Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 26 страниц)

– Усе гаразд. Мені справді слід було сказати про це раніше.

Вона втупила погляд у підлогу.

– Можна поставити тобі одне запитання? – сказав я, і вона кивнула. – Чому твій батько зберігав газетну вирізку про нещасний випадок на дорозі?

– Про що ти говориш? – запитала вона.

– Про те, що твій батько зберігав газетну вирізку про нещасний випадок на дорозі.

Коробки з-під черевиків досі стояли на кухонному столі, вирізка з газети про вудіння риби на штучну мушку, де було також і повідомлення про жінку з Шейрона, чиє тіло було знайдене у придорожній канаві, лежала зверху.

– Дай-но мені глянути, – сказала Синтія, помивши руки й витираючи їх. Я подав їй вирізку, й вона взяла її дуже обережно, наче старий пергамент.

І прочитала її.

– Не можу сказати, щоб я помітила її раніше.

– Ти думаєш, твій батько зберіг вирізку заради статті про вудіння риби на штучну муху?

– Може бути, що він зберіг її заради статті про вудіння риби на штучну муху.

– Я думаю, почасти так, – сказав я. – Але мені цікаво, котру з двох він помітив раніше. Чи він побачив повідомлення про нещасний випадок і захотів його зберегти, але, з огляду на свої інтереси, разом із ним вирізав також і статтю про вудіння риби на штучну муху. Чи, навпаки, він побачив статтю про вудіння риби на штучну мушку, а потім помітив і цю другу й з невідомих причин захотів також вирізати і її. Або… – Я помовчав якусь мить. – Могло бути, що він хотів вирізати повідомлення про дорожній інцидент, але стурбований тим, що така вирізка сама по собі могла б привести до небажаних запитань, коли хтось би (твоя мати, наприклад) знайшов її, умисне вирізав її разом із тією статтею, у такий спосіб ніби замаскувавши її?

Синтія посунула вирізку назад до мене й сказала:

– Про що ти, в біса, говориш?

– Господи, я й сам не знаю, – відповів я.

– Щоразу, коли я переглядаю те, що зберігається в цих коробках, – промовила Синтія, – то сподіваюся знайти в них щось таке, чого не помітила раніше. Це дуже розчаровує, я знаю. Ти хочеш знайти відповідь, а її там нема. І все ж таки, – сказала вона, – маю надію, що знайду її там, рано чи пізно. Знайду якийсь маленький ключик. Як оту одну деталь картинки-загадки, що допомагає правильно розташувати всі інші.

– Я знаю, – сказав я. – Знаю.

– Той нещасливий випадок, та вбита жінка – нагадай-но, як її звали?

– Коні Ґормлі, – назвав я. – Їй було двадцять сім років.

– Я ніколи не чула цього імені. Воно нічого для мене не означає. А що, як оце воно і є? А що, як це та сама деталь?

– Ти справді думаєш, це вона і є? – запитав я.

Вона повільно похитала головою.

– Ні, не думаю.

Я теж так не думав.

Але це не перешкодило мені піти з вирізкою нагору, сісти перед комп’ютером і пошукати якоїсь інформації про той нещасний випадок на дорозі 26-річної давності, який забрав життя в Коні Ґормлі.

Я не знайшов нічого.

Тоді я почав шукати Ґормлі в цій частині Коннектикуту, переглядаючи подані в мережі списки телефонів, став записувати імена й номери телефонів у свій нотатник і вже хотів почати набирати ці номери, коли Синтія заглянула до кімнати.

– Що ти робиш? – запитала вона.

Я сказав їй.

Не знаю, чого від неї сподівався – протестів чи підбадьорення, мовляв, варто вхопитися за цю ниточку, хоч би якою вона була тонкою. Але вона натомість сказала:

– Піду трохи полежу.

Коли хтось відповідав на мій дзвінок, я відрекомендовувався як Теренс Арчер із Мілфорда, казав, що я, мабуть, помилився номером, але намагаюся знайти кого-небудь, хто міг би дати мені якісь відомості про смерть Коні Ґормлі.

– Пробачте, я ніколи про неї не чула, – сказала мені особа на першому номері.

– Хто? – запитала жінка старшого віку на другому номері. – Я ніколи не знала ніякої Коні Ґормлі, але я маю племінницю Констанс Ґормлі, й вона агент із продажу нерухомого майна в Стретфорді. Вона дивовижна, і якщо ви хочете купити будинок, вона знайде вам дуже добрий. Я маю тут її телефон, якщо ви зачекаєте трохи.

Я не хотів бути нечемним, але після того, як я чекав п’ять хвилин, я поклав слухавку.

Третя особа, якій я зателефонував, сказала:

– О Боже, Коні? Та це ж було так давно…

З’ясувалося, що я дотелефонувався до Говарда Ґормлі, її 65-річного брата.

– Кому це заманулося розпитувати про її смерть, після того як минуло стільки років? – запитав він хрипким і стомленим голосом.

– Чесно кажучи, містере Ґормлі, я не знаю, що вам сказати, – промовив я. – З рідними моєї дружини сталося лихо через кілька місяців після нещасного випадку з вашою сестрою, лихо, яке ми досі намагаємося розслідувати, а повідомлення про смерть Коні я знайшов серед речей, що збереглися від її батька.

– Це вам здалося дивним, чи не так? – припустив Говард Ґормлі.

– Атож, дивним. Якщо ви не відмовитеся відповісти мені на кілька запитань, це може прояснити справу, принаймні дозволить мені виключити існування будь-якого зв’язку між трагедіями вашої родини й нашої.

– Я думаю, що так.

– По-перше, чи знайшли вони, хто збив вашу сестру? У мене такої інформації немає. Проти когось висунули звинувачення, в кінцевому підсумку?

– Ні, копи не змогли з’ясувати анічогісінько, ніколи нікого не посадили до в’язниці за це. Гадаю, через якийсь час вони просто покинули цю справу.

– Я вам співчуваю.

– Ця подія фактично вбила наших батьків. Горе їх зламало. Мати померла десь через два роки, а ще через рік відійшов і батько. Обоє нібито померли від раку, але якщо ви запитаєте мене, то це горе звело їх у могилу.

– Чи поліція мала бодай якісь припущення? Чи вони з’ясували, хто був за кермом машини?

– А коли було опубліковане повідомлення, яке ви знайшли?

Воно лежало в мене поряд із комп’ютером, тож я його зачитав.

– Це досить раннє повідомлення, – сказав він. – Це було перед тим, як вони дійшли висновку, що весь той випадок був, можна сказати, інсценований.

– Інсценований?

– Річ у тім, що спершу вони думали, водій просто наїхав на дівчину й утік, довго не думаючи. Можливо, він був п’яний або просто не вмів водити машину. Та коли вони зробили розтин тіла, то виявили щось дуже незвичайне.

– Що ви маєте на увазі, коли кажете «незвичайне»?

– Я не експерт, розумієте? Я працював усе своє життя покрівельником. Але вони нам сказали, що всі ушкодження від зіткнення з автомобілем були завдані вже після того, як вона була мертва.

– Стривайте секунду, – перебив його я. – То ваша сестра була вже мертва, коли на неї наїхав автомобіль?

– Саме це я вам щойно сказав. І…

– Так, містере Ґормлі?

– Знаєте, мені важко про це говорити, навіть через стільки часу. Мені не хотілося б сказати щось таке, що виставить у непривабливому світлі Коні, навіть після всіх цих років, якщо ви мене розумієте.

– Я розумію.

– Але вони сказали, вона з кимось була незадовго перед тим, як її вкинули в ту канаву.

– Ви хочете сказати…

– Вони не сказали, що вона була зґвалтована, хоч це й могло бути, я думаю. Але моя сестра нерідко переходила з рук у руки, якщо ви мене розумієте, і кажуть, вона з кимось зустрічалася, того вечора, вельми ймовірно. І я завжди думав, а чи це не той самий мерзотник, який укинув її потім у канаву, підлаштувавши все так, ніби її збило автомобілем.

Я не знав, що сказати.

– Ми з Коні були близькі. Я не схвалював того, як вона жила, але, зрештою, й сам не був ангелом, і не мені було вказувати на неї пальцем. Минуло стільки років, а я досі лютий і хотів би, щоб вони знайшли того негідника, який це зробив, але ж це було так давно, й цілком можливо, що той сучий син уже сам давно мертвий.

– Так, – погодився я. – Це дуже навіть можливо.

Коли я закінчив розмову з Говардом Ґормлі, то якийсь час просто сидів за своїм столом, дивлячись у простір, намагаючись збагнути, чи означало це що-небудь.

Потім, цілком неусвідомлено, як я часто роблю, я натиснув на клавішу «пошта» на комп’ютері, щоб подивитися, чи не надійшли нам якісь послання. Як зазвичай, їх надійшов цілий букет, більшість пропонували всілякі оборудки з «Віаґрою» або акціями, або називали місця, де можна придбати дешеві годинники «Ролекс», або це були прохання вдів багатих власників нігерійських золотих копалень допомогти їм перевести свої мільйони на рахунки в північно-американських банках. Наш антиспамовий фільтр перехоплював лише частину цього набридливого віртуального мотлоху.

Але було одне електронне послання з адресою Hotmail, у якій були лише цифри – 05121983 – зі словами «Це не триватиме довго» в рядку теми.

Я клацнув на ньому мишею.

Послання було коротке: «Дорога Синтіє! Щодо нашої попередньої розмови, то твоя родина справді тобі прощає. Але вони не можуть перестати себе запитувати: чому?»

Я прочитав його не менш як п’ять разів, а потім знову повернувся до рядка теми. Це не триватиме довго? Як довго?

Розділ двадцять четвертий

– Як міг хтось дізнатись адресу нашої електронної пошти? – запитав я Синтію.

Вона сиділа перед комп’ютером, дивлячись на екран. Вона навіть потяглася рукою до монітора, так ніби доторкнувшись до послання, вона могла довідатися про нього більше.

– Мій батько, – сказала вона.

– До чого тут твій батько?

– Коли він увійшов сюди, коли покинув тут свій капелюх, – сказала Синтія. – Він міг піднятися сюди нагору й усе роздивитися, сів за комп’ютер і знайшов нашу електронну адресу.

– Синті, – сказав я обережно. – Ми не можемо бути певні, що це твій батько залишив тут капелюх. Ми не знаємо, хто залишив цей капелюх.

Подумки я повернувся до теорії Ролі та моєї власної короткочасної підозри, що Синтія сама могла залишити тут капелюх. І протягом однієї миті, не довше, я подумав, як легко можна вигадати Hotmail-адресу й надіслати електронне послання самому собі.

Облиш ці дурні думки, сказав я собі.

Я відчував, що Синтія вся наїжачилася від мого попереднього зауваження, тому додав:

– Але ти маєш рацію. Хоч би хто до нас сюди заходив, він міг піднятися нагору й усе обстежити, увімкнути комп’ютер і взнати адресу нашої електронної пошти.

– Отже, це одна й та сама особа, – сказала Синтія. – Особа, яка телефонувала мені, та особа, що ти назвав якимсь божевільним, та ж таки особа надіслала мені послання електронною поштою, і вона ж таки проникла в наш дім і залишила капелюх. Капелюх мого батька.

Це припущення здалося мені розумним. Мене непокоїло тільки, ким же вона була, та особа? Чи це та сама особа, яка вбила Тес? Чи це той самий чоловік, якого я побачив того вечора в телескопі Ґрейс і який спостерігав за нашим будинком?

– І він досі говорить про прощення, – сказала Синтія. – Що вони прощають мені. Навіщо він це каже? І як розуміти те, що це не триватиме довго?

Я похитав головою.

– І що означає ця адреса? – спитав я, показуючи на прямокутник електронної пошти на екрані. – Якийсь набір випадкових цифр.

– Це не набір випадкових цифр, – сказала Синтія. – Це дата. 12 травня 1983 року. Дата тієї ночі, коли зникла моя родина.

– Ми в небезпеці, – сказала Синтія пізніше, цієї ночі.

Вона сиділа в ліжку, підтягши ковдру до самого підборіддя. Я саме визирав у вікно спальні, окидаючи останнім поглядом вулицю, перед тим як залізти під ковдру. Цю звичку я розвинув у собі протягом останнього тижня.

– Ми в небезпеці, – повторила вона. – І я знаю, ти відчуваєш те саме, хоч і не хочеш говорити. Боїшся мене засмутити, поставити мене на край провалля абощо.

– Я не боюся, що ти впадеш у провалля, – сказав я.

– Але ти не можеш стверджувати, що ми в безпеці, – промовила Синтія. – Ти в небезпеці, я в небезпеці, Ґрейс у небезпеці.

Я знав це дуже добре. Вона могла мені й не нагадувати. Я думав про це постійно.

– Мою тітку вбито, – сказала Синтія. – Чоловік, якого я найняла, – якого ми найняли, – розслідувати, що сталося з моєю родиною, кудись зник. Ти і Ґрейс бачили чоловіка, який спостерігав за нашим будинком кілька ночей тому. Хтось був у нашому домі, Тері. Якщо не мій батько, то хтось інший. Хтось інший, хто залишив капелюха, сидів за нашим комп’ютером.

– То був не твій батько, – сказав я.

– Ти так кажеш тому, що справді знаєш, хто тут був, чи тому що думаєш, мій батько мертвий?

Мені не було чого їй сказати.

– Чому ти думаєш, у Департаменті транспортних засобів немає посвідчення мого батька? Чому немає жодних записів про нього у службі соціального страхування?

– Я не знаю, – стомлено сказав я.

– Ти думаєш, містер Ейбеґнел щось довідався про Вінса? Про Вінса Флемінґа? Хіба він не сказав нам, що хоче довідатися про нього більше? Можливо, саме це він і робив, коли зник? Можливо, з містером Ейбеґнелом усе гаразд, але він стежить за Вінсом і тому не зміг зателефонувати своїй дружині?

– Послухай-но, – сказав я. – Це був довгий і важкий день. Спробуймо бодай трохи поспати.

– Будь ласка, скажи, що ти більше нічого не приховуєш від мене, – промовила Синтія. – Як ти приховував від мене хворобу Тес. Як ти приховував, що вона одержувала гроші в конвертах.

– Я нічого зараз не приховую від тебе, – сказав я. – Хіба я щойно не показав тобі те електронне послання? А міг би просто стерти його й навіть не сказати тобі про нього. Але я згоден із тобою, нам треба бути дуже пильними. Ми поставили на двері нові замки. Ніхто тепер не проникне в наш дім. І я більше не стану умовляти тебе, щоб ти не проводжала Ґрейс до школи.

– Що відбувається, як ти думаєш? – запитала Синтія.

Було щось агресивне в тому, як вона поставила це запитання, щось майже звинувачувальне, так ніби вона досі підозрювала, що я щось приховую від неї.

– О Господи! – утратив я терпець. – Я не знаю. Це не моя довбана родина зникла з лиця цієї довбаної землі.

Мої слова відібрали в Синтії мову. Мені самому наче заціпило.

– Пробач мені, – перепросив я. – Пробач мені. Я не хотів цього сказати. Ці події надто тяжко відбилися на всіх нас.

– Мої проблеми тяжко відбилися на тобі, – уточнила Синтія.

– Не в тому справа, – сказав я. – Ти пам’ятаєш, я пропонував тобі, щоб ми кудись поїхали бодай на короткий час? Усі троє. Ми забрали б Ґрейс зі школи. Я можу випросити кілька днів у Ролі, він прикриє мене, знайде заміну, Памела також відпустить тебе на кілька днів…

Вона скинула ковдру зі своїх ніг і підвелася.

– Я піду спати з Ґрейс, – сказала вона. – Я хочу бути певна, що з нею все окей. Треба щось робити…

Я не сказав нічого, коли вона взяла свої подушки під пахву й покинула кімнату.

У мене розболілася голова, і я пішов до туалетної кімнати, щоб узяти з аптечки кілька пігулок тайленолу, але тут я почув, як хтось біжить у коридорі.

Синтія ще не добігла до дверей спальні, як почала волати:

– Тері! Тері!

– Що таке? – запитав я.

– Її немає! Ґрейс немає в її кімнаті. Вона зникла!

Я побіг за нею коридором до кімнати Ґрейс, натискаючи на кнопки всіх вимикачів світла. Я випередив Синтію і забіг до кімнати Ґрейс перший.

– Я скрізь дивилася! – сказала Синтія. – Її тут нема!

– Ґрейс! – гукнув я, відчинивши дверцята її стінної шафи, зазираючи під ліжко.

Одяг, який вона носила вдень, був зібганий жужмом і лежав на стільці, що стояв перед її столом. Я знову вийшов у коридор і зайшов до туалетної кімнати, смикнув завісу, що затуляла ванну, але ванна була порожня. Синтія оглянула кімнату, в якій стояв комп’ютер. Ми знову зустрілися в коридорі.

Ґрейс ніде не було.

– Ґрейс! – закричала Синтія.

Ми побігли сходами вниз, повсюди вмикаючи світло. Цього не може статися, твердив я собі. Цього просто не може статися.

Синтія відчинила двері до підвалу, викрикнула ім’я нашої доньки в темряву. Ніякої відповіді.

Коли я увійшов до кухні, то побачив, що двері’ чорного ходу з їхнім новим, щойно поставленим надійним замком, трохи прочинені.

Я відчув, що серце моє зупинилося.

– Телефонуй у поліцію, – сказав я Синтії.

– О Боже! – сказала вона.

Я увімкнув зовнішнє світло над дверима, коли розчинив їх навстіж і, босий, вибіг на подвір’я.

– Ґрейс! – заволав я.

І тут пролунав голос. Роздратований.

– Тату, вимкни те світло!

Я подивився праворуч – і там була Ґрейс, вона стояла на подвір’ї у своїй нічній піжамі, а її телескоп стояв на моріжку, спрямований у нічне небо.

– Чого ви розкричалися? – запитала вона.

Ми обоє могли й, можливо, повинні були відпроситися з роботи надовше, а надто після такої ночі, яку пережили, проте обоє повернулися, кожен на своє місце праці, вже наступного ранку.

– Пробачте мені, – вибачилась Ґрейс, мабуть, усоте, наминаючи свої вівсяні пластівці.

– Більше ніколи, ніколи не відколюй такого номеру, – сказала Синтія.

– Я ж сказала: «Пробачте мені!»

Синтія таки залишилася спати з нею вночі. Вона не хотіла спускати Ґрейс із очей бодай на мить.

– Ти хропеш, мамо, – сказала їй Ґрейс.

То було вперше за останній час, коли мені захотілося засміятись, але я стримався.

Я поїхав на службу перший, як і завжди. Синтія не сказала мені «до побачення» й не провела до дверей. Вона ще не забула про нашу сварку перед фальшивою тривогою за Ґрейс. Саме тоді, коли нам так необхідна була єдність, ми вбили між собою цей невидимий клин. Синтія не перестала підозрювати, що я досі щось від неї приховую. А я був стурбований щодо Синтії в такий спосіб, який не наважувався чітко усвідомити навіть для самого себе.

Синтія думала, я звинувачую її за всі наші сьогоднішні тривоги й нещастя. Але не було жодного сумніву в тому, що саме її історія, саме те, що життя залишило їй у спадок, тепер переслідували нас уночі й удень. І на якомусь рівні я, можливо, і звинувачував її, хоч вона й не була винна в тому, що її родина зникла.

Єдина тривога, яку ми поділяли, це була, звичайно, тривога за те, як усе це відіб’ється на Ґрейс. І той спосіб, до якого вдалася наша донька, щоб забути про атмосферу страху, яка панувала в домі, – такого тривожного, що навіть думки про руйнівний астероїд надавали їй можливість відвернути свою увагу від нього – лише призвів до ще одного вибуху нестерпної тривоги.

Мої учні поводилися напрочуд добре. Мабуть, до них дійшла чутка про те, чому мене не було кілька днів. Смерть у родині. Учні середньої школи, як і більшість природних хижаків, завжди користуються слабкістю здобичі, обертають її собі на вигоду. Судячи з усіх розповідей, саме так вони повелися з жінкою, яка підміняла мене на уроках під час моєї відсутності. Вона заникувалася в дуже легенькій формі, це було не більше, як коротке вагання перед першим словом у кожному реченні, проте учні вмить це помітили й почали її передражнювати. Після першого дня вона, певно, пішла додому уся в сльозах, як розповіли мені інші вчителі під час ланчу без найменшого співчуття в голосі. За спортивною залою, вниз по коридору, були джунглі, й ти повинен був або вижити в них, або виявити свою неспроможність і згинути.

Але мені вони дали передихнути. І не лише той клас, якого я навчав писемної творчості, а й ті два, де викладав англійську мову. Гадаю, вони так поводилися не з пошани до моїх почуттів, які важили для них дуже мало. Вони стримували зовнішні вияви своєї агресивності, бо пильно спостерігали, чи не почну я поводитися інакше, проллю сльозу, втрачу терпець із кимось, гримну дверима абощо.

Але нічого такого я не зробив. Тож я мав усі підстави чекати, що наступного дня вони повернуться до своєї звичної поведінки.

Джейн Скейвуло трохи затрималася, коли учні мого вранішнього класу виходили з приміщення.

– Співчуваю, що ви втратили тітку, – сказала вона.

– Дякую тобі, – сказав я. – Вона була тіткою моєї дружини, але я теж дуже її любив.

– Співчуваю, – повторила вона й пішла наздоганяти інших.

Пополудні я йшов коридором і коли проминав кабінет директора, одна із секретарок вибігла з дверей, побачила мене й зупинилася, наче вкопана.

– Я саме вийшла шукати вас, – сказала вона. – Я хотіла передати повідомлення до вашого кабінету, але вас там не було.

– Це тому, що я тут, – пояснив я.

– Вам телефонують, – повідомила вона. – Думаю, це ваша дружина.

– Окей.

– Ви можете взяти слухавку тут, у кабінеті.

– Окей.

Я пішов за нею, й вона показала телефон на своєму столі. Одна з кнопок миготіла.

– Ви тільки натисніть на неї, – сказала вона.

Я схопив слухавку, натиснув на кнопку.

– Синтіє?

– Тері, я…

– Послухай, я сам хотів зателефонувати тобі. Пробач мені за вчорашню ніч. За те, що я тобі сказав.

Секретарка сіла за свій стіл, удаючи, ніби не слухає.

– Тері, сталося…

– Може, нам треба найняти іншого детектива. Тобто я хочу сказати, не знаю, що сталося з Ейбеґнелом, але…

– Тері, заткнися, – сказала Синтія.

Я заткнувся.

– Сталося несподіване, – сказала Синтія. Її голос звучав дуже низько, відчувалося, що їй перехопило дух. – Я знаю, де вони.

Розділ двадцять п’ятий

– Іноді, коли ти не телефонуєш тоді, коли я чекаю твого дзвінка, – сказала вона, – мені здається, що це я скоро збожеволію.

– Пробач, – сказав він. – Але в мене добрі новини. Я думаю, почалося.

– О, це чудово. Як то мав звичай казати ШерлокХолмс? Гра починається? Чи то був Шекспір?

– Я не пам’ятаю, – сказав він.

– Отже, ти передав повідомлення?

– Так.

– Але тобі доведеться побути там трохи довше й побачити, що станеться далі.

– О, я знаю, – мовив він. – Переконаний, це буде в новинах.

– Мені хотілося б тут їх почути.

– Я привезу газети.

– О, я з радістю їх прочитаю, – сказала вона.

– Про Тес уже нічого не пишуть. Думаю, це означає, що нічого вони не знайшли.

– Я думаю, ми повинні подякувати долі за все те, що діється нам на користь, чи не так?

– І було в новинах також дещо про того зниклого детектива. Про того, якого моя… ти знаєш… найняла.

– Ти думаєш, вони знайдуть його? – запитала вона.

– Важко сказати.

– Зрештою, нам нема чого про це турбуватися, – сказала вона. – Ти наче нервуєшся.

– Та певно.

– Це важка частина, ризикована частина, та коли ти все складеш докупи, воно окупиться. І коли надійде час, ти приїдеш сюди й забереш мене.

– Я знаю. Він не стривожиться, де ти є, чому не приходиш його навідати?

– Навряд, щоб він витрачав свій день на думки про мене, – сказала вона. – Він згасає. Можливо, протягне ще з місяць. Це не так мало.

– Ти думаєш, він коли-небудь любив нас? – запитав він.

– Якщо він колись когось і любив, то лише її, – сказала вона, не намагаючись приховати свою гіркоту. – А чи робила вона коли-небудь щось для нього? Чи доглядала його? Чи прибирала за ним? А хто розв’язав його найбільшу проблему? Він ніколи не був вдячний мені за те, що я для нього зробила. Ми ті, хто постраждав від несправедливості. Через нього ми не мали справжньої родини. Те, що ми тепер робимо, – це відновлення справедливості.

– Я знаю, – сказав він.

– Що для тебе зробити, коли ти повернешся додому?

– Морквяний торт.

– Звичайно. Це найменше, що може зробити мати для свого сина.