Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 26 страниц)

Усе це він міг здійснити ще до того, як ми змінили замки, поставили нові надійні засуви.

Я злегка похитав головою. Відчував, що мої думки випереджають самих себе. Усе це здавалося таким неймовірним, таким диявольським.

То виходить, що Джеремі облаштував сцену подій? І тепер він повертається до Янґстауна, щоб забрати матір, щоб повезти її назад до Мілфорда, де вона зможе спостерігати завершальний акт?

– Треба, щоб ви розповіли мені все, – прошепотів я, звертаючись до Клейтона. – Про все, що сталося тієї ночі.

– Я ніколи не думав, що все може статися так… – сказав він більше собі самому, аніж мені. – Я не міг навідати її. Я пообіцяв собі не робити цього, задля її безпеки… Ініда мала довідатися, що нічого не отримає, лише після моєї смерті… Конверт був запечатаний, і відкрити його можна було тільки після того, як мене поховають. Там були всі пояснення. Вони заарештували б Ініду, й Синтія була б у безпеці…

– Клейтоне, я думаю, вони в небезпеці. Ваша дочка й ваша онука. Ви повинні допомогти мені, поки ще можете.

Він пильно подивився мені в обличчя:

– Схоже, ви людина порядна. Я радий, що вона знайшла собі такого чоловіка, як ви.

– Ви повинні розповісти мені, що тоді сталося.

Він глибоко вдихнув повітря, ніби набираючись рішучості перед якоюсь дуже серйозною справою.

– Тепер я можу з нею зустрітися, – сказав він. – Моя відсутність тепер її не захистить. – Він проковтнув слину. – Відвезіть мене до неї. Відвезіть мене до моєї дочки. Дозвольте мені попрощатися з нею. Відвезіть мене до неї, і я все вам розповім. Настав час.

– Я не можу забрати вас звідси, – сказав я. – Ви тут підключені до різних систем. Якщо я вас заберу, ви помрете.

– Я помру так чи інак, – сказав Клейтон. – Мій одяг он там, у стінній шафі. Принесіть його.

Я рушив до шафи, потім зупинився.

– Навіть якби я захотів забрати вас звідси, вони не дозволять вам покинути лікарню.

Клейтон помахом руки підкликав мене ближче до себе, потягся до мене й схопив мене за руку, його хватка була твердою й рішучою.

– Вона чудовисько, – сказав він. – І не зупиниться ні перед чим, аби здобути те, що їй треба. Протягом багатьох років я жив, відчуваючи моторошний страх перед нею, робив усе, що вона хотіла, до смерті боявся того, що вона може зробити наступного разу. Але тепер чого мені боятися? Що вона може мені зробити? Мені залишилося так мало жити, і я повинен використати цей час, щоб урятувати свою Синтію і Ґрейс. Немає меж тому, на що здатна Ініда.

– Тепер вона нічого не зробить, – сказав я. – Вінс її там пильнує, а він це вміє робити.

Клейтон скоса подивився на мене.

– Ви були в її домі? Постукали у двері?

Я кивнув.

– І вона відчинила вам?

Я знову кивнув.

– Вона не здалася вам наляканою?

Я стенув плечима.

– Не сказав би.

– Двоє великих чоловіків стоять у її дверях, і вона не боїться. Вам це не здалося дивним?

Я знову стенув плечима.

– Може, й здалося.

Клейтон сказав:

– А ви не подивилися, що там у неї під ковдрою?

Розділ сорок другий

Я знову дістав свій мобільник, зателефонував Вінсові.

– Ну ж бо, відгукнися, – сказав я сам до себе, відчуваючи напад гострої тривоги.

Я не міг знайти Синтію, а тепер я вдарився в паніку, боячись, щоб чогось не сталося з чоловіком, на якого я лише вчора дивився як на звичайного головоріза.

– Він вам відповів? – запитав Клейтон, пересуваючи ноги і іа край ліжка.

– Ні, – сказав я. Після шістьох дзвінків його телефон переключився на голосову пошту. Але я не визнав за потрібне залишати йому письмове повідомлення. – Мені треба негайно їхати туди.

– Дайте мені хвилину, – сказав він, дюйм за дюймом підсовуючи своє малорухливе тіло до краю ліжка.

Я підійшов до стінної шафи, знайшов там штани, сорочку й легкий піджак.

– Вам потрібна допомога? – запитав я, поклавши одяг на ліжко поруч із ним.

– Я окей, – сказав він, трохи засапавшись, тоді перевів дух і сказав: – Ви не бачили там шкарпетки та якийсь спідній одяг?

Я знову заглянув до шафи, нічого там не знайшов, потім висунув нижню шухляду нічного столика.

– Вони тут, – сказав я.

Він уже стояв біля ліжка, але, якщо він хотів покинути палату, йому треба було звільнитися від трубки внутрішньовенного вливання. Він схопився за липучу стрічку й витяг трубку зі своєї руки.

– Ви певні, що можете це зробити? – запитав я.

Він кивнув, слабко мені всміхнувся.

– Якщо я матиму шанс зустрітися з Синтією, то знайду в собі сили.

– Що тут відбувається?

Ми обидва обернули голови до дверей. Там стояла медсестра, струнка чорношкіра жінка, віком десь між сорока й п’ятдесятьма роками, з виразом великого подиву на обличчі.

– Містере Слоун, що ви, скажіть мені, ради Бога, робите?

Він щойно скинув свої піжамні штани і стояв перед нею, голий нижче пояса. Ноги в нього були білі й тонкі, його геніталії геть висохли й зморщилися.

– Я вдягаюся, – сказав він. – Хіба ви не бачите?

– Хто ви? – запитала вона, обертаючись до мене.

– Його зять, – відповів я.

– Я ніколи не бачила вас раніше, – сказала вона. – Ви хіба не знаєте, що приймальні години закінчилися?

– Я щойно приїхав до міста, – пояснив я. – І мені треба було побачитися зі своїм тестем негайно.

– Ви повинні покинути наш заклад, – сказала вона. – А ви лягайте в постіль, містере Слоун. – Вона була тепер у ногах ліжка й побачила від’єднане внутрішньовенне живлення. – Побійтеся Бога, – сказала вона, – що ви зробили?

– Я вирішив вас покинути, – мовив Клейтон, натягуючи свої білі труси.

Для кожного, хто дивився на нього збоку, ці слова в його стані набували подвійного значення. Він сперся на мене, коли нахилився, щоб підсмикнути труси на свої худі ноги.

– Ви справді нас покинете, якщо негайно не під’єднаєтеся до цієї трубки, – сказала медсестра. – Тут навіть нема про що говорити. Невже я повинна викликати вашого лікаря посеред глупої ночі?

– Робіть те, що повинні робити, – сказав він їй.

– Насамперед я повинна викликати службу охорони, – промовила вона й, круто обернувшись на своїх черевиках із гумовими підошвами, вийшла з кімнати.

– Я знаю, що прошу у вас забагато, – сказав я. – Але ви повинні поквапитися. Я піду подивлюся, чи вдасться мені знайти візок.

Я вийшов у коридор і помітив вільне крісло біля пункту чергування медсестер. Я підбіг до нього й побачив, що наша сестра розмовляє по телефону. Вона закінчила свою розмову й побачила, що я повертаюся до палати Клейтона, штовхаючи перед собою вільне крісло.

Вона підбігла і схопилася однією рукою за крісло, а другою – за мою руку вище ліктя.

– Сер, – сказала вона, стишуючи голос, щоб не розбудити інших хворих, але зберігаючи авторитетність, – ви не зможете забрати цього пацієнта з лікарні.

– Він хоче її покинути, – сказав я.

– У такому стані він не здатний мислити ясно, – сказала вона. – А якщо не здатний, то ви повинні зробити це за нього.

Я скинув її руку.

– Це рішення належить до тих, які він сам повинен ухвалювати.

– Ви так вважаєте?

– Він так вважає. – Я стишив голос і заговорив дуже серйозним тоном. – Це, мабуть, для нього останній шанс побачитися зі своєю дочкою. І своєю онукою.

– Якщо він хоче з ними побачитися, він може запросити їх, щоб вони навідали його тут, – заперечила вона. – Ми можемо навіть порушити правило приймальних годин, якщо проблема в цьому.

– На жаль, вона дещо складніша, аніж ви уявляєте.

– Я готовий, – сказав Клейтон.

Він з’явився у дверях своєї палати. Він узув свої черевики без шкарпеток і ще не застебнув гудзики сорочки, але піджак був уже на ньому, і, схоже, він навіть пригладив пальцями свого ріденького чуба. Він мав вигляд старого безпритульного волоцюги.

Сестра не здавалася. Вона відпустила крісло й підійшла до Клентона, подивилася йому у вічі.

– Ви не можете піти звідси, містере Слоун. Вас міг би відпустити лише ваш лікар, доктор Вестрі, і можу вас запевнити, він ніколи не дозволить, щоб це сталося. Я негайно зателефоную йому.

Я поставив крісло так, щоб Клейтон міг опуститися в нього. Я обкрутив крісло на коліщатах і покотив його до ліфта.

Сестра побігла назад до свого пункту, схопила телефон і крикнула у слухавку:

– Охорона! Я ж просила вас піднятися сюди негайно!

Двері ліфта розчинилися, і я заштовхав Клейтона всередину, натиснув на кнопку першого поверху й дивився, як сестра спопеляє нас поглядом, поки двері не зачинилися.

– Коли двері відчиняться, – спокійно сказав я Клейтонові, – я покочу вас звідси, аж курітиме за мною!

Він не сказав нічого й лише міцніше вхопився пальцями за підлокітники крісла. Я пошкодував, що воно не має ременя безпеки.

Двері розчинилися, і я побачив попереду близько півсотні футів коридору, які відокремлювали нас від дверей кімнати невідкладної допомоги та паркувального майданчика, який був відразу за нею.

– Тримайтеся, – прошепотів я і помчав.

Крісло не було розраховане на велику швидкість, але я штовхав його так енергійно, що передні коліщата задеренчали. Я боявся, щоб крісло несподівано не вильнуло праворуч або ліворуч, і Клейтон не випав із нього й не розчерепив собі голову, перш ніж я доставлю його до Вінсового «Додж Рема». Тож я переніс частину своєї ваги на ручки й нахилив крісло назад, щоб воно котилося переважно на задніх коліщатах.

Клейтон утримався й не випав.

Літнє подружжя, яке раніше сиділо в кімнаті чекання, тепер човгало ногами, перетинаючи коридор. Я закричав:

– Геть з дороги!

Жінка обернула голову назад і встигла витягти чоловіка майже з-під коліс моєї каталки саме в ту мить, коли ми промчали мимо.

Сенсори на розсувних дверях пункту невідкладної допомоги не змогли зреагувати достатньо швидко, й мені довелося натиснути на гальма, щоб не проломитися із Клейтоном крізь скло. Я пригальмував так швидко, як тільки міг, щоб при цьому він не нахилився різко вперед і не випав із крісла, і саме в цю мить якийсь чоловік, що, певно, належав до охоронної служби, наздогнав мене й закричав:

– Досить! Зупиняйся тут, чоловіче!

Я був надто накачаний адреналіном, щоб зупинитися й подумати, що роблю. Тепер мною керував тільки інстинкт. Я рвучко обернувся, використавши той момент руху, який, певно, утворився в мені від швидкого бігу коридором, і водночас стискаючи пальці в кулак, і зацідив свого переслідувача точно у скроню.

Він не був дуже великим чоловіком, важив, певно, фунтів 150,[39]39
  Близько 68 кг.


[Закрыть] мав десь п’ять футів і вісім дюймів[40]40
  Близько 173 см.


[Закрыть] зросту, чорне волосся й вуса й, мабуть, думав, що його сіра уніформа та великий чорний пояс із пістолетом гарантують йому цілковиту безпеку. На щастя, він ще не видобув своєї зброї, мабуть, думаючи, що чоловік, який штовхає крісло-візок з умирущим пацієнтом, не становить для нього загрози.

Але він помилився.

Він упав на підлогу кімнати невідкладної допомоги, як маріонетка, що їй раптово обрізали шворки. Десь заверещала жінка, але я не став гаяти час і дивитися, хто вона така, бо інакше всі інші накинулися б на мене. Я круто обернувся, поклав руки на ручки крісла на коліщатах і виштовхав Клейтона на паркувальний майданчик, підкотивши крісло до пасажирських дверцят «Доджа».

Я дістав ключі, відімкнув дверцята дистанційним керуванням і відчинив їх. Пікап був високий на колесах, і мені довелося підняти Клейтона, щоб посадити його на пасажирське сидіння. Я клацнув дверима, зачиняючи їх, перебіг на протилежний бік і зачепив крісло-візок правою передньою шиною, коли дав задній хід. Я почув, як воно заскреготіло, вдарившись об крило.

– Прокляття, – вилаявся я, подумавши, як охайно Вінс утримував свій автомобіль.

Шини пікапа заскрипіли, коли я вихопився з паркувального майданчика, завернувши до автостради. Краєм ока я побачив, як кілька людей вибігли з пункту невідкладної допомоги й дивилися, як я від’їжджаю. Клейтон, який уже здавався геть виснаженим, сказав:

– Негайно їдьмо до мене додому.

– Знаю, – мовив я. – Я вже їду саме туди. Треба довідатися, чому Вінс не відповідає, переконатися, що все окей, може, навіть зупинити Джеремі, коли той з’явиться, якщо уже не з’явився.

– І мені треба зробити ще одну справу, – сказав Клейтон. – Перед тим як ми поїдемо на зустріч із Синтією.

– Яку?

Він слабко махнув мені рукою у відповідь.

– Потім.

– Вони викличуть поліцію, – сказав я, маючи на увазі людей, які вибігли з пункту невідкладної допомоги. – Я фактично викрав пацієнта й збив із ніг охоронця. Вони шукатимуть цей пікап.

Клейтон не сказав нічого.

Я вів машину зі швидкістю понад дев’яносто миль за годину, прямуючи на північ до Янґстауна й постійно дивлячись у своє дзеркальце заднього виду, чи не замиготять у ньому червоні вогні. Я знову спробував зателефонувати Вінсу й знову марно. Заряд у моїх акумуляторах закінчувався.

Коли я доїхав до повороту на Янґстаун, то відчув величезну полегкість, знаючи, що я був набагато вразливішим, набагато помітнішим на автостраді. Але що як поліція вже чекає на нас біля будинку Слоуна? У лікарні можуть сказати їм, де жив їхній пацієнт-втікач, і вони, мабуть, уже організували стеження за тим місцем. Який безнадійний пацієнт не хоче повернутися додому й померти у своєму власному ліжку?

Я спрямував машину на Менське шосе, проїхав дві-три милі на південь і звернув на дорогу, яка вела до будинку Слоуна. Він мав досить мирний вигляд, коли ми до нього під’їхали, десь у двох місцях усередині горіло світло, «Хонда-Акорд» стояла там, де вона стояла й раніше.

Поліційних автомобілів ніде не було видно. Поки що.

– Я поставлю машину за будинком, де її не буде видно з вулиці, – сказав я.

Клейтон згідливо кивнув. Я виїхав на задній моріжок, вимкнув світло й двигун.

– Біжіть у дім, – сказав Клейтон. – Знайдіть свого друга. Я спробую не дуже відстати від вас.

Я вистрибнув із машини, підбіг до дверей чорного ходу. Вони були замкнені. Я затарабанив у них кулаками й закричав:

– Вінсе!

Я зазирнув у вікна й не помітив у домі ніякого руху. Я оббіг навколо будинку, дивлячись угору й униз, чи немає поліційних автомобілів, і спробував штовхнути передні двері.

Вони були незамкнені.

– Вінсе! – гукнув я, заходячи до передпокою.

Я не побачив відразу ані Ініди Слоун, ані Вінса Флемінґа.

Поки не увійшов до кухні.

Ініди там не було, не було і її крісла. Але Вінс лежав на підлозі, сорочка в нього на спині була червона від крові.

– Вінсе, – сказав я, нахилившись до нього. – Господи, Вінсе.

Я думав, він мертвий, але він тихо застогнав.

– О Господи, чоловіче, ти ще живий.

– Тері, – прошепотів він, його права щока була притиснута до підлоги. – У неї був довбаний пістолет під ковдрою. – Його очі тремтіли, а зіниці закочувалися під повіки. З рота в нього текла кров. – Як я цього не помітив, бляха…

– Не розмовляй, – наказав я. – Я викличу швидку.

Я знайшов телефон, схопив слухавку й набрав 911.

– Людину тяжко поранено, – повідомив я.

Я прокричав адресу, попросив оператора поквапитися, пустив повз вуха всі інші запитання й поклав слухавку.

– Він повернувся додому, – прошепотів Вінс, коли я знову опустився біля нього навколішки. – Джеремі… вона зустріла його у дверях, не дозволила йому навіть увійти… сказала, що їм треба негайно їхати. Вона телефонувала йому… після того як вистрелила в мене, сказала, щоб він поквапився.

– Джеремі був тут.

– Я чув, як вони розмовляли… – Кров потекла сильніше йому з рота. – Вони поїхали. Вона не дозволила йому навіть увійти й відлити. Не хотіла, щоб він побачив мене… Не сказала йому…

Що надумала Ініда? Що відбувалося в її голові?

Я почув, як Клейтон човгає біля передніх дверей, увійшовши нарешті в дім.

– Господи, як боляче. Паскудна стара стерва.

– З тобою буде все гаразд, – сказав я.

– Тері, – прошепотів він так тихо, що я ледве його почув. Я наблизив вухо до його губів. – Подбай… про Джейн… Окей?

– Тримайся, чоловіче. Ти, головне, тримайся.

Розділ сорок третій

Клейтон сказав:

– Ініда ніколи не відчиняє двері без пістолета під ковдрою. А тим більше, коли вона сама вдома.

Він спромігся додибати до кухні й тримався за прилавок, дивлячись униз на Вінса Флемінґа. Йому знадобилася хвилина чи дві, щоб перевести дух. Подорож від пікапа навколо будинку та всередину виснажила його.

Коли сили до нього трохи повернулися, він сказав:

– Її легко недооцінити. Стара жінка в інвалідному кріслі. Вона вичікувала свого моменту. Коли він обернувся до неї спиною, коли був близько і вона знала, що не схибить, тоді й вистрелила. – Він похитав головою. – Ніхто не має найменшого шансу проти Ініди.

Я все ще тримав рота близько до вуха Вінса.

– Я викликав швидку допомогу. Вони приїдуть.

Я сподівався, вони приїдуть скоро, бо сам я безпорадний, коли треба допомогти комусь тяжко пораненому.

– Так, – сказав Вінс.

Повіки йому тремтіли.

– Нам треба наздогнати Ініду й Джеремі. Вони хочуть убити мою дружину й мою доньку.

– Роби те, що ти повинен робити, – прошепотів Вінс.

Обернувшись до Клейтона, я сказав:

– Він каже, що Джеремі приїхав додому, що Ініда не впустила його в дім, примусила його вернутися до машини й негайно від’їхати.

Клейтон повільно кивнув.

– Річ не в тому, що вона хотіла вберегти його.

– Що ви кажете?

– Якщо вона не дозволила йому дивитися на те, що вона вчинила, то зробила це не тому, що хотіла вберегти його від гидкої сцени. Вона так зробила, бо не хотіла, щоб він знав про це.

– Чому?

Клейтон двічі судомно втягнув у груди повітря.

– Мені треба сісти, – сказав він.

Я підвівся від підлоги й посадив його на один зі стільців, які стояли біля кухонного столу.

– Подивіться он там у шухляді, – сказав він, показуючи рукою. – Там можуть бути таблетки тайленолу абощо.

Мені довелося переступити через ноги Вінса й обминути дедалі більшу калюжку крові на кухонній підлозі, щоб дотягтися до тієї шухляди в буфеті. Відшукав там кілька таблеток тайленолу дуже сильної дії, а в сусідній шухляді були склянки. Я наповнив одну з них водою й повернувся назад через кухню, не послизнувшись. Я відкоркував пляшечку, дістав звідти дві пігулки й поклав їх у підставлену долоню Клейтона.

– Чотири, – сказав він.

Я дослухався, чи не чути сирени карети швидкої допомоги, я хотів почути її, але хотів також вибратися звідси, поки вона не приїхала. Я витрусив із пляшечки ще дві пігулки для Клейтона й подав йому воду. Йому довелося ковтати їх по одній. Коли він закінчив, я його запитав:

– Чому? Чому вона не хотіла, щоб він знав?

– Бо якби Джеремі це побачив, він міг би відмовитися виконувати її задум. Те, що вони планують зробити. Побачивши тут його, підстреленого, довідавшись, що ви поїхали в лікарню зустрітися зі мною, що тепер знаєте, хто він насправді такий, він би зрозумів, що всі їхні плани провалюються. Якщо вони поїхали робити те, що, на мою думку, хочуть зробити, то в них тепер не так багато надії домогтися успіху.

– Але Ініда повинна розуміти це теж, – сказав я.

Клейтон подивився на мене з напівусмішкою.

– Ви не знаєте Ініди. Вона неспроможна побачити нічого, крім цієї спадщини. Вона сліпа до всього іншого, до всіх проблем, які можуть їй перешкодити. Коли йдеться про такі речі, її розум, так би мовити, спрямований в одну точку.

Я подивився на дзиґарі, які висіли на стіні, з цифеблатом, схожим на розрізане навпіл яблуко. Була перша година й шість хвилин ночі.

– Наскільки вони нас випередили, як ви гадаєте? – запитав мене Клейтон.

– Думаю, що набагато, – припустив я. – Я подивився на прилавок, побачив рулон пакувального паперу «Рейнолдс», розсипані навколо крихти брунатного кольору. – Вона запакувала морквяний торт, – сказав я. – Щоб підкріпитися в дорозі.

– Що ж, треба рушати, – мовив Клейтон, збираючи останні сили. – Паскудний рак, – сказав він. – Він пронизує мене наскрізь. Життя тепер для мене – лише біль і страждання, а тут ще й доводиться закінчувати його в такій халепі.

Коли він зіп’явся на ноги, то сказав:

– Існує одна річ, яку я повинен узяти з собою, але, думаю, в мене не вистачить сил, щоб спуститися сходами і взяти її.

– Розкажіть мені, про що йдеться й де ВОНО є.

– У підвалі ви побачите робочий стіл, а на ньому – червоний ящик із інструментами.

– Окей.

– Відкрийте ящик і на самому верху побачите контейнер. Підійміть його. Мені треба те, що приклеєне липучою стрічкою до дна контейнера.

Двері до підвалу були неподалік, біля виходу з кухні. Коли я потягся рукою до вимикача нагорі, над сходами, я гукнув до Вінса:

– Як ти себе почуваєш?

– Препаскудно, – спокійно відповів той.

Я спустився дерев’яними сходами. Унизу було холодно й пахло пліснявою, підвал був завалений пакувальними коробками та різдвяними декораціями, непотрібними меблями, а в кутку я побачив кілька пасток на мишей. Під протилежною стіною стояв довгий робочий стіл, завалений наполовину використаними трубками для карбування, клаптями наждачного паперу, всілякими не покладеними на місце інструментами, й подряпаний червоний ящик для інструментів із продавленими боками.

Над робочим столом висіла велика лампа у вигляді кулі, і я смикнув за шворку, яка висіла під нею, щоб принаймні бачити, що роблю. Я підняв дві металеві защіпки й відкрив ящик Контейнер був напхом напханий іржавими гвинтами, поламаними лобзиками, викрутками. Якби я перекинув контейнер, усе посипалося б із нього, утворивши неймовірний безлад. Тому я просто підняв контейнер над головою, щоб подивитися, що там під ним.

Під ним був конверт. Конверт стандарного розміру, але брудний і весь у плямах, приклеєний до дна кількома жовтими стрічками скотчу. Своєю другою рукою я відліпив конверт. Він був досить тоненький.

– Ви бачите його? – гукнув згори Клейтон, важко й зі свистом дихаючи.

– Так, – сказав я.

Я кинув відліпленого конверта на стіл, знову запхав контейнер до ящика й знову закрив його на защіпки. Узяв запечатаного конверта й покрутив його в руках. На ньому не було нічого написано, але навпомацки я відчував, що всередині його лежить згорнутий аркуш паперу – певно, лише один.

– От і гаразд, – сказав Клейтон. – Якщо хочете, можете заглянути в нього.

Я надірвав конверт із одного кінця, подмухав у нього, засунув туди великого та вказівного пальця, обрежно дістав аркуш паперу й розгорнув його.

– Він дуже старий, – попередив Клейтон нагорі, – обережно з ним.

Я подивився на папірець, прочитав його. У мене було таке відчуття, наче з мене вилітає мій останній подих.

Коли я піднявся сходами нагору, Клейтон розповів мені про обставини, які супроводжували те, що я знайшов у конверті, і сказав мені, як хоче, щоб я його використав.

– Ви мені обіцяєте? – запитав він.

– Обіцяю, – сказав я, кладучи конверт у кишеню своєї спортивної куртки.

Я мав останню розмову з Вінсом.

– Швидка допомога буде тут із хвилини на хвилину, – сказав я. – Ти протримаєшся?

Вінс був міцним, дужим чоловіком, і я сподівався, що в нього більше шансів вижити, аніж у будь-кого іншого.

– Їдь рятувати свою дружину та дівчинку, – сказав він. – І якщо зустрінеш цю відьму в інвалідному кріслі, зіпхни її в саму гущу машин на автостраді. – Він зробив паузу. – Пістолет у пікапі. Треба було взяти його з собою. Ідіот.

Я доторкнувся до його лоба.

– Ти виживеш.

– Їдь, – прошепотів він.

Я обернувся до Клейтона й запитав:

– Ота «Хонда» на під’їзній алеї. Вона на ходу?

– Звичайно, – сказав Клейтон. – Це моя машина. Я не дуже часто їздив, відколи захворів.

– Я думаю, нам не варто брати пікап Вінса, – сказав я. – Копи шукатимуть його. Люди бачили, як я від’їздив від лікарні. Копи мають опис цієї машини, знають її номерні знаки.

Він кивнув, показав на невеличку декоративну тарілку на буфеті біля передніх дверей.

– Ключі мають бути там, – сказав він.

– Дайте мені секунду, – сказав я.

Я обійшов будинок і відчинив дверці пікапа «Додж». У кабіні було не так багато відсіків для зберігання речей: у дверях, між сидіннями та ще бардачок. Я зазирнув у всі. Під пультом центрального управління я знайшов пістолет, накритий стосиком мап.

Я погано обізнаний з пістолетами і, звичайно ж, почував себе не дуже впевнено, запихаючи його за пояс штанів.

Я мав уже досить проблем і без того, щоб додавати до них ще й звинувачення в завданні собі умисної рани. Скориставшись ключем Клейтона, я відчинив «Хонду», сів на місце водія і поклав пістолет у бардачок. Завів двигун, виїхав просто на моріжок і поставив машину так близько до передніх дверей, як тільки міг.

Клейтон вийшов із дому, ступив до мене кілька обережних кроків. Я вискочив, оббіг навколо автомобіля, відчинив дверцята з боку пасажира й допоміг йому сісти в машину. Я витяг ремінь безпеки, нахилився над ним і пристебнув ремінь.

– Окей, – сказав я, сідаючи на місце водія. – Рушаймо.

Я перетнув двір, виїхав на дорогу, звернув праворуч на Менське шосе й поїхав на північ.

– У вас усе вийшло, – сказав Клейтон.

Карета швидкої допомоги, майже впритул супроводжувана двома поліційними автомобілями, з увімкнутими блимавками, але вимкнутими сиренами, помчала на північ. Проминувши бар, до якого я заходив раніше, я звернув на схід, щоб виїхати на паркову дорогу Роберта Мозеса.

Виїхавши на автомагістраль, я відчув спокусу натиснути на газ, але все ще остерігався поліції. Тому обрав швидкість, яка перевищувала б крайню межу, але була не настільки високою, щоб привернути увагу.

Я зачекав, поки ми проминули Буфало і звернули на схід, до Олбані. Не можна сказати, що на той час я зовсім розслабився, та все ж, коли відстань між нами та Янґстауном стала досить значною, я відчув, що ймовірність потрапити до лап поліції за звинуваченням у викраденні пацієнта з лікарні та в тому, що поліція виявить у домі Слоуна, значно зменшилася для мене.

І тоді я обернувся до Клейтона, який сидів дуже тихо, поклавши голову на підголівник, і сказав:

– Ну ж бо розповідайте. Геть усе.

– Окей, – сказав він і відкашлявся, прочищаючи собі горло.