Текст книги "Втрата"
Автор книги: Лінвуд Барклей
Жанр:
Триллеры
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 26 страниц)
Розділ сорок п’ятий
Першу частину цієї історії я знав від Синтії. Як вона не прийшла додому в призначений час. Сказала своїм батькам, що вона в Памели. Як Клейтон поїхав її шукати, знайшов в автомобілі з Вінсом Флемінґом, привіз додому.
– Вона була дуже люта, – сказав Клейтон. – Побажала, щоб усі ми померли. З криком пішла до своєї кімнати, й більше від неї не чутно було ні звуку. Вона була п’яна. Одному Богові відомо, що вона там пила. Певно, відразу заснула. Їй не слід було плутатися з таким хлопцем, як Вінс Флемінґ. Його батько був звичайним гангстером.
– Я знаю, – сказав я.
Мої руки лежали на кермі, й ми їхали крізь ніч.
– Отже, як я сказав, то був справжній скандал. Тод, бувало, щиро втішався, коли його сестра потрапляла в халепу, ви ж знаєте, якими можуть бути діти. Але не цього разу. Атмосфера була просто огидна. Перед тим як я повернувся додому з Синтією, він попросив, щоб я або Патрисія повезли його купити бристольського картону чи чогось такого. Як і кожен інший хлопчак на світі, він відклав реалізацію свого проекту на останню хвилину, йому конче був потрібен аркуш того картону для якоїсь презентації. Було вже пізно, ми не знали, де, в біса, зможемо купити це в такий час, але Патрисія пригадала, що вони продавали такий папір в аптеці, у тій, яка була відкрита протягом усіх двадцяти чотирьох годин на добу, тож вона сказала, що повезе його туди, й вони куплять той картон.
Він прокашлявся, ковтнув води. Голос у нього захрип.
– Але спершу Патрисії треба було зробити ту справу. – Він подивився на мене. Я поляпав долонею по своєму піджаку, відчув, що конверт лежить у кишені. – А потім вони з Тодом поїхали, в автомобілі Патрисії. Я сидів у вітальні, геть виснажений. Десь через два дні я мав знову вирушити в дорогу, провести якийсь час у Янґстауні. Я завжди переживав щось подібне до депресії в такі дні, коли мені треба було від’їздити й повертатися до Ініди та Джеремі.
Він виглянув у вікно, коли ми проминали тягач із причепом-дачею.
– Мені здалося, що Тод із матір’ю не повертаються надто довго. Минуло вже близько години. Аптека була не так далеко. Потім задзвонив телефон. – Клейтон кілька разів судомно втягнув у груди повітря. – То була Ініда. Вона телефонувала з платного телефону. Вона сказала: «Вгадай, хто це?» О Боже, сказав я. То був дзвінок, якого я, в певному розумінні, чекав завжди. Але я не міг собі уявити те, що вона зробила. Вона сказала, що чекає на мене на паркувальному майданчику ресторану Дені. Вона сказала, щоб я ліпше поквапився. Вона сказала, що треба буде зробити чимало роботи. Сказала, щоб я привіз рулон паперових рушників. Я вибіг із будинку, поїхав до паркувального майданчика ресторану Дені, подумав, можливо, вона в ресторані, але вона сиділа у своєму автомобілі. Вона не могла вийти.
– Чому? – запитав я.
– Вона відразу привернула б до себе увагу, якби вийшла, бо вся була закривавлена.
Зненацька я весь похолов.
Я підбіг до її віконця, й спочатку мені здалося, що її рукави залиті олією. Вона була дуже спокійна. Опустила шибку, сказала, щоб я сів у машину. Я сів, і тоді побачив, чим вона була залита – а вона була залита кров’ю. Кров була на рукавах її піджака, вона стікала вниз по її сукні. Я заволав до неї: «Що ти, в біса, зробила? Що ти зробила?» Але я вже знав, що вона зробила.
Ініда припаркувала свою машину перед нашим будинком. Вона, певно, під’їхала туди через кілька хвилин по тому, як я повернувся додому з Синтією. Вона знала адресу з телефонного рахунку. Вона, певно, побачила мій автомобіль на під’їзній алеї, але з номерами штату Коннектикут. Зіставила факти й зробила відповідні висновки. А потім вийшли Патрисія й Тод, сіли в машину, й вона поїхала за ними. На ту мить вона, певно, вже осліпла від люті. Вона зрозуміла, що в мене було інше життя, була інша родина.
Вона поїхала за ними до аптеки. Вийшла з машини, пішла в аптеку, вдала, ніби хоче щось купити, а тим часом пильно стежила за ними. Певно, вона була приголомшена, коли подивилася на Тода. Він був надто схожий на Джеремі. Цей факт, либонь, і став для неї вирішальним аргументом.
Ініда вийшла з аптеки раніше від Патрисії й Тода. Вона пішла до свого автомобіля. Машин на майданчику майже не було, принаймні жодної поблизу. Так само, як у пізніші роки Ініда завжди тримала напоготові пістолет на випадок крайньої необхідності, так тоді вона завжди клала до бардачка ніж. Вона відкрила бардачок і схопила його, побігла назад до аптеки й заховалася за рогом будинку, який о тій годині був огорнутий темрявою. Туди підходила широка під’їзна дорога, прокладена для вантажівок доставки.
Тод і Патрисія вийшли з аптеки. Тод згорнув свій аркуш бристольського картону у величезний рулон і ніс його на плечі, як солдат носить рушницю.
Ініда виринула з темряви. Вона крикнула: «Допоможіть!»
Тод і Патрисія зупинилися, подивились на неї. «Моя дочка! – скрикнула Ініда. – Її поранено!»
Патрисія підбігла до неї, Тод від неї не відставав.
Ініда провела їх на кілька кроків у глиб під’їзної дороги, обернулася до Патрисії й запитала: «То ви дружина Клейтона, чи не так?»
– Мабуть, вона була наче громом уражена, – сказав мені Клейтон. – Спочатку ця жінка просить допомоги, а потім, ні сіло ні впало, ставить їй таке запитання.
– А що вона сказала?
Вона сказала: «Так». І тоді зблиснув ніж і перерізав їй горло. Ініда не втрачала й секунди. Поки Тод намагався збагнути, що сталося – було поночі, пам’ятайте – вона кинулася до нього й перерізала йому горло так само швидко, як і його матері.
– Вона розповіла вам усе це? – запитав я. – Ініда?
– Розповідала багато, багато разів, – спокійно відповів Клейтон. – Вона це називала ностальгічними спогадами.
– І що далі?
– А далі вона знайшла дорогу до найближчої телефонної будки й подзвонила мені. Я прибігаю й знаходжу її в машині, й вона розповідає мені, що вона зробила. «Я вбила їх, – каже вона. – Твою жінку й твого сина. Вони мертві».
– Вона не знала… – сказав я спокійно. Клейтон мовчки кивнув у темряві. – Вона не знала, що ви мали також дочку.
– Мабуть, що так, – сказав Клейтон. – Можливо, на неї вплинуло відчуття симетрії. Я мав дружину й сина в Янґстауні й дружину та сина в Мілфорді. Другого сина, що був досконало схожий на першого. Таке собі віддзеркалення. Це спонукало її зробити певні висновки. Я міг зрозуміти з того, що вона говорила, їй було невідомо, що Синтія в домі, вона не знала навіть про її існування. І не бачила, як я повернувся додому з нею.
– А ви не мали наміру казати їй про це.
– Я був у стані шоку, гадаю, однак в цьому плані зберіг тверезість мислення. Вона увімкнула двигун свого автомобіля, під’їхала до дороги й показала мені їхні тіла. «Ти мені допоможеш, – сказала вона. – Ми повинні позбутися їх».
Клейтон замовк і протягом наступної півмилі або десь так мовчав. Я подумав, чи він, бува, не помер.
Нарешті я запитав:
– Ви окей, Клейтоне?
– Так, – сказав він.
– І що ж було далі?
– Тієї миті я міг би все змінити. Я мав перед собою вибір, але, певно, був тоді у стані надто глибокого потрясіння, щоб це усвідомити, щоб зрозуміти, як треба мені вчинити. Я міг би тоді всьому покласти край. Я міг би відмовитися допомагати їй. Міг би піти в поліцію. Я міг би здати її й покласти край усьому цьому божевіллю раз і назавжди.
– Але ви цього не зробили.
– Я вже почував себе тоді злочинцем. Бо жив подвійним життям. Я був би знищений. Я був би зганьблений. Я не мав сумніву, що буду засуджений. Не за вбивство Патрисії й Тода. Але якщо ти не мормон абощо, то держава має закони, які забороняють одному чоловікові бути одруженим із двома жінками. Я мав фальшиві документи, й, думаю, це було б потрактовано як шахрайство або намір ввести в оману, хоч я ніколи не хотів порушувати закон. Я завжди намагався жити праведно, бути людиною моральною.
Я подивився на нього.
– А з іншого боку, вона, певно, знала, що я думаю, і сказала, що якби я покликав поліцію, то вона сказала б, що лише допомагала мені. Мовляв, то була моя ідея, і я присилував її погодитися на це. І я допоміг їй. Нехай мене Бог простить, але я допоміг їй. Ми затягли Патрисію й Тода в машину, але місце водія залишили порожнім. У мене виникла ідея. Щодо того місця, де ми сховаємо автомобіль із ними всередині. На дні затопленого кар’єру. Біля дороги, якою мені часто доводилося їздити, туди й назад. Одного разу, повертаючись до Янґстауна, я почав безцільно їздити по околиці, не бажаючи повертатися туди, і знайшов цю дорогу, яка вела на вершину скелі, яка уривалася над покинутим і занедбаним кар’єром, із якого колись добували гравій. На самому його дні було невеличке озеро. Я стояв там досить довго, думав про те, щоб стрибнути зі скелі вниз. Але зрештою я поїхав далі. У мене майнула думка, що позаяк я стрибатиму у воду, то існує невеличкий шанс залишитися живим.
Він прокашлявся, випив ковток води.
Нам довелося залишити один автомобіль на майданчику. Я сів за кермо Патрисіїного «Ескорта» і їхав дві з половиною години на північ у темряві ночі, Ініда їхала за мною у своєму автомобілі. Це забрало в мене чимало часу, але зрештою я знайшов той путівець між деревами, доїхав до вершини, вимкнув передачу, притиснув акселератор великим каменем, засунув руку в кабіну, увімкнув передачу й відстрибнув убік, а автомобіль доїхав до краю провалля й зірвався вниз. Через дві секунди я почув, як він ударився об воду. Щось побачити я не міг. Унизу висіла така густа темрява, що неможливо було б навіть розгледіти, як автомобіль зникає під поверхнею води.
Він геть засапався, і йому знадобилося кілька секунд, щоб перевести подих.
– Потім нам довелося повернутися назад і забрати мій автомобіль. Тоді ми обоє, у двох автомобілях, поїхали до Янґстауна. Я не мав навіть нагоди попрощатися з Синтією, залишити їй записку або нехай там що. Я мусив негайно зникнути.
– Коли вона зрозуміла? – запитав я.
– Ви про що?
– Коли Ініда зрозуміла, що вона залишила живою одну душу? Що вона не повністю стерла з лиця землі вашу другу родину?
– Через кілька днів. Вона стежила за новинами, сподіваючись про щось довідатися, але в Буфало про цю історію писали в газетах та говорили по радіо й телебаченню мало. Адже йшлося не про вбивство. Не було знайдено тіл. Не залишилося навіть крові на під’їзній дорозі до аптеки. Пізніше того ранку налетіла гроза зі зливою і все змила. Але вона пішла до бібліотеки – Інтернету тоді ще не було, звичайно, – й почала переглядати газети, які виходили за межами нашого міста та за межами нашого штату, і щось знайшла. Здається, то був заголовок: «Родина дівчини зникає без сліду». Вона прийшла додому, і я ще ніколи не бачив її в такому шаленому гніві. Вона трощила посуд, розкидала все навколо. Вона була божевільна від люті. Їй знадобилося години зо дві, щоб зрештою трохи опанувати себе.
– Але їй треба було жити з цим, – сказав я.
– Спочатку вона не мала такого наміру. Почала складатися, щоб їхати в Коннектикут і завершити цю справу. Але я її зупинив.
– Як вам це вдалося?
– Я уклав із нею угоду. Взяв у неї обіцянку. Я сказав їй, що ніколи її не покину, ніколи не зроблю чогось подібного знову, що я ніколи не зроблю спроби увійти в контакт зі своєю дочкою, якщо вона збереже її життя. «Я прошу лише цього, – сказав я їй. – Дозволь їй жити, і я присвячу решту свого життя тому, щоб спокутувати свою провину перед тобою, свою зраду тобі».
– І вона погодилася на ці умови?
– Вельми неохоче. Але, думаю, це завжди допікало їй, як ото свербіж, до якого ти не можеш дотягтися. Незавершена робота. Але тепер її штовхає нагальна необхідність. Знаючи про мій заповіт, знаючи, що, якби я помер раніше, ніж вона встигне вбити Синтію, вона втратить усе.
– І що ви тоді робили? Просто тягли лямку та й годі?
– Я перестав їздити у відрядження. Влаштувався на іншу роботу, заснував свою власну компанію, працював переважно вдома або зовсім недалеко, у Льюїстоні. Ініда ясно дала мені зрозуміти, що я не повинен більше подорожувати. Вона не дозволить, щоб я знову зробив її дурепою. Іноді я думав про те, щоб утекти, повернутися до Мілфорда, зустрітися з Синтією, усе їй розповісти, забрати її до Європи, заховатися там, живучи під іншими іменами. Але я знав, що тільки все зіпсую, неодмінно залишу слід, і її буде вбито. І до того ж не так легко примусити чотирнадцятирічну дитину робити все, що ти хочеш. І тому я залишався з Інідою. Тепер нас об’єднував зв’язок, сильніший, аніж будь-який шлюб у світі. Ми разом скоїли страхітливий злочин. – Він зробив паузу. – Тільки смерть могла розлучити нас.
– А поліція, вони ніколи вас не допитували, ніколи нічого не запідозрили?
– Ніколи. Я все чекав. Перший рік був найгіршим. Мені щохвилини вчувалося, як шарудить колесами автомобіль, під’їжджаючи до нашого дому, і я думав, що то вони. А потім минув другий рік і третій, і я навіть оглянутися не встиг, як їх минуло десять. Якщо кожного дня ви помираєте трохи, то як може життя тривати так довго?
– Мабуть, ви все ж таки подорожували трохи.
– Ні, більше ніколи.
– І ви більше ніколи не приїздили в Коннектикут?
– Я ніколи не ступав ногою в той штат після тієї ночі.
– Тоді як ви передавали гроші Тес? Щоб допомогти їй доглянути Синтію, оплатити її навчання?
Клейтон дивився на мене протягом кількох секунд. Він розповів під час цієї подорожі багато такого, що шокувало мене, але цього разу мені, здається, вперше вдалося здивувати його.
– Від кого ви це чули? – запитав він.
– Тес сказала мені, – відповів я. – Лише недавно.
– Вона не могла сказати вам, що гроші надходили від мене.
– Вона цього й не казала. Вона сказала мені, що одержувала гроші, і, хоч у неї були якісь підозри, проте не знала, хто їх надсилав.
Клейтон не сказав нічого.
– Вони ж були від вас, чи не так? – запитав я. – Ви відкладали трохи грошей для Синтії, приховуючи це від Ініди, як тоді, коли ви влаштували собі другий дім.
– Ініда щось запідозрила. Через кілька років. Вона запросила ревізора, влаштувала перевірку давньої звітності за багато років. Під час цієї ревізії було виявлено порушення. Мені довелося вигадувати історію, я пояснив, що витратив частину грошей, бо програвся в карти. Але вона мені не повірила. Вона пригрозила, що поїде в Коннектикут і вб’є Синтію, що вона повинна була зробити ще багато років тому, якщо я не розповім їй правду. Тож я признався їй, що посилав гроші Тес, щоб допомогти їй оплатити навчання Синтії. Але я дотримав свого слова, сказав я їй. Я ніколи не відкривався їй і, наскільки Синтії відомо, я давно помер.
– Отже, Ініда була люта протягом усіх цих років і на Тес також.
– Вона ненавиділа її за те, що вона брала гроші, які, як вона вважала, належали їй. Цих двох жінок вона ненавиділа більше, аніж будь-кого на світі, й ніколи не зустрічала жодної з них.
– Отже, – сказав я, – ваше твердження про те, що ви більше ніколи не були в Коннектикуті, – брехня.
– Ні, – сказав він. – Це правда.
Кілька хвилин я думав про це, поки ми їхали далі крізь темну ніч.
Розділ сорок шостий
Нарешті я сказав:
– Я знаю, що ви не надсилали гроші Тес поштою. Вона не виймала їх зі своєї поштової скриньки з маркою на них. І ви також не передавали їй гроші через компанію «Федекс». Вона знаходила їх у своєму автомобілі, в конвертах, що були напхані банкнотами, а якось знайшла їх загорнутими у свою вранішню газету.
Клейтон прикинувся, ніби не чує, що я кажу.
– Отже, якщо ви не надсилали їх поштою і не передавали їх самі, – сказав я, – то хтось робив це за вас.
Клейтон залишався незворушним. Він заплющив очі, відкинув голову на підголівник крісла і вдав, ніби спить. Але я не купився на це.
– Я знаю, що ви мене чуєте, – сказав я.
– Я дуже стомлений, – промовив він. – Я звик спати вночі, ви знаєте. Дайте мені спокій, я повинен склепити очі бодай на трохи.
– Я маю до вас ще одне запитання, – сказав я. Очі в нього були заплющені, але я бачив, що губи в нього нервово смикалися. – Розкажіть мені про Коні Ґормлі.
Його очі враз розплющилися, так ніби я кольнув його штрикалом. Клейтон спробував опанувати себе.
– Я не чув цього імені, – мовив він.
– Дозвольте мені допомогти вам, – сказав я. – Вона була з Шейрона, їй було двадцять сім років, вона працювала в закусочній «Пончики Данкіна», і якось одного вечора, двадцять шість років тому, у п’ятницю, вона йшла узбіччям дороги, поблизу від Корнволського мосту, то була Сьома магістраль, і її збила машина. Але то не був смертельний наїзд. Найімовірніше, вона була мертва ще до того, як було інсценізовано цей інцидент. Так ніби хтось хотів, щоб це вважали просто нещасним випадком, а не чимось значно гіршим, розумієте?
Клейтон дивився у вікно, і я не бачив його обличчя.
– То була ще одна з ваших помилок, на зразок списку закупівель і телефонного рахунку, – сказав я. – Ви вирізали ту довшу статтю про вудіння риби, але в куточку залишилося те повідомлення про наїзд і смерть на дорозі. Вам було неважко просто відрізати його, але ви цього не зробили, і я не можу зрозуміти чому.
Ми наближалися до кордону між штатами Нью-Йорк і Массачусетс, прямуючи на схід і чекаючи сонця, яке мало ось-ось викотитися з-за обрію.
– Ви знали її? – запитав я. – Вона була ще однією жінкою, з якою ви познайомилися під час одного зі своїх відряджень?
– Не кажіть дурниць, – промовив Клейтон.
– Може, родичка? З боку Ініди? Коли я назвав це ім’я Синтії, воно нічого не означало для неї.
– Не було причин для того, щоб воно могло щось означати для неї, – спокійно промовив Клейтон.
– Може, то були ви? – запитав я. – Це ви вбили її, потім ударили своєю машиною, затягли труп у придорожній рівчак і там покинули?
– Ні, – сказав він.
– Бо якщо справді було саме так, то для вас настав час підбити підсумки. Ви багато в чому зізналися цієї ночі. Ви жили подвійним життям. Допомагали приховати вбивство вашої дружини й сина. Оберігали жінку, яка, за вашою власною розповіддю, здатна на будь-який злочин і завжди готова його вчинити. Але ви не хочете пояснити мені причини вашого інтересу до смерті жінки на ім’я Коні Ґормлі, й не хочете розповісти мені, як ви передавали гроші для Тес Берман, щоб допомогти їй оплатити навчання Синтії.
Клейтон не сказав нічого.
– Ці події якось стосуються одна одної? – запитав я. – Вони якось пов’язані між собою? Але ви не могли використати цю жінку як кур’єра, що передавав би гроші. Вона загинула за кілька років до того, як ви почали їх передавати.
Клейтон випив трохи води, поставив пляшку назад у тримач для чашки між сидіннями, провів долонями по своїх ногах вище колін.
– А що, як я скажу вам, що це не має значення, – промовив він. – Припустімо, я визнаю, що так, ваші питання цікаві, що існують речі, про які ви ще не знаєте, але у великій схемі подій вони не мають особливого значення?
– Невинну жінку вбивають, потім на її тіло наїжджають автомобілем, залишають його лежати в канаві, й ви думаєте, що це не має ваги? Ви думаєте, для її родичів це було неважливо? Я розмовляв із її братом по телефону.
Кущуваті брови Клейтона підскочили вгору.
– Їхні мати й батько померли через два роки після того, як загинула Коні. Це так, ніби вони махнули рукою на життя. Для них то був єдиний спосіб погамувати своє горе.
Клейтон похитав головою.
– І ви кажете, це не має значення? Клейтоне, це ви вбили ту жінку?
– Ні, – сказав він.
– А ви знали, хто її вбив?
Клейтон тільки похитав головою.
– Ініда? – запитав я. – Через рік вона приїхала до Коннектикуту, щоб убити Патрисію й Тода. Чи приїздила вона раніше, чи це вона також убила Коні Ґормлі?
Клейтон усе хитав головою, потім нарешті заговорив:
– Уже й так чимало життів було загублено. Немає сенсу губити й інші. Я не можу нічого більше сказати.
Він склав руки на грудях і став дивитися на обрій, чекаючи, коли зійде сонце.
Я не хотів гаяти часу й зупинятися задля сніданку, проте усвідомлював, у якому ослабленому стані перебуває Клейтон. Коли нарешті настав ранок і автомобіль заповнило сонячне світло, я сказав йому, наскільки гірший у нього вигляд навіть за той, який він мав, коли втікав із лікарні. Він уже був багато годин без свого внутрішньовенного вливання, без сну.
– Схоже, вам треба підкріпитися чимось, – сказав я.
Ми проїздили Вінстед, де Восьма магістраль, раніше звивиста дорога лише з двома рядами руху, переходила в автостраду з чотирма рядами руху. Ми зможемо проїхати ще швидше останній її відрізок, який нам треба буде подолати до Мілфорда. У Віннстеді було кілька забігайлівок зі стравами швидкого приготування. Я запропонував зупинитися перед віконцем, у якому можна було щось купити, не виходячи з автомобіля, взяти плавлений сир або щось таке.
Клейтон стомлено кивнув.
– Я міг би з’їсти яйце. Не думаю, що зумію розжувати британський плавлений сир.
Коли ми прилаштувалися в чергу до одного з таких віконець, Клейтон сказав:
– Розкажіть мені про неї.
– Про кого?
– Розкажіть мені про Синтію. Я не бачив її від того вечора. Я не бачив її двадцять п’ять років.
Я не знав, як мені ставитися до Клейтона. Були хвилини, коли я щиро співчував йому, мені було шкода його за те жахливе життя, яке він прожив, за ті страждання, які доводилося йому терпіти, живучи з Інідою, за трагедію, яка спіткала його, коли він утратив своїх рідних.
Але хто був у цьому винний? Клейтон сам ухвалював свої рішення, він самохіть обрав для себе таке життя. І річ була не тільки в тому, що він допоміг Ініді приховати її страхітливий злочин і покинув напризволяще Синтію, примусив її протягом усього її дорослого життя болісно сушити собі голову над тим, що трапилося з її родиною. У нього були варіанти вибору, який він міг зробити й раніше. Він міг вчинити Ініді якийсь опір. Наполягти на розлученні. Викликати поліцію, коли вона стала вдаватися до насильства. Віддати її під суд. Зробити щось у такому плані.
Він міг би просто її покинути. Залишити їй записку: «Люба Інідо, я звідси поїхав, і ти мене не чекай. Клейтон».
Принаймні вчинити так було б набагато порядніше.
Я б не сказав, що він просив у мене співчугтя, запитуючи про свою дочку, мою дружину. Але було щось у його голосі від «Який же я нещасний!» Я не бачив свою дочку двадцять п’ять років. Яке це було горе для мене!
Існує дзеркальце заднього виду, чоловіче, подумав я. Обкрути його, подивися в нього. Ти побачиш суб’єкта, змушеного тягти на собі весь тягар того паскудства, яке накопичилося, починаючи з 1983 року.
Але натомість я сказав:
– Вона чудова.
Клейтон чекав подальшої розповіді.
– Зустріч із Синті – найчудовіша подія, що сталася в моєму житті, – сказав я. – Я люблю її більше, аніж ви можете собі уявити. І весь той час, протягом якого я її знав, вона страждала від того, що ви та Ініда зробили їй. Вона не переставала про це думати. Ви прокидаєтеся одного ранку, а ваша родина зникла. Автомобілі зникли. Люди всі до одного зникли. – Я відчув, як кров у мене закипає, й, розгніваний, міцніше стиснув кермо. – Ви можете уявити собі таку довбану ситуацію? Ану ж бо, спробуйте. Що вона мала думати? Чи ви всі померли? Може, якийсь божевільний серійний убивця заблукав до міста й усіх вас повбивав? Чи, може, ви всі троє вирішили тієї ночі поїхати кудись і розпочати нове життя, до якого її не запросили?
Клейтон був приголомшений.
– Вона справді так думала?
– Вона передумала мільйон думок. Вона почувала себе зрадженою й покинутою. Невже ви не розумієте? Невже ви не могли залишити їй бодай слова? Бодай короткого листа. Про те, що її родину спіткала жахлива доля, але принаймні вони люблять її? Що вони не просто зірвалися на ноги й по-хамськи покинули її однієї ночі.
Клейтон дивився вниз, собі на ноги. Руки в нього тремтіли.
– Немає сумніву в тому, що ви уклали добру угоду з Інідою, пообіцявши ніколи не бачитися з дочкою, ніколи не давати їй про себе знати в обмін на обіцянку, що вона залишиться живою. Тож, можливо, вона жива сьогодні лише тому, що ви погодилися прожити решту свого життя з чудовиськом. Але невже ви думаєте, що така поведінка робить вас чимось на зразок довбаного героя? То я вам скажу відверто. Ви ніякий не довбаний герой. Якби ви були людиною, якби ви були чоловіком від самого початку, то не сталося б жодної з цих моторошних трагедій.
Клейтон затулив обличчя долонями, прихилився до дверцят.
– Дозвольте мені поставити вам таке запитання, – сказав я, і дивовижний спокій опанував мене. – Який чоловік може залишитися жити з жінкою, котра вбила його сина? Якби це сталося зі мною, то, здається, я сам убив би її.
Ми вже під’їхали до вікна. Я подав продавцеві кілька дрібних купюр і взяв від нього пакетик, у якому були дві порції сиру «Макмафін» із яйцем, каротопляні оладки і дві порції кави. Я заїхав на паркувальний майданчик, поставив машину на вільне місце, запхав руку в пакетик і поклав сніданок на коліна Клейтона.
– Ось, – сказав я. – Їжте.
Я потребував трохи повітря і випростати ноги бодай на кілька секунд. Крім того, хотів іще зателефонувати додому, про всяк випадок. Я дістав із кишені куртки свого мобільника й подивився на дисплей.
– Прокляття, – вилаявся я.
Мені надійшло повідомлення. Мені надійшло повідомлення довбаної голосової пошти. Як це було можливо? Чому я не почув телефонного дзвінка?
Певно, це було тоді, коли ми з’їхали з гори Массачусетс і їхали на південь від Лі по тій довгій і звивистій ділянці дороги. Мобільний зв’язок там був препаскудний. Мабуть, хтось мені телефонував, не зміг пробитися й залишив повідомлення.
Ось яким було це повідомлення.
«Тері, це я, Синтія. Я намагалася зателефонувати додому й тепер намагаюся зателефонувати на твій мобільник. Господи, де ти є? Я вже збиралась повернутися додому, думала, що ми поговоримо. Але сталася одна подія. Подія абсолютно неймовірна. Ми зупинилися в мотелі, і я запитала, чи дозволять вони мені скористатися комп’ютером їхнього закладу. Хотіла пошукати якісь давні новини, що-небудь у такому дусі, й також подивилася свою пошту й знайшла там ще одне повідомлення, з тієї адреси, ти знаєш якої. І цього разу там був телефонний номер із проханням подзвонити, і я подумала, що за чортівня, й подзвонила. І ти, Тері, не повіриш, що сталося. Це просто дивовижно. Це був мій брат. Мій брат Тод. Тері, я не можу в це повірити. Я розмовляла з ним! Я зателефонувала йому й розмовляла з ним! Я знаю, знаю, ти думаєш, це якийсь божевільний, якийсь психопат. Але він сказав мені, що то він був тоді в торговельному центрі, той самий чоловік, що здався мені моїм братом. Я мала слушність! То був Тод! Тері, я це знала!»
У мене пішла обертом голова.
А в повідомленні йшлося далі:
«Було щось таке в його голосі, що я відразу впізнала: це він. Я почула свого батька в його голосі. Тож Ведмор помилилася. Певно, то якась інша жінка з сином, що їх вони знайшли в каменоломні. Звичайно, ми ще не маємо результатів тестування з моєю ДНК, але це свідчить, що тієї ночі відбулося щось інше, можливо, якась підміна або плутанина. Тод попросив у мене пробачення, він не міг тоді зізнатися, що то він, у тому торговельному центрі, попросив також пробачення за телефонний дзвінок та електронного листа, сказав, мене немає за що прощати, але він зможе все мені пояснити. Йому було нелегко наважитись зустрітися зі мною, розповісти мені, де він був упродовж всіх цих років. Це як сон, Тері. Я почуваю себе наче уві сні, я не вірю, що це може статися і я знову побачу Тода. Я запитала його про свою маму, про свого тата, але він сказав, що все розповість мені, коли ми зустрінемося. Я хотіла б, щоб ти був зі мною, я завжди хотіла, щоб ти був поруч, коли щось подібне станеться. Але, думаю, ти зрозумієш, я просто не можу чекати, я мушу їхати негайно. Зателефонуй мені, коли ти одержиш це повідомлення. Ґрейс і я тепер їдемо до Вінстеда, щоб побачитися з ним. Господи, Тері, це ж так, наче сталося диво».