Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 47 страниц)

Щоб не здаватися блідими

З кутка виступив офіцер зі смолоскипом – він чекав там цілу ніч, а скоріше, мабуть, підслухував під дверима. Карл, сповнений люті й страху, пішов за ним. Капітан довів його до дверей спочивальні й гримнув на поснулу варту в передпокої, аж солдати посхоплювалися з лав, стукнувши алебардами об підлогу. Карл підозріливо, скоса обдивився їхні обличчя, як їх по черзі освітлювало полум'я смолоскипа. Тоді зайшов до спочивальні й ліг у ліжко.

Але заснути він не міг: під сплющеними повіками весь час виринали обличчя: все вороги, вороги, вороги, і серед них останні, кого він бачив: його власні охоронці. Нараз йому примарилось, ніби він бачить, як відчиняються двері – відчиняються нестерпно довго й повільно; та врешті він згадав, що очі в нього заплющені. Тоді він обережно розтулив повіки: нема нікого, тільки ледь блимає, плаваючи в оливі, запалений гнотик. Карл відчув, що йому вже незмога терпіти цю гнітючу тишу, він устав з ліжка, як був – у самій нічній сорочці,– навшпиньки вислизнув у бічні двері й кружним шляхом дістався до передпокою своєї спочивальні. Вся варта спала на лавах попід стінами, лиш капітан стояв посеред кімнати, згорнувши на грудях руки, і Карл, з'явившись несподівано, побачив його погляд, сповнений надто глибокої задуми. Такий погляд буває тільки у змовників! Помітивши, що на нього дивляться, капітан відразу напустив на себе байдужість і тим збудив у короля ще сильнішу підозру. Король не переступив порога; стоячи на дверях, він спершу озирнувся, ніби позад нього були якісь захисники. А тоді приклав до уст долоні, стулені дудочкою, й зашепотів:

– Аморі, я тобі довіряю, ти мені щирий друг. Та коли світло від смолоскипа впало на твого лейтенанта, я побачив, що він зрадник. Посварися з ним за що-небудь, і щоб я його більше не бачив! Іди зараз на подвір'я, а я пришлю його до тебе.

Капітан скорився наказові, Карл розбудив лейтенанта й зашепотів йому на вухо. Він порадив юнакові не чекати сварки і двобою:

– Бий зразу – і квит! А потім кричи, що він на тебе напав.

Тоді прослизнув до спочивальні і вийшов звідти, аж коли вартові, зчинили галас.

– Що тут діється? Пропустіть! – гукнув він навдивовижу владно, хоч був у самій нічній сорочці.

Люди за спиною в нього мовчали. Щулячись від прохолодного ранкового вітру і від страху, Карл перехилився через поруччя кручених сходів. Унизу, в плямі сірого вранішнього світла, лежало на плитах подвір'я людське тіло, а біля нього хтось стояв і, розмахуючи руками, кричав: «Ґвалт!» Раптом Карл почув ззаду спокійний материн голос:

– Скажи, хай замовкне і йде сюди.

Аж тепер він помітив, що мати вже відіслала варту геть. Він махнув убивці рукою. Поки той підіймався нагору, пані Катрін кількома короткими запитаннями з'ясувала, що це тут витіяв її неповороткий, але запальний син.

– Ліньєролю, – звернулась вона до молодого лейтенанта, щойно голова його показалась на сходах, – ви зробили королю велику послугу.

– Дуже радий, вельможна пані,– безтурботно відказав молодик. Він узагалі виявився балакучий. – Капітан Аморі був таємний гугенот. Ви цього не знали, вельможна пані? Він довідався про ваші заміри проти його одновірців і був допіру дуже схвильований. Від нього ж таки я сю ніч почув, що має статись. Я теж докладу рук! Із превеликою радістю! Ото буде веселенька різанина!

Карла Дев'ятого, що стояв у самій нічній сорочці, аж затрусило від тих слів. Йому довелося зіпертись на стіну. Добре, що юний Ліньєроль стояв перед ним, а пані Катрін не спускала з ока їх обох. Вона заговорила млявим і жирним голосом:

– Ви сьогодні добре себе показали й заробили келих вина, молодче. Ходімо!

Чалапаючи перевальцем, вона повела його до своєї спочивальні, там відчинила широку низеньку шафку, оздоблену нагорі масивними гранчастими шпилями, й налила йому вина.

– А тепер ідіть спати, – сказала вона, коли Ліньєроль вихилив келих і враз якось ніби зів'яв. – На службу сьогодні не повертайтесь, – ласкаво додала вона. Та юнак, видно, вже не зрозумів її. Він вийшов, заточуючись, а королева провела його поглядом аж до сходів. Там він раптом, ніби підтятий, сторч головою полетів униз. Тоді Катерина Медічі вдоволено зачинила двері.

– Скрутив собі в'язи, – добродушно зауважила вона. – Так було треба, синку, щоб у тебе щоки знов порожевіли. Уже все минулось. А бліді ми з тобою, мабуть, лиш через те, що світанок сірий.

Той самий ранок

Той самий ранок, тільки не сірий, а жовтаво-рожевий, застав Анрі Наваррського в неракському саду, де він ніяк не міг розлучитися з Флеретою, дочкою садівника.

– Іди, коханий. Зараз батько встане – що він подумає, як побачить тебе?

– Нічого лихого, серденько. Вірний слуга моєї матері ніколи не подумає, ніби я хочу його скривдити.

– Та ти його й не кривдиш, мене кохаючи. Ти тільки мене тяжко скривдиш, коли поїдеш.

– Але ж принц мусить весь час їздити по своїх землях. То в бій, то…

– То куди?

– Цього тобі не треба знати, Флерето. Щасливіша ти від цього не станеш, а нам слід бути щасливими весь час, поки ми разом.

– Це правда? Ти щасливий зі мною?

– Я ще ніколи не був такий щасливий! Ну коли я бачив такий світанок? Рожевий, як твої щічки! Я його ніколи не забуду. І кожна оця квіточка навік залишиться в моїй пам'яті.

– Ранок недовгий, та й квіти хутко відцвітуть. А я зостанусь і чекатиму. Хоч як далеко ти заїдеш, хоч що тобі спіткається, – згадай мене, і оцю комірчину, як у ній пахтіло садом, коли ми кохались, і мої уста, як ти їх…

– Флерето!

– …оце поцілував останній раз. А тепер іди вже, бо по тебе сюди прийдуть, а я не хочу, щоб хтось іще бачив твій прощальний погляд.

– Тоді втопім наші останні погляди в криниці. Ходімо, Флерето! Обійми мене за шию! А я тебе за стан! А тепер погляньмо обоє вниз, у воду, і там наші очі зустрінуться. Тобі сімнадцять років, Флерето.

– А тобі вісімнадцять, любчику.

– Та коли ми й зовсім постаріємо, ця криниця пам'ятатиме нас, і навіть коли ми вже давно лежатимемо в домовині.

– Анрі, я вже не бачу твого обличчя.

– І твоє там унизу чогось туманиться, Флерето.

– А я почула, як упала краплина. То сльоза. Твоя чи моя?

– Наша, – промовив голос Анрі вже здалеку; а дівчина ще втирала очі,– Флерето! – гукнув він востаннє, а потім зник зовсім, і вона відчула, що цей поклик уже не до неї: Анрі просто кидав ім'я щойно минулої години в годину наступну, якої вона не знатиме і в якій це слабеньке ім'я розвіється дуже скоро.

Анрі сів на коня. Травневий вітрець приємно холодив його високе кpyтe чоло, ледь запалі скроні й куйовдив русяві кучері. В комірчині у дівчини Анрі не міг їх пригладити, і вони вклалися на голові так, як росли. Спершу в його лагідних очах ще видно було тінь прощання, та кроків за сто вони вже й проясніли. В губах він тримав квітку: то була теж іще Флерета[45]45
  Fleurette – квіточка (франц.).


[Закрыть]. А коли під'їхав до свого почту, впустив і квітку.

А та Флерета, що лишилась позаду, сімнадцятирічна дочка садівника, взялася за свою щоденну роботу. Вона робила її ще двадцять років, а потім померла; її коханий тоді був уже великим королем. Вона більш ніколи не зустрілася з ним – хіба один раз, як з могутнім володарем, що після багатьох знегод і перемог був якось повернувся до рідного міста Нерака, щоб знову зазнати там щастя, але з іншими. Чому ж усе-таки люди казали, ніби вона вмерла з туги за ним? Згодом смерть її навіть перенесли назад, на той день, коли він її покинув, і розповідали, ніби вона тоді втопилась у криниці – в тій самій криниці, над якою колись схилялись вони обоє, сімнадцятирічна дівчина і вісімнадцятирічний юнак. Звідки така поголоска? Адже ніхто їх тоді не бачив.

Ісус

Анрі ще їхав своїми землями, як доводиться їздити принцові: чи то на бій, чи то до шлюбу. Анрі Наваррський мав узяти шлюб з Маргаритою Валуа, і тому він мусив їхати зі своєї Гасконі аж у Париж; але він мав міцні стегна. Коли треба, він із товаришами по чотирнадцять годин і довше міг пробути в сідлі, та все ж доводилось поберегти й коней, бо не завжди були гроші, щоб купити нового, – хіба просто спіймають на пасовиську першого-ліпшого.

Попереду, але завжди в оточенні інших, їхав Анрі; а за ним ще багато вершників. На самоті він не лишався ніколи. Самоти там не бувало – він жив серед тупоту копит, серед запаху, кінського поту і людського, що пробивався крізь вогке сукно та розпарену шкіру одежі. Не тільки білий кінь мчав його вперед, а й увесь тісний гурт однодумців, шукачів пригод, побожних і відчайдушних, переносив вершника вперед неймовірно швидко – так, немов якась казкова карета, переносив його той гурт від села до села. Сади цвіли білим і рожевим цвітом, з блакитного неба віяв лагідний вітрець, і молоді відчайдухи сміялися, співали, сперечались. Іноді вони вставали з коней, поглинали цілі гори хліба, червоне вино лилось у їхні горлянки, рідне їм, як повітря й земля. Дівчата з золотавою шкірою самі приходили й сідали на коліна смаглявощоким юнакам. А юнаки змушували дівчат вискати й червоніти – одні зухвалими руками, інші вигаданими тут-таки віршиками, не менш зухвалими. А поміж себе, їдучи, вони часто говорили про віру.

Всім супутникам Анрі було років по двадцять чи близько того, усі вони були бунтівливі, не хотіли коритись ні встановленому ладові, ні можновладцям. Ті, на їхню думку, відступились від бога. Бог хотів не того, що вони, він думав так, як оці двадцятирічні. І тому всі вони були певні, що правда на їхньому боці, й не боялись навіть самого чорта, не те що паризького двору. Дорогою, поки ще їхали через південні провінції, назустріч їм виходили старі гугеноти і, знявши руки до неба, заклинали принца Наваррського поберегти себе. Йому те було давно знайоме: багаторічний гіркий досвід навчив їх недовірливості.

– Але ж, любі мої, тепер усе буде інакше. Я одружуся з сестрою короля. Ви матимете свободу віри, ось вам моє слово!

– Ми завоюємо волю! – кричали вершники довкруг і позад нього.

– І народну владу!

– І право! Право!

– А я кажу – волю!

То було у них найсильніше слово. Натхнені й озброєні ним, їхали вони гуртом на північ. Для багатьох – може, навіть для більшості – воно означало просто, що вони відберуть для себе владу й розкоші у тих, кого вважали вільними тепер. Анрі дуже добре їх розумів, він умів розпізнавати таких людей серед інших і навіть любив їх: з ними було легко жити. Та не вони були справжніми його друзями. Друзі – то люди важчі, з друзями ніколи не почуваєш себе зовсім безтурботно й упевнено, вони весь час обтяжують тебе відповідальністю.

– In summa[46]46
  Загалом (лат.).


[Закрыть],– казав Агріппа д'Обіньє[47]47
  Д'Обіньє, Теодор-Агріппа (1552–1630) – французький поет і історик. Один із найвидатніших діячів протестантського руху. Його «Всесвітня історія» (видана в 1616–1620 pp.) – визначний історичний твір цієї доби.


[Закрыть], трюхикаючи поряд у сідлі,– ти, принце, тільки те, що зробив з тебе твій добрий народ, і більше ніщо. Це не означає, що ти не можеш піднестись над ним, – адже творіння часом буває вище за митця, – та лихо тобі, коли ти станеш тираном! Проти явного тирана сам бог дає всі права й дрібному урядовцеві.

– Коли твоя правда, Агріппо, – відповідав Анрі,– то я домагатимусь посади дрібного урядовця. Тільки ж усе це пасторські вигадки. Король є король.

– Радій, що ти лише принц Наваррський!

Д'Обіньє був невеличкий на зріст, голова його не підносилась над кінською гривою навіть настільки, як голова Анрі. Говорячи, він завзято вимахував довгопалою рукою з загнутим великим пальцем. Уста він мав широкі, насмішкуваті, очі допитливі; хоч був зовсім не побожний мрійник, а цілком від світу сього, але в тринадцять років не піддався, коли його навертали в католицтво, а в п'ятнадцять уже бився за істинну віру під проводом Конде. Вісімнадцятирічний Анрі й двадцятирічний Агріппа були давні друзі й уже сто разів сварились і сто разів мирились.

Агріппа їхав по праву руку від Анрі. А по ліву зненацька залунав виразний, суворий голос:

 
О королі! В сліпому шалі
Ви, поки царства здобули,
Всю землю трупом засівали
і кров потоками лили.
О судді, звиклі торгувати
Священним скарбом людських прав!
Чи син ваш буде шанувати
Той спадок, батько що накрав?
 

– Друже дю Барта[48]48
  Дю Барта, Гійом де Салюст (1544–1590) – французький поет-протестант. Його творчість перейнята гуманістичними мотивами, науковими ідеями тих часів, прославляє природу. Він був не тільки поетом: виконував важливі дипломатичні доручення Генріха IV в Англії, Данії та інших країнах.


[Закрыть],– спитав Анрі,– звідки це в такого веселого півника, як ти, беруться такі гіркі слова? Від тебе ж усі дівчата розбігатимуться!

– А дівчатам я таких слів і не кажу. Я кажу їх тобі, любий мій принце.

– І суддям. Не забувай суддів, дю Барта! А то лишаться тобі тільки твої лихі королі.

– Лихі всі від сліпоти – і ви, владарі, і ми, решта людей. Але ж треба колись почати виправлятися. Від дівчат я ще не можу відмовитись, але галантні віршики хочу покинути зовсім. Віднині складатиму тільки духовні.

– Ти що, вже хочеш умирати? – спитав молодий принц.

– Я хочу колись полягти в бою за тебе, Наварро, і за царство боже.

На ті слова Анрі не відповів нічого. Але саме через них рядки «О королі, в сліпому шалі…» запали йому в голову, і він вирішив сам для себе, що ніколи не засіватиме трупом землі, здобуваючи собі королівство.

– Дю Барта, – раптом наказав він, – ану зведись у сідлі якомога вище!

Довготелесий дворянин послухався, і принц поглянув на нього знизу вгору трохи насмішкувато, але трохи й зачудовано.

– Чи не видно ще тобі згори нашої любої пані Катрін та її великого борделю? Адже її прекрасні фрейліни дожидаються вас.

– А тебе ні? – спитав Агріппа д'Обіньє і моргнув ущипливо. – А втім, ти ж пак тепер доброчесний жених! Але хто знає тебе…

Усі зареготали – найгучніше сам Анрі.

Ззаду хтось гукнув:

– Будьте обережні, панове! Любовні пригоди при французькому дворі вже не одному полишили довічну пам'ятку.

Товариство зареготало ще гучніше. Та ось один вершник упхався конем поміж принца й його сусідів. Він не зважав, що ті на нього розсердились і вже ладні почати сварку. Обличчя в цього молодика було найвиразніше з усіх, тільки здавалося дуже маленьким – його ніби згнітило незвичайно високе чоло. Очі його багато перечитали й були вже сповнені смутку, хоча панові дю Плессі-Морнею[49]49
  Дю Плессі-Морней, Філіпп (1549–1623) – французький протестантський публіцист і дипломат.


[Закрыть] йшов ще тільки двадцять четвертий рік, а всього йому судилося прожити сімдесят чотири.

– Я щойно почув веління бога! – повідомив він принца. – Я скажу таку промову, що переконає Карла Дев'ятого встановити свободу віри й виступити на захист Нідерландів проти Іспанії.

– Напиши свою промову на папері й віддай панові адміралу, – порадив Анрі.– Той доможеться, щоб його вислухали. Нас вони ще не бояться. Але сподіваюся, що незабаром боятимуться.

Вони могли розмовляти про те вдвох, не криючись, бо всі довкола захопились перелічуванням насолод, що чекали на них при дворі. Згадували вголос і про небезпеки, наводили приклади. Хтось назвав своїм ім'ям ту хворобу, що її всі так боялись, і тоді Філіпп Морней, раптом запалившись, вигукнув:

– Нехай і я її підхоплю! Аби лиш Карл Дев'ятий надав нам свободу віри!

– Ох і гидкий же ти тоді будеш!

– Хіба мало серед нас гидких? Та це пусте супроти вічності. Хіба Христос не був такий – гидка людина, розіп'ятий бог? А ми ж у нього віримо! І віримо в його апостолів, покидьків людського роду, та ще й євреїв! І що він залишив по собі, крім жалюгідної жінки, пам'яті, сповненої презирства, та слави дурня серед своїх одноплемінців? І коли імператори боролися проти його вчення мечем і законом, то як же мусив боротися з ним кожен у своїй душі – сам проти себе! Плоть проти духу! А проте цілі народи підкорилися слову небагатьох людей, і цілі царства поклоняються розіп'ятому Ісусові. Ісусе! – вигукнув Морней із таким запалом, що всі притихли й озирнулися кругом: з якого ж боку з'явиться той, кого покликано? Бо жоден з них не мав сумніву, що Ісус може з'явитись і приєднатися до них, коли настане його година.

Для них усіх його рани були свіжі, ще кривавились, і ще текли сльози обох Марій[50]50
  …сльози обох Марій. – Маються на увазі персонажі євангельської легенди – Марія, матір Христа, і Марія Магдалина.


[Закрыть]. Голгофу[51]51
  Голгофа – пагорб поблизу Єрусалима; на вершині цього пагорба, за євангельською легендою, розіп'яли Ісуса Христа.


[Закрыть] вони бачили звідси просто навіч – голий, вигорілий пагорб, а за ним чорні храми. Вони їхали між Ісусовими оливами та смоковницями, і вони ж таки сиділи колись із ним на весіллі в Кані Галілейській[52]52
  …на весіллі в Кані Галілейській. – За євангельською легендою, на весільному бенкеті в Кані Галілейській Ісус здійснив перше зі своїх чудес: перетворив воду на вино.


[Закрыть]. Історія його зливалася з їхньою сьогоднішньою дійсністю, вони переживали його життя як своє. Він був один з них, тільки переважав їх святістю – та ще, як наважився висловитись дю Плессі-Морней, огидністю. І коли б син людський зненацька виїхав з розпадини в скелях попереду, щоб повести їх за собою, то сидів би він, звичайно, не на сміховинному віслюку, а на доброму бойовому коні, й сам був би в шкіряному колеті та панцері, а вони, оточивши його, загукали б: «Ваша величносте! Того разу вороги подужали вас і розіп'яли на хресті. Та цей раз, із нами, ви переможете. Повбиваймо їх! Повбиваймо!»

Так вигукували б простіші, буденніші серед цих гугенотів, якби перед ними з'явився живий Ісус. На місце колишніх іудеїв та римських легіонерів вони б поставили сучасних папістів і насамперед думали б про те, щоб збагатитися їхнім коштом. Та принцові Анрі і його найближчим друзям усе це здавалося не таким легким. Їх обсідали всякі сумніви при думці: що, якби оце їм явився господь? Дю Барта спитав товаришів: коли б Христос іще раз прийшов у світ і його історія почалася спочатку, чи слід би радити йому не йти на розп'яття? Адже воно йому призначене і в ньому спасіння світу… Ніхто йому не відповів, і довготелесий дю Барта знітився. Дю Плессі ще густішими барвами зобразив те, що він називав огидністю розіп'ятого, але в чому якраз і коренились його могутність і слава. Дю Плессі-Морней, хоча виглядом був схожий на Сократа, мав натуру, схильну до крайнощів; а втім, усі ті крайнощі не завадили йому дожити до сімдесяти чотирьох років. Бідолашного дю Барта мучила людська сліпота й зіпсутість, а ще дужче– неможливість поліпшити щось чи бодай щось знати; через те йому й судилось рано покинути цей світ, хай навіть у гаморі бою. Що ж до Агріппи д'Обіньє, то в ту мить, коли дю Плессі так палко покликав Ісуса, його охопило раптове натхнення. З тої хвилини Агріппа все складав вірші й уже був майже готовий привітати ними Христа, якщо той з'явиться їм. Усе, що придумував Агріппа, було народжене хвилинним настроєм і запалом. Воно давало йому справжнє щастя, і цим він подобався своєму принцові. Одначе молодого Анрі вабив до себе й дю Барта зі своєю щирою заклопотаністю. А дю Плессі з його нахилом до крайнощів просто захоплював молодого принца.

Але в душі Анрі найкраще з усіх усвідомлював: йому і його товаришам навряд чи можна. сподіватися, що Ісус справді з'явиться перед ними. На його думку, вони не могли мати більше надії на таку честь, ніж католики. Ніщо не доводило йому, що господь віддає перевагу протестантам, хоча вони, мабуть, більше любили його. Та, незважаючи на ці сумніви, властиві тільки йому, він поділяв усі почуття своїх супутників. Відколи дю Плессі так палко покликав Ісуса, очі в Анрі були повні сліз. Одначе не можна було напевне сказати, що ті сльози – від думки про бога. Ще поки вони підіймалися з глибини серця – може, й так. А як виступили на очах – уже ні. Тоді образ Ісуса відтіснила подоба королеви Жанни, і Анрі плакав, бо мати постала перед його внутрішнім зором така бліда, як ще ніколи. Вже віддавна вона зі своїми пасторами, що проповідували істинну віру, їздила по країні, не маючи де прихилити голову, так само як Ісус, і так само як він терпіла ненависть і зневагу, своєю долею обрала боротьбу, непевне бойове щастя, тривоги, втечу від ворогів – вона, квола жінка, його люба матуся. Тяжкий був той шлях, що ним вона йшла заради своєї віри! Може, той шлях уже привів її до Голгофи. Адже вона, врешті-решт, була в руках у Катерини, бо пан адмірал розпустив протестантське військо по домівках і міг погрожувати старій королеві тільки словами. Поки знов почнеться війна і над нею нависне справжня небезпека, влада належить їй. Навіть сам Анрі оце їде на своє весілля, властиво, за її наказом: щодо цього він не мав ілюзій. Цей юнак завжди дивився на життя тверезо, ним керувала не віра, як адміралом Коліньї, і не шляхетна впертість, як його матір'ю Жанною.

Її нове обличчя

Листи були сховані у нього на грудях, і йому дуже хотілося ще раз перечитати їх усі – і материні, й від сестрички. Але він весь час був серед людей; день за днем минав у світлі сонця, а ночі – при зорях, і він ніколи не бував сам. Уже не перший тиждень їхали вони на північ, природа навкруги робилася суворіша, та Анрі це більш не цікавило. Цілий вік під копитами його коня рухалося все королівство – бо й воно не стояло на місці, поки він їхав: воно жило, бігло вперед, тягло його за собою. Йому здавалося, що цьому рухові нема ні початку, ні кінця, і не завжди Анрі гадав, що це рухається він сам; ні, то пливло життя королівства, в ще неясну долю якого він мав утрутитись. Отак і ніч ще здалеку залягала на дорозі під деревами й дожидала його.

– Агріппо, а що, по суті, чекає нас при паризькому дворі?

– По суті? – перепитав Агріппа. – Ну, між іншим, твоє весілля – то, напевне, буде вельми пишне свято. А по суті – коли вже хочеш знати – всі знегоди святих мучеників.

– Ти кажеш «усі», бо не знаєш, які саме?

– Атож. І ти щось відчуваєш, бо в цю годину над нами кружляють кажани й світлячки. А при сонці те відчуття розвіюється.

Вони розмовляли пошепки – не хотіли, щоб почув ще хтось.

– Ми сьогодні ночуватимемо в селі?

– В Шонеї, принце.

– Шоней у Пуату. Гаразд. Там я вирішу остаточно.

– Що саме?

– Чи їхати далі. Мені треба в тиші й спокої все обміркувати і ще раз перечитати листи від матері. Подбай, щоб я нарешті дістав для себе окрему кімнату, Агріппо.

Та коли вони пробенкетували за довгими столами перед шонейською корчмою дві години, принцові Наваррському вже не хотілося самотності: він моргнув одній дівчині з напрочуд гарним станом, щоб вона раніш за нього зійшла сходами – чи скоріше драбиною – нагору. Але як уже рушив до тієї драбини сам, почув нагорі галас: якесь дебеленне бабисько, репетуючи басом, витягло з комірчини дівчину, що жалісно вищала, й волокло її вниз. А під драбиною стояв ще хтось і присвічував недопалком свічки. То був Агріппа д'Обіньє. Видно, це він і покликав дівчинину матір, зрадивши свого друга Анрі; та він нітрохи не соромився, навіть реготав. Анрі зразу вихопив шпагу.

– Виймай і ти! – крикнув він розлючено.

І що ж робить поет Агріппа? Виламує з драбини один щабель, буцімто замість зброї. А виламуючи, хитнув драбину, по якій спускалися дівчина з матір'ю: вони, заверещавши, летять униз, просто на голови обом юнакам, і збивають їх із ніг. Анрі вмить забуває про все, в нього лишилась одна думка: як виплутатись із цього клубка. А коли виплутався, то опинився сам серед глупої темряви. Що сталося з рештою? І де поділась драбина? Він ще й радий був, коли пощастило намацати двері й вибратись надвір. А ніч переспав під кущем, крізь який світили зорі.

Прокинувся він раннім погожим ранком. Було тринадцяте червня, і цього дня він не забув уже довіку. Над полем, виспівуючи, злітав у ще бліду небесну блакить жайворонок. Над головою в Анрі пахтів бузок, десь поблизу дзюрчав потічок, а крізь ряд тополь, що тріпотіли на вітерці листячком, видніло село. Ранкова прохолода навіяла йому безтурботний настрій, він швидкою, легкою ходою пройшовся попід тополями, ще й ще раз, аби лиш надихатись цим повітрям і потішитися. Потім усе ж таки згадав про листи, які хотів перечитати й обміркувати. Він зупинився, видобув їх і почав тасувати в руках, наче колоду карт. Навіщо їх перечитувати? Адже йому так чи так доведеться одружитися з гладухою Марго, з «вельможною пані», як її величала його сестричка. Щодо цього обидві королеви, Жанна й Катерина, вже погодились, а далі якось буде: або пан адмірал упорається зі старою отруйницею, або ж моя дружинонька зостанеться папісткою й попаде в пекло. «Це ще хтозна, – міркував він. – Я вже й сам не раз робився католиком, готовим до пекельного вогню. Може бути й так, але хто ж його знає. Я тільки за одне певен: моя мати, сувора гугенотка, ніколи не стала б тримати такого веселого двору, де жінки самі набиваються чоловікам. Адже вона так і пише, ці слова я пам'ятаю».

Отоді-то воно й сталось: він побачив перед собою матір, але зовсім не так, як звичайно бачать когось в уяві,– ні, незмірно виразніше побачив він обличчя королеви Жанни, побачив у якомусь просторі, але не в світанковому повітpi. В його душі спалахнуло багато яскравіше, жахливо різке світло, і в тому світлі він побачив матір уже як небіжчицю. Це було не те обличчя, що Анрі бачив наяву востаннє, коли від'їздив великий, оббитий шкірою ридван, а він стояв біля свого коня й дивився вслід. Щоки в неї були запалі, і всю її сповивали тіні, скорботні до болю в серці, мов туга за всім утраченим, – тіні, такі прозорі, ніби за ними було тільки марево. О великі очі, вже не горді, гнівні чи сповнені любові, як бували ви колись! Ви, мабуть, уже й не впізнаєте мене, – хоч вам відомо багато такого, чого ми тут іще не знаємо!

Син упав на порослому травою горбку, щойно такий безтурботний і враз на смерть переляканий – не тільки оцим новим материним обличчям, а й тим що вона вже снилась йому такою, тепер він пригадав. Було це, певно, чотири ночі тому; сидячи на горбку, він рахував ті ночі, думав, пройнятий тривогою, і перебирав у руках листи. Нараз, придивившись пильніше, Анрі помітив, що два з них хтось потай відкривав, ще перше ніж він зламав печатку. Чотири ночі тому? Печатку підрізано дуже вправно, майже непомітно, а потім ще накапано воску, щоб сховати сліди. Чого це вона чотири ночі тому… і чого сьогодні знов?

Останнє речення в останньому материному листі було таке: «Тепер, сину, збирайся й приїзди!» Він зрозумів усе: королева Жанна хотіла відтіснити від влади пані Катрін, а та прочитала її листа. «Моїй матусі загрожує смерть!» Раптом збагнувши це, він схопився й побіг між тополями до села.

– Д'Арманьяку! – закричав він, побачивши свого слугу раніше, ніж той його. – Д'Арманьяку, сідлати коней! Я не можу гаяти ні хвилини.

– Та що ви, пане мій! – наважився заперечити слуга. – Всі ще сплять на сіннику, і хліб ще не допікся.

Такі видимі факти звичайно враз заспокоювали Анрі. Він погодився:

– Та й правда, до Парижа ще п'ять днів дороги. Зараз я скупаюся в річці. Принеси мені чисту сорочку, Д'Арманьяку.

– А я саме сьогодні хотів їх випрати. Я думав, що ми тут перепочинемо день. – І дворянин-слуга моргнув своєму панові.– А надто через оту драбину, що впала вчора. Треба її полагодити й надолужити проґавлене.

– Негіднику! – вигукнув Анрі, щиро обурений. – Досить я вже валявся на соломі! – І різко наказав: – Поки я скупаюся, щоб усі коні були осідлані.– І побіг до річки, зриваючи з себе одежу.

Незабаром вони й справді вирушили; та ледве проїхали чверть години, як зустріли гінця, що мчав чвалом. Під'їхавши, гонець сплигнув з коня, заточився так, що довелось підтримати його ззаду, і прохрипів:

– З Парижа… за чотири дні замість п'яти.

Обличчя його було в білих і червоних плямах, він важко хекав, роззявивши рота, а ще дивовижніше – з його широко розплющених, безтямних очей котились великі сльози. Чути було, як вони крапають йому на колет, – така тиша враз настала круг нього.

Анрі простяг з коня руку, взяв поданий йому лист, але не став його розпечатувати, а опустив руку з листом, схилив голову і промовив у великій тиші розлогого степу, серед загубленої в ньому купки людей, – промовив ледь чутно:

– Моя матуся померла. Чотири дні тому.

Він сказав це сам собі, і всі те зрозуміли. Вони вдали, ніби й не чули тих слів: нехай скаже їм уголос. Стільки делікатності знайшлося й у найтовстошкіріших. А коли новий король Наваррський нарешті прочитав листа, він скинув капелюха; відразу всі зробили так само, і він сказав їм:

– Моя мати, королева, померла.

Декотрі з його супутників перезирнулися – на більше вони ще не наважувались. Ця подія була не з тих, що їх можна сприйняти просто й легко; вона мала спричинити величезні зміни й повернути їхню долю – вони ще не знали куди. Жанна д'Альбре означала для них надто багато, вона не мала права вмирати! Вона вела їх уперед, вона їх годувала, помагала їм добувати хліб – і той, що росте на ланах, і хліб вічного життя. «Наші вольності – адже їх домоглася для нас Жанна д'Альбре! Наші фортеці, Ла-Рошель над морем – це вона виборола їх для нас! Наші молитовні доми на околицях міст – це вона відстояла їх! Мир у наших провінціях, де наші жінки під захистом бога обробляють лани, поки ми їдемо на бій і б'ємося за віру, – все це була Жанна д'Альбре, і що буде з цього тепер?»

Такі думки змінив жах, потім гнів, і зразу спалахнула підозра: тут хтось винен, це чийсь злочин! Бо таке велике нещастя не могло скоїтись само собою. Ця небіжчиця стояла навпоперек дороги можновладцям – і добре відомо яким. Загублений у степу гурточок людей порозумівся між собою без слів, самими думками й почуттями. Аж помалу окремі безладні вигуки, наче з уст сонного, виросли в гнівний і грізний гомін, і нарешті, як меч, вихоплений з піхов, загриміло переконане слово – ніби хтось його підказав, ніби з'явився ще один гонець, невидимий:

– Королеву отруєно!

Усі навперебивки вигукували так, ніби кожен повторював услід за невидимим вісником:

– Отруєно! Королеву отруєно!

Син небіжчиці теж кричав разом з усіма: незримий вісник сказав йому те саме, що і їм.

І раптом сталося щось нове: вони подали один одному руки. Вони не змовлялись, але то була присяга – помститися за Жанну д'Альбре. Її син схопив за руки своїх друзів: дю Барта, Морнея і д'Обінье. Агріппі він значуще стиснув пальці, ніби хотів тим сказати: «Вчора перекинута драбина й клубок із чотирьох тіл, а сьогодні ось що… І за що нам сердитись один на одного, за чим шкодувати? Це життя, і ми проживемо його пліч-о-пліч!» Свого слугу д'Арманьяка, на якого вранці так нагримав, Анрі теж схопив за руку. Аж раптом розітнувся голос:

 
О господи, яви свій вид!
 

То заспівав, спочатку сам-один, Філіпп дю Плессі-Морней, бо з них усіх він найбільше був схильний до крайнощів, і в його душі жила найневгамовніша доброчесність. А коли він повторив перший рядок, його підхопило ще кілька голосів, а другий співали вже всі. Позсідавши з коней, поскладавши молитовно руки, вони співали – гурточок людей, яких не бачив ніхто, хіба лиш бог: адже до нього вони й звертали свій спів, немов били на сполох!

 
О господи, яви свій вид —
І зразу щезне навіть слід
По ворогах навіки.
Хто дише злобою на нас,
Погибель тих спіткає враз,
Наш господи великий.