Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

Різанина

На світанку молодий король Наваррський сказав дружині, що лежала поруч нього, і своїм сорока дворянам, що оточували ліжко:

– Спати вже не варто. Я пограю в м'яча, поки встане король Карл, а тоді піду нагадаю йому про його обіцянки й наполяжу, щоб він їх виконав.

Королева Маргарита радо з тим погодилась, бо дуже стомилася й сподівалась нарешті заснути, коли всі ці чоловіки повиходять.

На світанку – власне, то була ще тільки рано посвітліла літня ніч, – у одній з кімнат Лувру, що виходила вікнами на майдан і вулиці, стояли Карл Дев'ятий, його мати пані Катрін і його брат д'Анжу. Вони не говорили, бо прислухалися, дожидаючи, коли вдарить постріл з пістоля. Тоді вони знатимуть, що задумане почалося, й дивитимуться, як воно піде далі. Постріл ударив – і вони, раптом гарячково заквапившись, послали на вулицю Сухого Дерева гінця з наказом панові Гізу, щоб ішов додому й не робив нічого проти пана адмірала. Звичайно, вони знали, що вже запізно, й послали придворного з таким наказом лиш на те, щоб потім можна було хоч трохи виправдатися цим перед німецькими князями та королевою Англії, хоч трохи зменшити свою вину. І все ж вони цілком щиро хвилювались і квапились, віддаючи той уже марний наказ, – так, немовби ще лишалась якась надія. Пані Катрін та її улюбленого сина д'Анжу, власне, охопила трохи запізніла паніка: а що, як усе зірвалося! Лише Карл, дожидаючи повернення посланця, аж трусився в безглуздій сподіванці: а може, нічого не сталось і все це тільки наснилося йому.

Відповідь прийшла така, як і слід було чекати, і Карл відразу сховався за своє умисне божевілля. Репетуючи на всю горлянку, щоб бачили, в якому він стані, король кинувся до своїх покоїв і там закричав, щоб Наварру й Конде привели до нього – приволокли зараз, негайно! Той наказ був зайвий, бо вони вже йшли до нього самі.

Дорогою вони почули крізь розчинене вікно дзвін на сполох. Вони зупинились, і жоден з них не важився сказати, що подумав, аж поки ту думку висловив сам Анрі.

– Ми в пастці.– І зразу додав: – Але ще можемо кусатись.

Бо кругом нього були його дворяни, вони заповнили весь перехід між покоями. Та ледве він почав їх підбадьорювати, як попереду, позаду й з обох боків порозчинялися двері й з них повалили озброєні люди. Перші впали Теліньї, зять адмірала, й пан де Пардайян, Більше Анрі побачити не встиг, бо його вже проштовхнули далі. Хтось ухопив його за руку і втяг у якісь двері. Разом з ним туди кинувся й Конде, бо в тисняві вони трималися пліч-о-пліч, щоб обороняти один одного. А затягши обох до кімнати, Карл сам замкнув двері. Вони були у нього, в його спочивальні.

Всі троє, стоячи під дверима, прислухалися до ґвалту за ними, до кровожерного крику, брязкоту зброї, гупання тіл, що падали додолу, передсмертного харчання й знов кровожерного крику. Коли всі заколоті поблизу випустили останній дух, той крик відкотився далі. В ньому вчувалося: «Слава Ісусу!» А ще: «Смерть! Смерть! Усіх повбивати!» Те завивання все даленіло: «Tue! Tue!»[79]79
  Убивай! Убивай! (Франц.).


[Закрыть] – справді схоже на вовче виття. Воно котилося по всіх переходах і залах, у всі кінці, то наростаючи, то затихаючи. Хто його чув, міг подумати, ніби замок Лувр повний злих духів, а не дворян із озброєними загонами. Те, що робили тут людські руки, скидалось на якусь страхітливу ману. Всім трьом кортіло визирнути за двері: може, насправді нічого не сталось? Тільки помалу розливається світло серпневого світанку, а єдині справжні звуки – це віддих сонних людей?

Але ніхто не визирнув. Усі троє – і Карл, і обидва його бранці – цокотіли зубами й ховали очі один від одного. Той затулив їх руками, другий відвернувся до стіни, третій низько схилив голову.

– Вам, мабуть, теж здасться, що це не може бути правдою? – нарешті промовив Карл. Він уже був анітрохи не схожий на шаленця, відколи так пошаленіли ті, за дверима. – Але це правда, – запевнив він трохи перегодом, і водночас йому спало на думку, що треба сказати ще: – А винні в усьому ви самі. Нам довелось випередити вас, бо ви сплели змову проти мене й усього мого дому.

Це він уперше від свого імені висловив те, що втовкмачувала йому мати, пані Катрін, але далі не пояснив нічого. Конде запально відповів:

– Тебе я давно б міг уколошкати, якби хотів, бо нас у Луврі було вісім десятків дворян-протестантів, і ніякої особливої змови, щоб повбивати всіх вас, ми не потребували.

Анрі озвався:

– Я свої змови заварював у ліжку, з твоєю сестрою. – І знизав плечима, ніби про таке обвинувачення не варто й балакати. Він навіть зневажливо скривився, і в такому становищі було б дуже добре, було б просто рятівним виходом, якби скривився й Карл. Але той вирішив краще знов ошаліти, хоч би заради того, що він мав ще сказати своєму зятеві. Адже той навіть про адміралову смерть іще не знав! Тому Карл знову розкричався й почав твердити, ніби Пардайян, наваррський дворянин, що лежав тепер мертвий за дверима, передчасно прохопився й розкрив їхні наміри. Він буцімто голосно гукнув, що за адміралову руку буде відтято сорок тисяч рук.

Потім Карл розпалив себе ще дужче, щоб слова його звучали, як мова людини не при тямі, і тоді вони почули про смерть пана адмірала. Обидва похололи і втупили очі один в одного; на Карла вони вже не дивились, і він репетував далі сам для себе, поки стало голосу. Він лаяв адмірала, як ошуканця й зрадника, що думав тільки про згубу королівства й з лихвою заслужив найстрашнішої кари. Слова лилися потоком з його уст і помалу переконували його самого, що все це правда. Карлова лють змінилася ненавистю й страхом. Урешті він тремтячими руками вихопив кинджал. Та його бранці й не помітили того: перед їхніми очима були інші видива.

Вони бачили, як старий полководець виходить з намету, а кругом вишикуване військо, і самі вони вже тримають своїх коней за повіддя. Зараз вони помчать у бій, назустріч ворогові. По п'ятнадцять годин не сходити з коней, не знати втоми, не чути свого тіла – яка розкіш! Тебе підхоплює вітер, ти летиш, очі стають дедалі ясніші й гостріші, бачиш так далеко, як ще ніколи, бо тепер перед тобою – ворог. Мчиш назустріч йому, зовсім безвинний, чистий і новий, а він увесь заплямований гріхами й має бути покараний! Ось що й більш нічого означав для них адмірал Коліньї в ту хвилину, коли вони почули про його смерть. Анрі думав про те, що його мати, королева Жанна, довірялась у всьому панові адміралу, а тепер їх обох нема на світі. І він полишив навіженому Карлові шаленіти, поки зовсім забракне голосу, а сам сів на скриню.

Карл уже захрип, а з-за дверей, як і раніше, чулося кровожерне виття. Заговоривши нарешті звичайним голосом, він наказав їм зректися своєї віри: тільки так вони можуть урятувати собі життя. Конде зразу вигукнув, що він про таке й не подумає, бо віра дорожча за життя. Анрі дратливо махнув на нього рукою й заспокоїв Карла: мовляв, про це можна поговорити. Та кузенові притьмом захотілось опиратися тепер, коли вже було запізно. Він розчинив вікно, щоб чути було дзвін на сполох, і під той дзвін заприсягся, що не зрадить віри, хоч би й настав кінець світу.

Анрі зачинив вікно й підійшов до Карла, що з кинджалом у руці стояв перед шафою, схожою на бастіон: масивні поперечини, гарматні ядра з чорного дерева, скрізь пообковувано залізом. Наварра підступив до шаленця спокійно, але рішуче, й сказав йому на вухо:

– Шаленець – отой он зі своєю вірою. А ви, ваша величносте, зовсім не шалені.

Карл підніс кинджал, та Анрі відхилив його руку:

– Облиш, брате королю!

Як йому спало на язик те слово? Карл, його почувши, впустив з руки свій кинджал, що впав додолу й відскочив убік. Обхопивши обома руками шию друга, кузена, зятя й брата-короля, бідолаха заридав:

– Я не хотів цього!

– Можу повірити, – відказав Анрі.– Але хто ж тоді хотів?

Відповіддю було кровожерне виття, що долетіло звідкись іздалеку. Карла аж тіпало від ридання, та він спромігся мотнути головою в бік стіни: мовляв, чи не має вона вух. І справді, хіба й тепер його мати, пані Катрін, не могла своїм звичаєм просвердлити в ній дірку, щоб шпигувати й за сином? Правда, в цю хвилину вона скоріше прислухалась до кровожерного виття різанини; навіть така запекла душогубка не могла інакше. Вона чалапала туди й сюди по своєму покої, і палиця, її тикалась у підлогу якось невпевненіше, ніж звичайно. Стара перевіряла, чи добре замкнено двері, позирала знизу вгору на своїх широкоплечих, незворушних вартових: чи довго вони її захищатимуть. Може, гугенотам, хай навіть останнім, з відчаю спаде на думку пробитися сюди й ще хутенько відібрати в неї дорогоцінне старе життя, перше ніж самим піти на той світ. Велике свинцево-бліде обличчя лишалось без виразу, очі – без блиску. Раз вона підійшла до однієї скриньки й перевірила, чи на місці там порошечки та пляшечки. Хитрість завжди лишається про запас, і навіть людей, які вдерлися тебе вбити, можна врешті-решт умовити спершу випити по чарці.

Анрі тихенько захихотів сам до себе: того сміху несила було стримати, як і Карлового ридання. Жах робить кумедне ще кумеднішим. У вухах лунає кровожерне виття різанини, а в уяві зринають винуватці з усією їхньою потворністю й недолугістю. Це велике щастя, бо власна ненависть задушила б тебе, якби ти не міг сміятись. Анрі в ту годину навчився ненавидіти, і йому дуже помогло те, що він міг посміятися над усім ненависним. Похмурому кузенові Конде він гукнув:

– Ха! Уяви собі д'Анжу. Репетує: «Tue!» – а сам ховається під столом.

Кузен лишився похмурий, як і був, зате Карл почав жадібно допитуватися:

– Правда? Мій брат д'Анжу сховався під стіл?

Цього Анрі й хотів: розраховував на Карлові почуття до спадкоємця трону. Треба було відхилити його увагу на нелюбого брата – хай він забуде, що має тут у руках своїх родичів-гугенотів і що він шаленець. Кумедне особливо добре помагає проти безпосередньої небезпеки: насмішивши, можна принаймні віддалити її. Анрі, що в цю годину навчився ненавидіти, зрозумів водночас і всю цінність лицемірства. Тому він вигукнув відвертим, щирим тоном:

– Я знаю, брате мій королю, що всі ви в глибині душі не хочете нічого поганого. Ви тільки хочете збавити час, як на турнірі або у грі в кільця. Tue! Tue! – передражнив він, завиваючи так, що в кожного відпала б охота до такої розваги.

– Ти так гадаєш? – спитав Карл з видимою полегкістю. – Тоді я признаюся бодай тобі одному: ніякий я не шаленець. Просто мені не лишають іншого виходу. Згадай, що моя годівниця – гугенотка і що я знаю ваше віровчення змалечку. Д'Анжу хоче мене вбити! – заверещав він, поводячи люто очима, ніби знову скочувався в своє шаленство – чи то справжнє, чи То вдаване. – Та коли я загину, тоді помстись за мене, Наварро! Помстись за мене й за моє королівство!

– Та ми з тобою заодно, – з притиском підтвердив Анрі.– Ти шаленітимеш, коли доведеться, а я вдаватиму блазня, бо я справді такий. Показати тобі зараз одну штуку? Дуже гарна штука, – запевнив він трохи нерішуче, бо потай мав сумнів, чи добре вона скінчиться. За спиною в Карла схожа на бастіон шафа – масивні поперечини, гарматні ядра з чорного дерева, куте залізо – непомітно прочинилася; це побачив тільки Анрі, і він зразу впізнав двоє облич, що визирали звідти. Поглядом він наказав їм ще почекати. А тим часом вимахував перед Карлом руками, неначе ярмарковий штукар-шарлатан.

– Ти, звичайно, гадаєш, що хто помер, той уже не встане, – почав він бундючно, як звичайно говорять такі штукарі,– Але ми, гугеноти, не такі, з нами смерті впоратися важче. Не хвилюйся ж, брате королю! Вісімдесят дворян ви мені замордували в Луврі, але перші двоє вже ожили.

По-фокусницькому ворушачи всіма десятьма пальцями, він повів руками згори вниз, у напрямку шафи, трохи відступивши, щоб не бути занадто близько до того дива, яке зараз мало статися. Карл теж трохи відступив, на обличчі його відбивались недовіра й острах.

– З'явіться! – вигукнув Анрі.

Двері шафи широко розчинились, і перед Карлом упали на коліна д'Обіньє і дю Барта. Відбулось те дуже швидко; перший крик нового нападу шаленства не встиг вирватись із Карлових уст, а тому він мовчки дивився на обох, наморщивши лоба. Вони стояли на колінах, і в тій поставі один був удвічі вищий за другого, але обидва прикладали руки долонями до грудей, як і годиться бідним вигнанцям, що насміли повернутися з такого місця, звідки повертатись не дозволено. Обидва враз заговорили глухими голосами:

– Простіть нам, ваша величносте, що ми покинули царство Плутона! І не будьте суворі до чарівника, що викликав нас ізвідти.

Цього разу Карл вирішив не шаленіти. Він сів і сказав:

– Вас іще мені тут бракувало. Можете встати, але що мені з вами робити далі? От паскудство!

То була найтверезіша мить у його житті: все, що сталось і що мало ще статися, було йому просто огидне й мучило його. Це видно й на його портреті. Король із виснаженого роду: білий шовк, скісний погляд, сповнений підозри й нехоті, але нога виставлена, мов у балеті. Карл Дев'ятий повернув руку долонею вгору: знак, що він дарує своїм бранцям волю.

І вони зразу скористалися нею. Дю Барта рушив до дверей і відімкнув їх. Д'Обіньє кивнув у бік вікна, за яким уже яснів білий день:

– Наше щастя, що воно вночі стояло відчинене й тут нікого не було.

Дю Барта квапливо відійшов від дверей, визирнувши в щілинку. А тоді двері відчинилися.

Побачилися знову

Двері відчинились, і ввійшла королева Наваррська, пані Маргарита, Марго.

Її брат Карл сказав:

– А, це ти, моя гладушечко!

І Анрі вигукнув:

– Марго!

Їхнім першим, несвідомим почуттям була радість. Ось вона стоїть перед ними, вона не загинула, хоча минулої ночі раптом відкрилося стільки пасток і вовчих ям, і не втратила своєї витонченої краси й блиску, до якого життя начебто доривалося, поки не настала ця ніч. І в обох, у Карла й у Анрі, крізь радість прохопився ляк: «А я не був біля неї в годину небезпеки! І як це так, що по ній нічого не видно?»

А було так тому, що Марго змила з обличчя й тіла багато крові й сліз, перше ніж змогла показатися знов на люди, вбрана в сріблясто-сизе й рожеве, як юний ранок, і в перли, що радісно мінились на її ніжній виплеканій шкірі. Це коштувало неабияких зусиль! Бо за неї вчепився в смертельному страхові один напівзарізаний чоловік, а інші молили й благали її, вбачаючи в ній останній рятунок, і, хапаючись у відчаї, порвали на ній сорочку, та не пожаліли і її прекрасних рук, геть подряпавши їх нігтями, що з великого страху зробились навдивовижу гострі. А один божевільний знов же трохи не вбив її саму, і то лиш через те, що люто ненавидів її коханого владаря.

– Наварра дав мені ляпаса, так зате ж я вб'ю ту, що йому найдорожча! – сопів капітан де Нансей, підступивши ледь не впритул до неї, і вже зімкнув свою залізну лапу, вже думав, що вхопив жертву. У неї й досі виразно лунав у вухах його хрипкий голос, його гарячий жадібний віддих, і вона сама не знала, як це їй пощастило врятуватись від нього в тому напханому людьми покої. Бо там скрізь, навіть за ліжком, лежали, качались, корчились чи вже дубіли нещасні жертви. Все це вона принесла в своїй душі, але зовні була ясна, мов юний ранок: так вимагали пристойність і самоповага. «Щоб мій владар любив мене!»

Вона спробувала подивитись у очі Анрі, просто в очі – але виявилося, що зробити це страшенно важко. Перше ніж їхні погляди зустрілись, вона мимовільно відвела свій. А втім, і він теж ухилився й глянув повз неї. Господи, що ж це таке?

– Мій Анрі! Моя Марго! – вимовили обоє в один голос і ступили одне до одного. – Коли ж ми з тобою розлучились? Невже так давно?

– Я ще лежала в ліжку і хотіла поспати, а ти встав, – сказала Марго.

– Я встав і вийшов зі своїми дворянами, всіма сорока, що обступали наше ліжко. Я думав пограти з королем Карлом у м'яча.

– А я, мій коханий владарю, думала ще заснути. А вийшло так, що мене всю облили кров і сльози – і сорочку, і обличчя. Навіть холодний піт страху стікав на мене. І все це, на жаль, зробили мої. Вони повбивали всіх твоїх, а що я твоя, як ніхто більше, то й мені, мабуть, краще було вмерти. Але я прийшла до тебе, переступаючи трупи, і ось ми побачилися знову.

– Ось ми побачилися знову, – проказав за нею й він смутно-смутно, вже й не пробуючи жартувати. А вона майже сподівалась від нього жарту: адже для такого юнака найкумедніші якраз страхіття. «Ні,– згадала вона. – Не треба: тут страхіття – це я сама».

– Я, твоя бідна королева… – ледь чутно шепнула вона йому в обличчя. І він шепнув у відповідь, хитнувши головою:

– Ти, моя бідна королево, дочка жінки, що вбила мою матір.

– І ти дуже, дуже любив мене.

– А тепер вона повбивала мені всіх.

– І ти зовсім, зовсім не любиш мене.

Він уже ладен був розгорнути обійми своїй Марго, зворушений самим її голосом, бо він її не бачив – очі його були опущені. Він уже розгорнув ті обійми в думці… Ще слово з її уст… хоч легенький порух… Але нічого не було. Марго відчувала: «Я не можу, я не смію. Цього замало. Невже я втратила його?» Вона відступила від нього і, провівши рукою по чолу, сказала голосно, щоб чули всі:

– Я прийшла до свого брата. Ваша величносте, я прошу вас дарувати життя кільком нещасним. – По тих словах вона стала перед Карлом Дев'ятим на коліна, як вимагав церемоніал: палке благання, але вбране в урочисту, пристойну форму, яку королі мають бачити всюди. – Ваша величносте! Подаруйте мені життя пана де Лерана, що вбіг у мою спочивальню, весь поколотий кинджалом і закривавлений, коли я ще лежала в ліжку, і з великого страху перед убивцями чіплявся за мене руками, поки ми обоє скотились за ліжко. І ще подаруйте мені життя пана де Міосена, вашого першого дворянина, такого шановного чоловіка, а також життя пана д'Арманьяка, першого камердинера короля Наваррського.

Вона доказала до кінця, за всією формою, хоч Карл відразу почав її перебивати. Хіба він не радів, що вона лишилася ціла? Радів, але потім у ньому знов невтримно закипіла безмірна огида й досада. Більше нічого не відчував він, дивлячись, як зустрілись Анрі й Марго. Вони жили в своєму світі, а Карл – у своєму. І раптом він зрозумів, що від нього хтось чогось хоче, – його рідна сестра, і вона стежить за ним, шпигує, а потім донесе їхній матері, що він казав, який був у нього вираз обличчя! Тому він примусив себе побагровіти на виду – він це вмів, жила на лобі набрякла, очі дико забігали. Руки й голова засіпались, він скрипнув зубами і, підготувавшися так, заговорив:

– Ані слова про це, поки ще живий хоч один єретик! Зречіться єресі! – закричав він до присутніх; адже в його кімнаті було четверо живих гугенотів, і йому вони завдячували, що лишились на цьому світі, і його мати про це дізнається.

Анрі поспішає стримати кузена Конде, та шкодa: той вважає, що честь вимагає від нього кричати на всю горлянку, як і Карл. Мовляв, за свою віру він не складатиме звіту ні перед ким, лиш перед самим богом, а зректися істини його не змусять ніякі погрози! Тоді Карл, наче зовсім оскаженівши, кидається на нього сам. Дю Барта й д'Обіньє, впавши на коліна, держать короля за ноги, а він горлає:

– Баламут! Бунтівник і син бунтівника! Як ти за три дні не заговориш інакше, я накажу тебе задушити!

Все-таки дав йому три дні часу – можна сказати, дивна поміркованість для такого шаленця. А Наварра, на якому лежала куди більша відповідальність перед протестантами, ніж на його кузені, повівся так, як і спочатку: мов сумирне ягня, пообіцяв, що перейде в католицтво, і це навіть після такої страшної різанини. Але він і на думці не мав дотримати того слова, даючи його Карлові, і Карл добре те знав. Вони навіть ледь помітно моргнули один одному.

– Зараз я натішуся виглядом своїх жертв! – не жаліючи горлянки, оголосив божевільний король кривавої ночі. Може, хто є поблизу – охоронці, дворяни, цікаві з придворних чи з челяді,– тоді всі вони муситимуть засвідчити, що Карл Дев'ятий не соромиться власних учинків і тепер захотів побачити свої жертви. Та ще на порозі, ніби ненароком, рука його торкнулась руки зятя – Анрі, чи то Генріха, Наваррського, – і той, єдиний з усіх, почув Карлів шепіт:

– Який жах, який жах. Тримаймося один одного, брате!

А потім він уже остаточно зробився таким, яким мусив бути: жорстоким Карлом Варфоломіївської ночі,– і почав з насолодою розглядати вбитих – перших, що лежали зразу перед його дверима, та й усіх інших, що траплялися дорогою. Відпихав ногою їхні вже захололі руки й ноги, наступав на голови, яких уже не гнітили непокора й ненависть. І сипав прокльонами та погрозами; то вже не його вина була, що їх ніхто не чув, крім його кількох безмовних супутників. Жодна жива душа не показувалась ніде, бо різати людей – робота дуже стомлива, і душогуби після неї сплять або пиячать. Тож мерці були самі.

Їм наче й ліку не було; живі ніколи не здаються такими численними, бо вони, зібравшись у гурт, врешті-решт і розходяться. А мертві нікуди не поспішають, їм належить уся земля, все, що на ній виростає,– всі речі й усі долі; їхнє майбутнє таке безмірне, що його називають вічністю. Агріппа д'Обіньє заговорив:

 
Як близько смерть від нас! Та після скону буде
Вже істинне життя, без смерті, без облуди.
Не матиме кінця життя оте нове.
Чи є такий, кому спокійні дні не милі,
Хто хоче, щоб його жбурляли довше хвилі?
Чи не зрадіє всяк, хто в гавань запливе?
 

Він говорив приглушено, як годиться серед мертвих, чиє життя розтягнуте на всі часи, а тому сповільнене й дуже приглушене. Гучні бувають тільки прокльони шаленця. Анрі знав ці вірші: Агріппа вперше проспівав їх у нього на весіллі, перед тим як зібралась довга процесія і Карл Дев'ятий з усім своїм двором повів його на шлюбне ложе. А тут була зовсім інакша процесія, хоч ішла вона до того самого покою. Анрі не озирався на Марго.

Вона йшла серед інших чоловіків, що й уваги не звертали на неї, і врешті опинилась аж позаду. Ще ніколи за все своє життя принцеси Маргарита не відчувала себе такою нікчемною, як тепер, коли йшла з одним шаленцем і кількома переможеними між рядами мерців. Який незбагненний вираз мали на обличчі декотрі! Здивування, навіть засоромленість таким великим щастям. Зате інші були зовсім бездушні, вони на віки вічні запали в пекло; це все бачила пані Маргарита, і такий вираз вона помітила навіть на обличчі одного зі своїх колишніх коханців. Їй аж млосно стало. Дю Барта підхопив її і далі майже ніс: вона тільки переставляла ноги.

Біля одного каміну стійма стояли два трупи: закололи один одного кинджалами й досі обіймалися, не даючи один одному впасти. Подекуди протестантів, видно, не заскочили зненацька, і вони прихопили з собою на той світ якомога більше напасників. Одна жінка лежала мертва, прикриваючи своїм тілом чоловіка, якому, певне, хотіла врятувати життя. «І вона не змогла», – подумала Марго, спираючись на руку дю Барта й насилу тягнучи ноги. Не змогла. «І я не змогла», – думала вона. А он звисає через поруччя сходів опасистий кухар, і білий ковпак спав у нього з голови й скотився зі сходів. Точнісінько в такій позі Анрі застав цього чоловіка – чи, може, й іншого – кілька днів тому, тільки тоді кухар був п'яний, а тепер – мертвий. А втім, це ж і були дві оргії: весільна ніч і сьогоднішня різанина. Друга оргія настала через шість днів після першої й була буйніша від неї, і те, що вона полишила після себе – тіла й обличчя, – зовні часом схоже, але сенс у нього інший.

Анрі послизнувся в калюжці крові, прокинувся від своїх дум і глянув у погасле обличчя молодого Ларошфуко, останнього посланця його матері. Тут уже Анрі не витримав. Затуливши обличчя руками, мов дитина, він схлипнув:

– Мамо!

Його друзі вдали, ніби не почули. Карл і далі прикидався шаленим, а може, й справді ошаленів під час цього походу через пекло. Марго промовила тихо, тільки для Анрі:

– Його я вже не змогла врятувати. Майже втягла в двері, але його вирвали в мене й добили.

Вона чекала відповіді, але її не було. Анрі пройшов занадто довгий шлях до цих дверей, перед якими вони опинились, пройшов його без Марго, і, хоч які шляхи малося їм ще пройти в житті, він уже ніколи не був з нею тим, що колись. До цих дверей, позначених трупом молодого Ларошфуко, підійшов зовсім не той Анрі, що так недавно легкою ходою вийшов з них.

Цей Анрі знав. Цей Анрі чув, як по Лувру цілу ніч лунало кровожерне виття різанини. Цей Анрі дивився в обличчя своїх мертвих друзів, він уже попрощався з ними і з приязними людськими взаєминами – з вільним, відвертим життям. Згуртований загін вершників, кінь при коні, побожний псалом, а з поля збігаються гарненькі дівчата… Як радісно й швидко мчали вони вперед, а над головами в них мчали хмари! А в цю кімнату він ступить ходою переможеного, полоненого. Буде коритися, стане зовсім іншою людиною під зовнішньою личиною колишнього Анрі, що завжди сміявся, весь час любив, не вмів нікого ненавидіти, нікого не стерігся.

– Кого це я бачу! Який я радий, що ви живий і здоровий! Де Нансею, друже, яке щастя, що хоч із вами нічого не сталось! Адже декотрі оборонялись, коли настав час умирати. Не помогло, і так їм і треба. Хто ж лізе так по-дурному в пастку? Це тільки гугеноти вміють. Я – ні, я вже не раз бував католиком, як ви, де Нансею, і тепер знов стану ним. Ви пригадуєте, як мої люди відтягували мене від брами на мосту? А я рвався в замок до своєї королеви та до її подиву гідної матусі, бо моє місце тут. Мені ще довелось ударити вас, друже де Нансею, щоб ви мене впустили; зате ж я вас тепер обійму.

І справді – капітан незчувся, як Анрі вже зробив, що сказав. Хоч як опинався та пручався де Нансей, хоч як скреготів зубами, та король Наваррський поцілував його в обидві щоки. А коли капітан отямився, спритний шибеник був уже далеко.

Анрі опинився в кімнаті, яку відімкнула Марго. Двері заступив своєю широченною постаттю Карл. Він не давав увійти нікому, хоч сам репетував, щоб ішли добивати протестантів, які тут поховалися. Де Міосен, перший дворянин, стояв перед розлюченим королем на негнучких колінах, не як людина, що має вмерти, а скоріше з виразом старого служаки, якому загрожує передчасна відставка. Д'Арманьяк, дворянин-камердинер, навіть не схилився перед королем Франції. Він стояв, виставивши одну ногу вперед, піднявши високо голову й приклавши руку до грудей. А на ліжку лежав великий білий, забризканий кров'ю сувій, із якого дивилося двоє юних вогких очей.

– Хто це? – спитав Карл, забувши про свій крик.

Камердинер відповів:

– Пан Габрієль де Леві, віконт де Леран. Я дозволив собі перев'язати його. Правда, він уже закривавив усе ліжко. А решті, ваша величносте, не помогла б ніяка перев'язка. – І жестом, сповненим болю й водночас презирства до смерті, показав на кілька трупів.

Карл хвилинку витріщався на них, тоді враз надумав, що йому робити.

– Ці безбожні собаки, – закричав він, – удерлись до покою принцеси Валуа, моєї сестри, щоб заляпати тут усе своєю поганою кров'ю! Геть їх звідси! Де Нансею, геть їх на звалище!

І капітанові не лишилось нічого іншого, як зі своїми людьми повиносити трупи. Карл тим часом усією своєю персоною прикривав живих. Тільки-но солдати зникли за поворотом, він шалено вивалив очі й засичав на д'Арманьяка та де Міосена:

– Катайте к бісу!

Обидва не стали дожидати другого наказу. І д'Обіньє та дю Барта скористалися з цієї нагоди. Карл сам замкнув двері за ними всіма. Тоді сказав:

– Я покладаюсь на гасконців: вони проведуть мого добрягу де Міосена цілим, й нічого з ними не станеться. Марго, коли ти хочеш донести нашій матері, що я пощадив гугенотів, то я знаю про тебе ще кращу річ. Он на твоєму власному ліжку лежить один. – А потім додав скоріше для себе самого – Біля нього ще є місце. Чом би й мені не лягти? Мені не краще, ніж йому.

І, справді, ліг поруч білого сувою на закривавлену ковдру. Відразу обличчя його й віддих стали як у сонного. Проте Анрі й Марго побачили, що з-під повік у нього котяться сльози. З очей юного де Лерана теж іще текли сльози, коли він уже заплющив їх. Отак лежали поряд і спочивали дві жертви цієї ночі.