Текст книги "Втрата"

Автор книги: Лінвуд Барклей

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 26 страниц)

Розділ тридцять сьомий

– Хтось тобі телефонував, – сказала вона.

– Хто?

– Він не сказав, хто він.

– А голос ти не впізнала? Хтось із моїх друзів?

– Голос я не впізнала. Як я можу впізнавати голоси твоїх друзів? Але він спитав, чи ти вдома, а коли я сказала, що тебе немає, він сказав, ніби пригадує, як ти йому сказав, що хочеш поїхати в Коннектикут.

– Що-що?

– Ти ж нікому не казав, куди ти їдеш?

– Ні, не казав.

– Тоді звідки він довідався? Певно, ти все ж таки комусь сказав. Мені не хочеться вірити, що ти міг утнути таку дурницю.

З її тону було очевидно, що вона дуже сердита на нього.

– Кажу ж тобі, нікому я не казав!

Він відчував себе шестирічним хлопчиком, коли вона говорила з ним таким тоном.

– Якщо не казав, то звідки йому це відомо?

– Не знаю. Ти побачила на телефоні, звідки був дзвінок? Там висвітився номер?

– Ні. Він сказав, що домовився зіграти з тобою в гольф.

– У гольф? Я не граю в гольф.

– Я йому про це сказала. Що ти не граєш у гольф.

– Знаєш що, мамо? То, мабуть, хтось помилився номером або щось таке.

– Він запитував тебе. Він сказав Джеремі. Ясно, як день. Можливо, ти комусь прохопився ненароком, що їдеш.

– Знаєш, мамо, навіть якби я справді прохопився, а цього не було, тобі не варто надавати цьому такої ваги.

– Це просто стривожило мене.

– Не тривожся. До того ж я повертаюся додому.

– Справді? – тон її голосу змінився.

– Так. Думаю, виїду вже сьогодні Я зробив усе, що міг тут зробити. Залишилася тільки одна справа… ти знаєш.

– Ми її неодмінно зробимо. Ти знаєш, як я довго на це чекала.

– Якщо я виїду звідси невдовзі, – сказав він, – то, думаю, пізно ввечері я вже буду вдома. Уже пообідня пора, й іноді я дуже стомлююся, тож, можливо, я зупинюся біля Ютики або десь там, але думаю, що одного дня мені вистачить.

– Тож я ще маю час приготувати для тебе морквяний торт, – сказала вона веселим голосом. – Я приготую його пополудні.

– Окей.

– Їдь спокійно. Я не хочу, щоб ти заснув за кермом. Ти ніколи не був таким витривалим у дорозі, як твій батько.

– Як він?

– Я думаю, якщо ми владнаємо всі свої справи на цьому тижні, то він протягне бодай стільки. Буду рада, коли це нарешті закінчиться Ти знаєш, скільки коштує взяти таксі, щоб поїхати туди його навідати.

– Незабаром це не матиме значення, мамо.

– Тут ідеться, власне, про щось більше, аніж про гроші, – сказала вона. – Я вже думала про те, як це зробити. Нам потрібна буде добра мотузка, ти знаєш. Або трохи отієї стрічки. І, думаю, спершу буде доцільно позбутися матері. З малою після цього проблем не буде. Я тобі допоможу з нею. З мене теж може бути якась користь, ти знаєш.

Розділ тридцять восьмий

Вінс і я допили пиво, потім нишком перейшли задній двір і повернулися до його пікапа. Він мав відвезти мене до моєї машини, досі припаркованої біля його майстерні.

– Отже, ви знаєте, що Джейн мала певні проблеми у школі, – сказав він.

– Знаю.

– Я думаю, оскільки допомагаю вам і все таке, то, можливо, ви замовите за неї слово перед директором, – мовив він.

– Я вже це зробив, але не полінуюся зробити ще раз, – пообіцяв я.

– Вона – добра дитина, але іноді на неї находить, – сказав Вінс. – Вона не стерпить кривди ні від кого. Навіть від мене. Тож коли вона потрапляє в халепу, то це може тільки означати, що вона захищає себе.

– Вона повинна також навчитися стримувати свої емоції, – сказав я. – Ви не можете розв’язувати кожну проблему, вибиваючи дух зі свого опонента.

Він тихо засміявся сам до себе.

– Невже ви хочете, щоб їй довелося жити таким життям, яким живете ви? – запитав я. – Не сприйміть це як образу.

Він пригальмував перед червоним світлом.

– Ні, не хочу, – сказав він. – Але їй не дуже пощастило з оточенням. Я, на жаль, не найліпший зразок для наслідування. А її мати тягала Джейн по стількох домівках, що дитина ніколи не жила в умовах бодай найменшої стабільності. Саме це я й намагався їй дати, ви розумієте? Дати їй щось таке, на що вона могла б опертися протягом якогось часу. Діти потребують цього. Але щоб побудувати довіру, треба багато часу. Вона обпікалася так часто раніше.

– Я вас розумію, – сказав я. – Раджу вам віддати її в добру науку. Коли вона закінчить середню школу, віддайте її туди, де вона зможе вивчати журналістику або якусь добру програму з англійської філології і де її здібності будуть розвиватися.

– У неї оцінки не дуже добрі, – промовив він. – Їй буде важко вступити до якогось вищого навчального закладу.

– Але ви можете дозволити собі оплатити її навчання, чи не так?

Вінс ствердно кивнув.

– Тоді допоможіть їй поставити перед собою певну мету. Допоможіть озирнутися назад, усвідомити, де вона перебуває тепер, і скажіть їй, що якщо вона зможе одержати бодай посередні оцінки, ви готові покрити витрати на її освіту, щоб вона могла реалізувати свої потенційні можливості.

– Ви допоможете мені в цьому? – запитав він, скоса подивившись на мене.

– Так, – погодився я. – Питання лише в тому, чи вона стане нас слухати.

Вінс стомлено похитав головою.

– Атож, проблема якраз у цьому.

– У мене до вас одне запитання, – сказав я.

– Викладайте.

– Чому ви так турбуєтеся про неї?

– Як це чому?

– Чому вона вам така не байдужа? Вона лише дитина, дочка жінки, яка вам випадково зустрілася. Більшість чоловіків залишилися б байдужісінькими до такої дитини.

– О, я вас зрозумів, ви, певно, думаєте, що я людина зі збоченими нахилами? Що хочу залізти їй під трусики, так?

– Я цього не сказав.

– Але ви подумали.

– Ні, – заперечив я. – Я думаю, якби у вас справді були такі наміри, то я побачив би якийсь ключ до цього в творах Джейн, у тому, як вона поводиться щодо вас. Але я бачу, вона схильна довіряти вам. Тому моє запитання залишається – чому ви про неї так турбуєтеся?

Світло стало зеленим, Вінс натиснув на газ.

– Я мав доньку. Власну.

– Он воно що, – сказав я.

– Я був тоді дуже молодий. Двадцять років. Зробив пузо тій дівчині з Торинґтона. Аґнесі. Атож, її звали Аґнесою. Мій батько мало не вибив із мене дух, запитуючи, як я міг бути таким йолопом. «Ти що, ніколи не чув про гуму?» – запитував він мене. Але ж ви знаєте, як воно іноді буває, чи не так? Я намагався умовити Аґнесу позбутися дитини, але вона не захотіла цього робити й народила дівчинку. Вона назвала її Колеттою.

– Гарне ім’я, – сказав я.

– І коли я побачив цю дитину, то полюбив її, як ідіот, ви мені вірите? А мій старий не хотів, щоб я водився з Аґнесою лише тому, що не зумів утримати у своїх штанах те, що слід було там утримати. Проте вона була непоганою дівчиною, та Аґнеса, а її дівчинка, Колетта, була найгарнішою дитиною, яку я будь-коли бачив. Ви подумаєте, двадцять років, так легко вшитися, зняти з себе відповідальність, але щось утримувало мене біля тієї дівчини.

Тож я став думати про те, щоб одружитися з нею, ви мені вірите? І стати батьком цієї дитини. І я вже налаштувався, щоб просити її вийти за мене заміж, щоб сказати своєму старому про мої наміри, а Аґнеса тим часом поклала Колетту в дитячий візок, і вони переходили через Ноґейтак-авеню, і той мерзенний пияк у своєму кадилаку помчав на червоне світло і збив їх обох.

Вінс стиснув кермо у своїх руках із такою силою, наче хотів його задушити.

– Я вам співчуваю, – сказав я.

– Той мерзенний пияк теж мені співчував, – сказав Вінс. – Минуло півроку, події розвивалися досить повільно. Кінчилося тим, що вони зняли з нього звинувачення, його адвокат переконав присяжних, ніби Аґнеса переходила вулицю на червоне світло, і, мовляв, навіть якби був тверезим, він не міг би не збити їх. А ще через кілька місяців, якось пізно ввечері, він вийшов із бару в Бриджпорті, було вже поночі, а він був геть п’яний, клятий паскудник так і не навчився нічого. Він ішов по цій вулиці, і хтось вистрелив прямо в його довбану голову.

– Круто! – мовив я. – Думаю, ви не пролили жодної сльозинки за ним, коли про це почули.

Вінс скинув на мене швидким поглядом.

– Останні слова, які він почув перед смертю, були: «Це тобі за Колетту». І знаєте, що сказав той сучий син, перед тим як куля увійшла в його мозок?

Я проковтнув слину.

– Ні, не знаю.

– Він спитав: «Яку Колетту?» Його гаманець був украдений, і копи подумали, що то було пограбування. – Він знову подивився на мене. – Стуліть рота, а то у нього влетить муха.

Я стулив рота.

– Отакі-то справи, – сказав Вінс. – Тож, можливо, я відповів на ваше запитання, чому я так дбаю про цю дівчину. Вам іще щось хотілося б знати?

Я похитав головою.

Він подивився вперед.

– Оце ваша тачка?

Я кивнув.

Коли він зупинився біля неї, задзвонив його мобільник.

– Слухаю, – сказав він. Якусь хвилину він слухав, потім промовив: – Чекайте мене.

Він забрав телефон від вуха і сказав мені:

– Вони його знайшли. Він зареєстрований у «Годжо».[35]35
  Скорочено від «Говард Джонсон» – назва мережі готелів.


[Закрыть]

– Ой, бляха! – вилаявся я, уже готовий відчинити дверці своєї машини. – Я поїду за вами.

– Забудьте про свій автомобіль, – сказав мені Вінс, знову натискаючи на газ і розвернувшись навколо моєї машини.

Він спрямував її до магістралі 1-95. Це була не найкоротша дорога, але, мабуть, найшвидша, якщо взяти до уваги, що готель «Говард Джонсон» був на протилежному боці міста, в кінці пандуса, який відходив від магістралі 1-95. Коли Вінс звернув на шосе і влився в потік машин, то зробив це уже на швидкості вісімдесят п’ять миль за годину.

Рух на федеральній автостраді був не густий, і ми були на протилежному боці міста вже через п’ять хвилин. Вінсові довелося добре натиснути на гальма, коли він спускався пандусом. Він ще їхав зі швидкістю сімдесят миль на годину, коли я востаннє побачив задні вогні машин, які мчали попереду нас.

Він звернув праворуч, а потім знову праворуч, прямо на паркувальний майданчик «Годжо». Автомобіль «СУВ», у якому мене прокатали раніше, був припаркований якраз перед дверима вестибюля, і коли Білявчик побачив нас, він підбіг до віконця Вінса, який увімкнув живлення, щоб опустити шибку.

Білявчик назвав Вінсові номер кімнати, сказав, що якщо проїхати вгору по схилу й завернути, то можна під’їхати під самі зовнішні двері цього номера. Вінс дав задній хід, зупинив машину, перемкнув передачу й поїхав угору по довгій, звивистій під’їздній алеї, яка завертала за комплекс. Дорога відхилилася ліворуч і вирівнялася за цілим рядом кімнат, двері яких виходили на бровку.

– Ось вона, – сказав Вінс, зупиняючи машину в потрібному місці.

– Я хочу поговорити з ним, – сказав я. – Не робіть йому нічого поганого.

Вінс, який уже вибрався із машини, відмахнувся від моїх слів рукою, навіть не обернувшись до мене. Він підійшов до дверей, зупинився на мить, побачив, що вони вже відчинені, й постукав у них.

– Містере Слоун! – гукнув він.

За кілька дверей нижче прибиральниця, яка щойно підкотила свого візка до якихось дверей, подивилася в наш бік.

– Містере Слоун! – закричав Вінс, розчинивши двері ширше. – Це директор. У нас виникла одна невеличка проблема. Ми повинні з вами поговорити.

Я стояв збоку від дверей та вікна, тож якби він виглянув, то мене б не побачив. Бо, якщо це був той самий чоловік, який стояв перед нашим будинком тієї ночі, він міг би мене впізнати.

– Він виїхав, – сказала прибиральниця достатньо голосно, щоб ми почули.

– Що-що? – перепитав Вінс.

– Він розрахувався й поїхав, – сказала вона. – Кілька хвилин тому.

– Він виїхав? – запитав я. – Назовсім?

Жінка кивнула.

Вінс відчинив двері й увійшов до кімнати.

– Вам не дозволено туди заходити, – гукнула нам прибиральниця.

Але навіть я був готовий знехтувати її забороною й увійшов слідом за Вінсом.

Ліжко було незастелене, у ванній жужмом лежали мокрі рушники, але не було жодного знаку, що в цьому номері досі хтось жив. Туалетне приладдя зникло, валіз не було.

Один із Вінсових найманців, Голомозий, з’явився у дверях.

– Він тут?

Вінс круто обернувся, підійшов до Голомозого й притиснув його до стіни.

– Ви, хлопці, коли довідалися, що він тут живе?

– Ми відразу вам зателефонували, як тільки довідалися.

– Он як! Чому ж ви тоді сиділи в цьому довбаному автомобілі й чекали мене, коли вам треба було пильнувати за ним? Чувак ушився.

– Хіба ж ми знали його в обличчя? Як би ми могли його встерегти?

Вінс відштовхнув Голомозого, вибіг із кімнати й майже налетів на прибиральницю.

– Вам не дозволено…

– Коли він виїхав? – запитав Вінс, дістав зі свого гамана двадцятку й тицьнув їй.

Вона запхала банкноту в кишеню своєї уніформи.

– Хвилин десять тому.

– Який у нього був автомобіль? – запитав я.

Вона стенула плечима.

– Не знаю. Автомобіль як автомобіль. Коричневий. Із темним вікном.

– Він не сказав вам, куди він їде, додому чи кудись-інде? – запитав я.

– Мені нічого він не казав.

– Дякую, – мовив їй Вінс.

Він кивнув у бік свого пікапа, й ми сіли в нього.

– Прокляття, – вилаявся Вінс. – Прокляття.

– Що ж тепер? – сказав я.

Я не мав найменшого уявлення, що нам далі робити.

Вінс помовчав якусь хвилину.

– Вам треба спакуватися? – запитав він.

– Спакуватися?

– Я думаю, вам треба їхати до Янґстауна. Ви не зможете з’їздити туди й повернутися за один день.

Я обміркував те, що він сказав.

– Якщо він розрахувався тут і поїхав, то, найімовірніше, поїхав додому, – промовив я.

– І навіть якщо він поїхав не додому, то, гадаю, наразі існує лише одне місце, де ви зможете знайти якісь відповіді.

Вінс потягся рукою через автомобіль у моєму напрямку, і я на мить відсахнувся, подумавши, що він мене зараз схопить, але він лише відкрив бардачок.

– Господи! Який ви напружений. Розслабтеся. – Він дістав мапу автомобільних шляхів, розгорнув її. – Окей, погляньмо-но сюди. – Він пробіг поглядом по мапі, спрямувавши його у верхній лівий кут, потім сказав: – Ось воно. На північ від Буфало, лише трохи на північ від Льюїстона. Янгстаун. Зовсім мале містечко. Дорога туди забере в нас годин вісім, можливо.

– У нас?

Вінс спробував згорнути мапу й покласти її на попереднє місце, але потім підсунув до мене таким собі нерівним паперовим жмутом.

– Ось вам робота. Згорніть її акуратно, а потім, можливо, я навіть дозволю вам посидіти за кермом. Але навіть не думайте доторкатися до радіо. Це було б явним перевищенням ваших обов’язків.

Розділ тридцять дев’ятий

Коли ми дивилися на мапу, то здавалося, що найшвидше буде для нас поїхати прямо на північ, до Массачусетсу, доїхати до Лі, звернути звідти на захід, у штат Нью-Йорк, потім швидкісною нью-йоркською дорогою доїхати до Елбені, а там повернути на захід, до Буфало.

Наша дорога пролягала через Отіс, пробігаючи лише за кілька миль від кар’єру, на дні якого було знайдено автомобіль Патрисії Бідж.

Я сказав про це Вінсові.

– Хочете подивитися? – запитав я в нього.

Ми в середньому накручували понад вісімдесят миль за годину. Вінс тримав антирадар увімкненим.

– Ми маємо чималий запас часу, – сказав він. – Чом би й не глянути?

Хоч цього разу й не було поліційних автомобілів, які показали б мені, де треба звертати, я зміг знайти вузенький бічний путівець. «Додж Рем» із його більшим кліренсом їхав по цій дорозі значно швидше, аніж мій звичайний седан, і коли ми перевалили через останній пагорб і стало видно дерева на краю урвища, я подумав, що ми зараз впадемо в провалля.

Але Вінс м’яко загальмував, зупинив пікап і ввімкнув аварійне гальмо, чого ніколи не робив при мені раніше. Він вийшов із машини, підійшов до краю провалля й подивився вниз.

– Вони знайшли автомобіль там, – сказав я, наблизившись до нього й показуючи рукою.

Вінс кивнув. Панорама справила на нього враження.

– Якби мені треба було втопити автомобіль із двома людьми всередині, – сказав він, – я не зміг би знайти для цього кращого місця.

Я подорожував із коброю.

Ні, навіть не з коброю. Зі скорпіоном. Мені згадалася стародавня легенда американських індіанців про жабу та скорпіона, де жаба погоджується допомогти скорпіонові переправитися через річку, якщо він пообіцяє не жалити її своєю смертоносною отрутою. Скорпіон погоджується, потім, коли вони наполовину вже перетнули річку, він занурює своє жало в жабу, не думаючи про те, що й сам при цьому загине. Жаба, помираючи, запитує: «Навіщо ти це зробив?» А скорпіон відповідає: «Бо я скорпіон, і така моя природа».

На цьому етапі своїх роздумів я поставив перед собою запитання, а чи може Вінс ужалити мене?

Якби він мене вжалив, я не міг собі уявити, що його спіткає доля скорпіона. Вінс, як мені здавалося, був наділений чудовим даром виживання.

Коли ми наблизилися до магістральної дороги штату Массачусетс і стало видно вертикальні штрихові лінії на моєму мобільнику, я знову спробував набрати номер Синтії. Не діставши відповіді з її мобільника, я спробував подзвонити на наш домашній телефон, але без особливої надії, що вона може бути там.

Її там не було.

Може, було й добре, що я не міг сконтактуватися з нею. Я волів зателефонувати їй, коли матиму справжні новини, а не виключено, що коли ми приїдемо до Янґстауна, то такі новини в мене будуть.

Я вже хотів покласти телефон до кишені, коли він задзвонив у моїй руці. Від несподіванки я аж підстрибнув.

– Алло! – сказав я.

– Тері? – це був Ролі.

– Привіт, – сказав я.

– Ти вже щось довідався про Синтію?

– Я розмовляв із нею, перед тим як виїхав, але вона не сказала мені, де знаходиться. Але схоже, що в них із Ґрейс усе добре.

– Перед тим, як виїхав? Де ти тепер?

– Ми скоро звертаємо на головну магістраль Массачусетсу, поблизу Лі. Ми їдемо до Буфало. Точніше, трохи далі на північ.

– Ми?

– Це довга історія, Ролі. І, схоже, вона стає дедалі довшою.

– Куди ти їдеш? – у його голосі чулася дедалі більша стурбованість.

– Можливо, їду шукати вітра в полі, – сказав я. – Але існує шанс, що я зможу знайти родину Синтії.

– Ти глузуєш із мене?

– Ні.

– Але ж, Тері, немає сумніву, що вони давно мертві, після всіх цих років.

– Можливо, й мертві. Не знаю. А може, хтось і вижив. Імовірно, Клейтон.

– Клейтон?

– Я не знаю. Знаю лише те, що ми прямуємо за адресою, де телефон зареєстрований на ім’я Клейтона Слоуна.

– Тері, не роби таких дурниць. Ти навіть не уявляєш собі, в яку халепу можеш уклепатися.

– Може бути, – сказав я, потім подивився на Вінса й сказав: – Але зі мною чоловік, котрий, схоже, знає, як треба поводитися у складних ситуаціях.

Хоча просто бути з Вінсом Флемінґом для мене вже означало перебувати у складній ситуації.

Після того як ми в’їхали у штат Нью-Йорк і взяли в будці квиток митного збору, нам не забрало багато часу доїхати до Олбані. Ми обидва хотіли їсти, й обом треба було відлити, тож ми зупинилися біля одного з федеральних сервісних центрів. Я купив нам кілька гамбургерів та кока-кол і приніс їх до машини, де ми могли поїсти і їхати далі.

– Нічого не розливайте, – сказав Вінс, який тримав свою машину в чистоті й порядку.

Не схоже було, щоб він колись когось у ній убив або планував убити, і я сприйняв його прагнення до охайності за добрий знак.

Головна автомагістраль штату Нью-Йорк вивела нас до південного краю гір Адірондак, після того як ми від’їхали трохи на захід від Олбані, і, якби мій розум не був надто заклопотаний моєю нинішньою ситуацією, я мав би нагоду помилуватися чудовим краєвидом. Після того як ми проминули місто Ютику, дорога вирівнялася й навколишня місцевість також стала більш рівнинною. Ще коли я проїздив тут уперше, добираючись багато років тому до Торонто, де мала відбутися конференція працівників освіти, ці краєвиди навіки запали мені в душу.

Ми зробили ще одну коротку зупинку біля Сиракуз, затримавшись там не більш як на десять хвилин.

Розмовляли ми дуже мало. Слухали радіо – станції, звичайно, обирав Вінс. Здебільшого то була музика «кантрі». Я переглянув його компакт-диски у шухлядці між передніми сидіннями.

– Жодного диска з «Карпентерами»? – запитав я.

Дорожній рух став дуже густим, коли ми наблизилися до Буфало. Почало також сутеніти. Мені довелося тут більше дивитися на мапу, щоб порадити Вінсові, як обминути місто. Сидіти за кермом мені зовсім не довелося. Вінс був за мене набагато агресивнішим водієм, і я волів подолати свій страх, якщо це допоможе нам дістатися до Янґстауна швидше.

Ми проминули Буфало, проїхали біля Ніаґарських водоспадів і залишилися на трасі, не виділивши часу на те, щоб помилуватися одним із найбільших чудес світу, звернувши на паркову дорогу Роберта Мозеса,[36]36
  Роберт Мозес (1888–1981 pp.) – архітектор, один із творців сучасного Нью-Йорка.


[Закрыть] проминули Льюїстон, де я помітив лікарню, її велике синє Н[37]37
  Перша літера слова Hospital (лікарня).


[Закрыть] світилося в нічному небі, недалеко від автостради. Проїхавши трохи на північ від Льюїстона, ми звернули до Янґстауна.

Я не подумав, перед тим як ми покинули мій дім, записати з комп’ютера точну адресу, яка стояла під телефоном Клейтона Слоуна, не видрукував і мапи. Я тоді не знав, що ми поїдемо в цю подорож. Але Янґстаун – село, а не велике місто, як Буфало, і ми сподівалися, що в нас не забере багато часу з’ясувати там усе, що нам треба. Ми з’їхали з дороги Роберта Мозеса на Локпорт-стрит і звернули на південь, у напрямку штату Мен.

Я помітив гриль-бар.

– Там у них, певно, є телефонна книга, – сказав я.

– А я б перехопив чогось, – промовив Вінс.

Я теж хотів їсти, але мене також змагала тривога. Ми були надто близько до своєї мети.

– Тільки швиденько, – сказав я, і Вінс знайшов місце, щоб припаркувати машину за рогом вулиці.

Ми пройшли назад, увійшли до бару, й нас огорнули пахощі пива та смажених курячих крилець.

Коли Вінс умостився на стілець перед стійкою бару й замовив собі пиво та порцію курячих крилець, я знайшов платний телефон, але не знайшов телефонної книги. Коли я звернувся до бармена, він дістав мені її з-під прилавка.

Під телефонним номером Клейтона Слоуна стояла адреса: вулиця Ніаґара-В’ю-Драйв 25. Я просто запам’ятав її. Повернувши книгу барменові, я запитав у нього, як туди проїхати.

– По Менському шосе, півмилі на південь.

– Ліворуч чи праворуч?

– Ліворуч. Якщо ви поїдете прямо, то заїдете в річку, друже.

Янґстаун стояв на річці Ніагарі, прямо навпроти канадського міста Ніаґара-он-зе-Лейк, знаменитий своїм «живим театром». Я пригадав, що там вони влаштовують фестиваль Шоу, названий так на честь Джорджа Бернарда Шоу.[38]38
  Джордж Бернард Шоу (1856–1950 pp.) – славетний англійський драматург, автор всесвітньо відомої п’єси «Піґмаліон».


[Закрыть]

Можливо, іншим разом.

Я обгриз м’ясо з двох крилець і випив півкухля пива, але шлунок у мене тремтів і стискався від нервової напруги.

– Я не можу витримати далі, – сказав я Вінсові. – Ходімо.

Він кинув на стійку бару кілька банкнот, і ми рушили до дверей.

Світло автомобільних фар вихопило з темряви вуличні знаки, і незабаром ми вже побачили перед собою Ніагару.

Вінс повернув ліворуч і повільно поїхав вулицею вниз, тоді як я видивлявся номери будинків.

– Двадцять один, двадцять три, – сказав я. – А ось і він. Двадцять п’ятий.

Замість звернути на під’їзну алею, Вінс проїхав близько сотні ярдів далі вниз по вулиці, перш ніж виїхати на бровку й вимкнути світло.

На під’їзній алеї біля двадцять п’ятого будинку стояла машина. Срібляста «Хонда-Акорд", якій було приблизно п’ять років. Ніякого коричневого автомобіля там не було.

Якщо Джеремі Слоун поїхав додому, то, схоже, ми випередили його. Якщо тільки його автомобіль не стояв в окремому гаражі на дві машини.

Будинок був широкий, одноповерховий, споруджений, найімовірніше, в шістдесятих роках. Добре доглянутий. Ґанок, на ньому два дерев’яні крісла з відкидною спинкою. Дім не здавався багатим, але був, як то кажуть, затишним. Тут був також пандус. Пандус для інвалідного візка, під дуже малим кутом, від пішохідної доріжки до ґанку. Ми піднялися ним і тепер стояли удвох перед дверима.

– Як ви хочете це розіграти? – запитав Вінс.

– А ви як вважаєте?

– Без зайвого ризику, – запропонував Вінс.

У будинку ще горіло світло, й мені вчулися приглушені звуки телевізора десь усередині, тож не було схоже, щоб я міг когось розбудити. Я підняв указівний палець, наблизив його до кнопки дзвінка і протягом кількох секунд не доторкався до неї.

– Підіймайте завісу, – сказав Вінс.

Я натиснув на кнопку.