Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 47 страниц)

Згасла любов

Антуан Бурбон щиро тішився тим, що розмова з королевою проминула так мирно. Зоставшися на самоті з родиною в приділеному їм покої, він обняв спершу дружину, потім сина. Синові він показав на невеличкого коника, що його саме проводили під вікном.

– Це для тебе. Хоч і зараз іди сядь на нього.

Анрі вмить гайнув надвір. Сестричка побігла за ним – подивитись, як він їздитиме верхи.

Вираз Жанниного обличчя вже став зовсім не такий захоплений, як перед Катериною Медічі. Та вельми задоволений чоловік не відразу помітив ту зміну. А Жанна поглянула на нього якось ніби замислено й спитала:

– То як же звуть ту жінку, що з нею тебе майже весь час тепер бачать? Що їздила з тобою в похід та, мабуть, і сюди приїхала?

– О, тобі вже набалакали! – Він навіть осміхнувся самовдоволено, і Жанна насилу стрималась.

– Невже ти все забув? – зненацька спитала вона низьким, грудним голосом. У Жанни часом несподівано з'являвся цей голос – мов з органа, аж занадто сильний і лункий для її слабких грудей. І той голос схвилював чоловіка; він відразу згадав усе, що вона хотіла. Слів було вже не потрібно. Вони з Жанною колись кохали одне одного довго й палко.

Перш ніж дістатись йому, Жанна сама-одна витримала цілу війну, щоб не належати іншому. Вона ще й не знала його, коли її силоміць віддали заміж: її просто віднесли до церкви, бо вона казала, що не може йти, та її справді вбрання на ній було занадто важке від безлічі самоцвітів. Та ще більше важила її воля, хоч Жанна тоді була майже дитина. І хоч її одружили силоміць, однаково, хай і через кілька років, настав день, коли вона зазнала щастя з тим, кого жадала. Проте низочка днів розквіту пролетіла; рано відцвіла вона сама, рано відцвіло і її щастя. Тепер їй лишився тільки син, але це було щось більше, ніж вона будь-коли мала. Якби ж то Антуан схотів це зрозуміти! Адже у них є син!

Звичайно, Жаннин голос не міг зворушити чоловіка дуже надовго, та й вигляд сердешної також не підживляв спогаду про дні їхнього палкого кохання. Антуана Бурбона надто захоплювали сьогоднішні справи: облога, інтриги, молода полюбовниця. Правда, з півхвилини по тому, як Жанна сказала: «Невже ти забув усе?», йому хотілось обняти її, але то було вже не відродження давнього почуття, а тільки люб'язність, і тому Жанна відштовхнула його.

Все ж Антуан запевнив її, що вельми задоволений нею і потішений її стриманістю. Жанна йому пояснила, що їй просто не хочеться дістати в їжі чи питві отруту, і дбає вона не так про себе, як про віру.

– А ти, чоловіченьку, як поміркувати, слушно зробив, що повернувся в католицтво й пішов на службу до короля Франції.

– Мені обіцяли іспанську Наварру.

– Її тобі не віддадуть, бо їм потрібна поміч іспанського короля проти нас, протестантів. Із цих твоїх дрібних замірів нічого не вийде, але ж у тебе на думці щось куди більше, тільки ти волієш не говорити про це.

Жанна сказала так, бо їй прикро було думати про нього як про людину посередню, позбавлену високих поривань.

Антуан слухав спантеличено. Він не відповів їй, не заперечив – почасти від збентеження, а почасти жаліючи її, бо подумав, що вона трохи схибнулася з розуму. А Жанна, хоча вже не вважала його за гідного обняти її, все ж хотіла, щоб у справах їхнього дому між ними збереглася довіра. Вона сказала:

– Франція неминуче колись матиме короля-протестанта. Адже в нас найбільше рішучості, бо наша віра істинна. А що є в них? Підстаркувата, обрезкла жінка, яка ні в що не вірить.

– Тільки в астрологію, – підхопив він, радий, що між ними є згода хоч би в чомусь. Одначе додав: – Але ж у неї троє синів!

– Вона народила їх дуже пізно, довго була неплідна. Та й поглянь ти на тих трьох хлопців, котрі ще живі! – непохитно провадила Жанна. – Адже четвертого вже нема, помер у шістнадцять років, пробувши на троні лише сімнадцять місяців. Правда, його брат Карл править уже на кілька місяців більше, але очі в нього немов у столітнього діда.

– Після нього лишиться ще двоє,– зауважив Антуан.

– У такої матері й вони довго не проживуть. Що це за жінка – і очей не зведе, коли у двері ввійде дитина. Королівство існує для неї тільки доти, доки вона сама жива. Якби вона мала віру, то знала б, що рука господня благословила її лоно не лише на сьогодні й на завтра, а на віки віків!

Жанна д'Альбре вимовила ці високі слова спокійним, але твердим голосом. Чоловіка її охопив і подив, і якийсь аж острах. Аби знов відчути твердий грунт під собою, він сказав:

– А ти б нагадала пані Катрін, що покійний король заручив нашого сина з її дочкою.

– Вона сама мені нагадає,– відповіла Жанна, – і я ще подумаю, чи підійде для мого сина принцеса з такого напіввимерлого роду.

Антуан нарешті роздратувався.

– Як тобі важко догодити! Адже покійний король був здоровісінький, він загинув на турнірі. Хіба Валуа винні, що італійка Медічі погано ростить їхніх дітей?

– Скажи вже зразу й про ті ганебні звичаї, що вона принесла з собою до цього двору! – зажадала Жанна.

Хоч Антуан передчував подружню бурю, він не зумів приховати своїх почуттів. Все його тіло нездоланною солодкою млістю нагадало йому про ті втіхи, яких він зазнав із жінками при цьому дворі; і те можна було прочитати в нього на обличчі.

Жанна, щойно така лагідна й розважлива, раптом спалахнула й почала кричати та читати йому проповідь. Мовляв, ідолопоклонниці-католички люблять тільки плоть. А люди істинної віри чисті й суворі, і в руках їхніх залізо й вогонь, щоб вигубити гнилизну.

О господи, яви свій вид! [13]13
  «О господи, яви свій вид» – перший рядок гугенотського хоралу, звіршованого на тему псалма 67-го з біблійної «Книги псалмів» («Псалтиря»).


[Закрыть]

Може, голос її чути було аж у передпокої; так чи інак, а двері несподівано розчинилися, з'явилось кілька дворян-протестантів, і вони оголосили, що до замку прибув адмірал Коліньї[14]14
  Коліньї, Гаспар де Шатільйон (1519–1572) – відомий полководець, один із гугенотських вождів.


[Закрыть], він уже піднімається сходами, вже близько, ось він уже тут. Усі розступились, протестантський полководець увійшов і на знак вітання приклав руку до грудей. Король Наваррський навіть схилив голову перед цим старим чоловіком, а тим самим і перед партією, на чолі якої той стояв. Інші тільки використовували її для своєї вигоди, але в нього на гнівному й скорботному чолі лежала печать некорисливої мученицької суворості.

Жанна д'Альбре обняла адмірала. Саме його вона ще потребувала зараз, щоб цілком віддатися своєму запалові. Вона покликала всіх своїх людей, обох пасторів, сина й дочку. Сина вона підвела до адмірала, він поклав праву руку на голову Анрі й не знімав її, поки промовляв перший пастор. А той говорив зрозумілими кожному, недвозначними словами про недалеке царство боже. Наш час настає! Всі почули ці слова, байдуже, вимовлено їх чи ні. Люди штовхались у повнісінькому покої, кожен хотів наперед, уже вхопити, уже заволодіти – всією владою, всім багатством, та ще й на славу божу!

Другий пастор завів хорал: «О господи, яви свій вид!» За ним підхопили всі, і в співі тому лунало завзяття, надія, зневага до смерті й певність перемоги. Бо де ж це вони співали так голосно, де утверджували так зухвало свою справу? У власному домі королів Франції! У них стало на це зваги, і вони зважились!

Коліньї обома руками підніс принца Наваррського над головами, щоб малий на все життя увібрав у себе, затямив, що тут діється і що це за люди. Адже то складали велику присягу безстрашні борці за віру. Анрі поділяв їхні почуття, він був глибоко зворушений, бо бачив, що його матуся плаче, і теж заплакав. Зате його батько, боячись наслідків цієї прекрасної, урочистої сцени, звелів позачиняти всі вікна, і задуха в покої стала майже нестерпна.

Все це було досить небезпечне порушення меж дозволеного, і Жанна згодом сама те зрозуміла, чоловікові не довелося довго втлумачувати їй. Вона вирішила власкавити королеву Катерину якими завгодно поступками, бо навряд чи можна було сподіватися, що пані Катрін – так звали флорентійку при дворі – не доповіли про ту сцену. Та коли дві добрі приятельки побачилися знову, виявилось, що, одна нічого не знає про негожу поведінку другої або воліє вдавати, ніби не знає. Замість показувати Жанні свою недовіру, королева-мати попросила в неї допомоги проти своїх ворогів.

Найгрізнішу небезпеку для королівського дому становили Гізи, лотарінгський рід, що мав претензії на трон. Жанна розуміла, що проти них маленька родина Бурбонів вважається нестрашною. Гізи виставляли себе куди ревнішими католиками, ніж королева, та ще й були багаті. І те, й друге сприяло їхнім замірам, і вони вже почали вдавати з себе перед паризьким людом рятівників королівства. А вбогих наваррських володарів тут ніхто не знав, вони прибули з далекої провінції, до того ж єретицької й бунтівничої. Пані Катрін щоразу, побачивши Жанну д'Альбре, починала благодушно муркотіти, немов стара кішка, і Жанна почувала себе приниженою, одначе не виявляла того.

Вона була розумна й погоджувалась на все, чого хотіла від неї стара кішка. А та провертіла дірку в стіні свого кабінету й підглядала та підслухувала, про що розмовляють Антуан Бурбон з кардиналом Лотарінгським[15]15
  Кардинал Лотарінгський, Шарль де Гіз (1525–1574) – один із проводирів католицької реакції у Франції.


[Закрыть], чи не замишляють чого проти неї. І Жанна мусила підглядати й підслухувати разом з нею, хоч один з тих, за ким вони стежили, був її чоловік. Щоправда, річ була не в ньому, бо його ніхто не боявся; та якраз це й було найпринизливіше, хоча Жанна нічим того не виказувала. Стара кішка боялася глави роду Гізів, багатого кардинала, що міг підкупити всіх, хто їй служив, зокрема короля Наваррського. А втім, цьому досить було пообіцяти іспанські Піренеї – а потім не віддати; обіцянка ж нічого не коштує.

Катерина, а з нею й Жанна дізналися про багато інтриг, бо кардинал приймав у Антуановому покої, що здавався йому найбезпечнішим, ще й інших людей. Жанну дивувала чоловікова легковажність. Мабуть, він навіть не розумів усього; крізь дірку в стіні вона бачила по його обличчю, що думками він десь біля коханки. Для неї це була ще одна підстава не остерігати його, не викривати перед ним своєї приятельки Катерини. Жанна навіть постановила собі ніколи не спускатись до прилюдної сутички з Антуановою коханкою. Отак силкувалась вона вгамувати свою запальну вдачу, бо інтереси її сина й істинної віри вимагали, щоб вона жила у злагоді зі старою кішкою.

І все ж те, чого вона боялася, сталось: та жінка, дружина одного маршала, зустрілася їй і навіть зважилась відрекомендуватися, ще й чекала, що Жанна привітає її поцілунком. Попри всі свої мудрі постанови Жанна цього не стерпіла. Адже кожна година, яку проводив у обіймах цієї жінки, на її оголених грудях єдиний чоловік, за чию любов вона колись боролася, робила Жанну старішою й слабішою! Жанна обурено вп'яла очі в принадне, навіть вродливе обличчя суперниці. Вся облуда життя зринула перед нею, і їй здушило горло. І вона, хоч не хотіла того робити, повернулась до тієї жінки спиною і відійшла.

Але дружина маршала не схотіла проковтнути образу й не відступила. Коли королева Наваррська звернулася з привітанням до іншої, вона, стоячи поряд, сказала досить голосно, з бридкою, злісною міною:

– Ах, ти повертаєшся до мене задом? І поцілувати не хочеш? Присягаюся святим Іоанном, тим менше матимеш ти поцілунків від свого чоловіка: вони всі мені дістануться!

Жанні довелося заховатись у тісному гурті дам-приятельок, аби відійти пристойно. Бо її суперниця була жінка дебела, грізна, і сутичка могла скінчитися погано. Кілька придворних-чоловіків, що помітили ту сцену, теж заступили Жанну під час утечі.

Та аж пізніше ця пригода трохи не обернулася для неї справжньою небезпекою. Ще ніколи вона не бачила свого чоловіка такого розгніваного: він погрожував, що зречеться її, навіть ув'язнить, і Жанна знала, що під'юджує його не тільки полюбовниця. Завдяки дірці вона переконалася: кардинал Лотарінгський робить із бідним Антуаном що хоче, а кардиналова мета була усунути Жанну; адже тоді дім Гізів не матиме більше конкурентів, а протестанти втратять свою королеву.

Жанна чудово розуміла, що шукати захисту вона може тільки в Катерини. Обидві вони чули крізь дірку, як приятелі втовкмачують Антуанові, що він міг би одружитися з молодою Марією Стюарт[16]16
  Марія Стюарт (1542–1587) – дочка Якова V Шотландського. Виховувалася при французькому дворі, 1558 р. її одружено зі спадкоємцем трону, майбутнім королем Франціском II Валуа… Після його смерті повернулась на батьківщину і з 1560 до 1567 р, була королевою Шотландії.


[Закрыть]. То була вдова померлого найстаршого сина Катерини Медічі – одного з її синів, які по черзі називалися королями, тоді як правила державою вона. Катерина, як і Жанна, вважала, що цьому шлюбові слід перешкодити. Їй не потрібен був у родині дорослий чоловік, навіть такий, як добряга Антуан. Щодо цього обидві жінки порозумілись якнайкраще.

Катерині ця справа навіть нагадала про ще один намір – заручити свою дочку Марго з малим Анрі Наваррським. Вона відверто казала, що, коли прийняти в королівський дім найближчого родича, принца крові, й таким чином прив'язати його до себе, королівству з цього буде тільки користь. Один з її астрологів запевнив стару пані Катрін, що це, можливо, наймудріша з її постанов. На жаль, для таких заручин ще не наспів час – діти були занадто малі. Королева-мати засвідчила Жанні свою щирість, обнявши її; одначе в обіймах старої кішки Жанна аж затремтіла. Їй пригадалась одна чутка про цю добру приятельку. Пані Катрін буцімто отруїла одного зі своїх вельмож, щоб віддати його маєтки іншому. А Катерина тої самої миті, пригорнувши Жанну міцніше, сказала:

– Для своїх друзів я на все здатна.

Може, то була випадковість. Але, так чи інак, ці слова ще раз нагадали матері Анрі, як важливо будь-що зберегти прихильність цієї жінки. Та Жаннина душа надто палко повставала проти її власної розважливості, вона ніколи не могла довго триматись розуму. Хоч як намагалась Жанна затаїти свої справжні думки, правда несподівано виривалась на волю й озивалася вголос. І тоді хирлява королева Наваррська починала говорити владно і гордо, бо ж промовляла від імені істинної віри. Навіть тепер, під час цієї самої розмови, забувши всі страхітні чутки про пані Катрін, вона зажадала:

– Нехай Марго перейде у протестантство! Бо інакше мій син не зможе з нею одружитися.

Вона зовсім не передбачала, як сприйме це стара королева; а та лишилась так само приязна, і тон її став навіть іще більш довірчий. Вона зізналася, що й сама думає, чи не перейти з усіма своїми дітьми в нову віру! Може, протестанти все-таки сильніші, і вона тоді з їхньою допомогою поб'є Гізів! Про саму віру вона й слова не сказала, і Жанна почала їй за те докоряти; але Жаннина проповідь нітрохи не зворушила її доброї приятельки Катерини. Вона просто відповіла, що краще не розкривати карт, а приятелька нехай і далі слухає собі своїх пасторів, тільки при зачинених вікнах.

По цих словах вона відчинила вікно й попросила Жанну виглянути надвір. У саду бавились Марго й Анрі. Він гойдав дівчинку на гойдалці. Марго сьогодні була не в розкішній парадній сукні, а в легенькій, що роздималась за кожним розмахом гойдалки. Анрі сів на землю, і коли Марго пролітала над ним, гукнув:

– А я бачу твої ноги!

– Ні, не бачиш, – відказала згори Марго.

– Щоб я з місця не встав! – заприсягся він.

– Неправда.

– А товсті які!

– Зараз мені спини гойдалку!

Та Анрі не послухався. Коли гойдалка нарешті спинилась сама, Марго зійшла з неї, зіпершись на його чемно підставлену руку, а тоді з усієї сили ляснула його по щоці.

– Заробив, – сказав Анрі, скривившись від болю. А потім схопив краєчок її сукні й поцілував.

– Ну, годі! Знов починаєш! – крикнула вона сердито. – Ти весь час такий чемний, такий вихований, а я цього не люблю. Ось сьогодні ти вперше заговорив зі мною так, як слід.

– Бо тепер я знаю, що в тебе є ноги, як у всіх дівчат, тільки кращі.

– Нічого ти ще не знаєш. Ось постривай, нехай ми підростемо!

Марго замовкла й тільки дивилась на нього, ворушачи вистромленим між губами рожевим кінчиком язика. Личко її було схоже на персик, тільки не справжній, а намальований на порцеляні. Анрі ніяк не міг добрати, чи вона його дражнить, чи таки сердиться. Щоб уже впевнитися, він схопив її в обійми й силоміць поцілував. Марго аж дух перейняло, і вона щасливо засміялась.

– А ти цілуєшся краще за…

– За кого? – спитав він і тупнув ногою.

– Ні за кого, – ображено відказала вона.

Нагорі пані Катрін зачинила вікно, бо Жанна вже хотіла гукнути сина.

– Наші діти порозуміються, – зауважила огрядна з властивою їй добродушною іронією. Худорлява хворобливо зблідла, одначе стримала себе.

Та після цього вона ревно заходилась виховувати сина, як тоді, коли вони були ще вдома. Анрі давно вже не чув повчань, а тепер мати знов день у день утовкмачувала йому, щоб він ні на мить не забував, що вони прибули у ворожий край, самі проти всіх, боротися за свою віру: захищати її, поширювати, висміювати обідню, зображення святих і ще багато чого такого. Анрі вірив у матір, і все, що вона казала, відразу поставало перед ним як живе. Про Марго вона не згадала й словом – мабуть, Жанна соромилась тієї сценки, яку бачила з вікна, і була лиха на Катерину, що їй ту сценку показала.

Та Анрі й сам усе зрозумів; нечисте сумління підказало йому, що має на увазі матуся, і він несподівано заявив маленькій Маргариті з таким виразом, що вона аж злякалася: про її ноги більше мови не буде, бо ті ноги колись горітимуть у пеклі! Марго відповіла, що не вірить, але насправді перестрашилась і згодом спитала в матері, що ж їй діяти.

Перша розлука

Пані Катрін ще й іншими шляхами довідувалася про Жаннині інтриги. Це було неважке діло, бо Жанна не дуже стримувала свого малого сина. Сама протестантка ще силкувалася бути терплячою та обережною, але від Анрі вона такого зовсім не вимагала, якраз навпаки. Вона покладалась на те, що істина недоторканна, коли виходить із дитячих уст.

Анрі був радісінький догоджати любій матусі, та ще в таких речах, що тішили і його самого, як-от брати на глузи католиків. Він уже встиг зробитися ватажком у хлопчаків і зумів утлумачити їм усім, що нема на світі нічого кумеднішого, ніж єпископи та ченці. Незабаром у його ватазі було вже трохи не все юне покоління двору, і навіть королева-мати не здогадувалася про справжній розмах змови, бо хто ж би наважився сказати їй, що до тієї змови причетні і її сини. Найперше Анрі підбив на нову забавку – перевдягатись духовними особами й у такому вигляді бешкетувати по всьому замку – найменшого з трьох принців. Вони зухвало перебивали поважні наради, сполохували коханців, та ще й вимагали, щоб їм цілували хрест. Для них то був справжній веселий карнавал, хоча осінь – пора зовсім не карнавальна.

Найменший принц, що мав титул герцога Алансонського, був у пустощах найзавзятіший – правда, він і втікав перший. Але й другий Анрі, монсеньйор, теж, звичайно, захотів бавитись, як усі, а нарешті того ж таки закортіло й Карлові Дев'ятому, християнському королю, главі всіх католиків. Він перебирався єпископом і лупцював загнутою патерицею придворних панів і дам, а вони з шаноби терпіли все. Сміятися цей підліток не вмів, він тільки бліднув на виду, поглядав скоса ще підозріливіше й розпалювався так, що йому аж зле робилось. А хто стояв обіч і невинно радів із того, що підстроїв? Хто ж, як не Анрі Наварра.

Придворні називали малих змовників «пустунчиками» й удавали, ніби вважають усе те за милі жарти. Від пані Катрін усе приховували, поки одного разу перед її дверима зчинився якийсь ґвалт, і в неї майнула думка, що це прийшли по її душу. В покої саме не було нікого, крім одного кардинала-італійця, і той уже роззирався, куди б сховатись. Та враз двері розчинились, і увійшов віслюк, а на ньому сидів верхи Анрі Наваррський, убраний у червоне, з усіма знаками високого церковного сану. За ним сунуло багато вельможних юнаків у гостроверхих шапках, з понамощуваними животами, в чернечих рясах усіх орденів; підганяючи острогами своїх віслюків, вони почали гасати по залі, виспівуючи літанії. А котрі не мали віслюка, ті стрибали на спину товаришам, щоб теж їхати верхи, і багато їх падали, перекидаючи меблі; в обшитій панелями залі аж гуло від співу, зойків, тріску дерева, тупоту копит та реготу.

Королева-мати спочатку теж була засміялась – хоч би тому, що побачила не вбивць. Та коли нарешті вгледіла власних синів – хоча принци воліли б не попадатись їй на очі,– терпець їй урвався. Одначе вона нічим не показала того. Вона вдала, ніби тільки прикидається розгніваною, по-материнському суворо нагадала хлопцям, що треба поважати святощі, й звеліла їм знайти собі якусь іншу розвагу. До синів вона окремо звертатись не стала. Лише малого Наварру добродушно ляснула по щоці.

І все ж відтоді Катерина вже знала, чим дише насправді її приятелька Жанна. Сталося це восени, в той самий час, коли обидві приятельки провертіли дірку в стіні. Тепер Катерину цікавило одне: наскільки небезпечною може стати протестантка; а це виявилось аж у січні, коли Жанна цілком відверто поїхала до Парижа, щоб підігріти завзяття своїх одновірців і розворушити їх. Катерина дозволила їм прилюдні проповіді, і зразу королева Наваррська зловжила наданою свободою. Катерина змовчала і далі ставилась до Жанни як до вірної приятельки; вона завжди любила вичікувати до останку. І коли нарешті вирішила, що настав час утрутитись, то зробила це не особисто: накази її передав бідолаха Антуан, ще й гадаючи, ніби то його власні. Жанна мала залишити двір, а що найгірше – без сина.

Батько залишив Анрі в Парижі, щоб він ріс не під материним впливом і став добрим католиком. Ще й двох років не минуло, як той самий батько хотів зробити з нього доброго гугенота. Анрі чудово пам'ятав це, але вголос казати не важився, боявся – і за батька, і за себе. Він уже здогадувався, що в житті існують сильніші мотиви вчинків, ніж проста щирість. Коли мати прощалася з ним, він заплакав – ох, якби вона знала, як гірко і за чим! Йому було шкода її; він не жалів так навіть себе. Адже він завжди найбільше вірив у неї: спершу мати, а вже потім – їхня віра.

І ось Жанна схлипнула, поцілувала сина ще раз – востаннє дозволили їй, – а потім поїхала туди, куди послали її вороги; а його проти її волі віддали до католицької школи. Жанна, правда, зібралась на силі й суворо, грізно застерегла сина, щоб ніколи не ходив до обідні, а то вона не зробить його спадкоємцем трону. І він пообіцяв їй, що не ходитиме, й заплакав із щирого серця, ладний триматися правди й добра; але не тому, що вважав їх найпевнішими, – ні, це для нього вже минулося. Його люба матуся йшла у вигнання за істинну віру. А батько зрікся тієї віри і, певне, зробив так, бо мусив. Батько й мати вже не любили одне одного, вони ворогували між собою і змагалися за нього, і все то були дуже непрості речі, він це відчував. Якби пані Катрін справді мала горб, пазурі, червоні очі й носа з капкою, тоді б усе легко було зрозуміти. А так маленький хлопчик опинився сам перед непевним, небезпечним світом і незабаром мав у нього вступити!

Його віддали до Collegium Navarra[17]17
  Наваррського колегіуму (лат.).


[Закрыть][18]18
  Наваррський колегіум – школа в Парижі, заснована 1304 р. за заповітом королеви Франції Жанни Наваррської для сімдесяти бідних дітей. Згодом стала школою для дітей аристократії.


[Закрыть], найаристократичнішої паризької школи, де вчились і королів брат, що мав титул монсеньйора, і їхній одноліток із роду Гізів[19]19
  …їхній одноліток із роду Гізів – герцог Анрі Гіз (1550–1588) – проводир католицької реакції під час гугенотських війн у Франції, один із організаторів Варфоломіївської ночі. Прагнув посісти французький трон. Убитий за наказом короля Генріха III.


[Закрыть]. Обох звали так само, як принца Наваррського, і всіх їх разом кликали «троє Анрі».

– А я знову не був на обідні,– гордо заявив принц Наваррський двом своїм тезкам, коли всі троє зійшлись на самоті.

– Ти сховався.

– Це вам так розповіли? Брешуть вони! Я їм у вічі сказав усе, що думаю, і вони мене злякалися.

– Ого! Роби й далі так, – порадили хлопці, і Анрі в запалі не помітив, що вони під'юджують його навмисне. Він запропонував:

– Давайте знов, як тоді, поперебираємось, понадягаємо єпископські митри й посідаємо на віслюків.

Хлопці вдали, що згодні, а тоді виказали його ченцям-учителям, і наступного разу, коли він відмовився йти до каплиці, його відшмагали й таки повели туди. На тому поки що обійшлося, бо Анрі заслаб: він так хотів цього, що його бажання справдилося.

Під час хвороби біля ліжка Анрі сидів Бовуа – єдиний з людей його матері, якого вона зоставила при сині. Той Бовуа не забарився перекинутись до ворогів своєї королеви, і Анрі помітив, що за хлосту, яку він дістав, треба дякувати не тільки тезкам-принцам; цей шпиг теж виказав його.

– Ідіть геть, Бовуа, я не хочу вас бачити.

– І листа від вашої матері, королеви, теж не хочете прочитати?

І тоді хлопець, на превеликий свій подив, дізнався, що його люба матуся висловлює цьому зрадникові своє задоволення й подяку, бо він повідомляв її про все, що діялося тут. «Підтримуйте мого сина, хай опирається, і не давайте йому забути істинної віри! Ви слушно робите, що деколи доносите на нього ректорові, щоб його карали. Цю жертву він повинен принести, бо лиш так ви зможете лишатися при ньому, а я – сповіщати через вас любого мого синочка, що я збираюся робити».

Далі в листі було ще багато чого, проте Анрі мусив спершу роздивитися чоловіка, що сидів край ліжка. Він думав, що ніколи ще не бачив такого, а тим часом біля нього просто досить огрядний добродій із широкими вилицями і плескатим носом. Видно було, що він багато п'є; Анрі й гадки не мав, ніби в ньому може таїтися щось незвичайне. А це, як виявилося, чоловік хитрющий і спритний, хоч на вигляд такий простак, і все ж – вірний слуга!

Пан де Бовуа краще вмів читати з обличчя принца Наваррського, ніж той з його обличчя. Його тьмяні очі на мить ожили, і він лагідним голосом пояснив:

– Навіщо всім знати, хто я такий.

– Та ви, мабуть, і самі цього не знаєте, – хутко відповів восьмирічний хлопчик.

– Уся річ у тому, щоб утриматись там, де ти хочеш бути, – сказав немолодий уже чоловік.

– Я це затямлю, – почав був Анрі й хотів ще сказати: «Але вам я вже ніколи не довірятиму», – та не встиг. Бовуа несподівано забрав у нього материного листа – вихопив неймовірно спритним, невловимим рухом – і сховав. Тоді сказав уже зовсім інакшим голосом:

– Завтра ви встанете й самі підете до обідні. Раджу вам так зробити, бо ви ще кволий і вам буде важко витримати різку, а чого ж ви ще можете заробити, коли не слухаєтесь.

Бовуа розводився про це доти, доки Анрі почув за дверима, під якими стояло ліжко, човгання чиїхось ніг. Він не повернув голови, а вдав, ніби плаче, і так вони обидва перечекали, поки підслухач не пішов. Потім Жаннин повірник квапливо, пошепки, поки ніхто не заважав, переказав принцові, що було далі в материному листі.

Жанна д'Альбре розпочала не більш не менш як відверту усобну війну по всій країні. Вона вже не жаліла свого чоловіка, а отже, й нікого. Їй потрібні були солдати й гроші для її дівера Конде[20]20
  Конде, Людовік (Луї) де Бурбон, принц (1530–1569) – родоначальник роду Конде, рідний брат Антуана де Бурбона. Один із політичних проводирів і військових керівників гугенотів.


[Закрыть] – великого вельможі, що не розрізняв своєї особистої могутності й могутності віри. Але Жанні до цього було байдуже, аби тільки він став на чолі протестантського війська. У графстві Вандом, куди її заслали, вона звеліла грабувати церкви. Щоб добути грошей, ішла навіть на осквернення домовин, і то не будь-чиїх, а чоловікової рідні. Ніщо не лякало її, ніщо для неї не існувало, крім власної волі.

Слухаючи ці звістки, син ніби чув її голос, ніби материні уста палко промовляли у нього над вухом, хоч то був хапливий шепіт чужого чоловіка. Анрі вмить схопився з ліжка, він був уже здоровий. Відтоді він знову терпів усякі прикрощі, аби лиш не ходити до обідні. Часто він, життєрадісний з природи, забував усе й весело товкся та галасував з іншими хлопцями, не помічав високого темного муру довкола шкільного подвір'я, був вільний, почував себе переможцем. Він щиро вірив, що незабаром вороги прийдуть до нього й благатимуть принижено, щоб заступився за них перед своєю матусею, випросив для них пощаду.

Та вийшло не так. Жанну розбито, їй довелось утікати, але її син не став дожидатись такого кінця. Він стійко опирався від самого березня, одначе першого червня здався. Батько сам повів його до обідні, Анрі заприсягся, що буде щирим католиком, дорослі лицарі ордену цілували його, як свого сподвижника, і Анрі навіть пишався тим. А за кілька днів його матуся поквапно відступила; про те сповістив його Бовуа – сповістив докірливо, хоча сам радив Анрі ще до поразки протестантів перейти в католицьку віру. Втікаючи від ворогів, Жанна з країв на північ від Луари пробилась на свої землі під постійною загрозою, що її захопить генерал Монлюк[21]21
  Монлюк, Блез де Ласеран-Масенком (1499–1577) – французький полководець, маршал Франції з 1574 р. Бувши за правління Карла IX намісником у провінції Гіеннь (південний захід Франції), жорстоко утискав там гугенотів.


[Закрыть], якого Катерина послала в погоню за нею.

З якою тривогою думав син про матір під час тієї втечі, як линуло за нею його серце! Він же не послухався її, зрадив, і чи не від того все її нещастя? Їй самій він не важився писати, а посилав листи одному з її придворних, і кожен з тих листів був криком збентеження й болю. «Ларшане, я так боюся, щоб з королевою, моєю матір'ю, не сталося чогось лихого!»

Так було вдень, але вночі дитина спить, і сняться їй пустощі. Адже навіть у денні години Анрі часом бавився й забував про все – і про нещастя, і про те, який він мізерний у цьому світі. Тоді він робив те, в чому ніхто, ніяка недоля не могла йому перешкодити: поборовши котрого-небудь учня, ставав йому коліном на груди. А потім, посміявшися з нього, відпускав. То була помилка – той, кого пощадили, завжди злопам'ятливіший, ніж той, кого покарали. Але цього Анрі довіку так і не зрозумів по-справжньому.

Товариші в школі не дуже його любили, хоч він умів і настрашити, й насмішити. Йому хотілося, щоб вони й поважали його, й сміялися з його витівок, але він не помічав, що коли вони сміються, то вже його не поважають. Він удавав перед ними собаку або, на їхній вибір, швейцарця чи німця: адже міжусобна війна привела чужоземних найманців до Парижа, і він бачив їх. А то якось вигукнув: «Давайте гратись в убивство Цезаря!» Анрі-монсеньйорові він сказав: «Ви будете Цезар». А Анрі Гізові: «А ми з тобою вбивці». І поповз по землі, показуючи товаришеві, як треба підкрадатися до жертви. Анрі-монсеньйор перелякався, закричав і кинувся навтікача, але обидва переслідувачі вже насіли на нього.

– Що ти робиш? – раптом спитав син Жанни, – Йому ж боляче!

– А як же ще його вбивати? – відказав Гіз. Та Цезар тим часом вивернувся з-під нього і, опинившися зверху, почав немилосердно його лупцювати. Наваррі довелося тримати Валуа, щоб той не замордував Гіза.

Анрі волів би вже блазнювати. Ті двоє не розуміли, що можна битись і водночас не брати цього до серця. Його гра тільки тішила, а вони розлючувались по-справжньому і горлали: «Убий його!»

Він був нижчий за більшість своїх однолітків, мав смагляву шкіру, а волосся русяве, його обличчя й очі були жвавіші, ніж у них, а розум теж меткіший. Іноді всі вони обступали його й розглядали з подивом, ніби щось зовсім чудне: муштрованого ведмедя чи мавпу.

Хоч як його захоплювала буйна уява, він міг несподівано побачити правду; а товариші запитливо перезирались, вони не розуміли, що він каже, бо мова його надто збивалась на рідну говірку. Обидва його тезки якось помітили, що він замість «тарілка» вимовляє «талірка», але не поправили його, а навпаки, самі почали при ньому казати так. Він, звісно, відчував, що вони мають якусь спільну перевагу над ним. У ту пору йому часто снилися сни. Про що? До ранку він забував. Аж коли Анрі збагнув, що нудьгує за домівкою, нудьгує страшенно, нестямно, він здогадався, що йому сниться щоночі: Піренеї.