Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 26 страниц)

Розділ вісімнадцятий

Синтія зателефонувала Памелі й домовилася, що прийде на роботу трохи пізніше наступного дня. Ми викликали слюсаря на дев’яту ранку, і якби він трохи затримався, ставлячи нам надійні замки, то Синтію хтось би підмінив у крамниці.

Я розповів їй за сніданком, перш ніж Ґрейс пішла до школи, про чоловіка на хіднику. Спочатку я думав нічого їй не казати, але швидко змінив свою думку. По-перше, Ґрейс, поза всяким сумнівом, не стала б зберігати це в таємниці, а по-друге, якщо й справді хтось стежив за домом, то хоч би хто він був і хоч би з якої причини це робив, усім нам треба було дуже й дуже пильнувати. Наскільки ми могли зрозуміти, це не мало нічого спільного з особливою ситуацією Синтії, а радше йшлося про збоченця, який вештався поблизу і проти якого треба було попередити цілу вулицю.

– А ти добре його роздивився? – запитала Синтія.

– Ні. Я вибіг за ним на вулицю, але він сів у машину й поїхав геть.

– А машину роздивився?

– Ні, не встиг.

– То міг бути коричневий автомобіль?

– Я не знаю, Синтіє. Він був темний, автомобіль був темний.

– Отже, він міг бути й коричневим.

– Так, він міг бути коричневим. Але міг бути й темно-синім або чорним. Я не знаю.

– Я ладна об заклад побитися, це одна й та сама особа. Це той, хто проїздив повз мене й Ґрейс, коли ми йшли до школи.

– Я поговорю з сусідами, – сказав я.

Мені вдалося перехопити кількох людей, що жили по обидва боки вулиці, коли вони збиралися на роботу, й запитати в них, чи не бачили вони чоловіка, який вештався тут учора вночі або в якусь іншу ніч і здався би їм підозрілим. Ніхто нікого не бачив.

Але я зателефонував у поліцію все одно, на той випадок, якщо, можливо, ще хтось із нашої вулиці повідомив про щось незвичайне за кілька останніх днів, і вони перемкнули мене на того, хто контролював усі ці повідомлення, і він сказав:

– Чогось такого прикметного не було, хоча стривайте, не кладіть слухавку, кілька днів було одне повідомлення, справді дивне.

– Яке? – запитав я. – Яке повідомлення?

– Хтось повідомляв про дивний капелюх, знайдений у їхньому домі. – Мій співрозмовник засміявся. – Спочатку я не повірив своїм очам і думав, ті люди повідомили про злодія в їхньому домі, але вони справді повідомляли, що в їхній будинок незаконно проник чийсь капелюх.

– Ет, то пусте, – сказав я.

Перш ніж я пішов до школи, Синтія сказала:

– Я хотіла б навідати Тес. Звісно, ми були в неї недавно, але з огляду на те, що вона пережила останнім часом, гадаю…

– Не кажи більше нічого, – промовив я. – Як на мене, то це чудова думка. Чому б нам не поїхати до неї завтра ввечері? Ми могли б повезти її поїсти морозива абощо.

– Я зателефоную їй, – сказала Синтія.

Увійшовши до школи, я побачив, що Ролі миє кухоль у вчительській, у який він потім хотів налити неймовірно поганої кави, яку там готували.

– Як справи? – запитав я, підійшовши до нього ззаду.

Він смикнувся від несподіванки.

– Господи!.. – вигукнув він.

– Пробач, – перепросив я.

Я взяв кухля й собі, наповнив його кавою і вкинув туди кілька додаткових грудочок цукру, щоб перебити поганий смак.

– Що нового? – знову спробував запитати я.

Ролі стенув плечима. Він здавався якимсь неуважним.

– Усе, як і завжди, – сказав він. – А що нового в тебе?

Я зітхнув.

– Хтось стояв у темряві й дивився на наш будинок учора ввечері, а коли я спробував з’ясувати, хто то був, кинувся навтіки. – Я відпив кави, якої налив собі в кухоль. Вона мала поганий смак, але була така холодна, що це було майже непомітно. – Хто несе за це відповідальність? Таке враження, ніби каву постачає нам компанія каналізаційних стоків.

– Хтось стояв перед вашим будинком? – запитав Ролі. – І що, на твою думку, він там робив?

Я знизав плечима.

– Не знаю, але сьогодні вранці нам поставлять замки з надійними засувами, і, сподіваюсь, вони стануть нам у пригоді.

– Це недобре, – сказав Ролі. – Можливо, якийсь суб’єкт вештається по вашій вулиці, шукаючи, хто забув замкнути свій гараж абощо. Хоче що-небудь поцупити.

– Можливо, – сказав я. – Хай там як, а нові замки – добра думка.

– Справді, добра, – погодився Ролі. Він зробив паузу і сказав: – Певно, я передчасно піду на пенсію.

Тож ми перестали розмовляти про мене.

– Я думав, ти залишишся бодай до кінця навчального року.

– Ну, а якби я раптом помер? Їм би однаково довелося терміново шукати, хто б міг мене замінити. Це означатиме лише, що моя пенсія буде меншою на кілька баксів за місяць. Я готовий переїхати, Тері. Керувати школою, працювати у школі сьогодні набагато важче, аніж колись, ти це знаєш? Тяжкі діти існували завжди, але давати їм раду тепер набагато важче. Вони озброєні. Їхнім батькам до них байдужісінько. Я віддав цій системі сорок років життя і тепер хочу на волю. Ми з Мілісентою продамо дім, покладемо трохи грошей у банк і поїдемо до Брейдентона, можливо, мій кров’яний тиск там трохи знизиться.

– Ти якийсь напружений сьогодні. Може, тобі слід поїхати додому?

– Я в нормі. – Він помовчав. Ролі не курив, але був схожий на курця, якому конче треба закурити. – Мілісента вже на пенсії. Ніщо мене не зупинить. Ні вона, ні я не станемо молодшими, чи не так? Ти ніколи не знаєш, скільки часу тобі ще лишилося. У цю хвилину ти ще тут, у наступну тебе вже нема.

– О! Твої слова дещо мені нагадали.

– Що саме?

– Про Тес.

Ролі закліпав очима.

– А що там із Тес?

– З’ясувалося, що з нею буде все окей.

– Що-що?

– Вони зробили ще одне обстеження і дійшли висновку, що первісний діагноз був помилковим. Вона не помирає. З нею буде все гаразд.

Ролі здавався приголомшеним.

– Я не второпаю, про що ти говориш?

– Я тобі кажу, що з Тес буде все окей.

– Але ж, – сказав він, – лікарі повідомили їй, що вона вмирає. А тепер вони кажуть, що помилилися?

– Ти мене дивуєш, – сказав я. – Адже це не та новина, яку я назвав би поганою.

Ролі закліпав очима.

– Ні, звичайно ж. Це чудова новина. Це ліпше, аніж спочатку одержати добру новину, а потім погану, я думаю.

– Атож.

Ролі подивився на свого годинника.

– Пробач, мені треба йти.

Мені також час було йти. Мій урок із письмової творчості мав початися через хвилину. Останнім завданням, яке я їм дав, було написати листа комусь такому, з ким вони незнайомі й сказати цій особі – реальній або вигаданій – щось таке, чого вони б не могли сказати нікому іншому. «Буває так, – сказав я їм, – що незнайомцеві набагато легше зізнатися в чомусь дуже особистому. Це так, ніби ти ризикуєш набагато менше, коли відкриєшся комусь, хто тебе не знає».

Коли я запитав, хто зголошується почати першим, на мій превеликий подив, руку підняв Бруно, найбешкетніший розумник у класі.

– Бруно?

– Так, сер, я готовий.

Зголошуватися першим або навіть зробити домашнє завдання було вельми нехарактерно для Бруно. Я насторожився, але водночас був заінтригований.

– Гаразд, Бруно, починай.

– Дорогий «Пентгаузе»…

– Годі, – сказав я. У класі вже реготали. – Це має бути лист до когось такого, кого ти не знаєш.

– А я нікого не знаю в «Пентгаузі», – сказав Бруно. – І я все зробив так, як ви нам сказали. Я написав їм про те, чого не сказав би нікому іншому. Своїй мамі принаймні.

– Твоя мама, либонь, проковтнула жердину, – захихотів хтось.

– Ти був би радий, якби твоя мама була такою, – сказав Бруно. – А не бочкою на двох ногах.

– Ще є охочі? – запитав я.

– Е ні, стривайте, – сказав Бруно. – Дорогий «Пентгаузе», я хотів би розповісти тобі про одного свого близького друга, якого я відтепер називатиму містер Джонсон.

Хлопець на ім’я Раєн мало не впав зі свого стільця від реготу.

Як і завжди, Джейн Скейвуло сиділа в кутку класу, дивлячись у вікно знудженим поглядом і з таким виразом, ніби все, що відбувається в цьому класі, не заслуговує на її увагу. Сьогодні вона, мабуть, мала слушність. Із виразу її обличчя можна було зробити висновок, що їй хотілось би бути де завгодно, тільки не тут, але, якби я міг подивитися на себе в дзеркало, то, певно, побачив би на своєму обличчі такий самий вираз.

Дівчина, яка сиділа перед нею, особа сумирна й догідлива, якщо у школі взагалі такі існують, підняла руку:

– Дорогий президенте Лінкольне, я думаю, ви були одним із найбільших президентів, бо ви боролися за визволення рабів і за те, щоб усі були рівні.

Далі її послання було в такому самому дусі. Учні позіхали, закочували очі, і я подумав, що це просто жахливо, коли ти не можеш щиро написати про Авраама Лінкольна, не будучи при цьому схожим на тупого йолопа. Поки вона читала, я відчував, як думки мої розбігаються, а перед моєю уявою виникають різні епізоди з життя славетного президента.

Я звернувся до ще кількох учнів із пропозицією зачитати свої завдання, а наостанок – до Джейн.

– Я пас, – сказала вона.

Та коли урок закінчився, вона, виходячи з класу, поклала на мій стіл аркуш паперу.

«Дорогий Невідомо-хто!

Це лист від одного Невідомо-кого до іншого Невідомо-кого, і ніякі імена тут непотрібні, бо ніхто насправді не знає нікого. Ім’я нічого не додає людині й нічого від неї не відбирає. Світ складається з людей, які чужі одне одному. Їх мільйони й мільйони. Кожен – незнайомець для будь-кого іншого. Іноді нам здається, що ми знаємо інших людей, зокрема тих, хто нібито нам близький, але якби ми справді їх знали, то чому б так часто дивувалися з того паскудства, яке вони витворяють? Так, наприклад, батьки часто дивуються з того, що влаштовують їм їхні діти. Вони годують їх і піклуються про них від немовляти, відбувають із ними кожен свій день, уявляють їх собі такими собі довбаними ангелятами, а потім одного дня копи приходять до їхній дверей і кажуть: «А вгадай-но, татусю, чого сьогодні накоїв твій коханий нащадок? Твій улюблений синок сьогодні розтрощив улюбленому синочку іншого батька голову бейсбольною битою». Або якщо ти мала дитина і думаєш, що життя твоє до біса щасливе, то, може статися, одного дня той паскудник, якого ти вважав своїм батьком, помахає тобі рукою і скаже: «Прощавай, мій хлопчику, нехай твоє життя буде щасливим». А ти подумаєш, і що ж це за хріновина діється на цьому білому світі? І тому, коли через кілька років твоя матуся почне жити з іншим великим придурком, і він здається тобі цілком нормальним, ти все одно знаєш, що цьому скоро настане кінець. Ось таким воно є життя. Жити – це постійно запитувати себе: а коли ж усьому настане кінець? Бо навіть якщо він не настає довго-довго, ти однаково знаєш, що він настане. Усього тобі найкращого, Невідомо-хто».

Я прочитав це двічі, а потім угорі своєю червоною авторучкою намалював велику літеру «А».[24]24
  Найвища оцінка за американською п’ятибальною системою.


[Закрыть]

Я хотів під час обідньої перерви знову заїхати до крамниці Памели й побачитися з Синтією, та коли йшов до свого автомобіля, що стояв на паркувальному майданчику вчительського корпусу, то побачив, що Лорін Велс ставить свою машину на порожнє місце поруч із моїм, кермуючи однією рукою, а другою притискаючи до вуха мобільний телефон.

Мені щастило уникати зустрічей із нею протягом двох останніх днів, і я зовсім не хотів розмовляти з нею тепер, але вона вже опускала шибку свого вікна і підняла підборіддя в моєму напрямку, все ще тримаючи біля вуха свій телефон і подаючи мені сигнал зачекати. Вона зупинила машину, сказала: «Я на секунду» в слухавку телефону, а тоді обернулася до мене.

– Привіт, – сказала вона. – Я не бачилася з вами відтоді, як ви знову поїхали зустрічатися з Полою. Вас знову показуватимуть на шоу?

– Ні, – сказав я.

На її обличчі з’явився вираз розчарування.

– Це погано, – сказала вона. – Адже це могло б вам допомогти, еге ж? То Пола сказала вам «ні»?

– Нічого подібного, – сказав я.

– Послухайте-но, – сказала Лорін. – Ви можете зробити мені одну приємність? Це забере у вас одну секунду. Ви можете сказати: «Привіт!» моїй подрузі?

– Що?

Вона піднесла мобільник до мого обличчя.

– Її звуть Рашель. Ви лише привітайтеся з нею. Ви скажіть їй: «Привіт, Рашель». Вона помре, коли я скажу їй, що ви той самий чоловік, чия дружина була на тому шоу.

Я відчинив дверці свого автомобіля і, перш ніж сісти в нього, сказав:

– Займіться ділом, Лорін.

Вона витріщилася на мене з роззявленим ротом, а потім закричала достатньо голосно, щоб я почув її слова крізь скло автомобіля:

– Думаєте, ви казна-яка цяця, але ви ніхто!

Коли я приїхав до крамниці Памели, Синтії там не було.

– Вона телефонувала й повідомила, що чекає слюсаря, – сказала мені Памела.

Я подивився на свого годинника. Було близько першої. Я прикинув, що якби слюсар прийшов учасно, то він би пішов о десятій, об одинадцятій щонайпізніше. Я потягся в кишеню по свій мобільник, але Памела запропонувала мені скористатися телефоном, який стояв на прилавку.

– Привіт, Памело, – сказала Синтія, коли відповіла на дзвінок і побачила номер, що висвітився на дисплеї її мобільника. – Пробач мені. Я вже їду.

– Це я, – сказав я.

– Ти?

– Я заїхав сюди, думав ти тут.

– Слюсар запізнився, він пішов лише кілька хвилин тому. Я щойно виїхала.

Памела сказала мені:

– Скажи їй, нехай не хвилюється, все гаразд. Вона може бути вільною цілий день.

– Ти чула? – запитав я.

– Атож. Це добре. Я зараз неспроможна зосередитися ні на чому. Містер Ейбеґнел телефонував. Він хоче бачити нас. Він приїде о пів на п’яту. Ти зможеш на цей час бути вдома?

– Звичайно, зможу. Що він сказав? Йому вдалося щось знайти?

Брови Памели підскочили вгору.

– Він не сказав. Сказав, ми все обговоримо, коли він приїде.

– Ти окей?

– Мені трохи моторошно.

– Мені теж. Мабуть, він скаже нам, що не знайшов нічого.

– Знаю.

– Ми їдемо завтра до Тес?

– Я залишила їй повідомлення. Не запізнюйся, гаразд?

Коли я поклав слухавку, Памела спитала:

– Що там у вас відбувається?

– Синтія найняла… ми найняли приватного детектива, щоб він розслідував зникнення її родини.

– О! – сказала вона. – Це, звичайно, не моя справа, але якби ви запитали мене, то я сказала б, що ви викидаєте гроші на вітер, адже це сталося дуже давно. Ніхто ніколи не довідається про те, що сталося в ту ніч.

– Бувай, Памело, – сказав я. – Дякую, що дозволила скористатися телефоном.

– Хочете кави? – запитала Синтія, коли Дентон Ейбеґнел увійшов у дім.

– З великим задоволенням, – сказав він. – Не відмовлюся.

Він сів на кушетку, й Синтія принесла на таці каву та чашки, а також цукор, вершки і кілька плиток шоколаду. Вона розлила каву у три чашки, піднесла тарілку з шоколадом Ейбеґнелові, й він узяв одну плитку, а тим часом і я, і Синтія волали у глибині своєї свідомості: «Ради Бога, скажіть нам, що ви знаєте – ми не зможемо витерпіти й однієї хвилини!»

Синтія подивилася на тацю і сказала мені:

– Тут лише дві ложечки, Тері. Ти не зміг би принести ще одну?

Я пішов на кухню, висунув шухляду з ложками, ножами та виделками, щоб знайти ложечку, й мою увагу привернула якась річ, що лежала між краєм пластикової коробки для ложок, ножів та виделок і стінкою шухляди, де було безліч усілякого дріб’язку, від олівців та авторучок до маленьких пластикових прищіпок, якими скріплюються ручки торбин для хліба.

Ключ.

Я дістав його звідти. Це був той самий запасний ключ від дверей, який раніше завжди висів на гачку.

Я повернувся у вітальню з ложечкою й сів саме в ту мить, коли Ейбеґнел дістав свого записника. Він розкрив його, перегорнув кілька сторінок і промовив:

– Нумо подивімося, що я тут маю.

Синтія і я терпляче усміхнулися.

– Окей, ось воно, – сказав він. – Місіс Арчер, що ви можете розповісти мені про Вінса Флемінґа?

– Вінса Флемінґа?

– Атож. Того хлопця, з яким ви були в ту ніч. Ви й він сиділи в припаркованому автомобілі… – Він урвав себе на мить. – Пробачте мені, – сказав він, подивившись на Синтію, а потім на мене, а потім знову на Синтію, – чи вам зручно розмовляти про це зі мною у присутності свого чоловіка?

– Цілком, – відповіла вона.

– Ви перебували в тому припаркованому автомобілі біля торговельного центру, якщо не помиляюся. Саме там і знайшов вас батько й привіз додому.

– Так.

– Мені пощастило переглянути поліційні документи, зібрані в цій справі, а режисер того телевізійного шоу дозволила мені переглянути стрічку їхнього телефільму – на жаль, я його не бачив, коли цю програму показували вперше, я не захоплююся кримінальними шоу – але більшість інформації, яку вони показали, вони отримали в поліції. І той хлопець, Вінс Флемінґ, він має трохи сумнівну історію, якщо ви розумієте, до чого я веду.

– Боюся, я з ним більше не зустрічалася після тієї ночі, – сказала Синтія.

– Він перебував у дуже непростих відносинах із законом протягом усього свого життя, – сказав Ейбеґнел. – І батько в нього не був кращим. Ентоні Флемінґ, він очолював у той час вельми потужну кримінальну організацію.

– Щось подібне до мафії? – запитав я.

– Не такого великого масштабу. Але він контролював значну частину нелегального ринку наркотиків між Нью-Гейвеном і Бриджпортом. Проституція, пограбування і все таке.

– Господи! – сказала Синтія. – Я про це не мала ані найменшого уявлення. Тобто я знала, що Вінс у якомусь розумінні поганий хлопець, але про його батька не знала нічого. Його батько досі живий?

– Ні. Його застрелили в 1992 році. Якісь амбітні гангстери убили його під час вельми невдалої для них оборудки.

Синтія похитала головою, неспроможна в усе це повірити.

– Їх спіймала поліція?

– У цьому не було потреби, – сказав Ейбеґнел. – Про них потурбувалися люди Ентоні Флемінґа. Вони повбивали й безпосередніх винуватців, і тих, котрі опинилися в неналежний час у неналежному місці – їхня помста була кривавою. Поліція вважає, що цією операцією керував Вінс Флемінґ, але він ніколи не був засуджений, проти нього навіть не було висунуто звинувачення.

Ейбеґнел простяг руку, щоб узяти ще одну плитку шоколаду.

– Я не повинен був би цього їсти, – сказав він. – Я знаю, моя дружина зготує мені щось смачне на вечерю.

Я втрутився до розмови:

– Але як це стосується Синтії та її родини?

– Ніяк, власне, – сказав детектив. – Але я досліджую, якою людиною став Вінс, і намагаюся зрозуміти, якою людиною він був у ту ніч, коли зникли рідні вашої дружини.

– Гадаєте, він якось був причетний до цього? – спитала Синтія.

– Не знаю. Але він мав причини бути розлюченим. Ваш батько відірвав вас від нього, коли ви мали побачення з ним. Це мало здатися принизливим не тільки для вас, а й для нього. І якщо він якось пов’язаний зі зникненням ваших батьків і зникненням вашого брата, то він… – Його голос полагіднішав. – Якщо він їх повбивав, тоді він міг звернутися до батька, щоб той із його засобами та досвідом допоміг йому замести сліди.

– Але ж, безперечно, поліція повинна була це розслідувати в той час, – сказав я. – Ви не могли бути першим чоловіком, який дійшов цього висновку.

– Ви маєте слушність. Поліція розглянула цей варіант. Але вони так і не знайшли якихось конкретних доказів. Були тільки підозри. А Вінс і його родина забезпечили алібі одне одному. Він сказав, що відразу поїхав додому, коли Клейтон Бідж забрав свою дочку.

– Це пояснює одну річ, – сказала Синтія.

– Яку річ? – запитав я.

Ейбеґнел лише всміхнувся. Він, безперечно, знав, що скаже Синтія, а вона сказала:

– Це пояснює, чому я залишилася жива.

Ейбеґнел кивнув.

– Бо я подобалася йому.

– Але твій брат, – нагадав я. – Він нічого не міг мати проти твого брата. – Я обернувся до Ейбеґнела. – Як ви поясните це?

– Тод міг бути просто свідком. Кимось таким, хто був присутній на місці злочину, кого треба було усунути.

Ми всі мовчали якусь хвилину. Потім Синтія сказала:

– У нього був ніж.

– У кого? – запитав Ейбеґнел. – У Вінса?

– В автомобілі тієї ночі. Він показував його мені. То був такий ніж – не знаю, як ви його називаєте. Один із тих ножів, у якого лезо вискакує на пружині.

– Ніж із кнопкою, – сказав Ейбеґнел.

– Атож, – сказала Синтія. – Я пам’ятаю… Пригадую, як тримала його в руках… – Її голос затремтів, а очі стали округлюватися під повіками. – У мене йде обертом голова.

Я швидко обхопив її рукою.

– Що тобі принести?

– Мені, мені треба лише піти… освіжитися… На одну хвилинку, – сказала вона, намагаючись підвестися на ноги.

Я дивився на неї якусь хвилину, аби переконатися, що вона тримається на ногах, а потім стурбовано спостерігав, як вона підіймається сходами.

Ейбеґнел дивився на неї теж і коли почув, як двері до туалетної кімнати зачинилися, він нахилився ближче до мене й спокійно сказав:

– Як ви це пояснюєте?

– Не знаю, – сказав я. – Думаю, вона геть виснажена.

Ейбеґнел кивнув, протягом однієї-двох хвилин він мовчав. Потім сказав:

– Батько Вінса Флемінга мав дуже добрі прибутки зі свого нелегального бізнесу. Якщо він відчував якусь відповідальність за те, що вчинив його син, то мав повну фінансову спроможність підкидати ті суми грошей тітці вашої дружини, щоб допомогти їй дати освіту своїй небозі.

– Ви бачили листа, – сказав я. – Тес вам його віддала?

– Так, віддала. І конверти теж. Я бачу, ви. ще не казали своїй дружині про це?

– Ще не казав. Хоч я бачу, що й Тес уже готова їй це сказати. У рішенні Синтії найняти вас, я думаю, Тес побачила знак, що вона готова знати всю правду.

Ейбеґнел замислено кивнув.

– Ліпше повідомити її про це саме тепер, позаяк ми намагаємося знайти відповіді на деякі запитання.

– Ми домовилися побачитися з Тес завтра ввечері. Реально ми можемо поїхати до неї навіть сьогодні.

Чесно кажучи, я подумав про денний тариф Ейбеґнела.

– Це добре… – у кишені Ейбеґнела задзвонив телефон. – Звітна доповідь про вечерю, безперечно, – сказав він і дістав мобільник. Але вираз у нього був спантеличений, коли він побачив номер, то запхав телефон назад до кишені й сказав: – Вони можуть залишити письмове повідомлення.

Синтія вже спускалася зі сходів.

– Місіс Арчер, ви себе нормально почуваєте? – запитав Ейбеґнел. Вона кивнула й сіла. Він прочистив горло. – Ви цього певні? Бо я хотів би перейти до наступного питання.

Синтія сказала:

– Так, зі мною все гаразд. Продовжуйте.

– Гадаю, наступна поблема може мати дуже просте пояснення. Можливо, йдеться про помилку в церковних записах абощо. Державна бюрократія, як відомо, також не відзначається непомильністю.

– Ви про що?

– Розумієте, коли ви не змогли знайти для мене фотографію вашого батька, я, як вам і пообіцяв, звернувся в управління автомобільного транспорту. Я думав, вони допоможуть мені в цьому, але, як з’ясувалося, допомогти вони мені не змогли.

– У них немає фотографії мого батька? Він зареєструвався в них ще до того, як вони стали ліпити фотографії у посвідчення про право водити автомобіль? – запитала Синтія.

– Причина в іншому, – сказав Ейбеґнел. – Вони взагалі не мають відомостей про те, що ваш батько коли-небудь одержував у них посвідчення про право водити автомобіль.

– Що ви маєте на увазі?

– Про нього немає ніякого запису, місіс Арчер. Із погляду департаменту транспортних засобів, ваш батько ніколи не існував.