою, і він-таки може занурити її у глибокий смуток. Одного дня мама страшенно мене чимось розгнівала, якась одіж, що її я хотіла вдягти до школи, лежала в купі брудної білизни, і я почала верещати на маму, що вона погано виконує свої обов’язки.

– Це, мабуть, переповнило чашу її терпіння.

– Ще б пак не переповнило. Вона сказала, що якщо її робота не задовольняє мене, то я добре знаю, де стоїть пральна машина. Тоді я відкрила плеєр, який стояв у неї на кухні, вихопила касету, що в ньому була, й пожбурила на підлогу. Касета розбилася, стрічка вивалилася назовні, й запис було знівечено.

Я мовчки слухав.

– Я похолола, не могла повірити, що це зробила, і думала, вона мене вб’є. Але натомість вона перестала робити те, що робила, підійшла до мене підібрала стрічку, настільки спокійна, наскільки це було можливо, подивилася, що то була за стрічка, і сказала: «Джеймс Тейлор. Це та сама стрічка, на якій було записане «Твоє усміхнене обличчя». Це моя улюблена пісня. А ти знаєш, чому я її люблю? – запитала вона мене. – Бо коли Джеймс починає її співати, то я щоразу бачу твоє обличчя, і не можу не всміхнутися, бо я тебе люблю». Одне слово, вона сказала щось схоже на це. А ще вона сказала: «Це моя улюблена пісня, бо, коли її чую, щоразу про тебе думаю, про те, як я тебе люблю. І саме тепер мені треба було б слухати цю пісню частіше, ніж будь-коли».

Очі Синтії були вологі.

– Тож після школи я поїхала автобусом до торговельного центру і знайшла там касету. На ній був напис «Дж. Т.». Я купила її й принесла додому й віддала мамі. А вона обдерла з касети целофанову плівку й поставила її у свій плеєр і запитала мене, чи хочу я послухати її улюблену пісню.

Одна сльозинка збігла по її щоці й упала на кухонний стіл.

– Я люблю цю пісню, – сказала Синтія. – І мені так бракує мами.

Згодом вона зателефонувала Тес. Не з якоїсь особливої причини, просто хотіла погомоніти. Потім увійшла до нашої додаткової спальні, де стояли швацька машинка та комп’ютер і де я друкував кілька завдань своїм учням на своїй старій «Роял», і її червоні очі свідчили, що вона знову плакала.

– Тес, – сказала вона мені, – думала, що вона дуже хвора, навіть безнадійно хвора, але згодом з’ясувалося, що все окей. Вона сказала, що не хотіла говорити мені про це, бо вважала, що в мене досить власного клопоту, сказала, що не хотіла звалювати на мене ще й це. Так і сказала, «звалювати». Ти собі уявляєш?

– Просто жах, – сказав я.

– А потім вона з’ясувала, що з нею все окей, і відчула, що може розповісти мені про все, але мені хотілося б, щоб вона мені це сказала, коли довідалася, що її справи кепські, ти мене розумієш? Бо вона завжди була для мене всім і, незалежно від того, що мені доводиться переживати, вона завжди… – Вона схопила хустинку й висякала носа. – Я не можу навіть собі уявити, як це її втратити.

– Знаю, – сказав я. – Я також.

– Коли ти був такий щасливий, це не було пов’язано з…

– Ні, – сказав я. – Звичайно, ні.

Мабуть, я міг би сказати їй правду. Я міг би дозволити собі бути чесним у цю мить, але вирішив, що ліпше не треба.

– Ой, геть забула, – пригадала вона. – Вона попросила мене сказати тобі, аби ти їй зателефонував. Мабуть, хоче сказати тобі про це сама. Не кажи їй, що я тобі вже сказала, гаразд? Будь ласка. Я просто не могла тримати це при собі, розумієш?

– Авжеж, – сказав я.

Я спустився вниз і зателефонував Тес.

– Я сказала їй, – повідомила мене Тес.

– Знаю, – сказав я. – Дякую тобі.

– Він тут був.

– Хто?

– Детектив. Отой містер Ейбеґнел.

– Він дуже милий чоловік.

– Авжеж, милий.

– Його дружина зателефонувала, коли він був тут. Щоб повідомити, що вона готує йому на вечерю.

– А що саме? Я хотів би знати.

– Щось смажене, здається. Ростбіф і йоркширський пудинг.

– Звучить дуже смачно.

– Хай там як, а я розповіла йому все. Про гроші, про листа. Я йому все виклала. Це його дуже зацікавило.

Я кивнув сам собі.

– Воно й не дивно.

– Містер Ейбеґнел був не дуже оптимістичний щодо можливості зняти відбитки пальців на конвертах після стількох років.

– Це було так давно, Тес, і ти надто часто доторкалася до них. Але, думаю, це добре, що ти розповіла йому геть усе. Якщо згадаєш щось іще, ти повинна зателефонувати йому.

– Саме про це він мене й попросив. Він дав мені свою візитівку. Я дивлюся на неї саме тепер, вона приколота тут, на моїй дошці, біля телефону, поруч із фотографією, на якій Ґрейс стоїть біля Ґуфі.[22]22
  Один із мультиплікаційних героїв Волта Діснея, пес.


[Закрыть] Вони там такі схожі одне на одного.

– Авжеж, – сказав я.

– Обійми Синтію за мене, – сказала вона.

– Неодмінно. Я люблю тебе, Тес, – сказав я й повісив слухавку.

– Вона сказала тобі? – запитала мене Синтія, коли я увійшов до нашої кімнати.

– Сказала.

Синтія, уже в нічній сорочці, лежала на ліжку на ковдрах.

– Я весь вечір думала про те, що дуже палко кохатимуся з тобою вночі, але така смертельно стомлена, що навряд чи зможу піднятися до будь-якого прийнятного стандарту.

– Я не вередливий, – сказав я.

– То, може, відкладемо на потім?

– Згода. Може, на вікенді ми завеземо Ґрейс до Тес, а самі поїдемо в порт Містик.[23]23
  Популярне місце відпочинку в американському штаті Коннектикут. Містечко, облаштоване під китобійний центр XIX сторіччя.


[Закрыть] Замовимо там собі кімнату й сніданок.

Синтія не стала заперечувати.

– Можливо, мені спатиметься там краще, – сказала вона. – Останнім часом мої сни стали дуже тривожними.

Я сів на краєчок ліжка.

– Що ти маєш на увазі?

– Це приблизно те, про що я розповідала докторові Кінцлер. Я чую, як вони розмовляють. Чи то вони звертаються до мене з якимись запитаннями, чи то я звертаюся до них, чи то ми просто розмовляємо, й враження таке, ніби я з ними, але без них, і я майже можу простягти руку й доторкнутися до них. Та коли я це роблю, вони перетворюються на дим. Перетворюються на дим і відлітають, ніби їх здмухує вітер.

Я нахилився й поцілував її в лоб.

– Ти вже сказала Ґрейс «на добраніч»?

– Коли ти розмовляв із Тес.

– Спробуй заснути. Тепер я піду сказати їй «на добраніч».

Як завжди, кімната Ґрейс була в цілковитій темряві, щоб їй було краще бачити свої зірки крізь телескоп.

– Ми в безпеці сьогодні? – запитав я, коли увійшов і зачинив за собою двері, щоб не впустити світло з коридору.

– Та начебто, – сказала Ґрейс.

– Це добре.

– Хочеш подивитися?

Ґрейс приладнала телескоп на рівень своїх очей, але мені не хотілося нахилятись так низько. Я схопив комп’ютерний стілець марки ІКЕА, який стояв біля її письмового столу, поставив його перед телескопом і сів на нього. Я притулив око до скельця й не побачив нічого, лише чорноту з кількома краплинами світла.

– Окей, то на що я дивлюся?

– На зорі, – сказала Ґрейс.

Я обернувся й подивився на неї, пустотливо посміхаючись у густих сутінках.

– Дякую вам, Карле Саган, – сказав я.

Я знову притулив око до скельця, спробував трохи поправити трубу, й вона почасти зісковзнула зі свого штатива. Стрічка, якою намагалася укріпити її Ґрейс, ослабла й тримала її тепер погано.

– Я ж тебе попереджала, – сказала вона. – Це гнилий штатив.

– Гаразд, гаразд, – сказав я і знову зазирнув у трубу, але поле видимості змістилося, і тепер я дивився на збільшене до неймовірних розмірів коло на хіднику перед нашим будинком.

І на чоловіка, який на нього дивився. Його обличчя, нечітке й розмазане, заповнювало лінзу.

Я відірвав погляд від телескопа, підхопився зі стільця й підійшов до вікна.

– Хто це, в біса? – запитав я радше в себе самого, аніж у Ґрейс.

– Ти про кого? – запитала вона.

Вона підійшла до вікна саме в ту мить, коли незнайомець кинувся навтіки.

– Хто це, тату? – запитала вона.

– Залишайся тут, – сказав я й вибіг із її кімнати, кинувся сходами вниз, перестрибуючи через дві приступки, й майже вилетів із передніх дверей. Я добіг до кінця під’їзної алеї й подивився вгору по вулиці, в тому напрямку, в якому побіг чоловік За сто футів попереду загорілися червоні вогні на автомобілі, припаркованому біля бровки, коли хтось увімкнув запалювання, виїхав на середину вулиці й помчав геть.

Я був надто далеко, й було надто поночі, щоб роздивитися номерні знаки машини або її марку, перш ніж вона зникла за поворотом. Судячи зі звуків, то була якась стара модель темного кольору. Синя, коричнева чи сіра – визначити було неможливо. У мене була спокуса стрибнути у свою машину, але ключі були в домі і поки я за ними бігав би, незнайомець устиг би доїхати до Бриджпорта.

Коли я повернувся до дверей парадного входу, Ґрейс стояла вже там.

– Я ж тобі сказав, щоб ти залишалася у своїй кімнаті! – сердито кинув я.

– Я лише хотіла подивитися…

– Негайно вертайся в ліжко.

З мого тону вона зрозуміла, що я не налаштований сперечатися, і стрімголов побігла нагору сходами.

Серце в мене калатало, і мені потрібно було кілька хвилин, щоб заспокоїтися, перш ніж я пішов нагору. Коли я нарешті увійшов до нашої спальні, я побачив, що Синтія вже лежить під ковдрами й міцно спить. Я подивився на неї й запитав себе, про що вона тепер розмовляє з відсутніми або мертвими і що вони розповідають їй.

Запитай у них дещо від мого імені, хотів би я їй сказати! Запитай у них, хто стежить за нашим будинком. Запитай, чого він від нас хоче.