Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 30 (всего у книги 47 страниц)

Поворот

Надто довго він зволікав, забагато обмірковував і вагався. Наважився врешті інший. П'ятнадцятого вересня 1575 року все повернулось інакше: герцог Алансонський щез. Перед обідом королева-мати наказала шукати його по всьому замку, тяжко турбуючись за його здоров'я. Адже вона з власного досвіду знала, як легко відібрати людині життя. Одначе трупа не знайшли. Невже д'Алансон таки втік, не сказавши нічого навіть сестрі? Та, як звичайно, бавилася зі своїм двором у Парнас. А що ж Королик? Пані Катрін була вже готова до того, що не побачить більш і його – аж він раптом, мовби ніде нічого, приходить із гри в м'яч і навіть спершу приймає ванну.

– Що ти знаєш, Королику? Кажи правду! А то пошкодуєш.

Анрі засміявся.

– Мені щойно розповів мій д'Арманьяк, що кузен утік – кажуть, у нібито порожній кареті. Хочете знати, вельможна пані, що тепер буде? Двоносий звернеться до країни й народу з закликом повстати. А потім ви, вельможна пані, помиритеся з ним і дасте йому все, чого він жадає.

Анрі навіть сердився – через те, що його запідозрили в співучасті, подумала вона; і, звісно, ця підозра не даремна. Та все ж вона поки що не стала обмежувати його волі ще дужче. Передбачення його справдилось до слова: з'явилася відозва до країни й народу, в якій принц-наступник згадував про загальне невдоволення, про те, як багато поміркованих в обох релігіях жадають миру; але вимагав справедливості й для себе. Бо в братовому палаці він, мовляв, зазнає самих прикрощів і не дістає грошей. У цих словах стара королева вже побачила спосіб, як вернути своє любе дитя назад, і тому сприйняла відозву куди спокійніше за сина-короля: того вся ця подія глибоко стривожила. Та й місто Париж відразу схвилювалося, передчуваючи події і страшні, й цікаві. Що таке? Брат короля, той, що його величають монсеньйором, подався вслід за принцом Конде до Німеччини! Вони вже сунуть на нас військом із французів та німців, сто тисяч душ, як одна, сусідонько! І декотрі парижани – а згодом усі – почали бачити на червоному вечірньому небі постаті озброєних людей.

Саму лиш пані Катрін усі ці видива та чутки не збили з пантелику. Анрі Наварра, на її думку, поводився загадковіше, ніж її син д'Алансон, якого вона знала й не боялася. Одного разу вона несподівано дала своєму бранцеві прочитати відозву його спільника. Та після трирічної науки Анрі володів своїм обличчям у будь-якій ситуації. Навіть бровою не повівши, він кинув:

– Я ці речі знаю. Я сам таке писав, коли був із адміралом та гугенотами. Скоро монсеньйор заговорить не так. Спочатку ми пиндючимось, але врешті-решт доводиться танцювати під чужу музику. Це діло не для мене.

Щира була його зневага чи вдавана, а підозри в доброї приятельки нітрохи не розвіялись. Вона наказала стерегти його що пильніше й приставила до нього нових шпигів, про яких він і не здогадувався. Вони мали при кожній нагоді провокувати його на необачні слова і вчинки. Довкола нього снувалось темне павутиння, а сам він ще старанніше морочив увесь двір веселим настроєм та гаданою бездумністю. Але в душі його відбувалась тяжка боротьба, і така похмурість панувала в ній досі тільки раз.

«Поки я зволікав, вертун наважився діяти! І тепер усе пропало, все було марне: тривале прикидання, нескінченні роздуми, безнастанне вивчання людей. Я пройшов школу нещастя – і все ж лишаюсь там, де був уранці після Варфоломіївської ночі».

Заворушення тривало всього два тижні, потім вертун пішов на поступки й почав торгуватися з матір'ю, пані Катрін, про винагороду, за яку він погодиться зрадити своїх союзників. Тим гірше для Анрі! Такий нікчема зухвало випхався у вожді – а він сам зомлів від надмірних насолод. «Як воно так виходить? Та годі, більш не питатиму. Школі нещастя настане кінець, і немічним роздумам теж. Я сповіщу своїх протестантів на півдні, що невдовзі прибуду. Дарма, що тепер вони мене зневажають, бо я вже більш як три роки блазнюю при цьому дворі. Я їм доведу, що я таки син їхньої королеви Жанни. Зовсім іншого гарту людина, ніж вертун д'Алансон! І не така, як марнолюбний Голіаф! Бо я знаю: ця школа була не даремна. Я знаю: мені судилось об'єднати це королівство».

Палка гордість схвильованою мовою запевняла його в цьому, і ніщо не могло заглушити її голосу: ні ганебне становище, в якому він жив так довго й мусив прожити ще якийсь час, ні те, що його знов осоромив вертун д'Алансон, виступивши замість нього – мабуть, і не без думки його скомпрометувати. Він був певен за свою справу. Саме тепер, коли вона здавалась програною, успіх був найближчий. Народ чекає проводиря, і чим більше фальшивих проводирів викрито й відкинуто, тим невідворотніше простує вперед і виходить на свій шлях справжній проводир.

І ось, коли Анрі лишилось витерпіти вже небагато, його спостиг останній, дуже дошкульний удар. Та він витримав і його. Цієї останньої кари він зазнав не від кого іншого, як від рідної сестри. Юна Катрін довго й марно дожидала, коли ж нарешті її любий братик згадає про їхню матір, про пана адмірала й про всіх своїх забитих друзів. У палаці Конде вона потай казала старій принцесі: «Я його знаю, адже в нас із ним одна плоть і кров. І я була тоді в цій кімнаті з ним і паном адміралом, ще живим. Почалася сильна громовиця, розчинились двері, і я вже думала, що зараз увійде наша покійна мати й накаже йому від'їхати з Парижа і помститися за неї. Але то була принцеса Валуа, і вона забрала його на весілля. Про це я думаю весь час, і мій брат теж нічого не забув. Я ладна заприсягтися, що він відтоді тільки прикидається перед усім двором і навіть переді мною, своєю сестрою. Аж коли настане його день, він скине личину й покаже себе».

Катрін не могла всидіти на місці; а коли хвилювалась, видно було, що вона трохи накульгує. Крім того, вона була бліда й щуплявенька, як підліток, – через слабі легені; весь цей час вона прожила відлюдно в домі Конде, з відразою уникаючи двору, де «жінки самі набиваються чоловікам», за висловом її матері. Принцеса Катерина Бурбон лишилася протестанткою. Вона не хотіла зрозуміти братового зречення, хай хоч яке скрутне було його становище. Але вона схвалювала всі його вчинки, бо він був її брат і старший у роду. Вона завжди захищала перед дворянами-протестантами, що потай приїздили до неї з батьківщини, його самого, його поведінку, його зволікання і вміла вселити в тих гостей хоч трохи надії. Вона була безсила, самотня і своєю особою могла навіяти хіба лиш співчуття. Та багато людей пам'ятали королеву Жанну; їх так уражала горда непоступливість дочки, немов то говорила сама Жанна, і вони ще раз схилялися перед її безсмертною душею.

«Та хто б зміг довше як три роки захищати бездіяльного, а надто коли тебе саму облягають сумніви? Він нічого не забув, я знаю. Там, де його тримають у полоні, легко втратити віру. Але він її з божою поміччю віднайде. Я завдам йому зцілющого удару. Я можу це зробити, бо хоч би там що, а лишаюсь, як була, його Катрін, його сестричкою. Я йому потрібна, бо ми змалечку росли разом, і кого ще він мав у найтяжчу хвилину? Нікого, тільки сестру. Я прикинусь, ніби зрікаюся його, і він налякається, що я хочу віддати свою долю і свою справу в руки чужого чоловіка».

Так простосердо розраховувала дитина з великою душею. Вона розкрила свій задум тільки одній людині: панові Теодору де Безові[100]100
  Теодор де Без (1519–1605) – найвідоміший з послідовників Кальвіна, автор багатьох гугенотських псалмів. З 1549 р. був професором грецької мови в Лозанні, з 1559 – проповідник і професор теології в Женеві. Після смерті Кальвіна став на чолі реформованої церкви у Женеві.


[Закрыть], женевському пасторові, що звіршував псалом «О господи, яви свій вид». У нього вона спиталася, чи це буде гріх – зробити так, як вона надумала, – і він пояснив їй, що можна вдати, ніби доручаєш свою долю чужому, аби лиш не віддаватися йому насправді тілом. Саме тоді вона зустріла свого кузена – Шарля Бурбона, графа Суассонського, якого їй судилося кохати аж до своєї дочасної смерті.

Усе воно не так, як ти думаєш, Катрін. Ти досі гадала, що доброзвичайністю безмірно переважаєш брата, який весь час шукає насолод. Але ти, як і він, пройдеш у коханні всі щаблі й урешті спізнаєш усі його муки, все блаженство й усе приниження тих, хто багато любив. Він і далі жадатиме кожної жінки і навіть коли буде вірний одній, то в ній любитиме всіх. А ти вдосталь матимеш те, що тобі призначено, від самого Шарля, твого родича, – хоч він і католик, це не спинить тебе, сувору протестантку; а він ще й зраджуватиме тебе найбанальнішим чином. І ти щоразу прощатимеш йому, і після кожної сварки твоя відданість іще міцнішатиме. Так триватиме до сорок першого року твого життя, і не минеш ти й поганої слави, шкода відмагатись, хоча й удаватимеш, як уже не буде іншої ради, неприступно доброчесну. Тільки славне ім'я твого коронованого брата ще захищатиме тебе. А тоді він трохи запізніло скаже своє владне слово й одружить тебе з іншим. Ти йому скоришся, бо ти вже зломлена, та це нічого не відверне. Жахаючись старості, ти відчайдушно чіплятимешся за коханого, ти волітимеш померти, ніж постаріти – і справді помреш. Ось як воно буде, Катрін, а зовсім не так, як думала ти, коли питала в женевського пастора духовної поради.

Юна Катрін несподівано з'явилась на одне свято при дворі. Про це сповістили її брата, і він довго й марно шукав її у великій залі серед тисняви гостей. Уже думаючи, що його просто піддурили, він зазирнув до королівського передпокою; там начебто не було нікого, але один з охоронців чомусь дивився в куток, не видний від дверей. Анрі пішов туди й справді побачив там сестру, а поруч неї молодика, що своїм виглядом укинув його в забобонний ляк. Він ладен був уже повернутися й утекти – від власного двійника. В незнайомця були такі самі густі кучері, вузьке обличчя, губи, очі, ніс достоту як у нього, та й уся постать, а що спантеличило Анрі найдужче, то це вбрання, таке самісіньке, як на ньому!

Його сестра спиралась рукою на плече того молодика – так вона змалечку звикла спиратись на братове плече. І говорила, нахилившись устами до його щоки – Анрі безліч разів отак відчував її віддих. Та найстрашніше було те, що його самого вона не бачила й не чула, хоча він підійшов на кілька кроків, умисне човгаючи ногами. Він аж лапнув себе рукою за кульшу: чи справді він ще тут, у своїй тілесній оболонці? Чи, може, які чари перетворили його в духа?

«Бідний мій брат, – думала Катрін. – Звісно, духи є, і можна з ними зустрітись, та й чари, може, існують. Але цього разу я просто піддурюю тебе, і мені страшенно шкода, що я мушу так робити. Я прибрала як треба добрягу кузена, навчила його, як поводитись, і вдаю, ніби не бачу тебе. Насправді ж тобі зовсім нема чого бентежитись. Порівняй-но себе з нашим кузеном! Як відкинути фамільну подібність, то це ж обличчя без ніяких слідів пережитого. Він собі ганявся за дичиною в своїх лісах. А ти? Ох, брате, хоч який ти молодий, а страждання, боротьба й думки вже позначили тебе. Кинь на хвильку блазнювати, і твої очі зразу стануть сумні – проникливі й сумні, любий брате. І ніс твій уже трохи загнувся вниз, до губи – ще не дуже, але загнувся. В цю мить ти вважаєш себе невидимим, і уста твої ледь скривились, бо тобі так довго доводилось прикидатися. Зате які милі мені оті твої запалі скроні – вони в тебе зроду такі. Якби в тобі, опріч них, нічого не лишилося твого, братику, і то б я тебе любила. А такі самі скроні в нашого кузена. Мені не віриться, що я його полюблю; але якщо полюблю, то за твої скроні».

Дівчина підвелась і нарешті зустріла його поглядом суворим і ясним, як подивилась би на нього сама королева Жанна. От тільки в її широко розплющених очах блищали сльози, і так само налилися слізьми його очі. Катрін сказала:

– Мій вельможний брате, ви давно не бачили нашого любого кузена. Мене він провідує часто, і ми розмовляємо про вас, бо не можна сподіватися, що ви задля нас покинете своє товариство.

– Це впало б у очі,– відказав Анрі,– і вам добре відомо, сестрице, що я не знаюся з гугенотами, а ви їх приймаєте так багато. А крім того, нерозважно трьом членам нашого дому довго розмовляти на самоті в королівському передпокої.– І глянув на кузена. Того аж у піт кинуло; Анрі попросту взяв його під руку й провів до дверей. – А тепер говори, Катрін, – сказав він, повернувшись. Вона спершу позирнула на охоронця. Той чомусь повернувся до них спиною й став на самих дверях, широко розставивши ноги, начебто щоб не пускати сюди нікого. Сестра заговорила:

– Вдома тебе чекають.

– Я знаю. Але я в полоні. Сторожу подвоєно, за мною стежить дедалі більше шпигів. Нехай там ще потерплять.

– Уже нема терпцю. Вони втратили надію на тебе. Д'Алансон витісняє тебе з їхніх думок, щоб ти знав! І це серед наших, на півдні, зрозумій! Намісник і помірковані католики там у згоді з протестантами, вони разом хочуть підтримати Конде, коли той зі своїми німецькими союзниками рушить на королівство. Провінції, що лежать на його і їхньому шляху, вже схилені на наш бік. Усе достигає, все готується, тільки ти сидиш. Наша мати пожертвувала життям, а нагорода тепер дістанеться комусь іншому, не тобі.

– Такий я нещасливий, – зітхнув він і понурив очі. Як тяжко було йому, що доводиться дурити навіть сестру! Цей схвильований, нерівний голосок, ці високі нотки ляку на кінці слів! «Сестро! Сестро, таж я вже наважився, я вирушу раніш, ніж ти думаєш. Із тих, хто має мені допомогти, жоден не знає інших. Я багато навчився за три роки. Моя щира приятелька, стара душогубка, призналась мені, що д'Алансон уже не страшний. Сьогодні ввечері вона таємно поїде забрати блудного сина додому. Та коли я тобі скажу про свої наміри хоч слово, ти вже будеш уплутана. А я не допущу, щоб ти потрапила в небезпеку, Катрін».

Анрі підвів очі – вони були лагідні й терплячі, а більше нічого.

– Ти не хочеш? – спитала вона.

– Я не можу, – зітхнув він.

Тоді вона піднесла руку з довгими, гнучкими пальцями, достоту як у їхньої матері, і зненацька – теж достоту як мати, коли, бувало, розгнівається на малого Анрі,– сильно ляснула його по щоці. І він також дав волю рукам, наче вони обоє були ще діти й жили на батьківщині, де й селяни, і навіть вельможі не такі стримані у вияві почуттів.

Він ухопив сестру, підняв її вгору, хоч як вона пручалась, поніс на витягнених руках до дверей і не довго думавши посадив на шию охоронцеві, що й досі стояв там. Щоб не впасти з високого чолов'яги, невеличка Катрін мусила вхопитися за нього руками. А коли спустилась додолу, Анрі вже був хтозна-де. Та вона тепер знала все – і з радості Катрін засміялась на весь голос. Охоронець сміявся теж.

Дух

Ті, хто мав йому допомагати, й досі ще не знали один одного; тільки шпиги, звичайно, знали їх усіх. То були насамперед панове де Сен-Мартен-д'Англюр і д'Еспальонг, двоє пристойних дворян, дотепних і задирливих, як і велів добрий тон; а втім, вони завжди вміли вчасно спинитися. Їхнє товариство було дуже приємне, а що Анрі добре знав їхні наміри, то воно ще дужче принаджувало його. А довіреною його людиною був такий собі пан де Фервак[101]101
  Де Фервак, Гійом де Отмер, граф (1538–1613) – французький полководець. У релігійних війнах бився на боці католиків, потім перейшов на службу до Генріха IV.


[Закрыть]: воїн, уже не молоденький, прямодушний і скромний. З ним не могло бути ніяких жартів і теревенів: записка, що її д'Арманьяк знаходив у одягу свого пана, а звідки вона там узялась – не знати; а потім, може, коротенька зустріч, під час якої вимовлено одне ім'я: Грамон, або Комон, або л'Еспін, або Фронтенак. Врешті-решт до змови в замку пристало семеро дворян, і кожен з них зробив те з власного почину. Усіх їх уже й випробувано: Фервак раптом дав фальшивий сигнал, що їх викрили, – хай кожен рятується як може. Та вони не повтікали, бо вище за свою безпеку ставили честь виступити разом з королем Наваррським, який дасть країні мир і свободу. Анрі розпізнав найкращих якраз по тому, що вони самі не усвідомлювали, наскільки їх надила власна користь чи просто розкішна пригода.

Їхні таємні зустрічі відбувались на новій терасі над Сеною. Теперішній король розширив парк аж до річки, бо йому набридло, що його вірний народ, видершися берегом нагору, обліплює огорожу й голосно дивується блискучими двірськими святами. Тепер над Сеною, неприступна ззовні, височіла довга тераса; але ніхто не відав, що під нею є підземний хід. У дальшому кінці тераси була кам'яна плита, схована за колонами, і хто знав, як ту плиту підняти, міг вийти обмурованим підземним ходом аж до води. Таким способом Валуа міг би втекти човном, якби Ліга схотіла захопити його руками своїх прибічників, що їх мала в Луврі. І ось там почав з'являтися дух адмірала Коліньї.

Перший побачив його січневим вечором один придворний-католик. Хоча він був щиро відданий Наваррі з міркувань здорового глузду, все ж його, звичайно, не дуже потішила зустріч із духом замордованого протестанта. Він висловив панові де Ферваку свою досаду, що небіжчик втручається в справи, яких не може гаразд розуміти, бо вони діялися після його смерті. І взагалі дух говорив такі нерозумні речі, що той придворний навіть не хотів їх переказати. Від його свідчення не можна було просто відмахнутись. Воно здавалося куди вірогіднішим, ніж якби про появу духа сказали гугеноти – вигадник д'Обіньє чи похмурий дю Барта. Обох цих найдавніших друзів Анрі й досі держав на відстані. Та все ж таки між ними існувала згода, при якій непотрібно особливо домовлятись, і відданість їхня була непохитна. Нехай їхній владар несправедливий до них; вони й не сподівалися від нього ласки, вони мали щось краще, щось більше. Вони розуміли: державцю доводиться прихиляти на свій бік ворогів, підкуповувати їх, зачаровувати чи навіть переконувати. Не слід марнувати сили, думаючи про таких друзів, як ми, бо ж він і так знає нас, а ми його; і не слід нас розпещувати. Треба, щоб владар умів бути й невдячним.

І, коли одного раннього зимового вечора обидва нишком прокрались до його темного покою, Анрі нагримав на них. Вони виправдовувалися тим, що мають доручення від пана адмірала: той-бо повернувся на землю. Вони розповіли, як і де побачили його, і Анрі хіть-не-хіть вислухав їх: йому вже було сказано про те, що бачив католик. Та все ж він твердив, що оце вперше почув про появу духа і що вони не на того наскочили, коли хочуть морочити його. Та вони сказали:

– Ваша величносте! Дорогий наш повелителю! Адже ж безсмертні душі існують так само, як і ми, живі люди, то що ж тут дивного, коли вони часом показуються нам?

– Я не в цьому сумніваюся, – відказав їм Анрі.– Духи знають, що ми їх боїмось, і тому з добрим наміром вони нам звичайно не з'являються. А чим я завинив перед паном адміралом, що він лякає мене?

Обидва змовчали. Або ж вони цього не знали, або ж хотіли, щоб він сам відповів собі. І він додав:

– Чи не забагато мені честі, що про мене згадують на тому світі?

– Не частіше, ніж на цьому, – заперечили вони. – Всі королівства Заходу знають про державця, що вже кілька років живе як бранець при дворі своїх ворогів. Його матері відібрано життя, друга, що був йому замість батька, вбито, і майже всіх своїх людей він утратив – їх знищило насильство. А він і взнаки нічого не дає. Поводиться як блазень і зволікає так довго, наче зовсім забув про те діло, якого всі сподіваються від нього.

– Хто це – всі? І чого сподіваються?

Вони пояснили, хто:

– Досить згадати одну людину: королева Англії дуже цікавиться вашою історією, величносте. Ми це знаємо від Морнея: він довго був там і ще й досі має надійні зв'язки з британським островом. Королева розпитує Морнея про вас, як про вельми романтичну постать. Чи зважитесь ви нарешті вколошкати пані Катрін, перше ніж вона випустить душу з вас? У країні розгоряється рух, що його природжений проводир – ви; а ви віддаєтеся мріям. Чи ж могло це не зворушити незайманого серця сорокарічної Єлизавети? Загадковий, непроникний державець! Зовсім не такий, як свистун д'Алансон, що й досі сподівається здобути її руку. Правда, вона вже знає, що в нього два носи.

Анрі понурив голову; він добре зрозумів усе, на що вони натякали, розповідаючи йому ці байки.

– І він хоче, щоб я побачився з ним? – спитав він раптово.

Друзі відразу збагнули, кого він має на думці.

– Сьогодні ввечері після одинадцятої,– хутенько шепнули вони й непомітно вибрались від нього.

Анрі прикро було зостатись самому: він боявся. Зустрітися з духом – і то дивно й моторошно; а ще йти на побачення з ним? Це вже зовсім негоже, це надмірне зухвальство. Священики обох вір пригрозили б за це покутою. А крім того, у нього не така спокійна вдача, щоб зважити цю справу тверезо, суто по-мирському. От д'Ельбеф – той зміг би! Ось яке ім'я спало на думку Анрі – ім'я людини з другого табору, з роду Гізів. Анрі не втаємничував його в плани втечі; проте д'Ельбеф уже остеріг його перед новими шпигами, що могли б і одурити Анрі гарними манерами. Він умів мовчати й давати добрі поради. І тому Анрі, вже лежачи в ліжку, сказав своєму першому камердинерові:

– Д'Арманьяку, я хочу бачити пана д'Ельбефа.

Дворянин-слуга послав із ризикованим дорученням одну камеристку королеви Наваррської – найнепримітнішу, щоб не здогадались, від кого вона послана. Коли нарешті друг опинився біля ліжка Анрі й вислухав цю непевну історію, він сказав:

– Те, що адмірал з'явився, – річ цілком природна, надто як згадати обставини його смерті. Скоріше слід дивуватися, що він так довго не з'являвся. На мою думку, ваша величносте, вам не слід боятися його. Якраз навпаки – може, він хоче остерегти вас від чогось.

– Мій добрий дух, що мене остерігає,– це ви, д'Ельбефе.

– Я не дух, а жива людина й тому знаю не все. – В цих д'Ельбефових словах вчувався й лагідний докір: мовляв, мене використовують, але таємниць мені не відкривають. Правда, для такої спостережливої людини це не становило різниці: д'Ельбеф бачив, який поворот відбувся в настрої короля Наваррського, і здогадувався, що має статись. Та, належачи до ворожого табору, він бачив небезпеки, яких не помічав сам Анрі. Одначе свої побоювання він висловив самими натяками.

– Величносте, я певен за одне: вам не слід примушувати духа марно дожидати вас. Але з ним треба поводитись так, як з усіма духами: до них ніколи не слід підходити дуже близько, бо навіть найзичливішого духа можна цим увести в спокусу. – В яку саме, про це він змовчав. – Отже, підіть спокійно туди, ваша величносте. Наскільки ми знаємо звичаї духів, він теж триматиметься віддалеки – саме зі страху перед спокусою. А я сховаюсь поблизу. Ні ви, ні дух мене не бачитиме – хіба що буде поважна причина втрутитись живій людині.– Останні слова д'Ельбеф вимовив, не дивлячись на Анрі, й усміхнувся, ніби сказав це просто так.

Анрі ніяк не міг наважитись, він зітхнув:

– Я, мабуть, боягуз. На війні я цього не помічав – хіба що перед самим боєм, тоді мені щоразу живіт тисне; але що таке десять тисяч ворогів супроти одного духа?

За вечерею того дня всі були якісь мовчазні. Тиша гнітила короля, і він звелів, щоб грала музика. Він знову був похмурий, аж темний на виду; і Анрі дивився в тарілку, що ніяк не порожніла. Тільки пані Катрін усе щось говорила своїм тягучим, глухим голосом, і хто, замислившись, не відповідав їй, того вона міряла й зважувала поглядом, не перестаючи спокійно жувати. До свого Королика вона звернулася з такими словами:

– Ви нічого не їсте, зятю! Наїдайтеся, поки ще є змога, дичини, риби, печива. Бо вони бувають не всюди й не завжди.

Анрі вдав, ніби недочув, бо грала музика; одначе стара королева дала йому втямки: вона знає, що він знов думає про втечу. Правда, вона зразу й похитала головою. Скільки вже разів збирався цей Королик накивати п'ятами – хай спробує ще раз. І до свого сина, короля, вона придивилась допитливо й несхвально.

– У тебе на думці якась дурниця, – сказала вона йому, перехилившись через стіл. А трохи помовчавши, додала: – Ви вже не довіряєте матері, ваша величносте.

І після вечері час тягся для Анрі нестерпно довго. Ну як ти будеш упадати коло жінок чи дотепно відповідати чоловікам, коли домовився про побачення з духом. Перед одинадцятою, як звичайно, варта прокричала в переходах і вестибюлях, що брама зачиняється, і всі придворні, що жили не в Луврі, подалися додому. Анрі хотів непомітно замішатися між них, та його підкликав сам король. Вигляд він мав зовсім кислий. Якби Анрі сам не був такий збентежений, то помітив би, що в нього нечисте сумління. Король насилу вимовив:

– Ніч холодна, вітряна, любий кузене. Мало що може спіткатись у темряві. Посидів би краще біля каміна з нами!

– Мене дожидають, – відповів Анрі й засміявся, даючи на здогад, що його чекає дама; але йому самому холод пробіг поза спиною.

Тільки-но він вийшов з-під захисту стіни, сильний вітер штовхнув його назад. Анрі насилу дійшов до тераси, огорненої густою темрявою. Він чекав, час минав, а дух усе не знаходив способу показати свою присутність. Аж як буря розірвала хмари, крізь них блиснув місячний промінь і враз погас, але Анрі встиг розгледіти пана адмірала. Чорний обладунок, сива борода, неповторна постава голови, що виявляла не тільки мирську гордість, а й обізнаність із волею божою. Так, тепер він справді знає ту волю, подумав Анрі й став на одне коліно. Він був скраю тераси, а дух на другому її кінці, під колонами; влітку їх обплітав виноград, утворюючи альтанку. Анрі почав молитися.

Тоді знову з хмар блиснув місяць, і цей раз його проміння довше затрималось на постаті з того світу. Обличчя в неї бліде, ніби примарний відсвіт, замість очей чорні западини: адже духи бачать не звичайним зором. Ноги її теж не хочуть іти по кам'яних плитах цього світу. Намагаючись ступити крок уперед, дух безсило тягне їх за собою. Ще важче говорити в бурю – голосом, який не виходить із справжнього горла. Тим жахливіша його видима поява! Анрі не може молитись, бо в нього цокочуть зуби. Та ось його слух уловлює стогін. Невиразними словами, що їх розриває вітер, пан адмірал пояснює, що він хоче помсти на голови своїх убивць. У ту хвилину місяць знов ховається за хмари. Так і краще для Анрі, бо тільки в темряві він може наважитись на неправдиву відповідь. Якби він бачив духа, то не спромігся б так відповісти навіть подумки. А тепер він з великим зусиллям гукає у вітер і в пітьму:

– Я й не думаю про те, щоб мститись за вас, пане адмірале! Бо ваші вбивці тепер мої найкращі друзі, а я дотепний хлопчина, добрий танцюрист і хочу довіку жити в Луврі.– Він вигукнув ті слова досить голосно, щоб їх почув кожен із живих людей, хто, може, сховався поблизу. Але сам до себе, до власної душі Анрі шепоче, палко шепоче: – Пане адмірале, я той, що й був!

Дух, звичайно, розуміє, що в тебе на серці, він уміє відрізнити приховану правду від брехні, сказаної про всяк випадок, із звички до обережності, бо найпершою твоєю відповіддю на все давно вже стало прикидання. «Але вас я не обдурю, пане адмірале!» І зненацька там, під колонами, щось важко гупає на каміння, мовби хтось упав, – а потім чутно щось таке, що людські вуха сприймають як гучну лайку, крик і тупіт ніг. Жоден дух так ніколи не поводиться, а надто цей! Анрі вже хоче кинутись навтікача. Та хмари вже знов розходяться, і місяць осяває живу людину, що біжить сюди. Анрі не сплутав би її ні з ким.

– Д'Ельбеф!

– Трохи не спіймав! Я лежав угорі на виноградних лозах між колонами, той паскуда не бачив мене, а я його впізнав. То блазень, блазень нашого короля, отой нудьгар, отой поганий комедіант. Тільки-но я впевнився, що це він, я стрибнув згори, йому на шию, але, на жаль, схибив – упав поруч. А коли схопився, він уже щез.

– Людина не може щезнути без сліду.

– А дух не кричить, як блазень, і не тупає по сходах під землею. Десь тут є потайний хід, і він утік ним.

Тепер терасу заливало місячне сяйво, і їм неважко було обдивитись кожну плиту, але жодна не виказала таємниці. Анрі вхопився за лоб.

– Ось воно що! – Він мав на увазі обличчя короля, коли вони прощались увечері: на ньому був винуватий і підступний вираз. «І його підступ любісінько міг удатись, бо я справді вірив, що то був дух пана адмірала! А що якби я не збрехав, а сказав: «Ще десять днів, і я вирушаю!» Або навіть признався панові адміралу: «Я часто думав про помсту, пане адмірале, і життя ваших убивць не раз уже висіло на волосинці». Моє щастя, що я про це змовчав. А то, мабуть, завтра мене б знайшли на цих плитах заколотого».

Про все це він не сказав своєму супутникові ні слова, але спостережливий д'Ельбеф зрозумів майже все й без пояснень. Вони повернулись до замку й підняли блазня з ліжка. Як вони й гадали, він уже роздягся й ліг: час на це вони йому дали, поки оглядали плити. Він удавав, ніби спить, але не хріп, а скоріше хекав, і ковдра на ньому ще не встигла нагрітися. Не церемонячись, вони підняли його і прив'язали до стільця. Дивно було, що він так і не розплющив очей. Д'Арманьяка послали привести д'Обіньє й дю Барта. Вони прийшли, і почався допит.

Чи признається він, що тільки-но прибіг з тераси, спитав д'Ельбеф прив'язаного блазня. І чи признається він, що вдавав духа, додав Анрі. Блазень, рятуючи свою шкуру, прикинувся, ніби йому відібрало мову. Він закотив очі під лоба, ніби вже помирав, але водночас вишкірив зуби, наче всміхаючись. Зі страху обличчя його перекривилося так, що вираз смутку, з яким він звичайно грав свою роль, пропав. Уперше за всю свою придворну службу блазень був справді кумедний: біла сорочка замість поважного чорного вбрання, на довгобразому обличчі смертельна блідість, волосся розпатлане, та ще й отой мимовільний усміх. І п'ятеро глядачів зареготали. Д'Ельбеф перший нагадав іншим, що цей негідник хотів підстроїти гидку каверзу живій людині,– про те, що він образив духа, не варто й казати, бо той сам зуміє помститись за себе. Коли блазень це почув, у нього аж зуби зацокотіли з жаху.

Чи признається він, що цього вечора вдавав пана адмірала Коліньї, спитав Анрі ще раз, погрозив блазневі зашморгом і наказав д'Арманьякові посвітити по стінах, чи нема підходящого гака. Та блазень чудово розумівся на комедіях, і допит повернувся зовсім не так, як хотіли вони. Запитання: чи він боїться? Відповідь: авжеж, боїться. Запитання: чи він шкодує, що так зробив? Відповідь: так, шкодує. Запитання: чи готовий він спокутувати провину? Відповідь: так, готовий. Запитання: то він визнає? що вдавав духа? Відповідь: а він цього й не приховував. Він і сам удосталь нахапав дрижаків зі страху перед собою чи, власне, перед справжнім духом; бо ж той міг розсердитися, що його так негоже передражнюють, і скрутити йому в'язи. Та він і тепер певен, що це зухвальство йому так не минеться, хоч він і кається щиро. Адже всі духи невблаганно мстиві.

Запитання: чи він не боїться більш нічого? Відповідь: а чого йому ще боятись? Їхнього гака чи зашморга? Вони не можуть заподіяти йому нічого. Якщо вони його вб'ють, король відразу збагне, що змова, розкрити яку він доручив йому, блазневі, справді існує. Д'Ельбеф шепнув на вухо Анрі: «Облишмо його». Проте Анрі ще спитав, чи блазень учинив так із ненависті. Він-бо навчився в Луврі уважно ставитись до ненависті в будь-якій подобі. Відповідь блазня була така: