Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 26 страниц)

Розділ перший

Синтія стояла перед двоповерховим будинком на вулиці Гікорі. Не можна сказати, що вона бачила дім свого дитинства вперше за останні двадцять п’ять років. Вона досі мешкала в Мілфорді. Іноді сюди приїжджала. Вона показала мені цей будинок відразу після того, як ми одружилися, ми просто проїхали тоді повз нього в автомобілі.

– Ось він, – сказала вона й не стала зупиняти машину.

Вона рідко зупинялася біля нього. А якщо й зупинялася, то не виходила з машини. Ніколи не стояла на тротуарі й не дивилась на нього.

І, безперечно, минуло дуже багато часу, відколи вона заходила через ці парадні двері.

Ноги в неї наче приросли до тротуару, і, здавалось, вона не здатна ступити бодай один крок у напрямку цієї будівлі. Мені хотілося стати поруч із нею, провести її до тих дверей. Для цього треба було подолати лише під’їзну алею завдовжки тридцять п’ять футів, але для неї вона простягалася на чверть століття в минуле. Я розумів, що Синтія має таке відчуття, ніби дивиться в протилежні скельця бінокля. Ви можете йти цілий день і ніколи туди не дійдете.

Але я стояв там, де був, на протилежному боці вулиці, дивлячись їй у спину, на її коротке руде волосся. Я мусив виконувати розпорядження, що стосувалось мене.

Синтія стояла там, мовби чекаючи дозволу наблизитися до будинку свого дитинства. І нарешті він надійшов:

– Окей, місіс Арчер. Рушайте до будинку. Не дуже швидко. Йдіть, ніби вагаючись, ніби ви заходите у нього вперше після того, як вам було чотирнадцять років.

Синтія подивилася через плече на жінку в джинсах і кедах, кінський хвіст її зачіски спадав на спину крізь отвір у бейсбольній кепці. Вона була однією з трьох помічників режисера.

– Це й справді буде вперше, – сказала Синтія.

– Гаразд, гаразд, але не дивіться на мене, – сказала жінка з «кінським хвостом». – Дивіться лише на дім і йдіть під’їзною алеєю, думаючи про той час, той день, коли це трапилося, двадцять п’ять років тому, окей?

Синтія подивилася через вулицю на мене, скорчила міну, і я всміхнувся їй у відповідь, так ніби ми обмінялися мовчазним запитанням: Ну й що тепер?

І вона повільно рушила вперед під’їзною алеєю. Цікаво, якби її не знімали на кінокамеру, чи так само вона б йшла нею? Із такою самою неквапністю та обережністю? Можливо. Але тепер усі її рухи здавалися фальшивими, вимушеними. Та коли вона піднялася на ґанок і підійшла до дверей, простягнувши руку вперед, я помітив, що вона тремтить. Це вже був вияв цілком щирих емоцій, а тому я був майже переконаний, що камера цього не вловить. Вона поклала руку на круглу ручку дверей, повернула і вже хотіла штовхнути їх, щоб вони відчинилися, коли жінка з «кінським хвостом» закричала:

– Гаразд! Добре! Просто тримайтеся за ручку й не рухайтеся!

А тоді обернулася до свого кінооператора:

– Окей, заходьте в дім і знімайте, як вона заходить.

– Це паскудний обман, – мовив я досить голосно, щоб мене почула вся знімальна група (десь з півдесятка людей), а також Пола Мелой, жінка з блискучими зубами, у костюмі від Дони Каран, яка забезпечувала позакадровий та внутрішньокадровий дикторський текст.

Пола підійшла до мене.

– Містере Арчер, – сказала вона, простягши до мене обидві руки й поклавши їх мені на плечі – це була торгова марка Мелой. – З вами все гаразд?

– Як ви можете таке витворяти з нею? – обурено запитав я. – Моя дружина заходить у свій дім уперше після того, як із нього щезла до дідька вся її родина, а ви гукаєте їй, щоб вона зупинилася на півкроці!

– Тері, – сказала вона, – ви дозволите мені називати вас Тері?

Я промовчав.

– Тері, мені дуже прикро, але ми повинні перенести кінокамеру на потрібне місце, бо нам треба зняти обличчя Синтії, зняти вираз, із яким вона заходить у свій дім після стількох років, ми хочемо, щоб наші кадри були цілком природними. Ми хочемо, щоб усе було щирою правдою. Я думаю, і ви обоє цього прагнете.

Тут можна було тільки подивуватися. Щоб репортер із розважального телевізійного шоу «На крайній межі», яке також претендувало бути шоу новин і яке, коли не намагалося розкопати дивні нерозгадані злочини з минулих років, полювало на знаменитостей, що або спилися, або стали жертвою дорожніх інцидентів, а то й ганялося за поп-зіркою, котра забула пристебнути свого малюка ременем безпеки, щоб репортер такого шоу прагнув до цілковитої природності та щирої правдивості.

– Звісно, прагнемо, – стомлено відповів я, думаючи про те, що, можливо, тут усе ж таки знімуть масштабний фільм, що, можливо, після стількох років широкий показ на телебаченні допоможе Синтії знайти відповіді на її запитання. – Авжеж, ми прагнемо.

Пола блиснула разком бездоганних зубів і швидко пішла назад через вулицю, цокаючи по тротуару високими підборами своїх черевиків.

Я докладав усіх зусиль, щоб ні в кого не плутатися під ногами, коли ми з Синтіею прибули сюди. Я влаштував так, щоб мені дали вихідний у школі. Мій найкращий і давній друг Ролі Карутерс знав, як важливо для Синтії було відбути це шоу, й домовився, щоб інший учитель замінив мене на моїх уроках із англійської мови та з писемної творчості. Синтія попросила вихідний у крамниці одягу Памели, де вона працювала. Дорогою сюди ми завезли нашу восьмирічну доньку Ґрейс до школи. Ґрейс, звичайно, було б цікаво подивитися, як тут знімають фільм, але її поява на телевізійному екрані нічого не додала б до особистої трагедії матері.

Людям, які нині мешкали в будинку, подружжю пенсіонерів, котрі переселилися сюди з Гартфорда десять років тому, аби бути ближче до свого човна, який стояв у Мілдфордській гавані, режисери заплатили, щоб вони виїхали на день і дозволили їм порядкувати протягом цього часу в їхньому домі. Після чого кіногрупа познімала зі стін усі фотографії та дрібнички, які могли б відвернути увагу від головної теми, намагаючись досягти, щоб будинок набув вигляду якщо й не цілком такого, який він мав, коли тут жила Синтія, то принаймні якомога до нього ближчого.

Перед тим як власники будинку вирушили в денну подорож під вітрилами, вони сказали кілька слів, стоячи на моріжку перед кінокамерами.

Чоловік:

– Мені дуже важко уявити собі, що саме тут тоді відбулося, в цьому будинку. Чи їх, бува, не порізали на дрібні шматочки десь у підвалі або щось таке?

Дружина:

– А знаєте, мені іноді вчуваються їхні голоси. Так ніби їхні привиди досі блукають у домі. Трапляється, сиджу я за столом на кухні, й зненацька мене обсипає морозом, так немовби мати, або батько, або хлопець пройшли повз мене.

Чоловік:

– Коли ми купили цей будинок, то навіть не знали, що тут трапилося. Хтось купив його в дівчини, а потім вони продали його іншим, а ми купили його вже в цих останніх людей. Та коли довідався про те, що тут було, я прочитав про це в Мілдфордській бібліотеці, і дуже здивувався, та й ви здивувалися б на моєму місці, чому її залишили живою? Чому? Це трохи дивує, хіба не так?

Синтія, що спостерігала за цією сценою, стоячи за однією з вантажівок кіностудії, вигукнула:

– Даруйте мені! Що ви мали під цим на увазі?

Один із кіногрупи рвучко обернувся й сказав:

– Тихше!

– Не затикайте мені рота! – відрубала Синтія.

І, звертаючись до чоловіка, гукнула:

– Що ви хотіли сказати?

Чоловік подивився на неї здивованим поглядом. Певно, йому навіть на думку не спадало, що особа, про яку він говорить, присутня тут. Режисерка з кінським хвостом узяла Синтію за лікоть і обережно, але твердо відвела її назад, за вантажівку.

– Що за фігню він верзе? – запитала Синтія. – Що він намагається сказати? Що я маю якийсь стосунок до зникнення моєї родини? Невже я повинна миритися з…

– Не звертайте на нього уваги, – порадила їй помічниця режисера.

– Ви сказали, що робите цей фільм із метою допомогти мені, – промовила Синтія. – Допомогти мені з’ясувати, що з ними сталося. Лише тому я погодилася взяти участь у зйомках. І ви хочете показати його дурне базікання на екрані? Що подумають люди, коли вони таке почують?

– Не турбуйтеся, – запевнила її помічник режисера. – Ми не станемо цього показувати.

Певно, вони боялися, що Синтія відмовиться від участі у фільмі, перш ніж вони встигнуть зняти її бодай протягом однієї хвилини, тому було багато запевнень, умовлянь, обіцянок, що перед тим як показувати цей фільм на телеекрані, хтось із фахівців неодмінно його перегляне. Ми завжди так робимо, сказали. Ми повертаємо до життя в усіх куточках країни справи, що їх копи давно втратили надію розкрити, сказали вони.

Після того, як вони переконали Синтію у шляхетності своїх намірів і двоє старих пердунів, які мешкали в домі, були на короткий час виселені, зйомки продовжилися.

Я пішов із двома кінооператорами в дім, потім відступив убік, щоб їм не заважати, коли вони розташувалися так, щоб зняти вираз страху та зустрічі з минулим на обличчі Синтії під різними кутами зору. Я подумав, що коли ці зняті кадри опиняться на телестудії, там їх почнуть усіляко редагувати, можливо навіть, зроблять деякі деталі зображення неясними й зернистими й удадуться до всіх своїх трюків, аби надати додаткового драматизму події, яка для телевізійників минулих десятиліть була б цілком драматичною сама по собі.

Вони повели Синтію до її дитячої спальні. Та ніби заціпеніла. Вони хотіли зняти багато футів плівки про те, як вона туди йде, і Синтії довелося зробити це двічі. Першого разу кінооператор чекав її у спальні із зачиненими дверима, щоб зробити кілька пробних знімків Синтії, коли вона увійде до кімнати. Потім вони зняли, як вона туди входить удруге, цього разу з коридору, причому кінокамера дивилася над її плечем, коли вона відчинила двері до спальні. Після того як ці кадри було показано, ви могли побачити, що вони використали якісь дуже опуклі лінзи, щоб надати сцені моторошного характеру, щось подібне глядач переживає, коли зненацька побачить Джейсона,[2]2
  Персонаж із популярного телесеріалу – таємничий убивця в хокейній масці.


[Закрыть] який ховається за дверима в жахливій масці, схожій на маску хокейного воротаря.

Пола Мелой, яка починала свою професійну діяльність на випадкових ролях, поновила макіяж і уклала своє русяве волосся у високу зачіску. Потім їй і Синтії приладнали ззаду на спідницях букети дрібних мікрофончиків, провідки яких тягнуться вгору під блузками й обрізаються під самими комірцями. Пола притулилася плечем до плеча Синтії, так ніби вони були давні подруги, що неохоче згадують про погані часи замість добрих.

Коли вони увійшли до кухні, а кінокамери в’їхали за ними, Пола запитала:

– Про що ти тоді думала?

Здавалося, Синтія щойно пройшла крізь свій давній сон.

– Ти не чула в домі жодного звуку, твого брата нагорі не було, ти спустилася на кухню й не побачила там якихось ознак життя.

– Я не знала, що відбувається, – спокійно відповіла Синтія. – Я думала, усі дуже рано покинули дім. Мій тато, певно, поїхав в одне зі своїх відряджень, а мати повезла брата до школи. Я думала, вони розгнівалися на мене за мою вчорашню погану поведінку.

– Ти була важким підлітком? – запитала Пола.

– У мене були… моменти. Я втекла з дому минулого вечора з хлопцем, на якого мої батьки позирали скоса. Трохи випила. Але я не була такою, як деякі інші діти. Тобто, хочу сказати, я любила своїх батьків, і, гадаю… – тут її голос трохи затремтів, – і, гадаю, вони любили мене.

– У тодішніх поліцейських рапортах написано, що ти посварилася з батьками.

– Атож, – сказала Синтія. – Вони розсердилися, бо я не повернулася додому тоді, коли обіцяла вернутися, бо їм збрехала. Я сказала їм кілька жахливих слів.

– Яких саме?

– Ну, як тобі сказати, – завагалася Синтія. – Ти знаєш, діти часто кажуть своїм батькам таке, чого вони насправді їм не зичать.

– І де, ти думаєш, вони тепер, через два з половиною десятиліття?

Синтія сумно похитала головою.

– Саме про це я себе й запитую. Немає такого дня, коли б я не ставила собі цього запитання.

– Якби ти могла щось їм сказати, тут і тепер, у нашій телепрограмі «На крайній межі», то що ти їм би сказала?

Синтія, розгублена й збентежена, дивилася в кухонне вікно з виразом безнадії.

– Дивися в камеру, – сказала Пола Мелой, обнявши Синтію за плечі. Я стояв збоку й усе, що я міг для них зробити, це не увійти в кадр і не обдерти штучне обличчя Поли. – Запитай їх лише про те, про що ти хотіла б їх запитати впродовж усіх цих років.

Синтія, чиї очі раптом заблищали, зробила так, як їй було сказано. Вона подивилася в кінокамеру, але спочатку не спромоглася на щось більше, як запитати:

– Чому?

Пола відвела певний час на драматичну паузу, а тоді запитала:

– Що означає твоє «чому», Синтіє?

– Чому, – почала вона, намагаючись опанувати себе, – ви вирішили мене покинути? Якщо ви маєте таку можливість, якщо ви живі, чому не сконтактуєтеся зі мною? Чому ви не залишили мені бодай короткої записки? Чому бодай не попрощалися зі мною?

Я фізично відчував ту наелектризованість, у якій перебувала вся кіногрупа, а надто режисери. Ніхто не дихав. Я знав, про що вони думають. Вони думали про гроші, які на цьому зароблять. Це буде до біса моторошний телефільм. Я ненавидів їх за те, що вони хочуть нажитися на нещасті Синтії, за те, що вони використовують її горе для потреб розважальної кіноіндустрії. Бо, в кінцевому підсумку, йшлося саме про це. Про індустрію розваг. Але я тримав свого язика при собі, бо знав, що Синтія, певно, також чудово розуміє: вони використовують її для власних потреб, вона для них усього лише ще одна розважальна історія, щось таке, чим можна заповнити півгодинне шоу. Але вона свідомо погодилася на те, щоб її використали, бо мала кволу надію, що якась людина, подивившися це шоу, прийде до неї з ключем, яким вона зможе відчинити своє минуле.

На прохання постановників шоу Синтія принесла з собою дві старі коробки з-під черевиків, напхом напхані пам’ятними речами. Там були вирізки з газет, злинялі поляроїдні фотографії, фотознімки її класу, табелі успішності, всі ті дрібнички, які вона змогла взяти зі свого дому, перед тим як пішла жити до своєї тітки, материної сестри, жінки на ім’я Тес Берман.

Синтію посадили за кухонний стіл, вона поклала відкриті коробки перед собою й почала діставати з них одну пам’ятну річ за другою, розкладаючи їх так, ніби хотіла утворити з них картинку-головоломку, шукаючи всі речі з рівними краями, намагаючись зібрати з них бічну частину й поступово наблизитися до центру.

Але в Синтіїних коробках із-під черевиків не було крайніх деталей. Вона не мала також змоги дістатися до центру. Замість того, щоб мати тисячу деталей для складання однієї картинки-головоломки, здавалося, вона має одну картинку, складену з тисячі різних головоломок.

– Оце ми, – сказала вона, показуючи поляроїдний знімок, – під час туристського походу у Вермонті.

Камера широким планом показувала розкуйовдженого Тода та Синтію, що стояли по обидва боки від матері, за ними видно було намет. Синтії було на вигляд років п’ять, її братові сім, личка були вимазані землею, їхня мати гордо усміхалася, волосся мала прикрите картатою червоно-білою хустиною.

– У мене немає жодної фотографії батька, – сумно промовила Синтія. – Він завжди знімав нас, і тепер мені залишається тільки згадувати, який він був. І я досі бачу його, бачу, як він стоїть, високий, у фетровому капелюсі, з легким натяком на вуса на верхній губі. Він був гарний чоловік. Тод схожий на нього.

Вона дістала з коробки пожовклу вирізку з газети.

– А цю вирізку, – сказала Синтія, обережно її розгортаючи, – разом з іншими речами я знайшла в шухляді батькового письмового столу, хоч речей там було зовсім мало. – Кінокамера наблизилася й показала в центрі кадру квадратний клаптик газети. Там був збляклий, зернистий чорно-білий знімок шкільної баскетбольної команди. Дванадцятеро хлопців дивилося в камеру, декотрі всміхалися, інші стояли з дурними обличчями. – Тато, певно, вирізав цей знімок тому, що на ньому зображений Тод, коли він був менший, хоч у підписі не вказано його імені. Наш тато пишався нами. Він говорив нам дуже часто про це. Полюбляв казати жартома, що ми найкраща родина з усіх тих, які він будь-коли мав.

Вони взяли в інтерв’ю в директора моєї школи, Ролі Карутерса.

– Це велика таємниця, – сказав він. – Я знав Клейтона Біджа. Ми кілька разів виїздили з ним рибалити. Він був добрий чоловік. Я не маю жодного уявлення про те, що з ними сталося. Можливо, до наших країв тоді заблукав якийсь серійний убивця, й родина Синтії просто опинилася в поганому місці в поганий час?

Вони взяли інтерв’ю в тітки Тес.

– Я втратила сестру, зятя, племінника, – сказала вона. – Але Синтія втратила незмірно більше. Вона змогла все пережити, вирости, стати дорослою жінкою.

І хоч режисери фільму й виконали свою обіцянку, не показавши на телебаченні коментар чоловіка, що нині мешкав у будинку Синтії, вони вивели на екран іншого персонажа, який сказав щось не менш зловісне.

Синтія була приголомшена, коли побачила в сегменті, знятому через кілька тижнів по тому, детектива, що допитував її вдома, після того як сусідка, місіс Джемісон, викликала поліцію. Він уже вийшов на пенсію й жив в Аризоні. Внизу на екрані було написано: «Детектив у відставці Бартолом’ю Фінлей». Він провадив початкове розслідування і, зрештою, через рік закрив справу, не досягши жодного результату. Автори фільму доручили кіногрупі однієї з їхніх філій у Феніксі взяти в нього коментар, і він його дав, сидячи біля новенького й блискучого трейлера марки «Ерстрим».

– Що мене завжди непокоїло, то це те, чому вона залишилася жива? У тому випадку, звичайно, коли ми припустимо, що решта її родини загинула. Бо я ніколи не був прихильником гіпотези, що родина виїхала зі свого помешкання, свідомо залишивши в ньому власну дитину. Я не раз був свідком того, як з дому виганяли важких дітей, такі речі трапляються не так рідко. Але завдавати собі клопоту й утікати з власного дому, лише аби позбутися своєї дитини? Таке розв’язання проблеми мені здається позбавленим усякого глузду. Отже, залишається лише одне вірогідне пояснення: там було скоєно злочин. А таке припущення завжди повертає мене до первісного запитання. Чому вона залишилася жива? Тут може бути не так багато варіантів.

– Що ви хочете цим сказати? – пролунало запитання, сказане голосом Поли Мелой, хоч кінокамера жодного разу не відійшла від обличчя Фінлея.

Запитання Мелой були вмонтовані уже в процесі редагування первісного матеріалу, бо її не посилали до Аризони брати інтерв’ю в того чоловіка.

– Здогадайтесь самі, – відказав детектив Фінлей.

– Що ви хочете сказати цим «здогадайтесь самі»? – запитав голос Мелой.

– Я сказав усе, що хотів сказати.

Побачивши ці кадри, Синтія була сама не своя від люті.

– Господи, вони знову за це! – вигукнула вона, звертаючись до телевізійного екрану. – Той сучий син натякає, що я причетна якось до тієї події. Я чула ці перешіптування роками. І ця суча дівка Пола Мелой пообіцяла мені, що вони не показуватимуть нічого подібного!

Але мені пощастило її заспокоїти, бо в цілому фільм був достатньо врівноважений і позитивний. Ті кадри, коли Синтія була на екрані, коли вона ходила по будинку, коли розповідала Полі, що з нею сталося в той день, їй самій здалися щирими й вірогідними.

– Якщо знайдеться людина, котра щось знає, – запевнив я Синтію, – то на неї не вплинуть дурні натяки тупоголового відставного копа. Насправді те, що він сказав, може тільки спонукати когось зголоситися, аби спростувати його слова.

Отже, телепрограму було показано, хоча, всупереч будь-якому здоровому глуздові, вона завершилася таким собі реаліті-шоу, де автори вивели на екран гурт розповнілих, але надзвичайно амбітних рок-зірок, яким доводилося жити під одним дахом і змагатися в тому, кому з них пощастить скинути якнайбільше фунтів і здобути вигідний контракт на телезапис.

Синтія вмостилася біля телефону, починаючи від тієї миті, коли закінчилося телешоу, сподіваючись, що хтось його побачив, той, хто знає що-небудь, і що цей «хтось» негайно зателефонує на телестудію. Автори фільму сконтактуються з нею ще до того, як завтра зійде сонце, і вона нарешті знатиме правду.

Та ніяких дзвінків не було, тільки зателефонувала якась жінка й розповіла, що її власну родину теж було викрадено невідомо якими людьми, а також якийсь чоловік – він висунув теорію, що родичі Синтії пройшли крізь дірку в завісі часу, й тепер вони або втікають від динозаврів, або їхні розуми стерлися в якомусь матрицеподібному майбутньому.

Жодної правдоподібної інформації не надійшло.

Схоже, ніхто з тих, хто щось знає, цього шоу не бачив. А якщо й бачив, то не обізвався.

Упродовж першого тижня Синтія телефонувала режисерам телепрограми «На крайній межі» щодня. Вони були дуже люб’язні з нею, обіцяли повідомити її негайно, коли про щось довідаються. Наступного тижня Синтія телефонувала на телестудію вже через день, але тепер режисери розмовляли з нею дуже коротко, лише повідомляли її, що жодних дзвінків не було, що вони нічого не знають, а коли довідаються про щось, то негайно сконтактуються з нею.

Вони тепер шукали для своїх шоу інших історій. Синтія дуже швидко опинилась серед старих новин.