Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 26 страниц)

Розділ тридцять третій

Як учитель середньої англійської школи, я не мав особливого досвіду в тому, як треба поводитися у випадку, коли тебе схопили двоє розбишак перед забігайлівкою, в якій продають пончики, і запхали під заднє сидіння автомобіля «СУВ».

Я швидко зрозумів, що нікого особливо не цікавило те, що я хотів би сказати.

– Послухайте-но, – почав я зі своєї вкрай незручної пози, розпластаний долічерева перед заднім сидінням автомобіля. – Ви, хлопці, припустилися якоїсь помилки.

Я спробував трохи обкрутитися, щоб повернутися на бік і бодай краєм ока побачити лисого здоровила, який придавив мені спину своїм черевиком.

– Заткни пельку, – сказав він, подивившись на мене.

– Я лише хотів сказати, – промовив я, – що не є тим чоловіком, який може когось цікавити. Я не можу завдати вам, хлопці, ніякої шкоди. Хто, ви думаєте, я такий? Член якоїсь банди? Коп? Та ні, хлопці, я вчитель.

З переднього сидіння Білявчик сказав:

– Я ненавидів усіх своїх довбаних учителів. Цього досить, щоб тебе придушити.

– Мені шкода, звичайно ж, є багато паскудних учителів, але хочу вам тільки сказати, що я не маю нічого спільного з…

Голомозий зітхнув, розстебнув свою куртку й дістав пістолет, який, мабуть, не був найбільшим пістолетом у світі, але з мого місця під ним він здався мені гарматою. Він націлив його мені в голову.

– Якщо я вб’ю тебе в цьому автомобілі, мій бос розлютиться на мене за те, що я забризкаю кров’ю та мозком і засмічу уламками кісток довбані сидіння, та, коли я поясню йому, що ти не хотів стулити пельку, як наказав тобі, він мене зрозуміє.

Я стулив пельку.

Не треба було бути Шерлоком Холмсом, аби здогадатися, що моя пригода була якось пов’язана з моїми розпитуваннями про те, де я можу знайти Вінса Флемінґа. Можливо, один із тих двох хлопців, які сиділи перед стійкою в «Майковому барі», повідомив його про це. Можливо, бармен зателефонував у ремонтну майстерню ще раніше, аніж я туди прийшов. Тоді хтось доручив цим двом бандюкам з’ясувати, чому я хочу зустрітися з Вінсом Флемінґом.

Хоча ніхто мене ні про що не запитував.

Можливо, їм було байдуже. Досить було того, що я розпитував. Ви розпитуєте, де знайти Вінса, і опиняєтесь під сидінням машини, й ніхто більше ніколи вас не побачить.

Я став міркувати, як мені виплутатися з цієї халепи. Я був один проти трьох здоровенних бандитів. Судячи з тієї зайвої ваги, яку вони носили на череві, вони не були найспритнішими розбишаками в Мілфорді, але навіщо тобі спритність, коли ти озброєний? Якщо один із них мав пістолет, то було розумно припустити, що й два інші їх мали теж. Чи міг я вихопити в Голомозого пістолет, застрелити його і на ходу вистрибнути з машини?

Ні, навіть мільйонного шансу в мене на це не було.

Пістолет досі був у руці Голомозого, він лежав на його коліні. Його друга нога й далі притискала мене до підлоги. Білявчик і водій розмовляли, про мене там не йшлося, вони розмовляли про вчорашній бейсбольний матч. Потім Білявчик сказав:

– Що то за мура?

– Це компакт-диск, – сказав водій.

– Я бачу, що це компакт-диск. Який компакт-диск – ось що мене цікавить. Ти хочеш поставити його на плеєр?

– Так, хочу.

Я почув упізнаваний шум, коли компакт-диск ставлять у плеєр панелі приладів.

– Я тобі, бляха, не вірю, – сказав Білявчик.

– Що-що? – запитав Голомозий із заднього сидіння.

Перш ніж хтось устиг озватися, залунала музика. Інструментальний вступ, а потім: «Чому птахи літають низько… щоразу… коли ти близько?»

– Блін я буду, – вилаявся Голомозий. – Це довбані «Карпентери»?[30]30
  Музичний дует – один із найпопулярніших в Америці 70-х років. Складався з Карен і Річарда Карпентерів – брата й сестри.


[Закрыть]

– Зроби тихше, – мовив водій. – Я виріс під цю музику.

– Господи, – сказав Білявчик. – Ця чувиха, яка тепер співає, вона ж нічого не хотіла їсти?

– Авжеж, – сказав водій. – Вона захворіла на анорексію.

– Таким людям не можна не їсти, – сказав Голомозий. – Вони повинні з’їдати бодай довбаний гамбургер абощо.

Невже троє хлопців, які так жваво обговорюють переваги музичного дуету сімдесятих років, справді планують завезти мене в якесь місце й там стратити? Хіба в такому випадку атмосфера в автомобілі не була б набагато похмурішою? На якусь мить я підбадьорився. Але потім згадав про сцену з «Кримінального чтива»,[31]31
  Кінофільм Квентіна Тарантіно, який одержав премію Оскара в 1994 р.


[Закрыть] де Семюел Джексон та Джон Траволта[32]32
  Актори, які грали у фільмі «Кримінальне чтиво».


[Закрыть] сперечаються про те, як називають у Парижі біг-мак, за кілька хвилин до того, як заходять у квартиру і вбивають людину. А ці хлопці, які везли мене в машині, навіть не відзначалися тим своєрідним стилем. Натомість від одного з них, а може, й від усіх, чувся непомильний трупний запах.

Невже життя може закінчитися отак просто? Під заднім сидінням автомобіля? Ще хвилину тому ти пив каву в забігайлівці, де продаються пончики, міркуючи, як знайти дружину й дочку, що тебе покинули, а тепер дивишся в дуло пістолета, який націлює в тебе незнайомий тобі бандит, і думаєш, чи останніми словами, які почуєш, не будуть: «Вони так прагнуть… бути з тобою».

Ми зробили кілька поворотів, перетнули кілька залізничних колій, а потім я відчув, що автомобіль повільно спускається крутою дорогою, так ніби ми наближаємося до узбережжя. Їдемо вниз, до протоки.

Потім автомобіль різко пригальмував, зробив крутий правий поворот, перестрибнув через бровку й зупинився. Подивившись угору, я побачив крізь вікна не тільки небо, а й стіну будинку. Коли водій заглушив мотор, я почув крики чайок.

– Окей, – сказав Голомозий, подивившись на мене. – Я хочу, щоб ти поводився сумирно. Зараз ми вийдемо, підіймемося сходами й увійдемо в дім, а якщо ти спробуєш утекти, або кликатимеш на допомогу, або спробуєш зробити щось інше, таке, чого робити не слід, я зроблю тобі боляче. Ти мене зрозумів?

– Зрозумів, – сказав я.

Білявчик і водій уже вийшли. Голомозий відчинив дверцята зі свого боку, вибрався назовні, а я спочатку підтягся на заднє сидіння, а потім виліз із машини.

Вона стояла на під’їзній алеї між двома пляжними будинками. Я відразу побачив, що ми перебуваємо на Східному Бродвеї. Будинки тут стояли досить щільно, а подивившись на південь, між ними, я побачив пляж, а далі – протоку Лонґ-Айленд. А коли я побачив острів Чарлза по той бік протоки, остаточно переконався в тому, що знаю, де ми є.

Голомозий жестом руки показав мені круті сходи, які збоку підіймалися на другий поверх будинку, пофарбованого у світло-жовтий колір. На першому поверсі був переважно гараж. Білявчик і водій пішли першими, далі я, потім Голомозий. Сходи були притрушені пляжним піском і тихо поскрипували під підошвами наших черевиків.

Нагорі сходів водій відсунув легку перегородку, що замінювала двері, й притримував її відкритою, поки ми всі пройшли повз нього. Ми увійшли до великої кімнати, яка з боку води мала скляні двері, що відчинялися на широку терасу, яка нависала над пляжем. У кімнаті було кілька стільців і кушетка, полиця, заставлена романами у м’яких обкладинках, а коли пройти трохи далі, то можна побачити під задньою стіною стіл і кухню.

Ще один міцно збитий чоловік стояв біля плити, спиною до мене, тримаючи в одній руці сковорідку, а в другій – лопаточку.

– Ось він, – сказав Білявчик.

Чоловік біля плити кивнув, не сказавши нічого.

– Ми будемо внизу, в машині, – сказав Голомозий і махнув рукою Білявчику та водієві, щоб вони йшли за ним.

Усі троє вийшли з кімнати, і я почув, як їхні черевики зарипіли на сходах.

Я стояв у центрі кімнати. За нормальних обставин я підійшов би до скляних дверей, щоб помилуватися краєвидом, може, навіть вийшов би на терасу, щоб подихати свіжим морським повітрям. Але натомість я стояв і дивився на спину того чоловіка.

– Хочете омлет? – запитав він.

– Ні, дякую.

– Це дуже легка страва, – сказав він. – Яйця перебовтані й добре підсмажені.

– Усе одно ні, дякую.

– Я прокидаюся трохи пізно, іноді це вже обідній час, а я тільки готую собі сніданок, – сказав він.

Він потягся рукою до буфета, взяв тарілку, виклав на неї омлет, додав до нього кілька сосисок, які, певно, зготував раніше і які тепер лежали на паперовій серветці, потім висунув шухляду, взяв там виделку й ніж, схожий на той, що ним розрізають біфштекс.

Він обернувся й підійшов до столу, підтягнув ближче до нього стілець і сів.

Був приблизно мого віку, хоч, об’єктивно кажучи, мені здалося, що обличчя в нього виглядало якимось більш зношеним абощо. Воно було в крапинках віспи, над правим оком – шрам близько дюйма завдовжки, а колись чорний чуб тепер густо змережаний сивиною. На ньому була чорна футболка, запхана в чорні джинси, і я міг бачити нижню частину татуювання на його правому лікті, але цього було не досить, аби зрозуміти, що то за малюнок Живіт у нього випинався під футболкою, і він важко зітхнув через зусилля, яке довелося йому докласти, щоб опуститися на стілець.

Він показав мені на стілець навпроти. Я обережно наблизився й сів. Він відкрив пляшку з кетчупом, нахилив її і зачекав, доки величезна крапля впала на тарілку з омлетом та сосисками. Перед ним стояло горня з кавою, і, потягнувшись до нього рукою, він запитав:

– Кави?

– Ні, – відповів я. – Я щойно пив каву в тій забігайлівці, де продають пончики.

– У тій, що біля моєї майстерні? – запитав він.

– Так.

– Там дають не дуже добру каву, – сказав він.

– Справді, не дуже добру. Я випив лише півпорції.

– Я знаю вас? – запитав він, підносячи до рота порцію омлету.

– Ні, – сказав я.

– Але ви розпитували скрізь про мене. Спочатку в «Майковому барі», а потім – у моїй майстерні.

– Так, – сказав я. – Але я не думав, що це стривожить вас.

– Не думав, що стривожить, – повторив він. Чоловік, що, як я тепер знав, був Вінсом Флемінґом, настромив сосиску на виделку, притримав її, а потім узяв свій біфштексний ніж, відрізав від неї шматок, переправивши його в рот. – Річ у тім, що, коли люди, яких я не знаю, починають повсюди розпитувати про мене, це не може не стати причиною для тривоги.

– Мабуть, я не взяв цього до уваги.

– Особливості мого бізнесу іноді примушують мене мати справу з людьми, чий бізнес дещо відхиляється від загальної практики.

– Розумію, – сказав я.

– Тому коли незнайомі люди починають розпитувати про мене, то я волію влаштувати нашу зустріч у такому місці, де напевне матиму перевагу.

– Я тепер бачу, що ви маєте такий звичай.

– Отже, хто ви, в біса, такий?

– Тері Арчер. Ви знаєте мою дружину.

– Я знаю вашу дружину, – повторив він із таким виразом, ніби хотів сказати: «Ну то й що?»

– Ви добре знали її багато років тому.

Флемінґ подивився на мене похмурим поглядом, запихаючи в рот наступну порцію сосиски:

– То в чому справа? У мене був роман із вашою половиною чи щось таке? Зрозумійте, це не моя провина, якщо ви не можете зробити вашу жінку щасливою і їй доводиться приходити до мене по те, чого вона потребує.

– Ідеться не про те, – сказав я. – Мою дружину звати Синтія. Ви знали її, коли вона була Синтією Бідж.

Він перестав жувати.

– О! Прокляття. Але ж, чоловіче, це було збіса давно.

– Двадцять п’ять років тому, – уточнив я.

– Ви довго вагалися, перш ніж до мене прийти, – сказав Вінс Флемінґ.

– Останнім часом сталися деякі дивні події, – почав я. – Думаю, ви пам’ятаєте, що сталося тієї ночі?

– Авжеж. Уся її довбана родина зникла.

– Саме так. Вони щойно знайшли тіла матері Синтії та її брата.

– Тода?

– Атож.

– Я знав Тода.

– Справді?

Вінс Флемінґ стенув плечима.

– Трохи. Я хотів сказати, ми ходили до однієї школи. Він був класний хлопець.

Він підтягнув ближче до себе, на край тарілки, шматок омлету, политого кетчупом.

– Вам не цікаво, де вони їх знайшли? – запитав я.

– Я думаю, ви мені зараз скажете.

– Вони були в автомобілі, який належав матері Синтії, в жовтому «Форді-Ескорті», на дні затопленого кар’єру, в штаті Массачусетс.

– Серйозна справа, нехай їй біс.

– Авжеж, серйозна.

– Вони там перебували, мабуть, досить довго, – сказав Вінс. – І копи змогли впізнати, хто це такі?

– ДНК, – пояснив я.

Вінс захоплено похитав головою.

– Довбана ДНК Що б ми робили без неї?

Він доїв свої сосиски.

– А тітку Синтії вбили, – сказав я.

Очі Вінса звузилися.

– Здається, Синтія розповідала мені про неї. Тітка Бес?

– Тес, – виправив я.

– Атож. І як це було?

– Хтось заколов її ножем у власній кухні.

– Он як, – сказав Вінс. – Чи існує причина, з якої ви розповідаєте мені все це?

– Синтія зникла, – сказав я. – Вона… втекла. З нашою донькою. Ми маємо доньку на ім’я Ґрейс. Їй вісім років.

– Це погано.

– Я подумав, існує шанс, що Синтія могла захотіти зустрітися з вами. Вона намагається з’ясувати, що сталося тієї ночі, а існує можливість того, що ви знаєте відповіді на якісь запитання.

– Що я можу знати?

– Не знаю. Але ви були останньою людиною, яка бачила Синтію тієї ночі, за винятком її рідних. І ви посварилися з її батьком, перед тим як він забрав Синтію додому.

Я не міг передбачити того, що сталося.

Вінс Флемінґ потягся лівою рукою через стіл, схопив нею мій правий зап’ясток, підтяг мою долоню до себе, тоді як його друга рука схопила біфштексний ніж, яким він різав на шматочки свою сосиску. Він змахнув ним над столом, описавши довгу і блискавичну дугу, й лезо вгородилося в дерево столу між моїм середнім і безіменним пальцями.

– Ой! – скрикнув я.

Рука Вінса затиснула мій зап’ясток, наче обценьками, притискаючи її до столу.

– Мені не подобається те, що ви припускаєте, – сказав він.

Я надто засапався, щоб відповісти. Я все ще дивився на ніж, розпачливо переконуючи себе, що він не простромив моєї руки.

– У мене до вас запитання, – сказав Вінс дуже спокійним голосом, усе ще тримаючи мій зап’ясток і залишивши ніж стриміти вертикально у столі. – Тут був іще один чоловік, який розпитував про мене. Ви щось про це знаєте?

– Який чоловік? – запитав я.

– Віком років п’ятдесяти, низенький, схожий на приватного детектива. Він теж розпитував тут про мене, хоч і більш ухильно, ніж ви.

– То, мабуть, був чоловік на ім’я Ейбеґнел, – сказав я. – Дентон Ейбеґнел.

– А звідки вам це відомо?

– Синтія його найняла. Ми обоє його найняли.

– Щоб стежити за мною?

– Ні. Я хочу сказати, що конкретно про це ми його не просили. Ми найняли його для того, щоб він спробував знайти родину Синтії. Або принаймні з’ясував, що з ними сталося.

– І це означало, що він повинен був вистежувати мене?

Я проковтнув слину.

– Він сказав, що, на його думку, на вас варто звернути увагу.

– Справді? І що ж він з’ясував стосовно мене?

– Нічого, – сказав я. – Тобто якщо він навіть щось з’ясував, то ми нічого про це не знаємо. І навряд чи коли-небудь дізнаємось.

– Чому ж так? – запитав Вінс Флемінґ.

Він або справді нічого не знав, або чудово вмів контролювати своє посічене віспою обличчя.

– Він мертвий, – сказав я. – Його теж убили. У гаражі для паркування, в Стемфорді. Ми думаємо, це якось стосувалося вбивства Тес.

– І хлопці казали мені також, що про мене ще розпитував один коп. Чорношкіра мадам, низенька й товста.

– Ведмор, – сказав я. – Вона розслідує всю цю справу.

– Що ж, – сказав Вінс, відпустивши свій зап’ясток і витягши ніж зі столу. – Усе це дуже цікаво, але мені, власне, до цього немає ніякого довбаного діла.

– То ви не бачили моєї дружини? – запитав я. – Вона не приходила сюди або до вашої майстерні поговорити з вами?

Дуже спокійним голосом він сказав:

– Ні.

І втупив у мене погляд, ніби чекав, що я стану заперечувати йому.

Я витримав його погляд.

– Сподіваюся, ви сказали мені правду, містере Флемінґ. Бо я зроблю все, що від мене залежить, аби вона й моя донька повернулися безпечно додому.

Він підвівся зі свого стільця, обійшов стіл і став біля мене.

– Чи повинен я сприйняти ваші слова як певну погрозу?

– Я хочу лише сказати, що коли йдеться про твою родину, то навіть такі люди, як я, люди, що не мають бодай крихітної частини того впливу, який мають люди на кшталт вас, навіть такі люди готові на все, що вони спроможні зробити.

Він схопив мого чуба в кулак, нахилив мою голову й наблизив своє обличчя до мого. Його подих смердів сосисками й кетчупом.

– Послухай-но, придурку, ти бодай трохи уявляєш собі, з ким розмовляєш? Ти забув, які хлопці привезли тебе сюди? Ти знаєш, що вони для мене здатні зробити? Ти можеш закінчити своє життя в купі тирси. Тебе можуть укинути з каменюкою на шиї в протоку. Тебе можуть…

Я почув, як унизу біля сходів один із трьох чоловіків, які мене сюди привезли, закричав:

– Стій, не ходи туди!

І жіночий голос, що відповів:

– Заткнися, довбаний йолопе.

Потім швидкі кроки на сходах.

Я дивився в обличчя Вінса й не міг бачити тонких дверей, але почув, як вони розсунулися, а потім пролунав голос, що здався мені знайомим:

– Гей, Вінсе, ти бачив мою матір, бо…

Але вона урвала мову, коли побачила, що Вінс Флемінґ стоїть, затиснувши в руці чуприну якогось чоловіка.

– Ти бачиш, я тут трохи зайнятий, – сказав він їй. – І не знаю, де твоя мати. Пошукай її в паскудному торговельному центрі.

– Господи, Вінсе, що ти, бляха, робиш із моїм учителем? – запитала дівчина.

Навіть при тому, що м’ясисті пальці Вінса міцно вчепилися в мою чуприну, я зміг повернути голову досить, щоб побачити Джейн Скейвуло.

Розділ тридцять четвертий

– Твоїм учителем? – запитав Вінс, послабивши хватку на моєму чубі. – Яким учителем?

– Моїм довбаним учителем із письмової творчості, – сказала Джейн. – Якщо хочеш вибити дух із моїх учителів, то є інші, з яких ти міг би почати. Це містер Арчер. Він найменша дірка-в-дупі з них усіх. – Вона наблизилася до мене. – Привіт, містере Арчер.

– Привіт, Джейн, – сказав я.

– Коли ви повернетеся до школи? – запитала вона. – Той чувак, якого вони знайшли вам на заміну, – цілковитий бовдур. Ніхто не ходить на його уроки. Він гірший, аніж та жінка, що заїкається. Усім наплювати, чи він робить перекличку, чи ні. У нього завжди стримить у зубах якась скіпка, і він запихає пальця в рот, намагаючись її витягти, й робить це швидко, бо думає, що ніхто не помітить, але він нікого не одурить.

Я помітив, що Джейн поза школою анітрохи не соромиться розмовляти зі мною.

Потім, ніби мимохідь, вона запитала Вінса:

– А в чому, власне, річ?

– Іди-но у своїх справах, Джейн, гаразд? – сказав Вінс.

– Ти бачив мою маму?

– Я сказав тобі, пошукай її в торговельному центрі. А може, вона в гаражі. Навіщо вона тобі?

– Мені потрібні гроші.

– Навіщо?

– На те й на те.

– А саме?

– На те й на те, і на те.

– Скільки тобі треба?

Джейн Скейвуло стенула плечима.

– Баксів сорок абощо…

Вінс Флемінґ відпустив мого чуба, витяг іфз задньої кишені свій гаман, видобув із нього дві двадцятки й подав їх Джейн.

Він запитав:

– Це той самий чувак, про якого ти розповідала? Якому подобаються твої історії?

Джейн кивнула. Вона почувалася дуже невимушено, і я подумав, що, певно, їй доводилося не раз бачити, як Вінс обходиться з людьми так, як тепер обходився зі мною. Єдина різниця була в тому, що сьогодні йшлося про одного з її вчителів.

– Навіщо ти з ним так?

– Моя люба, я не можу обговорювати цю тему з тобою.

– Я шукаю свою дружину, – пояснив я. – Вона кудись поїхала з моєю донькою, і я дуже турбуюся про них. Я думав, твій бать… Я думав, він зможе допомогти мені в цих пошуках.

– Він не мій батько, – сказала Джейн. – Він і моя мама живуть разом не так довго. – Обернувшись до Вінса, вона сказала: – Я не хотіла тебе образити, сказавши, що ти не мій батько. Бо ти окей. – А звертаючись до мене, вона мовила: – Пам’ятаєте твір, який я написала для вас, про чоловіка, який смажить яєчню?

Мені довелося трохи подумати.

– Так, – сказав я. – Пам’ятаю.

Вона підійшла до Вінса, подивилася йому в обличчя.

– Ти поводься з ним добре, якщо не хочеш зробити мені велику прикрість. Лише на його уроках я можу здобути пристойні оцінки. Якщо він шукає свою дружину, чому б не допомогти йому знайти її, бо, якщо він не повернеться до школи доти, доки її не знайде, тоді мені доведеться щодня дивитися на того бовдура, який длубається у своїх зубах, і це недобре для моєї освіти. До того ж, коли я дивлюся на нього, мені хочеться блювати.

Вінс обійняв її за плечі й провів до дверей. Я не чув, що він їй каже, але перед тим, як вийти на сходи, вона гукнула мені:

– До зустрічі, містере Арчер!

– До побачення, Джейн, – сказав я, майже не чуючи, як вона спускається сходами, коли двері зачинилися.

Вінс повернувся до столу, його поза вже не була такою погрозливою, й опустився на стілець. Здавався трохи розгубленим і заговорив не відразу.

– Це добра дитина, – сказав я.

Вінс кивнув.

– Атож, вона така. Ми зійшлися з її матір’ю, і вона трохи психована, але Джейн – дівчина окей. Вона потребувала того, що ви називаєте стабільністю, у своєму житті. Мені не доводилося виховувати власних дітей, й іноді я справді дивлюся на неї як на дочку.

– Схоже, у вас із нею чудові стосунки, – сказав я.

– Ця бісова дитина завжди здатна обвести мене круг пальця, – сказав він і всміхнувся. – Вона згадувала про вас. Я просто не помітив зв’язку, коли ви сказали, хто ви такий. А від неї тільки й чуєш: містер Арчер тут, містер Арчер там.

– Справді? – запитав я.

– Вона каже, ви її підбадьорили, – мовив Вінс. – Похвалили її творчі здібності.

– Вона має талант.

Вінс показав на забиті книжками полиці.

– Я багато читав. Хоча й не належу до тих, кого ви називаєте людьми освіченими, але люблю читати книжки. Мені особливо подобаються книжки історичного й біографічного жанру. Пригодницькі – теж. Я, можна сказати, ставлюся з великою пошаною до людей, які здатні на це, які можуть сісти й написати книжку. Тому, коли Джейн сказала, що, на вашу думку, вона може стати письменницею, це мене дуже зацікавило.

– Вона має власний голос, – сказав я.

– Що?

– Знаєте, коли читаєш твори деяких письменників, то їх можна впізнати, навіть якщо їхнього імені немає на обкладинці.

– І справді, так буває.

– Оце і є власний голос. Я думаю, Джейн його має.

Вінс кивнув.

– Послухайте-но, – сказав він. – Я про те, що сталося…

– Нехай вас це не турбує, – мовив я, намагаючись проковтнути слину, що зібралася в моєму роті.

– Люди починають про тебе розпитувати, шукають, це може стривожити такого чоловіка, як я, – сказав він.

– Що означає «такого чоловіка, як ви»? – перепитав я, засунувши пальці у свою чуприну й намагаючись надати їй колишнього вигляду.

– Я це можу висловити ще такими словами, – сказав Вінс. – Я не вчитель писемної творчості. Не уявляю собі, щоб у вашій роботі вам доводилося зустрічатися з такими ситуаціями, з якими доводиться зустрічатися мені.

– Як, наприклад, посилати хлопців в автомобілі, щоб вони хапали людей на вулиці? – запитав я.

– Саме так, – сказав Вінс. – У такому дусі. – Він помовчав. – Ви мені дозволите запропонувати вам каву?

– Дякую, – сказав я. – Не відмовлюся.

Він підійшов до прилавка, наповнив мені чашку з кавоварки й повернувся до столу.

– Я все ще стурбований тим, що ви, і той детектив, і та жінка-коп розпитували повсюди про мене, – сказав він.

– Можу я говорити з вами відверто, не боячись, що ви вирвете мені чуприну або встромите ножа між пальцями?

Вінс повільно кивнув, не відриваючи від мене погляду.

– Ви були з Синтією в ту ніч. Її батько знайшов вас удвох і потяг її додому. Менш як через дванадцять годин Синтія прокидається і бачить, що з усієї своєї родини в домі залишилася лише вона. Як я вже спробував сказати вам раніше, ви, ймовірно, один із останніх людей, хто бачив когось із її родини, крім самої Синтії, живим. І я не знаю, чи сварилися ви з її батьком, Клейтоном Біджем, але щонайменше то була дуже прикра ситуація, коли батько знайшов її з вами й забрав додому. – Я зробив паузу. – Але я певен, що поліція вже допитувала вас про це у свій час.

– Авжеж, допитувала.

– І що ви їм сказали?

– Я не сказав їм нічого.

– Як це?

– А саме так, як я кажу. Я не сказав їм нічого. То була істина, якої я навчився від свого старого, нехай Бог упокоїть його душу. Ніколи не відповідай на ті запитання, які тобі ставлять копи. Навіть якщо ти на всі сто відсотків невинний. Ні в кого й ніколи ситуація не ставала кращою після розмови з копами.

– Проте ви могли б допомогти їм прояснити, що ж насправді сталося.

– Це мене не обходило.

– Але хіба така поведінка не підсилила підозри поліції, що ви якось до цього причетні? Бо інакше чому б ви відмовлялися говорити з ними?

– Можливо. Однак вони не можуть звинуватити тебе, спираючись лише на підозру. Їм потрібні докази. А вони не мали жодних доказів. Якби вони знайшли бодай один доказ, я не сидів би тут і не мав би приємну бесіду з вами.

Я відпив один ковток кави.

– Вона чудова, – похвалив я.

І вона справді була чудова.

– Дякую, – сказав Вінс. – А тепер чи можу я бути з вами цілком відвертим, не боячись, що вирвете мого чуба? – запитав він із посмішкою.

– Гадаю, боятися цього у вас немає жодних причин, – мовив я.

– Я почував себе тоді дуже кепсько. Мені було прикро, що я не можу допомогти Синтії. Бо вона була… Я не хотів би вас засмутити своїми словами, адже ви її чоловік.

– Усе окей.

– Вона була дуже й дуже милою дівчиною. Трохи шалапутна, як і всі підлітки її віку, але зі мною її було не зрівняти. На той час я вже мав проблеми з копами. Я думаю, тоді вона пережила короткий період захоплення поганим хлопцем. До того, як зустріла вас. – Він сказав це таким тоном, ніби для неї це було певним падінням. – Я не мав наміру вас образити.

– А я й не думав ображатися.

– Вона була чудовою дівчинкою, і я дуже переживав, що таке з нею сталося. Господи, ви тільки собі уявіть – ви прокидаєтеся одного дня, а вся ваша довбана родина зникла. І мені дуже хотілося б щось для неї зробити, ви мені вірите? Але мій батько сказав мені: тримайся якнайдалі від таких дівчаток. Нам не треба зайвих проблем. Копи й так уже дивитимуться на тебе з підозрою, із твоїм минулим, зі старим батьком, що по вуха загруз у такому багні, як я, тож нам тільки й бракує, щоб ти водився з дівчиною, усю родину якої, либонь, убито.

– Мабуть, я можу вас зрозуміти. – Я дуже ретельно добирав наступні слова. – Вашому батькові велося добре, чи не так?

– Ви маєте на увазі гроші?

– Атож.

– Так, справді. Гроші в нього були. Він умів їх здобути. Поки його не вбили.

– Я трохи чув про це, – сказав я.

– А що ви ще чули?

– Я чув, що люди, які, найімовірніше, вбили вашого батька, потім поплатилися за це.

Вінс посміхнувся похмурою посмішкою.

– Атож, вони поплатилися. – Він повернувся до попередньої теми й запитав: – Але чому ви запитали про гроші?

– Як ви думаєте, чи ваш батько міг співчувати Синтії, шкодувати, що вона опинилася в такій ситуації? Співчувати настільки, що вирішив допомогти оплатити її навчання в коледжі?

– Що ви сказали?

– Я просто запитую. Чи не міг він подумати, що ви певним чином відповідальні за те, що з нею сталося, що, можливо, ви якось причетні до зникнення її родини і що він міг би передавати гроші тітці Синтії, Тес Берман, анонімно, щоб допомогти заплатити за її навчання?

Вінс подивився на мене так, ніби я втратив розум.

– Кажете, ви вчитель? Невже в середній школі дозволяють, щоб дітей навчали люди з таким схибленим розумом?

– Ви могли б просто сказати «ні».

– Ні.

– Тому що, – сказав я, сперечаючись сам з собою, чи слід мені ділитися цією інформацією, але іноді ти просто відчуваєш необхідність викласти усе, що в тебе на душі, – хтось це робив.

– Без брехні? – запитав Вінс. – Хтось і справді давав її тітці гроші на навчання?

– Справді давав.

– І невідомо хто?

– Невідомо.

– Чудасія та й годі, – сказав він. – А цю тітку, ви кажете, вбили?

– Атож, убили.

Вінс Флемінґ відхилився назад на своєму стільці, якусь мить дивився у стелю, потім знову випростався й поклав руки на стіл. Він глибоко зітхнув.

– Гаразд, я вам дещо скажу, – промовив він. – Але за умови, що ви нічого не розповісте копам, бо якби ви їм сказали, я категорично б це заперечив, аби вони не знайшли способу використати це проти мене, бісові діти.

– Гаразд, приймаю вашу умову.

– Можливо, я й міг би їм це сказати, і для мене не було б у цьому ніякої шкоди, та я не міг піти на такий ризик. Я не міг визнати, де був тоді, навіть якби це допомогло Синтії. Я здогадувався, що копам може спасти на думку в якийсь момент, що вона якось причетна до вбивства своєї власної родини, хоч я й знав, що вона ніколи цього не зробила б. Тож я не хотів, щоб і мене приплутали до цієї справи.

Я відчув, що в роті в мене пересохло.

– Хоч би що ви мені розповіли тепер, я буду вам дуже вдячний.

– Тієї ночі, – сказав він, заплющивши на хвилину очі, поки думка відтворювала йому ті події, – після того як її старий знайшов нас в автомобілі й забрав її додому, я поїхав за ними. Не те, щоб я переслідував їх абощо, але, мабуть, думав, у яку халепу вона потрапила, і, можливо, хотів з’ясувати, чи не стане батько кричати на неї або щось таке. Але нічого такого не помітив.

Я чекав.

– Я побачив, як їхня машина звернула на під’їзну алею, наблизилася до будинку. Вона не зовсім твердо стояла на своїх ногах, ви знаєте? Вона чимало випила, ми обоє з нею чимало випили, але я на той час уже добре призвичаївся до подібних надуживань. – Він посміхнувся. – Я був молодим та раннім.

Я відчував, що Вінс наближається до чогось важливого, й не хотів гальмувати його розповідь якимись дурними репліками.

– Хай там як, – провадив він, – а я зупинив машину трохи нижче по вулиці, думаючи, що, можливо, вона втече з дому, після того як батьки дадуть їй доброї прочуханки, ви можете уявити собі таку картину, коли вона вибігає у гніві й розпачі, а я під’їду й заберу її. Але цього не сталося. А через якийсь час повз мене проїхала інша машина, дуже повільно, так ніби хтось дивився з неї на номери будинків, ви розумієте?

– Розумію.

– Я, власне, майже не звернув уваги на ту машину, та коли вона доїхала до кінця вулиці, то повернула назад і зупинилася на протилежному боці вулиці, десь на два будинки нижче від будинку Синтії.

– А ви бачили, хто був у тій машині? І якої марки вона була?

– Гадаю, то був якийсь різновид «АМЦ». «Амбасадор» або «Ребел», чи щось таке. Синього кольору, як мені здалося. Схоже, що в машині була лиш одна людина. Я добре не роздивився, хто там був, але, здається, то була жінка. Не запитуйте мене чому, але таке відчуття в мене було.

– Жінка припаркувала свою машину навпроти будинку? Вона вела за ним спостереження?

– Схоже на те. І я пам’ятаю, що номерні таблички на машині не були табличками штату Коннектикут. Здається, то були таблички штату Нью-Йорк, таблички помаранчевого кольору, на задній частині, я думаю. Але, бляха-муха, таких машин ми бачимо тут чимало.

– І скільки часу стояла там ота машина?

– Так от, через якийсь час, досить короткий, я думаю, місіс Бідж і Тод, брат Синтії… Його ж звали Тод?

Я кивнув.

– Вони вийшли й сіли в автомобіль матері, у той жовтий «Форд», і кудись поїхали.

– Лише вони двоє. А батька, Клейтона, з ними не було?

– Ні. Лише мати й Тод. Він сидів на місці пасажира, не думаю, що в нього вже були права на водіння автомобіля, втім, не знаю. Тож вони поїхали кудись. Я не знаю куди. Як тільки вони завернули за ріг, той інший автомобіль увімкнув фари й поїхав за ними.