Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 26 страниц)

Розділ сорок сьомий

До Вінстеда?

Ми були у Вінстеді. А Синтія і Ґрейс їдуть до Вінстеда? Я подивився, коли вона передала мені своє повідомлення. Близько трьох годин тому. Вона телефонувала мені ще раніше, ніж ми з’їхали з гори Массачусетс, мабуть, тоді, коли ми були в тих долинах між Олбані та кордоном Массачусетсу.

Я зробив швидкі підрахунки. Було цілком можливо, що Синтія й Ґрейс уже у Вінстеді. Вони могли дістатися сюди вже годину тому, прикинув я. Синтія, певно, перевищила всі обмеження швидкості дорогою сюди, та й хто б цього не зробив у чеканні такої зустрічі?

У цьому був якийсь сенс. Джеремі надсилає електронного листа, можливо, ще до того, як він покинув Мілфорд, а може, він має портативний комп’ютер або щось таке, і чекає, коли Синтія зателефонує йому. Її дзвінок застає його в дорозі, й він пропонує Синтії поїхати на північ для зустрічі з ним. Він викликає її з Мілфорда, щоб йому не повертатися туди знову.

Але чому він призначив їй побачення саме тут? Які причини могли спонукати його викликати її в цю частину штату, крім бажання скоротити собі дорогу?

Я набрав номер мобільного телефону Синтії. Я повинен був зупинити її. Звичайно ж, вона їде на зустріч зі своїм братом. Але не з Тодом. Це брат лише по батькові, про чиє існування вона ніколи не знала, – Джеремі. Вона не була в дорозі до довгоочікуваної зустрічі. Вона прямувала в пастку.

Захопивши із собою й Ґрейс.

Я приклав телефон до вуха й став чекати, коли мій дзвінок прийде до свого призначення. Глуха тиша. Я вже хотів був перетелефонувати, коли раптом зрозумів, у чому моя проблема.

Мій телефон здох.

– Прокляття!

Я озирнувся навколо, шукаючи поглядом платний телефон, побачив один нижче по вулиці й побіг до нього. З автомобіля Клейтон хрипко погукав:

– Куди ви?

Я проігнорував його запитання, дістав на бігу свій гаман і витяг звідти телефонну картку, якою рідко користувався. Я встромив картку в телефон і, згідно з інструкціями, набрав номер мобільника Синтії. Відповіді не було. Телефон відразу переключився на голосову пошту.

«Синтіє, – передав їй я. – Не зустрічайся зі своїм братом. Це не Тод. Це – пастка. Зателефонуй мені – ні, стривай, мій телефон здох. Зателефонуй Ведмор. Зараз я тобі дам її телефон. – Я понишпорив у кишені, знайшов її ділову візитівку й продиктував номер її телефону. – Я з нею зв’яжуся. Але ти повинна повірити моїм словам. Не їдь на цю зустріч! Не їдь!»

Я поклав слухавку, прихилив голову до телефону, виснажений, у розпачі.

Якщо вона приїхала до Вінстеда, вона ще може бути десь тут.

Де можна знайти зручне місце для зустрічі? У Макдоналдсі, біля якого ми були припарковані, безперечно. Було ще кілька закусочних швидкого приготування їжі. Прості, модерні, символічні знаки. Не помітити їх важко.

Я побіг назад до автомобіля, сів за кермо. Клейтон навіть не намагався щось з’їсти.

– Що відбувається? – запитав він.

Я заднім ходом вивів «Хонду» з місця її стоянки, перетнув паркувальний майданчик Макдоналдса, пильно придивляючись, чи не стоїть десь тут її машина. Коли я не зміг її там знайти, то знову виїхав на головну дорогу й поїхав униз по вулиці до інших закладів швидкого приготування їжі.

– Тері, скажіть мені, що відбувається? – знову запитав Клейтон.

– Я одержав повідомлення від Синтії. Джеремі зателефонував їй, сказав, що він Тод, попросив, що вона з ним зустрілася. Саме тут, у Вінстеді. Вона, певно, приїхала сюди десь годину тому, а може, й трохи раніше.

– Чому саме сюди? – запитав Клейтон.

Я під’їхав до ще одного паркувального майданчика, подивився, чи немає там автомобіля Синтії. Знову не пощастило.

– Макдоналдс, – сказав я. – Це найперша прикметна будівля, яку ви бачите, коли звертаєте з шосе, що біжить на північ. Якщо Джеремі обирав місце для зустрічі, то він мав обрати його тут. Це найочевидніший вибір.

Я завернув «Хонду» назад, знову під’їхав до Макдоналдса, вистрибнув із машини, не заглушивши двигун, підбіг до віконця, з якого продавали сніданки автомобілістам, ставши перед водієм, який саме хотів заплатити.

– Гей, чоловіче, вам тут не можна стояти, – сказав продавець у віконечку.

– Протягом останньої години або десь так ви не бачили жінки в «Тойоті», з нею була мала дівчинка…

– Ви глузуєте з мене, – сказав продавець, подаючи черговому водієві пакет із їжею. – Ви знаєте, скільки переді мною проходить людей?

– Ви дозволите? – сказав водій, простягаючи руку, щоб узяти пакет.

Автомобіль від’їхав, черкнувши дзеркальцем заднього виду мене по спині.

– А чоловіка зі старою жінкою ви не бачили? – спитав я. – У коричневому автомобілі.

– Відійдіть від цього вікна!..

– Вона в інвалідному кріслі. Тобто інвалідне крісло могло бути на задньому сидінні. У складеному вигляді.

З’явився якийсь проблиск.

– О, так, – сказав він. – Мені справді згадується така пара, але вони проїхали тут давно, мабуть, годину тому. Вікна в них були затемнені, але я пам’ятаю, що бачив крісло. Вони замовили каву, якщо не помиляюся. Поїхали он туди.

І він показав рукою в напрямі загального потоку.

– «Імпала»?

– Чоловіче, я не знаю. Ви заважаєте мені працювати.

Я побіг назад до «Хонди», сів поруч із Клейтоном.

– Схоже, Джеремі й Ініда тут були. Чекають.

– Але ж тепер їх тут нема, – сказав Клейтон.

Я стиснув кермо, відпустив його, знову стиснув, ударив по ньому кулаком. Моя голова була готова вибухнути.

– Ви знаєте, де ми тепер, чи не так? – запитав Клейтон.

– Що таке? Звісно, я знаю, де ми.

– То ви повинні знати, що ми проминули, коли сюди їхали. На північ звідси, на відстані кількох миль. Я впізнав дорогу, коли ми проїздили повз неї.

То була дорога до кар’єру Фела. З виразу мого обличчя Клейтон зрозумів, я знаю, про що він каже.

– Ви досі не зрозуміли? – запитав Клейтон. – Тут треба знати, в який спосіб Ініда мислить, а мислить вона цілком логічно. Синтія зі своєю донькою має нарешті, закінчити своє життя в тому самому місці, в якому, на думку Ініди, їй треба було бути протягом усіх цих років. І, можливо, цього разу Ініда навіть не боїться, що тіла в автомобілі будуть відразу знайдені. Нехай поліція їх знайде. Люди тоді подумають, що Синтія збожеволіла, що вона почувала себе винною, була в розпачі через те, що сталося, через смерть своєї тітки. Тож вона поїхала туди і спрямувала автомобіль у провалля.

– Але ж це божевілля, – сказав я. – Якщо одного разу це спрацювало, то тепер не спрацює. Адже є кілька людей, які про це знають. Ми. Вінс. Це справжнє божевілля.

– Саме так, – сказав Клейтон. – У цьому вся Ініда.

Я мало не врізався в якийсь «Бітл», коли виїздив із майданчика, прямуючи туди, звідки ми приїхали.

Я довів швидкість до дев’яноста миль за годину з лишком, і коли ми наблизилися до кількох крутих поворотів, де дорога звертала на північ до Отіса, я мусив натиснути на гальмо, щоб не втратити контроль над машиною. Коли ми проїхали ці повороти, я знову зняв ногу з гальма. Ми мало не вбили оленя, який перебіг перед нами дорогу, мало не зачепили передню частину трактора, коли фермер вивів його з-за повороту.

Клейтон лише здригався.

Він з останніх сил тримався правою рукою за ручку дверцят, але жодного разу не попросив мене стишити хід і їхати повільніше. Він розумів, що, можливо, ми вже запізнилися.

Я не знаю, скільки в нас забрало часу доїхати до дороги, яка вела на схід з Отіса. Півгодини, а може, й годину. Мені здавалося, що минула вічність. Я не міг бачити нічого очима своєї свідомості, крім Синтії й Ґрейс. І уява не переставала малювати їх мені в автомобілі, який зривається зі скелі й летить у озеро на дні провалля.

– Бардачок, – сказав я Клейтону. – Відкрийте його.

Він потягся вперед, із певним зусиллям, відкрив бардачок.

Там лежав пістолет, який я взяв із Вінсового пікапа. Він дістав його, коротко оглянув.

– Тримайте його, поки ми туди не доїдемо, – сказав я.

Клейтон мовчки кивнув, але потім судомно закашляв.

То був глибокий, скреготливий, лункий кашель, що, здавалося, підіймався вгору від пальців його ніг.

– Сподіваюся, я зможу, – сказав він.

– Сподіваюся, ми обидва зможемо, – сказав я.

– Якщо вона тут, – сказав він. – Якщо ми встигнемо, то що, ви думаєте, скаже мені Синтія? – Він зробив паузу. – Я проситиму в неї пробачення.

Я подивився на нього, і в тому погляді, яким він мені відповів, прочитав, як йому шкода, що він нічого більше не зможе зробити, як попросити вибачення. Але з його виразу я зрозумів, що хоч як пізно воно надійде, хоч яким неадекватним може здатися, але його прохання буде щирим.

Він був тим чоловіком, якому треба буде просити пробачення за все своє життя.

– Можливо, – сказав я, – у вас буде шанс.

Клейтон, навіть у своєму стані, раніше побачив дорогу до каменоломні, ніж я. Вона ніяк не була позначена й така вузька, що проїхати повз неї було дуже легко. Я мусив натиснути на гальма, й ремені безпеки врізалися нам у плечі, коли ми рвучко нахилилися вперед.

– Дайте мені пістолет, – сказав я, – тримаючи кермо лівою рукою, коли ми їхали вузьким путівцем, затиснутим між двома рядами дерев.

Дорога круто бралася вгору, дерева стали розходитися, й лобове скло автомобіля заповнилося синім безхмарним небом. Потім дорога стала майже рівною й вивела нас на невеличку галявину, і там, попереду нас, я побачив задню частину коричневої «Імпали» праворуч і стару сріблясту «Тойоту» Синтії – ліворуч.

Між двома машинами стояв і дивився на нас Джеремі Слоун. Він щось тримав у своїй правій руці.

Коли він її підняв, я побачив, що то пістолет, а коли лобове скло нашої «Хонди» розлетілося на друзки, зрозумів, що він заряджений.

Розділ сорок восьмий

Я натиснув на гальма й зупинив автомобіль одним плавним рухом, розстебнув ремінь безпеки, відчинив дверцята й пірнув назовні. Я знав, що залишаю Клейтона захищати самого себе, але в ту мить я думав лише про Синтію й Ґрейс. За якихось дві секунди я мусив оцінити ситуацію, але той факт, що автомобіль Синтії був ще над проваллям, а не в озері, дав мені надію.

Я впав на землю й покотився у високу траву, потім відчайдушно стрельнув у небо. Я хотів, щоб Джеремі знав, що й у мене є пістолет, хай навіть я не вмів із нього стріляти. Я перестав котитися й обкрутився у траві так, щоб подивитися в той бік, де був Джеремі, але він кудись зник. Я в нестямі роззирнувся довкола, потім побачив, як його голова боязко вистромилася з-поза коричневої «Імпали».

– Джеремі! – закричав я.

– Тері! – Синтія. Це був не крик, а зойк розпачу. Голос долинув із її автомобіля.

– Тату! – Ґрейс.

– Я тут! – закричав я.

З «Імпали» пролунав інший голос:

– Убий його, Джеремі! Убий його!

Голос Ініди, яка сиділа на передньому пасажирському сидінні.

– Джеремі! – гукнув я. – Послухай мене. Твоя мати розповідала тобі, що трапилося у вашому домі? Вона розповіла тобі, чому ви мусили від’їхати так швидко?

– Не слухай його, – сказала Ініда. – Просто пристрель.

– Про що ти кажеш? – крикнув він, звертаючись до мене.

– Вона вистрелила в людину у вашому домі. У чоловіка на ім’я Вінс Флемінґ. Тепер він у лікарні й уже розповідає поліції про все. Ми з ним приїхали до Янґстауна учора ввечері. Я все розгадав. Я вже викликав поліцію. Не знаю, як ви спершу планували це зробити. Певно, збирались створити враження, ніби Синтія втратила глузд, ніби вона була якось причетна до смерті свого брата та своєї матері, тож приїхала сюди й заподіяла собі смерть. Так ви думали?

Я чекав відповіді. Не почувши ніякої, я провадив:

– Але тепер про цей ваш план усім відомо, Джеремі. Він уже не спрацює.

– Він сам не знає, що базікає, – сказала Ініда. – Я тобі сказала – убий його. Роби те, що наказує тобі мати.

– Мамо, – сказав Джеремі. – Я не знаю… Я ніколи нікого раніше не вбивав.

– Заткнися, йолопе. Ти ж щойно збирався вбити цих двох.

Я бачив потилицю Ініди, бачив, як вона кивнула в бік автомобіля Синтії.

– Так, але тут мені треба було лише зіпхнути автомобіль у провалля. Це зовсім не те.

Клейтон відчинив пасажирські дверці «Хонди» й повільно вибрався назовні. Я міг дивитися під автомобілем і бачив його черевики, його не затулені шкарпетками щиколотки, коли він намагався стати на ноги. Скалки розтрощеного кулею лобового скла посипалися з його штанів на землю.

– Повернися в машину, тату, – сказав Джеремі.

– Що? – вигукнула Ініда. – То він тут? – Вона побачила його в дзеркалі пасажирських дверцят. – Господи! – сказала вона. – Ти тупий, старий йолопе! Хто тебе випустив із лікарні?

Дуже повільно він дочовгав до «Імпали». Коли він дійшов до задньої частини автомобіля, то поклав руки на корпус, перестав хитатися й перевів подих. Схоже, він був на грані колапсу.

– Не роби цього, Інідо, – прохрипів він.

Потім почувся голос Синтії:

– Тато?

– Привіт, моя люба, – сказав він. Він спробував усміхнутися. – Я не знаю, де мені знайти слова, щоб просити в тебе пробачення за все те, що сталося.

– Тато? – знову повторила вона з глибокою недовірою в голосі.

Зі свого місця у траві я не міг бачити обличчя Синтії, але я міг собі уявити, яким розгубленим і приголомшеним був вираз її обличчя.

Очевидно, хоч Джеремі та Ініда й примудрилися заманити сюди Синтію та Ґрейс і вмовити чи примусити їх поставити свою машину над самим проваллям, вони не визнали за потрібне пояснити їм, що відбувається.

– Сину, – сказав Клейтон, звертаючись до Джеремі. – Ти повинен покласти цьому край. Твоя мати вчинила неправильно, втягнувши тебе в усе це, змусивши до поганих учинків. Подивися на неї. – Він сказав Джеремі, щоб той подивився на Синтію. – Це твоя сестра. Твоя сестра. А ця мала дівчинка – твоя небога. Якщо ти допоможеш своїй матері зробити те, що вона хоче, ти будеш не кращим чоловіком, ніж я.

– Тату, – сказав Джеремі, усе ще ховаючись за своєю «Імпалою», – чому ти залишаєш усе їй? Ти ж навіть її не знаєш. Як ти міг повестися так підло стосовно мене та мами?

Клейтон зітхнув.

– Тут не про вас ідеться.

– Заткнися! – гарикнула Ініда.

– Джеремі! – гукнув я. – Кинь пістолет. Кинь його.

Я тримався обома руками за зброю Вінса, лежачи у траві. Я нічого не знав про пістолети, але знав, що треба тримати його так міцно, як тільки міг.

Він підвівся зі своєї схованки за «Імпалою» й вистрелив. Земля бризнула вгору праворуч від мене, і я інстинктивно відкотився ліворуч.

Синтія знову зойкнула.

Я почув шарудіння ніг, які бігли по гравію. Джеремі швидко наближався до мене. Я перестав перекочуватися, прицілився в постать, що бігла до мене, й вистрелив. Але куля пішла в «молоко», і, перш ніж я встиг вистрелити вдруге, Джеремі копнув ногою, цілячись у пістолет, і боляче вдарив мене носаком свого черевика по тильному боці моєї правої руки.

Пальці в мене розімкнулися. Пістолет відлетів у траву.

Наступний удар носаком черевика поцілив мене в ребра. Біль пронизав мене, як удар блискавки. Я ще не встиг до кінця відчути цей біль, як він копнув мене носаком знову, й цього разу удар був такий сильний, що я перекотився на спину. Шматочки землі й травинки прилипли до моєї щоки.

Але йому ще було не досить. Він завдав і третього, останнього удару.

Мені забило дух. Джеремі стояв наді мною, зневажливо спостерігаючи, як я хапав ротом повітря.

– Пристрель його! – сказала Ініда. – Якщо ти цього не зробиш, поверни мені пістолет, і я зроблю це сама.

Він досі тримав пістолет у руці і стояв із ним наді мною. Він міг би пустити кулю мені в мозок із такою самою легкістю, як кинути монету в автомат на паркувальному майданчику, але рішучості на це йому не вистачило.

Я почав набирати повітря в легені, моє дихання повернулося до нормального, але я все ще відчував страхітливий біль. Здавалось, що в мене зламано кілька ребер.

Клейтон, усе ще спираючись на корпус автомобіля, подивився на мене, його очі були наповнені смутком. Я майже міг прочитати його думки. «Ми намагалися… – здавалося, казав мені він. – Ми зробили все, що могли. Ми хотіли, щоб усе закінчилося добре».

Але дорога до пекла вимощена добрими намірами.

Я перекотився на живіт, повільно зіп’явся навколішки. Джеремі знайшов у траві мій пістолет, підняв його й заткнув собі за пояс.

– Підводься, – наказав він мені.

– Ти що, мене не чуєш? – заверещала Ініда. – Пристрель його!

– Мамо, – сказав він. – А не ліпше буде посадити його в автомобіль, до тих двох?

Вона обміркувала цю пропозицію.

– Ні, – сказала вона. – Так не годиться. Вони повинні піти в озеро без нього. Так буде ліпше. Ми вб’ємо його десь в іншому місці.

Клейтон за допомогою рук, перекидаючи їх одну над одною, пересувався вздовж «Імпали». Він усе ще, здавалося, був на межі колапсу.

– Я… певно, я зараз відійду, – сказав він.

– Ти старий йолоп! – крикнула на нього Ініда. – Ти мусив залишатися в лікарні й померти там.

Їй доводилося так часто крутити головою, намагаючись устежити за всім, що відбувалося, аж я подумав, чи не скрутить вона собі в’язи. Я бачив ручки її інвалідного крісла, які підіймалися над підвіконнями задніх дверцят. Земля навколо була надто нерівною, надто горбкуватою, щоб витягувати його з автомобіля й спробувати пересуватися на ньому.

Джеремі довелося обирати, чи стежити за мною, чи підбігти й допомогти батькові. Він вирішив спробувати зробити обидві справи водночас.

– Не рухайся, – сказав мені він, тримаючи пістолет націленим на мене, поки відступав назад, до «Імпали».

Він хотів був відчинити задні дверці, щоб його батько міг сісти, але на задньому місці лежало інвалідне крісло, й тому він відчинив дверці водія.

– Сідай, – сказав Джеремі, дивлячись то на свого батька, то знову на мене.

Клейтон прочовгав ще два кроки й повільно опустився на сидіння.

– Мені треба випити трохи води, – сказав він.

– О, перестань скиглити, – сказала Ініда. – Заради Христа. З тобою завжди щось не так.

Я нарешті спромігся зіп’ястися на ноги й тепер просувався вздовж автомобіля Синтії, до місця водія, де вона сиділа. Ґрейс була поруч із нею. Звідти, де я стояв, я не міг роздивитися добре, але вони сиділи так нерухомо, що, мабуть, були якось прив’язані абощо.

– Моя люба, – сказав я.

Очі в Синтії були червоні, її щоки були змережані висохлими слізьми. Але Ґрейс досі плакала. Цівки сліз стікали вниз по її щоці.

– Він сказав, що він Тод, – промовила Синтія. – Але він не Тод.

– Я знаю, – сказав я. – Знаю. Але онде твій батько.

Синтія подивилася праворуч на чоловіка, який сидів на передньому сидінні «Імпали», потім відвернула погляд до мене.

– Ні, – сказала вона. – Можливо, він схожий на нього, але це не мій батько. Більше він мені не батько.

Клейтон, який чув нашу розмову, знічено опустив голову. Не дивлячись на Синтію, він сказав:

– Це природно, що ти так тепер на мене дивишся. Я почував би те саме, якби був на твоєму місці. Я можу лише сказати тобі, що глибоко шкодую за все, що сталося, але я не такий старий йолоп, аби сподіватися, що ти мені пробачиш. Я навіть не певний, що тобі слід це робити.

– Відійди від машини, – наказав мені Джеремі, обходячи «Тойоту» Синтії й наставивши пістолет на мене. – Відійди і стань отам.

– Як ти міг таке зробити? – сказала Ініда, звертаючись до Клейтона. – Як ти міг відписати весь свій статок цій сучці?

– Я наказав адвокатові, щоб ніхто не бачив мій заповіт, поки я не помру, – сказав Клейтон. Він майже всміхнувся і додав: – Доведеться мені пошукати іншого адвоката.

– Це була його секретарка, – сказала Ініда. – Він поїхав у відпустку, а я прийшла до них і сказала, що ти хотів би ще раз скинути на нього оком, у лікарні. Вона й показала його мені. Ти невдячний сучий син. Я віддала тобі все своє життя, і ось яка мені за це подяка.

– Мені кінчати з ними, мамо? – запитав Джеремі.

Він стояв біля дверцят Синтії, готуючись, як я собі уявляв, нахилитися крізь вікно, увімкнути запалення, потім – передачу, вихилитися назад із вікна й спостерігати, як автомобіль покотиться до провалля.

– Ти знаєш, мамо, – сказав Джеремі, цього разу повільніше. – Можливо, ліпше їх розв’язати? Чи не здасться дивним, коли їх знайдуть у машині зв’язаними? Адже це не буде схоже… ти знаєш… на те, що вона сама заподіяла собі смерть.

– Що ти там базікаєш? – крикнула Ініда.

– Може, пристукнути їх спочатку? – запитав Джеремі.

Мені не залишалося іншого вибору, як кинутися на нього.

Спробувати схопити його пістолет, повернути дуло на нього. Можливо, я сам дістану при цьому кулю, буду вбитий, але якби в такий спосіб мені пощастило врятувати життя своєї дружини й доньки, то це був би не такий уже й поганий фінал. Якби Джеремі був виведений із ладу, тоді Ініда нічого не змогла б зробити, адже для цього їй би знадобилися ноги. Зрештою Синтія і Ґрейсякось би розплутали свої пута, поїхали б звідси.

– Знаєш, що я тобі скажу? – промовила Ініда, ніби забувши про Джеремі й переключивши всю свою увагу на Клейтона. – Ти ніколи не цінував нічого з того, що я робила для тебе. Ти був невдячним мерзотником від тієї миті, коли я тебе зустріла. Жалюгідним, нікчемним, ні до чого не придатним. І, крім усього, ще й невірним. – Ініда осудливо похитала головою. – Це був твій найбільший гріх.

– Мамо! – знову погукав її Джеремі.

Він поклав руку на дверцята Синтії, а в другій усе ще тримав пістолет, націлений на мене.

Мабуть, це найліпше буде зробити тоді, коли він засуне голову в кабіну, подумав я. Він муситиме обернутися до мене спиною, бодай на секунду. Але що як йому вдасться пристукнути Синтію та Ґрейс і ввімкнути передачу, перш ніж я доберуся до нього? Я можу кинутися на нього, але невчасно, щоб зупинити автомобіль, який покотиться до провалля.

Тільки тепер. Я повинен напасти на нього негайно…

І тут я почув, як загуркотів двигун автомобіля.

То був двигун «Імпали».

– Що ти, в біса, робиш? – заверещала Ініда на Клейтона, який сидів на місці водія. – Заглуши двигун!

Але Клейтон не звертав на неї жодної уваги. Він спокійно обернув голову ліворуч і подивився на «Тойоту» Синтії. На його обличчі була легка усмішка. Він здавався майже втихомиреним. Він кивнув дочці й сказав:

– Я ніколи, ніколи не переставав любити тебе, ніколи не переставав думати ані про тебе, ані про твою матір, ані про Тода.

– Клейтоне! – заверещала Ініда.

А тоді Клейтон подивився на Ґрейс, її очі було лише трохи видно над шибкою.

– Я хотів би ближче познайомитися з тобою, Ґрейс, але я знаю й не сумніваюся, що з такою мамою, як Синтія, ти дуже й дуже цікава дівчинка.

Потім Клейтон приділив увагу й Ініді.

– Прощавай, жалюгідна стара сучко, – сказав він, увімкнув передачу й натиснув на газ.

Двигун загуркотів. «Імпала» смикнулася й поїхала до провалля.

– Мамо! – заверещав Джеремі, оббіг навколо автомобіля Синтії й став на шляху «Імпали», ніби думав, що може зупинити її своїм тілом. Можливо, Джеремі спочатку подумав, що автомобіль лише котився, що Клейтон випадково вимкнув передачу.

Але все було зовсім не так. Клейтон розрахував свої дії так, щоб збільшити швидкість від нуля до шістдесяти миль за годину на тих тридцяти футах, які відокремлювали його від урвища кар’єру.

Автомобіль скинув Джеремі на капот, і саме там він був, коли «Імпала» з Клейтоном за кермом та Інідою, яка верещала на сидінні поруч нього, зірвалася з урвища.

Минуло не менш як дві секунди, перш ніж ми почули сплеск води.