Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 26 страниц)

Розділ двадцять перший

– Що ти говориш? – сказала вона.

Для неї це стало цілковитою несподіванкою.

– Так, це правда, – сказав він.

– Гаразд, гаразд, гаразд, – промовила вона. – І подумати лишень, ми щойно говорили про неї.

– Авжеж, говорили.

– Це просто диво дивне, – промовила вона тоном глибокої втіхи. – Що ти там був і все таке.

– Авжеж.

– Вона це заслужила, ти знаєш, – сказала вона.

– Я знав, ти не будеш засмучена, коли я тобі скажу. Але це означає, що нам треба кілька днів не висовуватися.

– Ти так думаєш?

Вона знала, що сама переконувала його в перевагах вміння дочекатися свого часу, але несподівано для самої себе відчула, як її опановує велике нетерпіння.

– Завтра має відбутися похорон, – сказав він, – і думаю, що будуть приготування до нього чи щось таке, а вона ж навіть не має інших родичів, які могли б потурбуватися про ії похорон чи не так?

– Думаю, що так.

– Отже, моя сестра буде дуже заклопотана, роблячи всі ці приготування, так? То, можливо, нам ліпше зачекати, доки все це закінчиться?

– Ти, певно, маєш рацію. Але в мене до тебе буде одне велике прохання.

– Яке? – запитав він.

– Зовсім невеличке прохання.

– Ну?

– Не називай її своєю сестрою.

Її голос прозвучав дуже твердо.

– Пробач.

– Ти знаєш, як я до цього ставлюся.

– Та знаю. Але ж вона все одно…

– Мені байдуже, – сказала вона.

– Гаразд, мамо, – мовив він, – Я більше так не робитиму.

Розділ двадцять другий

Людей, запрошених на похорон, було небагато.

Крім Патрисії Бідж, матері Синтії, в Тес не було ні братів, ні сестер. Їхні батьки, звісно, давно померли. Тес, хоч і була протягом короткого часу одружена, ніколи не мала власних дітей, і не було сенсу шукати її колишнього чоловіка. Він усе одно не з’явився б, а Тес не захотіла б бачити на своєму похороні того сучого сина.

Тес не підтримувала близьких стосунків із людьми з департаменту доріг, у якому вона працювала, перед тим як вийти на пенсію. Як не раз казала Тес, у неї там не було друзів. Колеги не вельми поділяли її ліберальні погляди. Вона належала до клубу гравців у бридж, але Синтія не знала нікого з членів, тож і там не було кому надсилати запрошення.

Власне, нам і не було потреби повідомляти кожному про похорон. Смерть Тес Берман стала однією з головних новин.

Були інтерв’ю з іншими людьми, які жили на її вулиці, що межувала з лісом, ніхто з них, до речі, не помітив нічого незвичайного по сусідству в ті години, які передували смерті Тес.

– Ця смерть справді викликає подив, – сказав один із жителів вулиці перед телекамерою.

– Нічого схожого в нас досі не було, – підтвердив інший.

– Ми тепер докладемо всіх зусиль, щоб надійно замикати двері та вікна наших будинків на ніч, – додав ще хтось.

Мабуть, якби Тес заколов один із її колишніх чоловіків або покинутий коханець, сусіди не відчули б такої тривоги. Але поліція заявила, що вони не мають уявлення, хто це зробив, нічого їм не відомо і про мотив. І підозрюваних теж немає.

Не було жодних ознак насильницького проникнення в дім. Жодних слідів боротьби, крім того, що стіл на кухні був трохи зсунутий, а один стілець – перекинутий. Було схоже, що вбивця Тес зробив свою справу швидко. Тес чинила опір не більш як протягом однієї секунди чи десь так, рівно стільки, щоб примусити свого нападника зачепити стіл і перекинути стілець. Потім ніж увійшов їй у тіло, і вона вмить померла.

Її тіло, як повідомила поліція, лежало на підлозі протягом двадцяти чотирьох годин.

Я подумав про всі ті справи, які ми робили, коли Тес уже лежала мертва в калюжі власної крові. Ми готувалися лягти в ліжко, спали, прокидалися, чистили зуби, слухали ранкові вісті по радіо, вирушали на роботу, обідали, жили своїм звичним життям протягом цілого дня, тоді як Тес уже не жила.

Думати про це було надто тяжко.

Коли я примусив себе облишити ці думки, мій розум перейшов на не менш тривожні теми. Хто це зробив? Навіщо? Чи стала Тес жертвою якогось випадкового нападника, чи її вбивство мало щось спільне із Синтією та з попередженням, висловленим у листі, надісланому багато років тому.

Куди поділася візитівка Дентона Ейбеґнела? Може, Тес не пришпилила її до дошки, як повідомила мені? Може, вона вирішила, що більше нічого не пригадає, а тому викликати його не буде потреби, а отже, зняла його візитівку з дошки і кинула її у сміттєвий кошик?

Наступного ранку, розтривожений цими та іншими запитаннями, я знайшов візитівку, яку Ейбеґнел залишив нам, і набрав номер його мобільника.

Відповів провайдер і запропонував мені залишити повідомлення, сказавши, що телефон Ейбеґнела вимкнений.

Тоді я зателефонував йому додому. Відповів жіночий голос.

– Містер Ейбеґнел удома?

– Хто телефонує?

– Це місіс Ейбеґнел?

– Хто це, скажіть, будь ласка.

– Це Тері Арчер.

– Містер Арчер! – сказала вона, і в її голосі мені вчулися нотки паніки. – Я саме збиралася зателефонувати вам!

– Місіс Ейбеґнел, мені справді треба негайно поговорити з вашим чоловіком. Можливо, з поліції вже телефонували йому. Я назвав їм ім’я вашого чоловіка учора ввечері й…

– Дентон до вас озивався? Ви знаєте, де він?

– Ні, не знаю.

– Це на нього зовсім не схоже. Іноді йому доводиться працювати всю ніч, ведучи спостереження, але на хвилину він завжди виходить на зв’язок.

Я відчув дивний біль десь на самому дні шлунка. Я сказав:

– Він був у нас учора пополудні. Десь уже надвечір. Доповідав про результати свого розслідування.

– Знаю, – сказала вона. – Я телефонувала йому відразу по тому, як він від вас поїхав. Він сказав, йому телефонував хтось іще й залишив повідомлення, що перетелефонує згодом.

Я пригадав, як у Ейбеґнела задзвонив телефон, коли він сидів у нашій вітальні, як я подумав, що то телефонує йому дружина, маючи на меті повідомити, що вона готує йому на вечерю, як він подивився на номер, здивований, що то не його домашній номер, і як перевів дзвінок на голосову пошту.

– Вони йому перетелефонували?

– Я не знаю. То була моя остання розмова з ним.

– Ви мали розмову з поліцією?

– Так. У мене мало не стався серцевий напад, коли вони прийшли до нас сьогодні вранці. Але йшлося про жінку, яку було вбито в її домі, неподалік від Дербі.

– Це тітка моєї дружини, – сказав я. – Ми поїхали її навідати і знайшли мертвою.

– Господи! – сказала місіс Ейбеґнел. – Дуже співчуваю.

Я став обмірковувати свої подальші слова, перш ніж їх сказати, адже віднедавна я виробив у собі звичку не все казати людям, щоб не тривожити їх даремно. Але, схоже, це була політика, що не виправдала себе. Тому я сказав:

– Місіс Ейбеґнел, я не хочу вас налякати, і, я певен, існує дуже поважна причина, чому ваш чоловік досі не обізвався, але думаю, вам треба зателефонувати до поліції.

– Та певно, – сказала вона спокійним голосом.

– Я думаю, ви повинні сказати їм, що ваш чоловік не озивається, хай навіть відтоді, як він останнє до вас озвався, минуло не так багато часу.

– Ви маєте слушність, – сказала місіс Ейбеґнел. – Я збираюся це зробити.

– І ви можете зателефонувати мені в разі, коли станеться щось несподіване. Дозвольте, я дам вам номер свого домашнього телефону, якщо ви його не маєте, і номер мого мобільного телефону теж.

Вона не попросила мене зачекати, поки знайде олівець. Я здогадався, що, будучи одружена, з детективом, вона завжди тримала біля телефону блокнот і авторучку.

Синтія увійшла до кухні. Вона наготувалася їхати в дім небіжчиці. Тес, нехай благословиться її серце, наперед спланувала свій похорон так, щоб він був легким для тих, кого вона любила. Вона оплатила його невеличкими частинами багато років тому. Вона заповіла розвіяти свій попіл над протокою Лонґ-Айленд.

– Синті… – сказав я.

Вона не відповіла. Від неї віяло морозом. Незалежно від того, чи здавалося мені це обґрунтованим, вона вважала мене, принаймні почасти, відповідальним за смерть Тес. Навіть я сам замислювався над тим, чи події не стали б розвиватися інакше, якби я розповів Синтії все, що я знав, відразу, як про це довідався. Чй була б Тес сама у своєму домі, коли прийшов її вбивця, якби Синтія знала, в який спосіб спромоглася Тес оплатити її навчання. Чи, може, вони б удвох були в якомусь іншому місці, працюючи як одна команда, можливо, допомагаючи Ейбеґнелові в його розслідуванні?

Я не міг цього знати. І незнання цього було чимось таким, із чим мені віднині доведеться жити.

Обоє ми, звичайно, на роботу сьогодні не пішли. Вона взяла собі відпустку в крамниці одягу на невизначений час, а я зателефонував до школи сказати, що мене не буде протягом кількох наступних днів, і їм ліпше замінити мене кимось з учителів, які мають вільні уроки. Хоч би кого вони знайшли мені на заміну, нехай йому щастить із моєю командою, подумав я.

– Відтепер я більше нічого від тебе не приховуватиму, – сказав я Синтії. – А сталася ще одна подія, про яку тобі треба знати.

Вона зупинилася, перш ніж вийти з кухні, але не обернулася, щоб подивитись на мене.

– Я щойно розмовляв із дружиною Дентона Ейбеґнела, – сказав я. – Він зник.

Вона трохи повернулася в один бік, так ніби з неї вилетів подмух повітря.

– Що вона сказала? – ніби через силу запитала Синтія.

Я їй усе розповів.

Вона постояла там ще хвилину, обперлася рукою об стіну, щоб відновити рівновагу, а потім сказала:

– Я повинна йти в похоронний дім, щоб ухвалити там останні рішення.

– Звичайно, – промовив я. – Хочеш, щоб я пішов із тобою?

– Ні, – сказала вона й пішла.

Протягом кількох хвилин я не знав, що з собою робити, у мене не було іншого діла, крім тривоги.

Я прибрав на кухні та навколо будинку, спробував, але без особливого успіху, міцніше закріпити телескоп Ґрейс на його штативі-тринозі.

Коли я повернувся в дім, мій погляд зупинився на двох коробках із-під черевиків на кавовому столику, які Ейбеґнел повернув нам учора. Я взяв обидві, приніс їх на кухню і поставив там на стіл.

Я почав діставати з них речі, одну за одною. Так само, мабуть, робив і Ейбеґнел, подумав я.

Коли Синтія, бувши ще дівчинкою-підлітком, забирала речі зі свого будинку, вона поскладала в ці коробки головним чином усіляку всячину, яку повигрібала з шухляд, зокрема й з тих шухляд, що були в нічних столиках її батьків. Як і більшість маленьких шухляд, вони були наповнені безліччю всілякого дріб’язку, важливого й неважливого, якимись монетами, ключами, про які давно ніхто не знав, що ними можна відкрити, були там також квитанції, купони, вирізки з газет, ґудзики, старі ручки з перами.

Клейтон Бідж не був сентиментальним, але він зберігав такі дивні речі, як вирізки з газет, наприклад знімок баскетбольної команди, до якої входив Тод. Але найбільше його цікавили ті публікації, в яких ішлося про риболовлю. Синтія розповідала мені, що він читав на спортивних шпальтах газет новини про змагання з риболовлі, а в РОЗДІЛі туризму – про глухі озера, де риби було стільки, що вона сама стрибала в човен.

У коробці було з півдесятка таких вирізок, що їх Синтія, певно, витягла з нічного столика Клейтона багато років тому, перед тим як усі меблі з будинку й сам будинок були продані, і я запитав себе, коли вона нарешті зрозуміє, що немає жодного сенсу зберігати їх далі. Я розгорнув кожну пожовклу вирізку, з великою обережністю, щоб не порвати їх і подивитися, про що в них ідеться.

Дещо в одній із них привернуло мою увагу. То була вирізка з газети «Гартфорд Курант». У ній розповідалося про риболовлю на річці Гаусейтонік. Той, хто вирізав цей клаптик із газети, – Клейтон, імовірно, – зробив це дуже старанно, акуратно пройшовшись ножицями у проміжку між першою шпальтою цієї історії й останньою шпальтою тієї, яка була залишена на своєму місці. Ця замітка була поміщена над якимись невидимими рекламними оголошеннями або іншими історіями, що розташувалися такою собі драбинкою в нижньому лівому кутку.

Ось чому мені здалося дивним, що замітка з розділу новин, ніяк не пов’язана з вудінням риби на штучну мушку, залишилася.

Вона була не більш як два дюйми завдовжки:

«Поліція не має жодної зачіпки щодо смерті загиблої внаслідок дорожнього інциденту Коні Ґормлі, 27 років, із Шейрона, чиє тіло було скинуте в канаву біля магістралі США-7 і знайдене там уранці в суботу. Слідчі думають, що Ґормлі, неодружена жінка, яка працювала в «Пончиках Данкінґа» в Торингтоні, йшла понад шосе поблизу Корнволського мосту пізно ввечері у п’ятницю, коли її збила машина, яка мчала на південь.

Поліція припускає, що водій автомобіля скинув тіло з дороги в канаву, мабуть, для того, щоб його знайшли значно пізніше».

Чому, дивувався я, усе навколо розповіді про риболовлю було так акуратно обрізано, а цю коротеньку замітку залишено? Датою, проставленою вгорі газетної сторінки, було 15 жовтня 1982 р.

Я міркував над цим, коли почув стук у двері. Я відклав вирізку вбік, підвівся зі свого стільця й пішов відчиняти.

Кейша Сейлон. Ясновидиця. Та сама жінка, з якою нас звело телебачення і яка так несподівано втратила свою спроможність спричиняти надприродні вібрації, коли режисери відмовилися видати їй чек на велику суму.

– Містер Арчер? – запитала вона.

Вона й тепер була вдягнена, всупереч звичаям своєї професії, у строгий костюм ділової жінки, без хустки, без величезних сережок-обручів.

Я стримано кивнув.

– Я Кейша Сейлон. Ми з вами зустрічалися на телебаченні.

– Пам’ятаю, – сказав я.

– По-перше, дозвольте попросити у вас пробачення за те, що там сталося. Вони пообіцяли заплатити мені за мій клопіт, і це призвело до непорозуміння, і дуже прикро, що воно сталося у присутності вашої дружини, місіс Арчер.

Я не сказав нічого.

– Але хай там як, – сказала вона, – а я справді хотіла поділитися деякими відомостями з вами та з вашою дружиною, що могли б допомогти їй у пошуках її зниклої родини.

Я все ще мовчав.

– Можна мені увійти? – запитала вона.

Я хотів зачинити двері перед самим її обличчям, але потім пригадав, що сказала мені Синтія, перед тим як ми збиралися вперше зустрітися з цією жінкою, що навіть якщо ти виставиш себе несосвітенним йолопом, цього не слід боятись, коли існує шанс, хай навіть один-однісінький шанс із мільйона, почути щось корисне для себе.

Звичайно ж, Кейша Сейлон уже раз пошила нас у дурні, але той факт, що вона знову захотіла побачитися з нами, навіяв мені сумнів, чи не варто було б усе ж таки вислухати, що вона скаже.

Тож, повагавшись якусь мить, я широко відчинив перед нею двері. Я провів її до тієї кушетки у вітальні, де сидів Ейбеґнел не так багато годин тому. Я сів навпроти неї і схрестив ноги.

– Я, звичайно, розумію, що ви можете бути налаштовані скептично, – сказала вона, – але навколо нас завжди існує дуже багато таємничих сил, і тільки окремі люди наділені здатністю їх приборкувати.

– Угу, – мовив я.

– Коли я отримую інформацію, яка може бути важливою для особи, що переживає тривожні часи, то почуваю себе зобов’язаною поділитися цим знанням. Це єдиний спосіб відповідальної поведінки, коли ти наділена таким даром.

– Звичайно.

– Фінансова винагорода для мене – річ другорядна.

– Я вже в цьому переконався.

Хоч я був налаштований цілком доброзичливо, коли дозволив Кейші Сейлон увійти в дім, я тепер почав думати, що припустився помилки.

– Я бачу, ви глузуєте з мене, але я справді наділена даром ясновидіння.

Певно, вона хоче сказати, що її наділено даром розмовляти з небіжчиками. Чи не до цього вона веде?

– І я готова поділитися своїм знанням із вами й вашою дружиною, якщо ви не проти, – сказала вона. – Проте я проситиму від вас певної компенсації. Оскільки телебачення відмовилося взяти на себе певні зобов’язання щодо вас.

– Он як, – сказав я. – І яку ж компенсацію ви маєте на увазі?

Брови Кейші підстрибнули вгору, так ніби вона не думала про якусь конкретну суму, перед тим як постукати в наші двері.

– Знаєте, ви захопили мене зненацька, – сказала вона. – Я думала десь приблизно про тисячу доларів. Я сподівалася, що саме таку суму заплатить мені телебачення, але вони відмовилися.

– Розумію, – сказав я. – Можливо, якби ви дали мені якийсь натяк, про яку інформацію йдеться, то я зміг би вирішити, чи варта вона того, щоб за неї платити тисячу доларів.

Кейша Сейлон кивнула.

– Ваша вимога здається мені розумною, – сказала вона. – Дайте-но мені хвилину. – Вона відхилилася на подушки кушетки, закинула назад голову й заплющила очі. Протягом тридцяти секунд вона не ворушилася, не видавала ні звуку. Здавалося, вона впадає в якийсь транс, готуючись увійти в контакт із потойбічним світом.

А тоді:

– Я бачу будинок.

– Будинок, – повторив я.

Отже, ми дійшли до чогось конкретного.

– Будинок і вулиця, граються діти, багато дерев, і я бачу, як повз цей будинок проходить стара дама і старий чоловік, а з ними йде ще один чоловік, хоч він не старий. Мабуть, він їхній син. Мабуть, це Тод… Я намагаюся добре роздивитися будинок, зосередити на ньому погляд…

– Цей будинок, – запитав я, нахиляючись до неї, – пофарбований у світло-жовтий колір?

Кейша, здавалося, ще міцніше заплющила очі.

– Так, так, у світло-жовтий.

– О Боже, – сказав я. – А віконниці… вони зелені? Темно-зелені?

Вона схилила голову набік, ніби придивляючись.

– Атож, зелені.

– А під вікнами, чи є там ящики? – запитав я. – Ящики для квітів? А квіти в тих ящиках – петунії? Ви можете їх роздивитися? Це дуже важливо.

Вона повільно кивала.

– Так, усе достоту так. У ящиках для квітів ростуть петунії. Ви знаєте цей будинок?

– Ні, – сказав я, стенувши плечима. – Я все це щойно вигадав.

Очі Кейші зблиснули від гніву.

– Ви сучий син і син сучої матері!

– Гадаю, ми з вами все з’ясували, – сказав я.

– Ви винні мені тисячу доларів.

Ти вже хотіла один раз мене одурити. Хотіла й другий…

– Я так не думаю, – сказав я.

– Ви заплатіть мені тисячу доларів, бо інакше… – Вона намагалася щось вигадати… – Я знаю ще дещо. Я мала інше видіння. Про вашу доньку, вашу маленьку дівчинку. Вона у великій небезпеці.

– У великій небезпеці? – запитав я.

– Атож. Вона в машині. Вона радісна й весела. Ви мені заплатіть, і я розповім вам більше, щоб ви могли її врятувати.

Я почув, як зовні гримнули, зачиняючись, дверці автомобіля.

– Я теж маю видіння, своє власне, – сказав я їй. – Я бачу, як моя дружина заходить у ці двері, ось зараз.

І вона увійшла. Синтія оглянула вітальню, не сказавши ні слова.

– Привіт, моя люба, – сказав я досить недбалим тоном. – Ти пам’ятаєш Кейшу Сейлон, найбільшу ясновидицю світу? Вона тут мала великі проблеми з минулим, тож в останній розпачливій спробі вициганити в нас тисячу баксів, вигадала видіння про майбутнє Ґрейс. Намагається використати наші найглибші побоювання у той момент, коли нам особливо тяжко. – Я подивився на Кейшу. – Правильно я кажу?

Кейша Сейлон не відповіла нічого.

Звертаючись до Синтії, я сказав:

– Як там справи в похоронному домі? – Я перевів погляд на Кейшу. – Її тітка щойно померла. Ви не могли б обрати кращий час?

Усе сталося надто швидко.

Синтія схопила ясновидицю за волосся, зірвала її з кушетки й потягла до дверей, тоді як та верещала не своїм голосом.

Обличчя в Синтії було червоне від люті. Кейша була міцною жінкою, але Синтія тягла її по підлозі, наче вона була опудалом, набитим соломою. Вона не звертала уваги на зойки жінки, на потік лайки, який вивергав її рот.

Синтія дотягла її до дверей, відчинила їх своєю вільною рукою і виштовхала шахрайку на ганок. Але Кейша не змогла зберегти рівновагу й покотилася по сходах, головою вперед, на моріжок.

Перед тим як із виляском зачинити двері, Синтія вигукнула:

– Дай нам спокій, ти, лукава, паскудна сучко!

У її очах усе ще був дикий вираз, коли вона подивилася на мене, важко відсапуючись. Я почував себе так, ніби з мене також вибили дух.

Розділ двадцять третій

Після служби директор похоронного дому посадив мене, Синтію та Ґрейс у свій кадилак, і ми поїхали до Мілфордської гавані, де він тримав невеличкий комфортабельний катер. Ролі Карутерс і його дружина Мілісента поїхали за нами, запросивши Памелу сісти в їхній автомобіль, і всі троє приєдналися до нашої родини на катері.

Покинувши захищену гавань, ми вийшли у протоку Лонґ-Айленд, пропливши по ній із милю, щоб проминути прибережні будинки по вулиці Іст-Бродвей. Я завжди думав, що було б колосально оселитися в одному з цих будинків, а надто у своєму дитинстві, та коли в 1985 році на це узбережжя налетів ураган Глорія, я дещо змінив свою думку. Важко буває зберігати в пам’яті всі урагани, коли ти живеш у Флориді, але ті урагани, які налітають на Коннектикут, люди, як правило, не забувають.

На щастя, в день похорону вітер над протокою був несильний, що сприяло тій місії, задля якої ми виїхали на воду. Директор похоронного дому, чоловік, чарівні манери якого здавалися радше природними, ніж силуваними, узяв із собою урну з прахом Тес.

Не було багато розмов на борту катера, хоч Мілісента й зробила спробу. Вона обняла Синтію і сказала:

– Тес не могла б обрати більш чудового дня для виконання свого заповіту.

Можливо, якби Тес померла від хвороби, у цьому й можна було знайти певну втіху, та коли хтось помирає насильницькою смертю, то втіху не вдається знайти ні в чому.

Але Синтія спробувала сприйняти ці слова в тому дусі, в якому вони були сказані. Мілісента й Ролі були її друзями навіть задовго до того часу, як я познайомився з нею. Вони були її неофіційними тіткою й дядьком і перебували в міцній дружбі з нею протягом багатьох років. Якщо подивитися ще далі в минуле, то Мілісента виросла на тій самій вулиці, що й мати Синтії, і хоч Патрисія була на кілька років старша від неї, вони стали подругами. Коли Мілісента познайомилася й одружилася з Ролі, а Патрисія познайомилася й одружилася з Клейтоном, подружжя часто зустрічалися, й тому Мілісента та Ролі мали можливість спостерігати, як росла Синтія, і вони зберегли інтерес до її життя й після того, як її родина зникла. Хоч Ролі значно більше, ніж Мілісента, цікавився життям Синтії.

– День сьогодні чудовий, – сказав Ролі, немов відлунюючи голос своєї дружини. Він підійшов до Синтії, не відриваючи погляду від палуби, можливо, він думав, це допоможе йому зберегти рівновагу, коли катер вийшов у досить неспокійне море. – Але я знаю, що це не може полегшити твоє горе.

Памела підійшла до Синтії, трохи хитаючись і, мабуть, розуміючи, що високі підбори не дуже зручні, коли ти ходиш по палубі катера, й обняла її.

– Хто міг це зробити? – запитала її Синтія. – Тес ніколи нікому не зичила зла. – Вона шморгнула носом. – Остання людина з цього боку моєї родини. Відійшла.

Памела обняла її міцніше.

– Я знаю, моя люба. Вона була такою доброю до тебе, такою доброю до всіх. Певно, то був якийсь божевільний.

Ролі з огидою похитав головою, жестом, який означав: «До чого докотився цей світ!», і наблизився до стерна, дивлячись на кільватерний слід від катера на воді. Я підійшов і став поруч із ним.

– Дякую, що ти сьогодні прийшов, – сказав я. – Це багато важить для Синтії.

Він здавався здивованим.

– Ти жартуєш? Хіба ти не знаєш, що ми ніколи не залишимо наодинці з горем ані її, ані тебе? – Він знову похитав головою. – Як ти думаєш, хто це був? Якийсь психопат?

– Ні, – сказав я. – Не думаю. Принаймні я не думаю, що йдеться про цілковитого незнайомця. Гадаю, Тес хтось убив із якоюсь спеціальною метою.

– Ти справді так думаєш? – запитав він. – А як вважає поліція?

– Вони не мають жодного ключа, наскільки мені відомо, – відповів я. – Коли я розповідав їм про те, що сталося багато років тому, ти побачив, як затуманювалися їхні очі, так ніби це було забагато, щоб вони могли прийняти його в себе.

– А чого ти від них сподівався? – запитав Ролі. – Вони мають повні руки роботи, намагаючись зберегти мир у суспільстві тут і тепер.

Катер уповільнив хід і зупинився. Директор похоронного дому підійшов до них.

– Місіс Арчер, я думаю, ми готові.

Ми збилися в щільний гурт на палубі, й урну передали в руки Синтії. Я допоміг відкрити її, причому обоє ми поводилися так, ніби в руках у нас був динаміт, ми боялися ненароком випустити Тес із рук. Міцно тримаючи урну в обох руках, Синтія підійшла до краю палуби й перекинула урну, тоді як Ґрейс і я, Ролі, Мілісента та Памела стояли й дивилися.

Попіл випав із урни й упав на воду, розсипавшись по ній і розчиняючись у ній. За кілька секунд те, що фізично залишилося від Тес, зникло. Синтія передала порожню урну мені, й на мить здалося, ніби в неї запаморочилася голова. Ролі підійшов підтримати її, але вона жестом руки показала, що з нею все гаразд.

Ґрейс принесла троянду – її власна ідея, – яку вона кинула у воду.

– Прощавай, тітко Тес, – промовила вона. – Дякую за книжку.

Синтія говорила вранці, що хоче сказати кілька слів, та, коли надійшов час, вона не знайшла в собі для цього сил.

І я також не міг знайти слів, які здалися б мені більш значущими або сердечними, аніж прості прощальні слова Ґрейс.

Коли катер повернувся в гавань, я побачив низеньку чорношкіру жінку в джинсах і жовто-коричневій шкірянці, що стояла в кінці причалу, коли ми зійшли на берег. Вона була завширшки майже така сама, як і заввишки, але виявила дивовижну легкість і спритність, вхопившись за борт катера, коли той наблизився, й допомогла причалити його.

– Теренс Арчер? – звернулася вона до мене.

У її голосі відчувався бостонський акцент.

Я сказав, що так.

Вона показала мені значок, що ідентифікував її як Рону Ведмор, поліційного детектива. І не з Бостона, а з Мілфорда. Вона подала руку Синтії, щоб допомогти їй переступити з борту катера на причал, тоді як я взяв Ґрейс на руки й також ступив із нею на обчовгані дошки.

– Мені треба поговорити з вами хвилину, – сказала вона без прохальної інтонації в голосі.

Синтія, біля якої стояла Памела, сказала, що догляне Ґрейс, Ролі залишився позаду з Мілісентою. Ведмор і я повільно рушили вздовж причалу до чорного комфортабельного катера без розпізнавальних знаків.

– Ви про Тес? – запитав я. – Когось заарештували?

– Ні, сер, нікого не заарештували, – сказала вона. – Я певна, що для цього докладаються всі зусилля, але ця справа перебуває в руках іншого детектива. Наскільки мені відомо, певного поступу там уже досягнуто. – Вона говорила швидко й енергійно, слова вилітали з її рота, наче кулі. – Я тут, щоб поставити вам кілька запитань про Дентона Ейбеґнела.

У мене було відчуття, ніби мене шмагнули батогом.

– Так?

– Він зник. Його вже два дні немає, – сказала вона.

– Я розмовляв із його дружиною наступного ранку по тому, як він приходив до нас. Порадив їй зателефонувати в поліцію.

– Ви не зустрічалися з ним після того?

– Ні.

– А що-небудь чули про нього?

– Ні, – сказав я. – Не можу не думати, що його зникнення якось пов’язане з убивством тітки моєї дружини. Він бачився з нею незадовго до її смерті. Залишив їй свою ділову візитівку, й вона сказала мені, що приколола її до своєї дошки оголошень, яка висіла в неї на кухні біля телефону. Та коли її було вбито, я тієї візитівки там не побачив.

Ведмор щось записала до свого нотатника.

– Він працював на вас?

– Так.

– У той час, коли він зник. – Це не було запитання, тож я просто кивнув. – Якої ви думки?

– Про що?

– Про те, що з ним трапилося.

Іскра нетерпіння зблиснула в її очах. Мовляв, про що я можу вас ще запитувати?

Я помовчав і подивився на безхмарне синє небо.

– Мені дуже прикро висловлювати це припущення, – сказав я, – але, гадаю, він мертвий. Я навіть думаю, його вбивця зателефонував йому саме тоді, коли він був у нашому домі, обговорюючи з нами нашу справу.

– О котрій годині це було?

– Близько п’ятої пополудні, десь так.

– Раніше п’ятої, пізніше п’ятої чи рівно о п’ятій?

– Я сказав би, що рівно о п’ятій.

– Бо ми сконтактувалися з провайдером його мобільного телефону й попросили його дати нам інформацію про всі ті дзвінки, які йому надходили та його власні. Йому був дзвінок о п’ятій, зроблений із платного телефону в Мілфорді. Потім був іще один дзвінок, з іншого платного телефону в Мілфорді, який пройшов, а пізніше було кілька дзвінків від його дружини, на які він не відповідав.

Я не мав ані найменшого уявлення про те, які висновки можна з цього зробити.

Синтія та Ґрейс уже вмостилися на задньому сидінні кадилака директора похоронного дому.

Ведмор агресивно нахилилася до мене, і хоч, певно, була на п’ять дюймів нижчою, мені здалося, що вона нависла наді мною.

– Кому потрібно було вбивати вашу тітку й Ейбеґнела? – запитала вона.

– Тому, хто зацікавлений, щоб минуле залишилося в минулому, – відповів я.

Мілісента хотіла запросити нас усіх на обід, але Синтія сказала, що воліє відразу повернутися додому, я й повіз її додому. На Ґрейс, вочевидь, справила велике враження релігійна служба, і весь ранок був для неї наповнений враженнями, – її перший похорон, – але я був радий, що, попри все це, вона не втратила апетиту. Тієї самої миті, коли ми увійшли в будинок, вона сказала, що помирає з голоду, і якщо негайно їй не дадуть чогось попоїсти, вона помре. Потім вигукнула:

– О, пробачте мені!

Синтія усміхнулася нашій дівчинці.

– Як щодо сандвіча з тунцем?

– Із селерою?

– Якщо вона в нас є, – сказала Синтія.

Ґрейс підійшла до холодильника, зазирнула в контейнер для овочів.

– Тут є трохи селери, але чи не надто вона зів’яла?

– Дістань її, – сказала Синтія. – Ми подивимося.

Я повісив піджак від свого костюма на спинку кухонного стільця, послабив краватку. Я не мусив так одягатися для вчителювання в середній школі, й строгий формальний одяг здавався мені тісним і незручним. Я сів, на якусь мить відсунув усе, що сталося до самого сьогоднішнього дня, на задній план і став дивитися на своїх дівчат. Синтія знайшла бляшанку з консервованим тунцем та відкривачку консервів, а Ґрейс тим часом дістала з холодильника селеру й поклала її на прилавок.

Синтія вилила олію з консервної бляшанки в чашку й попросила Ґрейс подати їй «Чарівний батіг».[25]25
  Товарний знак соусу, замінника майонезу. Рекламне гасло: «Сандвіч без «Чарівного батога» – вже не сандвіч».


[Закрыть] Ґрейс знову підійшла до холодильника, дістала звідти банку з соусом, зняла з неї кришку й поставила на прилавок. Вона відламала стебло селери й помахала ним у повітрі. Стебло було гнучке, мов гумове.

Вона грайливо вдарила ним матір по руці.

Синтія обернулася й подивилася на неї, сама потяглася, щоб узяти ще одне гнучке стебло й теж ударила Ґрейс. Потім вони стали битися стеблами селери, наче мечами.

– Ось тобі! Ось тобі! – сказала Синтія.

Потім обидві засміялися й кинулися в обійми одна одної.

І я подумав, що часто ставив собі запитання, якою матір’ю була Патрисія, а відповідь на нього завжди була в мене перед очима.

Згодом, коли Ґрейс поїла й пішла нагору перевдягтися в якусь домашню одіж, Синтія сказала мені:

– На тебе сьогодні було приємно дивитися.

– І на тебе теж, – мовив я.

– Пробач мені, – сказала вона.

– За що?

– Пробач мені. Я тебе не звинувачую за Тес. Мені не слід було казати того, що я сказала.