Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 47 страниц)

Англія

І ще одна могутня жінка цікавилась молодим Анрі, поки сам він думав переважно про розваги. Єлизавета Англійська приймала в лондонському замку свого посла в Парижі.

– Ти запізнився на цілий день, Волсінгтоне[40]40
  Волсінгтон – очевидно, мається на увазі визначний дипломат часів Єлизавети Френсіс Волсінгем (1530–1590).


[Закрыть].

– На морі була буря. Могло вийти й так, що ваша величність побачила б свого посла мертвим. Боюся, що тоді б він не сповістив вам стільки, скільки має сповістити.

– Може, так було б краще для тебе, Волсінгтоне. Смерть у хвилях не така страшна, як смерть на пласі. А ти ближче до плахи й сокири, ніж гадаєш.

– Умерти за таку велику владарку – це найпрекрасніше, чого лишень може бажати чоловік, надто коли він виконав свій обов'язок.

– Обов'язок? Ах, твій обов'язок! А чого ж бажаєш ти, свинюко? – І королева дала йому ляпаса.

Посол бачив, як вона замахується, але не відхилив голови, хоч добре знав, яка тверда її тонка рука. Королева була висока, білолиця, непевного віку, трималася рівно, ніби в панцері, а рудувате волосся, як на перуці, що надягала Марго Валуа до деяких суконь, у Єлизавети було своє.

– Французький двір щодень зближується з королем Іспанії, а ти мені не доповідаєш. Мені загрожує страшна небезпека, вони можуть відібрати у мене країну і трон, а ти дивишся й мовчиш!

– На жаль, я мушу визнати за собою не тільки цю провину. Я сам розпустив таку чутку. Зате ж вона й неправдива.

– Ти поширюєш неправдиві чутки на шкоду мені?

– Я підстроїв пограбування іспанського посольства, і звідти нібито добуто листи, що є доказами. Та все це неправда. І зроблено те на користь вашої величності.

– Ти таємний католик, Волсінгтоне. Варта! Заберіть його. Я за тобою вже давно наглядаю. Буду рада побачити, як із тебе злетить голова.

– А та голова хотіла розповісти вам дуже веселу історію, – сказав посол, уже стоячи між двома вартовими. – Я обіцяв вашу руку одному принцові – ви його зовсім не знаєте.

– Певне, д'Анжу, синові Катерини. – Єлизавета кивнула варті відпустити посла. Коли йдеться про шлюбні плани – це треба вислухати.

– Боюся, що д'Анжу – не той, кого вам треба. Я ж знаю, що ви не дуже високо ставите Валуа. І маєте слушність. Ні, є ще один маленький протестантик із півдня, його Валуа хочуть зробити своїм зятем, і це думка не дурна. Він міг би визволити їх зі скрути.

– Але ж тоді вони вдеруться у Фландрію! Коли принцеса Валуа одружиться з принцом-протестантом – я, звичайно, знаю, хто він! – це означатиме війну Франції з Іспанією і вторгнення у Фландрію. Об'єднана Франція– ні, такого я не хочу. Нехай у Франції тривають усобиці. А у Фландрії я тисячу разів волію бачити іспанців, бо вони вже й так котяться у прірву зі своїм папізмом, ніж Францію, об'єднану під владою протестанта.

Щоб краще чути власну мову, Єлизавета почала, широко ступаючи довгими ногами, ходити по залі. Вартовим вона дратливо махнула рукою, щоб відійшли, а Волсінгтон сам відступив на другий бік, даючи королеві дорогу. І раптом вона зупинилась перед ним.

– То ти кажеш, щоб я одружилася з молодим Наваррою. А який він із себе?

– Незгірший. Якби-то річ тільки в цьому. Правда, на зріст нижчий за вас.

– А мені подобаються невисокі.

– Як чоловіки вони часто навіть справніші.

– Та невже, Волсінгтоне? Я ж на цих речах зовсім не знаюсь. А обличчя в нього яке?

– Смагляве, як оливка, повнувате.

– О!

– Тільки ніс… трохи задовгий.

– Так це ж і добре.

– Та що довгий – добре, але форма… Він у нього загнутий униз. А згодом, боюся, загинатиметься ще дужче.

– Шкода. А втім, чи не однаково. Я ж не збираюся брати за чоловіка цього жалюгідного шмаркача. А як він? Він дуже молодий, еге? – спитала жінка непевних літ. – Ти подав йому якісь надії на мою руку? Він, звичайно, був у захваті?

– Його зачарувала ваша врода. Портрет вашої славної величності він укрив поцілунками й залив слізьми, – збрехав посол.

– Ще б пак! А родичатися з Валуа ти його відрадив?

– Адже я знаю, що вам це небажане.

– А ти врешті, може, й не дурень. Якби ж тільки ти не був зрадником!

Вона говорила різко, але не сердито. Посол зрозумів, що йому вже не загрожує страта, відступив назад і низько вклонився.

– Пане посол, – почала Єлизавета, сівши нарешті в крісло. – Я ще не чула того, що ви маєте мені сказати про переговори між двома королевами. Та дивіться мені в очі! Я маю на увазі Жанну і Катерину. Я знаю, що доля Франції залежить від них обох.

– Ваша проникливість не тільки вражає мене, а просто жахає.

– Розумію. Ви, певне, ніколи не думали, що я маю над своїми послами, тобто своїми шпигунами, ще одних шпигунів, щоб стежили вже за ними самими.

Волсінгтон сприйняв ті слова з усіма ознаками подиву, хоча то була для нього зовсім не новина, і скромно відповів:

– Зізнаюся: я спершу говорив тільки про маленького принца Наваррського, а не про його матір, тому, що моя володарка – прекрасна молода королева. Якби моїм володарем був літній король, тоді я говорив би лише про матір цього принца. Бо небезпечна лише королева Жанна. – Він побачив по Єлизаветі, що вже наполовину виграв, і тому голос його забринів особливо віддано й переконливо. – Я мушу розповісти вашій величності одну сумну історію, з якої видно, що люди страшенно нещирі й хитрі. Бідолашну королеву Жанну прикро обдурив один англієць, – Волсінгтон скорчив скрушну гримасу й заперечливо підняв руку. – Ні, ні, то був не я. Ми повинні завжди поводитись так, як годиться. То був тільки один з моїх агентів, і задум теж належить йому. Я благословив його на це діло, і він подався до Лa-Рошелі, де напевне можна було застати всіх друзів королеви Жанни, зокрема графа Людвіга Нассауського. Мій агент намовив цього німця лягти в ліжко й прикидатися недужим, аж поки королева Жанна прийде його провідати…

Історія, що розповів далі посол, скидалася на шекспірівський фарс; та сам він зберігав дуже поважну міну, і те ще дужче веселило королеву. Насміявшись досхочу, вона зробила висновок:

– Такому простакові, як цей Нассау, не варт би вдавати хитруна. Відраджує Жанну одружувати сина з французькою принцесою – єдине, що могло б допомогти протестантам, як німецьким, так і французьким. Невже вона справді в усе повірила? Ніби я візьму її сина за чоловіка? І що її дочка стане королевою Шотландії?

– Занадто блискучі перспективи завжди сприймаються за щиру правду, бо вони засліплюють, – пояснив посол.

Єлизавета сказала вже з відвертим задоволенням:

– То ось як ви заручили мене з маленьким Наваррою! Чому ж ви не розповіли зразу? Невже мені треба спершу посилати вас на страту, Волсінгтоне, щоб почути від вас щось утішне?

– Але ж воно не потішило б вас так, якби я розповів зразу, а я думаю тільки про те, щоб краще догодити вашій славній величності, хай навіть під загрозою плахи й сокири.

– Вашої дотепної витівки я не забуду!

– Весь цей план від початку і до кінця виник у голові в одного мого агента на прізвище Бійл.

– Я вам не вірю. Ви намагаєтеся ще прибільшити свою заслугу скромністю. А втім, виплатіть вашому Бійлові винагороду. Тільки не дуже велику! – похопилась Єлизавета, що добре вміла рахувати.

Сильця, пастки й чисте серце

Жанна, мати Анрі, була третя вельможна жінка, що турбувалась його долею, і тільки вона робила це задля нього самого. Тому вона й вірила тільки в себе і зовсім не вірила в щирість намірів двох інших королев. Правда, вона таки відвідала недужого графа Нассауського, бо вже кілька днів їй переказували, як буцімто тяжко стогне її добрий приятель. Вона застала графа в подушках, червоного на виду, але скоріше від вина, ніж від гарячки, здалося їй. Одначе вона спершу вислухала від нього все, що привіз йому приємного для неї його товариш по чарці англієць Бійл: звістку про пограбування іспанського посольства та вкрадені там листи, які доводили, що французький двір веде подвійну гру. Їй накидають у невістки принцесу, а водночас миряться з Філіппом Іспанським. Як же тоді Катерина зможе виконати Жаннину умову й разом з протестантським військом визволити від іспанців Фландрію?

Жанна подумала: «А від кого він може все це знати, коли не від англійців, що самі й підстроїли те пограбування?» Тим часом вона помацала гладкому Людвігові лоб і за вухами й виявила, що він здоровісінький. Тому вона закликала до покою свого лікаря, щоб той дав графові якісь ліки, і граф хіть-не-хіть мусив їх проковтнути. Невдовзі бідолаху пройняв страшенний піт, та й ще на дещо подіяли ті ліки, і Жанні довелося вийти на часину за двері. Коли вона повернулась, її жертва була вже зломлена і не огинаючись зізналася, що всі її мудрі відомості походять від пана Бійла, а той, звісно, Волсінгтонів агент.

– Але він мій приятель, – запевнив довірливий Нассау, – і всьому, що він сказав мені, ви можете вірити, пані. Мені він не збреше.

– Любий кузене, люди всі такі зіпсуті – крім вас, звичайно, – співчутливо зауважила Жанна. Тоді німець-протестант почав із щирою турботою заклинати її, щоб не погоджувалась одружити сина з французькою принцесою. Адже тоді принца повернуть у католицтво, протестанти втратять проводиря, а сам він, зрадивши свою віру, нічого для себе не виграє. Бо ким він буде як чоловік принцеси Валуа? Ще далеко не королем Франції.

– Зате десь-інде, – Нассау багатозначно помовчав, – він може стати королем. Великим королем. І його сестра, ваша дочка Катрін, – вона, пані, теж стане королевою. І все це таке сприятливе для нашої віри, що хоч би з цієї причини воно має бути правдою, – додав добряга. – І я твердо вірю, що сам бог доручив мені відкрити вам це.

Жанна бачила, що про свого Бійла він уже забув.

Говорив він завзято, тоді раптом його охопила млість, він упав на подушку, і королева Жанна залишила його, звелівши піклуватися про нього своєму лікареві. Їй було шкода, що довелось так вимучити цього поштивого чоловіка, аби вивідати від нього правду. Бо брехня, на жаль, послуговується не тільки непоштивими людьми.

Перше ніж зовсім зомліти, Людвіг Нассауський ще встиг відверто назвати Жанні тих, хто пропонував обом її дітям руку й трон: то були Єлизавета Англійська і король Шотландії: Будь-якій іншій матері важко було б повірити в таке велике щастя; але Жанні д'Альбре воно здавалося цілком природним, як зважити на її високий рід, на успіхи протестантського війська та на велич істинної віри. У неї не виникло підозри, що Єлизавета може кружним шляхом робити їй облудну пропозицію, яка ні до чого не зобов'язує, аби тільки утримати її від спілки з французьким двором. Королева Жанна була занадто горда, вона й подумати не могла, що хтось хоче використати її проти Франції, щоб ця країна лишилась порізнена і слабка.

Другого дня вона сказала Коліньї:

– Цілу ніч я просила господа бога відкрити мені, яка ж насправді буде воля його: чи мій син має стати королем в Англії чи у Франції. А як гадаєте ви, пане адмірале?

– Я гадаю, що ми не можемо цього знати, – відповів Коліньї.– Я тільки певен, що найревніші гугеноти, найнадійніші наші прибічники будуть прикро вражені, коли принц, ваш син, порідниться з запеклими ворогами нашої віри. Але чи й бог проти цього – я не можу сказати напевне, – обережно додав він.

– Бог не проти, – цілком переконано відказала Жанна. – Він об'явив мені, щоб я вирішувала цю справу чисто по-світському, зважаючи тільки на честь і користь мого роду, бо мою користь він має і за свою, – ось що відкрив мені бог.

Коліньї вдав, ніби вона його переконала. Насправді він і сам не вірив у щирість намірів англійського двору, бо міркував, як coлдат. Англійка-протестантка мала б допомогти йому визволити Фландрію від іспанців, але якраз цього вона не хотіла, тим часом як католицький французький двір вельми охоче обіцяв таку допомогу. Тому адмірал стояв за одруження принца Наваррського з Маргаритою Валуа і якщо висував заперечення, то лиш такі, щоб вони ще більше зміцнили Жаннин намір. Коли вона нагадувала, що англійці – споконвічні вороги їхньої країни, він заперечував, що це вже минулося, ніби не досить було й того, що французький принц, ставши чоловіком англійської королеви, втратив би тим самим усе – й любов свого народу, і шанси на французький трон.

Жанна казала, що Єлизавета занадто стара, вона вже не народить сина, а чоловік її не може сподіватись ні на яку особисту участь у державних справах. Коліньї тоді нагадував, що залишається ще його сестра, принцеса Катрін, яка цілком напевне матиме дітей від шотландського короля. А той – законний спадкоємець англійської корони в тому разі, якщо Єлизавета помре, не зоставивши нащадків. Саме цього не слід було б казати Жанні, якби адмірал справді хотів її переконати, – він побачив те по її гнівові. Що? Віддати в жертву її Анрі, її веселого Анрі, щоб він марно прожив своє життя похмурим в'язнем, прикутим до старої королеви? Аж тепер Жанна побачила, які жахливі можуть бути, наслідки, коли вона з двох можливих постанов обере хибну.

Тендітна Жанна зірвалася з крісла й почала бігати по кімнаті, достоту як Єлизавета Англійська, коли та, слухаючи свого посла, так дуже схвилювалась, бо йшлося про її користь. Та королева Наваррська була не така: вона втратила самовладання лиш тоді, коли вирішувалося щастя її сина. І вона звеліла отим своїм другим, схожим на дзвін голосом, що так рідко з'являвся в неї:

– Годі, Коліньї! Більше ні слова. Покличте мого сина.

Адмірал відійшов до дверей і передав її наказ. Поки обоє дожидалися, старий схилив коліно перед королевою і зізнався:.

– Я наводив усі ці докази лиш для того, щоб ви їх спростували.

– Встаньте, – відказала Жанна. – Ви, напевне, думали про те, що королева Катерина обіцяє поставити вас на чолі війська у Фландрії. Але хто я така, щоб докоряти вам за корисливість? Якби мій син поїхав до Англії, а дочка до Шотландії, я б стала тільки самотньою жінкою, не здатною нести тягар усіх справ, і не могла б сподіватися ні пошани, ні послуху від дворян Франції. Якщо це була найглибша моя спонука, то хай мене судить господь.

– Амінь, – докінчив адмірал, і обоє стояли нерухомо, похиливши голови, аж поки до кімнати вступив юний Анрі. Він увійшов дуже швидко, трохи задиханий, і очі в нього блищали: певне, ганявся за якоюсь дівчиною. В усякому разі, його ніщо не підганяло, як цих двох старших людей, відповідати перед богом за вчинки й помисли минулої години. І все ж він зразу перейнявся їхнім поважним настроєм.

Королева Жанна сіла сама й запросила сісти принца та адмірала: вона ще шукала слів, щоб почати. Та Коліньї поглянув на неї віддано й водночас напоумливо, ніби кажучи, що краще знає, з чого треба починати. Вона кивнула йому головою, і він справді почав.

Нарада трьох

– Принце, – сказав Коліньї,– ми зібралися порадитись про майбутнє нашої віри, отже, й про майбутнє королівства. Отут, сю хвилину, треба прийняти велику постанову, і зробити це маєте ви. Вашими устами буде висловлена господня воля. Прислухайтеся ж, що скаже вам голос божий. А я скорюся йому.

Жанна теж хотіла щось сказати. Та старий рішуче, хоча й шанобливо, спинив її: він ще не скінчив.

– Два могутні двори змагаються за вас, принца Наваррського, і від того, котрий з них ви оберете, залежить багато, незмірно багато для нашого часу і для майбутнього.

Коліньї зробив паузу, але не для того, щоб дати комусь іншому щось сказати, а щоб обом його слухачам перехопило дух. Жанна справді була глибоко схвильована. Анрі добре бачив, який лячний вираз проступив на її обличчі, і очі йому вмить налилися слізьми. Десь у грудях зродився схлип, швидко, мов думка, підкотився до горла й там завмер, тільки очі ще вогко блищали.

З затуманеним поглядом, із щирим розчуленням на виду, Анрі, одначе, подумав: «От старий пащекун! Невже не можна було сказати простіше? Я ж давно знаю, що мушу одружитись або з гладухою Марго, або зі старою англійкою. Наче мені Нассау не протуркав цим вуха! Але що я робитиму в Англії? Зате Марго принаймні колись обіцяла мені, що я взнаю, які в неї ноги».

Коліньї нахилився до Жанни й прошепотів:

– Не треба його квапити! Він чекає голосу неба.

Аж тепер Анрі усвідомив, з якою тривогою дожидає його відповіді мати. І його теж охопило піднесення. Так твердо, що аж сам здивувався, він оголосив:

– Я хочу служити Франції. Я обираю нашу віру – отже, і Францію.

Щойно пролунали ці слова, протестант Коліньї підвівся. Він простяг уперед руки, мовби до самого бога. А Анрі просто обняв його. Тоді поцілунками стер сльози з матусиного обличчя.

Далі їхня нарада проходила вже не так урочисто. Всі троє стали на тому, що своєї вигоди їм треба шукати в Парижі, а не в Лондоні. Анрі навіть спитав, чи була пропозиція з Англії справді щира. Може, її зроблено скоріше для того, щоб перешкодити одруженню у Франції? Жанні нелегко було побороти свою гордість, щоб припустити таку думку. Та королеву Наваррську втішило те, що юний син її такий проникливий і тямущий. Анрі ще сказав, що радісінько поступиться блискучим становищем чоловіка англійської королеви своєму кузенові д'Анжу. «На одного буде менше!» – відразу додав він, і обоє старих чудово зрозуміли його. Жанна погодилася, що не слід дратувати пані Катрін: адже та якраз має намір одружити свого другого сина в Англії. І повторила: «На одного буде менше!» Тоді сказала, не дивлячись ні на кого:

– Було їх у неї четверо. Після Карла залишиться двоє. Карл із аж надто витонченого підлітка зробився гладким лобурякою, хоч і носить титул короля. Але в нього бувають кровотечі.

На ті слова обидва її слухачі – і молодий і старий – зацікавлено повитягали шиї. Але Жанна не дивилась на них; вона тільки покивала головою, мов людина, яка знає, що й до чого, коли йдеться про людське тіло та про те, що в ньому робиться.

– У них у всіх кровотечі,– провадила вона. – Власне, кров не тече, а помалу виступає крізь шкіру. У всіх чотирьох синів покійного короля ця неміч, і перший уже помер від неї.

– Невже й решта мають померти? – спитав Анрі, похоловши.

Коліньї суворо відповів:

– Валуа переслідують нашу віру. І це їм кара.

– Річ не в тому, що вони Валуа, – пояснила Жанна. – Це в них від матері, бо вона довго була неплідна.

Обидва чоловіки знову попідводили нахилені вперед голови: вони вже не розуміли її. Жанна й сама збагнула ці речі лиш тому, що багато ночей пролежала без сну, в задишці, відчуваючи в усій голові, під черепом, якийсь прикрий лоскіт. А що жоден лікар не міг витлумачити їй, від чого таке буває, їй довелося самій доходити висновку, що воля господня щодо життя людини здійснюється таємно в її тілі, а вже потім виявляється. Ось Жанні судилося страждати, й рано покинути цей світ, після того як вона породила сина-обранця. А її ворог, Катерина, навпаки, заслужила собі в бога дожити до старості й бачити, як усі її пізно народжені сини один по одному вмирають. Жанна й розраховувала на це – з чистим сумлінням і без ніякого співчуття.

– Отже, цього разу я перекажу їхньому послові, що не опиратимуся шлюбному союзові з її домом, якщо вона виконає деякі мої умови.

– Тверді, непорушні умови, – рішуче заявив Коліньї.– Нехай двір оголосить про свій розрив з Іспанією. І щоб послали військо до Фландрії під моїм проводом.

– Принцеса Маргарита має перейти в протестантство, – постановила Жанна, й Анрі так здивувався, що аж скрикнув. Марго – і їхня віра! Віра – і кокетка Марго! Його раптом почав душити невтримний сміх. Урешті він відійшов до глибокої віконної ніші, спустив за собою завісу і там, затуляючи рота долонями, пересміявся. А мати врочисто проголосила:

– Мій син дякує богові, що його майбутня дружина врятує свою душу.

Коліньї подумав, що жадати такого від бога – це трохи забагато. Він трохи-трохи не висловив своєї думки вголос: принцеса, мовляв, живе в розпусті. Вона, як відомо всім, має полюбовника – герцога Гіза. Як християнинові йому слід було про це сказати, але як придворний він змовчав, отож вони з Жанною чекали мовчки, поки Анрі повернеться до них. А тоді Жанна заходилась уже докладніше з'ясовувати синові всі небезпеки, що їх таїв у собі цей план.

– Не забувай ні на мить, що вони насамперед прагнуть захопити тебе в свої руки. У пані Катрін завжди було таке правило: тримати своїх ворогів у себе в домі; а після її синів, таких схильних до кровотечі, у тебе найбільше право на французький трон. Я добре знаю, що вона з твоєю допомогою хоче спекатися Гіза, бо його рід здається їй небезпечніший за наш, – додала вона зневажливо. – Але найголовніше для королеви – це заманити тебе до двору. Та я цього не допущу, я сама поїду замість тебе, і побачимо, як вона зі мною впорається.

Коліньї похмуро кивнув головою.

– А я вирушу слідом за вашою величністю. Нехай приймають усі наші вимоги, а то протестантське військо на чолі з принцом Наваррським виступить на Париж. І тоді вже пощади не буде!

Молодому принцові подумалося, що пощади тієї й досі було не гурт. Він знову ніби навіч побачив, як корчились селяни, підвішені на перекладинах, а під ногами у них горів вогонь. Та що він міг заперечити, коли навіть його матуся з власного досвіду знала, що такий закон панує в світі і що справжня боротьба за віру й королівство не може бути інакша. Та й чого ж іще заслужила пані Катрін зі своїми католиками, коли навіть його люба матуся не була в безпеці від них?

– Мамо! – вигукнув він. – Тобі не можна туди їхати! Вони тобі щось заподіють! – Голос у нього був як у наляканої дитини.

Жанна пригорнула сина до себе, поклала його голову собі на коліна й сказала так – і йому, й собі, й своєму серцю:

– Жінці найбезпечніше самій-одній. Коли її нема кому оборонити, її оборонить бог. Але що таке я перед богом? Що я тепер? Колись у мені було безмірно багато. А тепер глек спорожнів, і йому можна розбитися. – Їй здавалось, ніби вона промовляє ці слова вголос, а насправді вона тільки подумала так; але цими словами Жанна д'Альбре віддала в жертву своє життя.

Нарада скінчилася. Син і адмірал попрощалися з Жанною.