Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 47 страниц)

«Налагоджується», – думає Анрі; він сам дбає про те, щоб такі листи й розмови ходили по краю. Довіра незнайомих людей дуже важлива: вона може змінити навіть факти. От якби, приміром, людям здавалося, що в цьому краю є тільки одна віра, як багато можна б тоді зробити! У його війську були перемішані католики й гугеноти, і він дбав про те, щоб цю новину помітили і як слід оцінили. І серед його придворних у Нераку було не менше католиків, ніж протестантів; більшість дворян служили йому не за платню, а з відданості йому та його справі, і всіх їх він привчав до взаємної пошани й миролюбності – не завжди з однаковим успіхом. А самому королю його Роклор і його Лаварден[115]115
  Лаварден, Жан де Бомануар, маркіз де (1551–1614) – сподвижник Генріха IV. 1595 р. став маршалом Франції.


[Закрыть] були так само близькі, як і його Монгомері[116]116
  Монгомері, Жак, граф де Лорж (1550–1609) – учасник релігійних війн, сподвижник Конде. Бився у війську герцога Анжуйського у Фландрії.


[Закрыть] та його Люзіньян; він неначе вже й не пам'ятав, що останні двоє однієї з ним віри, а перші двоє – ні.

Е, він це добре пам'ятав – і все ж знаходив відвагу навсупереч загальній думці й усіма визнаній істині вголос заявляти: «Хто виконує свій обов'язок, той однієї віри зі мною, а я однієї віри з відважними й добрими». Так він і казав, і писав у листах, хоч із цих слів могли сплести йому сильце. Але в нього позаду були Лувр, довга неволя, брехня, смертельний страх: він згадував різанину в ім'я віри. Якраз він міг би зненавидіти все людське. А він натомість спирався лиш на те, що мало об'єднати всіх людей, тобто на відвагу й добрість. Звичайно, він не був такий наївний. Що люди відважні – це так. Навіть у Луврі більшість нас були відважні. А чи добрі? Досі майже всі остерігаються показувати свою добрість. Бо для цього потрібна не тільки відвага, а ще й мужність. Але він принаджував людей і сам не помічав чим: тим, що свою добрість присмачував хитрістю. Люди не зневажають лагідності й терпимості, коли почувають, що їх перехитрили.

Мир у королівстві знову не клеївся. Той мир названо ім'ям монсеньйора, брата короля Франції. Монсеньйор, уклавши його, став уже не герцогом Алансонським, а герцогом Анжуйським і побагатшав на сто тисяч ліврів ренти. Навіть платню його німецькому військові сплатив король, проти якого воно воювало. Монсеньйор міг би вже й угамуватись, одначе так і не спромігся на це за своє коротке життя. Ні, він знову подався до Фландрії[117]117
  …він знову подався до Фландрії…– Вільгельм Оранський і Генеральні штати в 1578 р. закликали до Нідерландів Франсуа Анжуйського для боротьби з народним рухом і селянською війною, що спалахнула у Фландрії після 1577 р.


[Закрыть], захотів стати королем Нідерландів і з того трону простягти руку до руки королеви Єлизавети Англійської, що їй тим часом минув уже сорок п'ятий рік. З цієї пари – довгоногої королеви та її «італійчика», як називала вона Двоносого, – чимало сміялись вечорами в Нераку, коли губернатор зі своєю таємною радою за келихом вина обговорював новини. А взагалі той мир, що йому дали ім'я монсеньйора, не клеївся. Парижани навіть не прийшли, коли король Франції влаштував, фейєрверк. Ліга зухвалого Гіза все підбурювала народ, і дуже мало було в королівстві столів, сідаючи за які, люди не питали сусіда про його віру. Тому король Франції скликав у своєму замку Блуа збори всіх станів[118]118
  …король Франції скликав у своєму замку Блуа збори всіх станів. – У грудні 1576 р. в Блуа були скликані Генеральні штати – найвища станово-представницька інституція середньовічної Франції. На цих зборах Генріх III оголосив, що в його державі може існувати тільки одна релігія.


[Закрыть]. Протестантські депутати не поїхали туди – вони аж надто добре знали, як там уміють обдурювати. Але король Наваррський звелів писати, послання про мир своєму дипломатові, панові дю Плессі-Морнею, а головне – писав і сам.

Усі інші мали єдиний клопіт – як нашкодити одні одним: і протестанти, й католики. Другі, сильніші, закликали до насильства, перші – вимагали гарантованої безпеки. Та слабшому слід не наполягати на своїх правах, а кликати до терпимості й доброти: під захистом цих двох чеснот він легше набереться сили. А чеснота, поєднана з силою, знаходить більше прибічників, ніж сама чеснота або сама сила. Анрі й його посол були згодні щодо мети і йшли до неї одним шляхом. Своє послання зборам станів Морней підсунув одному добромисному католикові, ніби той сам його склав, тим часом як то був витвір благочестивого й хитрого Філіппа дю Плессі. Анрі ж зі свого боку власноручно написав туди, що він просить бога відкрити йому, котра віра істинна. Тоді він служитиме їй, а фальшиву виганятиме з королівства, а може, зганятиме й з усього світу. На щастя, бог поки що не послав йому ніякої звістки про це, отож не було небезпеки, що Анрі муситиме віддати свої укріплені міста.

Проте він робив усе, що лишень міг, щоб не спалахнула знов усобна війна, – і коли король Франції відрядив до нього послів, негайно виїхав їм назустріч. Ті посли мали вмовити його, щоб він повернувся в католицтво, і то в мурах його вірного міста Ажена. Один з них був той самий Війяр, що не впускав його в Бордо, другий – родич Анрі архієпископ Бурбон, але найбільше ваги мав третій, бо то був державний скарбник Французького королівства. Анрі прийняв їх усіх разом, потім кожного окремо. Бо хтозна, що котрий може ще сказати віч-на-віч, надто коли йдеться про гроші. На спільній нараді архієпископ почав нарікати на страждання народу, і Анрі заплакав, але собі подумав, що страждання народу – це його страждання, а не пана архієпископа, і якраз через це йому призначено стати королем Франції. А щодо цього, звісно, його напоумив сам бог. І тому він того самого дня послав загін узяти приступом ще одне місто. Добряга Війяр забрав звідти військо, щоб з достатньою охороною зустріти свого губернатора. «Моя маленька перемога! – потай радів Анрі; він не переставав плакати, але хто ж відрізнить сльози радості від сліз скорботи? – Моя маленька перемога!»

Маркіз де Війяр не забарився з помстою. Якось Анрі грав у «довгого м'яча» на подвір'ї свого замку, з чотирьох боків оточеному високими будівлями. Оздоблені вікна, прегарні колонади понад фасадами, широкі, розкішні подвійні сходи вниз, до річки й садів, – усе це його предки вибудували ще двісті років тому, і ту пишноту стережуть чотири грубі наріжні вежі. Але вартові на вежах, звичайно, можуть забавитися з дівчатами, а тим часом ворог скрадається від куща до куща, потім поза будинками – від одного до другого. А в глухому подвір'ї Анрі жбурляє довгастого шкіряного м'яча. Якби він ту хвилину сидів за обідом, то у вузенькому закапелку, зробленому в товстій стіні їдальні, тулився б дозорець і оглядав усю околицю, чи не видно де чого підозрілого. Ніколи не слід забувати про таку осторогу; та тепер уже запізно. Лунають жалібні зойки, ворог удерся крізь четвертий фасад, там уже вхопили когось за горлянку. Гравці у м'яча беззбройні. Поки друзі Анрі втікають сходами до річки, сам він зникає в будинку, і скільки не шукали його там вороги – та марно,

Chateau de la grange[119]119
  Замок із стодолою (франц.).


[Закрыть]

Він тікав попід ногами в шукачів, тоді попід містом, тоді попід ланами. Підземний хід, у який він помацки спустився, був дуже старий, і ніхто на світі, крім Анрі, вже не знав про його існування. Він розшукав кресало й каганець і при його слабенькому світлі обминав ями та завалені місця. Дорога цього разу здалась йому не така довга, як раніше, бо він весь час думав про ворогів, що спіймали облизня. Правда, дихати під землею було важко; зате ж на виході з цієї нори його зустрінуть дві ніжні руки – а в які руки він щойно ледь не попав! І ось нарешті знову сходинки. Анрі погасив каганчик і підняв ляду.

– Обережно! – закричав жіночий голос. – Обережно, там мої голуби!

Жінка, що кричала, тільки-но скрутила голівки кільком голубам і поклала їх долі, якраз на тому місці, де тепер вилазив з-під землі якийсь упрілий і страшенно брудний чоловік. Його засліпило денне світло, і він не впізнав, хто це перед ним – Флерета, дівчина, яку він кохав у вісімнадцять років, а їй тоді було сімнадцять.

Вона не злякалась, коли він виліз із землі, але так само не впізнала його: і через те, що він був такий брудний, і взагалі його обличчя дуже змінилось від усього пережитого, а крім того, він запустив борідку. Лагідні, ласкаві очі напевне виказали б його, та він їх примружив, і тому Флерета його не впізнала. Вона й сама змінилася: обличчя зробилось повне, широке, та й стан потовщав. Розсердившись за виваляних у піску голубів, вона вперла кулаки в боки й почала лаятись. А він засміявся, відповів жартом і відійшов до криниці, щоб трохи причепуритись. Колись давно інша криниця віддзеркалювала їх обох, і вони втопили в ній свої прощальні погляди й останні сльози перед розлукою. «Коли ми вже зовсім постаріємо, ця криниця ще пам'ятатиме нас, і навіть тоді, коли ми вже повмираємо». Це правда; і багато пізніш люди показуватимуть її одне одному й пояснюватимуть: «Отут вона втопилась, та Флерета. Вона ж так його кохала!» Вже тепер більшість гадає, що її нема живої, бо таке прекрасне кохання повинне жити само собою, окремо від людей, що встигли перемінитися.

Переміна… Він умився і, не озираючись на дівчину, обтрушує з пліч землю. А вона спостерігає, як із-під бруду з'являється на світ справжній пан. Зараз він зайде в невеличкий замок, по сходах підніметься до дами, що тут живе, в покої кохання, де на стінах понамальовувані жінки з риб'ячими хвостами, а з кутків визирають голівки янголів: одна ласкава, а друга сувора. Зі стелі покоїка сяє сонце, бо Христос – це сонце справедливості, як там і написано: Флерета сама читала той напис. Вона підбирає з землі голубів. Анрі саме обертається до неї, але вона вже не дивиться на нього. Над ними бринять у повітрі забуті слова. Небо дуже ясне, з нього ллється сріблясте світло, а літні вечори такі лагідні. Анрі й Флерета ще раз у житті опинились удвох – на подвір'ї між хлівами та повітками. Він міг би обняти цю незнайому дівчину, що стоїть нахилившись, і повести за стодолу. Йому справді спадає таке на думку – але, може, з вікна вгорі дивляться. І він поспішає нагору. А вона несе голубів на кухню. На подвір'ї вже нема нікого, а в повітрі досі бринить луна забутих слів: «Ти щасливий зі мною?» – «Такий щасливий я ще ніколи не був!» – «То згадуй мене, хоч як далеко поїдеш, – і цю комірчину, де пахтіло садом, коли ми тут кохалися». – «Тобі сімнадцять років, Флерето». – «А тобі вісімнадцять, любчику. Коли ми вже зовсім постаріємо…»

Чути голоси наймитів, що йдуть з поля. І повітря вже не бринить.

У саду

Дивно, але напад на замок губернатора не минувся його намісникові безкарно. Як довідались у Нераку, король Франції не пробачив йому цієї вихватки. Чи, може, то саме невдача з нападом врешті-решт коштувала бідоласі Війярові й самої посади? Дворянство обурилось на нього – не тільки тут, а й у сусідній провінції Лангедок, губернатор якої Дамвіль уклав з Анрі спілку. Дамвіль був чоловік поміркований, належав до «політиків» і радо робив щось для встановлення миру між віровизнаннями. Якби тільки невчасна миролюбність не була річчю, що може коштувати посади! Правда, Війяр мав ось-ось злетіти зі своєї за те, що перебрав міру в протилежному. Найдужче нападався на нього один із найвпливовіших у провінції людей – маршал Бірон. Він інтригував проти Війяра ще дужче, ніж було відомо Анрі, хоча той знав таки чимало.

У Анрі тим часом був не один клопіт. Він не тільки хотів домогтися від двору, щоб його намісника скинули, а ще й палко жадав, щоб його люба сестриця приїхала до нього, та й без своєї коханої дружини, королеви Наваррської, більше не міг жити. Бувало, що він і справді нудьгував за Марго: тіло ніколи не забуває назовсім колишніх пестощів. Та частіш він думав про те, що добре було б, якби його піддані-католики бачили поруч із ним сестру короля Франції: тоді б навіть брама Бордо розчинилась перед ним. Ну, а щодо маленької Катрін – ох, сестричко, хоч би вже ти скоріш була тут, зі мною! Ти б милувалася моїми теплицями, вчила говорити моїх папуг, слухала нових пташок – канарок: ти ще ніколи не чула їхнього прегарного співу, Катрін! До того ж моя сестричка така ревна гугенотка, і її присутність відразу поліпшить мою репутацію серед наших одновірців, а то вона тепер, на жаль, не дуже добра.

Було так, звісно, через те, що він знався з багатьма жінками. Але, по-перше, їх же й є багато, вартих того, щоб їх любити, – кожну по-своєму, одну за п'янкий дух, а другу за чистоту квітки. У тієї паняночки підозрілива мати, і Анрі їде верхи цілу ніч, щоб побачитися з нею вдосвіта. А дівчину в будь-якого селюка відбити легше. А є ще й дружина вугляра: він живе у лісі, й до нього заїздили придворні, коли вибирались пополювати. Та жінка любила свого короля безтямно, та й він її досить палко, щоб одного разу примусити всю мисливську компанію – і панів, і слуг – чекати надворі під дощем, поки він у хатині кохався з нею. Знаєте ж оті спалахи жаги, що минають без сліду. Та хай там як, а через двадцять років король надав вугляреві дворянство. Він, певне, ще пам'ятав лісову хатину й звідані там незабутні втіхи. Бо через жінку він найтісніше зв'язаний з народом. Король пізнає його в ній, володіє ним і віддячує йому.

По сестру він послав до Парижа не кого іншого, як свого вірного Фервака. Хоча цей поштивий чолов'яга колись і зрадив його, але він-таки покинув і короля Франції, а хто може бути надійніший за того, кому вже ніхто не довіряє? Фервак і справді провіз принцесу живою й здоровою крізь усі небезпеки, але вона недовго лишалася в Нераку: брат сам відвіз її до По, бо там і віра, й звичаї були суворіші – навіть у нього самого, коли він туди навідувався. У По, де їх обох виховувала їхня люба матуся, його бачили тільки з сестрою, під зеленими деревами їхнього дитинства. За містом стояв прегарний замочок, оточений високими деревами; туди часто вибиралась Жанна, коли хотіла посидіти з дітьми в свіжому холодочку, і шелест листя відлунював у її душі диханням бога. Адже природа – це таємниця Вічного, одна з його таємниць. Садівники служать богові, як і священики, тільки під іншим знаком. Садівник короля Наваррського звався Шантель, і Анрі любив розмовляти з ним, як з мудрецем, і домочок поставив йому новий. А головна алея в саду звалась «Пані» – на честь Жанни. Там і прогулювались її діти. Брат нахилився до сестри, а вона думає:

«Як ми загаялись! Уже вечір. А сад сьогодні здається нам темнішим, присмерк тихо виносить його з простору й світового ладу. Навіть кам'яна жінка, що ллє воду зі свого дзбана, ніби облита кольором присмеркових кущів і втратила свій привілей – бути білою й світитися. Всі ми, як християни, між собою рівні, і ця істина особливо правдива у вечірню годину. Звичайно, я, його сестра, повинна вбачати в ньому свого владаря, але тут він не настільки владар. Сказати йому? Не хочеться мені таке говорити і трохи страшно. І все ж мене щось спонукає поговорити з ним про той горезвісний бал в Ажені».

– Брате!

– Що, сестричко?

– Такі негарні чутки ходять.

– Це ти про бал в Ажені.

Вона так злякалась його слів, що аж зупинилася. Звичайно її кульгавість була майже непомітна, вона навіть могла танцювати. Але в цю хвилину вона б закульгала. А брат квапливо провадив:

– Я знаю ті балачки, звісно, знаю. Їх розпустили тільки для того, щоб я зі своїми дворянами-протестантами залишив місто. Я спершу, коли втік із Лувру, хотів там оселитись. І зразу духівництво почало з амвонів підбурювати люд проти нас. Пан де Війяр теж розпускає наклепи. А найгірше вигадали дами-католички просто для забавки. Слід тобі знати, що багато жінок люблять тішитися тим, чого насправді не було.

– Облиш, брате. Скажи мені, чи правда, що на балу в Ажені, коли в залі було повно міських дам, ти й твої дворяни несподівано погасили всі свічки й лампи?

– Ні. Я б так не сказав. Я, правда, помітив, що в великій залі стало трохи темніше. Може, кілька свічок одночасно догоріло. А буває, що на полум'я дмухають просто з пустощів, – і хтозна, чи не самі дами те робили!

Тоді вже Катрін розгнівалася.

– Щось ти дуже багато заперечуєш. Краще б ти менше відмагався, тоді б мені легше було повірити. – Це говорила вже не наївна, недосвідчена дівчина, не тим дитячим голоском із високими нотками ляку на кінці слів. Тепер була черга Анрі злякатися: до нього зверталась його сувора мати. Навіть бачити різницю йому було важко, бо вже зовсім смеркало. І він признався в усьому, як хлопчисько:

– Мої дворяни хотіли тільки поцілувати дам у темряві. І жоден з них не хвалиться, що збезчестив свою. Правда, нагода така була, і навіть охота. А потім, звичайно, всі почали відмовлятися, коли вибухнув скандал.

– То-ось як ви, поводитеся! – сказали Жанна й Катрін. – Оце ті суворі звичаї, що їх ти повинен оберігати на нашій батьківщині? Де там, ти волієш показувати тут людям, чого навчився у Луврі, у ворогів нашої віри!

Йому аж дух перехопило. Те, що він мав почути далі, зачіпало вже його особисто.

– Мало того, що декотрі з тих збезчещених дам померли з переляку й сорому, так ти наробив ще й інших нещасть – по всьому краю, де ти їздиш, зводиш жінок. Я не буду їх тобі називати й перелічувати – ти їх сам добре знаєш. Краще я нагадаю тобі, що треба любити бога, а не жінок.

Він мовчав. Проповідь, що почалася з цього, треба було вислухати до кінця.

– Насамперед ми повинні привчити свої серця до послуху перед господом. Починати слід із цього, а щоб вийшло якесь пуття, серцю мають помагати очі, й руки, й ноги – все. Жорстокі руки свідчать про те, що серце сповнене зла, а безсоромні очі – що воно зіпсуте.

Вона ще довго говорила дуже мудро й гарно. Принцеса Катрін отримувала листи з Женеви й зберігала в пам'яті їхній зміст, хоча їй самій недовго вже лишалося діяти згідно з їхніми настановами. Її брат Анрі плакав у темряві. Сльози текли в нього легко, навіть через те, чого вже не можна змінити, та й не хочеться міняти. Але в цю хвилину він плакав не тільки через власну натуру, а й через близько споріднену своєї любої сестриці. Ревне благочестя змушувало бідолашну переборювати своє кохання до кузена Шарля Бурбона, який поки що полював на вепрів. Та коли він нарешті з'явиться власною особою, тоді Катрін і незчується, як станеться те, чого не вернеш! Кінець її дитячої невинності – ось що оплакував брат. А з другого боку він вважав цілком природною річчю те, що невинність його сестри колись має минутися. Трохи співчуваючи їй, а трохи погоджуючись, обняв він Катрін і поцілунком перервав найкращу її фразу. А потім повів її в дім.

А що всяка ніжність, навіть до своєї плоті й крові, і кожен душевний порух має свою грошову ціну, то принцеса Катрін уранці отримала від свого любого братика в подарунок невеличке містечко – яке, щоправда, ще йому не належало. То було лихе, уперте містечко, що й досі не хотіло впустити губернатора в свої мури, і він мусив спершу завоювати його для любої сестриці. Ще багато чарівних подарунків отримала вона від нього пізніше, коли її коронований брат мав таку змогу. Одного разу то були сімсот прегарних перлин і золоте серце, рясно оздоблене діамантами; ціну знала рахункова палата. А втім, години, пробуті в По, щоразу бували лічені. Гарні меблі в великому міському замку знову покривалися чохлами; жодні інші ніколи не здадуться Анрі кращими. Коштовностей Наваррської корони він не зачепить навіть тоді, коли не матиме другої сорочки. На коня! В неспокійніші округи! І Марго теж нас непокоїть. Вона спустила на мотузку з вікна свого брата Франсуа, коли той надумав утекти до Фландрії, а потім почала палити той мотузок у каміні й трохи не спалила всього Лувру. А тоді й сама гайнула до Фландрії – і які там коники викидає! Які коники, хлопці! Так каже Анрі в своїй таємній раді.

Таємна рада

Члени ради по двоє сходяться до замку. Подвійні сходи дають змогу тим, котрі не дуже добре ладнають між собою, підійматися різними боками. Між двома крилами сходів б'є з муру джерело й стікає в півкруглий басейн. Мармурове поруччя такою плавною дугою вигинається від стовпчика до стовпчика, що кожному хочеться провести по ньому рукою. Око само ковзає по скромному різьбленню, що ним різець майстра любовно оживив камінь. Але на середині схилу ті крила з'єднуються, сходи робляться широкі, парадні й ведуть до замку державця. Юнацька хода, гучні голоси; більшість членів ради нагорі зразу перебігають подвір'я й звертають праворуч. Піднявшися ще кількома сходинками, вони проходять колонадою, що тягнеться понад усім фасадом: кожну колону вгорі вінчає вирізьблене зображення якоїсь легендарної події. Двері покоїв стоять навстіж, день сонячний. Усі хутко входять до найбільшого покою, сідають на скрині або дерев'яні стільчики, збуджено гомонять, сміючись обіймають один одного або сердито розходяться – все це поки ще дожидають самого короля.

У товщі міцної стіни без вікон є закапелок, де чатує дозорець. Крізь отвір із залізними ґратами він дивиться вниз, у зовнішнє подвір'я, й далі – за фортечний рів, на всю ближчу околицю. Від міської брами тягнеться дорога, на якій може несподівано з'явитися ворог. Мир і безпека панують на обох берегах зеленої Баїзи, по цей і по той бік мостів. Мости називаються Старий і Новий. Один веде до тихого парку «Гаренна», другий з'єднує дві частини міста. Нижче від замку, під добрим захистом, живуть городяни. По другий бік ставлять собі палати панове придворні – відколи тут розмістився двір. А крамарі, ремісники й челядь тиснуться до міцних панських будинків: так виникають вулички, покручені, вузькі – містечко-купка. По тих вуличках течуть струмочки, на них бавляться діти. Малеча з гамором штурмує високий Старий міст, літні люди вибираються на нього обережно, і по віддзеркаленню його широких арок глибоко в воді пропливають тіні всіх тих, хто живе тут.

Аж на верху замкових сходів на заокругленій кам'яній лаві сидять двоє панів і дожидають Анрі. Той, що в дорожньому плащі,– Філіпп Морней. Який необачний його король, думає, він: вибрався кудись сам, уже надвечір, у воєнний час. Адже знов точиться війна[120]120
  …знов точиться війна… – Шоста гугенотська війна спалахнула 1576 p., зразу після Генеральних штатів у Блуа.


[Закрыть]. Мир, названий ім'ям монсеньйора, протримався недовго. Король Наваррський посилав свого дипломата шукати союзників, але більшість їх ухиляються від його заклику, як лишень можуть. Ось хоч би кузен замордованого Коліньї,– та й сам він, Монморансі, сидів у Бастілії й уже дожидав страти; а тепер цей гладун став занадто ледачий для помсти – чи для справедливості, як каже Морней. Для захисту віри, ще уточнює він. «Не гарячих і не холодних господь виплюне з уст своїх»[121]121
  «Не гарячих і не холодних господь виплюне з уст своїх» – вислів із «Апокаліпсиса», біблійної книги, що пророкує кінець світу і страшний суд.


[Закрыть],– заявляє гугенот і сам досить холодними словами доводить, чому неминуче повинні впасти всі ті, хто шукає в істинній вірі тільки вигоди для себе, а їй служити не має відваги. Герцога Анжуйського Морней покинув – той тільки наосліп полює на королівства для самого себе. Зазнавши багатьох пригод і небезпек, Морней прибув до державця, з яким спробує поладнати. Хоча цей державець досі сам провадив доволі легковажне життя, та не все залежить від вдачі людини, куди важливіше призначення. Бог сильніший за пристрасті свого обранця. По правді, доброчесний Морней зовсім не тривожився за Анрі, що десь забарився. Його-бо веде життям могутня рука.

– То ви й у полон попали, їдучи сюди? – спитав пан, що сидить на лаві поруч нього.

– Але мене не впізнали, – відповів Морней, знизавши плечима, певний, що в потрібну хвилину на його ворогів напала сліпота. – Слухайте, як усе було, пане де Люзіньян. Ми оглядали руїни вашого родового замку, а вся околиця лежала в місячному сяйві, мов зачарована, так що неважко було повірити й у казку. Адже це там колись у давнину ваш предок спіткав фею Мелюзіну і зазнав з нею такого самого щастя й мук, які завжди можуть дарувати нам земні жінки. Отож ця Мелюзіна відвернула нашу увагу, і це її провина, що нас там захопили зненацька двадцятеро кіннотників: ми не встигли перемахнути через рів. У таких випадках найголовніше – спритно вдати з себе когось іншого, не бути схожим на гугенота.

Другий пан мимохіть засміявся. Коли вже хто схожий на гугенота, то це Філіпп Морней. Не тільки тим, що він носить темне вбрання зі скромним білим коміром; уся постава й поведінка свідчила про це, та не менш промовистий був і вираз обличчя. Погляд був не зачіпливий, але й не заглиблений у себе. Той погляд ніби вивіряв людське сумління – мудрий, спокійний погляд з-під завжди гладенького чола. Аж до старості цього чола не поріжуть зморшки, бо Філіпп Морней чистий перед своїм богом; воно лишиться незайманим плоскогір'ям над згніченим обличчям, що вкриється плямами й затьмариться скрухою. Та це ще не скоро. А поки що він сидить на викругленій кам'яній лаві, молодий, сміливий серцем, і дожидає свого короля, якого буде супроводити на вершини могутності. Ще й не здогадується Морней, що йому судилося колись у далекому майбутньому сказати про свого владаря останні слова: «Ми мусимо сповістити сумну й страшну новину. Наш король, найбільший державець, якого знав християнський світ за останні п'ятсот років…»

Небо було дуже ясне, з нього лилося сріблясте світло, наближався тихий теплий вечір. Анрі вийшов зі своїх садів з оберемком квітів, перейшов Новий міст. Побачивши, що на сходах угорі стоять двоє панів, він кинувся бігом і ще здалеку гукнув до посла, щоб той розповідав; а вислухавши звіт, дав послові квітку, хоча й не почув нічого втішного.

– Хтось її обскуб, – пояснив Анрі й мимовільно повів плечима в бік альтанки над річкою, вони відразу все зрозуміли. Але ту хвилину з замку долетів якийсь гучний гамір. – Мої гугеноти вбивають моїх католиків! – гукнув Анрі й кинувся в замкове подвір'я.

І справді, там зітнулись пан де Лаварден із паном де Роні: цей молодий задирака порушив військову дисципліну, і його командир розлютився. Решта дворян теж усі кричали, в кімнаті зчинився ґвалт, і причину годі було з'ясувати. На щастя, сам Анрі чудово знав її. Під містом Мармандом капітан Лаварден послав свого хорунжого Роні на безнадійну справу. Анрі довелось самому рятувати юнака та кількох його аркебузирів, але однаково всім їм довелося досить ганебно відступити з єдиною гарматою та двома кулевринами, до яких уже не лишилось бойового припасу. Лаварден не любив, коли йому хто нагадував про цей невдалий наскок на Марманд, вчинений усупереч думці короля. І ось тепер його власний хорунжий заговорив про ту безглузду історію.

– Шмаркач! – ревнув роздратований командир. – Утріть носа, он капка висить!

Роні зразу викликав його на двобій, і одні дворяни підохочували обох, а інші намагалися розборонити. Важко було повірити, що це семеро-восьмеро чоловіків у одній кімнаті збили таку бучу, – але все то було тільки вияви надміру життєвої снаги та доброго гумору. Та ось прибіг Анрі з оберемком квітів, кинув їх серед своїх дворян, а юному Роні визначив справедливу кару. Сказав, що його службі в найкращій чоті, під проводом найкращого командира настав кінець: тепер сам він, король, зглянувшись на його молодість, візьме його в круту науку до себе. Роні не суперечив – він, власне, на це й розраховував. Він зразу притих; і обличчя його стало спокійне і розважне, як завжди. Заспокоївсь і Лаварден, а король ще й обняв його.

Тоді розкричались інші, лаючи те чи те містечко, що дозволило собі всякі паскудства. Військо короля Наваррського весь час було в поході й не встигало установлювати мир, карати, наводити лад. Тут зібралась таємна рада, кожен її член мав право висловити перед королем свою думку, і багато хто докоряв йому, що він веде війну не досить суворо. Його кузен Конде провадить бойові дії енергійніше й нарікає на його млявість.

– Це мій край, а не його, – сказав Анрі – більше для себе, ніж для інших. Тільки Морней прислухався до тих слів. У таємній раді здебільшого говорили всі зразу, перебиваючи один одного. Анрі, щоб звернути увагу всіх на себе, почав розповідати про королеву Наваррську. Він сидів на столі, звісивши одну ногу, а другу підібгавши під себе, покусував стебельце троянди і часом аж схлипував, наче від стримуваного сміху, – хоч насправді зовсім не відчував нічим не захмареної радості.

Королева Наваррська спершу допомогла втекти своєму любому братові, монсеньйору, а потім сама подалась поперед нього до Фландрії, щоб там готувати для нього грунт. Вельми небезпечне діло – в країні, яку тримають під чобітьми іспанці, а найбільший чобіт – дон Хуан Австрійський[122]122
  Дон Хуан Австрійський (1547–1578) – іспанський полководець і політичний діяч. Нешлюбний син імператора Карла V. 1576 р. був призначений намісником Нідерландів, де провадив політику найжорстокішого терору.


[Закрыть].

– Та королева, моя дружина, обкрутила всіх круг пальця під приводом хвороби – мовляв, хоче полікуватись водами в Спа. Поки іспанці – вони, щоб ви знали, люди не дуже кмітливі, ходять, як на дибах, шия в них не гнеться, бо напрасований комір не дає, і тому вони не бачать, що діється на землі,– отож поки іспанці почули перше слово, її величність уже збунтувала всю країну. Правда, врешті дон Хуан Австрійський звелів чимшвидше випровадити її за кордон. А ще напередодні ввечері він давав бал на її честь. Та що вдієш, коли її рідний брат, король Франції, виказав її іспанцям, боячись дона Філіппа.

Залунав обурений сміх упереміш із лайками. А сам Анрі, стиснувши зуби, подумки докінчив: «Дарма. Принаймні моя бідненька Марго в цій подорожі почувала себе справді вельможною дамою – аж до того дня, коли її витурили. Золочені карети, оксамитові ноші, а в них сидить ласкава королева, а довкола кипить захватом білявий люд. Вона й сама була в захваті від себе. Бо в тій своїй родині вона, бідолашна моя Марго, не бозна-яка щаслива. Треба, щоб вона приїхала сюди. Вона потрібна мені тут».

– На жаль, її коронований брат забороняє їй жити з гугенотом, – сказав Анрі вголос; він помітив, що з усієї гамірливої ради тільки один дивиться на нього уважно: його дипломат. – Пане де Морнею, – провадив Анрі.– Гірко визнати, але король Франції ненавидить свою сестру й не дозволяє їй побачитися з нами.

Морней відповів, що її величність королева Наваррська, напевне, нічого так палко не жадає після своєї нещасливої подорожі до Фландрії.

– То тільки Ліга наструнчила його королівську величність проти рідної сестри. Герцог Гіз…

– Вийдімо, – запропонував Анрі й разом з Морнеєм залишив кімнату. Вони пройшли кілька кроків галереєю – швидко, як любив Анрі,– й повернули назад. Посол, що прибув з-під Парижа, знав про найновіші вбивства в Луврі. Гіз тримав короля в постійному страху. Король дедалі частіше втікав до монастиря, і не тільки жах перед потойбічним світом гнав його туди. Крім власної смерті, він боявся також вимирання свого дому, бо королева досі не подарувала йому сина.

– І не подарує,– квапливо докинув Анрі.– У Валуа більш не буде синів.

Він не пояснив, від кого знає це так певно: від своєї матері. Морней глянув на нього й сказав сам собі, що господь бог недарма привів його до цього державця. В ту мить він остаточно збагнув, хто такий Анрі: не «мельник із Барбасти», не джигун і не командир двох сотень вояків, а майбутній король Франції, добре свідомий свого покликання. Він тільки напускає на себе личину – з хитрості, а також тому, що має час чекати, бо молодість довга. Але ніколи не забуває, що йому призначено. А ось тепер король одним словом розкрив Морнеєві своє серце, і той уклонився йому. Говорити далі було зайве, між ними вже встановилася згода. Легким рухом руки Анрі показав Морнеєві на парк «Гаренна», де вони мали зустрітись пізніше наодинці.