Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 26 страниц)

– Я ніколи нічого подібного не казав.

Доктор Кінцлер спостерігала за нами.

– Зате я казала собі не раз, – промовила Синтія. – Сотні разів. І мені хотілося б, щоб я могла так зробити. Але іноді, і я знаю, це звучить як божевілля…

Доктор Кінцлер і я сиділи дуже тихо.

– Іноді я їх чую. Я чую їхні голоси – голос матері, брата, голос мого батька. Я чую їх так виразно, ніби вони перебувають зї мною в одній кімнаті. І просто розмовляють.

Доктор Кінцлер озвалася першою.

– А ви намагаєтеся заговорити з ними?

– Мабуть, що так, – сказала Синтія.

– Ви спите, коли це відбувається? – запитала доктор Кінцлер.

Синтія замислилася.

– Напевно. Я хочу сказати, що зараз їх не чую. Я не чула їх і в машині, коли ми сюди їхали.

Десь у глибині своєї душі я глибоко зітхнув.

– Тож, можливо, це буває зі мною, коли я сплю або марю вдень. Але відчуття в мене таке, ніби вони поруч зі мною, ніби вони намагаються заговорити до мене.

– І що ви намагаєтеся сказати їм? – запитала доктор Кінцлер.

Синтія забрала руку з моєї і сплела пальці обох своїх рук у себе на колінах.

– Я не знаю. Буває по-різному. Іноді це просто балаканина. Нічого значущого й нічого конкретного. Про те, що буде в нас на обід або що показуватимуть по телевізору, нічого важливого. А іноді…

Певно, докторові Кінцлер здалося, я хочу щось сказати, бо вона кинула на мене ще один застережливий погляд. Але я нічого не збирався казати. Просто чекав, розтуливши рота, бо мені було дуже цікаво почути, що зараз скаже Синтія. Бо сьогодні я вперше почув, як вона розповідає про те, що чує голоси своїх рідних і що вони розмовляють із нею.

– Іноді мені здається, що вони кажуть, аби я приєдналася до них.

– Приєдналася до них? – повторила доктор Кінцлер.

– Щоб я була з ними і щоб ми знову стали однією родиною.

– А що ви їм відповідаєте? – запитала доктор Кінцлер.

– Я кажу їм, що хотіла б до них прийти, але не можу.

– Чому? – запитав я.

Синтія подивилася мені у вічі А усміхнулася сумно.

– Тому що я не можу прийти туди, де вони є, разом із тобою та Ґрейс.

Розділ восьмий

Чи не переступити мені через усе й не покінчити з цим відразу? – запитав він. – Тоді я зміг би повернутися додому.

– Ні, ні, ні, – сказала вона майже сердитим тоном. Замовкла на мить, почекала, поки до неї повернеться спокій. – Я знаю, тобі хочеться вернутися назад. Мені теж нічого більше не хотілося б. Але ми повинні спочатку прибрати всі ці інші речі з дороги. Ти повинен набратися терпіння. Коли я була молодша, мене теж не раз змагало нетерпіння, і я була надто імпульсивною. Але тепер я знаю, що не слід квапитися, коли ти хочеш зробити все як годиться.

Вона відчула, як він зітхнув на протилежному кінці лінії.

– Я не хочу все зіпсувати, – сказав він.

– І ти цього не зробиш. Ти завжди вмів поступатися. Приємно мати в домі бодай когось одного такого. – Легкий сміх. – Ти хороший хлопець, і я люблю тебе більше, аніж ти будь-коли про це знав.

– Насправді я вже не хлопець.

– І я також уже не дівчинка, але я завжди уявляю тебе таким, яким ти був у ранній юності.

– Я почуваю себе трохи дивно… роблячи це.

– Знаю. Але саме в цьому я й намагаюся переконати тебе. Якщо ти зумієш зберегти терпіння, то коли надійде час і сцена буде готова, це здасться тобі найприроднішою річчю у світі.

– Мабуть, що так, – погодився він, але певності в його голосі не було.

– Ось про що ти ніколи не повинен забувати. Усе, що ти робиш, – це частина великого циклу. Ми стали його частиною. Ти вже її бачив? Ти вже її бачив?

– Так, бачив. Це було дивно. Якась моя частина хотіла привітатися з нею, сказати їй: «Привіт, ти не повіриш, хто я такий».

Розділ дев’ятий

Наступного вікенду ми поїхали провідати тітку Синтії, Тес, яка жила в невеличкому скромному будинку на півдорозі до Дербі, неподалік від дороги Дербі-Мілфорд, що перетинала густий ліс. До неї можна було доїхати менш ніж за двадцять хвилин, але ми не навідували її так часто, як мусили б. Тому, коли випадала якась спеціальна нагода, День Подяки, Різдво чи її день народження, що припадав саме на цей вікенд, ми вважали своїм неодмінним обов’язком бути в такі дні разом із нею.

Мені завжди було приємно її відвідувати. Я любив Тес майже так само, як любив Синтію. І не тільки за те, що вона була такою симпатичною старою дівкою – коли я її так називав, то ризикував відчути на собі її цинічний, але грайливий погляд – а й за те, що вона зробила для Синтії після несподіваного зникнення її родини. Вона взяла до себе дівчину-підлітка, якою була тоді Синтія, і сама Синтія першою і багато разів згадувала про це з почуттям глибокої вдячності.

– А хіба я мала інший вибір? – сказала мені одного разу Тес. – Вона була дочкою моєї сестри. А моя сестра зникла разом зі своїм чоловіком і моїм небожем. Що, в біса, залишалося мені робити?

Тес була дещо сварливою, трохи різкою, але ці риси характеру вона розвинула в собі для самозахисту. Під поверхнею це була жінка дуже лагідної вдачі. Хоч вона й мала право після стількох років бути бодай трохи дратівливою. Чоловік покинув її ще до того, як Синтія перейшла до неї жити, задля барменші зі Стемфорда, і, як розповідала Тес, вони подалися кудись на захід, і відтоді, Богу дякувати, про них нічого не було чути. Тес, яка покинула свою роботу на радіофабриці багато років тому, почала працювати в адміністрації округу в департаменті шляхів і заробляла там рівно стільки, щоб утримувати себе й платити за комунальні послуги. Грошей на те, щоб вивести в люди дівчину-підлітка, у неї фактично не залишалося, але треба було робити те, що вона повинна робити. Тес ніколи не мала власних дітей, і після того, як її непутящий чоловік подався світ за очі, їй було приємно мати когось біля себе в домі, хай навіть обставини, які привели до неї Синтію, були огорнуті таємничістю, й таємничістю, безперечно, трагічною.

Тепер Тес уже наближалася до сімдесяти років і жила на соціальну допомогу та пенсію, яку платила їй адміністрація округу. Вона робила всяку дрібну хатню роботу, іноді вирушала в мандри автобусом, як ті, що їх вона відбула торік восени через штати Вермонт і Нью-Гемпшир, щоб подивитися, як змінює свій колір листя («Господи, повний автобус старих людей, я думала, що знайду там свою смерть»), але про громадське життя вона була невисокої думки. Ні в чому не брала участі, не схильна була відвідувати збори товариства пенсіонерів. Але вона стежила за новинами, передплачувала «Гарперс», «Нью-Йоркер» та «Етлентік Манслі» й не вагалася висловлювати лівоцентристські політичні погляди. «Цей президент, – сказала вона мені одного дня по телефону. – Для нього яка-небудь рок-зірка – те саме, що лауреат Нобелівської премії».

Перебування протягом більшості підліткових років поруч із тіткою Тес допомогло Синтії сформувати власний напрям думок і власну перспективу й, безперечно, вплинуло на її рішення піти працювати в перші роки після нашого одруження у сферу суспільної діяльності.

І Тес любила зустрічатися з нами. А надто із Ґрейс.

– Я нещодавно переглядала ящики зі старими книжками в підвалі, – сказала Тес, впавши у своє розкладне крісло фірми «Лей-зі-Бой», після того як ми обнялися й розцілувалися. – І подивись-но, що я там знайшла.

Вона нахилилася вперед у своєму кріслі, відсунула вбік примірник «Нью-Йоркера», під яким було заховано щось інше, й подала Ґрейс дуже великих розмірів книжку з твердими палітурками – «Космос» Карла Саґана. Ґрейс широко розплющила очі, дивлячись на калейдоскоп зірок на обкладинці.

– Це чудова стара книга, – сказала Тес, ніби просячи пробачення за свою забудькуватість. – Її видано близько тридцяти років тому, чоловік, який її написав, уже помер, і в Інтернеті тепер можна знайти набагато кращий матеріал, але, я думаю, ти й тут знайдеш багато для себе цікавого.

– Дякую, – сказала Ґрейс, узявши книгу в руки й мало не впустивши її на підлогу, бо не сподівалася, що вона така важка. – Тут щось розповідається про астероїди?

– Мабуть, розповідається, – сказала Тес.

Ґрейс побігла в підвал, де, я знав, вона скулиться на кушетці перед телевізором, можливо, обгорнеться ковдрою і почне гортати сторінки цієї книжки.

– Це ти чудово придумала, – сказала Синтія, подарувавши Тес, певно, четвертий поцілунок, після того як ми приїхали.

– Добре, що я не викинула цей клятий гросбух на смітник, – сказала Тес. – Можна було б подарувати бібліотеці, але, думаєш, їм потрібні книжки тридцятирічної давності? Як ти себе почуваєш, моє серденько? – запитала вона, звертаючись до Синтії. – У тебе стомлений вигляд.

– О, зі мною все гаразд, – сказала Синтія. – Але в тебе також сьогодні не найкращий вигляд.

– Думаю, я окей, – сказала Тес, дивлячись на нас понад своїми окулярами для читання.

Я підняв важку сумку з двома ручками і сказав:

– Ми тут привезли деякі подарунки до твого дня народження.

– О, вам не слід було… – почала Тес. – Ану давайте мені мою здобич.

Ми покликали Ґрейс, щоб і вона побачила, як Тес одержує нові рукавиці для праці в саду, червоно-зелений шовковий шарф, пачку першосортного печива. Тес охала й ахала над кожною річчю, яку ми діставали з сумки.

– Печиво від мене, – оголосила Ґрейс, а тоді запитала: – Тітко Тес!

– Так, моя люба?

– А навіщо вам стільки туалетного паперу?

– Ґрейс! – докірливо вигукнула Синтія.

– Це хибний трюк, – сказав я Ґрейс.

Тес поблажливо махнула рукою, показуючи, що збентежити її не так просто. Як і багато людей старшого віку, Тес мала звичку запасатися товарами першої необхідності. Тому шафи в її підвалі були напхом напхані цими рулонами.

– Я завжди купую про запас кілька рулонів, коли вони мені трапляються, – сказала Тес.

Коли Ґрейс повернулася до підвалу, Тес жартівливо кинула:

– Коли настане апокаліпсис, я виявлюсь єдиною з тих, хто виживе, кому буде чим підтерти дулу.

Вручення подарунків, здавалося, виснажило її, і вона відкинулася на спинку свого крісла з глибоким зітханням.

– З тобою все гаразд? – запитала Синтія.

– Зі мною все чудово, – сказала вона. І ніби тільки тепер згадавши про щось, додала: – Я ж хотіла купити морозива для Ґрейс.

– Це не проблема, – сказала Синтія. – Ми так чи інак маємо намір повезти тебе вечеряти. Як щодо ресторану Нікербокера? Ти ж любиш картоплю в мундирах.

– Я не знаю, – сказала Тес. – Мабуть, я все ж таки почуваю себе сьогодні трохи стомленою. А чому б нам не повечеряти тут? У мене знайдеться дещо. Але я справді хотіла купити морозива.

– Я куплю морозиво, – сказав я. – Поїду в Дербі й знайду там якусь бакалійну крамницю або «Севен-ілевен».[13]13
  Мережа однотипних продовольчих магазинів, які часто працюють цілодобово.


[Закрыть]

– Мені треба було б купити ще дещо, – сказала Тес. – Синтіє, мабуть, буде ліпше, якщо ти поїдеш ти, бо ж знаєш, якщо ми пошлемо його, то він зробить усе не так.

– Звісно, він зробить усе не так, – сказала Синтія.

– А ще я хочу, щоб Тері виніс дещо з підвалу до гаража, поки він тут, якщо ти не маєш нічого проти, Тері.

Я сказав, що, звісно, нічого не маю проти. Тес зробила короткий список, подала його Синтії, яка сказала, що, певно, повернеться не пізніше, як через півгодини. Коли Синтія рушила до дверей, я вийшов на кухню й подивився на дошку оголошень біля підвішеного на стіні телефону, на якій Тес пришпилила фотографію Ґрейс, зняту в Діснейленді. Я відчинив морозильну камеру холодильника, шукаючи льоду, щоб кинути у склянку з водою.

Біля самої морозильної камери я побачив посудину з шоколадним морозивом. Я зняв із неї кришку. Посудина була повна, бракувало лише однієї ложечки. Стареча забудькуватість, подумав я.

– Послухай-но, Тес, – мовив я. – Ти вже маєш морозиво в холодильнику.

– Справді? – запитала вона з вітальні.

Я поставив морозиво назад, зачинив морозильну камеру й сів на кушетці поруч із Тес.

– Як твої справи? – запитав я.

– Я була в лікаря, – сказала Тес.

– І що? У тебе якісь проблеми зі здоров’ям?

– Я помираю, Тері.

– Що ти хочеш сказати? У чому річ?

– Не турбуйся, це станеться не сьогодні. Я можу протягти ще півроку, а може, й рік. Про це ніколи ніхто точно не знає. Деякі люди можуть триматися досить довго, але я зовсім не мрію розтягувати свою агонію. Це не найкращий спосіб піти з життя. Сказати правду, я хотіла б відійти швидко. Так було б набагато простіше.

– Тес, скажи мені, в чому твоя проблема.

Вона стенула плечима.

– Яка, зрештою, різниця? Вони зробили деякі тести і хочуть їх повторити, щоб не було помилки, але, мабуть, скажуть мені те саме. Головне, я вже бачу свою фінішну лінію. І я хотіла сказати тобі про це першому, бо в Синтії тепер і без мене вистачає проблем. Двадцять п’ять років, телевізійне шоу.

– Нещодавно був анонімний дзвінок, – сказав я. – Це стало для неї неабияким потрясінням.

Тес на короткий час заплющила очі й похитала головою.

– Ідіоти. Щойно вони подивляться якесь шоу, як уже лізуть у телефонну книгу.

– Я це саме так і пояснив.

– Але рано чи пізно Синтії треба буде сказати, що мої справи кепські. Проблема в тому, щоб обрати слушний час.

Ми почули якийсь шум на сходах. Ґрейс виходила з підвалу, тримаючи обома руками свою нову книгу.

– А ви знаєте, – сказала вона, – хоч і здається, що на Місяць падало набагато більше астероїдів, ніж на Землю, але на Землю їх падало, мабуть, не менше, бо Земля має атмосферу, й атмосфера розгладжує Землю так, що кратерів на ній не видно, а на Місяці немає ані повітря, ані чогось такого, тож коли туди падає астероїд, то слід від нього залишається там назавжди.

– Гарна книжка, правда? – запитала Тес.

Ґрейс кивнула.

– Я хочу їсти, – сказала вона.

– Твоя мати поїхала дещо купити, – сказав я.

– Її тут нема?

Я похитав головою.

– Вона скоро буде. Але в холодильнику є морозиво. Шоколадне.

– Чом би тобі не взяти до підвалу усю посудину з морозивом, – сказала Тес. – І ложку.

– Ви мені дозволяєте? – запитала Ґрейс. Це порушувало всі правила етикету, які вона знала.

– Іди, візьми його, – сказав я.

Вона побігла на кухню, приставила стілець до холодильника, щоб дістати до морозильної камери, схопила морозиво та ложку з шухляди і швидко побігла сходами вниз.

Очі Тес блищали від сліз, коли я подивився на неї.

– Я думаю, ти сама повинна сказати про це Синтії, – промовив я.

Вона потяглася до мене і взяла за руку.

– О, звичайно, я не проситиму, щоб це зробив ти. Мені просто треба було сказати тобі першому, щоб, коли я скажу Синтії, ти був готовий допомогти їй це пережити.

Я сказав:

– Вона також має допомогти мені це пережити.

Тес усміхнулася на мої слова.

– Ти став для неї дуже надійною опорою в її непростому житті. Ти знаєш, спочатку я в це не вірила.

– Ти вже мені казала, – з усмішкою відповів я.

– Ти здавався мені надто серйозним. І надто наївним. Але ти виявився бездоганним. Я така рада, що вона знайшла тебе, після того як їй довелося стільки пережити.

Потім Тес відвернулася, але ще міцніше стиснула мою руку.

– І ще одне, – сказала вона.

Мовила це таким тоном, ніби те, про що вона хотіла мене повідомити, було важливішим за той факт, що вона помирає.

– Існують речі, про які я повинна розповісти, поки ще на це здатна, зняти тягар із душі. Ти розумієш, про що я кажу?

– Мабуть, розумію.

– І я не знаю, скільки в мене ще часу, щоб розповісти про це. А як щось станеться і я відійду завтра? А як мені не випаде більше нагоди розповісти тобі про те, що я знаю? Бо я не впевнена, чи Синтія готова почути все це, я навіть не знаю, чи буде їй якась користь із того, що вона це знатиме, бо те, що я маю сказати, принесе з собою більше запитань, аніж відповідей. Воно може більше завдати їй страждань, аніж допомогти.

– Тес, про що ти кажеш?

– Притримай своє нетерпіння і вислухай мене уважно. Ти повинен про це знати, бо одного дня воно може виявитися важливою деталлю головоломки. Сама я не знаю, що мені з цим робити, та, можливо, в майбутньому вам пощастить довідатися більше про те, що сталося з моєю сестрою, її чоловіком і Тодом. І в такому разі моя інформація може вам стати в пригоді.

Я дихав, але мав таке відчуття, ніби стримую подих, чекаючи, коли Тес скаже те, що вона має мені сказати.

– Як? – сказала Тес, подивившись на мене, як на ідіота. – Ти цього не хочеш знати?

– Господи, Тес, та звичайно ж хочу. Я чекаю.

– Ідеться про гроші, – сказала вона.

– Гроші?

Тес стомлено кивнула.

– Мені надходили гроші. Я, можна сказати, просто знаходила їх.

– Гроші звідки?

Її брови підскочили.

– Атож, це дуже серйозне запитання. Звідки надходили мені гроші? Від кого вони надходили?

Я пригладив рукою чуба, бо почав уже втрачати терпець.

– Будь ласка, розповідай від самого початку.

Тес повільно втягла повітря через ніс.

– Прогодувати Синтію й вивести її в люди мені було нелегко. Але я не мала вибору і вже казала тобі про це. Вона була моя небога, плоть і кров від моєї сестри. Я любила її так, наче вона моя рідна дитина, тому, коли це трапилось, забрала її до себе.

Вона була трохи дикою, та, коли зникли її батьки, це якимось чином навіть її заспокоїло. Вона почала серйозніше ставитися до життя, краще навчатися у школі. Іноді вона зривалася, звичайно. Якось уночі копи привели її додому, спіймавши десь з марихуаною.

– Справді? – запитав я.

Тес усміхнулася.

– Тільки не кажи їй про це, гаразд? – Вона притулила пальця до губів. – Ані слова.

– Не скажу.

– Лишень спробуй уявити собі, що таке сталося з тобою, ти втратив родину, й тобі здається, що тепер можна робити все, що заманеться: бешкетувати, приходити додому пізно і таке інше. Ти можеш це собі уявити?

– Думаю, що так.

– Але була в ній якась частина, що наказувала, аби вона взяла себе в руки. Якби раптом батьки повернулися, вона хотіла б показати їм, що чогось досягла в житті, не перетворилася на нікчему. Хоч вони й покинули її, вона хотіла, щоб вони могли пишатися нею. Тому вирішила навчатися далі, навчатися в коледжі.

– У Коннектикутському університеті, – підказав я.

– Атож. Це добрий навчальний заклад. Але й дуже недешевий. Я сушила собі голову над тим, як я зможу це собі дозволити. Оцінки в неї були непогані, але вони не дотягували до стипендії, якщо ти розумієш, про що я кажу. Я вже приготувалася залізти в борги задля неї, шукати якихось кредитів.

– Розумію.

– Перший конверт я знайшла в машині, на пасажирському сидінні, – сказала Тес. – Він просто лежав там. Я поверталася додому з роботи, сіла в свою машину й побачила поруч із собою конверт. Річ у тім, що я замкнула свій автомобіль, але залишила вікна прочиненими на півдюйма, було дуже спекотно, і я хотіла, щоб у машину проникло трохи повітря. Там була щілина, достатня для того, щоб у неї можна було просунути конверт, але не ширша. Конверт був досить товстий.

Я нахилив голову вбік.

– Гроші?

– Близько п’яти тисяч доларів, – сказала Тес. – Банкноти всіх різновидів. Двадцятки, п’ятдесятки, кілька сотень.

– Конверт із банкнотами? І жодних пояснень, жодної записки, нічого?

– О, записка була.

Вона підвелася зі свого крісла і ступила кілька кроків до старовинного стола, який закривався кришкою, збоку від передніх дверей, висунула єдину шухляду.

– Я знайшла все це, коли почала прибирати в підвалі, переглядаючи ящики з книжками та все інше. Мушу навести там лад тепер, щоб тобі й Синтії було легше розібратися в моїх речах, коли мене не стане.

Вона показала мені стосик конвертів, скріплених резинкою, їх було там близько десятка, можливо, трохи більше. Усі разом вони були завтовшки з півдюйма.

– Вони всі порожні, звичайно, – сказала Тес. – Але я завжди зберігала всі конверти, хоч на них нічого не було написано, не було зворотних адрес, не було й марок, звичайно. Але я думала: а що, як на них залишилися відбитки пальців або щось таке, що одного дня може виявитися корисним для когось?

Тес добре обмацала їх своїми руками, й було сумнівно, щоб на них могли зберегтися якісь докази. Проте наука судової експертизи не належить до моєї галузі знань. Я ніколи не викладав хімію.

Тес витягла з-під резинки клапоть паперу.

– Це єдина записка, яку я одержала. Вона була в першому конверті. У наступних конвертах були тільки гроші, але ніколи жодного слова.

Вона подала мені стандартний аркуш для друкарської машинки, згорнутий утричі. Він трохи пожовк від старості.

Я розгорнув його.

Послання, певно, умисне було надруковане великими літерами. Я прочитав:

ЦЕ ВАМ НА СИНТІЮ. НА її ОСВІТУ, НА ВСІ ВИТРАТИ, НА її ПОТРЕБИ. ВИ ОДЕРЖИТЕ ЩЕ, АЛЕ ВИ ПОВИННІ ПІДКОРЯТИСЯ ТАКИМ ПРАВИЛАМ: НІКОЛИ НЕ КАЖІТЬ СИНТІЇ ПРО ЦІ ГРОШІ. НІКОЛИ НЕ КАЖІТЬ ПРО НИХ НІКОМУ. НІКОЛИ НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ДОВІДАТИСЯ, ЗВІДКИ ВОНИ НАДХОДЯТЬ. НІКОЛИ.

От і все, що там було.

Я, певно, прочитав цю записку тричі, перш ніж подивився на Тес, яка стояла переді мною.

– Я виконала всі вимоги, – сказала вона. – Ніколи нічого не казала Синтії. Я ніколи нічого не казала нікому. Не намагалася з’ясувати, хто підкидає мені ці гроші. Я ніколи не знала, коли й де вони з’являться. Одного вечора я знайшла гроші на першій сходинці свого ґанку, вони були засунуті в газету, іншого разу – знову в машині.

– І ти ніколи нікого не бачила?

– Ні, не бачила. Думаю, той, хто підкидав мені гроші, стежив за мною, чекаючи, поки я відійду далеко й не зможу його побачити. Хочеш, я тобі скажу дещо? Щоразу, коли я виходила зі свого автомобіля, я залишала щілину у вікні, про всяк випадок.

– Скільки загалом надійшло грошей?

– Протягом шести років сорок дві тисячі доларів.

– Господи…

Тес простягла руку. Вона хотіла взяти свою записку назад. Згорнула її, підсунула під резинку, що стягувала конверти, підвелася і знову поклала усе в шухляду столу.

– Отже, нічого не надходило протягом скількох років?

Тес замислилася на мить.

– Десь уже п’ятнадцять років, думаю. Відтоді як Синтія закінчила навчання. То було справжнє благословення, скажу тобі. Я ніколи не змогла б оплатити її навчання в університеті, не продавши цей дім, або не взявши нову іпотеку, або щось таке.

– Отже, – запитав я, – хто тобі давав гроші?

– Це запитання, яке коштує сорок дві тисячі доларів, – сказала Тес. – Я марудила собі цим голову всі ці роки. Її мати? Її батько? Обоє?

– Виходить, що вони були живі всі ті роки або принаймні був живий хтось один із них. Може, вони живі навіть тепер. Але якщо хтось із них був спроможний це робити, стежити за тобою, залишати тобі гроші, то чому вони не могли увійти з тобою в контакт?

– Усе це й справді не має жодного клятого сенсу, – мовила Тес. – Бо я завжди вірила в те, що моя сестра мертва, що мертві вони обоє. Що вони померли тієї ж ночі, коли зникли.

– Ну, а якщо вони тоді вмерли, – сказав я, – то той, хто давав тобі гроші, почуває себе відповідальним за їхню смерть. І намагається якось спокутувати свою провину.

– Тепер ти розумієш, що я хотіла сказати? – промовила Тес. – Моя розповідь ставить більше запитань, аніж дає відповідей. Гроші не доводять ні що вони живі, ні що вони мертві.

– Але щось вони таки доводять, – зробив висновок я. – Коли гроші перестали надходити, і стало ясно, що їх більше не буде, чому ти не розповіла про все поліції? Вони могли б поновити розслідування.

Очі Тес стали дуже стомленими.

– Ти знаєш, Тері, я ніколи не боялася розворушити будь-яку купу лайна, але в цьому разі просто не була певна, що справді хочу знати істину. Я була налякана й боялася, що правда може завдати Синтії великого болю, якби нам і справді вдалося її відкрити. Це дуже вплинуло на мене. То був надто великий стрес, і навіть припускаю, що саме тому я захворіла. Кажуть, стрес може подіяти на людину в такий спосіб, руйнуючи її тіло.

– Я про це чув. – Я трохи помовчав, а тоді додав: – Можливо, тобі слід би поговорити з кимось.

– О, я пробувала, – сказала Тес. – Я ходила до вашого доктора Кінцлер.

Я закліпав очима.

– Справді?

– Синтія згадала про те, що ходить до неї, тож я їй зателефонувала й бачилася з нею кілька разів. Але ти знаєш, я не готова відкритися перед чужою людиною. Існують речі, які ти можеш розповісти лише своїй родині.

Ми почули шарудіння автомобільних коліс.

– Ти сам вирішуй, чи розповідати про це Синтії, – сказала Тес. – Про конверти. Про себе я їй розповім сама – і дуже скоро.

Дверцята автомобіля розчинилися, зачинилися. Я виглянув у вікно й побачив, що Синтія прямує до відкритого багажника.

– Я маю про це подумати, – мовив я. – Не знаю, що робити. Але дякую за те, що ти мені про все розповіла. – Я зробив паузу. – Було б ліпше, якби ти розповіла мені про це раніш.

– Я жалкую, що не змогла.

Передні двері відчинилися, й Синтія увійшла до кімнати з двома пластиковими пакетами з магазину, й водночас Ґрейс вийшла з підвалу, притискаючи посудину з шоколадним морозивом до своїх грудей, наче плюшеву іграшку, її рот був весь вимазаний шоколадом.

Синтія здивовано подивилася на неї. Я бачив, як у неї майнула думка, що її послали з дурним дорученням.

Тес сказала:

– Відразу, як ти поїхала, ми з’ясували, що морозиво в нас, виявляється, є. Але мені все одно потрібні були ті інші речі. Це мій триклятий день народження. Тож улаштуймо вечірку!