Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 47 страниц)

VIII. ШЛЯХ ДО ТРОНУ

Так тривати не може

Спочатку ще не все було гаразд. Король Анрі з королевою Маргаритою урочисто в'їхали в свою столицю По, та дуже скоро виявилося, що це помилка. Марго натерпілась тяжких образ від ревних гугенотів за те, що ходила до папістської обідні. І вона вирішила раз назавжди, що ноги її не буде в По. А крім того, король Наваррський закохався там у одну з її фрейлін, і Марго це вразило дошкульніше, ніж якби то була фрейліна її матері. Та все владналося, коли на Анрі знов напала його давня хвороба – ота нез'ясовна гарячка. Головний біль не втихав ні вдень ні вночі, королю треба було раз у раз перестилати постіль, весь час прикладати до голови холодне й підбадьорювати його словами.

Відвага – невелике диво, всі ми відважні. Багато людей здатні витерпіти, коли їм при цілковитій притомності відтинають ногу. Перший-ліпший офіцер, поранений у ногу, звелить її відтяти, щоб мати змогу хоч на дерев'янці служити й далі королю Наваррському. Все це діло не хитре. Несила знести тільки внутрішніх, душевних хитань, утрати природної впевненості, страху, так, страху.

Було це в Озі, тому самому місті, де Анрі завдяки своїй меткості й рішучості врятувався від смертельної небезпеки і де він наважився на таку сміливу новину: повестись людяно. Саме там пролежав він сімнадцять днів, думаючи, що він як людина розбитий, відкинутий, закреслений, нездатний довершити ті справи й задуми, для яких досі вважав себе досить сильним. Настільки сильним, що дозволяв собі ще й надмірні насолоди і не лякався виснажливих пристрастей. Через це людина з багатою натурою часом падає й лежить, як розбита, зневірюється в собі, і замість неї самої в неї повинен вірити хтось інший, якщо це ще можлива річ. Тут цим іншим була його Марго, його воістину вірна дружина, хоч би скільки ще вона мала полюбовників. Весь час, поки Анрі хворів, вона не роздягалась, без сну сиділа біля нього, підбадьорювала його словом, відганяла його страхи. Згодом, видужавши, він сказав те, чого від нього досі не чули: «Це записане там, на небі». Що саме? Те знали тільки він та його дружина; обоє вони дуже виразно це усвідомили після безсонних ночей в Озі.

Пробуті там дні, сповнені такого глибокого змісту, зробили їх найкращими друзями. І коли вони повернулись до Нерака, королева дістала змогу завести собі двір на свій смак і навіть виховувати зі свого владаря галантного кавалера, – яким він і справді ставав кілька разів у житті, коли бувало потрібно. Цього разу він лишався таким цілих дев'ять місяців, носив найдорожче вбрання, все з Голландії чи Іспанії, самий оксамит та шовк, пурпур та золото. Своїй королеві він тільки віял накупив аж десять, і всі вони виблискували самоцвітами. Він дарував їй парфуми, найрозкішніші сукні, навіть рукавички з квітів. Держав для неї карликів, чорношкірих пажів, пташок «з островів». У парку «Гаренна» вона мала свою каплицю й слухала там обідню; потім бали під шумливими кронами дерев, музика, вірші, танці, догоджання дамам, – і все те якось особливо ясне й просте в чистому повітрі парку. Тоді при неракському дворі під шумливими деревами панувала витончена млість і фантастична мрійність. Небо було дуже ясне, з нього лилося сріблясте світло, вечори дихали теплом і спокоєм.

Може, зброя помалу іржавіла, зате розум набирався гнучкості. Анрі власноручно написав повний переклад записок Цезаря[135]135
  Цезар, Гай-Юлій (102/100-44 pp. до н. є.) – видатний діяч, полководець, письменник і оратор Стародавнього Риму.


[Закрыть] про похід у Галлію, а також про громадянську війну. Пе?ра йому привозили з Голландії, чорнило з Парижа, напір для нього золотив камердинер. Він любив книжки в розкішних оправах – замовляв їх уже й тоді, коли сам ще ходив у витертому камзолі. Завжди надаючи ваги формі витворів розуму, він і в листах, і в указах, і навіть у піснях, що їх пізніш наказував солдатам співати під час бою, – в усьому набував тим кращого стилю, чим більших діл навчався: адже одне допомагає другому, і виразне слово так само народжується з душі, як несхибне діло.

Тих кілька місяців він поводився, та й почував себе як той, кому не треба думати про своє майбутнє, бо йому забезпечено й багатство, й мир, і щастя, – хоч насправді все було не так і це радісне сновиддя кінчалось якраз там, де парк «Гаренна» переходив у лани. І все ж який щасливий був він від того, що може хоч на час зробити Марго повелителькою власного двору й галантного короля, бо якраз такий був він тепер: на догоду їй від нього гарно пахло, а зуби в нього були вкриті золотом. Він звелів привезти для неї з замку в По найкращі меблі й срібний столовий посуд. Сама вона, коли була в тому замку, розшукала десь там старовинні арфи: можливо, інші дами колись виливали своє серце, граючи на них, як тепер Маргарита Валуа, що ніколи в своєму неспокійному житті не знала гармонійності й спіткала її лиш тут.

Вона іноді зчудовано проводила рукою по чолу. «І досі тут нікого не отруєно? Досі жодного заколотого в зачиненій кімнаті? Ніхто мене не лупцює, і навіть власні пристрасті дали мені спокій. Мені не доводиться ні спускати на мотузці з вікна мого брата д'Алансона, ні самій їхати кудись і встрявати в авантюри. Приниження, комедіантство, страхіття довкола мене і болісний неспокій у мені – все це минулося? Справді, ось я тут». – І вона проводила чудовно-гарною рукою по чолу, знов погідному, і королева цього двору йшла танцювати з люб'язними дворянами та з фрейлінами, що поводилися пристойно. Бриніла ніжна музика, пломінчики свічок ледь коливались від вітерцю, що подихав у розчинені вікна; і на обличчях, і в серцях була така сама лагідність, як у звуках, у світлі, в подихах вітерцю. Танці, ласкавість у душі, ціла ніч минає в легкій закоханості – не знати в кого. Марго могла б підставити губи кожному, але цілує тільки свого владаря.

І так почувають себе при наваррському дворі всі, й сестра короля, ота сувора протестантка. Молода Катрін, хоч вона трохи накульгує на одну ногу, навчає молодого Роні нового танцю, і всі заздрять, що йому припала така честь. Вона навіть на якийсь час забуває про свою довічну пристрасть, забуває про кузена в його лісах, відкидає муки сумління й дозволяє легковажному Тюреннові упадати за нею, мовби так і годиться. І її любий брат Анрі живе й кохає, мовби так і слід. Але довго так тривати не може.

Перший

Оклигавши від хвороби печінки, маршал Бірон удався в ще зліші підступи: він думав, що приспав губернаторову пильність. Як лишень міг, чорнив він його перед королем Франції. Канцелярія Наварри й Філіпп Морней тільки те й знали, що спростовували його доноси. Очевидно було, що цей конфлікт не може довго тривати лише на папері. А королева Наваррська зі свого боку не давала Анрі спокою. Вона вперше в житті відчула себе щасливою, а її коханий владар має лютих ворогів; як же йому допомогти? І вона сповіщала його про все, що зуміє дізнатись, – так вона намагалася зробитись для нього незамінною.

Марго знала про всі зневажливі слова, що ними король Франції в тиші свого кабінету називав зятя, Анрі Наварру; а як новин не приходило, вона щось вигадувала. Вона ненавиділа свого коронованого брата, бо зазнавала від нього тільки кривди, а тому хотіла наструнчити проти нього й Анрі. Та їй і самій дошкуляли ті образи, які сипались на її владаря. Герцог Гіз глузував з нього, і навіть її улюблений брат д'Алансон притакував Гізові, та ще й при Шарлотті де Сов, її колишній приятельці. Марго ніби навіч бачила в'їдливу усмішку тієї сирени й нізащо не хотіла повторити образливих слів власними устами, а надто у вічі своєму владареві.

Але серед її фрейлін була одна зовсім молоденька, майже дитина, щиро їй віддана – Франсуаза, з дому Монморансі-Фосе. Її прозивали Фосеза, тобто Фосівна. Анрі звертався до неї: «донечко», – і на догоду йому Марго теж почала звати дівчину донечкою, хоча й знала, що почуття Анрі до Фосези не зовсім батьківські. Юна панночка, що обожнювала свою владарку, розповідала їй усе як не про його залицяння, то принаймні про свій опір. І ось це соромливе дівчатко Марго посилала до нього з усіма найприкрішими новинами: почуті з напівдитячих уст, вони мали зачіпати його ще дужче. Мовляв, у Луврі сміються з нього через те, що він і досі ще не зумів заволодіти дружининим посагом – зокрема кількома містами в своїй власній провінції. Бірон не впускав його до тих міст.

– Любий мій пане, – казало соромливе дівча, впавши перед Анрі на коліна й благально зводячи до нього руки. – Візьміть же нарешті посаг королеви Наваррської! Прошу вас, покарайте того капосного маршала!

Він і сам мав такі наміри, тільки остерігався розкривати їх перед жінками. Навіть коли його військо було все зібране докупи й стояло напоготові, він не прохопився про це й словом, дарма що останню ніч перед походом провів у спальні своєї королеви. А вранці від'їхав із трояндою в зубах – немов на якісь веселі грища або на турнір. Якщо похід скінчиться поразкою, хай принаймні за це не відповідатиме Марго, хай воно не окошиться на ній. І всі його дворяни були в такому гарному настрої, як він. Знову буяв травень, увесь загін був закоханий, і самий похід, у який вони вирушали, називали «походом закоханих». Д'Обіньє і навіть тверезий Роні цілком поважно казали, що місто Каор треба взяти хоч би з самого лицарського обов'язку перед дамами. Анрі не відкривався нікому, крім того єдиного, хто сам міг розгадати його думки, – тобто Морнея. Головне – на всіх шляхах життя прагнути того самого, серед загального хитання лишатися вірним внутрішньому законові. Але цього не набудеш власною волею: воно само приходить з далечі й сягає не менш далеко. Дивлячись на таку людину, бог дивиться на цілі сторіччя. Тим-то Анрі такий непохитний – і такий непроникний, бо ніщо не здається людям незбагненнішим, таємничішим у іншій людині, ніж глибока внутрішня твердість.

День був спекотний, і, коли вдалині показалося місто, яке мали взяти приступом, усе військо напилося з джерела в горіховому гайку. Потім узялися до діла, а воно було нелегке. Місто Каор з трьох боків обтікали води річки Лот, і залога теж обороняла його переважно там, бо з четвертого боку до міста страшно було й підступитися: стільки там набудовано перешкод, що їх треба подолати, ще поки проб'єшся до брами. Правда, ту браму вже потай оглянули два офіцери короля Наваррського, що знались на підриванні. Щоб зруйнувати якусь перешкоду, до неї приставляли дулом невеликі чавунні мортирки, набиті порохом, і підпалювали гніт.

Надвечір небо затягли густі грозові хмари, і об одинадцятій годині військо під захистом темряви зійшло на міцний міст, що його ніхто не охороняв. Попереду йшли обидва капітани-підривачі зі своїми фугасами. Вони підірвали на мосту всі загорожі, а в місті й не почули вибухів, бо саме гуркотів грім. За ними – трохи віддалік, щоб не попасти під уламки, які розкидає вибух, – ішло півсотні аркебузирів, далі Роклор із сорока дворянами і шістдесятьма гвардійцями, а позаду король Наваррський вів головні сили: дві сотні дворян і дванадцять сотень стрільців.

Зовсім висадити браму не пощастило, бо це діло було ще нове. Передні солдати пролізли в дірку, вирвану фугасом, і розширили її сокирами, але від грюкоту попрокидались городяни й прикликали залогу. Все місто схопилось за зброю, вдарили на сполох, і на голови тим, хто проліз крізь браму, посипалась цегла, каміння, смолоскипи, поліняччя. Задзвеніла, забряжчала, затріщала, ламаючись, зброя. Люди гукали: «Бий! Бий їх!» – але здушеними, захеканими голосами. У тісноті супротивники зітнулися на смерть. Чверть години тривав той бій врукопаш, і нападникам уже загрожувала поразка, та наспів Тюренн, привів п'ятдесят дворян і три сотні стрільців, і з їхньою допомогою король Наваррський пробився в саме місто.

Але там застрягли. Оборонці засіли у великому міцному будинку й не підпускали нападників близько. А тим часом розвиднилось, і нападникам теж довелось укріплюватися в будинках. Грабувати городян король Наваррський своєму війську заборонив, погрозивши, що за це розстрілюватимуть, – і справді, кількох розстріляли. Минув день, минула ще одна ніч; солдати були голодні, спати мусили стоячи, а поряд на підвіконнях крамниць лежала напоготові зброя й обладунки. Знову настав ранок, і почалась нова тяжка робота: проламуватися крізь садиби, щоб підійти кроків на десять до самої городянської твердині. Більше за той день вони не встигли – споночіло знову. Третій день виявився найстрашнішим – до захисників міста йшло підкріплення, і його треба було перехопити за містом і знищити. Ще день, щоб підготувати штурм твердині,– а коли вона під ляскіт пострілів, у хмарах порохового диму нарешті впала, в місті ще довелося брати одну по одній чотирнадцять барикад.

Отак узяли приступом Каор – то було надзвичайно важке діло. Його без ніякого глузду, без ніякої користі ще утруднили вперті городяни, що відбивалися з самої тільки затятості: їм не хотілося, щоб король Наваррський став сильніший. Та якраз через це його перемога дала йому більше слави, ніж була варта насправді. Там він переміг не лише захисників міста, а й маршала Бірона та решту своїх ворогів – дарма що ті не забарилися з відплатою. Коли Анрі напав на самого маршала, у нього не вистачило сили, і він мусив утікати до Нерака. Під свист куль прослизнув він крізь військо, що хотіло його схопити, і прямо верхи злетів широкими парадними сходами до свого замку.

Ноги в Анрі були збиті до крові. У Нераку Марго, полежавши з ним у ліжку яких чверть години, мусила перемінити простирала: в такому стані було його тіло. Але дух не відчував ніяких прикрощів, він був легкий і швидкий, як завжди. Тому Анрі повів своє військо – чи нехай там розбійницьку ватагу, як його називають, – із власних володінь на північ, де протестанти вітали його в новій славі й тільки дожидали, щоб повстати. Про це дізнався паризький двір – і Бірона поквапно відкликали.

Задумане начебто вийшло. Відразу д'Алансон – тепер він звався д'Анжу – почав набиватися в приятелі удачливому зятеві: примчав до нього на південь, уклав з ним мир і дружню спілку. Непримиренним лишився Конде, кузен, колись щирий друг. Та звісно, коли ти все життя лишаєшся на другому місці, хоч ніколи не ухилявся від обов'язку, боровся не гірше від суперника й навіть весь час був вірний своїй партії, тоді як суперникова релігійна ревність викликає небезпідставні сумніви, – таке важко стерпіти. Це справді велике вміння – не відчувати, навіть не знати заздрості; для цього треба дуже багато розуміти, а особливо глибоко треба збагнути вчення про божу благодать, що сходить на обранців. І пишатися своєю долею, як уміли в античні часи, – це теж допомагає. Від Морнея можна чекати і того, й того: він наділений чеснотою, а через те йому відкрито й шлях до пізнання.

У бідолахи Конде є добра воля, його перші пориви щирі, але він не вміє бути таким до кінця. Ненависть його до Анрі, власне, зародилася дуже давно, після однієї битви, що відбулася під Жарнаком; тоді віддано в жертву його батька, і саме завдяки цьому молодий Наваppa став першим серед принців крові. Побувши разом з Анрі в луврському полоні, Конде витерпів там те саме, тільки страждав не так гостро. Потім утік; а загалом не виявляє великого розуміння того, що любить народ, що можна, чого не можна, що слід робити. Зв'язується з чужоземними князями, а тим часом його кузен Наварра зумів укріпитись і поширити свій вплив на рідній землі – хоча, правда, з допомогою багатьох папістів.

І кузен тим упертіш наполягав на вірності духові їхнього вчення; другом йому був той, хто тримався цього духу – чи вдавав, ніби тримається. Йоганна-Казимира Баварського він ставив вище від Анрі Наварри, бо владар німецького карликового князівства ненавидів розпусту. Вільні звичаї наваррського двору були йому такі огидні, що він на саму згадку про той двір починав плюватися, і принц Конде не спиняв його. Конде вплутався й у змову проти кузена. До Анрі послано листа з вимогою послати військо на поміч архієпископові Кельнському. Той перейшов у протестантство, і з'явилась дуже добра нагода завдати удару Австрійському домові. Безперечно, Австрійський дім був таки справді ворогом, але ворогом найбільшим, бій із яким треба відкладати наостанок. А вирушати до Німеччини тепер – означало покинути напризволяще вже здобуте, перервати шлях на вершину, а може, й утратити королівство. Та, власне, цього вони й хотіли, коли ставили йому за обов'язок заради віри покинути свій край. Вони добре знали, що йому не можна цього зробити. Одначе так вони могли налаштувати проти нього протестантів, що не всі довіряли йому; а водночас чуткою, що він усе ж вирушає, навіювали тривогу французькому дворові й підказували похмуру ухвалу Філіппові Іспанському.

Дон Філіпп сидить і снує плани своєї всесвітньої імперії. Яке йому діло до купки норовливих єретиків– сміховинного Казимира, навіженого архієпископа й заздрісного кузена? Одначе Філіпп відчуває, що недалеко за Піренеями виростає ворог його і його всесвітньої імперії. Ще той ворог маленький, зовсім маленький. Ще він насилу-насилу поборює дріб'язкові перешкоди – але вимірювати слід не клаптики землі, які він відвойовує, а славу й ім'я, які він здобуває. Не можна байдуже дивитись і чекати, поки богиня Фама[136]136
  Фама – давньоримська богиня поголосу, слави.


[Закрыть] піднесе до уст сурму й розгорне крила. В майбутньому у Франції повинен панувати лиш один володар: Філіпп. Дім Валуа вимре, а Ліга хвальковитого Гіза ще раніше розшматує королівство на частини за золоті пістолі, що спускаються з гір на спинах мулів. Наварра заважає, Наварру треба усунути. Ось яка ухвала склалась у голові в Філіппа – та й у заздрісного кузена не може бути інакшої.

Анрі знає. У нього позаду Лувр, там він довідався, що таке пекло. А від Монтеня він почув, що добрість – найвластивіша народові риса. Морней показує йому, яку силу має чеснота. Сам він уміє лишатися життєрадісним і поміркованим навіть над безоднями власної натури. Але він знає: деяким людям це не до вподоби, і якраз таких людей йому судилося зустрічати всюди й до самого кінця. Це не протестанти й не католики, не іспанці й не французи. Це особлива порода людей: її тягне до похмурого насильства, до чавунного гніту, а буйною вона буває тільки в жорстокостях та нечистому екстазі. Такі люди будуть довіку його супротивниками, а він завжди лишиться провісником розуму й людського щастя. Тепер він намагається навести розумний лад у одній провінції, згодом робитиме те саме в королівстві, а врешті в цілій частині світу: збиваючи мирний союз державців і країн, щоб повалити дім Габсбургів. І тоді дочекається своєї години порода людей, що ненавидять життя, – після тридцятирічних невдач настане й для неї хвилина влучного удару кинджалом. Може, сім, а може, й сімдесят ударів та пострілів схибило за ці десятиріччя, Анрі уникнув їх усіх, як оцього першого.

Тоді король Наваррський дожидав підкріплень. Офіцерові, що привів їх, він звелів розмістити солдатів на постій у містечку, що називалось Гонто. Всі чули, як він сказав, що завтра сам туди приїде. Але він уже знав, що в загоні є людина, якій доручено його вбити; саме тому він і сказав про свій намір так голосно й начебто безтурботно. Щойно зійшло сонце, король Наваррський вирушив до Гонто з трьома своїми дворянами: д'Арамбюром, Фронтенаком і д'Обіньє. Напівдорозі їм спіткався верхівець, і вони впізнали в ньому одного дворянина з-під міста Бордо. Троє супутників короля затисли коня того дворянина між своїми кіньми, а королю Наваррському лоскотав серце страх – гостріший, ніж у відкритому бою, де ляк перемагаєш рішучістю. Король уже радніший був кинутись навтікача, проте бадьорісінько спитав зустрінутого дворянина, чи добрий у нього кінь, а почувши у відповідь «так», – під'їхав ближче, почав обмацувати коня й захотів його купити. Гаваре – так звали дворянина – поблід, він не знав, що й думати, але хіть-нехіть сплигнув з коня. Король сів у сідло й зразу сягнув рукою до пістолів. Курок у одного був зведений.

– Гаваре, – сказав король, – я знаю, що ти хочеш мене вбити. А тепер я можу вбити тебе, якщо захочу. – І вистрелив угору.

– Величносте, – відповів підісланий убивця. – Ваша великодушність відома всім, і ви не відберете в мене коня, вартого шістсот ліврів.

Короля Наваррського про це вже повідомили, як і про те, що кінь мав бути платою за його вбивство. Тому він завернув коня і чвалом погнав його до Гонто, а там віддав своєму офіцерові, наказавши якось без галасу спекатися того негідника. Гаваре згодом повернувся в лоно католицької церкви. Тоді, коли за доброго коня хотів убити короля Наваррського, він належав до протестантської,– а насправді не був ні сим ні тим. Він просто був із певної породи людей: ті люди ненавидять Анрі, й квит. Анрі вже відчуває ту ненависть, і кара дедалі більше здаватиметься йому марною. Бо вбивці з'являтимуться все нові й нові.

Це був тільки перший.