Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 26 страниц)

Розділ п’ятий

Залежно від того, як ми ставали ближчими одне одному, залежно від того, як вона впускала мене у своє серце, Синтія чимраз більше розповідала мені про свою родину, про Клейтона й Патрисію та про свого старшого брата Тода, якого вона сьогодні любила, а завтра ненавиділа.

Коли вона розповідала про них, то здебільшого переводила минулий час у теперішній. Вона не казала: «Мою матір звали…», вона говорила: «Мою матір звуть Патрисією». Вона перебувала у стані конфлікту з тією своєю частиною, яка погоджувалася з тим, що всі вони померли. У ній досі мерехтіли іскри надії, як жарини в покинутому багатті.

Вона була частиною родини Біджів. Хоча в цьому твердженні була певна умовність, з огляду на те, що їхня дальша родина, принаймні з батькового боку, фактично не існувала. Клейтон Бідж не мав ані братів, ані сестер, його батьки померли, коли він був молодий, про якихось своїх тіток або дядьків він також ніколи не згадував. Не було ніяких родинних сходин, що треба було відвідувати, ніколи Клейтон і Патрисія не сперечалися про те, до чиєї родини вони підуть на Різдво, хоч нерідко робота не дозволяла Клейтонові бути присутнім у місті на свята.

– Я – уся своя родина, – мав звичай казати він. – Більше немає нікого.

Він також не був сентиментальним. Не було запилюжених родинних альбомів, над якими можна було б довго сидіти, розглядаючи своїх родичів із попередніх поколінь, не було світлин із минулого, не було давніх любовних листів від його колишніх коханок, що їх Патрисії захотілося б спалити, після того як вона одружилася з ним. Річ у тому, що, коли йому було лише п’ятнадцять років, вогонь у кухні вийшов із-під контролю й спалив його батьківський дім. Усі спогади про два або три покоління розвіялися тоді з димом. Він був чоловіком сьогоднішнього дня, який жив задля нинішнього моменту, не зацікавлений у тому, щоб озиратися назад.

Патрисія теж не могла похвалитися багатьма родичами, але її родина принаймні мала свою історію. Вона зберігала безліч фотографій – у коробках із-під черевиків, якщо не в альбомах – своїх батьків, досить великої родини та друзів свого дитинства. Її батько помер від поліомієліту, коли вона була малою, але мати ще була жива, коли вона зустріла Клейтона. Він сподобався матері, хоча й здався надміру мовчазним. Він умовив Патрисію виїхати з міста, щоб одружитися, тож формального весілля не було, що неабияк розчарувало обмежену родину Патрисії.

На її сестру Тес Клейтон, однак, не справив великого враження. Їй не подобалося, що робота змушувала його більшу частину життя проводити в дорозі, тож Патрисії доводилося самій виховувати дітей протягом досить тривалих проміжків часу. Але він їх забезпечував, був досить пристойний, і його любов до Патрисії здавалася глибокою й щирою.

До того як вона познайомилася з Клейтоном, Патрисія Бідж працювала в аптеці, в Мілфорді на Норт-Брод-стрит, чиї вікна виходили на міський сквер і яка була розташована під старою бібліотекою, де вона мала звичай брати класичні записи з великої музичної колекції. Вона наводила лад на полицях, працювала за касою, допомагала аптекареві, але виконувала лише найпростішу роботу. Не мала спеціальної освіти, й розуміла, що треба було навчатися, опанувати якусь професію, ремесло, але наразі мусила працювати в тій аптеці, щоб заробляти собі бодай на скромне прожиття.

Та сама проблема стояла й перед її сестрою Тес, яка працювала на фабриці в Бриджпорті, де виготовляли радіодеталі.

Клейтон одного разу зайшов до аптеки в пошуках шоколадних цукерок «Марс бар».

Патрисія мала звичай казати, що якби її майбутньому чоловікові раптом не забаглося цукерок «Марс бар» того липневого дня 1967 року, коли він опинився проїздом у Мілфорді під час одного зі своїх торговельних відряджень, то все могло б обернутися зовсім по-іншому.

Щодо самої Патрисії, то для неї все обернулося дуже добре. Період залицяння тривав недовго й через кілька тижнів після одруження вона вже була вагітна Тодом. Клейтон знайшов для них будинок за доступною ціною на вулиці Гікорі, поруч із вулицею Пампкін-Ділайт-роуд і на відстані кинутого каменя від пляжу та протоки Лонґ-Айленд. Він хотів, щоб його дружина та син мали пристойний дім, у якому могли б мешкати, поки він перебуває в мандрах. Він відповідав за коридор, що тягся від Нью-Йорка до Чикаго, захоплюючи й Буфало, де він продавав машинне мастило та організовував постачання для магазинів, які торгували всілякою машинерією й були в зоні його ділової діяльності. Тут було безліч його постійних клієнтів, і роботи вистачало.

Через два роки по тому, як народився Тод, з’явилася на світ і Синтія.

Я думав про все це, поки їхав до середньої школи Ферфілда, де вчителював. Щоразу, коли я марив посеред білого дня, то ловив себе на тому, що здебільшого думаю про минуле своєї дружини, про її виховання, про її батьків та брата, яких ніколи не знав і, найімовірніше, ніколи й не знатиму.

Можливо, якби я мав нагоду провести з ними певний час, то зрозумів би глибше мотиви поведінки Синтії. Але реальність була в тому, що жінка, яку я знав і любив, сформувалася уже після того, як втратила свою родину, – чи після того, як родина втратила її, – а не перед тим, як це сталося.

Я зазирнув до закусочної «Пончики», щоб купити там чашку кави, здолавши спокусу купити й пончик з лимоном, поки був там, і ніс її з собою до школи, перекинувши через плече сумку з творами своїх учнів, коли побачив Роланда Карутерса, директора моєї школи й, мабуть, найкращого друга, якого я мав у тій установі.

– Вітаю, Ролі, – привітався я.

– А де моя порція? – запитав він, показавши на паперову чашку в моїй руці.

– Якщо ти заміниш мене на моєму першому уроці, то я піду й принесу тобі ще одну.

– Якщо я заміню тебе на твоєму першому уроці, мені знадобиться щось сильніше, ніж кава.

– Не такі вже вони й погані.

– Вони – дикуни, – сказав Ролі, навіть не спробувавши видобути з себе усмішку.

– Ти навіть не знаєш, у якому класі буде мій перший урок і які там учні, – мовив я.

– Якщо це учні з нашої школи, то вони не можуть не бути дикунами, – сказав Ролі з незворушним виглядом.

– Як там справи з Джейн Скейвуло? – запитав я.

Джейн була ученицею того класу, в якому я викладав письмову творчість, дитина з ушкодженою психікою через складні умови життя в родині, що без особливого ентузіазму ставилася до свого навчання, хоч і перебувала в цій школі довше, ніж секретарки. Але вона також писала свої письмові твори, як ангел. Ангел, від якого можна було чекати яких завгодно прикрих несподіванок, але все ж таки ангел.

– Я попередив її, що їй загрожує виключення зі школи, – сказав Ролі, підкріпивши свої слова відповідним жестом руки.

Джейн і ще одна дівчинка влаштували бійку, смикаючи одна одну за коси, роздряпуючи суперниці щоки, на шкільному подвір’ї два дні тому. Мабуть, побилися через якогось хлопця. Хіба бувають інші причини для бійки між дівчатами? Вони зібрали навколо себе досить великий натовп школярів, які підбадьорювали їх криками – усім було байдуже, хто переможе, аби лиш бійка тривала якнайдовше. І вона тривала, поки Ролі не вибіг на подвір’я й не припинив її.

– І що вона на це сказала?

Ролі став жувати гумку з перебільшеною енергією, підключивши ефект «вилясків».

– Ну, гаразд, гаразд, – сказав я.

Я зняв кришку зі своєї паперової чашки й зробив ковток.

– Там щось було не так, – припустив я.

– Ти надто прихильний до поганих учнів, – зауважив Ролі. – Але ти маєш і добрі якості.

Моя дружба з Ролі була, як то кажуть, багатоаспектною. Він мій колега і мій друг та, позаяк він на два десятки років старший за мене, то в його ставленні до мене є щось і батьківське. Я заприятелював із ним, коли в мене виникла потреба прилучитися до мудрості чийогось великого досвіду або, як я любив йому це казати, до перспективи віків. Я познайомився з ним через Синтію. Якщо для мене він був неофіційним батьком, то для Синтії – неофіційним дядьком. Він був другом її батька, Клейтона, перед тим як той зник, і, крім тітки Тес, залишився єдиною особою, що пов’язувала її з минулим.

Він уже невдовзі мав вийти на пенсію, і були дні, коли здавалося, що він уже не присутній тут, а живе у Флориді, у своєму нещодавно купленому будинку на колесах, десь біля Брейдентона, й виїздить у море рибалити на марліна, або рибу-меч, або на якихось інших створінь, що їх витягують із тієї води.

– Ти прийдеш пізніше? – запитав я.

– Атож. А в чому річ?

– Та так… Ні в чому, власне.

Він кивнув. Він знав, про що я кажу.

– Заходь після одинадцятої, гадаю, я вже буду. А раніше мене заступатиме шкільний інспектор.

Я пішов до вчительської кімнати, зазирнув у свою шухляду, чи немає там для мене якоїсь пошти або важливих повідомлень, і коли обернувся, щоб вийти в коридор, то наштовхнувся на Лорін Велс, яка теж перевіряла свою пошту. Вона була в червоному спортивному костюмі та в білих кедах, що не дивно для вчительки фізкультури.

– Привіт, як справи?

Лорін прийшла до нашої школи чотири роки тому, її перевели сюди із середньої школи Нью-Гейвена, де вчителював її колишній чоловік. Коли цей шлюб розпався, вона не захотіла працювати з ним під одним дахом, або принаймні так подейкували. Здобувши репутацію видатного тренера з легкої атлетики, чиї учні виграли не одне регіональне змагання, вона мала змогу обирати між кількома школами, директори яких були б щасливі прийняти її у свій штат.

У цьому змаганні перемогу здобув Ролі. Він признався мені, що найняв її за ті переваги, які вона могла принести до школи, а вони включали в себе також фантастичне тіло, розкішне червоно-руде волосся й дивовижно гарні карі очі.

– Розкішне червоно-руде волосся? – перепитав я. – А яка з нього користь школі?

Певно, я також подивився на нього дивним поглядом, бо він визнав за потрібне пояснити:

– Розслабся, це просто мої спостереження. Якщо я сьогодні й здатний на якусь несамовиту витівку, то застосую її, коли ловитиму окунів.

Протягом усього того часу, поки Лорін Велс працювала в цій школі, я ніколи не був на її радарі. Проте все змінилося, після того як історію Синтії показали по телебаченню. Тепер щоразу, коли ми з нею зустрічалися, вона запитувала в мене, як посуваються справи.

– Щось є? – запитала вона.

– Ви про що?

Протягом якоїсь секунди я думав, вона запитує, чи хто-небудь не приніс до вчительської чогось їстівного. Іноді там якимсь чудом з’являлися пончики.

– Я про шоу, – пояснила вона. – Уже минуло зо два тижні, еге ж? Чи не телефонував хто-небудь і не повідомив, що знає якісь подробиці про родину Синтії?

Мені здалося дивним, що вона назвала Синтію на ім’я. Вона не сказала «про родину вашої дружини». Так ніби Лорін вважала, що знає Синтію, хоча, наскільки мені відомо, вони не були знайомі. А може, вони й познайомилися на одній із зустрічей у школі, куди вчителі приходили зі своїм подружжям.

– Ні, – сказав я.

– Певно, Синтія дуже розчарована, – припустила Лорін, співчутливо доторкнувшись до моєї руки.

– Атож, було б просто чудово, якби хтось обізвався. Неодмінно має бути людина, яка щось знає, хоч і минуло вже багато років.

– Я думаю про вас двох увесь час, – сказала Лорін. – Я розповідала про вас своїй подрузі лише вчора ввечері. А ви, як ваші особисті справи? У вас усе окей?

– У мене? – здивувався я. – Атож, у мене все окей.

– Бо, – голос Лорін полагіднів, – у вас іноді такий вигляд, не знаю, може, мені й не слід про це говорити, але іноді я бачу вас у вчительській, і ви здаєтеся мені якимось стомленим. І сумним.

Я навіть не знаю, що мене більше вразило і здалося мені більш важливим. Чи те, що я здавався Лорін стомленим і сумним, чи те, що вона спостерігала за мною в учительській.

– Зі мною все гаразд, – сказав я. – Справді, все гаразд.

Вона всміхнулася.

– От і добре, що все гаразд. – Вона прочистила собі горло. – Ну, мені час до гімнастичної зали. Ми ще поговоримо іншого разу.

Вона простягла руку, знову доторкнулася до мого ліктя й на мить затримала на ньому свої пальці, перш ніж забрала руку й вислизнула з учительської.

Прямуючи на свій перший урок, – а це був урок із писемної творчості, – я знову подумав про те, що той, хто побудував шкільний розклад у такий спосіб, тобто поставив уроки, під час яких учні мають набувати «творчі» навички, найпершими зранку, або нічогісінько не розумів про учнів середньої школи, або зовсім не був наділений почуттям гумору. Я вже згадував про це в розмові з Ролі, який мені відповів так:

– Саме тому ці уроки й називаються творчими. Ви повинні знайти спосіб привчити учнів до того, щоб вони починали творчо мислити на самому початку свого дня. Якщо хтось і спроможний привчити їх до такого мислення, то це ти, Тері.

Коли я увійшов до класу, то побачив там двадцять одне тіло, причому близько половини з них розпласталися на партах, немовби протягом ночі хтось хірургічним способом повидаляв їхні хребти. Я поставив свою паперову чашку з кавою і з виляском поклав сумку на стіл. Це привернуло їхню увагу, бо вони знали, що в тій сумці.

Сидячи в останньому ряду, сімнадцятирічна Джейн Скейвуло так низько нахилилася над своєю партою, що я майже не бачив її забинтованого підборіддя.

– Отже, – сказав я, – я перевірив ваші письмові твори, й серед них є дуже непогані шматочки тексту. Декотрі з вас навіть спромоглися написати по кілька абзаців, жодного разу не вживши таких слів, як «бляха» або «дупа».

Почулося кілька здушених хихотінь.

– А що, за це можуть вигнати зі школи? – запитав хлопець на ім’я Бруно, який сидів біля вікна і в якого з вух звисали білі дротинки, зникаючи під його курткою.

– Сподіваюся, бляха-муха, що ні, – сказав я і показав на свої вуха. – Бруно, ти можеш витягти ці затички з вух бодай на хвилину?

Бруно витяг свої навушники.

Я погортав стосик аркушів, здебільшого набраних на комп’ютері, але серед них було й кілька написаних від руки, й дістав один:

– Гадаю, ви пам’ятаєте мої слова, що вам не обов’язково писати про те, як люди стріляють одне в одного, або про ядерних терористів, або про прибульців з інших планет, що виламуються з людських грудей, аби створити цікавий твір? І я також казав вам, що цікаві сюжети для своїх творів можна знайти в найбанальнішому середовищі.

Я побачив підняту руку Бруно.

– Баналь… і як там далі? Це що таке?

– Банальне середовище. Тобто середовище звичайне, повсякденне.

– Чому ж ви тоді не сказали «у повсякденному середовищі»? Навіщо ви вживаєте чудернацьке слово, якщо й звичайне годиться?

Я усміхнувся.

– Запхай оті штуки знову собі у вуха.

– Е ні, я можу проґавити щось бан-анальне, якщо їх запхаю.

– Дозвольте вам прочитати кілька рядків з одного твору, – мовив я, піднявши один з аркушів.

Я побачив, як Джейн трохи підвела голову. Можливо, вона впізнала свій розлініяний аркуш, адже аркуші, списані від руки, мають зовсім інший вигляд, аніж папір, що вислизає з лазерного принтера.

«Її батько – чи принаймні чоловік, який спав з її матір’ю достатньо довго, щоб думати, ніби він має право називатися її батьком, – дістає з холодильника картонну коробку з яйцями, розбиває двоє з них однією рукою й виливає їхній вміст у миску. Бекон уже шкварчить на сковорідці, й коли вона заходить до кімнати, він киває, ніби запрошує її сідати за кухонний стіл. Він запитує, чи смакують їй яйця, й вона каже йому, що їй байдуже, бо не знає, що можна відповісти на це запитання, бо раніше ніхто ніколи її не запитував, чи смакують їй яйця, чи ні. Мати ніколи не готувала для неї нічого схожого на яйця, і вона думає, хоч би в який спосіб цей чоловік їх зготував, вони будуть смачнішими, аніж ті паскудні солодкі вафлі, якими мала звичай годувати її мати».

Я урвав читання й підняв голову.

– Коментарі?

Хлопець, який сидів за Бруно, сказав:

– Я люблю пити яйця сирими.

Дівчина з протилежного боку класу мовила:

– Мені подобається ця розповідь. Цікаво було б знати, що то за чоловік. Якщо він готує для неї сніданок, то він, мабуть, не зовсім дірка-в-дупі. Усі чоловіки, з якими спить моя мати, – дірки-в-дупі.

– А може, той чоловік готує для неї сніданок тому, що йому буде мало матері? – припустив Бруно.

Сміх.

Через годину, коли всі посунули до виходу, я покликав:

– Джейн!

Вона неохоче боком протиснулася до мого столу.

– Упізнала? – запитав я.

Вона стенула плечима й затулила долонею своє забинтоване підборіддя, звернувши на нього мою увагу тим, що хотіла приховати його від мене.

– Ти добре написала свій твір. Тому я й зачитав уривок із нього.

Ще один здвиг плечима.

– Я чув, ти ризикуєш бути виключеною зі школи.

– Та сучка почала першою, – сказала Джейн.

– Ти добре пишеш, – похвалив я. – Твій перший твір я віддав до бібліотеки для участі в конкурсі оповідань, який вони влаштовують для учнів.

Очі Джейн затанцювали.

– Деякі з твоїх творів нагадують мені твори Оутс, – сказав я. – Ти коли-небудь читала щось із творів Джойс Керол Оутс?[6]6
  Американська письменниця (нар. 1938 p.).


[Закрыть]

Джейн похитала головою.

– Раджу тобі прочитати «Люмінісцентний вогонь: зізнання дівчачої банди», – порадив я. – Наша бібліотека, мабуть, не має цієї книжки. Але в Мілфордській бібліотеці ти її знайдеш.

– Я більше вам не потрібна? – запитала вона.

Я кивнув, і вона попрямувала до дверей.

Я застав Ролі в його кабінеті – він сидів за комп’ютером, пильно вдивляючись у щось на моніторі. Він показав мені на екран.

– Вони хочуть запровадити більше тестувань. Скоро ми просто не матимемо часу, щоб навчати їх нехай там чого. Ми лише тестуватимемо їх від тієї миті, коли вони сюди прийдуть, і до тієї, коли вони підуть додому.

– Що там за історія з дівчиною? – запитав я.

Мені довелося нагадати йому, про кого йдеться.

– З Джейн Скейвуло ми маємо великий клопіт, – сказав він. – Схоже, у нас навіть немає її теперішньої адреси. Остання адреса її матері, яку ми маємо, це адреса дворічної давності, я думаю, вона кудись переселилася зі своїм новим коханцем й забрала також із собою дочку.

– Якщо не брати до уваги бійку, – мовив я, – то, думаю, вона стала трохи кращою за останні кілька місяців. Менш агресивна, не така похмура. Можливо, той новий коханець її матері не такий уже й поганий.

Ролі стенув плечима. Він відкрив коробку цукерок з емблемою дівчат-скаутів, що стояла на його столі.

– Хочеш? – запитав він, підсовуючи до мене коробку.

Я взяв ванільну цукерку.

– Це все мене дуже стомлює, – сказав Ролі. – Усе було не так, коли я тільки починав. Ти знаєш, що я знайшов за школою одного дня? Не лише порожні бляшанки з-під пива, – якби тільки, – а й кальяни для куріння кокаїну, й, ти мені не повіриш, пістолет. Він лежав під кущем, наче випав у когось із кишені, а може, його там просто хтось заховав.

Я знизав плечима. У цьому не було нічого нового.

– А як ти себе почуваєш? – запитав Ролі. – У тебе, я сказав би, досить кепський вигляд сьогодні. З тобою все окей?

– Може, я й не зовсім у формі, – мовив я. – Домашні проблеми. Синтія конфліктує з Ґрейс, бо не хоче надавати їй найменшої свободи.

– Вона й досі спостерігає за астероїдами? – запитав він.

Ролі не раз бував у нас зі своєю дружиною Мілісентою й любив побалакати з Ґрейс. Вона показувала йому свій телескоп.

– Дуже мила дитина. Мабуть, це в неї від матері.

– Я знаю, чому Синтія так робить. Тобто я хочу сказати, що якби мені довелося пережити те, що довелося пережити їй, то, можливо б, і я дивився б на речі з такою осторогою. Але, хай йому біс, мені важко її зрозуміти. Вона розповідає про автомобіль.

– Автомобіль?

– Коричневий автомобіль. Нібито бачила його кілька разів, коли водила Ґрейс до школи.

– І що з ними сталося?

– Та нічого. Кілька місяців тому це був зелений спортивний автомобіль. Торік Синтія казала, що на розі вулиці тричі на тиждень стовбичив якийсь суб’єкт із бородою й дивився на них дивним поглядом.

Ролі взяв ще одну цукерку.

– Можливо, на неї також вплинуло недавнє телевізійне шоу.

– Гадаю, почасти вплинуло й воно. А крім того, ювілейна дата – адже минуло рівно двадцять п’ять років, відтоді як зникла її родина. Їй нелегко все це витримати.

– Я побалакаю з нею, – сказав Ролі. – Пора вже нам прогулятися на пляж.

Після того як зникла родина Синтії, Ролі іноді забирав її від тітки Тес на короткий час. Вони з’їдали морозиво у Карвела на перехресті вулиць Бриджпорт-авеню та Кларк-стрит, а потім прогулювалися узбережжям протоки Лонґ-Айленд, часом розмовляючи, а часом мовчки.

– Непогана думка, – погодився я. – І ми іноді також зустрічаємося з психіатром, з тією жінкою, ви її знаєте, з доктором Кінцлер. Наомі Кінцлер.

– І що ви маєте від тих зустрічей?

Я знизав плечима, а тоді запитав:

– А що, на твою думку, трапилося тоді, Ролі?

– Скільки разів ти мене запитував про це, Тері?

– Я лише хочу, щоб це нарешті закінчилося для Синтії, щоб вона знайшла якусь відповідь. Думаю, вона сподівалася, що телевізійне шоу допоможе їй у цьому. – Я зробив паузу. – Річ у тому, що ти знав Клейтона. Ви ходили з ним рибалити. Ти маєш уявлення про те, що він був за людина.

– Я знав і Патрисію.

– Чи схожі вони на людей, які могли б покинути свою дочку?

– Ні. Думаю, і я завжди в це вірив, що їх було вбито. Ти ж пам’ятаєш, як я говорив на шоу, що то був серійний убивця чи хтось такий.

Я повільно кивнув на знак згоди, хоч поліція ніколи особливо не вірила в цю теорію. У зникненні родини Синтії не було нічого такого, що узгоджувалося б із фактами, які вони зібрали.

– Але тут ми маємо одну складність, – зауважив я. – Якщо серійний убивця проник у дім і повбивав їх усіх, то чому він пощадив Синтію? Чому він залишив її живою?

Ролі не мав відповіді для мене.

– Можу я спитати тебе про дещо? – запитав він.

– Звичайно, – погодився я.

– Чому наша геніально обдарована вчителька фізкультури залишила для тебе цидулку в твоїй шухляді, а через хвилину повернулася й забрала її назад?

– Що ти сказав?

– Ти тільки пам’ятай, Тері, ти – одружений чоловік.