Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 26 страниц)

Розділ сорок четвертий

Його перший шлюб, пояснив Клейтон, був заснований на брехні. Та й другий також. Потім він перейде до нього. Дорога назад, до Коннектикуту, далека. Часу вистачить, щоб розповісти про все.

Але спочатку він заговорив про своє одруження з Інідою. Дівчиною, з якою він навчався в середній школі, в Тонаванді, передмісті Буфало. Потім він пішов навчатися до коледжу Канісія, заснованого єзуїтами, вивчав там бізнес із домішкою філософії та релігійних студій. Цей коледж був недалеко, звичайно, і він міг би жити вдома і їздити на навчання, проте він винайняв дешеву кімнату за межами кампусу, бо дотримувався тієї думки, що навіть тоді, коли до коледжу їздити недалеко, вам усе одно ліпше вибратися з-під батьківського даху.

Коли він закінчив навчання в коледжі й повернувся на місце свого колишнього проживання, то Ініда його вже ніби там чекала. Вони стали зустрічатися, й він побачив, що вона дівчина дуже рішучої вдачі й звикла завжди домагатися від тих, хто її оточує, всього, що їй заманеться. Вона вміла все використати на свою вигоду. Була приваблива, мала дуже гарне тіло і сильний потяг до сексу, принаймні в період його раннього залицяння.

Одного вечора, зі слізьми на очах, вона сказала йому, що вагітна. «Ой, тільки не це», – сказав Клейтон Слоун. Він подумав про своїх батьків, про те, як їм буде соромно за нього.

Вони так дбали про свою пристойність, а тут раптом дівчина завагітніла від їхнього сина, тож його мати захоче виїхати звідси, аби тільки не слухати, що базікають про них сусіди.

Тож йому не лишалося іншої ради, як одружитися. І негайно.

Десь через два місяці Ініда поскаржилася йому, що почуває себе погано, і сказала, що йде на прийом до свого лікаря, якого звали Джибс. Вона пішла до лікаря сама, а коли повернулася додому, то сказала, що втратила дитину. Сльози, сльози, ціле море сліз. Одного дня Клейтон зустрівся в ресторані з доктором Джибсом, підійшов до нього й сказав: «Я знаю, що не повинен би запитувати вас про це тут, що мав би записатися до вас на прийом, але все ж таки я дуже просив би вас сказати мені, чи Ініда, втративши дитину, може завагітніти знову?»

А лікар Джибс йому каже: «Та ви про що?»

Отже, тепер він зрозумів, з ким має справу. Із жінкою, яка може сказати все, готова на будь-яку брехню, аби здобути те, чого прагне.

Йому слід би тоді негайно розлучитися з нею. Але Ініда стала просити в нього пробачення, вона, мовляв, справді думала, що вагітна, але боялася піти до лікаря, щоб це підтвердити, а тоді виявилося, що вона помилилася. Клейтон не знав, вірити їй чи ні, і знову подумав про те, яку ганьбу накличе на свою родину, якщо покине Ініду, розпочне процес розлучення. До того ж Ініда захворіла, вона прикута до ліжка. Справжня це хвороба чи вдавана, він не знає, але знає, що не може покинути її в такому стані, в якому вона зараз перебуває.

Чим довше він залишався з нею, тим важче було йому зважитися на те, щоб піти від неї. Він швидко зрозумів, що Ініда завжди має те, чого вона хоче. Якщо ж ні, вона спроможна влаштувати справжнє пекло. Верещання, зойки, розтрощений посуд. Одного разу він сидів у ванні, а Ініда увійшла туди зі своїм феном для сушіння волосся й почала жартувати, показуючи, ніби хоче кинути його у воду. Але при цьому в її очах був такий вираз, що він зрозумів: вона здатна так вчинити будь-якої хвилини і зробить, не вагаючись, якщо побачить у цьому якусь вигоду для себе.

Він вирішив здобути користь зі своєї освіти, знайшов роботу в галузі збуту, став постачати матеріали, необхідні для механічних цехів та фабрик. Ця робота примушувала його подорожувати по великій території, у широкому коридорі між Чикаго та Нью-Йорком, коридором, який проходить повз Буфало. Його працедавець відразу попередив, що йому доведеться досить часто перебувати далеко від дому. Ця умова стала вирішальним аргументом для Клейтона. Адже він тепер матиме можливість надовго втікати від занудних докорів, від скиглення, від дивних поглядів, які вона часто на нього кидає і які свідчать про те, що триби й коліщатка в її голові не завжди крутяться так, як мали б крутитися. Він завжди з жахом повертається додому після своєї чергової ділової подорожі, намагаючись угадати, який список претензій підготувала йому Ініда, щоб викласти їх усі, як тільки він переступить через поріг свого дому. Що їй бракує гарного вбрання, що він мало працює або що двері чорного ходу риплять, коли їх розчиняєш, і це дратує її до божевілля. Єдина радість, яку він має, коли повертається додому, це зустріч зі своїм ірландським сетером Фліном. Він завжди вибігає привітати автомобіль Клейтона, так ніби він сидів на ґанку відтоді, як він від’їхав, чекаючи тієї секунди, коли він повернеться.

Потім вона завагітніла. Цього разу по-справжньому. Народився хлопчик, Джеремі. Ініда дуже любить цього хлопчика. Клейтон любить його також, але незабаром він усвідомлює, що це змагання. Вона хоче, щоб любов хлопчика належала тільки їй, і Джеремі ще й ходити не навчився, як вона вже розпочала свою кампанію, щоб отруїти взаємини між батьком і сином. «Якщо ти хочеш вирости сильним і успішним, – казала йому Ініда, – то маєш брати приклад зі своєї матері, бо, на жаль, під цим дахом немає сильного чоловіка, який міг би стати для тебе зразком». Вона твердила йому, що його батько мало робить для неї і як шкода, що Джеремі схожий на нього, але він зможе подолати цю ваду завдяки часу та своїм зусиллям.

Клейтон хоче вирватися на волю.

Але є щось таке в Ініді, така темрява довкола неї, що він не може навіть натякнути їй про розлучення, хай навіть тимчасове, бо не знає, як вона це сприйме і чого можна від неї чекати.

Одного разу, перед тим як поїхати в одне зі своїх тривалих відряджень, він сказав їй, що хоче поговорити з нею. На дуже серйозну тему.

«Я почуваюся нещасливим, – сказав він. – Вважаю, наш шлюб не вдався».

Вона' не заплакала. Вона не запитала в нього, що в них не так. Вона не запитала, що вона може зробити, аби допомогти їхньому шлюбу, аби зробити його щасливим.

Натомість вона підійшла до нього впритул, глибоко заглянула йому у вічі. Він хотів відвести погляд, але не міг, ніби заворожений її злом. Дивитися їй у вічі було те саме, що заглядати в душу диявола. Вона сказала тільки: «Ти ніколи не покинеш мене». І вийшла з кімнати.

Він довго міркував над цим під час своєї подорожі. Ми ще побачимо, сказав він собі. Ми побачимо.

Коли він повернувся, його пес не вибіг йому назустріч. Він відчинив двері гаража, щоб поставити там свій «Плімут», і побачив Фліна, який висів під бантиною на мотузці, що туго стягла йому шию.

«Поки що це був тільки собака».

Попри всю свою любов до Джеремі, вона натякнула Клейтонові, що він може втратити сина, якщо наважиться її покинути.

Клейтон Слоун змирився з цим життям, схожим на життя приниженого й жалюгідного кастрата. Отже, така його доля, і треба йому жити, як живеться. Він пройде через життя, як сновида, якщо інакше ходити йому не дозволено.

Він докладає всіх можливих зусиль, щоб не зненавидіти хлопця. Мати Джеремі привчила сина думати, що батько не гідний його любові. Він дивиться на батька як на щось непотрібне, як на чоловіка, що просто живе в одному домі з ним і матір’ю. Але Клейтон знає, що Джеремі така сама жертва Ініди, як і він сам.

Як він міг докотитися до такого життя, дивується він.

Не раз у Клейтона виникала можливість заподіяти собі смерть.

Так, одного разу він їхав серед ночі через сільську місцевість. Повертався з Чикаго, об’їхав озеро Мічиган, перетнув короткий відтинок шляху через штат Індіана. Він побачив опору моста попереду й натиснув на акселератор. Сімдесят миль за годину, потім вісімдесят, дев’яносто. «Плімут» почав розгойдуватися, наче на хвилях. Мало хто пристібує ремені безпеки, та навіть якщо інші водії це роблять, то він свого розстебнув, аби бути певним, що проб’є головою лобове скло й віддасть Богові душу. Автомобіль схилився на один бік, викидаючи з-під коліс гравій та пилюку, але в останню мить страх примусив Клейтона повернути його назад на шосе.

Іншого разу за дві милі на захід від Бетл-Кріка він не стримався, вискочив на узбіччя, крутнув кермо, щоб повернутися на дорогу, але на цій високій швидкості права передня шина зачепилася за горбок, який утворився там, де асфальт з’єднувався з узбіччям, і він утратив контроль над машиною. Вона обкрутилася й перелетіла через дві смуги, під самими колесами тягача з причепом-дачею у хвості й ударилася в центральний бар’єр, зупинившись у високій траві.

Що примушувало його в такі хвилини змінювати свій намір, то це Джеремі. Його син. Він боявся залишити його на самоті з нею на всю решту його життя. Незалежно від того, скільки це триватиме.

Одного разу йому довелося зупинитися в Мілфорді. Збирався пошукати там нових клієнтів, нові підприємства, що потребують постачання.

Він зайшов до аптеки,[41]41
  В американських аптеках продають також товари широкого асортименту.


[Закрыть] щоб купити шоколадних цукерок, і побачив за прилавком жінку. На грудях у неї висів жетон із ім’ям Патрисія.

Вона була гарна. З рудим волоссям.

Вона здавалася такою милою. Такою природною.

Було щось особливе в її очах. Лагідність. Доброта. Провівши останні роки у відчайдушних зусиллях не дивитися в чорні очі Ініди, він ніби відтанув, побачивши двоє таких прекрасних очей.

Він згаяв дуже багато часу на те, щоб купити ті шоколадні цукерки. Завів із нею розмову про погоду, розповів, що лише два дні тому він був у Чикаго, що проводить дуже багато свого часу в дорозі. А потім сказав слова, значення яких усвідомив лише після того, як вони в нього вихопилися: «Ви не відмовитеся пообідати зі мною?»

Патрисія усміхнулася йому і сказала, що якщо він захоче повернутися сюди через тридцять хвилин, то вона матиме вільну годину.

Протягом тієї півгодини він блукав по крамницях ділового центру Мілфорда й запитував себе, що він, у біса, робить. Він одружений. Він має дружину й сина, має свій дім і роботу.

Але, хоч він і має все це, але не має життя. А йому потрібне саме воно. Життя.

Патрисія сказала йому, коли вони їли сандвічі з тунцем у найближчій кав’ярні, що вона не приймає запрошення на обід від чоловіків, яких вона щойно зустріла, але він має в собі щось таке, що заінтригувало її. «Що саме?» – запитав він. «Гадаю, я розгадала вашу таємницю, – сказала вона. – У мене передчуття щодо людей, і я маю передчуття щодо вас».

Святий Боже. Невже це так очевидно? Невже вона вгадала, що він одружений? Невже вона вміє читати думки? Адже, коли він її зустрів уперше, він був у рукавичках, а тепер запхав свою обручку до кишені. «А що це за передчуття?» – запитав він. «Ви здаєтеся мені стривоженим. Чи не тому ви мандруєте сюди-туди по країні? Ви шукаєте чогось?» – «У мене просто така робота», – пояснив він. А Патрисія всміхнулася йому у відповідь: «А я ось про що подумала. Якщо ваша дорога привела вас сюди, до Мілфорда, то, можливо, для цього існує причина. Можливо, ви їздите по країні, бо шукаєте щось. Я не кажу, що ви шукали мене. Але щось-таки ви шукаєте».

Але він шукав саме її. Він у цьому не сумнівається.

Він сказав їй, що його звуть Клейтон Бідж. Це ім’я спало йому на думку, перш ніж він устиг усвідомити, що воно спало йому на думку. Можливо, спершу він подумав тільки про те, щоб завести інтрижку й для цього назвати вигадане прізвище, а вигадане прізвище завжди могло згодитися, а для інтрижки й поготів.

Протягом кількох наступних місяців, якщо ділові відрядження не примушували його їхати південніше від Торингтона, він долав зайву відстань на південь до Мілфорда лише для того, щоб побачитися з Патрисією.

Вона обожнювала його. Вона допомагала йому відчути себе важливим. Завдяки їй він почував себе так, ніби чогось вартий.

Їдучи назад по швидкісній автомагістралі штату Нью-Йорк, він обміркував деякі практичні аспекти.

Його компанія змінювала деякі зі своїх торговельних маршрутів. Він міг узяти той, який пролягав між Гартфордом і Буфало. Припинити поїздки до Чикаго. На обох кінцях цього нового маршруту…

Залишалося питання грошей.

Але Клейтон заробляв добре. Навіть вжив надзвичайних заходів, щоб приховати від Ініди, скільки грошей він зумів наскладати. Бо хоч би скільки він заробляв, їй завжди буде мало. Вона завжди його принижуватиме. І завжди розтринькуватиме стільки, скільки отримає від нього. Тож було розумно зробити якісь заощадження.

Їх може вистачити, подумав він. Їх якраз вистачить для того, щоб завести другу родину.

Як це буде чудово – бодай протягом половини свого часу бути щасливим.

Патрисія дала згоду, коли він попросив її вийти за нього заміж. Її мати, здавалося, була рада, але її сестра Тес завжди ставилася до нього досить холодно. Так ніби відчувала, що з ним щось не те, але так ніколи й не змогла з’ясувати, що саме з ним було не те. Він знав, що вона не довіряє йому, що ніколи йому не довірятиме, а тому намагався бути з нею особливо обережним. І він також знав, що Тес сказала Патрисії про свої побоювання, але Патрисія кохала його, вона щиро його кохала і завжди боронила.

Коли вони з Патрисією пішли купувати обручки, він зумів схитрувати так, що вона вибрала для нього таку саму обручку, яка вже лежала у нього в кишені. Згодом він повернувся до магазину, віддав куплену обручку й забрав свої гроші, й тепер міг носити свою давню обручку весь час. Він написав фальшиві заяви з метою одержати безліч усіляких державних та муніципальних посвідчень, від посвідчення на право водіння автомобіля й до бібліотечної картки – тоді це було зробити набагато легше, аніж у тому світі, яким він став після 9/11,[42]42
  Тобто після терористичних актів 11 вересня 2001 р.


[Закрыть] – тож йому вдалося одурити й ту контору, де видавали посвідчення про шлюб, коли надійшов час.

Він мусив обдурювати Патрисію, хоча й намагався бути добрим до неї. Принаймні коли був удома.

Вона подарувала йому двох дітей. Спочатку хлопчика. Вони назвали його Тод. А потім, через два роки, дівчинку – Синтію.

Це було не життя, а якийсь дивовижний фокус.

Родина в Коннектикуті. Родина на півночі штату Нью-Йорк. Постійні мандри між обома.

Коли він Клейтон Бідж, то не перестає думати про те, що скоро йому доведеться повернутися до буття Клейтоном Слоуном. А коли він Клейтон Слоун, не може дочекатися тієї хвилини, коли знову вирушить у дорогу, щоб стати Клейтоном Біджем.

Бути Слоуном йому легше. Принаймні це його справжнє, чесне перед Богом прізвище. Він може не турбуватися, що хтось викриє його обман. Його посвідчення, папери – усі вони цілком законні.

Та коли він у Мілфорді, коли він Клейтон Бідж, чоловік Патрисії, батько Тода й Синтії, то завжди мусить стерегтися.

Ніколи не перевищувати швидкості руху. Дбати про те, щоб його стоянка була завжди оплачена. Він не хоче, щоб хтось виписав чек на номер його машини. Щоразу, коли він їде в Коннектикут, то з’їжджає з дороги, знаходить затишне місце, де ніхто не зможе його побачити, знімає зі свого автомобіля жовто-оранжеві знаки штату Нью-Йорк і ставить на їхнє місце украдену синю табличку з номерними знаками штату Коннектикут. Знову ставить номерні знаки Нью-Йорка, коли повертається до Янґстауна. Він повинен завжди стежити, щоб не замовити щось по телефону як Клейтон Слоун і через неуважність назвати при цьому свою адресу в Мілфорді.

Завжди користується готівкою. Йому не можна залишати за собою паперових слідів.

Усе в його житті фальшиве. Його перший шлюб побудований на брехні Ініди. Його другий шлюб побудований на брехні, яку він сказав Патрисії. Але чи, попри всю свою фальш, попри всю роздвоєність, чи спромігся він знайти певне щастя, чи бували в нього хвилини, коли він…

– Мені треба пі-пі, – сказав Клейтон, уриваючи свою розповідь.

– Що? – перепитав я.

– Я повинен відлити. Якщо ви не хочете, щоб я зробив це прямо тут, у машині.

Ми щойно проминули знак, який обіцяв центр обслуговування неподалік.

– Зараз буде зупинка, – сказав я. – Як ви себе почуваєте?

– Не дуже добре, – сказав він і кахикнув кілька разів. – Хочеться пити. І я ковтнув би ще кілька пігулок тайленолу.

Я прихопив пігулки тайленолу з дому, але не здогадався взяти з собою кілька пляшок води. Ми вже подолали чималий шлях, їдучи по швидкісній магістралі. Було близько четвертої ранку, а ми вже наближалися до Олбані. «Хонда», як з’ясувалося, була заправлена газом, тому привал був корисним для нас в будь-якому випадку.

Я допоміг Слейтону дочовгати до чоловічого туалету, зачекав, коли він зробить свою справу біля пісуара, провів його назад до машини. Наша коротка поїздка виснажила його.

– Залишайтеся тут, а я піду принесу води, – сказав я.

Я купив упаковку на шість пляшок води, приніс до машини, відкрутив пластиковий ковпачок на одній із пляшок і подав її Клейтону. Він зробив довгий ковток, потім прийняв по одній чотири пігулки тайленолу, які я поклав йому на долоню. Потім я під’їхав до газових помп і заправився, віддавши майже всю готівку, яка знайшлася в моєму гамані. Я побоявся скористатися кредитною карткою, боячись, що поліція вирахувала, хто викрав Клейтона з лікарні, й що вони стежитимуть за будь-якими операціями з моєю кредитною карткою.

Знову сівши в автомобіль, я подумав, що, певно, настав час ознайомити Рону Ведмор із тим, що відбувається. Я відчував, що чим більше розповість мені Клейтон, тим ближче я підійду до істини, що дозволить мені раз і назавжди покінчити з підозрами Ведмор щодо Синтії. Я понишпорив у передній кишені джинсів і знайшов візитівку, яку вона мені дала під час її несподіваного візиту до нашого дому учора вранці, перед тим як я вирушив на пошуки Вінса Флемінґа.

На візитівці був номер її офісу та номер мобільного телефону, але домашнього телефону там не було. Найімовірніше, вона спала о цій годині ночі, проте я міг би об заклад побитися, що вона тримає свій мобільник біля ліжка і що він увімкнений у неї постійно.

Я запустив двигун, від’їхав від помп, але на хвилину зупинився біля узбіччя.

– Що ви робите? – запитав Клейтон.

– Мушу зробити кілька телефонних дзвінків.

Проте, перш ніж зателефонувати Ведмор, я хотів іще спробувати знайти Синтію. Набрав номер її мобільника, потім номер нашого домашнього телефону. Безрезультатно.

Дивно, але це мене навіть утішило. Якщо я не знаю, де вона, то тим більше про це не знають Джеремі Слоун та його мати. Зникнути разом із Ґрейс, як з’ясувалося, було найліпшим варіантом поведінки для Синтії в тій ситуації, яка склалася.

Але мені все ж таки треба було довідатися, де вона. Переконатися, що з нею все гаразд. Що з Ґрейс усе гаразд.

Я подумав, чи не зателефонувати Ролі, але дійшов висновку, що, якби він довідався що-небудь, він би мені подзвонив, а я не хотів використовувати свій телефон більше, аніж мені було треба. Заряду акумулятора могло не вистачити навіть на один дзвінок.

Я набрав мобільний номер детектива Рони Ведмор. Вона відповіла після четвертого дзвінка.

– Ведмор, – сказала вона.

Вона доклала всіх зусиль, щоб її голос прозвучав не сонним і енергійним, хоч її прізвище пролунало радше як «Вед. Мор».

– Це Тері Арчер, – назвався я.

– Містере Арчер, – сказала вона, й тепер її голос прозвучав із більшою зосередженістю, – що там сталося?

– Я хочу сказати вам кілька речей дуже швидко. Я говорю з мобільника, який ось-ось помре. Прошу вас організувати пошуки моєї дружини. Чоловік на ім’я Джеремі Слоун та його мати Ініда Слоун їдуть до Коннектикуту з приміської зони Буфало. Гадаю, вони мають намір знайти Синтію і вбити її. Батько Синтії живий. Я везу його з собою. Якщо ви знайдете Синтію і Ґрейс, охороняйте їх, не випускайте із-під нагляду, поки я не приїду.

Я чекав, вона скаже: «Що-що?» або принаймні: «Що ви сказали?», але натомість почув:

– Де ви тепер?

– На швидкісній магістралі штату Нью-Йорк, повертаюся з Янґстауна. Ви знаєте Вінса Флемінґа, чи не так? Ви сказали, що знаєте.

– Знаю.

– Я залишив його в будинку в Янґстауні, на північ від Буфало. Він намагався допомогти мені. Ініда Слоун його тяжко поранила.

– Це не має ніякого сенсу, – сказала Ведмор.

– Авжеж, не має. Але пошукайте її, гаразд?

– Що ви можете сказати ще про цього Джеремі Слоуна та його матір? У чому вони їдуть?

– У коричневому…

– «Імпала», – прошепотів Клейтон. – «Шевроле Імпала».

– У коричневому «Шевроле Імпала», – сказав я. – Номер? – запитав я у Клейтона.

Він похитав головою.

– Номера я не знаю.

– Ви повертаєтеся сюди? – запитала Ведмор.

– Так. Ми приїдемо через кілька годин. Але пошукайте її. Я вже просив свого директора Ролі Карутерса також пошукати її.

– Скажіть мені…

– Це все, – сказав я, закрив телефон і поклав його в кишеню куртки.

Я переключив автоматичну передачу на «хід» і виїхав назад на автомагістраль.

– Отже, – сказав я, повертаючи Клейтона туди, де він закінчив, перед тим як ми з’їхали з автостради, – чи були моменти, коли ви почували себе щасливим?

Клейтон знову відхилився назад. Якщо він і мав якісь хвилини щастя, то лише тоді, коли був Клейтоном Біджем. Йому подобалося бути батьком для Тода й Синтії. Наскільки він може судити, вони теж відповідали йому любов’ю, можливо навіть, намагалися брати з нього приклад. Схоже, вони шанували його. Адже їх не навчали щодня, що він нічого не вартий. Звісно, діти далеко не завжди роблять те, чого їх навчають, але діти залишаються дітьми.

Іноді вночі, уже в ліжку, Патрисія йому казала: «Ти ніби перебуваєш десь-інде. У тебе такий погляд, ніби ти не тут. І ти, схоже, сумуєш». А він брав її у свої обійми й говорив: «Це єдине місце, де мені хочеться бути».

І то була правда. Він ніколи не казав нічого, ближчого до правди. Були хвилини, коли він хотів усе їй розповісти, бо не бажав, щоб його життя було побудоване на брехні. Йому не подобалося, що в нього є те, інше життя.

Бо саме таким стало його життя з Інідою та Джеремі. Воно стало іншим життям. Навіть якщо воно було тим життям, яким він починав жити, навіть якщо воно було тим життям, де він міг користуватися своїм справжнім прізвищем, міг показувати полісменові своє справжнє посвідчення, коли порушував правила дорожнього руху, це було те життя, до якого йому було нестерпно тяжко повертатися тиждень за тижнем, місяць за місяцем і рік за роком.

Але в якийсь дивний спосіб він звик до нього. Звик до брехні, звик до обману, звик розповідати вигадані історії про те, чому не зміг приїхати на те або інше свято. Якщо він був у Янґстауні на 25 грудня, то нишком вибігав до платного телефону з повними кишенями металевих грошей, щоб зателефонувати Патрисії й побажати їй та дітям веселого Різдва.

Якось у Янґстауні він знайшов у домі затишний куточок, сів там і не втримався від сліз. То був дуже короткий плач, достатній, щоб полегшити його смуток, зняти з його душі тягар. Але Ініда почула його, увійшла до кімнати, сіла поруч із ним на ліжко й сказала: «Не будь дитиною».

Тепер, коли він дивиться назад, то розуміє, що життя в Мілфорді для нього далеко не завжди було ідилічним. Тод захворів на запалення легень, коли йому було десять років. На щастя, він одужав від цієї хвороби. А Синтія, після того як їй виповнилося десять років, стала некерованою. Бунтівною. Іноді водилася з поганою компанією. Експериментувала з речами, для яких вона була ще надто юна, приохотилася до спиртного, і лише Бог знає, до чого ще.

Йому довелося вживати суворих заходів. Патрисія завжди була більш терплячою, виявляла більше розуміння. «Вона подолає це, – казала вона йому. – Вона добра дитина. Ми лише повинні допомогти їй».

Лише тоді, коли Клейтон був у Мілфорді, він хотів бачити життя досконалим. Іноді воно й справді наближалося до досконалості.

Але тоді йому доводилося сідати в автомобіль, вдавати, ніби він їде у справах, і поспішати до Янґстауна.

Від самого початку він запитував себе, як довго зможе це витримати.

Були хвилини, коли опори мосту знову здавалися йому найефективнішим розв’язанням проблеми.

Іноді він прокидався вранці й не міг відразу збагнути, де він сьогодні. Хто він сьогодні.

Він став припускатися помилок.

Ініда дала йому список продуктів, які він мав закупити в бакалійній крамниці, йому довелося поїхати по деякі до Льюїстона. Через тиждень Патрисія прала одяг і ввійшла на кухню зі списком у руці.

«Що це? – запитала вона. – Я знайшла це в кишені твоїх штанів. Почерк не мій». Серце Клейтона вискочило йому в рот. Його думки заметалися. Він сказав: «Я знайшов цей список у візку, певно, це був список тієї особи, яка брала його переді мною. Мені здалося цікавим порівняти, що купуємо ми і що купують інші люди, і я його взяв».

Патрисія подивилася на список: «Хоч би хто це був, він любить «Пшеничні джгутики»,[43]43
  Фірмова назва батончиків із пшеничної соломки.


[Закрыть] як і ти». – «Нічого дивного, – сказав він, усміхаючись. – Адже вони виробляють мільйони коробок із цим продуктом не лише для мене».

Принаймні одного разу він поклав вирізку з янґстаунської газети, де була фотографія його сина з баскетбольною командою, не в ту шухляду. Він вирізав її тому, що, незалежно від того, як уперто налаштовувала Ініда Джеремі проти нього, усе ж таки любив хлопця. Він бачив себе в Джеремі так само, як і в Тоді. Було просто дивовижно, наскільки Тод був схожий на Джеремі на одних і тих самих етапах свого розвитку. Дивитися на Джеремі й ненавидіти його було те саме, що ненавидіти Тода, й він не був на це здатний.

Тож наприкінці однієї дуже довгої поїздки Клейтон Бідж із Мілфорда спрожнив свої кишені й поклав янґстаунську вирізку з баскетбольною командою сина в шухляду свого нічного столика. Він зберігав цю вирізку, бо пишався хлопцем, хоч той і був отруєний ненавистю до нього.

Він ніколи не звернув уваги на те, що це була не та шухляда. Не в тому будинку, не в тому місті, не в тому штаті.

Схожої помилки він припустився і в Янґстауні. Протягом тривалого часу він навіть не знав, у чому полягала та помилка. Думав, що, можливо, він зберігав там якусь іншу вирізку. Можливо, з його кишені випав список продуктів, складений Патрисією.

Потім з’ясувалося, що то був телефонний рахунок, надісланий на адресу в Мілфорді. На ім’я Патрисії.

Цей рахунок привернув увагу Ініди.

У ній прокинулась підозра.

Але не у вдачі Ініди було просто підійти до нього й запитати, що це таке. Вона мусила спершу здійснити власне розслідування. Стежити за тим, чи не з’являться інші знаки. Почати збирати докази. Відкрити й завершити справу.

І коли вона подумала, що доказів у неї досить, то вирішила й собі гайнути у подорож, коли її чоловік наступного разу виїхав із міста. Одного дня вона поїхала до Мілфорда, що в штаті Коннектикут. Це було, звичайно, до того, як вона опинилася в інвалідному візку. Вона була тоді рухлива й дужа.

Вона попросила когось доглянути Джеремі протягом двох-трьох днів. «Цього разу я поїду зі своїм чоловіком», – сказала вона.

Але вони вирушили в різний час і в різних автомобілях.

– Це і приводить нас, – сказав Клейтон, що сидів поруч зі мною, всохлий і зморщений, укотре прикладаючись до пляшки з водою, – до тієї ночі, протягом якої все й сталося.