Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 26 страниц)

Розділ десятий

Коли я увійшов до спальні Ґрейс, щоб поцілувати її й сказати «на добраніч», у кімнаті було вже поночі, але я відразу побачив її силует на тлі вікна, звідки вона дивилася на освітлене місяцем небо крізь свій телескоп. Я ледве міг розгледіти, що вона грубо обмотала свій прилад липучою стрічкою там, де він з’єднувався зі штативом, щоб вони трималися купи.

– Привіт, моє золотко, – привітався я.

Вона помахала мені пальцями, але не відірвалася від телескопа. Коли мої очі звикли до темряви, я побачив, що «Космос» лежить розкритий у неї на ліжку.

– Що ти там бачиш? – запитав я.

– Небагато, – відповіла вона.

– Це погано.

– Ні. Якщо нічого не наближається до землі, щоб її зруйнувати, то це добре.

– Тут я не можу тобі заперечити.

– Я не хочу, аби щось трапилося з тобою й мамою. Якби астероїд мав упасти на землю сьогодні вранці, я б тепер побачила, що він наближається, тож можете бути спокійні.

Я доторкнувся до її волосся й опустив руку на плече.

– Тату, ти вдарив мене в око, – сказала Ґрейс.

– Пробач.

– Я думаю, тітка Тес хвора, – мовила вона.

Ой, ні! Вона підслухала нашу розмову. Замість сидіти в підвалі, вона ховалася десь нагорі сходів.

– Ґрейс, невже ти…

– Вона здавалася не дуже щасливою на своєму дні народження, – сказала Ґрейс. – Я набагато щасливіша, коли ми святкуємо мій день народження.

– Коли тобі вже багато років, то день народження іноді не здається чимось таким уже незвичайним, – пояснив я. – У тебе вже було їх багато. Новизна стирається, якщо вона часто повторюється.

– А що таке новизна?

– Ти ж бо знаєш, коли щось нове, то воно тебе збуджує. Але через якийсь час воно тобі набридає. Коли щось для тебе нове, то це і є новизна.

– Он як, – промовила вона, повертаючи телескоп трохи ліворуч. – Місяць сьогодні дуже світиться. Видно всі його кратери.

– Лягай спати, – сказав я.

– Ще хвилинку, – запротестувала вона.

– Спи міцно й не турбуйся про астероїди в цю ніч.

Я вирішив не бути дуже суворим і не вимагати, щоб вона негайно ховалася під ковдру. Я вважав, що дозволити дитині досліджувати вночі Сонячну систему й лягти спати дещо пізніше – не такий тяжкий злочин, який може накликати кару з боку представників влади, призначених охороняти інтереси дітей. Легенько поцілувавши її у вухо, я вислизнув з кімнати й коридором повернувся до нашої спальні.

Синтія, яка вже сказала «на добраніч» Ґрейс, сиділа в ліжку, переглядаючи журнал. Вона лише перегортала сторінки, не виявляючи до них справжньої уваги.

– Мені треба буде завтра навідатися до крамниць, – сказала вона, не відриваючи погляду від сторінок. – Я мушу пошукати нові кросівки для Ґрейс.

– Ті, які вона тепер носить, наче ще добрі.

– Це так, але її пальці задираються в них угору. Ти поїдеш із нами?

– Звичайно, – сказав я. – Траву на моріжку я підстрижу вранці. Ми зможемо там десь пообідати.

– Сьогодні було гарно, – сказала вона. – Нам би слід частіше навідувати Тес.

– Чом би не зустрічатися з нею щотижня? – запропонував я.

– Ти так вважаєш? – запитала вона мене з усмішкою.

– Атож. Ми могли б запрошувати її до себе на вечерю, возити в ресторан Нікербокера, а можливо, в ту закусочну біля протоки, де подають страви з морепродуктів. Їй би це сподобалося.

– Їй би це дуже спродобалося. Вона була сьогодні якась стурбована. І мені здається, вона стає дуже неуважною. Я маю на увазі той факт, що вона вже мала морозиво.

Я скинув сорочку, повісив штани на спинку стільця.

– Ет, пусте, – сказав я. – Це не так уже й страшно.

Тес утрималася від того, щоб розповісти Синтії про свої проблеми зі здоров’ям. Вона не хотіла зіпсувати настрій на її власний день народження. І хоч, безперечно, сама Тес повинна була вирішити, коли розповісти цю прикру новину Синтії, мені здавалося несправедливим, що я все знаю, а моя дружина перебуває в темряві невідання.

Але ще більшим тягарем було для мене знати про гроші, які хтось анонімно передавав Тес протягом кількох років. Яке я мав право тримати цю інформацію при собі? Безперечно, Синтія мала більше право знати про це, ніж я. Але Тес не стала нічого розповідати їй, бо знала, що Синтія й так багато пережила за останній час, і я не міг не погодитися з нею. І все ж таки…

Я хотів бодай запитати Синтію, чи вона знає, що її тітка зробила кілька візитів до доктора Кінцлер, але тоді вона захоче знати, чому Тес розповіла про свої відвідини мені, а їй не розповіла, тому я вирішив промовчати.

– З тобою все гаразд? – запитала Синтія.

– Атож, гаразд. Трохи стомився, ото й усе, – мовив я, роздягаючись до трусів.

Я почистив зуби й заліз у ліжко, умостившись лежати на боку, спиною до неї. Синтія кинула свій журнал на підлогу й вимкнула світло, а через кілька секунд після цього її рука ковзнула навколо мене й погладила мені груди, а тоді вона обхопила мене пальцями.

– Ти справді дуже стомлений? – прошепотіла вона.

– Не настільки, – сказав я й перекинувся на другий бік, обличчям до неї.

– Я хочу почуватися в безпеці з тобою, – сказала вона, припадаючи губами до моїх губів.

– Сьогодні астероїдів не буде, – сказав я, і якби світло не було вимкнуте, то, гадаю, побачив би, як вона всміхнулася.

Синтія заснула швидко. Мені пощастило менше.

Я дивився у стелю, далі повернувся на свій бік і втупив погляд у цифровий годинник. Коли він показав наступну хвилину, я став рахувати до шістдесяти, чи точно вгадаю я, коли ця хвилина закінчиться. Потім знову перекинувся на спину і знову втупив погляд у стелю. Близько третьої ранку Синтія відчула мій неспокій і сонно запитала:

– З тобою все гаразд?

– Усе гаразд, – відповів я. – Повертайся до сну.

Найбільше я боявся її запитань. Якби я знав відповіді на запитання, які поставить мені Синтія, коли я розповім їй про конверти з грішми, підсовувані Тес для того, щоб вона могла платити за її навчання, то міг би розповісти їй про них відразу.

Ні, це була неправда. Знати кілька відповідей означало б розбудити нові запитання. Припустімо, я знав би, що гроші передавав хтось із її родини. Припустімо, я навіть знав би, хто саме їх передавав.

Проте я все ще не зумів би відповісти на запитання: «Чому?»

Припустімо, я знав би, що гроші передавав хтось такий, що не належав до її родини? Але хто б це був? Хто інший міг би відчувати себе відповідальним перед Синтією за те, що трапилося з її матір’ю, батьком і братом, і передавати гроші на її навчання в такий спосіб?

А тоді я став думати, чи повинен розповісти все це поліції. Переконати Тес, щоб вона передала туди свою записку й конверти. Можливо, навіть після стількох років і після багаторазового обмацування вони досі зберігають таємниці, що їх могла б розгадати людина, добре знайома з сучасними методами кримінологічного розслідування.

За тієї умови, звичайно, що в поліції знайшовся б чоловік, досі зацікавлений у цій справі. Адже її вже дуже давно віддали в «холодний» архів.

Коли вони знімали телевізійне шоу, їм було дуже нелегко знайти в поліції бодай одну людину, яка брала участь у розслідуванні цієї справи. Через це їм і довелося брати інтерв’ю в того суб’єкта з Аризони, який, сидячи біля свого будинку на колесах, визнав за можливе натякнути, що Синтія якось причетна до зникнення свого брата та своїх батьків – жлоб паскудний!

Отак і лежав я, не можучи заснути, розчавлений тим знанням, яким не міг поділитися з Синтією і яке лише нагадувало мені про те, як багато ми ще не знаємо.

Я згаяв певний час у книгарні, поки Синтія й Ґрейс дивилися на черевики. Я тримав у руках один із ранніх романів Філіпа Рота, який мені ніколи не доводилося читати, коли до мене підбігла Ґрейс. Синтія пленталася за нею із сумкою в руці.

– Я помираю з голоду, – сказала Ґрейс, обхопивши мене руками.

– Ви купили кросівки?

Вона відступила на крок і в позі фотомоделі показала мені спочатку одну свою ногу, потім – другу. Білі кеди з рожевим «Найкі».[14]14
  Товарний знак однойменної компанії.


[Закрыть]

– А що в сумці? – запитав я.

– Її старі кросівки, – сказала Синтія. – Їй захотілося негайно перевзутися в нові. Ти голодний?

Я був голодний. Я поклав книжку Рота назад, і ми поїхали ескалатором на поверх продовольчих товарів. Ґрейс хотіла в Макдоналдс, тому я дав їй грошей, щоб вона собі щось там купила, а ми з Синтією пішли до іншого прилавка, де замовили собі суп і сандвічі. Синтія, весь час позирала в бік Макдоналдса, щоб не загубити Ґрейс. Сьогодні, в неділю пополудні, весь торговельний комплекс вирував народом, а особливо людно було на поверсі продовольчого обслуговування. Деякі столики були ще вільні, але люди весь час підходили.

Синтія була така заклопотана спостереженням за Ґрейс, що я зсунув докупи обидві наші таці, поклав на них ложки, ножі, виделки та серветки, поклав сандвічі, коли ті були готові, й поставив тарілки з супом.

– Вона знайшла нам стіл, – сказала Синтія.

Я розглянувся навкруги й побачив Ґрейс, яка сиділа за столом на чотири особи й махала нам рукою ще довго після того, як ми її помітили. Коли ми приєдналися до неї, вона вже дістала свого біґ-мака з коробки, де були також палички смаженої картоплі-фрі.

– Брр, – сказала вона, побачивши сметану в моєму супі-броколі.

Жінка років п’ятдесяти з добрим обличчям, у синьому жакеті, яка сиділа сама-одна за сусіднім столом, подивилася на нас, усміхнулася й повернулася до свого ланчу.

Я сидів навпроти Синтії, Ґрейс сиділа праворуч від мене. Я помітив, що Синтія дивиться через моє плече. Я обернувся, поглянув туди, куди дивилася Синтія, й обернувся назад.

– Що там таке? – запитав я.

– Нічого, – сказала вона й надкусила свій сандвіч із курятиною та салатом.

– Куди ти дивилася?

– Нікуди, – сказала вона.

Ґрейс запхала картопляну паличку собі в рот, швидко подрібнивши її на сегменти у чверть дюйма завдовжки.

Синтія знову дивилася через моє плече.

– Синтіє, – запитав я, – на якого дідька ти так пильно дивишся?

Цього разу вона не стала так відразу заперечувати, що щось привернуло її увагу.

– Там якийсь чоловік, – мовила вона.

Я хотів обернутися, але вона сказала:

– Ні, не дивися.

– І що в ньому такого особливого?

– Нічого, – сказала вона.

Я зітхнув і, мабуть, закотив очі.

– Ради Бога, Синтіє, ти не можеш витріщатися на якогось незнайомого чоловіка просто так…

– Він схожий на Тода, – сказала вона.

Гаразд, сказав я собі. Ми вже тут були. Лише зберігай спокій.

– Окей, – промовив я вголос. – Але що ти бачиш у ньому схожого на свого брата?

– Я не знаю. Але щось у ньому є. Він мені здається таким, яким, либонь, був би сьогодні Тод.

– Про що ви розмовляєте? – запитала Ґрейс.

– Не звертай уваги, – сказав я, а звертаючись до Синтії, мовив: – Скажи мені, в чому саме він схожий на твого брата, і я наче випадково обернуся й погляну на нього.

– У нього чорне волосся, на ньому брунатна куртка. Він їсть китайську їжу. У цю хвилину їсть яєчний рулет. Він схожий на молодшу версію мого тата й на старшу версію Тода, запевняю тебе.

Я повільно обкрутився на своєму стільці без спинки, вдав, ніби роздивляюся кіоски, що торгували різними наїдками, обираючи, щоб його ще купити собі поїсти. Я побачив того незнайомця, побачив, як він ловить язиком листочки брюссельської капусти, що випадали з його наполовину з’їденого яєчного рулета. Я бачив кілька фотографій Тода із Синтіїної коробки для черевиків, наповненої пам’ятними речами, і визнав за можливе, що якби він досяг своїх пізніх тридцятих або своїх ранніх сорокових років, він міг би бути трохи схожим на того суб’єкта. Трохи розповніле, одутлувате обличчя, чорне волосся, зріст близько шести футів, хоч точніше його визначити було важко, поки він сидів.

Я обернувся назад.

– Він схожий на мільйон інших чоловіків, – мовив я.

– Я хочу придивитися до нього ближче, – сказала Синтія.

Вона підвелася на ноги, перш ніж я встиг її зупинити.

– Стривай, моя люба, – сказав я, коли вона проходила повз мене, зробивши невдалу спробу схопити її за руку.

– Куди це мама пішла?

– До туалету, – відповів я.

– Я теж хочу до туалету, – сказала Ґрейс, махаючи ногами вперед і назад, щоб помилуватися своїми новими кедами.

– Вона поведе тебе потім, – сказав я.

Я спостерігав, як Синтія обходить довгий ряд кіосків, ідучи в протилежному напрямку від того, в якому сидів той чоловік. Вона проминула всі прилавки й торговельні точки, наближаючись до нього ззаду і трохи збоку. Коли вона проминала його, то пішла прямо, підійшла до Макдоналдса і стала там у чергу, раз у раз позираючи з удавано неуважним виглядом на незнайомця, що, як їй здавалося, був дивовижно схожий на її брата Тода.

Коли вона повернулася, то презентувала Ґрейс шоколадне морозиво у невеличкій пластиковій чашці. Її рука тремтіла, коли вона поклала її на тацю Ґрейс.

– Ура! – вигукнула Ґрейс.

Синтія не звернула ніякої уваги на вдячний вигук своєї доньки. Вона подивилася на мене й сказала:

– Це він.

– Синтіє.

– Це мій брат.

– Синтіє, візьми себе в руки, це не Тод.

– Я дуже добре придивилася до нього. Це він. Я так само переконана в тому, що то мій брат, як у тому, що Ґрейс сидить тут із нами.

Ґрейс підняла голову від свого морозива.

– Твій брат тут? – Вона справді здавалася зацікавленою. – Тод?

– Їж своє морозиво, – сказала Синтія.

– Я знаю, як його звали, – сказала Ґрейс. – А твого тата звали Клейтон, а твою матір – Патрисія.

Вона проторохтіла ці імена, так наче виконувала якусь вправу на уроці.

– Ґрейс! – сердито вигукнула Синтія.

Моє серце закалатало. Я відчув, що це може закінчитися дуже погано.

– Піду поговорю з ним, – сказала вона.

– Ти цього не зробиш, – мовив я. – Подумай, той чоловік ніяк не може бути Тодом. Задля всього святого, якби твій брат був живий і здоровий, якби він ходив до торговельного центру, якби привселюдно споживав китайський обід, невже ти думаєш, що він не дав би тобі про себе знати? І він помітив тебе також. Ти тут вельми точно наслідувала манери інспектора Клузо,[15]15
  Інспектор Жак Клузо – детектив, персонаж із телесеріалу Блейка Едвардса «Рожева Пантера».


[Закрыть] петляючи навколо нього, і твої наміри були до бісової матері очевидними. Це просто звичайний собі чоловік, може, й справді трохи схожий на твого брата. Ти підійдеш, заговориш до нього, так ніби він Тод, він буде приголомшений і невідомо як усе це закінчиться…

– Він іде геть, – сказала Синтія з панічним розпачем у голосі.

Я рвучко обернувся. Незнайомець був уже на ногах. Він востаннє обтер рота паперовою серветкою, зібгав її в руці й поклав на паперову тарілку. Він залишив свою тацю на місці, не поніс її до сміттєвого кошика й пішов у напрямку туалетів.

– Хто це, інспектор Клузо? – запитала Ґрейс.

– Ти не можеш піти за ним до нужника, – остеріг я Синтію.

Вона сиділа, мов заклякла, спостерігаючи, як незнайомець звернув у коридор, що вів до чоловічих і жіночих туалетів. Він повернеться звідти, і вона може його зачекати.

– Ти підеш до чоловічого туалету? – запитала Ґрейс у матері.

– Їж своє морозиво, – знову відказала їй Синтія.

Жінка в синьому жакеті, що сиділа за сусіднім столом, колупалася у своєму салаті, вдаючи, ніби вона нас не слухає.

Я зрозумів, що маю лише кілька секунд на те, щоб переконати Синтію не робити того, про що ми потім усі пожалкуємо.

– Пам’ятаєш, як ти мені сказала, коли ми тільки познайомилися, що постійно бачиш людей, які здаються тобі твоїми рідними?

– Скоро він знову з’явиться. Якщо звідти немає іншого виходу. Чи немає там іншого виходу, з того боку?

– Не думаю, – сказав я. – Ці почуття є для тебе цілком нормальними. Ти шукала рідних протягом усього свого подальшого життя. Пам’ятаю, кілька років тому я дивився передачу за участю Лері Кінґа,[16]16
  Відомий американський диктор (нар. 1933 р.)


[Закрыть] і вони показували сюжет про чоловіка, чий син був убитий Симпсоном (здається, його прізвище було Ґолдмен), і він розповів Лері, що їхав в автомобілі й побачив, що хтось веде машину так, як водив її його син, і він погнався за тією машиною, щоб ближче роздивитися водія, тільки для того, аби переконатися, що то не його син, хоч і знав, що його син мертвий, знав, що шукати його немає ніякого сенсу…

– Ти не знаєш, мертвий Тод чи ні, – сказала Синтія.

– Справді, я не знаю. Але я зовсім не про те хотів тобі сказати. Я мав на увазі, що…

– А ось і він. Він прямує до ескалатора.

Вона підхопилася на ноги й побігла.

– Прокляття! – вигукнув я.

– Тату! – скрикнула Ґрейс.

Я обернувся до неї.

– Залишайся тут і нікуди не йди, зрозуміла?

Вона кивнула, ложечка з морозивом застигла напівдорозі до її рота. Жінка, що сиділа за сусіднім столом, знову подивилася на нас, і я перехопив її погляд.

– Пробачте мені, – вибачився я, – чи не подивитесь ви за моєю донькою лише хвилину або дві?

Вона дивилася на мене, не знаючи, що мені відповісти.

– Не більш як дві хвилини, – мовив я, намагаючись переконати її, а тоді підхопився на ноги, не давши їй змоги сказати «ні».

Я побіг за Синтією. Мені пощастило побачити голову чоловіка, за яким вона гналася, що вже зникала в натовпі, коли він спускався по ескалатору. Продовольчий поверх був так заповнений людьми, що Синтії довелося проштовхуватися крізь густий натовп, і коли вона ступила на верхню сходинку ескалатора, то між нею й тим чоловіком було з півдесятка людей і стільки ж їх було між Синтією та мною.

Коли незнайомець зійшов з ескалатора, він швидко рушив у напрямку виходу. Синтія намагалася обминути молоде подружжя, яке було перед нею, але вони тримали перед собою на сходах дитячого візка, який небезпечно розгойдувався, і вона зазнала невдачі.

Коли вона доїхала до кінця, то бігцем кинулася наздоганяти незнайомого чоловіка, який був уже майже біля дверей.

– Тоде! – крикнула вона.

Незнайомець ніяк не зреагував на її крик. Він штовхнув перші двері, дозволив їм зачинитися за собою, штовхнув другі, вийшов назовні й попрямував до паркувального майданчика. Я майже наздогнав Синтію, коли вона пройшла крізь перші двері.

– Синтіє! – гукнув я.

Але вона звернула на мене не більше уваги, аніж той чоловік звернув на неї. Вибігши назовні, вона знову гукнула: «Тоде!» і знову без жодного результату, а тоді наздогнала того чоловіка і схопила його за лікоть.

Він обернувся, отетерівши від подиву, коли побачив перед собою цю засапану жінку з диким і нестямним поглядом широко розплющених очей.

– У чому річ? – запитав він.

– Пробачте мені, – сказала Синтія, замовкнувши на хвилю, щоб перевести подих. – Але, здається, я знаю вас.

Я вже був поряд із нею, і незнайомець подивився на мене, мовби запитуючи: «Що тут, у дідька, відбувається?»

– Не думаю, – повільно проказав незнайомець.

– Ви – Тод, – заявила Синтія.

– Тод? – він похитав головою. – Пробачте, леді, але я не знаю…

– Я знаю, хто ви, – сказала Синтія. – Я бачу у вас мого батька. У ваших очах.

– Пробачте їй, – перепросив я чоловіка. – Моїй дружині здалося, що ви її брат. Вона не бачила його дуже давно.

Синтія сердито обернулася до мене.

– Я ще не втратила розум. – І, звертаючись до незнайомця, запитала: – Тоді хто ж ви такий? Скажіть мені, хто ви такий?

– Леді, я не знаю, в чому ваша довбана проблема, але не втягуйте мене в неї, гаразд?

Я спробував стати між ними двома й, говорячи так спокійно, як тільки міг, сказав незнайомому чоловікові:

– Я знаю, повірте мені, що прошу у вас дуже багато, але, можливо, якби ви могли сказати нам, хто ви такий, це повернуло б моїй дружині спокій.

– Ви збожеволіли, – сказав він. – Я не зобов’язаний це робити.

– От бачиш? – вигукнула Синтія. – Це ти, Тоде, але з якоїсь причини не хочеш у цьому зізнатися.

Я відвів Синтію вбік і сказав:

– Дай мені хвилинку.

Потім повернувся до незнайомця й пояснив:

– Родина моєї дружини зникла багато років тому. Вона дуже давно не бачила свого брата, а ви, певно, маєте якусь схожість із ним. Я вас зрозумію, якщо ви скажете «ні», але якби ви показали мені якесь посвідчення особи, водійські права або щось таке, це дуже допомогло б. Це прояснило б цю ситуацію раз і назавжди.

Він вивчав моє обличчя кілька хвилин.

– Їй треба лікуватися, й ви це знаєте, – мовив він.

Я нічого не відповів.

Нарешті він зітхнув, похитав головою і дістав свій гаман із задньої кишені. Він розкрив його й показав мені пластикову картку.

– Ось, – сказав він, подаючи її мені.

То були права водія, видані в Нью-Йорку на ім’я Джеремі Слоуна з адресою в Янґстауні. На посвідченні була фотографія.

– Ви дозволите мені показати це їй? – запитав я.

Він кивнув. Я підійшов до Синтії і подав їй картку.

– Подивися-но.

Вона обережно взяла посвідчення своїм великим і вказівним пальцями і стала розглядати його крізь сльози, які вже почали затуманювати їй очі. Її погляд ковзнув від картки до того, хто був на ній зображений. Вона спокійно повернула незнайомцеві його документ.

– Пробачте мені, – сказала вона. – Я вас дуже прошу, пробачте.

Чоловік забрав своє водійське посвідчення, поклав його знову в гаман, знову обурено похитав головою, дуже тихо промурмотів кілька слів – з яких я розчув тільки одне, «психопатка» – і попрямував до паркувального майданчика.

– Ходімо, Синтіє, – сказав я. – Треба забрати Ґрейс.

– Ґрейс? – запитала вона. – Ти покинув Ґрейс?

– Я залишив її під наглядом, – сказав я. – Усе гаразд.

Але вона побігла в торговельний комплекс через головний двір, потім по ескалатору. Я не відставав від неї, і ми побігли між заповненими народом столами туди, де ми обідали. Там досі стояли три таці, на яких холонули наші миски з недоїденим супом і лежали теж недоїдені сандвічі, там-таки ми побачили й рештки від купленого в Макдоналдсі ланчу Ґрейс.

Ґрейс там не було.

Жінки в синьому жакеті там не було.

– Де, в біса…

– О Боже! – сказала Синтія. – Ти залишив її тут? Ти залишив її тут саму-одну?

– Кажу ж тобі, я залишив її з тією жінкою, вона сиділа тут.

Я хотів би сказати їй, що якби вона по-дурному не кинулася навздогін за тим суб’єктом, то переді мною не виникла б необхідність покинути Ґрейс саму.

– Вона має бути десь тут, – сказав я.

– Що то була за жінка? – запитала Синтія. – Який вона мала вигляд?

– Не знаю. Я хочу сказати, що то була жінка старшого віку. На ній був синій жакет. То була жінка, яка сиділа тут.

Жінка залишила недоїденим салат на своїй таці, тут-таки стояла паперова чашка, наполовину наповнена пепсі чи кока-колою. Схоже було, вона покинула свій обід у великому поспіху.

– Треба звернутися до служби безпеки торговельного центру, – сказав я, докладаючи всіх зусиль, щоб не піддатися паніці. – Вони зможуть затримати жінку в синьому жакеті з малою дівчинкою…

Я обдивився продовольчий поверх пильним поглядом, шукаючи якусь офіційну особу.

– Ви не бачили тут малої дівчинки? – запитувала Синтія в людей, які сиділи за сусідніми столами. Ті відповідали їй байдужими поглядами, знизуючи плечима. – Їй вісім років. Вона сиділа тут.

Я відчував, як мене опановує почуття безпорадності. Я подивився назад, туди, де був прилавок Макдоналдса, подумавши, що, можливо, та жінка повела її з собою, звабивши обіцянкою купити їй ще одне морозиво. Але Ґрейс була надто кмітлива, щоб піддатися на такий обман. Їй було лише вісім років, але вона обізнана з усіма правилами, як дитині треба поводитися на вулиці.

Синтія, стоячи посеред заповненого людьми продовольчого поверху, стала кликати нашу доньку:

– Ґрейс! – гукнула вона. – Ґрейс!

І раптом позад себе я почув голос:

– Привіт, тату!

Я рвучко обернувся.

– Чого мама кричить? – поцікавилася Ґрейс.

– Де ти, в біса, була? – запитав я.

Синтія побачила Ґрейс і кинулася до нас.

– А куди поділася та жінка?

– Її мобільник задзвонив, і вона сказала, що їй треба йти, – безтурботно пояснила Ґрейс. – А мені треба було піти в туалет. Я ж тобі сказала, що мені треба до туалету. Не було чого хвилюватися.

Синтія схопила Ґрейс і мало не задушила її в обіймах. Якщо я переживав муки сумління, що сам-один знаю про таємні виплати Тес, то тепер я про них забув. У цю родину не можна було вносити більше хаосу.

Ніхто не озивався протягом усієї подорожі додому.

Коли ми повернулися, на дисплеї телефону висвічувалося послання. Воно було від одного з режисерів студії «На крайній межі». Ми троє стояли на кухні й слухали, як вона повідомила, що хтось увійшов із ними в контакт. Хтось сказав, ніби знає, що могло статися з батьками та братом Синтії.

Синтія негайно зателефонувала на кіностудію і стала чекати, поки хтось знайде режисера, яка пішла випити кави. Нарешті вона взяла слухавку.

– Хто вам телефонував? – запитала Синтія, стримуючи дихання. – Мій брат?

Вона досі була переконана, що сьогодні бачила його. Тому його дзвінок здавався їй цілком імовірним.

– Ні, – сказала режисер.

То був не її брат, а якась жінка, ясновидиця чи щось таке. Але особа, варта довіри, наскільки їм відомо.

Синтія повісила слухавку і сказала:

– Якась ясновидиця запевняє, ніби знає, що трапилось.

– Кльово! – сказала Ґрейс.

Це справді щось надзвичайне, подумав я. Ясновидиця. Це збіса щось надзвичайне.