Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 47 страниц)

Прагнуть один одного

Але той танок уже годі було стримати. Анрі, що провадив далі свою дріб'язкову війну, якось мусив їхати верхи під лютий мороз і аж задубів у панцері; довелося сплигнути з коня й побігати, щоб зігрітись. А трохи перегодя, після обіду, його почало дуже сильно і якось дивно морозити. Він виразно усвідомив, що настала й його черга, що і його втягує в той танок. І справді, він захворів на запалення легенів. Сталося це в одному невеличкому селі, й хвороба була така тяжка, що довелось покинути його в домі тамтешнього поміщика. Шибки аж дзвеніли від морозу, а в короля все зростала гарячка, і вже ні в кого не лишалося надії, що він виживе, – тільки в нього самого. Він твердив собі: «Я хочу довершити своє діло. Невже все було марне!» Він думав, що говорить уголос, а насправді тільки шепотів: «Хай буде воля твоя!» Анрі певен був: божа воля така, щоб він боровся й довершив почате – навіть хай сьогодні він лежить, сповитий у простирала, мов Лазар[164]164
  …мов Лазар… – За євангельською легендою, Христос воскресив Лазаря через три дні після смерті.


[Закрыть]; і справді, криза, яка ще могла б його врятувати, мала настати не пізніш як за кілька годин.

А тим часом як він уже не раз бачив перед собою розкриту небесну браму, в королівстві діялось таке, наче перед настанням світліших сторіч люди захотіли повторити в загальних обрисах усю потворну давнину: танок мертвих, хворобу святого Вітта[165]165
  Хвороба святого Вітта – в середні віки напади хворобливого релігійного екстазу, що виливався у невтримний танець. Щоб зцілитись від неї, ходили на прощу до каплиці святого Вітта поблизу міста Ульма в Німеччині – звідси й назва. Згодом так часто називали нервову хворобу хорею.


[Закрыть], хрестовий похід дітей[166]166
  Хрестовий похід дітей. – У 1212 р. якийсь Ніклас і пастух Стефан повели у хрестовий похід десятки тисяч майже беззбройних дітей із Франції й Німеччини, бо відвоювати «святі місця» у «невірних» можна було, мовляв, тільки руками невинних дітей. Частина їх загинула дорогою, решту привезли до Єгипту і продали в рабство.


[Закрыть], чуму, тисячолітнє царство[167]167
  Тисячолітнє царство. – «Апокаліпсис», одна з книг Нового завіту, пророкує друге пришестя Христа, страшний суд і настання тисячолітнього царства радості для праведників.


[Закрыть], закочені під лоб очі, часом і зовсім посліплі від самонавіювання. Отаке робилося. «Ге-ге, – промовляла сповнена високих поривань молодь на манір ченчика-селюка Жака. – Нарешті можна не панькатися з людьми. Тепер у Парижі смішки минулися. Хто ще веселився у вівторок на масницю, той скоро засміється на кутні. Та ходіть до церкви, а хто не піде – начувайся. А як проповідник згадає твоє ім'я, то знай, що живим ти додому не повернешся. Шпигуйте, доносьте, виказуйте, підводьте під зашморг, ге-ге!» А нагорода за те, що викажеш когось, – його посада або його крамниця; отак тепер ведеться. Тому й шановні городяни поробились негідниками. За інших умов вони були б якнайпоряднішими людьми, за ними запинки не буде. Вони завжди такі, як вимагає час, і тепер зробилися послідущими негідниками. Та будьте певні, що це не від них самих іде, не в них причина. От тільки цікаво, в чому ж!

Такій юрбі з позакочуваними під лоб очима найненависніший здоровий розум. Недовчений студент, що тримається таких поглядів, як треба сьогодні, вдирається в аудиторію до професора, хапає його за барки, тягне до в'язниці, а сам займає його кафедру. Молодий лікар усуває старшого, який стоїть йому на заваді: пан доктор, бачте, не досить низько вклонився куховарці. Так само поводиться дрібний урядовець: чим сумирніший він був досі, тим зухваліше нападається тепер на верховних суддів з королівського парламенту. Вони мають підкоритися йому й проголосити нові закони ім'ям одностайного народу. А справжня, тотальна одностайність у народу можлива лиш тоді, коли скасувати думку. Аж ніяк не раніше. Отож їхні жінки й танцюють на вулиці в самих сорочках.

Голову суду в Тулузі юрба замордувала. Спершу нагородили барикад, тоді потягли мертвого суддю до шибениці, де вже теліпалось опудало короля. Суддя не погоджувався на те, щоб короля скинути з трону, отож вони й його повісили поруч. Останній Валуа був нещасний слабодух, не раз його втягали й у злочини. І все ж під кінець життя йому припала велика честь: його ненавиділи не за зло, якого він накоїв, а за те, що він став у очах оскаженілої юрби символом здорового глузду й людської гідності, ненависних їй, – хоч як мало годився він для такої ролі.

Мов привид, тинявся він по замку в своєму ліловому каптані – в той жалобний колір він убирався по братові й по матері, одначе здавалось, ніби насправді він носить жалобу по Гізові, якого сам і вбив. Валуа не подужав Гіза, навіть убивши. Цей вчинок, єдиний рішучий вчинок у його житті, відібрав у нього рештки сили. Когось іншого, не цього останнього в роду, такий вчинок напевне підштовхнув би вперед. «Тепер не спинятись ні перед чим, сіяти страх, щоб він не охопив мене самого! Що там мужність, що там розважність: я не маю вибору. Солдатів сюди, поки вороги ще приголомшені, поки вони не отямились, роздушити їх. Покликати Наварру!»

Нікого більше Валуа не згадував так часто. Блідий і мовчазний, у ліловому каптані, він тинявся по замку в Блуа самотній, усіма покинутий: адже сама церква позбавила його трону, і тепер його підданих уже не зв'язувала присяга. Депутати Генеральних штатів роз'їхались по містах королівства. Власна столиця не впустила б його – чи, скоріше, його б там ув'язнили й убили. Але він добре знав: той стан, що змусив би людей так зробити, був, власне, слабістю. Валуа по собі самому знав, що це таке – розлючена слабість, – і вмів відрізняти її від здорового завзяття. Воно було в іншому таборі. «Наварра», – думав він із застиглим обличчям; але не кликав, не важився покликати. Гугенота – проти своєї католицької столиці! Він, призвідець Варфоломіївської ночі, не міг цього зробити. Наварра, певне, вернув би його в Лувр, проте це б означало війну з всесвітньою державою, страшною, як і раніше.

Загибель Армади для останнього Валуа була тільки спалахом блискавки, що розірвав темний небосхил над його головою. Він так і не встиг зрозуміти, що та блискавка на смерть уразила й саму всесвітню державу. Це випало його наступникові. Спадкоємець його трону почне своє правління без землі, без грошей, майже без війська; але йому досить буде в одному-однісінькому не дуже важливому бою розбити найманців і посіпак Іспанії – і в усіх народів вихопиться зітхання полегкості.

А для Валуа знов настала чорна, глуха ніч. Коло нього вже нема кому покликати Наварру. Й за мурами замку ніхто не боїться, що Наварра прибуде: а то вони б не наважились відібрати в короля останнє його утримання, і це після його єдиного грізного вчинку. В покої було холодно, король заліз, у ліжко. Йому дошкуляла хвороба, сміховинна хвороба – геморой; ті кілька дворян, які ще лишалися при ньому, сміялись, коли він плакав з болю.

«Наварро! Прийди! Ні, не приходь. Я плачу не через геморой, ні, я плачу тому, що єдиний мій рішучий вчинок був марний. Ось тепер би пора тобі показати, на що здатний ти. Та однаково нічого не вийде. А чом ні? Я знаю, що ти за людина, і тобі я хочу довіритись. Я визнаю тебе спадкоємцем трону, хоч би й десять разів зрікався цього. В мого королівства не лишилось нікого, тільки ти: я дорого заплатив за те, що знаю це. Поглянь на мене, Наварро, на мою недолю. Вона ще ніколи не була така тяжка й глибока, як тепер, після моєї марної спроби визволитися. Знищивши Гіза, я вигукнув: «Король Парижа мертвий, і я нарешті став королем Франції!» Та не називай мене так, який там я король. Називай мене Лазарем, коли прибудеш сюди, Наварро. Ох, краще не треба. Ні, ні, прийди!»

Обом їм, розділеним більшою частиною королівства, було скрутно. Одначе Анрі витримав кризу й незабаром одужав. Ті думки про танок мерців, що обсідали його перед тяжкою хворобою, більш не повертались до нього. Про смерть герцога Гіза він говорив дуже стримано. «Я з самого початку знав, що панам Гізам таке діло не під силу і що вони не зможуть довести його до кінця, не наражаючи життя на небезпеку». Такий був його відгук на подію, і цим словам відповідала й його поведінка: вона стала ще обачливіша, а на думку багатьох аж занадто скромна. Невже він більш не хоче зробити цей рішучий хід – врятувати Валуа від ворогів, хай навіть доведеться пробиватись до нього через півкоролівства? Адже друзі знали Анрі як відчайдушного сміливця, і то в дрібніших справах. Чого ж ви, величносте, такий обережний у цій, великій?

Анрі відчував, що давні друзі не схвалюють його вагання. Найстаріші гугеноти, звиклі, як і їхні батьки, вмирати за віру, ті самі, що під Кутра стали на коліна й почали молитву, після якої було розгромлене королівське військо й поліг Жуайоз, – тепер невдоволено бурчали, хоча й не усвідомлювали як слід чому. Іти на допомогу католицькому королю – ось чого вони хотіли, дарма що не повірили б у те, якби їм сказати, і не признались би в такому бажанні. Та Анрі вважав, що треба дати цьому бажанню визріти як слід, отоді буде й нагода здійснити його. Так само стояла справа і у Валуа, як сповіщали Анрі. Сумний послідок свого роду покинув Блуа й знайшов нове пристановище в Турі, місті, що лежить на обох берегах Луари серед родючих ланів, у більш-менш спокійній середині його збунтованого королівства. Валуа мав надію перечекати там, поки достатня кількість його дворян згадає про свого короля. А тим часом останній його фаворит, Епернон, збирав для нього піхоту. Звичайно, могло вийти й так, що раніш його захоплять у полон вороги. Тверда надія була тільки на Наварру: чого він бариться? І водночас Валуа, для якого насилу-насилу збивають сяке-таке військо, думає:

«Я ж католицький король: чи не розбіжаться мої солдати, коли я закличу на поміч гугенота?»

А кузен Наварра теж думав: «Він покличе мене тоді, коли цього забажають його люди, раніше не можна. Але мене тягне до тебе всім серцем, Валуа». Ці думки він таїв від усіх, одначе тільки задля них першого березня покликав до себе свого Морнея. Було те в одному містечку, якого йому не довелося брати приступом: воно само відчинило перед ним браму. Анрі з Морнеєм ходили туди й сюди відкритою галереєю, в яку зазирало весняне сонце, й ніколи ще воно не здавалось їм таким оновленим і життєдайним.

– Щось змінилося, – сказав Анрі.– Тепер мене кличуть з усіх боків. Міста аж гризуться за те, котре має здатися мені першим. Чи ці люди показилися, чи, може, тут винна весна?

– Величносте, а може, вони xoчуть, щоб ви згаяли чимбільше часу?

– Навіщо вони мені так відразу? – спитав Анрі, і серце в нього забилося частіше: він-бо сам добре знав, яке діло не терпить зволікання, але в останню мить його взяв острах. Дуже довго, крок за кроком, у поті чола пробивався він до цієї мети. І ось її вже видно, можна рвонутись уперед і схопити, але він вагається, він нерішуче спинився, йому раптом забракло впевненості, завжди властивої йому досі. Щастя стає не таке очевидне, як гадалося, коли воно було ще далеко, а ти з головою грузнув у турботах. Принц крові, а на ногах налипла важка земля. Нехай говорить інший, нехай вирішує пан дю Плессі-Морней, нащо ж бо він такий доброчесний і мудрий?

– Величносте, вам не можна й двох місяців змарнувати на дрібнички, хай навіть приємні. Врятуйте Францію тепер, а то вона загине. З усіма силами, які лишень можете зібрати, вирушайте на Луару.

– Там же стоїть король, – відказав Анрі, й серце в нього тьохнуло.

– Саме через це.

– Я повинен напасти на нього, Морнею?

– Величносте, ви ж його друг, а він буде вашим другом після того, як десять його армій не змогли вас розбити.

– Невже десять, Морнею? Оце стільки зусиль, стільки надсади? І справді; а тепер у Валуа не зосталося жодної, і Ліга проковтне його живцем. Ви кажете, пане дю Плессі, що я повинен прийти йому на допомогу? Я б не від того. Треба буде подумати.

Наслідком цієї розмови було те, що Анрі захотів купити одне місто на своєму шляху, аби хоч трохи менше битися, поки йтиме через королівство; і це він, що сотні разів важив своїм життям, здобуваючи щось зовсім нікчемне. А тепер він мав здобути ціле королівство. Але йому не хотілося брати приступом мури, палити будинки й лишати на вулицях трупи: цього він і так має позаду аж забагато, як на короля, що ним він збирається стати. Він воліє купувати міста, що не здаються самі, а згодом купуватиме навіть цілі провінції, одначе спершу йому доведеться виграти ще багато боїв і постаріти, не скидаючи панцера. Бо його королівство навіть за гроші не схоче порозумнішати, навіть за гроші не погодиться, щоб його зробили багатим і сильним.

Отакі сумні істини носив у душі веселий Анрі, або Генріх, Наваррський – байдуже, усвідомлював він їх чи тільки невиразно відчував. Він, правда, був ще замолодий для них, але вже добре до них підготований. Яке щастя, що він мав коло себе Морнея, цю святу людину! Адже Морней, незважаючи на всю свою проникливість і на все лихе, що довелось йому зазнати в житті, не втрачає щирої й глибокої віри. Він вірить у силу слова, бо слово – від бога. Треба тільки зберегти його таким, яке воно вийшло з уст господніх: ясним та істинним, і тоді його дія буде несхибна. І тому Морней від імені свого короля склав відозву до всього королівства про те, що між французами повинна запанувати згода й одностайність.

Він питав: чого ж досягнуто всіма оцими негідними війнами, всіма насильствами, що відібрали життя мільйонові людей і пожерли стільки золота, скільки його не дасть ціла копальня? І відповідав – чи, власне, лишав самим читачам відповідати: досягнуто зубожіння народу. Досягнуто того, що держава лежить при смерті, в тяжкій гарячці. Злигодням нема кінця. Морней запитував: до чого ж воно дійде, коли все йтиме так і далі? Він спочатку запитував дворянство й міщанство, а потім сам давав відповідь, яку підказувала їхня ж таки вигода. А тоді, вже врочистішим тоном, звертався до народу, називав його хлібним засіком королівства, родючою нивою держави: його праця годує владарів, його піт утамовує їхню спрагу. В кого ж тобі шукати захисту, народе, коли дворянство тебе топче ногами?

Так казав Морней, а його устами – Анрі: «Топче ногами». Про городян він заявляв, що вони раді висмоктати з народу всі соки. На обидва ці стани шкода покладати надії; в народу лишається тільки король. Спокій і безпеку може дати тільки король – неважко було здогадатися котрий. Король гнаних і вбогих, переможець срібних лицарів та відкупників. Та що відозву було складено від імені Анрі, Морней не забував додати до неї й обітницю вірності королю Франції. Якщо Анрі Наваррському пощастить колись із божим благословенням довести задумане до кінця, він і тоді не зречеться послуху перед королем. А нагородою йому буде чисте сумління. Він задовольниться тим, що всі добромисні люди будуть вільні.

Отака була ця відозва: в ній Морней з обережності не згадував про ще один суспільний стан, намагаючись не дратувати його, але й не маючи великої надії схилити його до замирення. З духівництвом годі було й розмовляти, та й сліпої сили ненависті, втіленої в Лізі, теж не можна стримати відразу – навіть словами правди. А все ж багато людей побачили правду в Наварриній відозві. Морнеєва впевненість таки виявилась не пустою. Правда випромінювала несподіване сяйво, аж віри тому не йнялося. Виходить, що ми можемо жити в згоді й одностайності? Досі такого ще ніколи не дозволялося. Що ж сталось? Обидва королі теж дивувались, хоч як вони прагнули один до одного. Перешкод іще не усунуто: Наварра й не думає змінити віровизнання тільки задля того, щоб успадкувати королівство. Валуа, як завжди, провадить переговори з Лігою. А проте він переказав через Морнея, що згоден на зустріч, а до Наварри послав свою зведену сестру, пані Діану[168]168
  …свою зведену сестру, пані Діану. – Йдеться про Діану де Франс, герцогиню де Монморансі і д'Ангулем (1538–1619), нешлюбну дочку Генріха II. Ставши королем, він офіційно вдочерив її. Вона доклала багато зусиль, щоб помирити брата й Генріха Наваррського, на якого мала великий вплив.


[Закрыть].

Королі уклали між собою перемир'я на один рік[169]169
  Королі уклали між собою перемир'я на один рік… – З квітня 1589 р. Генріх III і Генріх Наваррський уклали угоду про перемир'я. Ця угода сприяла об'єднанню їхніх зусиль у боротьбі проти Ліги.


[Закрыть], але обидва хотіли, щоб воно лишилось навіки. Тим часом Наварра вирушив у путь з усім своїм військом, а що міста дорогою охоче відчиняли перед ним брами, він швидко посувався до Тура. Там король Франції зібрав свій парламент. Ті юристи були люди розумні, а наближення Наварри додавало їм ще й відваги, і вони врешті затвердили угоду про перемир'я як державний закон. Це відбулося двадцять дев'ятого квітня. А тридцятого з'явився Наварра зі своїм військом.

Була неділя, ясний, сонячний день. Нещасному Валуа здавалося, наче він устав з домовини. Вперше він не боявся, що його захопить у полон Ліга. Адже з другого боку наближався його брат Наварра, Король саме був на обідні, коли обидва війська зустрілись на березі струмка миль за три від міста: дворяни короля Франції зі своїми солдатами й старі гугеноти. Вони не зупинились – так було б негарно, – а відразу перемішали свої лави, разом порознуздували коней і напоїли їх з одного потічка. Ці клопоти не давали їм устрявати в зайві розмови й знічев'я придивлятись одні до одних. А то б вони побачили постарілі обличчя, незліченні шрами, пригадали б усі злигодні, пережиті й одними, й другими, і спалені домівки, й вимордовані родини – всі двадцять років міжусобної війни. І не могли б вони під час цієї першої мирної зустрічі не згадати Варфоломіївської ночі – як винуватці, так і жертви. А тому найкраще було зараз попустити повіддя й заїхати кіньми в струмок. Король Наваррський лишився позаду й не втручався; наперед він послав командувача своєї піхоти.

Над струмком загомоніли: «Пан де Шатільйон!»[170]170
  Пан де Шатільйон – Франсуа Коліньї, син адмірала Коліньї (1557–1591). Після Варфоломіївської ночі знайшов притулок у Швейцарії, лишився вірний Генріхові IV.


[Закрыть] – ще не ймучи тому віри. А проте справді була неділя, ясний, сонячний день, і син адмірала Коліньї сам-один підійшов до маршала д'Омона[171]171
  Маршал д'Омон (1522–1595) – полководець, що відзначився в боях під Сен-Кантеном і Монконтуром. Один з перших визнав Генріха IV, бився на його боці під Іврі й Арком; Генріх призначив його губернатором Бретані. Загинув у боротьбі з Лігою.


[Закрыть] й обняв його. Усі навколо них розступились і поскидали капелюхи. А коли те видовище запало всім у серця, дві армії почали брататися.

Королі теж узяли приклад із своїх солдатів. Недобре було б, якби вони перші почали миритись на очах у війська. Ні, краще хай солдати замиряться перші, а потім ще й подивуються, що наважились на таке. Король Франції переказав королю Наваррському, що дожидає його в замку Дю Плессі, за Луарою, й просить приїхати туди. З такої пропозиції видно було, що біда ще не навчила останнього Валуа як слід, а може, в нього є й лихі наміри. Біля замку Дю Плессі в Луару впадає Шер, переправа через річку відкрита з усіх боків, і підступний постріл може вдарити з якого завгодно, а переправившись, на косі між двома річками Наварра опиниться в руках у Валуа, без ніякого захисту. Дехто з почту Анрі палко вмовляв його не погоджуватись; одначе він не послухався, сів у човен з кількома дворянами й охоронцями і навіть не скинув капелюха з білим плюмажем та червоного плащика. Отже, будь-хто міг розпізнати його здалеку.

Переправився він щасливо, бо така була божа воля – та ще й тому, що Валуа так прагнув зустрічі, Анрі про це знав, бо й сам прагнув її не менше, а тому й не боявся. На другому березі його дожидали королівські придворні. Вони відразу повели його до замку, де вже чекав у парку сам король: він прибув на цілу годину раніше й у душі тривожився, хоч зовні був наче сонний і не наважувався спитати: «Де ж це він? Чи з ним чого не сталося?» Оточений придворними, що вже з'їхались до нього, він, одначе, не питав жодного про те, що його хвилювало. Та щойно почувши, що Наварра вже в замку, Валуа забув про все на світі й кинувся туди бігом. Лиш через кілька кроків він згадав про свою монаршу гідність і прибрав належного вигляду. В парку повно було людей – і придворних, і простого народу, що напхався туди. Половину дороги до зустрічі пройшов король Франції, а решту – король Наваррський.

Він спускався сходами, що вели з замку в парк. Усі бачили, що вбраний він як воїн, камзол був сильно витертий панцером на плечах і на боках. Облиплі штани були з оксамиту кольору зів'ялого листя, плащ – кармазиново-червоний, на сірому капелюсі – пишний білий плюмаж і прегарна медаль. Усе це й придворні, і простолюд розгляділи дуже добре. Крім того, декотрі завважили, що борода в нього вже посивіла, хоч і не дуже додивлялись. А чи виступили в нього сльози на очах, на це ніхто не звернув уваги, хоча давні знайомі ще могли пам'ятати, як легко він плаче. Але й давнім знайомим важко впізнати це схудле обличчя, вужче, ніж усі звичні для них. А на тому вузькому обличчі ще довшим здається відвислий ніс. На переніссі глибока півкругла зморшка; брови напружено зведені. Обличчя не просте, і тільки рішучий вираз робить із нього обличчя воїна. Жалюгідного луврського бранця ніхто не посмів і згадати. Твердо ступаючи, йшов цей Наварра назустріч королю.

На півдорозі їх розділив гурт людей. Обидва зупинились, поглядом шукаючи один одного між іншими постатями, вітаються, простягають один до одного руки. Вони бліді, сповнені глибокої поважності. В цю мить вони ще прагнуть один до одного; в наступну все буде вже не так. Мир! Мир! Ось вона нарешті, врочиста хвилина справедливості й добра.

– Дорогу! Король іде! – гукає варта, натовп розступається, і король Наваррський, ставши перед його величністю, низько вклонився йому, а той його обняв.

Друга книга царів, глава І, вірші 19 і 25

Одного погожого ранку з'явився з кіннотою Майєнн, брат убитого Гіза, щоб захопити короля в полон. І, звичайно, зрадники, яких біля нього ніколи не бракувало, завели короля якраз туди, де він був би пропащий. Та якийсь мельник упізнав його по ліловому каптані й гукнув: «Ваша величносте, куди ви? Там же вороги!» А Майєнн уже рушив у наступ. Хоробрий Крійон не зміг утримати передмістя й повернувся в місто, втративши майже всіх своїх солдатів, так що йому довелося власноручно замикати браму. Король Наваррський уже відійшов від Тура, але недалеко, і до нього послали гінця. Півтори тисячі гугенотських аркебузирів урятували короля. Найманці Ліги хотіли хитрощами спинити їх і почали кричати: «Відважні гугеноти, ми до вас нічого не маємо, ми воюємо тільки проти короля, а він вас продає!» У відповідь загримів залп.

Цей не дуже численний загін мусив врешті-решт відступити. Але гугеноти відступали помалу, крок за кроком, не кидаючи стріляти; третина їх полягла. Відтоді Крійон, офіцер короля, не знав уже, як і хвалити гугенотів. Бачивши, що в короля прибуває друзів, його військо набралося нової відваги й твердості, і навіть сам Валуа власною особою кинувся в бій. А Ліга подалася назад із самого тільки страху. Анрі був щасливий, що йому вже не доводиться воювати з королем, а тільки з його ворогами. Це давало йому духовне задоволення, а воно варте більше від якоїсь там здобутої фортеці. Королю він показав своє військо – провів через міст тисячу двісті вершників і чотири тисячі аркебузирів, і Валуа, побачивши їх, сказав:

– Які вони всі бадьорі та веселі! Хіба вже нема війни?

– Ваша величносте! – відповів Анрі.– Хоч ми день і ніч не сходимо з коней, та це війна милосердна.

Валуа зрозумів і вперше засміявся щиро, як Анрі.

Підбадьорений король до літа набрав п'ятнадцять тисяч швейцарців, і то без грошей. Із тими солдатами, що вже були в нього, та з Наварриними полками це становило сорок п'ять тисяч – неабияку силу; те військо мало відвоювати для нього столицю королівства – і змогло б. А Майеннове тим часом щодень тануло; врешті у нього лишилося п'ять тисяч, і ніякі іспанці чи німці не йшли на підмогу. Бо коли народ облудою втягнуть у якусь мерзенну авантюру, то досить одного свіжого повіву чистого, мужнього духу, щоб вона провалилася, бо народ тоді зразу відкинеться від неї. Навіть у обложеному Парижі люди раптом заговорили відверто. Бурі сутани вже не могли показуватись на вулицях без зброї. А де ж поділась Ліга? Де панівна партія? По суті, від цього страховища, що вже було підбило під себе майже всіх, лишилася жменька шаленців та жменька боягузів. А між цими двома людськими різновидами – нікогісінько.

Полководці короля не були певні, чи справді їм слід облягати Париж. Така облога могла тривати довго, і якщо вона лишиться без успіху, військо Ліги напевне знову виросте. Одначе король Наваррський наполягав на облозі, як лишень міг, знаючи, що його слово має вагу:

– Тут ідеться про все королівство. Треба тільки пам'ятати, що ми прийшли взяти це прекрасне місто в обійми, а не задушити його.

Він казав ще багато, змальовуючи облогу ділом славнішим за будь-яке інше. А сміливому вірять, і в цьому його сила. Тому королівське військо тридцятого липня взяло Сен-Клу[172]172
  Сен-Клу – місто на березі Сени, поблизу Парижа.


[Закрыть] й міст через Сену. Король лишився там, а Наварра зайняв ще одне передмістя.

Через два дні, коли Анрі і його добірний загін тільки-но посідали на коней, примчав чвалом один дворянин і шепнув йому на вухо кілька слів. Наварра зразу повернув коня і, взявши з собою двадцять п'ятеро дворян, поїхав до Сен-Клу.

– Величносте, чому ви їдете до короля?

– Бо його, друзі, щойно штрикнули ножем у живіт!

Усі вражено замовкли й лиш перегодя почали тихенько перемовлятись між собою. Знати руку Ліги, казали вони, це якраз її манера. Вся ця партія, та й увесь їхній рух тільки й спроможні що на вбивства, але не на чесну боротьбу. Недарма ченці в Парижі провіщали чудо – і, певне, знали яке. Оце ж воно й сталося, те їхнє чудо – в подобі вбивства. До нашого короля теж підбиралося троє молодиків: вони заприсяглися, що зроблять, як Юдіф, і лиш від їхньої руки згине новий Олоферн[173]173
  …зроблять, як Юдіф, і лиш від їхньої руки згине новий Олоферн. – За біблійною легендою, красуня Юдіф урятувала іудейський народ, відрубавши голову ассірійському воєначальнику Олофернові.


[Закрыть]. Ta наш уміє дати раду своїм убивцям. А от бідолаха Валуа, бач, не зумів. Хто ж то його штрикнув?

Аж ба – якийсь ченчик, двадцятирічний, товстогубий, ще недавно, мабуть, один з отієї сповненої високих поривань молоді, а тепер дворяни короля Наваррського, приїхавши, побачили тільки труп, що валявся на подвір'ї купою розшарпаного бурого лахміття. Після свого замаху він, навдивовижу, не кинувся тікати, а став обличчям до стіни й шепотів: «Де ти, Жаку?» А це його самого так звали: Жак Клеман.

Спадкоємця трону зразу повели до покою, де лежав поранений король. Рана його спочатку здавалася не смертельною. І все ж Валуа помер від неї – якраз тоді, коли його спадкоємець кудись на часинку вийшов. Коли він, ще нічого не знаючи, повернувся, першими впали йому до ніг шотландські гвардійці покійного короля.

– Ваша величносте! Тепер ви наш король і володар! – закричали вони.

У першу мить Анрі не зрозумів – хоч як вірив він у своє призначення. Його охопив глибокий ляк. У нього було таке почуття: «Скільки років я боровся сам, за власну справу, а тепер мушу зайняти місце переможеного. Він лежить заколотий ножем убивці, а як же колись лежатиму я?» Схиливши чоло, піднявся він нагору сходами, зайшов до покою, де вмер Валуа, й подивився на покійника. Багато мерців бачимо ми, поки самі ще живі,– а духовним зором бачимо незрівнянно більше мерців, ніж живих людей; хто це усвідомлює, тому здається, ніби він живе в одному світі з ними – і він звертається до них із словами. Отож Анрі Наварра промовив до померлого Анрі Валуа:

– Краса твоя, Ізраїлю[174]174
  Краса твоя, Ізраїлю, побита на висотах твоїх… – Вірші 19 і 25 з першої глави біблійної «Другої книги царів», у яких Давид оплакує загибель свого друга Йонафана та його батька – царя Саула.


[Закрыть], побита на висотах твоїх. Як полягли сильні! Як полягли сильні в бою! Йонафана вбито на висотах твоїх.

Коло покійника вже молилися два ченці, а один придворний, пан д'Етранг, підтримував його підборіддя. Новий король мав іще набратися клопоту з цим придворним, та й з іншими, що враз, ніби скликані, напхались до покою. Замість поскидати капелюхи перед новим королем, вони насовували їх ще нижче або жбурляли ними об підлогу й голосно присягалися, що воліють тисячу разів умерти, воліють здатися будь-якому ворогові, ніж стерпіти над собою короля-гугенота! В цих словах мали звучати віра й переконаність, але насправді звучала тільки нещирість, бо декотрі з цих самих дворян відразу після замаху присягнули на вірність спадкоємцеві трону. Тоді їх тривожило, що буде з ними: вони ще не змовились між собою зрадити королівство й пристати до Ліги. Порадившись, вони вирішили, що так буде найпевніше. Адже Філіпп Іспанський і досі ще володів майже всім золотом, яке було на світі.

Когось іншого вони, може, й обдурили б, але Анрі ні на мить не повірив у їхню ревну побожність. Жалобне вбрання для себе він звелів перешити з небіжчикового лілового каптана, бо замовляти нове не мав ні часу, ні грошей. Каптан звузили й підкоротили, проте всі впізнавали його й штовхали один одного під бік, виявляючи зневагу до бідності короля, при якому, мовляв, не поживишся. Не гаючи й години, вони вирядили до королевого покою депутацію з вимогою, щоб він навернувся. в католицтво, і то негайно. Бо головна прикмета королів Франції – помазання священним миром і коронування рукою церкви. Анрі збілів від гніву. А вони, мабуть, подумали, що зі страху: адже в цю хвилину він начебто був у їхніх руках, і не могли ж вони знати, як добре він навчився давати відсіч убивцям.

З величчю, якої вони не сподівались, король відкинув вимогу, щоб він, перше ніж зійти на трон, зрікся власної душі й серця. Тоді обвів депутацію гострим поглядом. Там були й найбільші вельможі, а кого вони випхали наперед, кому доручили промовляти перед королем? Панові д'О, просто О, та й годі: він і вигляд мав такий, цей череватий молодик, що, попавши в ласку до покійного короля, зробився ледацюгою й злодієм, – один із тих, що поділили між собою країну й прибутки з неї, то нащо їм іще й король. І цей безчесний нікчема посмів указувати, котра віра істинна, людині, яка все життя боролась, посмів нагадувати їй про народну єдність, – звичаєм усіх безчесних людей. Анрі пильно подивився на нього – молодик, не витримавши того погляду, відвів очі,– а тоді проказав підкреслено виразно:

– Серед католиків за мене стоять усі щирі французи й усі чесні люди.

На ту відверту образу ніхто не зважився відповісти: по-перше, тому, що її кинула людина з рішучим обличчям, а по-друге – тому, що це була правда. Одначе таких людей, як оці, ще легше переконати, коли крізь двері чутно брязкіт зброї. Ось вони розчиняються, входить, гучно тупаючи чоботиськами, солдат на ім'я Жіврі й гукає:

– Ваша величносте! Як стане духу – будете королем. Нехай боягузи вимітаються.

І зразу всі, кого він мав на увазі, справді вимелись. А потім прийшов Бірон і запевнив Анрі, що принаймні швейцарці не зрадять його. Самих швейцарців, звісно, було замало, їх не вистачило б. «Але зі мною Бірон, цей чіпкий, загартований чолов'яга, він навіть у такому віці може обійти круг столу на руках – чи на самих великих пальцях. Був колись моїм ворогом, але має досить шляхетності, щоб визнати свою помилку. Прийшов до мене саме в ту хвилину, коли я, здавалось би, в найтяжчій скруті».

– Біроне! Дайте я вас обніму. З такими, як ви, я не можу не перемогти.