Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 26 страниц)

Розділ двадцять восьмий

Як і пообіцяла, Рона Ведмор прийшла до нас, щоб поставити нам деякі запитання. У цій справі були деталі, які їй не подобалися.

Власне, й нам багато чого в ній не подобалося, але Синтія та я не відчували, що Ведмор була нашим союзником.

Вона підтвердила одну річ, яку я, проте, вже знав. Лист, що спрямував нас до кар’єру, був надрукований на моїй друкарській машинці. Нас із Синтією запросили – так ніби ми мали якийсь інший вибір – прийти до управління і дати свої відбитки пальців. Відбитки пальців Синтії напевне були у файлах поліції. Вона дала їх двадцять п’ять років тому, коли поліція нишпорила в її домі, шукаючи якихось ключів, що пояснили б таємниче зникнення її родини. Але поліція хотіла взяти їх у неї знову, а мене раніше ще ніколи не просили дати свої.

Вони порівняли наші відбитки з відбитками на друкарській машинці. Вони знайшли кілька відбитків Синтії на корпусі машинки. Але на клавішах були тільки мої.

Звісно, робити з цього якісь висновки не випадало. Але цей факт не міг також підтвердити, що хтось проник у наш дім і надрукував листа на моїй машинці. Можливо, він друкував у рукавичках, щоб не залишити своїх відбитків.

– Але навіщо комусь було це робити? – запитала Ведмор, стиснувши пальці в кулаки і вперши їх у свої чималенькі стегна. – Навіщо було комусь приходити у ваш дім і друкувати свого листа на вашій машинці?

Це було цікаве запитання.

– Можливо, – сказала Синтія, дуже повільно, так ніби думала вголос, – незалежно від того, хто це зробив, він знав, що лист неодмінно приведе поліцію до друкарської машинки Тері. Вони хотіли, щоб лист привів вас до нього, аби виникла підозра, що це він його написав.

Як на мене, то Синтія мала цілковиту рацію, з однією невеличкою поправкою.

– Або ти його написала, – уточнив я.

Вона дивилася на мене протягом якоїсь миті, але не обвинувальним поглядом, а замисленим.

– Або я, – погодилася вона.

– І знову ж таки, навіщо це було комусь робити? – запитала Ведмор, досі не переконана.

– Не уявляю собі навіщо, – сказала Синтія. – Це взагалі не має сенсу. Але, ви знаєте, в нашому домі хтось-таки був. Ви повинні мати про це запис. Ми викликали поліцію, вони сюди приходили і напевне подали рапорт.

– Капелюх, – промовила Ведмор, не в змозі усунути скептичні нотки зі свого голосу.

– Авжеж, капелюх. Я покажу вам його, якщо хочете, – запропонувала Синтія. – Ви хочете його побачити?

– Ні, – сказала Ведмор. – Я вже бачила капелюхи раніше.

– Поліція вирішила, що ми ідіоти, – сказала Синтія.

Ведмор пустила ці слова повз вуха. Схоже, для цього їй довелося докласти певних зусиль.

– Місіс Арчер, – сказала вона. – А вам раніше не доводилося бачити кар’єр Фела?

– Ні, ніколи.

– Навіть малою дівчинкою? Навіть у підлітковому віці?

– Ні.

– Можливо, ви там були, але просто не усвідомлювали, де ви є? Можливо, ви були з кимось у машині, й машина зупинялася десь поблизу цього місця?

– Ні, я ніколи там не була. Адже подорож туди забирає не менш як дві години. Навіть якби якийсь хлопець і я захотіли зупинити десь машину, то навряд чи добиратися до такого місця аж дві години.

– А як щодо вас, містере Арчер?

– Щодо мене? Та ніяк. І двадцять п’ять років тому я навіть не знав нікого з родини Біджів. Я родом не з цієї місцевості. Лише в університеті я познайомився з Синтією, і від неї довідався про те, що трапилося з її родиною.

– Послухайте-но, – сказала Ведмор, – хитаючи головою. – Це мене дещо непокоїть. Лист, написаний у вашому домі, на вашій друкарській машинці, – вона подивилася на мене, – приводить нас до того самого місця, де був знайдений автомобіль вашої матері, – вона подивилася на Синтію, – через двадцять п’ять років по тому, як він зник.

– Я вже вам пояснила, – сказала Синтія. – Хтось тут був.

– Знаєте, хоч би хто тут був, він не намагався заховати цю друкарську машинку, а ваш чоловік намагався.

Я сказав:

– Чи слід мені вимагати присутності мого адвоката, коли ви ставите мені ці запитання?

Ведмор облизала язиком внутрішню поверхню своєї щоки.

– Думаю, ви самі повинні себе запитати, чи потрібен вам адвокат.

– Ми тут жертви, – сказала Синтія. – Мою тітку знайшли вбитою, ви знайшли автомобіль моєї матері в озері. А ви говорите з нами – говорите зі мною, – так ніби ми злочинці. Але ми не злочинці. – Вона похитала головою з виразом роздратування. – Це дуже, дуже схоже, що хтось інший усе це спланував, спланував із метою створити враження, ніби я збожеволіла абощо. Той телефонний дзвінок, хтось підкинув капелюх мого батька в дім, цей лист, надрукований на нашій машинці. Невже ви не розумієте? Хтось вочевидь хоче навіяти вам думку, що я починаю втрачати здоровий глузд, що те, що сталося зі мною в минулому, примушує мене робити ці дивні речі, уявляти, ніби те, що відбулося колись давно, відбувається тепер.

Язик Ведмор, кінчик якого випинав одну щоку, тепер почав випинати другу. Нарешті Ведмор сказала:

– Місіс Арчер, а ви коли-небудь думали, що вам треба з кимось поговорити? Про цю атмосферу змовництва, яка ніби завихрюється навколо вас.

– Я ходжу до пси… – Синтія урвала себе.

Ведмор усміхнулася.

– Усе це вельми скидається на бульварний детективний роман, – сказала вона.

– Гадаю, на сьогодні досить, – втрутився я.

– Я певна, ми ще продовжимо цю розмову, – промовила Ведмор.

І ми справді продовжили її дуже скоро, бо невдовзі виникла така необхідність. Відразу по тому, як вони знайшли тіло Дентона Ейбеґнела.

Думаю, я був певен, що коли буде якийсь поступ у пошуках чоловіка, якого ми найняли знайти родину Синтії, то спершу ми почуємо про нього від поліції. Але я слухав радіо в нашій кімнаті для шиття чи то кабінеті, слухав досить-таки неуважно, аж поки з гучномовця до мене долинули слова «приватний детектив». Я простяг руку і збільшив гучність.

«Поліція знайшла автомобіль цього чоловіка на паркувальному майданчику біля Стемфордського торговельного центру, – повідомив диктор новин. – Дирекція звернула увагу на те, що автомобіль стояв там протягом кількох днів, і коли вони повідомили поліцію, то сказали, що його номери збігаються з номерами машини, що належить чоловікові, якого поліція розшукує приблизно стільки часу, скільки той автомобіль стояв там. Коли відкрили багажник, то в ньому знайшли тіло Дентона Ейбеґнела, якому був п’ятдесят один рік. Він помер від удару тупим предметом по голові. Поліція переглядає відеофільми служби безпеки торговельного центру, сподіваючись знайти там щось корисне для свого розслідування. Поліція відмовилася від коментарів щодо мотиву вбивства і щодо того, чи пов’язане воно з діяльністю якоїсь банди».

Пов’язане з діяльністю якоїсь банди… Якби ж то тільки.

Я знайшов Синтію в далекому кінці двору, вона просто стояла там, засунувши руки в кишені своєї вітрівки, дивлячись назад, на дім.

– Мені треба було вийти, – сказала вона, коли я підійшов до неї. – Усе окей?

Я розповів їй про те, що почув по радіо.

Я не знав, якої реакції від неї сподіватися, й не вельми здивувався, коли Синтія майже не зреагувала на мої слова. Вона досить довго мовчала, а тоді сказала:

– Я починаю відчувати себе заціпенілою, Тері. Я більше не знаю, що мені відчувати. Що відбувається навколо нас? Коли цьому настане кінець? Коли ми зможемо повернутися до нормального життя?

– Я тебе розумію, – сказав я, обіймаючи її. – Я тебе розумію.

Насправді Синтія не жила нормальним життям відтоді, як їй виповнилося чотирнадцять років.

Коли Рона Ведмор з’явилася знову, вона відразу перейшла до суті.

– Де ви були того вечора, коли зник Дентон Ейбеґнел? Того вечора, коли він звідси пішов, у той вечір, коли про нього востаннє чули? Скажімо, близько восьмої?

– Ми вечеряли, – сказав я. – А потім поїхали навідати тітку Синтії. Вона була мертва. Ми викликали поліцію. Були з поліцією майже весь той вечір. Тож, гадаю, що поліція стане нашим алібі, детективе Ведмор.

Уперше Ведмор здавалася спантеличеною і вибитою зі своєї гри.

– Так, я мусила про це пам’ятати, – сказала вона. – Містер Ейбеґнел заїхав на той паркувальний майданчик о восьмій годині три хвилини, так принаймні зазначено на квитанції, що була наліплена на панель приладів.

– Отже, – холодно сказала Синтія, – принаймні тут нас не спіймаєте на гачок.

Коли Ведмор попрямувала до дверей, я запитав у неї:

– Чи знайшли вони якісь папери в Ейбеґнела? Яку-небудь записку, порожні конверти?

– Наскільки мені відомо, там не було нічого, – сказала Ведмор. – Чому ви про це запитуєте?

– Просто міркую, – сказав я. – Річ у тому, що чи не останніми словами, які сказав нам містер Ейбеґнел, були, що він має намір більше довідатися про Вінса Флемінґа, який був із моєю дружиною в ту ніч, коли зникла її родина. Ви знаєте Вінса Флемінґа?

– Мені відоме це ім’я, – сказала вона.

Ведмор з’явилася знову вже наступного дня.

Коли я побачив, як вона підходить до нашого будинку, я сказав Синтії:

– Мабуть, вона прив’язала нас до викрадення Ліндберґового[26]26
  Чарлз Ліндберґ – знаменитий авіатор. Його маленького сина було викрадено в 1932 році.


[Закрыть] сина.

Я відчинив двері, перш ніж вона постукала.

– Отже? – сказав я. – З чим ви прийшли тепер?

– Маю новини, – сказала вона. – Можна мені увійти? – Її тон був не таким різким сьогодні.

Я не знав, чи слід вважати це добрим знаком, чи вона просто хотіла нас на чомусь упіймати.

Я провів Ведмор до вітальні й запросив її сісти. Ми з Синтією також сіли.

– По-перше, – сказала вона, – мушу вас попередити, що я не вчений-дослідник. Але я розумію фундаментальні принципи і зроблю все від мене залежне, щоб пояснити їх вам.

Я подивився на Синтію. Вона кивнула Ведмор, щоб та продовжувала.

– Шанси здобути ДНК із людських останків, знайдених у автомобілі вашої матері, – а там були два тіла, а не три, – були дуже примарні, але вони існували. Протягом років природний процес розпаду пожер… – Вона на мить замовкла. – Місіс Арчер, я можу говорити тут прямо? Розумію, вам не дуже приємно це слухати.

– Продовжуйте, – сказала Синтія.

Ведмор кивнула.

– Як ви й самі можете зрозуміти, процес розпаду протягом років – ферменти, які виділяються з клітин людського тіла, коли ті помирають, людські бактерії, середовищні, а в даному випадку водні мікроорганізми – зруйнував майже всю плоть, яка була на кістках. Розпад кісток міг відбуватися навіть швидше, якби це була солона вода, але ця вода не була солоною, тому тут цей процес відбувався трохи повільніше. – Вона прочистила собі горло. – У всякому разі, ми мали кістки і ми мали зуби, тож ми спробували знайти якусь інформацію про стан зубів ваших батьків, але зазнали невдачі. Ваш батько, наскільки ми можемо судити, не мав власного дантиста, хоч слідчий досить швидко визначив на основі кісткової структури останків двох людей, знайдених у машині, що жоден із двох не був дорослим чоловіком.

Синтія закліпала очима. Отже, тіло Клейтона Біджа не було одним із двох у машині?

– Що ж до дантиста, який лікував вашого брата й вашу матір, то він помер багато років тому, його практика була закрита, а всі записи знищені.

Я подивився на Синтію. Вона з усіх сил намагалася приховати своє розчарування. Схоже, ми не довідаємося нічого вирішального.

– Але хоч ми й не маємо дентальних записів, проте ми маємо зуби, – сказала Ведмор. – Із обох тіл. В емалі на зовнішній стороні ДНК немає, там тестувати нічого, але в самому центрі зуба, біля кореня, матеріал набагато краще захищений, і вони, певно, зможуть знайти там клітини, в яких збереглося ядро.

Мабуть, Синтія і я мали розгублений вигляд, тому Ведмор сказала:

– Власне, суть у тому, що якщо наші судові експерти зможуть проникнути туди, глибоко всередину і здобути ДНК достатньої якості, то результати досліджень допоможуть визначити унікальний профіль для кожного індивіда, зокрема, укажуть на його стать.

– І? – запитала Синтія, стримуючи подих.

– З тих двох осіб одна була чоловічої, а друга жіночої статі, – сказала Ведмор. – Аналіз судового слідчого навіть до аналізу ДНК указує на те, що особа чоловічої статі найімовірніше мала вік десь посередині між десятьма й двадцятьма роками, а жінці було трохи менше або трохи більше, ніж сорок.

Синтія подивилася на мене, потім знову на Ведмор.

Ведмор провадила далі:

– Отже, у тому автомобілі були жінка й молодий хлопець. Тепер постає питання, чи існує між ними зв’язок близької спорідненості.

Синтія чекала.

– Два профілі ДНК справді свідчать про близьку спорідненість, можливо, спорідненість між матір’ю та дитиною. Результати судового дослідження в поєднанні з висновками слідчого-коронера вказують на спорідненість «мати-син».

– Моя мати, – прошепотіла Синтія. – І Тод.

– Але залишається ще одне істотне питання, – продовжила Ведмор. – Тоді як спорідненість між двома загиблими можна вважати більш або менш встановленою, ми не можемо без тіні сумніву стверджувати, що це справді Тод Бідж і Патрисія Бідж. Якби ви мали щось таке, що могло б дати нам зразок для дослідження, наприклад, кілька волосин, які ще застрягли у гребінці…

– Ні, – сказала Синтія. – Нічого такого в мене нема.

– Ну що ж, зрештою, ми маємо зразок вашої ДНК і додаткові дослідження покажуть, чи маєте ви якусь спорідненість із останками, що їх ми витягли з автомобіля. Коли ваш зразок буде типізований, а вони зараз саме над цим працюють, вони зможуть визначити ймовірність материнства з боку мертвої жінки і ймовірність спорідненості по лінії «брат і сестра» щодо мертвої особи чоловічої статі.

Ведмор зробила паузу.

– Але на основі того, що ми знаємо тепер, а ми знаємо, що ці два тіла споріднені між собою, що це мати й син, що автомобіль справді належить вашій матері, ми виходимо з робочої гіпотези, що це ваші мати й брат.

У Синтії був такий вигляд, ніби в неї пішла обертом голова.

– Проте, – зробила ще один висновок Ведмор, – там немає вашого батька. Я хотіла б поставити вам ще кілька запитань про нього, яким він був, якою він був людиною.

– Але чому? – запитала Синтія. – З якого припущення ви виходите?

– Я думаю, ми повинні розглянути можливість того, що це він убив їх обох.

Розділ двадцять дев’ятий

– Алло?

– Це я, – сказав він.

– А я щойно думала про тебе, – промовила вона. – Я нічого не чула про тебе якийсь час. Сподіваюся, у тебе все окей.

– Я мусив зачекати й подивитися, що буде, – сказав він. – Скільки вони можуть довідатися. Дещо вже було в новинах. Вони показали автомобіль. По телебаченню.

– О, справді?

– Вони показали, як його витягують із каменоломні. І сьогодні в газетах також написали про тести з ДНК.

– О, як цікаво, – сказала вона. – Яб хотіла бути там, із тобою. Що ж там кажуть?

– Дещо їм таки вдалося з'ясувати, але, звісно, далеко не все. Я маю газету тут, перед собою. У ній сказано: «Тести ДНК дозволяють припустити наявність генетичної спорідненості між двома тілами в машині, вказують на те, що це мати й син».

– Цікаво.

– Судова експертиза ще має визначити, чи ці два тіла генетично споріднені із Синтією Арчер. Проте поліція працює на основі припущення, що два знайдені тіла – це Патрисія Бідж і Тод Бідж, які зникли двадцять п’ять років тому.

– Отже, у цій статті не сказано напевне, хто був у знайденому автомобілі? – запитала вона.

– Напевне не сказано.

– Ти ж знаєш, що вони мають на увазі під словом «припущення». Воно розраховане на дурнів, які можуть у нього повірити.

– Я знаю, але…

– А проте вражає, на що здатні вони сьогодні, чи не так?

Її голос прозвучав майже весело.

– Авжеж.

– Я хочу сказати, що тоді, коли твій батько і я позбулися цього автомобіля, хтось коли-небудь чув про тести ДНК? Можна тільки дивом дивуватися, чого вони досягли! Ти досі нервуєшся?

– Трохи, можливо.

Його голос звучав покірливо.

– Навіть будучи малим хлопцем, ти всього боявся, ти знаєш? Я обміркую ситуацію і впораюся з нею.

– Ти сильна, я знаю.

– Думаю, ти зробив чудову роботу й можеш нею пишатися. Незабаром будеш удома і зможеш забрати звідси й мене. Я нізащо б не хотіла цього пропустити. Не можу дочекатися, коли настане той момент, і я побачу вираз їі обличчя.

Розділ тридцятий

Отже, тепер у вас нова проблема? – запитала доктор Кінцлер, звертаючись до Синтії. – Імовірне знайдення вашої матері й вашого брата?

– Це не принесло мені полегкості, – сказала Синтія.

– Так, я розумію, чому це може бути.

– І той факт, що мого батька з ними не було. Ця жінка-детектив, Ведмор, думає, що він міг їх убити.

– А якщо це виявиться правдою, – запитала доктор Кінцлер, – ви готові подивитися їй у вічі?

Синтія прикусила губу й подивилася на зашторені вікна, так ніби вона мала рентгенівський зір і могла побачити шосе. Це був наш регулярний візит, і я умовив Синтію не пропускати його, хоч вона й говорила про те, щоб його скасувати. Але тепер я запитував себе, чи ті пробні запитання, які ставить доктор Кінцлер, радше не відкривали рани замість загоювати їх.

– Я вже починаю звикати до думки, що мій батько міг бути кимось зовсім іншим, аніж той чоловік, якого я знала, – сказала Синтія. – Адже про нього ніде не залишилося жодних записів, не залишилося номера соціальної безпеки, не залишилося посвідчення водія. Вона помовчала. – Але я не можу повірити в те, що він міг їх убити, що він міг убити мою матір і Тода.

– Ви думаєте, це він залишив свій капелюх у вашому домі?

– Не виключаю цієї можливості, – сказала Синтія.

– Навіщо було вашому батькові проникати у ваш дім, залишати вам таке послання, писати вам листа на вашій власній друкарській машинці, де він намалював також мапу, яка вказує шлях до інших?

– Можливо, він… можливо, він намагається залагодити якусь свою провину?

Доктор Кінцлер стенула плечима.

– Я вас запитую, що ви про це думаєте.

Стандартна процедура психіатричного сеансу, подумав я.

– Не знаю, що й думати, – сказала Синтія. – Якби й справді це зробив він, тоді гроші в конвертах, лист, усе інше було його намаганнями якось спокутувати свою провину. Та, власне, хоч би хто підкинув мені цього листа, він мусив бути якось причетний до їхньої смерті. Якщо він знає такі подробиці.

– Це слушно, – сказала доктор Кінцлер.

– А детектив Ведмор, хоч і вважає, що це мій батько вбив їх багато років тому, проте думає, що я написала того листа, – сказала Синтія.

– Можливо, – припустила доктор Кінцлер, – вона думає, що ви й ваш батько обоє причетні до їхньої смерті. Тому що його тіло не було знайдене. Тому що вас не було в машині з вашою матір’ю та братом.

Синтія подумала, перш ніж кивнути.

– Я знаю, що багато років тому поліція мала певні сумніви щодо мене. Тобто коли вони не могли нічого з’ясувати, то, гадаю, їм мимоволі довелося припускати будь-які варіанти. Вони, певно, думали, чи не могла я цього зробити разом із Вінсом. Чи не допомагала я йому вбивати. Через ту сварку, яку мала того вечора з батьками.

– Ви розповідали мені, що не так багато пам’ятаєте про ту ніч, – сказала доктор Кінцлер. – Чи не припускаєте ймовірність того, що деякі спогади ви заблокували? Іноді я посилаю таких людей до того, кому дуже довіряю, і хто спеціалізується на терапії гіпнозу.

– Я жодних спогадів не блокую. Я тоді просто виключилася. Прийшла додому п’яна. Я була дитиною. Я була дурна. Прийшла додому й вимкнулася. Отямилася лише наступного ранку. – Вона підняла руки й опустила їх собі на коліна. – Я не могла б учинити злочин, навіть якби хотіла. Я була поза всім цим. – Вона зітхнула. – Ви мені вірите?

– Звичайно, вірю, – сказала доктор Кінцлер. Вона лагідно запитала: – Розкажіть мені більше про ваші стосунки з батьком.

– Вони були нормальними, я думаю. Тобто ми нерідко сварилися, але загалом уживалися. Я думаю… – Вона знову зробила паузу. – Думаю, він дуже мене любив.

– Більше, аніж інших членів вашої родини?

– Що ви маєте на увазі?

– Якщо він був у такому стані, який штовхнув його на те, щоб убити вашу матір і вашого брата, то чому він не вбив і вас?

– Я не знаю. І вже казала вам, що не вірю в те, що він це зробив. Я… я нічого не здатна пояснити з усього цього. Але мій батько не вчинив би чогось такого. Він не міг убити мою матір. Він ніколи не вбив би свого власного сина, мого брата. І знаєте чому? Бо він любив нас. Не зміг би вчинити нічого такого, він був надто слабкий.

Ці слова привернули мою увагу.

– Він був лагідний чоловік, але – хоч дитині й важко говорити про свого батька – але в ньому не було нічого такого, що могло б штовхнути його на це.

Я сказав:

– Не бачу, в чому ця проблема стосується нас.

– Ми знаємо, що ваша дружина глибоко стурбована питаннями, які порушує це відкриття, – сказала психіатр. – Я намагаюся допомогти їй у цьому.

– А що, як вони мене заарештують? – запитала Синтія.

– Пробачте? – перепитала доктор Кінцлер.

– Ти про що? – мовив я.

– А що, як детектив Ведмор заарештує мене? – повторила своє запитання Синтія. – Що, як вона переконає себе в тому, ніби я причетна до цього вбивства? Що, як вона думає, начебто я єдина людина, яка могла знати про те, що було в тій каменоломні? Якщо вона мене заарештує, як я це поясню Ґрейс? Хто доглядатиме її, якщо вони мене заберуть? Їй потрібна її мати.

– Люба моя… – почав я.

Ледь не бовкнув, що я піклуватимуся про Ґрейс, але це означало б, що я вірю в реальність того сценарію, який вона намалювала для нас, вірю в те, що він буде втілений у реальність дуже швидко.

– Якщо вона заарештує мене, то перестане шукати істину, – мовила Синтія.

– Цього не станеться, – сказав я. – Якби вона заарештувала тебе, їй би довелося також припустити, що ти причетна й до всього іншого, до смерті Тес, можливо навіть, до смерті Ейбеґнела. Бо всі ці події мають бути якось пов’язані між собою. Усі вони – частина однієї головоломки. Усі вони споріднені. Ми лише не знаємо, як саме.

– Я думаю, а чи не знає цього Вінс, – сказала Синтія. – Не знаю, чи говорив хтось із ним останнім часом.

– Ейбеґнел сказав, що він шукає його, – нагадав я. – Хіба він не повідомив нам, коли ми бачили його востаннє, що хоче більше довідатися про його життя та вчинки?

Доктор Кінцлер, намагаючись повернути нас до первісної теми, сказала:

– Я думаю, нам би слід зустрітися раніше, ніж через два тижні.

Кажучи це, вона дивилася на Синтію, а не на мене.

– Звичайно, – сказала Синтія тихим і якимсь відсутнім голосом. – Звичайно.

Вона попросила вибачення й вийшла з кабінету, щоб піти в туалет.

Я сказав докторові Кінцлер:

– Її тітка, Тес Берман, приходила до вас кілька разів.

Вона звела брови:

– Так.

– З чим вона до вас приходила?

– За нормальних обставин я не стала б обговорювати з вами проблеми свого іншого пацієнта, але у випадку Тес Берман мені просто немає чого обговорювати. Вона приходила кілька разів, але жодного разу мені не відкрилася. Я думаю, вона зневажала цей процес.

Я любив Тес.

На нашому автовідповідачі було аж десять телефонних дзвінків, коли ми повернулися додому, які надійшли від різних абонентів. Було довге, переповнене палкими почуттями, послання від Поли, з телестудії «На крайній межі». Вона казала, що Синтія заборгувала їхнім глядачам нагоду знову ознайомитися з її справою у світлі останніх подій. Нехай вона назве лише час і місце, і вона приїде туди зі своєю командою, сказала Пола.

Я спостерігав, як Синтія натиснула на кнопку, щоб стерти це послання. Без роздратування. Без розгубленості. Лише один швидкий рух указівним пальцем, який не тремтів.

– Цього разу ти натиснула на правильну кнопку, – сказав я.

Прости мені, Боже, але ці слова вихопилися в мене несамохіть.

– Що ти сказав? – запитала вона, подивившись на мене.

– Нічого, – промовив я.

– Що ти мав на увазі? Чому ти сказав, що цього разу я натиснула на правильну кнопку?

– Забудь, – сказав я. – Я нічого не мав на увазі.

– Ти сказав це тому, що я стерла те повідомлення?

– Вважай, я не сказав нічого.

– Ти думаєш про той ранок. Коли я одержала дзвінок. Коли я випадково стерла історію дзвінків. Я тоді сказала тобі, що трапилось. Я була в шоці.

– Звичайно ж, ти була в шоці.

– Ти навіть не віриш, що я чула той дзвінок, чи не так?

– Звичайно, вірю.

– Ну, а якщо я не отримала того дзвінка, то й електронне повідомлення сама собі надіслала, еге ж? І листа на твоїй друкарській машинці надрукував не хто інший, як я.

– Я цього не казав.

Синтія підійшла ближче до мене, підняла руку й показала на мене пальцем.

– Як я можу залишатися під цим дахом, якщо я не можу на всі сто відсотків бути впевнена, що маю твою підтримку? Твою довіру? Мені не треба, щоб ти дивився на мене скоса, сумніваючись у всьому, що я роблю.

– Я не сумніваюся.

– Тоді скажи це. Скажи мені негайно, тепер. Подивися мені у вічі й скажи, що ти віриш мені, що ти знаєш, я ні до чого цього не причетна.

Присягаюся, я хотів це сказати. Але однієї десятої секунди, на яку я завагався, було досить, щоб Синтія відвернулася й пішла геть.

Коли я увійшов до кімнати Ґрейс того вечора й побачив, що все світло вимкнене, то сподівався побачити, як вона вдивляється у свій телескоп, але вона була вже під ковдрою. Проте сну не було в жодному її оці.

– Я здивований, що ти тут, – сказав я, сідаючи на край ліжка й доторкнувшись рукою до її голови.

Ґрейс не сказала нічого.

– Думав, ти спостерігаєш за астероїдами. Чи вже на них дивилася?

– Я не завдала собі клопоту.

– То ти вже не боїшся більше астероїдів?

– Ні, – сказала вона.

– То вони більше не падатимуть на землю? Що ж, це добра новина, – сказав я бадьорим голосом.

– Може, й падатимуть, – сказала Ґрейс. – Але мені тепер байдуже.

– Що ти хочеш цим сказати, моя люба?

– Усі навколо мене такі сумні останнім часом.

– О моє золотко. Я знаю. Кілька останніх тижнів були для нас тяжкими.

– Тепер мені байдуже, чи впаде астероїд на землю, чи ні. Тітка Тес померла. Я чула, як ви говорили про те, що знайдено автомобіль. Люди весь час помирають від дуже різних причин. Їх збивають автомобілі. Вони можуть утопитися. А іноді їх убивають інші люди.

– Я знаю.

– А мама поводиться так, ніби ми у великій небезпеці, й вона жодного разу не подивилася в мій телескоп. Вона думає, з нами станеться щось жахливе, але це жахливе прийде не з космосу.

– Ми ніколи не допустимо, аби щось з тобою трапилось, – сказав я. – Твоя мама і я дуже тебе любимо.

Ґрейс нічого не сказала.

– Я думаю, варто подивитися бодай один раз, – сказав я, зісковзнувши з ліжка і ставши навколішки біля телескопа. – Ти не проти, якщо я гляну? – запитав я.

– Дивись, якщо хочеш, – сказала Ґрейс.

Якби світло було увімкнуте, вона побачила б гримасу, яку я зробив у відповідь на її слова.

– Окей, – сказав я, приймаючи відповідну позу, але спершу виглянувши у вікно, аби переконатися, що за будинком ніхто не стежить, потім наблизив око до лінзи й узявся рукою за телескоп.

Я спрямував його в нічне небо й побачив, як пропливають зорі, наче у панорамних сценах серіалів «Зоряного шляху».

– А нумо, гляньмо сюди, – сказав я, і тут труба відламалася від штатива, впала на підлогу й закотилася під стіл Ґрейс.

– Я ж тобі казала, тату. Це не телескоп, а стара іржава залізяка.

Коли я прийшов до спальні, Синтія також уже лежала під ковдрою. Вона натягнула її до самої шиї й лежала ніби в коконі. Очі в неї були заплющені, хоч у мене було відчуття, що вона не спить. Вона просто не хотіла брати участь у розмові.

Я роздягся до трусів, почистив зуби, відкинув ковдру й заліз у ліжко поруч із нею. Поруч із ліжком лежав старий примірник журналу «Гарперс», я трохи погортав його, спробував почитати алфавітний покажчик, але не міг зосередитися.

Я потягся рукою й вимкнув лампу біля ліжка. Потім умостився в ліжку на боці, спиною до Синтії.

– Піду полежу з Ґрейс, – сказала Синтія.

– Іди, – буркнув я в подушку. Не дивлячись на неї, я сказав: – Синтіє, я кохаю тебе. Ми кохаємо одне одного. Те, що тепер відбувається, розриває нас на частини, відриває одне від одного. Ми повинні скласти якийсь план, обміркувати, як нам нам чинити опір цьому всьому разом.

Але вона вислизнула з ліжка, не відповідаючи. Світляна смуга з коридору розітнула стелю, як ніж, коли вона прочинила двері, і зникла, коли вона їх зачинила. От і гаразд, подумав я. Був надто стомлений, щоб сваритися, надто стомлений, щоб спробувати помиритися. Незабаром я заснув.

Коли вранці я прокинувся, Синтії і Ґрейс не було вдома.