Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 26 страниц)

Розділ шостий

Після того як Ролі закінчив розповідати мені про те, що побачив, коли сидів у далекому кутку вчительської кімнати, вдаючи, ніби заглибився в читання газети, він повідомив мені й кілька приємних новин. Сильвія, вчителька мистецтва, завтра має намір провести репетицію великої річної шкільної вистави, якою в цьому році будуть «Кляті янкі».[7]7
  Музична комедія, сучасна версія легенди про Фауста, яку ставили у Вашингтоні в 50-х pp. За новелою Воллопа «Рік, коли «Янкі» втратили звання чемпіона». «Янкі» – професійна футбольна команда Нью-Йорка.


[Закрыть] Половина дітей із мого класу письмової творчості беруть участь у виставі, тож мій перший урок фактично скасовується. Оскільки так багато учнів не буде, то не прийдуть і ті, хто мусив прийти.

Тож наступного ранку, коли Ґрейс їла свої грінки з джемом, я сказав:

– Вгадай, хто тебе поведе до школи сьогодні?

Її личко засяяло.

– Ти мене поведеш? Справді ти?

– Так. Я вже сказав твоїй матері. У мене сьогодні немає першого урока, тож усе окей.

– Ти поведеш мене, як і вона, тобто йтимеш поруч зі мною?

Я почув, що Синтія спускається сходами, тож притулив пальця до губів, і Ґрейс ураз замовкла.

– Отже, Гарбузику, сьогодні тебе поведе до школи твій тато, – сказала Синтія.

Гарбузик – це було пестливе ім’я, яким називала Синтію її мати.

– Ти не проти? – запитала вона.

– Звісно, ні!

Синтія підвела брови.

– Так, я бачу, моє товариство тобі не до вподоби.

– Мамо… – сказала Ґрейс.

Її мати всміхнулася. Якщо вона й справді була ображена, то цього не показала. Ґрейс не дуже повірила в щирість тієї усмішки й тому змінила тактику.

– Мені приємно іноді пройтися з татом для переміни.

– Що ти там читаєш? – запитала Синтія, звертаючись до мене.

Я розгорнув газету на рекламних оголошеннях із продажу нерухомого майна. Один раз на тиждень газета відводила спеціальний розділ, заповнений оголошеннями про продаж будинків.

– Та нічого.

– Як то нічого? Ти думаєш, нам слід переселитися?

– Я не хочу переселятися, – сказала Ґрейс.

– Ніхто нікуди не переселяється, – промовив я. – Хоч іноді мені й хочеться більше простору.

– Як ти можеш отримати більше простору без переселення? – запитала Синтія.

– Маєш слушність, – мовив я. – Отже, нам доведеться переселитися, щоб мати більше простору.

– Або добудувати цей простір тут, – сказала Синтія.

– Чудово! – вигукнула Ґрейс у захваті. – Ми збудуємо обсерваторію!

Синтія засміялася, потім сказала:

– Я мала на увазі ще одну туалетну кімнату.

– Ні, ні, – не хотіла здаватися Ґрейс. – Ми зробимо кімнату з діркою у стелі, щоб крізь ту дірку можна було бачити зорі, коли споночіє, і ви купили б мені більший телескоп, щоб дивитися крізь нього прямо вгору, а не крізь якесь паскудне вікно.

– Не кажи «паскудне», – промовила Синтія, але вона всміхалася.

– Гаразд, – погодилася Ґрейс. – Це я зробила хибний трюк?

У нашому домі завжди вживався цей вислів – «хибний трюк». Це був такий собі жартівливий вислів, яким ми з Синтією замінили «хибний крок». Ми застосовували його із Синтією дуже давно, і Ґрейс щиро повірила, що саме так і треба казати, коли ти припустишся якоїсь помилки.

– Ні, моя люба, це не хибний трюк, – сказав я. – Ми просто не хочемо від тебе чути це слово.

Ґрейс змінила тему розмови й запитала:

– А де мій дозвіл?

– Який дозвіл? – запитала мати.

– Дозвіл на екскурсію, – сказала Ґрейс. – Від нас вимагатимуть дозвіл.

– Моя люба, ти нічого не казала нам про якийсь дозвіл, – промовила Синтія. – Тобі не слід казати нам про такі речі в останню хвилину.

– Про який дозвіл ідеться? – запитав я.

– Ми сьогодні йдемо на екскурсію на пожежну станцію, і нас туди не пустять, якщо ми не покажемо дозвіл від батьків.

– Чому ти не сказала нам про це раніше?

– Не турбуйся, – заспокоїв я Ґрейс. – Зараз я тобі видам дозвіл.

Я побіг нагору, до кімнати, яка мала бути нашою третьою спальнею, але насправді була майстернею для шиття й кабінетом. У кутку стояв письмовий стіл, а на тому столі – комп’ютер, на якому ми працювали спільно з Синтією і яким я користувався, готуючись до своїх уроків. На тому ж таки столі була й друкарська машинка «Роял» із моїх університетських днів, я досі друкував на ній усілякі коротенькі нотатки, бо почерк у мене жахливий, а мені значно легше запхати аркуш у машинку, аніж умикати комп’ютер, відкривати World, створювати документ, потім друкувати його на принтері й таке інше.

Тож я швидко надрукував коротку записку до вчительки Ґрейс, у якій ми надавали нашій доньці дозвіл покинути територію школи й вирушити на екскурсію до пожежної станції. Я лише сподівався, що клавіша, яка друкувала «е», таке схоже на «с», не призведе до непорозумінь, а надто коли ім’я моєї доньки хтось прочитає як «Ґрсйс».

Я спустився вниз і віддав Ґрейс дозвіл, згорнувши його і звелівши покласти до свого ранця, щоб не загубився.

Коли я був уже у дверях, Синтія сказала мені:

– Не йди звідти, поки не переконаєшся, що вона увійде досередини.

Ґрейс цих слів не почула, бо вже вибігла на під’їзну алею, крутячись, наче дзиґа.

– А чом би їм спершу не пограти в якусь гру на шкільному подвір’ї? – сказав я. – А коли вони побачать такого суб’єкта, як я, що тиняється поблизу, хіба не повинні вони викликати копів?

– Якби я тебе там побачила, то негайно б заарештувала, – відповіла Синтія. – У такому разі доведи її до шкільного подвір’я. Оце й усе. – Вона притягла мене ближче до себе. – Отже, коли точно тобі треба бути у школі?

– Не раніше, аніж почнеться другий урок.

– То ти маєш у своєму розпорядженні ще майже годину, – сказала вона й обдарувала мене таким поглядом, яким вона обдаровує мене не так часто, як мені хотілося б.

– Так, – відповів я цілком незворушно. – Ви маєте рацію, місіс Арчер. Може, ви б хотіли сказати мені щось іще?

– Може, й хотіла б, містере Арчер, – сказала Синтія, усміхнувшись мені й легенько цьомкнувши в губи.

– Чи Ґрейс не запідозрить чого-небудь, якщо ми бігтимемо з нею до самої школи?

– А ви просто йдіть, – сказала Синтія й виштовхала мене у двері.

– Отже, який у нас план? – запитала Ґрейс, коли ми звернули на тротуар, ідучи поряд.

– План? Немає в нас ніякого плану.

– Я хотіла запитати, як далеко збираєшся ти мене вести?

– Думаю, я зайду до школи разом із тобою, а може, навіть посиджу з тобою у класі протягом години або десь так.

– Тату, не жартуй.

– А хто каже, що я жартую? Мені хочеться посидіти у твоєму класі з тобою. Подивитися, чи добре ти виконуєш свої завдання.

– Ти навіть не помістишся за партою, – застерегла мене Ґрейс.

– А я можу сісти на неї верхи. Я не примхливий.

– У мами сьогодні непоганий настрій, – сказала Ґрейс.

– Авжеж, непоганий, – погодився я. – У мами часто буває непоганий настрій.

Ґрейс подивилася на мене з таким виразом, ніби давала мені зрозуміти, що я тут не цілком щирий.

– Твоїй мамі доводиться багато про що думати цими днями. Вони були нелегкими для неї.

– Бо минуло двадцять п’ять років, – сказала Ґрейс.

Отак прямо й сказала.

– Атож, – підтвердив я.

– І через телевізійне шоу, – сказала вона. – Я не знаю, чому ви не дозволили мені подивитись його. Ти записав його на відео?

– Твоя мати не хоче, щоб ти переживала через те, що довелося пережити їй, – пояснив я.

– Одна з моїх подруг записала його на відео, – спокійно сказала Ґрейс. – Я, можна сказати, вже його бачила.

У тоні її голосу прозвучало: «Тож немає жодного сенсу його від мене ховати».

– А де ти його дивилася? – запитав я.

Синтія тримала свою дочку на такому короткому повідку, що вона знала б, якби Ґрейс пішла до подруги після школи. Може, Ґрейс таємно пронесла стрічку додому й подивилася її зі стишеним звуком, коли ми були нагорі, в кабінеті?

– Я ходила до неї додому під час перерви на обід, – сказала Ґрейс.

Навіть коли дитині лише вісім років, її не вдається ізолювати від зовнішнього світу. Мине ще п’ять років, і вона вже буде підлітком. Господи!

– Хоч би хто тобі показав це шоу, йому не слід було цього робити, – сказав я.

– Я думаю, той коп учинив підло, – мовила Ґрейс.

– Який коп? Про що ти говориш?

– А той, що давав інтерв’ю для шоу. Який живе у трейлері. В одному з тих блискучих. Який висловив подив, що мама сама-одна залишилася жива. Я думаю, він сказав це з натяком. Він натякав, що це зробила мама. Що мама повбивала їх усіх.

– Атож, правда твоя, він учинив, як дірка-в-дупі.

Ґрейс обернула голову й подивилася на мене.

– Це хибний трюк, – сказала вона.

– Лайка і хибний трюк – різні речі, – пояснив я, похитавши головою.

Мені не хотілося заглиблюватися в цю тему.

– А мама любила свого брата? Тода?

– Так. Вона любила його. Вона билася з ним, як це часто буває між сестрою й братом, але вона любила його. І вона не вбивала ані його, ані свою матір, ані свого батька, і мені шкода, що ти бачила це шоу й почула слова тієї дірки-в-дупі – атож, мерзенної дірки-в-дупі – бо це нечувано, щоб детектив висловлював таке припущення. – Я помовчав. – Ти скажеш своїй матері, що бачила шоу?

Ґрейс, трохи приголомшена тим, що я так безсоромно застосував лайливе слово, заперечливо похитала головою.

– Я думаю, вона дуже розсердилася б.

Це, мабуть, було правдою, але я не хотів їй цього казати.

– Ну, гаразд, можливо, ти поговориш з нею про це іншого разу, коли день для всіх буде добрим.

– Сьогодні буде добрий день, – сказала Ґрейс.

Попереду я побачив кількох школярів приблизно її віку, можливо навіть, то були її друзі. Дедалі більше дітей виходило з бічних провулків на нашу вулицю. Школу було видно за три квартали.

– Ми наближаємося, – сказала Ґрейс. – Ти можеш стежити за мною звідси.

– Гаразд, – погодився я. – Так і зробимо. Ти мене зараз випередиш. А я йтиму ходою старого діда. Як Тім Конвей.[8]8
  Американський комедійний актор (нар. 1933 p.).


[Закрыть]

– Хто?

Я зачовгав ногами, і Ґрейс захихотіла.

– Бувай, тату, – сказала вона й прискорила ходу.

Я не відривав від неї погляду, роблячи свої маленькі кроки. Мене наздоганяли й випереджали діти, які йшли пішки або їхали на велосипедах, скейтбордах і роликових ковзанах.

Ґрейс не озиралася. Вона побігла, наздоганяючи своїх подруг із криком: «Зачекайте!» Я засунув руки в кишені й подумав про те, що тепер мені можна повернутися додому й побути кілька хвилин наодинці з Синтією.

І тут повз мене проїхав коричневий автомобіль.

Це була давня північноамериканська модель, досить поширена, мабуть, «Імпала» з дещо заіржавілими нішами шасі. Вікна були затемнені, але скло дешеве й покрите повітряними бульбашками, так ніби автомобіль був хворий на кір абощо.

Я стояв і дивився, як він поїхав униз по вулиці до останнього перехрестя перед школою, де Ґрейс базікала з двома своїми подругами.

Автомобіль зупинився на розі, за кілька ярдів від Ґрейс, і на мить моє серце мало не вистрибнуло мені в рот.

А потім один із задніх хвостових ліхтарів автомобіля став блимати, автомобіль завернув праворуч і зник за рогом вулиці.

Ґрейс та її подруги за допомогою працівника дорожньої служби в яскравому помаранчевому одязі й з величезним знаком STOP у руці перейшли через дорогу й попрямували до шкільного подвір’я. На мій подив, Ґрейс озирнулася й помахала мені рукою. Я підняв руку й помахав їй у відповідь.

Отже, коричневий автомобіль існує справді. Але жоден чоловік не вистрибнув із нього й не погнався за нашою донькою. Жоден чоловік також не вистрибнув із нього й не погнався за якоюсь іншою дитиною. Якщо його водієм і справді був якийсь божевільний серійний убивця – на відміну від серійного вбивці з досконало ясним розумом, – то цього ранку він не був налаштований на серійні вбивства.

Схоже, то просто якийсь чоловік їхав на свою роботу.

Я постояв там іще одну мить, спостерігаючи, як Ґрейс поринула в потік інших школярів, і відчув, як мене огортає смуток. У світі Синтії усі змовлялися, щоб викрасти близьких їй людей.

Можливо, якби мене не обсідали такі думки, я повертався б додому з більшим вистрибом. Але що ближче я підходив до нашого будинку, то більших зусиль докладав, щоб позбутися свого похмурого настрою. Адже моя дружина чекала на мене, й вельми можливо, вона вже лежала на ліжку під ковдрою. Тож я спринтом подолав останній квартал, який відокремлював мене від нашого дому й, увійшовши через передні двері, голосно гукнув:

– Я пове-е-е-е-рнувся!

Відповіді не було.

Я подумав, це означає, що Синтія уже в ліжку й чекає мене нагорі, та тільки-но я поставив ногу на нижню сходинку, як почув її голос із кухні.

– Я тут, – сказала Синтія.

У її голосі мені вчувся якийсь пригнічений розпач.

Я стояв у дверях. Вона сиділа за кухонним столом, телефон стояв перед нею. На її обличчі не було ані кровинки.

– Що сталося? – запитав я.

– Був телефонний дзвінок, – тихо відповіла Синтія.

– Від кого?

– Він не сказав, хто він.

– Чого він хоче?

– Він лише сказав, що має послання.

– Яке послання?

– Він сказав, вони мені прощають.

– Прощають? Хто?

– Моя родина. Він сказав, вони прощають мені те, що я зробила.

Розділ сьомий

Я сидів біля Синтії за кухонним столом. Я поклав долоню на її руку й відчув, що вона тремтить.

– Ну, гаразд, – промовив я. – Спробуй-но пригадати точно, що він сказав.

– Я вже тобі сказала, – відповіла вона, заникуючись на кожному слові. Вона прикусила верхню губу. – Він сказав – стривай-но, я опаную себе. – Вона спробувала зосередитися. – Задзвонив телефон, і я сказала: «Алло!», а він запитав: «Це Синтія Бідж?» Я вся стрепенулася, коли мене назвали цим ім’ям, але відповіла, що це я. Я не могла повірити своїм вухам, але він сказав: «Твоя родина, вони тобі прощають. – Вона на мить замовкла. – Те, що ти зробила». Я не знала, що йому сказати. Я лише запитала, хто він такий і про що він говорить.

– А він?

– А він не сказав більше нічого. Він просто поклав слухавку. – Одинока сльозинка потекла по щоці Синтії, коли вона подивилася мені в обличчя. – Навіщо він таке говорить? Що він хоче сказати цим «вони прощають мені»?

– Не знаю, – відповів я. – Певно, якийсь придурок. Якийсь придурок, що бачив шоу.

– Але навіщо якомусь чоловікові телефонувати мені й таке говорити? Чого він хоче цим досягти?

Я підтягнув телефон ближче до себе. Це був єдиний телефон високих технологій, який ми мали у себе в домі, з невеличким ідентифікатором абонента, який телефонує, та дисплеєм.

– Чому він каже, що моя родина прощає мені? Що я зробила своїй родині? Я нічого не розумію. Але якби я справді їм щось зробила, то як вони могли б повідомити мене про те, що прощають мені? Це не має жодного сенсу, Тері.

– Звичайно, не має. Це якесь божевілля. – Я подивився на телефон. – Ти бачила, звідки надійшов виклик?

– Я дивилася, але нічого не було, а коли він поклав слухавку, то я спробувала з’ясувати номер.

Я натиснув кнопку, що показувала історію викликів. Ніякого запису про виклик протягом останніх хвилин не було.

– Дисплей нічого не показує, – мовив я.

Синтія шморгнула носом, витерла сльозу зі щоки й нахилилася над телефоном.

– Я, здається… що ж я зробила? Коли я вирішила з’ясувати, звідки надійшов виклик, то натиснула ось цю кнопку, щоб зберегти його..

– Ось так ти його стерла.

– Що ти сказав?

– Ти стерла останній виклик з історії викликів, – сказав я.

– О, прокляття, – промовила Синтія, – я була така стривожена, така схвильована, я просто не знала, що роблю.

– Нічого дивного, – мовив я. – Але принаймні як звучав голос того незнайомця?

Синтія не почула мого запитання. Погляд у неї був цілком відсутній.

– Не можу повірити, що я це зробила. Не можу повірити, що я стерла номер. Але на екрані все одно нічого не було. Ти ж знаєш, іноді вони кажуть, що це невідомий номер.

– Гаразд, облишмо цим перейматися. Але голос того чоловіка, як він звучав?

Синтія підняла обидві руки жестом безпорадності.

– То був просто чоловік. Він говорив якимсь неприродно низьким голосом, можливо, хотів приховати його справжнє звучання. А більше я нічого не можу сказати. – Вона замовкла на мить, але потім в її очах спалахнула іскра надії. – Можливо, нам треба подзвонити в телефонну компанію? Можливо, вони записали цей дзвінок, можливо, навіть зберегли запис?

– Вони не зберігають записів усіх дзвінків, – сказав я. – Їм байдуже до того, що там говорять і що думають люди. І що ми їм скажемо? То був один окремий дзвінок від ідіота, який, певно, бачив шоу. Він же тобі не погрожував, він навіть не говорив непристойності.

Я обняв Синтію за плечі.

– Ти… просто не хвилюйся через це. Надто багато людей знають, що з тобою трапилось. Це може перетворити тебе на мішень. Ти знаєш, що нам треба зробити?

– Що?

– Замовити собі номер, не внесений до загального каталогу. Тоді ми не будемо одержувати таких дзвінків.

Синтія похитала головою.

– Ні, ми цього не зробимо.

– Я не думаю, що це коштуватиме нам набагато більше, а крім того…

– Ні, ми цього не зробимо.

– Чому ні?

Вона проковтнула слину.

– Бо коли вони будуть готові зателефонувати мені, коли моя родина нарешті вирішить сконтактуватися зі мною, треба, щоб вони мали таку можливість.

Я мав вільний урок після обідньої перерви, тож вислизнув зі школи, перетнув усе місто до крамниці Памели й увійшов туди з чотирма паперовими чашками купленої на винос кави.

То не була крамниця елітного одягу, й Памела Форстер, колись найліпша шкільна подруга Синтії, не прагнула привабити до себе молоду і стильну клієнтуру. Полиці були заповнені досить консервативним вбранням, таким, що йому (мав я звичай жартувати із Синтією) віддавали перевагу жінки, які носять прості й зручні черевики.

– Ну, це, звичайно, не «Аберкромбі & Фіч»,[9]9
  Велика американська торговельна компанія з продажу одягу.


[Закрыть] – мала звичай казати Синтія, – але «Аберкромбі & Фіч» не відпускали б мене зі служби в ті години, коли мені треба забирати Ґрейс зі школи, а Памела відпускає.

Тут усе було ясно.

Синтія стояла у глибині крамниці, біля примірочної, й розмовляла з покупцем крізь завісу.

– Чи не хотіли б ви приміряти дванадцятий розмір? – запитала вона.

Вона мене не помітила, але Памела помітила й усміхнулася мені від касового апарату.

– Привіт, – сказала вона.

Памела – висока жінка, тендітна, з маленькими грудьми – дуже добре трималася на підборах три дюйми заввишки. Її бірюзова сукня до колін була достатньо стильною, аби можна було сказати з певністю, що вона не з її крамниці. Те, що вона мала справу переважно з клієнтурою, яка була незнайома з журналом «Воґ»,[10]10
  Щомісячний ілюстрований журнал для жінок, видається в Нью-Йорку з 1892 р.


[Закрыть] не означало, що й сама вона ладна опуститися на цей рівень.

– Ви дуже чемні, – сказала вона, подивившись на чотири паперові чашки з кавою. – Але наразі оборону фортеці тримаємо лише я та Синтія. Ен на перерві.

– Може, кава ще не вистигне, коли вона повернеться.

Памела відкрила пластикову кришку, висипала в каву пакетик «Спленди».[11]11
  Торговельна марка сукралози – штучного замінника цукру.


[Закрыть]

– Ну, то як ваші справи?

– Добре.

– Синтія мені досі нічого не розповідає. Про шоу та його наслідки.

Чому всім так хочеться поговорити про це? Лорін Велс, моїй власній доньці, а тепер і Памелі Форстер?

– Усе гаразд, – мовив я.

– Я радила їй не робити цього, – сказала Памела, похитавши головою.

– Справді? А я й не знав.

– Я сказала їй це дуже давно. Коли вони тільки вперше звернулися до неї з такою пропозицією. Я тоді сказала їй: моя люба, якщо собака заснув, то нехай він спить. Не варто ворушити минуле.

– Ви добре сказали, – промовив я.

– Я сказала: подумай, адже минуло двадцять п’ять років, чи не так? Те, що сталося, сталося, і якщо ти неспроможна жити далі, після того як під мостом протекло стільки води, то де ти будеш через наступні п’ять або десять років?

– Вона ніколи про це не згадувала, – сказав я.

Синтія побачила, що ми розмовляємо й махнула нам рукою, але не покинула свого посту біля примірочної.

– Та дама приміряє на себе сукню, в яку вона ніколи не влізе, – прошепотіла Памела. – Вона була винесла звідси кілька речей, за які не заплатила, тож ми пильнуємо за нею, поки вона тут. Не шкодуємо для неї персональних послуг.

– Вона краде товар? – запитав я, і Памела кивнула.

– Якщо вона краде, то чому ви не висунете проти неї звинувачення? Чому знову дозволяєте їй заходити до крамниці?

– Ми не можемо це довести. Ми лише підозрюємо її. Але в такий спосіб даємо їй зрозуміти, що ми про все знаємо, хоч нічого не кажемо, ніколи не спускаємо її з очей.

Я почав уявляти собі образ жінки, яка ховалася за завісою. Молода, брутальна на вигляд, трохи нахабна. Той різновид особи, яку ви обираєте під час процедури опізнання, можливо, з татуюванням на плечі.

Завіса відсунулася, й низенька, кремезна жінка у своїх останніх сорокових, а може, й початкових п’ятдесятих роках вийшла назовні, віддавши Синтії кілька комплектів одягу. Якби мені доручили визначити її стереотип, то я обрав би бібліотекарку.

– Я сьогодні не знайшла нічого для себе придатного, – чемно сказала вона й, проминувши мене та Памелу, вийшла з крамниці.

– Це вона? – запитав я в Памели.

– Вона. Типова Жінка-Кіт,[12]12
  Catwoman – відомий персонаж коміксів.


[Закрыть] – сказала Памела.

До нас підійшла Синтія, поцілувала мене в щоку й сказала:

– Ти приніс каву? З якої нагоди?

– У мене вільний урок, – пояснив я. – Тож я й подумав, чом би мені не зазирнути сюди.

Памела вибачилась і пішла у глиб крамниці, забравши із собою каву.

– Через те, що сталося вранці? – запитала Синтія.

– Тебе дуже стривожив той телефонний дзвінок. Я хотів глянути, як тобі тут ведеться.

– Зі мною все гаразд, – сказала вона не дуже впевненим голосом і трохи надпила кави. – Я окей.

– А я й не знав, що Памела намагалася відмовити тебе від співпраці з телестудією «На крайній межі».

– Ти теж був проти спочатку.

– Але ти ніколи не згадувала про те, що Памела вмовляла тебе відмовитися від цієї думки.

– Ти ж бо знаєш, Памела не належить до жінок, які тримають власну думку при собі. Вона також думає, що ти втратив п’ять фунтів ваги.

Вона відібрала в мене бажання продовжувати цю тему.

– То жінка, яка щойно приміряла у вас одяг – злодійка?

– Тобі здається, що ти зможеш схопити поганого хлопця за руку, але те, що здається, не завжди вдається, – сказала Синтія, зробивши ще один ковток кави.

Це був день, коли після роботи ми зустрічалися з доктором Наомі Кінцлер. Синтія домовилася, що Ґрейс побуде після школи в домі подруги, і ми вирушили в дорогу. Ми бачилися з доктором Кінцлер один раз на два тижні протягом останніх чотирьох місяців, після того як нам порекомендував її наш домашній лікар. Він марно намагався допомогти Синтії подолати свою тривогу й дійшов висновку, що для неї буде ліпше з кимось поговорити – обом нам буде ліпше з кимось поговорити – аніж мовчки спостерігати, як вона потрапляє в дедалі більшу залежність від рецептів.

Я був налаштований скептично від самого початку, й мене змагали сумніви, чи зможе психіатр тут у чомусь допомогти, і після десятьох візитів мої сумніви не розвіялись. Доктор Кінцлер мала свій кабінет у лікарні, розташованій в одному зі східних кварталів Бриджпорта, звідки відкривався вид на головну магістраль міста, коли вона не затуляла вікна шторами, як це зробила сьогодні. Думаю, вона звернула увагу на те, як я виглядав у вікно під час попередніх візитів і моя увага розсіювалась, поки я рахував трейлери.

Іноді доктор Кінцлер розмовляла з нами обома, а іноді хтось із нас виходив, залишаючи її наодинці з другим.

Я раніше ніколи не бував у психіатра. Усе, що я про них знав, довідався з телефільму «Сопрано», де доктор Мелфі допомагає Тоні дати раду своїм проблемам. Я не міг дійти певного висновку, чи наші проблеми були тяжчими, ніж у нього, чи ні. Тоні бачив, як навколо нього весь час зникають люди, але часто сам був тією людиною, яка це влаштовувала. Він мав над нами перевагу, бо знав, що трапилося з тими людьми.

Наомі Кінцлер була не вельми схожа на доктора Мелфі. Вона була низенька й повнотіла, її сиве волосся було зачесане назад і скріплене шпильками. Вона наближалася до сімдесятирічного віку, так мені здавалося, й перебувала в цій сфері діяльності достатньо довго, аби навчитися не допускати, аби біль інших людей проникав під її власну шкіру й там затримувався.

– Щось трапилося нове після нашої останньої сесії? – запитала вона.

Я не знав, чи налаштована Синтія розповісти про дзвінок якогось психопата сьогодні вранці. Десь у глибині душі я думав, що про нього не варто згадувати, не надавав йому великої ваги, мав таке відчуття, що ми уже все залагодили під час мого візиту до крамниці, тому не став чекати, поки озветься Синтія, і сказав:

– У нас усе добре. Можна навіть сказати, що дуже добре.

– Як Ґрейс?

– Із Ґрейс усе гаразд, – відповів я. – Я провів її сьогодні до школи. Ми мали з нею цікаву розмову.

– Про що? – запитала Синтія.

– Звичайна собі розмова. Просто погомоніли про се, про те.

– Вона досі вивчає нічне небо? – запитала доктор Кінцлер. – Шукає там великі метеори?

Я поблажливо махнув рукою.

– Ет! Це пусте.

– Ви так думаєте? – запитала вона.

– О, так, – погодився я. – Просто вона дуже цікавиться сонячною системою, космосом, іншими планетами.

– Але ви купили їй телескоп.

– Авжеж.

– Бо її дуже турбує, що якийсь астероїд зруйнує землю, – нагадала мені доктор Кінцлер.

– Це послабило її побоювання, до того ж вона користується ним, щоб дивитися на зірки й планети, – сказав я. – Та й інші небесні явища, наскільки мені відомо, – додав я з усмішкою.

– А що ви скажете про її тривогу в загальному плані? Чи вона досі трохи підвищена, чи розвіюється?

– Розвіюється, – відповів я.

– Досі не минає, – водночас зі мною промовила Синтія.

Брови доктора Кінцлер трохи підскочили вгору. Мені дуже не подобалося, коли вони так у неї підскакували.

– Я думаю, вона досі стривожена, – сказала Синтія, поглянувши на мене. – Іноді здається дуже хворобливою.

Доктор Кінцлер замислено кивнула. Вона дивилася на Синтію, коли запитала:

– А чому це так, як ви думаєте?

Синтія не була дурна. Вона знала, куди хилить доктор Кінцлер. Вона вже ходила цією дорогою.

– Ви думаєте, тривога переходить на неї від мене?

Доктор Кінцлер підвела плечі десь на дюйм. Такий собі консервативний здвиг плечима.

– А ви як думаєте?

– Я намагаюся приховувати свою тривогу в її присутності, – сказала Синтія. – Ми намагаємося не розмовляти про свої проблеми при ній.

Мабуть, я видав якийсь звук, засопів або кахикнув – досить, щоб привернути їхню увагу.

– Ви хочете щось сказати? – запитала доктор Кінцлер.

– Вона знає, – промовив я. – Ґрейс знає набагато більше, аніж показує. Вона бачила шоу.

– Що ти сказав? – не повірила своїм вухам Синтія.

– Вона його дивилася в домі якоїсь подруги.

– Якої? – запитала Синтія. – Я хочу знати її ім’я.

– Не знаю. І я думаю, немає сенсу вибивати його з Ґрейс. – Я подивився на доктора Кінцлер. – Це був просто образний вислів.

Доктор Кінцлер кивнула.

Синтія закусила нижню губу.

– Вона до цього не готова. Їй не треба знати такі речі про мене. Не тепер. Вона має бути захищена.

– Це одна з найбільших прикростей, які доводиться терпіти батькам, – сказала доктор Кінцлер. – Знати, що ти неспроможний захистити своїх дітей від усього.

Синтія на мить поринула в глибоку задуму, потім сказала:

– Мені зателефонували.

Вона розповіла докторові Кінцлер подробиці, не пропустивши жодної. Доктор Кінцлер поставила кілька запитань, схожих на мої. Чи впізнала вона голос? Чи той чоловік телефонував коли-небудь раніше? І все в такому дусі. Потім вона сказала:

– А що, на вашу думку, незнайомець мав на увазі, коли сказав, що ваша родина хоче пробачити вам?

– Він нічого не мав на увазі, – сказав я. – То був дзвінок психа.

Доктор Кінцлер кинула на мене погляд, що його я витлумачив як: «Заткнися».

– Саме про це я весь час і думаю, – сказала Синтія. – За що вони можуть мене простити? За те, що я не шукала їх? За те, що не досить наполегливо намагалася з’ясувати, що з ними трапилося?

– Навряд чи цього можна було від вас вимагати, – сказала доктор Кінцлер. – Ви були дитиною. Дівчинка в чотирнадцять років – це ще дитина.

– А потім мені спадає на думку, чи не вважають вони, що в тому, що з ними сталося, насамперед моя провина? Може, й справді я винна в тому, що вони покинули дім? Що могла я зробити такого, що примусило їх покинути мене серед ночі?

– Якась ваша частина досі вважає, що відповідальність за той випадок лежить на вас, – сказала доктор Кінцлер.

– Послухайте-но мене, – мовив я, перш ніж Синтія встигла відповісти. – То був дзвінок якогось божевільного психа. Дуже багато всіляких людей дивилися шоу. Немає нічого дивного в тому, що серед тих людей були й божевільні психи.

Доктор Кінцлер лагідно зітхнула й подивилася на мене.

– Тері, гадаю, настав той момент, коли нам ліпше поговорити з Синтією сам на сам.

– Ні, все окей, – сказала Синтія. – Нехай він залишається.

– Тері, – промовила доктор Кінцлер, докладаючи таких великих зусиль, аби бути терплячою, що я не міг не побачити: вона справді розлючена. – Звичайно, то міг бути дзвінок божевільного психа, але те, що він сказав, усе одно розтривожило почуття Синтії, а зрозумівши її реакцію на ці почуття, ми матимемо більше шансів досягти того, чого ми прагнемо досягти.

– А чого, власне, ми прагнемо досягти? – запитав я. Я не шукав якихось сильних аргументів: я справді хотів це знати. – Не хочу виставити себе ідіотом, але я справді втратив на даний момент чітке бачення нашої мети.

– Ми прагнемо допомогти Синтії переступити через травматичний інцидент, який вона пережила в дитинстві і який дає про себе знати донині, й не тільки заради неї самої, а й заради ваших із нею стосунків.

– Наші стосунки чудові, – сказав я.

– Він не завжди вірить мені, – вихопилося в Синтії.

– Поясніть.

– Ти не завжди мені віриш, – знову сказала вона. – Я це бачу. Як тоді, коли я розповіла тобі про коричневий автомобіль. Ти думаєш, у цьому нічого немає. А коли той чоловік зателефонував сьогодні й коли ти не знайшов його дзвінка в списку дзвінків, ти засумнівався в тому, чи він був справді.

– Я такого не казав, – заперечив я. Подивився на доктора Кінцлер таким поглядом, ніби вона була суддею, а я розпачливо шукав доказів, що підтвердили б мою невинність. – Це неправда. Я не казав тобі нічого подібного.

– Але я знаю, ти так подумав, – сказала Синтія, хоча гніву в її голосі не було. Вона потяглася рукою до мене й доторкнулася до моєї руки. – І, чесно кажучи, я не звинувачую тебе за це. Я знаю, в якому була стані. Знаю, що жити зі мною тобі було нелегко. І не лише протягом цих кількох місяців, а й завжди, відколи ми побралися. Це завжди висіло над нами. Я намагаюся відкласти все це кудись убік, як ото складають непотрібні речі в комору, але знову й знову ніби несамохіть відчиняю ці двері й усе випадає назовні. Коли ми познайомилися…

– Синтіє, не треба…

– Коли ми познайомилися, я знала, що, наблизившись до тебе, лише передам тобі частину свого болю, але я була егоїстична. Я хотіла здобути твою любов, незважаючи ні на що, навіть якби для цього мені довелося передати тобі свій біль.

– Синтіє…

– І ти був таким терплячим, справді. І я кохаю тебе за це. Ти, певно, найтерплячіший чоловік у світі. На твоєму місці я давно б утратила терпець і почала б дорікати. Чому ти ніяк не можеш нічого забути? Адже це сталося дуже давно. Як ото сказала Памела. Ти просто переступи через це й забудь.