Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 26 страниц)

Розділ двадцять шостий

Я зателефонував у поліцію й залишив послання для детектива Рони Ведмор, яка дала мені свою візитівку і ставила мені запитання, після того як ми розвіяли попіл Тес над протокою. Я запитав, чи зможе вона приїхати до нас із Синтією додому, й повідомив її, що скоро ми будемо там обоє. Дав їй адресу на той випадок, якби вона її ще не знала, але міг би об заклад побитися, що вона її вже знала. У своєму посланні я написав, що моє запрошення прямо не пов’язане зі зникненням Дентона Ейбеґнела, але, в певному розумінні, може його стосуватися.

Я також написав, що нам треба зустрітися терміново.

Я запитав Синтію, чи хоче вона, щоб я приїхав забрати її на роботі, але вона відповіла, що почуває себе нормально й приїде додому сама. Я покинув школу, нікому не пояснивши, чому це роблю, але вони там, гадаю, вже звикли до моєї ексцентричної поведінки. Ролі щойно вийшов зі свого кабінету, він бачив, як я розмовляю по телефону і як я вибіг із будинку.

Синтія в наших перегонах додому випередила мене на дві хвилини. Вона стояла у дверях із конвертом у руці.

Я зайшов у дім, і вона подала його мені. На ньому було надруковане одне слово: «Синтії». Марки не було. Лист надійшов не поштою.

– Тепер ми обидва доторкнулися до нього, – сказав я, несподівано усвідомлюючи, що ми припускаємося всіх можливих помилок, за які поліція потім добре нам вичитає.

– Мені байдуже, – сказала вона. – Прочитай його.

Я витяг аркуш простого ділового паперу з конверта. Він був акуратно згорнутий утричі, наче звичайний лист. На протилежному боці аркуша була мапа, грубо накреслена олівцем, на ній перетиналися лінії доріг, крапкою був позначений населений пункт під назвою «Отіс», намальований неправильний еліпс, під яким стояв напис «озеро в кар’єрі» і стояв також «X» в одному з куточків. Були там і інші знаки, але я не був певен, що вони означають.

Синтія, не кажучи ні слова, спостерігала, як я ковзаю поглядом по всьому цьому.

Я перевернув аркуш протилежним боком і тієї самої миті, коли побачив друкований текст, помітив ще одну деталь, яка відразу впала мені в око й дуже стурбувала мене. Навіть до того, як я прочитав написане, я вже замислився, яким може бути значення того, що я помітив.

Але поки що я прикусив язика й прочитав послання:

«Синтіє, час тобі дізнатись, де вони. Де вони досі, найімовірніше, ПЕРЕБУВАЮТЬ. Існує покинутий кар’єр десь за дві години їзди на північ від того місця, де ти мешкаєш, на самому кордоні штату Коннектикут. Тепер це місце схоже на озеро, але то не справжнє озеро, бо з нього беруть гальку й каміння. Воно дуже глибоке. Мабуть, надто глибоке, щоб у ньому комусь пощастило знайти тіла дітлахів, які наважувалися там плавати будь-коли протягом цих років. Ви поїдете Восьмою магістраллю на північ, перетнете кордон зі штатом Массачусетс і поїдете далі, доки дістанетеся до Отіса, а потім звертайте на схід. Керуйтеся мапою, що на протилежному боці аркуша. Побачите вузьку дорогу за смугою дерев, що веде до верхньої частини кар’єру. Ви повинні бути обережними, коли дістанетеся туди, бо там дуже круто. Внизу побачите кар’єр. На самому його дні, тобто на дні озера, відшукаєте свою відповідь».

Я знову перевернув аркуш. На мапі були позначені всі орієнтири, про які мовилося в листі.

– Отже, вони там, – прошепотіла Синтія, показуючи на аркуш паперу, який я тримав у руці. – Вони у воді. – Вона глибоко вдихнула повітря. – Отже… вони мертві.

Усе попливло перед моїми очима. Я моргнув кілька разів, віднайшов фокус. Знову перевернув аркуш, перечитав листа, потім подивився на нього не як на щось написане, а під суто технічним кутом зору.

Він був надрукований на стандартній друкарській машинці. Не на принтері комп’ютера.

– Де ти його взяла? – запитав я, з усієї сили намагаючись контролювати свій голос.

– Він був із поштою Памели, – сказала Синтія. – У поштовій скриньці. Хтось його там залишив. Листоноша його не приносив. На ньому немає ні марки, ані чогось такого.

– Ні, – сказав я. – Хтось укинув його туди.

– Хто? – запитала вона.

– Я не знаю.

– Ми повинні туди поїхати, – сказала вона. – Сьогодні ж, тепер, ми повинні з’ясувати, що там є, що там під водою.

– До нас уже їде детектив Ведмор – жінка, яка зустріла нас на причалі. Ми поговоримо з нею про це. Вони мають поліційних водолазів. Але я хочу запитати тебе ще про одне. Це стосується цього листа. Подивися на нього. Подивися на літери…

– Вони повинні вирушити туди негайно, – обірвала Синтія.

Було таке враження, ніби вона вірить, що хтось там на дні затопленого кар’єру досі живий, що в нього залишається ще трохи повітря.

Я почув, як перед нашим будинком зупинився автомобіль, виглянув у вікно й побачив Рону Ведмор, яка йшла під’їзною алеєю, – здавалося, її коротке, міцне тіло спроможне пройти крізь двері, не відчиняючи їх.

Мене охопила паніка.

– Люба моя, – промовив я. – Ти не хочеш сказати мені ще чогось про цей лист? Перш ніж сюди прийде поліція. Ти повинна тут бути цілком чесна зі мною.

– Про що ти говориш? – запитала вона.

– Ти не бачиш у цьому нічого дивного? – сказав я, підносячи листа до її очей. Я конкретно показав на одне слово в листі. – Ось тут, у першому рядку, – сказав я, показуючи на «де».

– Що?

Горизонтальна лінія «е» була стерта, внаслідок чого воно було схоже на «с». Слово «де» здавалося сполученням літер «дс».

– Я не знаю, про що ти говориш, – сказала Синтія. – Що означає бути з тобою чесною? Звісно, я чесна з тобою.

Ведмор уже ступила на першу сходинку ґанку, готуючи кулак, щоб постукати у двері.

– Мені треба піднятися нагору на якусь хвилину, – сказав я. – Відчини їй двері, скажи, що я зараз буду.

Перш ніж Синтія встигла щось сказати, я вже біг нагору сходами. Позад себе я почув, як Ведмор постукала у двері, два сильні удари, потім Синтія відчинила двері, й вони привіталися. На той час я вже був у невеличкій кімнаті, де я виставляю оцінки учням, готуюся до уроків.

Моя стара друкарська машинка «Роял» стояла на столі біля комп’ютера.

Я повинен був вирішити, що робити з нею.

Для мене було очевидно, що лист, який Синтія цієї миті показувала детективу Ведмор, був надрукований на цій машинці. Напівстерту горизонтальну лінію в «е» не впізнати було неможливо.

Я знав, що не друкував того листа.

Я знав, що Ґрейс не могла надрукувати його.

Це залишало тільки дві можливості. Незнайомець, котрий, як ми мали всі підстави підозрювати, побував у нашому домі, скористався моєю машинкою, щоб надрукувати цього лис а, або Синтія надрукувала його сама.

Але ж ми поставили нові замки. Я був цілковито переконаний, що за останні дні жоден непроханий гість не міг побувати в нашому домі.

Здавалося неймовірним, щоб це зробила Синтія. Але що, як… що, як, перебуваючи під, можна сказати, неймовірним стресом, Синтія написала цього листа, спрямовуючи нас до віддаленого місця, де ми нібито могли довідатися про долю її родини?

Що, як Синтія надрукувала його, і що буде, коли з’ясується, що так воно й було?

– Тері! – погукала Синтія. – Детектив Ведмор уже тут!

– Одну хвилину! – відповів я.

Що це означатиме? Що означатиме, коли з’ясується, що Синтія насправді знала всі ці роки, де треба шукати її родину?

Мене пробрав холодний піт.

Можливо, сказав я собі, вона витіснила свою пам’ять? Можливо, вона знала більше, аніж собі усвідомлювала? Авжеж, так могло бути. Вона бачила, що сталося, але забула про це. Хіба так не буває? Хіба мозок іноді не ухвалює таке рішення: те, що ти бачив, надто жахливе, і ти повинен про це забути, бо інакше не зможеш прожити своє життя. Чи не існує синдром, який прикриває подібні речі?

Ну, а якщо тут не йдеться про витіснення пам’яті? Що, як вона завжди знала…

Ні.

Ні, тут має бути якесь зовсім інше пояснення. Хтось інший використав нашу друкарську машинку. Кілька днів тому. Обміркувавши все наперед. Той самий незнайомець, який проник у наш дім і залишив капелюха.

Якщо це справді був незнайомець.

– Тері!

– Я зараз!

– Містере Арчер! – гукнула детектив Ведмор. – Спустіться до нас, будь ласка.

Я діяв під впливом імпульсу. Відчинив шафу у стіні, підняв друкарську машинку – Боже, які ж вони важкі ці старі друкарські машинки! – і поставив її на дно шафи. Потім закидав її всілякими старими речами, кинув на неї старі штани, які я вдягав, коли мені доводилося щось фарбувати, купу старих газет.

Коли я спустився сходами, то побачив, що Ведмор і Синтія сиділи тепер у вітальні. Лист лежав на столику для кави, й Ведмор нахилилася над ним, читаючи його.

– Ви обмацали його, – кинула вона з осудом, звертаючись до мене.

– Так.

– Ви обоє доторкалися до нього. Ваша дружина, як я розумію, не знала, що там усередині, коли розкрила конверт. А що скажете на своє виправдання ви?

– Пробачте мені, – сказав я.

Я ковзнув долонею по губах і лобі, втираючи піт, який, я боявся, викаже мою нервозність.

– Ви можете послати туди водолазів? – запитала Синтія. – Ви можете послати водолазів, щоб вони спустилися на дно затопленого кар’єру, подивилися, що там є.

– Цього листа міг написати божевільний, – сказала Ведмор, підхопивши пасмо волосся, яке впало їй на око, й запихаючи його за вухо. – Міг написати невідомо хто.

– Це правда, – погодився я.

– Але, з іншого боку, – зауважила детектив, – ми нічого не можемо стверджувати напевне.

– Якщо ви не пошлете туди водолазів, – сказала Синтія, – я сама спущуся на дно.

– Синті, – сказав я, – не верзи дурниць. Ти навіть плавати не вмієш.

– А мені байдуже.

– Місіс Арчер, – сказала Ведмор, – заспокойтеся.

Це був наказ. У голосі Ведмор пролунали суворі нотки футбольного тренера, який дає настанови своїй команді на гру.

– Заспокоїтися? – промовила Синтія, не маючи наміру коритися нічиїм наказам. – А ви розумієте, що повідомляє особа, яка написала цього листа? Вони там, на дні. Їхні тіла там, на дні.

– Боюся, – сказала Ведмор, скептично похитавши головою, – що після стількох років там може бути багато чого на дні.

– Можливо, вони в машині, – сказала Синтія. – Автомобілі мого батька та моєї матері так і не були знайдені.

Ведмор затиснула куточок листа між своїми двома блискучими й довгими червоними нігтями й перевернула його на протилежний бік. Вона стала вивчати мапу.

– Нам доведеться залучити до цієї справи поліцію штату Массачусетс, – сказала вона. – Я зателефоную туди.

Вона дістала з кишені куртки свій мобільник, відкрила його й наготувалася набрати номер.

– Ви пошлете туди водолазів? – запитала Синтія.

– Я туди зателефоную. І ми віддамо цього листа в нашу лабораторію, чи не зможуть вони знайти якусь інформацію на ньому, якщо ви не перетворили його на такий, від якого не може бути жодної користі.

– Пробачте мені, – вибачилася Синтія.

– Цікаво, – сказала Ведмор, – що лист надрукований на машинці. Сьогодні рідко хто користується друкарськими машинками.

Я відчув, як моє серце підкотилося мені до горла. А тоді Синтія сказала щось таке, що я не повірив своїм вухам:

– Ми маємо друкарську машинку, – сказала вона.

– Справді? – запитала Ведмор, зупинившись перед тим, як набрати останню цифру.

– Тері досі користується своєю, чи не так, любий? Для всіляких коротких нотаток тощо. Це машинка марки «Роял», чи не так, Тері? – Й, обернувшись до Ведмор, вона сказала: – Він має її від своїх студентських років.

– Покажіть її мені, – сказала Ведмор, поклавши телефон до кишені.

– Я принесу її сюди, вниз, – сказав я.

– Ви лиш покажіть мені, де вона стоїть.

– Вона нагорі, – сказала Синтія. – Ходімо, я покажу вам її.

– Синті, – сказав я, ставши перед сходами й намагаючись їх зупинити. – Там нагорі деякий безлад.

– Ходімо, – сказала Ведмор, обминувши мене й підіймаючись сходами.

– Перші двері ліворуч, – сказала Синтія. До мене вона прошепотіла: – Чому, ти думаєш, вона хоче побачити нашу машинку?

Ведмор зникла за дверима кімнати.

– Я її не бачу, – сказала вона.

Синтія випередила мене на сходах, увійшла до кімнати й сказала:

– Вона завжди стояла там. Тері, хіба вона не стояла завжди там?

Вона показувала пальцем на мій стіл, коли я увійшов до кімнати. Вона й Ведмор обидві дивилися на мене.

– Атож, – сказав я. – Але вона мені заважала, тому я запхав її до стінної шафи.

Я відчинив стінну шафу, опустився навколішки. Ведмор зазирнула до шафи понад моїм плечем.

– Де вона?

Я підняв газети та обляпані фарбою штани й відкрив свою стареньку чорну «Роял». Я підняв її й поставив назад на стіл.

– Коли ти її туди запхав? – запитала Синтія.

– Може, з годину тому.

– А чому вона була завалена речами, якщо ви щойно її туди поставили? – запитала Ведмор. – Як ви це поясните?

Я стенув плечима. Сказати мені було нічого.

– Не доторкайтеся до неї, – застерегла вона і знову дістала з кишені свій мобільний телефон.

Синтія дивилася на мене приголомшеним поглядом.

– Що з тобою? Що, в біса, відбувається?

Я хотів би запитати її про те саме.

Розділ двадцять сьомий

Рона Ведмор зробила кілька дзвінків по своєму мобільнику, більшість із нашої під’їзної алеї, де ми не могли почути, що вона каже.

Це залишило Синтію, мене та Ґрейс (Ведмор дозволила Синтії швиденько з’їздити до школи й забрати її) самих у домі й дало нам змогу коротко обговорити ці останні події. Ґрейс була на кухні, вона запитала, хто ця товста жінка, яка дзвонить по телефону, водночас наминаючи свою післяшкільну перекуску – грінку, намазану арахісовим маслом.

– Вона з поліції, – сказав я. – І навряд чи їй сподобалося б, що ти назвала її товстою.

– Я б не сказала їй це в обличчя, – промовила Ґрейс. – А чого вона тут? Що відбувається тепер?

– Не зараз, – сказала їй Синтія. – Візьми сандвіч і йди до своєї кімнати.

Коли Ґрейс пішла, не перестаючи невдоволено буркотіти, Синтія запитала:

– Навіщо ти заховав друкарську машинку? Цього листа було надруковано на твоїй машинці чи не так?

– Так, – сказав я.

Вона дивилася на мене якусь мить.

– Це ти написав того листа? Тому й заховав машинку?

– Господи, Синтіє, – сказав я. – Я заховав її тому, що думав, чи не ти, бува, написала його.

Її очі розширилися від шоку:

– Я?

– Хіба це здається безглуздішим, аніж те, що я його написав?

– Я не намагалася заховати машинку, ти намагався.

– Я хотів захистити тебе.

– Мене?

– У тому разі, якби ти написала його. Я не хотів, щоб поліція про це знала.

Синтія якусь хвилину мовчала, мовчки пройшовшись по кімнаті кілька разів.

– Я намагаюся щось зрозуміти, Тері. То що ж ти мені сказав? Ти кажеш, що думав, ніби я написала того листа? А якщо я його написала, то завжди знала, де вони є? Моя родина? Я завжди знала, що вони лежать на дні того затопленої кар’єру?

– Не… обов’язково, – мовив я.

– Не обов’язково? Тоді що ж ти думав?

– Чесно кажучи, Синтіє, я не знаю. Я вже не знаю, що й думати. Але в ту мить, коли я вперше побачив цього листа, я вже знав, що він надрукований на моїй машинці. І знав, що я його не друкував. Отже, залишалася тільки ти, якщо тільки хтось інший не увійшов сюди й не надрукував його на моїй машинці з метою, щоб, я не знаю, здавалося, ніби його написав хтось із нас.

– Ми вже знаємо, що хтось був у нашому домі, – сказала Синтія. – Капелюх, послання електронною поштою. Але, попри це, ти схильний думати, що листа надрукувала я?

– Я волів би так не думати, – сказав я.

Вона подивилася мені у вічі, і вираз її обличчя став жахливо серйозним.

– Ти думаєш, це я вбила свою родину? – запитала вона.

– Боже збав.

– Це не відповідь.

– Ні, я так не думаю.

– Але така думка промайнула у твоїй голові, чи не так? Ти знову й знову замислювався над тим, чи це можливо.

– Ні, – сказав я. – Не замислювався. Але мені спадало на думку, а надто останнім часом, чи той стрес, який довелося тобі пережити, той тягар, який ти мусила нести протягом стількох років, не призвели до того… – Я мав таке відчуття, ніби наступив на яйце і шкаралупа тріщить під моїми підошвами, – що ти стала мислити або сприймати речі, або навіть щось робити у спосіб… який би я назвав… так би мовити… не зовсім раціональним.

– Он як, – промовила Синтія.

– Розумієш, коли я побачив, що лист надрукований на моїй машинці, то подумав, чи не надумала ти так учинити для того, щоб розбудити цікавість поліції до цієї справи, спонукати їх до дій, до спроби розгадати цю таємницю раз і назавжди?

– І тому спрямувала їх на хибний слід? Чому я обрала саме це місце, саме це конкретне місце?

– Я не знаю.

Хтось постукав із двору у стіну нашої кімнати, й детектив Рона Ведмор увійшла у двері. Я не мав уявлення, як довго вона під ними стояла, підслуховуючи нашу розмову.

– Усе домовлено, – сказала вона. – Ми пошлемо водолазів.

Операцію було призначено на наступний день. Підрозділ поліційних водолазів мав бути на місці на десяту ранку. Синтія відвела Ґрейс до школи й домовилася з однією сусідкою, що та забере її зі школи в кінці дня й відведе до себе додому на випадок, якщо ми не встигнемо на той час повернутися.

Я зателефонував до школи, попросив до телефону Ролі й сказав йому, що сьогодні не буду.

– Господи, що там у вас знову? – запитав він.

Я сказав йому, куди ми їдемо, сказав, що водолази спустяться в затоплений кар’єр.

– Господи, я переживаю за вас усім серцем, – сказав він. – Цьому кінця не видно. Може, я найму когось на твої уроки на весь наступний тиждень? Я знаю кількох учителів-пенсіонерів, які погодяться на короткочасну роботу.

– Але не наймай ту, що затинається. Мої учні з’їдять її живцем. – Я трохи помовчав. – Я тобі, можливо, поставлю дещо несподіване запитання, але дозволь мені його тобі поставити.

– Валяй.

– Ім’я Коні Ґормлі що-небудь означає для тебе?

– Чиє ім’я?

– Її було вбито за кілька місяців до того, як зникли Клейтон, Патрисія й Тод. На півночі штату. Нібито збило машиною, але насправді все було не так.

– Я не знаю, про кого ти говориш, – сказав Ролі. – Що ти маєш на увазі, коли кажеш, що її ніби збило машиною, але насправді все було не так? І як її смерть може стосуватися зникнення родини Синтії?

У його голосі прозвучало майже роздратування. Мої проблеми й ті таємничі події, що відбувалися навколо них, почали виснажувати його, як виснажували й мене.

– Я не знаю, чи мала вона якийсь стосунок. Лише запитую. Ти знав Клейтона. Він ніколи не згадував про дорожній інцидент або щось таке?

– Ні. Принаймні я такого не пам’ятаю. І абсолютно переконаний, що пригадав би, аби чув від нього щось подібне.

– Окей. Дякую, якщо знайдеш мені заміну. Я перед тобою в боргу.

Після цього Синтія і я вирушили в дорогу. Поїздка туди, на північ, мала тривати понад дві години. Перш ніж поліція забрала в нас анонімного листа, поклавши його в пластиковий пакет для речових доказів, ми скопіювали мапу на інший аркуш паперу, щоб знати, куди нам їхати. Коли ми нарешті виїхали, то вже не хотіли зупинятися, щоб випити кави чи для чогось такого. Ми лише хотіли якнайшвидше туди доїхати.

Ви, можливо, подумаєте, ми не замовкали протягом усієї подорожі, намагаючись угадати, що там можуть знайти водолази, що це може означати, але насправді ми майже не говорили про це. Проте я припускаю, що ми обоє багато думали. Що думала Синтія, я можу тільки здогадуватися. Але мої думки витали над тим місцем. Що вони знайдуть на дні озера в кар’єрі? Якщо там справді лежать якісь людські тіла, то чи належать вони батькам та братові Синтії? І чи будуть знайдені якісь докази того, з чиєї вини вони там опинилися?

І чи ця особа або особи досі вештаються десь поблизу?

Ми звернули на схід, коли проїхали Отіс, що насправді не є містечком, а лише кількома будинками та фабриками й установами, що стоять вздовж звивистої дороги у дві смуги, яка у своєму кінці виходить до міста Лі та до Массачусетської магістралі. Шукали дорогу до кар’єру Фела, що був десь на північ від нас, шукати не довелося довго. Ми побачили два патрульні автомобілі поліції штату Массачусетс, які стояли на тому повороті, де нам треба було звернути.

Я опустив шибку вікна й пояснив офіцерові в поліцейському капелюсі, хто ми такі. Він повернувся до свого автомобіля, переговорив із кимось по рації, потім повернувся до нас і сказав, що детектив Ведмор уже на місці подій і чекає на нас. Він показав нам дорогу, сказав, щоб через милю ми звернули ліворуч на вузький трав’янистий путівець між деревами, піднялися ним нагору, й вона чекає нас там.

Ми їхали досить повільно. Дорога була зовсім погана, лише гравій та глина, а коли ми доїхали до путівця між деревами, вона стала ще вужчою. Я звернув на путівець, відчув, як висока трава дряпає по днищу автомобіля. Ми тепер підіймалися на пагорб, дерева з товстими стовбурами стояли по обидва боки, а десь через чверть милі місцевість вирівнялася, дерева розступилися й перед нами відкрився широкий простір, від якого перехоплювало подих.

Перед нашими очима було щось схоже на широкий каньйон. На відстані, яка дорівнювала довжині чотирьох автомобілів, земля спадала вниз крутим урвищем. Якщо там унизу десь було озеро, то з того місця, де ми сиділи в автомобілі, ми не могли його бачити.

Там були вже два інші автомобілі. Ще одна машина з поліцією штату Массачусетс і седан без розпізнавальних знаків, що його я впізнав як машину Ведмор. Вона прихилилася до крила автомобіля й розмовляла з офіцером з другої машини.

Побачивши нас, вона підійшла.

– Не наближайтеся, – сказала вона мені крізь прочинене вікно. – Там диявольське урвище.

Ми повільно вибралися з машини, так ніби ґрунт під нами міг провалитися, якби ми з неї вистрибнули. Але він здався нам достатньо міцним.

– Сюди, – показала Ведмор. – Хтось із вас має проблеми з висотою?

– Трохи, – зізнався я.

Я більше говорив за Синтію, ніж за себе, але вона сказала, що з нею все гаразд.

Ми підступили на кілька кроків ближче до урвища, й тепер ми побачили воду. То було міні-озеро, площею десь акрів вісім або дев’ять, на самому дні провалля. Багато років тому тут видобували камінь і гравій, унаслідок чого утворилася глибока западина, яку дощі та джерела заповнили водою, після того як видобувна компанія припинила тут роботу, перейшовши до іншого місця. У такий похмурий день важко було визначити, якого кольору тут вода. Сьогодні вона здавалася сірою й мертвою.

– На мапі та в листі указано, що якщо ми зможемо щось знайти, – сказала Ведмор, – то ми знайдемо це там, унизу.

Вона показала рукою вниз із вершини скелі, на якій ми стояли. Я відчув легке запаморочення.

Далеко внизу на поверхні води було видно надувний човен жовтого кольору завдовжки футів п’ятнадцять із невеличким зовнішнім мотором. У човні було троє чоловіків у чорних гідрокостюмах, водолазних масках і з балонами за спиною.

– Їм довелося під’їхати з іншого напрямку, – пояснила Ведмор. Вона показала на далекий кінець кар’єру. – Є ще одна дорога, яка з півночі підходить до самого краю води, тож вони змогли спустити свій човен там. Вони шукають поглядом нас. – І Ведмор помахала чоловікам у човні рукою, то було не дружнє привітання, а сигнал, і вони помахали їй у відповідь. – Зараз вони почнуть свої підводні пошуки.

Синтія кивнула.

– А що вони шукатимуть? – запитала вона.

Ведмор подивилася на неї поглядом, який, здавалося, означав: «Ти що, зовсім дурна?», проте їй вистачило делікатності зрозуміти, що перед нею жінка, якій довелося багато пережити, а тому вона терпляче відповіла:

– Думаю, вони шукатимуть автомобіль. Якщо він там, то його знайдуть.

Озеро було надто маленьке, щоб вітер міг підняти на ньому помітні хвилі, але чоловіки в човні все одно кинули на дно невеличкий якір, щоб їх не віднесло з того місця, де вони стояли. Двоє чоловіків у гідрокостюмах пірнули спинами у воду й через мить зникли під нею, залишивши на поверхні лише невеличкі бульбашки, які свідчили, що вони недавно там були.

Холодний вітер повіяв над вершиною скелі. Я підійшов ближче до Синтії й обняв її однією рукою. На мій подив і полегкість, вона мене не відштовхнула.

– Чи довго вони там можуть бути? – запитав я.

Ведмор стенула плечима:

– Не знаю. Я переконана, що запас повітря в них більший, аніж їм потрібно.

– А як вони знайдуть що-небудь, тоді що?

– Хтозна. Можливо, нам знадобиться більше обладнання.

У Ведмор була рація, яка зв’язувала її з тим чоловіком, який залишився в човні.

– Як там справи? – запитала вона.

Чоловік у човні заговорив у невеличкий чорний ящик.

– Поки що ніяк, – заскрипів його голосу рації Ведмор. – Глибина тут від тридцяти до сорока футів. У деяких місцях, трохи далі, навіть глибше.

– Окей.

Ми стояли й дивилися. Минуло десять, а може, й п’ятнадцять хвилин. Вони здалися нам годинами.

А тоді на поверхні води з’явилися дві голови. Водолази підпливли до човна, схопилися руками за його надувні борти, зняли маски й витягли з рота пристрої, які дозволяли їм дихати під водою. Вони щось сказали чоловікові в човні.

– Що вони кажуть? – запитала Синтія.

– Стривайте, – відповіла Ведмор, але тут ми побачили, як чоловік у човні взяв у руку свою рацію, а Ведмор схопила свою.

– Вони дещо знайшли, – проскрипіла рація.

– Що? – запитала Ведмор.

– Автомобіль. Напівпохований у намулі та всякій гидоті.

– Щось усередині є?

– Вони не певні. Нам треба підняти його на поверхню.

– Автомобіль якої моделі? – запитала Синтія. – Який він має вигляд?

Ведмор передала по рації це запитання, й ми побачили, як унизу, на озері, чоловік у човні звернувся до водолазів із кількома запитаннями.

– Начебто жовтий, – сказав чоловік у човні. – Невеликий компактний автомобіль. Номерів, одначе, не видно. Бампери сховані під намулом.

Синтія сказала:

– Це автомобіль моєї матері. Він був жовтий. «Форд-Ескорт». Невеличкий автомобіль. – Вона обернулася до мене, схопилася за мене. – Це вони, – промовила вона. – Це вони.

Ведмор сказала:

– Ми поки що цього не знаємо. Ми навіть не знаємо, чи є хтось усередині автомобіля. – У рацію вона сказала: – Робіть, що маєте зробити.

Щоб витягти машину, їм було потрібне інше обладнання. Вони сподівалися, що коли із півночі підженуть великий ваговіз із корбою, поставлять його біля самого озера, то водолази зможуть прикріпити кабель до затонулого автомобіля й механічна корба повільно витягне його з намулу на дні озера, а потім і на берег.

А якщо цей спосіб не спрацює, то їм доведеться зібрати тут щось на зразок баржі, спустити її на воду, поставити над затонулим автомобілем і вертикально підняти його з дна на поверхню.

– За кілька годин тут нічого не буде зроблено, – сказала нам Ведмор. – Нам треба буде зібрати більше людей, вони повинні обміркувати, як тут усе організувати. Чому б вам не поїхати кудись, десь ближче до шосе, можливо, до Лі й не пообідати десь там? Я зателефоную вам, коли тут почнеться якась конкретна робота.

– Ні, – сказала Синтія. – Ми залишимося.

– Люба моя, – промовив я. – Ми нічого зараз не зможемо зробити. Нам треба десь поїсти. Нам обом слід підкріпитися, ми повинні бути готові до того, що тут може статися.

– А як ти думаєш, що тут сталося? – запитала Синтія.

Ведмор сказала:

– Я думаю, хтось під’їхав машиною на великій швидкості туди, де ми тепер стоїмо, і не став зупинятися на краю провалля.

– Їдьмо, – сказав я Синтії. А звертаючись до Ведмор, попросив: – Підтримуйте з нами зв’язок.

Ми поїхали назад до головної магістралі, доїхали до Отіса, потім повернули на північ до Лі, де пообідали й замовили каву. Вранці я майже нічого не їв, тому тут замовив пізній сніданок із яєць та ковбаси. Синтія спромоглася з’їсти лише одну-дві грінки.

– Тож хоч би хто надіслав мені того листа, він знав, про він пише, – сказала Синтія.

– Авжеж, знав, – сказав я, дмухаючи на каву, щоб охолола.

– Але ж ми навіть не знаємо, чи в машині хтось є. Можливо, автомобіль утопили там, щоб надійно заховати його. Але це не означає, що хтось при цьому загинув.

– Зачекаймо й будемо знати, – сказав я.

Нам довелося чекати близько двох годин. Десь коли я пив свою четверту порцію кави, задзвонив мій мобільник.

Це була Ведмор. Вона розповіла мені, як під’їхати до озера з північної сторони.

– Щось там сталося? – запитав я.

– У нас вийшло швидше, ніж ми сподівалися, – сказала вона тоном люб’язної поблажливості. – Автомобіль уже на березі.

Жовтий «Ескорт» був уже на платформі ваговоза, коли ми прибули на місце подій. Синтія вискочила з автомобіля, перш ніж я встиг його зупинити, й побігла до ваговоза з криком:

– Це наш автомобіль! Це автомобіль моєї матері!

Ведмор схопила її за руку, перш ніж вона встигла підбігти ближче.

– Пустіть мене! – крикнула Синтія, пручаючись.

– Вам не можна підходити близько, – сказала їй жінка-детектив.

Автомобіль був обліплений грязюкою та мулом, вода струменіла з нього цівками крізь щілини зачинених дверей, і її вже витекло досить, щоб кабіна вгорі по лінію вікна очистилась від води. Але там нічого не було видно, крім двох напівзатоплених підставок для голів.

– Ми відправляємо автомобіль у лабораторію, – сказала Ведмор.

– Що вони там знайшли? – спитала Синтія. – Усередині щось було?

– А що, ви думаєте, вони могли там знайти? – запитала Ведмор.

Мені не сподобалося те, як вона це запитала. Так ніби вона вважала, що Синтія вже знає відповідь.

– Я не знаю, – сказала Синтія. – Я боюся знати.

– Схоже, там є останки двох людей, – припустила Ведмор. – Але, як ви повинні розуміти, через двадцять п’ять років…

Це можна було собі уявити.

– Двох? – уточнила Синтія. – Не трьох?

– Цього ще напевне не можна сказати, – промовила Ведмор. – Як я вже сказала, перед нами багато роботи. – Вона зробила паузу. – Нам треба буде взяти мазок із вашого рота.

Синтія зреагувала не відразу.

– Що взяти?

– Пробачте мені, якщо я висловилася не досить ясно. Нам буде потрібен зразок вашої ДНК. Для цього беруть мазок із рота. Це не боляче й досить просто.

– А навіщо?

– Якщо нам пощастить, то ми зможемо взяти зразок ДНК із того… що ми знайшли в автомобілі, й порівняти його з вашим зразком. Якщо, наприклад, одне з цих тіл – ваша мати, то вони зможуть зробити зворотний тест материнства. Він може підтвердити, що це ваша мати. Те саме і з іншими членами вашої родини.

Синтія подивилася на мене, в її очах заблищали сльози.

– Двадцять п’ять років я чекала якихось відповідей, і тепер, коли можу отримати, мене охоплює жах.

Я міцно її обняв.

– Скільки це триватиме? – запитав я Ведмор.

– За нормальних обставин – кілька тижнів. Але це справа дуже великого резонансу, а надто якщо взяти до уваги, що на цю тему було показане телевізійне шоу. Перші результати ми знатимемо через кілька днів, можливо, навіть через два. Можете, їхати додому. Я когось пришлю взяти мазок.

Повернутися додому було тепер для нас єдиним логічним рішенням. Коли ми вже рушили до нашого автомобіля, Ведмор гукнула нас:

– І ви можете мені знадобитися ще до того, як стануть відомі результати тестів. Хочу поставити вам кілька запитань.

Було щось зловісне в тому, як вона це сказала.