Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 47 страниц)

Поклик

Валуа отак само відборонявся від убивць свого королівства й своїх власних убивць: сідав з ними за стіл і жив у постійному жахові. Якраз тоді він скликав у Блуа Генеральні штати[156]156
  Якраз тоді він скликав у Блуа Генеральні штати. – На Генеральних штатах, скликаних у Блуа 16 жовтня 1588 p., Генріх III знову дав католикам обіцянку викоренити протестантство.


[Закрыть]. З Парижа король утік туди; і зразу Гіз подався за ним, та й інші ватажки Ліги не забарились – усі шістнадцятеро[157]157
  …ватажки Ліги… усі шістнадцятеро… – В дні організації Паризької ліги влада в Парижі була в руках «комітету шістнадцяти», що складався з представників від шістнадцяти міських округ – по одному від кожної. Комітет репрезентував дрібнобуржуазне крило Ліги. До його функцій належала закупівля зброї та набирання міської міліції з нижчих верств населення.


[Закрыть], що відали шістнадцятьма міськими округами Парижа. Звідти навезли до Блуа й усілякого наброду, щоб настрахати розважливих провінційних депутатів, на яких міг твердо розраховувати Валуа. Розважливості тут не шанують, її намагаються відстрашити. На короля напосілася зграя флагелантів[158]158
  На короля напосілася зграя флагелантів… – Флагеланти – учасники релігійного руху, що вперше виник у XIII ст. серед італійської бідноти. Вони ходили по містах і селах, публічно бичуючи себе. Генріх III свого часу пристав був до братства флагелантів і брав участь у їхніх процесіях.


[Закрыть], і він не міг їх прогнати, бо колись сам брав участь у їхніх процесіях: адже він так любив усілякі перевдягання. Один із братів Жуайоза, його загиблого улюбленця, зображує розіп'ятого Христа; зовсім ошаленілий гурт учасників містерії вдирається до пристановища нещасного короля, в Христа з ран тече справжня кров, римські воїни бряжчать іржавою зброєю, тоді несподівано наскакують на розхвильований натовп. Жінок-мироносиць удають ченці капуцини – хто-хто, а вони вже вміють завивати, голосити й кидатись під ноги. Ось під ударами батогів падає й син людський. Підведи його, Валуа! Як не схочеш – ти зрадник віри. Тут, серед цієї тисняви, ти в наших руках, і одного-однісінького ножа вистачило б. Та насправді вони боялися самих себе й свого нечестивого шаленства.

Що міг думати про такі речі який-небудь учений юрист, член королівського парламенту? А цих панів теж присилували взяти участь у тому неподобстві. Вченість забувається нелегко, і ясний розум не може потьмаритись за наказом. Легше досягти цього тому, хто пристане до масового руху: його незабаром затягне з головою, і хто раніше надто багато думав, той, захоплений збудженням юрби й почуттям своєї спорідненості з народом, навчається ревти «як теля». Президент де Нейї досяг у цьому так багато, що зворушив навіть тирана Валуа, хоч саме проти нього й доручили йому настроювати своїми сльозами покривджений народ, тоді як проповідник Буше домагається цього самого, пускаючи піну з уст. Кожен по-своєму – герцог Гіз робив те саме, потискаючи сотні брудних рук, хоч йому й було страшенно гидко.

Герцогові Гізу вже все на світі робилося гидке: і роль народного героя, і ревна його служба Іспанії, і люди, з якими він водився. Оточений іспанськими горлорізами, що наглядали за ним, він мусив безсоромно продавати власного короля всемогутньому послові дона Філіппа. Він мусив казати: «Нехай його величність, ваш король, прийде нам на поміч, коли наш владар удасться по допомогу до гугенотів». Гіз радніший був сам стати гугенотом, ніж без кінця повторювати це.

На цей хибний шлях його звели марнолюбство, піддатливість на лестощі, жадоба незаслуженої пошани – по суті, самі слаботи. Він був занадто доброго роду, щоб не розуміти цього. Лиш зовсім мізерні людці можуть себе вважати справді великими, коли якийсь рух одурених і знавіснілих людських юрб винесе їх на вершину, де їм не місце. А такий, як герцог Гіз, чуючи крик: «Слава нашому вождеві!», ладен заховатись у якусь нору або, ще краще, позаганяти все це кодло в їхні крамнички. Найглибше його бажання – помиритися з королем. Нехай би король призначив його своїм намісником у всьому королівстві, тільки раніше, ніж Армада тріумфально повернеться з Англії й нахабство іспанців сягне крайньої межі. Гізові хочеться ще до цього виступити проти них. Для цього потрібне одне – й Генеральні штати зібралися в Блуа з цією єдиною метою.

Королю довелось пообіцяти Штатам, що він викоренить єретиків; і ось тепер він має оголосити, що Анрі Наваррський утратив свої права спадкоємця трону. Король намагається ухилитись від цього. Сам Наварра передає Штатам своє послання – але Штати врочисто оголошують його претензії на трон незаконними. Йому відмовлено в правах першого принца крові.

Дізнавшись про це, Анрі зразу забув і убивць, і музу, а разом з усією романтикою – і страх. Він вирушив на війну. Що ж це таке! І король, і Ліга, – всі обернулись проти самого нього і в своїх процесіях із нестямним криком віддаються духовній розпусті, для його здорової вдачі огиднішій за будь-яких Сакреморів. Життя схильне чинити несправедливості й убивати; але воно не хоче, щоб задля цього лицемірили й топтали ногами розум. І Анрі пішов походом на Бретань, пішов через усе королівство, представники станів якого тим часом урочисто позбавили його законних прав. Він бився і з королівським військом, і з військом Ліги – тепер це було для нього те саме, бо він озлобився. Уже був на прямому шляху до трону, а тепер знов, починай усе спочатку, мов казна-хто. Після великої перемоги під Кутра – знов болота, маленькі містечка, засідки, один сердега дворянин падає вбитий, сотня ворогів здається в полон, буря, град, а я мушу взяти замок над морем. Якби ж то наша гармата прибула раніше! Дурне діло – битися з морем і вітром!

В запалі бою він принаймні забував свою прикрість і гнів, тішився, що живе на світі, що дихає, хоч вороги раді б не дати йому ні дихати, ні жити, – і що він усе-таки набирається сили, хай навіть непомітно. Якось опівдні, засапаний після шаленої гонитви, щойно ледве уникнувши смерті, він стає сам під деревом, щоб під'їсти, і озирається довкола трохи розгубленим поглядом. Земля перед ним стелеться розлого аж до обрію, вона безмовна, тільки море гучно реве. Ця земля його не хоче, вона його навіть не знає, і, якби глибоко в його душі не жила непохитна надія, він би міг боятися, що йому знов і знов, без кінця доведеться починати все спочатку, отак, як тут. Адже без кінця повертаються ті самі картини: болота й засідки, сотня полонених, попереду падає вбитий сердега дворянин, буря, град, а треба взяти цей замок над морем, та хоч би вже наша гармата скоріш приспіла сюди! На долоні Анрі, почорнілій від пороху, лежить його обід: окрайчик хліба і яблуко.

Він зголоднів, проте не втрачає доброго гумору. Життєві дороги завели його оце сюди, а колись давно його оточували залиті сонцем гори, і він радісно сміявся, бродячи у веселих струмочках. Ще молодим попав він у школу нещастя, навчився думати, і від блукань у лабіринті думок у нього почали гірко кривитись уста – принаймні інколи. Повернувшись додому, він поринув у всі звичайні турботи життя, як кожна людина з голодним тілом і неміцною шкірою, що її дуже легко продірявити. Турботи були спершу дрібні; та коли поринеш у них з головою, вони виростають. А тепер він прославився, його ненавидять, на нього покладають надії, його бояться, – і ось йому судилося спізнати, що в житті можна скотитись назад до дрібних турбот; під деревом, стоячи, споживає він свій убогий обід.

У ту саму годину король Франції приймав посла Мендосу. Той отримав звістку про перемогу Армади і зразу наказав видрукувати цю новину й розповсюдити. А тоді поїхав з Парижа до Шартра: він насамперед хотів у тамтешньому славетному соборі скласти подяку пресвятій діві. А після цього з'явився до короля, що оселився тоді саме в єпископському палаці. «Victoria!» – гордо казав посол кожному, кого зустріне, а ввійшовши до короля, показав йому лист. Одначе король простяг йому новіший, де писалося, що англійці обстріляли Армаду, потопили п'ятнадцять кораблів і п'ять тисяч іспанців загинуло. Про те, щоб висадитись у Англії, вже нема чого й думати.

Мендоса спробував заперечити все, а якщо там було трохи й правди, це не завадило йому лишатися гордим. Потоплено п'ятнадцять кораблів – але ж у Армаді їх сто п'ятдесят, і всі велетні, справжні дерев'яні фортеці. А п'ять тисяч загиблих – це майже непомітна втрата для війська Армади, вже не кажучи про те, що наближається й підкріплення.

Одначе насправді нікуди те підкріплення не наближалось: воно було обложене в Голландії. Король Франції ввічливо подивувався з плавучих фортець, що їх так надзвичайно завбачливо звелів побудувати дон Філіпп. На жаль, ті судна були аж занадто високі, і їхні гармати могли поцілити тільки здалеку; а ще прикріше те, що адмірал Дрейк[159]159
  Адмірал Дрейк – Френсіс Дрейк (бл. 1545–1595) – англійський^ мореплавець і пірат; разом з адміралом Говардом керував англійськими морськими силами, що розгромили Непереможну Армаду.


[Закрыть] дуже швидко знайшов уразливе місце могутнього флоту. Його прудкі суденця, вилетівши з Плімутської гавані, підпливали аж під борти іспанських велетнів і дірявили їх. А тут іще, як на лихо, саме небо стало не на той бік, що слід: буря ще й у цю хвилину, коли король розмовляє з послом, розкидає судна по океані, а декотрі заносить аж на північ, де розбиває об крижини.

Іспанці ніколи не сміються, а то посол, певне, тільки посміявся б із цих дитячих наскоків стихії чи Англії на всесвітню державу. Та він тільки зневажливо мовчав. Король не перебивав тієї мовчанки, вони двоє стояли очі в очі серед великої кам'яної зали. Король був у капелюсі, й Мендоса не скинув свого. Та ось посмів подати голос дехто з придворних.

– Королева Англії тріумфує! – досить гучно сказав Крійон.

– Єлизавета на білому коні показувалась народові,– докинув ще хтось.

– Великий народ, – рішуче промовив полковник Орнано.

– Щасливий народ, урятований, вільний і любить свою осяйну королеву, Що таке сорок п'ять років проти краси королеви-переможниці!

Тоді озвався Бірон, давній ворог короля Наваррського:

– Одностайний народ. І нам би слід бути одностайними.

Відразу придворні в залі заворушились, із уст в уста побігло одне ім'я – спочатку ще потихеньку.

Король покинув залу, а за ним і посол. Король ішов склепистими переходами, він виступав велично, як уміють виступати Валуа. Біля одного вікна він зупинився й показав рукою вниз, у подвір'я. Посол розглядів там зо три сотні бранців-турків, що їх іспанці тримали як рабів-веслярів на своїх суднах. Він спитав, звідки вони тут узялися.

– З одного корабля вашої Армади, викинутого на берег, – пояснив король.

Посол зажадав, щоб їх видали йому. Замість відповіді король показався у вікні на весь зріст. Раби попадали на коліна і, звівши голови до нього, заволали:

– Misericordia![160]160
  Милосердя! (Лат.).


[Закрыть]

Король хвилинку дивився на них, а тоді відвернувся.

– Це треба ще обговорити.

Його придворні дозволили собі втрутитись:

– Уже обговорювали. У Франції рабства немає. Хто ступив на французьку землю, той вільний. Король поверне цих людей своєму союзникові, султанові.

Король, удаючи, ніби й не почув тих слів, з підкресленою повагою провів Мендосу до сходів; але дорогою чванливому послові довелося витерпіти ще не одне приниження. І поперед і позад нього придворні гомоніли про те, що Іспанія тримає веслярами на своїх суднах бранців із багатьох народів і французи теж не уникли цього ярма.

– Воїни і наші співвітчизники! А що ж хоче зробити Іспанія з усіх нас? Те, що й з інших народів світу: рабів.

Ось як заговорили при французькому дворі того дня, коли стало відомо, що Армада загинула.

Посол уже поїхав, але король усе не повертався до свого покою; він неначе дожидав чогось, а чого – не знав ніхто; декотрі думали, що він знову запав у свою звичайну байдужість. Тому вони дали язикам ще більшу волю й почали ще запальніше повторювати, що треба одностайно захищати свободу свого королівства за прикладом Англії. Ця країна уникла найстрахітливішої долі: адже іспанці везли на своїх кораблях і всі знаряддя тортур, які вживала інквізиція. Серед придворних французького короля були й протестанти – і відверті, й таємні, і котрийсь із них наважився сказати:

– Свобода мислення – ось що головне: це запорука наших прав і нашої єдності.

А решта придворних замість перебити таку мову знов почали передавати з уст в уста одне ім'я, те саме, що й досі, тільки вже сміливіше; а врешті Бірон, знов-таки Бірон, звернувся до короля:

– Величносте! А знаєте, король Наваррський краща людина, ніж я гадав. Люди дуже рідко визнають свої помилки. Але я таки визнаю, що помилявся.

В цю хвилину з'явився Гіз. Мендоса послав його, щоб він примусив короля скоритися. Гіз, виконуючи цей наказ, почав погрожувати тридцятьма тисячами іспанців, що стоять у Фландрії. І раптом чийсь голос:

– А де стоїть король Наваррський?

Гіз марно чекав, що Валуа втрутиться. Принаймні герцогові самому слід було б це зробити, але йому вже так остогидло все, що й на це не стало духу. А тут іще один голос:

– Величносте! Закличте на поміч короля Наваррського!

Ні заперечення, ні догани. Гіз і його Ліга незабаром здадуть іспанцям одну фортецю на кордоні Фландрії, вони й далі служитимуть іспанцям і утискатимуть свого короля. Та сьогодні в герцога Гіза особливий день: поразка Армади відкрила йому очі на самого себе. І знову вже третій голос:

– Король Наваррський!

Осторонь від свого війська стоїть під деревом Анрі. Земля навколо стелеться розлого аж до обрію, вона безмовна, тільки море гучно реве. Анрі чує, як хтось кличе його.

Танок мерців

Думки його витають далеко, слух чуйний. Його щоденне діло триває, але ось-ось він має почути вість про величнішу місію. Діло своє він робить, стоячи обома ногами на звичайній, твердій землі. Та водночас чекає вісті, піднесений душевно, перенесений в інші сфери. В ті дні роздвоєння Анрі перебував і там, де він провадив війну, і воднораз не там: ближче до бога. «Я кажу, як Давид: бог, що досі дарував мені перемоги над ворогами, допоможе мені й далі»[161]161
  …бог, що досі дарував мені перемоги над ворогами, допоможе мені й далі. – Слова царя Давида з біблійної «Другої книги царів».


[Закрыть]. Ось що він каже, і навіть таке: «Я кращий, ніж ви гадаєте». Таких слів від нього ще не чули.

В Лa-Рошелі собор духівництва розглядав його гріхи, а він, набравшися терпіння, покаянно вислухував пасторів і не відповідав так, як міг би: «Добрі люди, дріб'язкові душі, а хто вистояв у школі нещастя, в турботах життя, хто не піддався ні на які духовні спокуси? Самих ваших викриттів щодо моєї матусі могло б вистачити для того, щоб відібрати мужність її синові, а я ось, бачте, зберіг свою природжену твердість!» Та він не казав цього ні пасторам у Ла-Рошелі, ні перед своєю приятелькою графинею де Грамон не хвалився цим. Він сповіщав її тільки про факти: про свої перемоги над військом короля Франції, а потім ще про те, що король убив герцога Гіза, нарешті таки вбив.

Анрі давно чекав цього: він був дуже добре обізнаний з тим, що діялося при дворі, а ще краще знався він на людях. Він бачив Валуа на засіданнях його Генеральних штатів: там зібрались майже самі прибічники Ліги, бо на виборах панував якнайстрахітніший терор. Усі вони охоплені нахабною й ницою ненавистю і не знають уже, як її вилити. Вони одним махом скасовують усі податки, які встановив король за чотирнадцять років свого врядування, й цим відбирають у нього рештки могутності – але не тільки в нього, а водночас у держави взагалі й у себе самих. Ось до чого призвели чотирнадцять років розпалювання ворожнечі й задурманювання народу. Врешті-решт можна досягти чого завгодно, треба тільки досить міцно втовкмачити його в голови, і тоді сама дійсність скориться вам, обернеться в видиме безглуздя, а досить довго проповідувана брехня почне розливати справжню живу кров. А до того ж усе оце тупе міщанство нічого не тямить ні в релігії, ні в державних справах, ні в людській душі. Для нього добромисний Валуа – тиран, а його доброзвичайна держава – паскудство. Вони злигалися, щоб розграбувати королівство й запродати його ворогам, а присягаються, що їхня мета – «свобода». Щоб довершити задумане, їм лишилося ще тільки скасувати податки, про це вже чотирнадцять років репетують по всій країні.

Жінки тих обранців, тих пробуджених крамарів та ремісників танцюють голі на паризьких вулицях. Придумала таке герцогиня Монпансьє, Гізова сестра, фурія Ліги, чиїм процесіям це неприкрите божевілля мало додавати принади. Та в цьому вона перебрала міри; дрібне міщанство, вельми численне, не мало охоти отак усе відразу сторчголов кидатись у вічну погибель, та й жінкам своїм не хотіло дозволити, щоб вони, показившись, голяка стрибали просто в пекло. Воно твердо хотіло тільки одного: не платити; а в усьому іншому лишалось під владою звичайних повсякденних суперечностей. Через те Париж раптово збунтувався проти зграї зажерливих авантюристів, що довели місто до такого стану. Той бунт відразу й стих, але Гізові довелось замислитися, і він вирішив: треба зробити так, щоб нікому вже не було вороття назад. Має статись безповоротне: король мусить умерти.

Король тоді був такий убогий, як ще не бував навіть Анрі Наваррський. Двір його розбігся, і останні сорок п'ять дворян уже підшукували собі таких владарів, що платитимуть їм. Анрі дізнався, що Валуа не має чого їсти. Вогонь у нього в кухні погас. «Чи не я сам погасив той вогонь, розбивши його найкращу армію під Кутра? Треба йому допомогти. Тепер він просить у Гіза. А той канючить для нього у Ліги. Та що ти вдієш з отим міщанством, це найтупіші люди в усій країні, на них може покладатися тільки проводир, позбавлений сумління. Одначе й такому слід би знати міру. Він гадає, що Валуа вже не людина; але Гіз не король і не знає нас. Коли посли повідомляють, ніби нам ось-ось кінець, саме тоді в нас іще вливається з глибини сторіч давня сила. Я допоможу Валуа».

Анрі дізнається, що Гіз уже зовсім знахабнів. Помалу забуває будь-яку обережність – сам живе в Блуа, в королівському замку, щоб певніше тримати Валуа в руках. А чом це він тримає Валуа, а не Валуа його? Звісно, у Гіза всі ключі; та він тепер ні про що не довідується, бо король, хоч і запізно, нарешті перестав вірити своїй матері, повиганяв її шептунів, і вона тепер не може робити того, чим жила весь вік: шпигувати та продавати. Хай щастить тобі, Валуа, в твоїх таємних задумах. Ти тільки занадто самотній для таких незвичайних постанов. Гіз нічого й знати не хоче; попри всі перестороги, що їх дістав аж п'ять за один день, він не бережеться, і в нього є на те свої причини, Анрі це розуміє. По-перше, Гіз пихатий. Він, як завжди, оточує себе блискучим почтом, а небезпека йому й не в голові. Тому неминуче бувають хвилини, коли він лишається без захисту, і однієї такої хвилини вистачить. Його згубить власна пиха – і не тільки тим, що вона призводить до необережності. Він іще вважає, що роль, яка йому припала, не гідна його: Анрі ж наскрізь бачив свого шкільного товариша. «Мого друзяку Гіза просто душить пиха, він не може знести навіть віддиху своїх людей. А я, якби був Гізом і пройдисвітом, уже б якось терпів їхній запах: часник, вино й пітні ноги. От тільки іспанського духу я б не витерпів, тому в мене б нічого не вийшло. А крім того, Гіз кумедний».

Отак розмірковуючи ночами коло табірного вогнища або десь на самоті під деревом, Анрі доходив і до веселіших думок. Дорогенько ж усе це обходиться Гізові! Він не хоче нудьгувати, скликав знову двір, годує й розважає все пишне товариство, в тому числі й Валуа, – замість убити його. З жінками волочиться більше, ніж слід, – а ми скуштували цієї втіхи, на собі спізнали, що після неї врешті все обридає, все нудне, світ не милий. Вона страшенно стомлює, а надто таких Голіафів, як Гіз. А втім, хто знає: може, він якраз цього й хоче – утоми. Пиха, нудьга, втома від утіх – усе воно разом спокушає заплющити очі й чекати удару. Ми самі зовсім недавно трохи не піддались такій спокусі. Аж вуса посивіли.

І коли примчав гонець із звісткою, що герцога Гіза вбили в королівському покої, а сам король дивився на те крізь запону ліжка, Анрі не здивувався. Він був задоволений. Усі подробиці вбивства: як кожен з убивць ударив кинджалом тільки один раз, у нестямній люті, наче наосліп, наче ніхто сам собі не вірив, що зважився на таке, – все це Анрі вислухав спокійно. Він плакав на бойовищах, а тут – ні. Хоч убивці вчепилися вже смертельно пораненому Гізові за ноги, та він доволік їх за собою через увесь покій аж до ліжка Валуа – а той і тремтів, і шаленів, і млів із зловтіхи й урешті вдарив забитого Гіза ногою в обличчя, як сам Гіз колись ударив мертвого адмірала Коліньї. Бог не дарує їм нічого – ось що бачив Анрі. Нехай усі закони будуть зламані, але господній закон лишиться в силі. Останню ніч Гіз пробув із Шарлоттою де Сов; із цією самою жінкою переночував і Анрі перед своєю втечею. Вона його не любила, тільки полегшувала йому тягар його тодішньої самотності. Зате свого єдиного повелителя їй судилося наостанці знесилити, так що вранці він аж мерз у сірому шовковому вбранні, поки не задубів зовсім від ударів інших. Що ж, прощавай, Гізе, а Шарлотті хай щастить! Король тріумфує. Кардинала Лотарінгського він звелів задушити[162]162
  Кардинала Лотарінгського він звелів задушити… – Кардинал Лотарінгський – Луї Гіз (1558–1588), брат Анрі Гіза. Брав активну участь у інтригах Ліги й вороже ставився до Генріха III. Титул кардинала Лотарінгського носив також Шарль Гіз, що помер 1574 р.


[Закрыть] в темниці, третього брата, Майєнна, розшукує – от якби таки розшукав! Справжній танок мерців триває весь той вісімдесят восьмий рік, а найвельможніші пристають до того танку за день перед різдвом. Перевішай їх там у Парижі, брате Валуа! Ще вчора повісили президента де Нейї, що вмів «ревти як теля», і голову купецької гільдії. А один дворянин, що був під Гізовою опікою, торгував людським м'ясом. На шибеницю його, Валуа! Танок мерців почався з нашого отруєного кузена Конде, та й на нас обох чигають убивці – і на мене, і на тебе. Але ми не торгували людським м'ясом. Вішай їх, Валуа!

Це каже той, хто відпустив з богом чимало своїх убивць і навіть хотів призвичаїтися до них, просидівши з одним ніч. Та десь має скінчитись і поблажливість до зла в людській природі. Адже в людині є й добро, і вона сама про це знає; якраз тому й не можна вибачати їй зла. Від самого виникнення людського роду добролюбці, які траплялись у ньому, боролись за розум і за мир, не дістаючи віддяки. «Оз, або Людяність» – це ж було курям на сміх, а такі слова як «воїн духу» звучать для людей кумедно, коли вони брутальні й дурні і хочуть лишатись такими. Та ось є король, Анрі на ім'я, що може колесувати й вішати скільки вам завгодно, це ж ви самі довели його до такої жорстокості, аж надто злісно глумлячись над його здоровим глуздом. Злочини безумства – оце й усе, чим ви відповідали на його добру волю, відколи він зійшов на трон. Що ж, крутися далі, танок мерців! До кінця року ще цілий тиждень. Я тільки чекаю, коли мені скажуть, що покійну королеву Наваррську задушено. А ще як її матуся помре, тоді я промовлю Симеонову молитву подяки[163]163
  …промовлю Симеонову молитву подяки… – За євангельською легендою, побожний іудей Симеон проказав цю молитву, коли побачив немовля-Ісуса.


[Закрыть]: «Нині відпускаєш раба твого, владико, з миром».

Так він казав і так писав: ось який був у нього настрій після хвилі смертей у Блуа. Він сподівався, що Валуа на додачу відбере життя в своєї сестриці Марго, а ще краще – в матері, пані Катрін. А та й справді померла, одначе сама, без чийогось втручання – лиш через те, що Гізова смерть була надто сильним струсом для її вже кволого єства, та ще через те, що ніхто не вірив, ніби й вона не доклала там рук. Звинувачення в тому, на що вона вже нездатна, було понад силу старій душогубці, їй лишалося тільки піти з цього світу. Невже справді вона померла? Від цієї звістки настрій Анрі враз перемінився. Його пророцтво справдилось аж надто скоро, а він же не любив убивати. Йому стало страшно за свою давню Марго. Танок мерців, спинися!