Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 26 страниц)

Розділ дванадцятий

Вона спробувала нахилитися до нього так близько, як тільки могла, і прошепотіла:

– Заради неба, ти хоч слухаєш мене? Я подолала таку дорогу, а ти навіть не хочеш розплющити очі. Ти думаєш, мені легко сюди дістатися? Ти наразив мене на великі випробування. Я доклала стількох зусиль, а все, що треба зробити тобі, – це прокинутися на кілька хвилин. Ти можеш спати протягом цілого дня. Я тут перебуватиму зовсім трохи.

Дозволь-но мені сказати тобі дещо. Поки що ти не покинеш нас. Ти побудеш із нами трохи довше, це напевне. Коли для тебе настане час піти, повір мені, ти знатимеш про це першим.

І тоді він, здавалося, зробив спробу прошепотіти щось.

– Що ти сказав? – запитала вона. Вона могла лише вгадати його запитання. – А, ти про нього. Він не зміг сьогодні прийти.

Розділ тринадцятий

Я обережно поклав Ґрейс на кушетку у вітальні, підсунув подушку їй під голову й повернувся на кухню.

В очах Синтії був такий жах, ніби вона дивилася на дохлого пацюка, а не на старий фетровий капелюх. Вона відступила від стола так далеко, як тільки могла, й тепер стояла, прихилившись спиною до стіни.

Мене налякав не сам капелюх, налякало те, як він сюди потрапив.

– Побудь біля Ґрейс хвилинку, – мовив я.

– Будь обережний, – застерегла Синтія.

Я піднявся сходами нагору, увімкнув світло в кожній кімнаті й заглянув у кожну. Оглянув туалетну, потім вирішив іще раз зайти до всіх інших кімнат, зазирнув у стінні шафи, під ліжка. Усе здавалося таким, яким і мало бути.

Я повернувся на перший поверх, відчинив двері до нашого незакінченого підвалу. Спустившись до кінця сходів, я повів навкруг себе рукою, спіймав шнурок і ввімкнув лампочку.

– Що ти там бачиш? – гукнула Синтія згори.

Я побачив пральну машину й сушилку, лаву, завалену всіляким мотлохом, згорнуте розкладне ліжко. Більше нічого там не було.

Я повернувся нагору.

– Будинок порожній, – сказав я.

Синтія все ще не могла відірвати погляду від капелюха.

– Він був тут, – сказала вона.

– Хто був тут?

– Мій батько. Він був тут.

– Синтіє, хтось був тут і залишив на столі цього капелюха, але до чого тут твій батько?

– Це його капелюх, – сказала вона значно спокійнішим голосом, аніж я сподівався від неї почути.

Я підійшов до столу і хотів схопити капелюха.

– Не чіпай його! – сказала Синтія.

– Він мене не вкусить, – промовив я і затиснув криси між великим і вказівним пальцями, а потім узяв його обома руками, перекинув, зазирнув усередину.

Це був старий капелюх, поза всяким сумнівом. Краї крисів були брудні, обшарпані, підкладка потемніла від багаторічних виділень поту, ворс місцями стерся до блиску.

– Це просто капелюх, – мовив я.

– Заглянь усередину, – сказала вона. – Мій батько багато років тому загубив кілька капелюхів, у ресторанах люди помилково брали його капелюх замість свого, одного разу й він забрав чийсь чужий, тоді він узяв маркер і написав із протилежного боку стрічки літеру «К». Тобто «Клейтон».

Я пробіг пальцем під стрічкою, відвернув її й побачив літеру «К» на тому самому місці, де вона й мала бути, майже на потилиці. Я повернув капелюх так, щоб і Синтія змогла її побачити.

Їй перехопило подих.

– О Господи…

Вона ступила до мене три обережні кроки, простягла руку. Я подав їй капелюх, і вона взяла його, тримаючи його так, ніби це була якась дорогоцінна річ із гробниці фараона Тутанхамона. Якусь мить вона шанобливо тримала його в руках, а потім повільно наблизила до свого обличчя. Я був подумав спочатку, що вона хоче його надіти, але натомість вона піднесла його до носа й понюхала.

– Це його капелюх, – сказала вона.

Я не став сперечатися. Знав, що відчуття запаху, мабуть, буває найсильнішим, коли треба відновити спогади. Я нам’ятаю, як уже в дорослому віці я відвідав будинок свого дитинства – з якого батьки виїхали, коли мені було чотири роки – і запитав у його тодішніх власників, чи вони не стануть заперечувати, якщо я розглянуся навколо. Вони були дуже люб’язні, й хоч розташування різних речей у домі, скрипіння четвертої сходинки, коли я підіймався на другий поверх, вид заднього подвір’я з вікна кухні були дуже мені знайомі, але тільки тоді, коли я встромив свого носа в льох і вловив запах кедра, змішаний із вогкістю, у мене пішла обертом голова. Уся повінь спогадів прорвала греблю саме тієї миті.

Тому я добре собі уявляв, що відчувала Синтія, коли тримала капелюх так близько до носа. Вона відчула запах свого батька.

Вона знала, що це його капелюх.

– Він був тут, – сказала вона. – Він був тут, у цій кухні, в нашому домі. Чому, Тері? Навіщо він сюди прийшов? Навіщо він це зробив? Навіщо залишив свій клятий капелюх, але не почекав, коли ми повернемося додому?

– Синтіє, – почав я, докладаючи зусиль, щоб мій голос звучав рівно, – я згоден визнати, що це капелюх твого батька, і якщо ти це кажеш, я тобі вірю, але той факт, що ми знайшли цього капелюха тут, не означає, що його залишив твій батько.

– Він ніколи нікуди не ходив без нього. Носив його скрізь і завжди. Він був у цьому капелюсі в той вечір, коли я востаннє бачила його. Він не міг залишити його в нашому домі просто так. Ти знаєш, що це означає, чи не знаєш?

Я чекав.

– Це означає, що він живий.

– Це справді може означати, що він живий. Але не обов’язково.

Синтія поклала капелюх назад на стіл, потяглася до телефону, потім зупинилася, знову потяглася і знову зупинилася.

– Треба покликати поліцію, – сказала вона. – Вони зможуть узяти відбитки пальців.

– З цього капелюха? – сказав я. – Але ти вже й так знаєш, що це капелюх твого батька. Навіть якби вони змогли зняти з нього відбитки пальців, що б це дало?

– Hi, – сказала Синтія. – відбитки пальців із ручки дверей. – Вона показала на передні двері. – Або зі столу. Якби вони знайшли десь тут відбитки його пальців, це означало б, що він живий.

Я не був такий переконаний щодо цього, але погодився, що покликати поліцію – добра думка. Хтось – якщо не Клейтон Бідж, то хтось – був у нашому домі тоді, як нас тут не було. Чи не це було незаконним проникненням у дім, хай навіть, на перший погляд, нічого з нього не вкрадено. Безперечно, це було незаконним проникненням.

Я набрав номер 911.

– Хтось… побував у нашому домі, – повідомив я диспетчерові. – Моя дружина і я стривожені, ми маємо малу дівчинку й тому дуже стурбовані.

Автомобіль під’їхав до нашого дому вже через десять хвилин. Двоє людей в уніформі, чоловік і жінка. Вони оглянули двері й вікна, шукаючи очевидних знаків незаконного проникнення в дім, але не виявили нічого. Ґрейс, звичайно ж, прокинулася під час цього шарварку й відмовилася лягти знову. Навіть коли ми відіслали дочку до її кімнати й наказали готуватися до сну, то помітили, що вона принишкла нагорі сходів і виглядає крізь ґрати поручнів, немовби якийсь юний арештант.

– Щось було вкрадено? – запитала жінка-коп.

Її напарник стояв поруч неї, збивши свого капелюха на потилицю і шкрябаючи собі голову.

– Ні, нічого не вкрадено, наскільки ми можемо судити, – сказав я. – Я не дуже пильно дивився, але на це не схоже.

– Вам було завдано якоїсь шкоди? Що-небудь розбито або зламано?

– Ні, – сказав я. – Нічого такого не було.

– Ви повинні зняти відбитки пальців, – сказала Синтія.

Чоловік-коп перепитав:

– Що ви сказали, мем?

– Відбитки пальців. Хіба не це ви робите, коли йдеться про незаконне проникнення в дім?

– Мем, боюся, ми не маємо очевидних доказів, що мало місце незаконне проникнення в дім. Усе тут ніби в порядку.

– Але хтось залишив тут цього капелюха. Отже, хтось побував у домі. Ми замкнули дім перед тим, як його покинути.

– То ви стверджуєте, – сказав чоловік-коп, – що хтось проник у ваш дім, нічого не взяв, нічого не розбив і не поламав, але проник сюди лише для того, щоб залишити цього капелюха на вашому кухонному столі?

Синтія кивнула. Я міг собі уявити, якою нісенітницею це здавалося полісменам.

– Я думаю, немає сенсу посилати сюди фахівця, щоб він зняв відбитки пальців, – сказала жінка. – Адже ми не знайшли доказів, що тут було скоєно злочин.

– Можливо, це був тільки жарт, – припустив її напарник. – Вельми ймовірно, що хтось із ваших друзів або знайомих вирішив у такий спосіб пожартувати з вас.

Нічого собі жарти, подумав я. Погляньте, як ми тут падаємо з реготу.

– Немає жодних ознак, що хтось колупався в замку, – сказав чоловік-полісмен. – Можливо, хтось, кому ви дали ключ, увійшов сюди й поклав тут капелюха, думаючи, що він належить вам. Немає нічого простішого.

Мій погляд упав на невеличкий гачок, де ми зазвичай тримали запасний ключ. Той самий ключ, відсутність якого я помітив одного ранку.

– Ви не могли б почергувати перед нашим домом? – запитала Синтія. – Постежити за тим, хто сюди підходить? А раптом хтось знову захоче в нього проникнути? Просто зупинити таку людину, з’ясувати, хто вона, не завдаючи їй шкоди. Ми не хочемо, щоб ви завдавали шкоди нехай там кому.

– Синті… – сказав я.

– Мем, боюся, ми цього зробити не зможемо. І в нас немає стількох людей, щоб залишити когось у машині біля вашого дому, якщо на те немає особливої причини, – сказала жінка-коп. – Але якщо у вас знову будуть проблеми, ви, звичайно ж, можете зателефонувати нам.

Після цих слів вони вибачились й пішли. І вельми ймовірно, що добре з нас посміялися, коли сіли у свою машину. Я міг собі уявити, який запис про нас вони зробили у свою реєстраційну книгу. Терміновий виклик із приводу незаконного проникнення в дім чужого капелюха. Можна тільки собі уявити, як вони всі реготали там, у себе на дільниці.

Коли вони поїхали, ми обоє сіли за кухонним столом, по обидва боки від капелюха, не кажучи й слова.

Ґрейс увійшла на кухню, нечутно спустившись сходами, показала пальцем на капелюх, посміхнулася й запитала:

– А можна, я носитиму його?

Синтія схопила капелюх.

– Ні, – сказала вона.

– Іди спати, золотко, – промовив я, і Ґрейс пішла нагору.

Синтія не розтуляла пальці, що вчепилися в капелюх, поки ми самі не пішли спати.

У ту ніч, знову втупивши погляд у стелю, я думав про те, як Синтія в останню хвилину забула взяти свою коробку з-під черевиків, коли ми їхали на телестудію на ту ідіотську зустріч із ясновидицею. Згадав, як вона побігла назад у дім, лише на хвилину, залишивши нас із Ґрейс в автомобілі.

Згадав, як вона категорично не схотіла, щоб я сам пішов у дім і забрав ту коробку.

Вона була в домі набагато довше, ніж треба, щоб схопити коробку. Потім вона сказала мені, що ковтнула пігулку «Едвіла», коли повернулася в машину.

Це неможливо, сказав я собі, подивившись на Синтію, яка спала поруч зі мною.

Звісно, неможливо.

Розділ чотирнадцятий

Я мав вільний урок і тому просунув голову до кабінету Ролі Карутерса.

– У мене зараз підготовчий урок. Ти маєш вільну хвилинку?

Ролі подивився на купу паперів на своєму столі. Директиви з управління, оцінки роботи вчителів, бюджетні розрахунки. Він був по вуха в паперах.

– Якщо ти просиш одну хвилину, то я буду змушений сказати «ні». Але якщо тобі треба щонайменше годину, то, гадаю, зможу піти тобі назустріч.

– Година звучить непогано.

– Ти обідав?

– Ні.

– Тоді ходімо до Стоунбриджа. Ти поведеш машину. Бо в мене може виникнути бажання розбитися. – Він накинув на себе спортивну куртку, сказав своїй секретарці, що його не буде у школі протягом якогось часу, але вона може сконтактуватися з ним по мобільному, якщо школа спалахне. – Тоді мені не треба було б повертатися до тієї кучугури паперів, – сказав він.

Секретарка наполягла, щоб він переговорив з одним зі своїх інспекторів, який чекає цієї розмови, тож він сказав мені, що буде через кілька хвилин. Я вийшов із його кабінету й зіткнувся з Джейн Скейвуло, яка мчала коридором із великою швидкістю – певно, спізнювалася на призначену зустріч із іншою дівчиною, з якої вона хотіла вибити дух на шкільному подвір’ї.

Кілька книжок, які вона несла, вислизнули з її рук і попадали на підлогу.

– От фігня! – сказала вона.

– Пробач, – промовив я і став навколішки, щоб допомогти їх підібрати.

– Усе гаразд, – сказала вона, поспішаючи підібрати розкидані книжки, поки їх не підібрав я.

Але вона зробила це не досить швидко, і я встиг підібрати «Люмінісцентний вогонь» Джойс Керол Оутс, книжку, яку я рекомендував їй прочитати.

Вона вихопила книжку з моєї руки й засунула її під пахву разом з іншими.

Я запитав без будь-якого менторського «це ж я тобі порадив її прочитати»:

– Ця книжка сподобалася тобі?

– Хороша книжка, – сказала Джейн. – Ті дівчата накоїли багато лиха. Чому ви хотіли, щоб я її прочитала? Ви думаєте, я така погана, як ті дівчата, про яких у ній написано?

– Ті дівчата не такі вже й погані, – мовив я. – І не думаю, що ти схожа на них. Але мені здалося, тобі сподобається, як це написано.

Вона виплюнула з рота свою жувальну гумку.

– Можна поставити вам одне запитання?

– Звісно, можна.

– Яка вам різниця?

– Ти про що?

– Яка вам різниця, що я читаю, яка вам різниця, що я пишу, й усе таке?

– Ти думаєш, я став учителем лише для того, щоб заробляти гроші?

Вона подивилася таким поглядом, ніби хотіла мені всміхнутися, та відразу й спохопилася.

– Мені вже час, – сказала вона й побігла геть.

Людей, які прийшли обідати, стало трохи менше, коли Ролі і я увійшли до ресторану Стоунбриджа. Він замовив собі для початку коктейль із кокосового соку й креветок та пиво, а я зупинив свій вибір на великій мисці супу-пюре з молюсків, дуже популярного в Новій Англії, з додатковою порцією крекерів, і каву.

Ролі заговорив про те, що скоро збирається виставити свій будинок на продаж, і в них залишиться ще чимало грошей, після того як вони заплатять за свій пересувний дім у Брейдентоні. Вони зможуть покласти гроші в банк, інвестувати їх, вирушити в якісь далекі мандри. А ще Ролі хотів купити човна, щоб рибалити в річці Манаті. Складалося враження, він уже перестав бути директором школи. Він уже жив десь-інде.

– Я хочу поговорити з тобою про дещо, – сказав я.

Ролі відпив ковток «Сема Адамса».[21]21
  Марка пива.


[Закрыть]

– Про Лорін Велс?

– Ні, – здивовано відповів я. – Звідки тобі спало на думку, що я хотів би поговорити з тобою про Лорін Велс?

Він стенув плечима.

– Я помітив, що ви розмовляли з нею у спортивній залі.

– Вона балаболка, – пояснив я.

– Але балаболка з чудовими формами.

– Я не знаю, звідки в неї інтерес до мене. Думаю, в її світі Синтія та я досягли статусу певної слави. Лорін майже ніколи не розмовляла зі мною, доки ми не з’явилися в тому шоу.

– Можна попросити твій автограф? – запитав Ролі.

– Чом би й ні? – відповів я. Зачекав хвилину, ніби подаючи сигнал, що перемикаю нашу розмову на іншу передачу, і сказав: – Синтія завжди думала про тебе як про рідного дядька, ти знаєш? Я знаю, ти був дуже уважним до неї, після того, як усе сталося. Тому я відчуваю, що можу до тебе прийти й поговорити про неї, коли в нас виникає якась проблема.

– Говори.

– Мені починає здаватися, що Синтія втрачає над собою контроль.

Ролі поставив свій кухоль із пивом на стіл, облизав губи.

– Хіба ви обоє не ходите до того психіатра, як пак її звуть, Кринкл чи якось інакше?

– Кінцлер. Атож, ходимо. Раз на два тижні чи десь так.

– Ви вже розмовляли з нею про це?

– Ні. Це досить складна тема. До того ж вона іноді розмовляє окремо з кожним із нас. Я міг би порушити цю тему. Але це не схоже на одну тему. Це схоже на багато тем, що складаються докупи.

– Наприклад?

Я почав розповідати йому все по порядку. Про тривогу через коричневий автомобіль. Про анонімний телефонний дзвінок, коли хтось сказав їй, що рідні прощають її, про те, як вона випадково стерла всю інформацію про той дзвінок. Про те, як вона гналася за тим чоловіком у торговельному комплексі, думаючи, що то її брат. Про капелюх на кухонному столі.

– Що? – перепитав Ролі. – Капелюх Клейтона?

– Так, – сказав я. – Мабуть, то справді був його капелюх. Дуже схоже, він лежав у неї запханим у коробку всі ці роки. Хай там як, а він мав відомий їй знак усередині, першу літеру його імені, під підкладкою.

Ролі на мить замислився.

– Якщо вона поклала туди капелюх, то вона могла сама ж таки написати літеру в ньому.

Ця думка ще не приходила мені в голову. Синтія попросила, щоб я пошукав ту літеру, замість узяти в мене капелюх і зробити це самій. Вираз шоку на її обличчі був надзвичайно переконливим.

Але я подумав, що припущення Ролі було цілком імовірним.

– І то не обов’язково мав бути капелюх її батька. То міг бути який завгодно капелюх. Вона могла купити його в комісійному магазині і сказати, що то його капелюх.

– Вона понюхала його, – розказав я. – Коли вона його понюхала, то сказала, що це, поза всяким сумнівом, капелюх її батька.

Ролі подивився на мене таким поглядом, ніби я був одним із його тупих школярів.

– Вона могла й тобі дати його понюхати, щоб підтвердити свою думку. Але це не доводить нічого.

– Вона могла все це підлаштувати, – припустив я. – Хоч мені й дуже важко в таке повірити.

– Мені не здається, що Синтія втрачає душевну рівновагу, – сказав Ролі. – Вона перебуває під величезним стресом, це так. Але маячня?

– Ні, – заперечив я. – Не думаю, щоб до цього дійшло.

– Або підлаштовувати всякі ситуації? Навіщо їй це робити? Навіщо удавати, ніби був загадковий телефонний дзвінок? Навіщо класти отого капелюха на стіл?

– Не знаю. – Я спробував пошукати відповідь на це запитання. – Привернути увагу? Але для чого? Для того, щоб поліція повернулася до цієї справи? І зрештою, з’ясувала, що ж насправді сталося з її родиною?

– Але чому саме тепер? – запитав Ролі. – Чому вона чекала стільки часу, щоб повернутися до цього тільки тепер?

І знову ж таки, я не мав про це найменшого уявлення.

– Прокляття, я не знаю, що думати. Лише хочу, щоб усе закінчилося. Хай би навіть ми відкрили, що всі вони померли тієї ночі.

– Хай упаде завіса, – сказав Ролі.

– Ненавиджу цей вислів, – мовив я. – Але, по суті, я хотів би, щоб сталося так.

– А крім того, ти повинен узяти до уваги, – сказав Ролі, – що якщо вона не залишила той капелюх на столі, тоді й справді хтось проник у ваш дім. І це не обов’язково означає, що то був батько Синтії.

– Так, – погодився я. – Я вже вирішив поставити надійніші замки.

Я уявив собі, як якийсь незнайомець ходить по кімнатах нашого дому, дивиться на всі речі, доторкається до них, намагається визначити по них, хто ми такі. Я здригнувся.

– Ми тепер дуже уважно ставимося до того, аби замикати всі двері щоразу, коли йдемо з дому. Ми завжди про це пам’ятаємо, але, боюся, рано чи пізно ми про якісь двері забудемо. Я думаю, двері чорного ходу не раз залишалися в нас незамкненими, а надто, коли Ґрейс виходила крізь них і заходила, а ми не знали про це.

Я подумав про той ключ, який кудись зник, спробував пригадати, коли вперше помітив, що його немає на гачку.

– Але я знаю, ми все замкнули тієї ночі, коли зустрічалися з тією облудною ясновидицею.

– Ясновидицею? – перепитав Ролі.

Я розповів йому, як усе було.

– Коли ви поставите нові замки, – сказав Ролі, – то не забудьте закрити вікна підвалу добрими гратами. Діти проникають у дім найчастіше крізь ті вікна.

Я мовчав кілька наступних хвилин. Я досі не дійшов до тієї найбільшої проблеми, яку хотів із ним обговорити. Нарешті я промовив:

– Але це ще не все.

– А в чому річ?

– Оскільки Синтія перебуває на межі розумового розладу, я не можу їй розповісти про все, що знаю. – Ролі підняв одну брову. – Про Тес, – сказав я.

Ролі відпив іще один ковток свого «Сема Адамса».

– А що там про Тес?

– По-перше, вона нездорова. Вона сказала мені, що вмирає.

– О, прокляття, – сказав Ролі. – І що там із нею?

– Вона не захотіла вдаватися в подробиці, але думаю, в неї рак або щось таке. Вигляд у неї не такий поганий, вона здається лише стомленою, але надії на покращення її стану немає. Принаймні такі справи на сьогоднішній день.

– Для Синтії це буде велике горе. Вони такі близькі.

– Я знаю. І я думаю, про це їй повинна сказати сама Тес. Я цього не можу зробити. Не хочу цього робити. А дуже скоро стане очевидно, що з нею щось не так.

– А що по-друге?

– Не зрозумів?

– Ти сказав «по-перше» секунду тому. А що по-друге?

Я завагався. Мабуть, було не зовсім добре розповідати Ролі про таємне надходження грошей, перш ніж я розповім про них Синтії, але це було однією з причин, чому я хотів йому розповісти – спитатися в нього поради, як мені розповісти про це дружині.

– Протягом кількох років Тес одержувала гроші.

Ролі поставив на стіл свій кухоль із пивом, прибрав від нього руку.

– Що ти маєш на увазі – одержувала гроші?

– Хтось залишав для неї гроші. Готівку, в конверті. Багато разів, із запискою, в якій повідомлялося, що це гроші на оплату навчання Синтії. Суми були різними, але загалом становили десь сорок тисяч доларів.

– Оце так чортівня, – промовив Ролі. – І вона ніколи не казала тобі про це раніше?

– Ні.

– Вона сказала, від кого надходили гроші?

Я стенув плечима.

– У тому й річ. Тес не мала про це жодного уявлення, не має уявлення досі, хоч і припускає, що, можливо, на конвертах, у яких надходили гроші, на записці досі залишилися відбитки пальців після стількох років або якісь сліди ДНК, та що я, зрештою, знаю про всю цю мурятину? Але вона не може не думати про те, що надходження грошей якось пов’язане зі зникненням родини Синтії. Тобто, я хочу сказати, хто міг би давати їй гроші, як не хтось із її родини, або хтось, хто відчував свою відповідальність за те, що сталося з її родиною?

– Святий Боже, – сказав Ролі. – Це грандіозно. І Синтія нічого про це не знає?

– Ні. Але їй треба буде сказати.

– Безперечно, треба. – Він знову схопив свій кухоль, допив пиво і знаками показав офіціантці, щоб принесла йому ще один. – Думаю, що треба.

– Що ти маєш на увазі?

– Не знаю. Мене турбує те саме, що й тебе. Припустімо, ти їй це скажеш. А що потім?

Я помішав ложкою свій суп із креветок. Я не відчував особливого апетиту.

– У тім-то й річ. Це ставить більше запитань, ніж дає відповідей.

– І навіть якби це означало, що хтось із родини Синтії був тоді ще живий, то це не означає, що хтось із них живий і тепер. Коли перестали надходити гроші?

– Приблизно тоді, коли вона закінчила університет, – сказав я.

– Тобто двадцять років тому?

– Не зовсім. Але дуже давно.

Ролі розгублено похитав головою.

– Чоловіче, я просто не знаю, що тобі порадити. Тобто знаю, що я зробив би на твоєму місці, але ти повинен сам вирішувати, як вийти з цієї скрути.

– Скажи мені, – попросив я. – Як би ти вчинив на моєму місці?

Він стиснув губи й нахилився над столом.

– Я б нічого їй не казав.

Я був здивований.

– Справді?

– Хоча б поки що. Бо це лише підсилить страждання Синтії. Примусить її думати, що принаймні в минулому, коли вона була ще студенткою, якби вона знала про ті гроші, можливо, вона могла б щось зробити, могла б знайти їх, якби приділила цьому увагу й ставила правильні запитання, могла б з’ясувати, що з ними сталося. Але хто знає, чи це можливо тепер.

Я обміркував його слова. І дійшов висновку, що він має рацію.

– І проблема не лише в цьому, – сказав він. – Саме тепер, коли Тес потребує всієї підтримки й любові, які вона може одержати від Синтії, саме тепер, коли вона дуже хвора, Синтія буде люта на неї.

– Я про це не подумав.

– Вона почуватиме себе зрадженою. Матиме відчуття, що тітка не повинна була приховувати від неї ту інформацію протягом стількох років. Вона думатиме, що мала право знати про це. І вона таки його мала. І, мабуть, має й тепер. Та позаяк тоді їй цього не сказали, то тепер це вже справа давно минулих днів.

Я кивнув, але відразу спохопився.

– Але я щойно про це довідався. І якщо я їй нічого не скажу, то чи не зраджу я її в той самий спосіб, у який, на її думку, зраджувала її Тес?

Ролі подивився на мене пильним поглядом і всміхнувся.

– Саме тому я й радий, що тобі доведеться ухвалювати це рішення, а не мені, мій друже.

Коли я повернувся додому, автомобіль Синтії стояв на під’їзній алеї, а біля бровки там була також припаркована машина, яку я не впізнав. Сріблястий седан марки «Тойота», анонімний автомобіль того виду, на який ви дивитеся і про який нічого не пам’ятаєте вже через мить.

Я увійшов у передні двері й побачив, що Синтія сидить на кушетці у вітальні навпроти низенького, кремезного, майже лисого чоловіка зі шкірою оливкового кольору. Вони обоє підвелися, і Синтія підійшла до мене.

– Привіт, любий, – привіталася вона з усмішкою, яка здалася мені дещо силуваною.

– Привіт, – відповів я й обернувся до незнайомця.

Я подав йому руку, яку він упевнено схопив у свою й потиснув.

– Вітаю вас, – сказав я.

– Містер Арчер? – промовив він глибоким і майже солодким голосом.

– Це містер Ейбеґнел, – сказала Синтія. – Приватний детектив, якого ми наймаємо розслідувати, що сталося з моєю родиною.