Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 47 страниц)

Її останній посланець

Вони доспівали псалом до кінця, а тоді звернули очі на свого юного проводиря, чекаючи його слова. Тут, серед чужої дороги, він став королем Наваррським і мав сказати їм, куди податись і що робити. Дю Барта нахилився до Анрі й мовив притишено:

– Ваша мати була тільки першою. Другим будете ви самі. Повертайте назад!

– Скличте своїх! – порадив Морней. – Наші одновірці збіжаться з усього королівства. І тоді ми рушимо на цей злочинний двір непереможною силою.

Д'Обіньє сказав багато спокійніше:

– За себе, мій пане, вам боятися нема чого, поки живе ще одна людина… – Всі повернули голови до нього, і він пояснив: – Та людина, що призначила своє життя на жертву. Я це знаю, я чув, як пан адмірал казав так уночі своїй дружині.– І Агріппа почав розповідати, про що розмовляв Коліньї з дружиною.

Агріппа був поет, і тому він зумів так відтворити нічну розмову між подружжям, ніби справді чув її на власні вуха. «Ти певна, що тебе ніщо не зможе похитнути? – питав адмірал у дружини. – Поклади руку на серце, вивір себе: чи й тоді ти залишишся стійкою, коли всі відпадуть і тобі доведеться втікати у вигнання під градом хули, що завжди сиплеться на того, хто зазнав поразки? Диви, навіть король Наваррський відпадає від нас: він одружується з дочкою нашої ненависниці!»

Цього вже Анрі не витримав.

– Не казав адмірал такого! – запально крикнув він. – Якщо ти це чув, Агріппо, то твоя муза брехуха! Я не відступлюсь від нашої віри – а тепер їдьмо далі!

Саме цього й хотів Агріппа, бо, на його думку, безпечних пристановищ на світі не існувало, і що більше небезпек відкривав у житті його духовний зір, то неухильніше простував цей поет уперед.

Загін знов рушив у путь під хмарним небом, та незабаром на дорогу почали виходити якісь люди з піднесеними руками. Всі вони казали одне: «Королеву Жанну отруєно», – хоча ніхто не міг пояснити, звідки про те дізнався. Врешті їх перестали вже й питати, хто вони і з якого села. Досить того, що вони прийшли хтозна з якої далечі побачити нового короля Наваррського й сказати йому те, що знали. Декотрі так потомилися, що вже й гнів їхній згас, і вони тільки мурмотіли благально й злякано.

Такі зустрічі вершті-решт не можуть не справити враження навіть на гурт найбезтурботніших відчайдухів. Та їх чекала ще одна зустріч, вирішальна. Під'їжджаючи до лісу, вони несподівано спіткали дворянина-протестанта, якого добре всі знали, – пана Ларошфуко, приятеля їхнього короля. Він теж мав вигляд людини, що за чотири дні покрила п'ятиденну дорогу. Всього кілька слів сказав він молодому королю, але той відразу натяг повід і завернув коня. За ним повернув і весь загін, і, не допитуючись, у мовчанці вони поїхали назад до Шонея.

Там Анрі насамперед знайшов із паном Ларошфуко відлюдне місце в холодку під тополями й звелів материному посланцеві розповісти все докладно. Вмираючи, перед тим як душа її відлетіла до бога, Жанна останні земні думки присвятила синові. Вона не хотіла, щоб він зі страху перервав свою подорож; про це в неї не було й мови. Одначе вона вважала, що він повинен або не з'являтись до Парижа зовсім, або з'явитись як сильніший. Так вона радила після того, що спізнала сама за останні чотири місяці, а спізнала вона багато тяжкого й прикрого. Вона думала – і, щоб висловити цю думку, ще раз спромоглась заговорити отим своїм незвичайним, гучним, мов дзвін, голосом, – що весілля її любого сина має стати початком великих подій, але великих або тільки для нього, або ж тільки для його ворогів. Останні свої помисли вона відважно спрямовувала на всі небезпеки життя й на подолання їх. Вона знала часи – чи то так їй гадалося, – коли нечестя мусило ховатись. А сьогодні воно зухвало підводить голову, – так іще звеліла вона переказати синові,– й почуває себе дужчим за чесноту. Потім, уже вмираючи, вона звернулась до бога зі словами псалма. Якого псалма?

«О ГОСПОДИ, ЯВИ СВІЙ ВИД!»

Посланець видобув Жаннин заповіт і, доторкнувшись до нього губами, віддав королю. В тому заповіті не було нічого про її таємні турботи – під кінець вона не довіряла вже й паперові. Тільки одне: вона доручала синові піклуватися про бідолашну меншу сестричку. Аж тоді, коли Анрі прочитав це, в нього з очей ринули сльози. Доти він не плакав.

Раз за разом вигукував він:

– Бідолашна сестричка! Так матуся сказала!

А почуття підказувало: «Треба, щоб вона була зі мною. Бо кого ми ще маємо? Нікого й нічого не мають більш на цьому світі брат і сестра – тільки одне одного. А решта все – омана для очей і серця. Усі жінки, і оте піднесення, що вони дають, і отой страх, щоб котрої не проґавити! А насправді я весь час проґавлюю тільки одну, зате вже щоразу. В неї мені ще ніколи не доводилось випрошувати любов і домагатись розуміння. Ми з нею – тієї самої плоті й крові і не маємо одне від одного ніяких таємниць. Кажуть, що вона сміється достоту як я. А в цю годину вона плаче такими достоту слізьми, але навіть ті сльози, пролиті за нашу матір, ллються не на мої руки. Вона далеко – як завжди була далеко від мене, – і я не бачу її найщирішого страждання, а вона – мого».

Потім посланець сказав, що Катрін хотіла їхати разом з ним. Усе було наготоване: кінь у подвір'ї, карета за містом. Одначе її затримали – не силоміць, а всілякими хитрими вимовками, – аж поки Ларошфуко від'їхав; та і його самого не хотіли відпустити по-доброму, довелося збити бучу.

– То її держать як бранку? – спитав Анрі. Очі його були вже сухі й злі, уста скривилися.

Але так воно не було. За Катрін турбувалися – особливо Марго, наречена, та й сама стара Катерина. Не можна було наражати на нові випадковості весілля, якому так видимо радів двір, – воно було вже досить потьмарене смертю королеви Наваррської. Ще бракувало, щоб скоїлося щось із сестрою нареченого, тендітною молоденькою дівчинкою: адже, можливо, їй навіть дістались від матері слабі легені.

Анрі нахилився вперед, аж до обличчя Ларошфуко, й спитав, увесь тремтячи:

– Справді то були тільки легені?

Посланець довго не відповідав і нарешті лише здвигнув плечима.

– Хто вважає, що їй дали отруту? – спитав Анрі.– Тільки наші?

– Та ні, вороги ще більше. Адже вони самі знають, на що здатні.

Анрі на те промовив:

– А я волію не знати. Бо тоді б довелося без кінця ненавидіти й переслідувати. А надмір ненависті відбирає силу.

Так підказувала йому його натура: жити – важливіше, ніж помщатись, і той, хто діє, повинен дивитись уперед, а не назад, на дорогих його серцю небіжчиків. Проте лишалися ще синівські обов'язки, і через них він, хоча його й поривало, їхати, вгамовував те нетерпіння й ще кілька днів зоставався в Шонеї, дожидаючи підкріплення. Його вірні гугеноти з'їжджались верхи з усіх боків, та й він посилав їм назустріч людей – показувати дорогу. Він хотів прибути до Парижа сильним, як веліла йому мати, королева Жанна. За цей час він передав також останні королевині накази своєму намісникові в королівстві Беарні. Докінчивши листа, Анрі помітив, що зовсім не підкреслив у її розпорядженні того, що стосувалося віри, а воно ж було для його матері найдорожче! Він сам здивувався, що міг так забути про віру, і дописав у листі, що потрібно.

Гонець, що сповістив його про смерть королеви і про вкрай підозрілі обставини тієї смерті, їхав з Парижа чотири доби. А Анрі витратив три тижні, щоб доїхати з Шонея в Пуату до Парижа. Гонець був зовсім знесилений, коли зустрів нового короля. А Анрі часто зупинявся, ночував у селах, приймав підкріплення, пив вино й сміявся. Так, сміявся. Стомлені вершники дивувалися, прибившись до нього: він жваво розмахував руками, вітаючи їх, і жартував їхньою південною говіркою. До тієї години, коли їм зустрівся гонець із лихою звісткою, син уже побачив уві сні матір у її новій подобі, в подобі вічності,– і згадав ще раз те її обличчя перед самою зустріччю з гінцем. Більше він того обличчя не бачив, воно вже ніколи не являлося йому. Згодом він пригадував матір ще молодою, квітучою жінкою, що своєю волею й розумом направляла його в юні літа, – і задля цього ж таки він часто питав поради у її портрета, бо портрети не міняються.

Moralite

Voyez ce jeune prince deja aux prises avec les dangers de la vie, qui sont d'etre tue ou d'etre trahi, mais qui se cachent aussi sous nos desirs et meme parmi nos reves genereux. C'est vrai q'il traverse toutes ces menaces en s'en jouant, selon le privilege de son age. Amoureux a tout bout de chemin il ne connait pas encore que l'amour seul lui fera perdre une liberte qu'en vain la haine lui dispute. Car pour le proteger des complots des hommes et des pieges que lui tendait sa propre nature il y avait alors une personne qui l'aimait jusqu'a en mourir et c'est celle qu'il appelait la reine ma mere.

Висновок

Погляньте на цього молодого принца, що вже бореться з небезпеками життя, – такими, як смерть від чиєїсь руки або зрада, та й з тими, що таяться в наших бажаннях і навіть у наших великодушних мріях. Правда, він проходить поміж усіма тими загрозами немов за іграшки, але такий уже привілей юності. Раз по раз закохуючись, він ще не знає, що лиш кохання позбавить його тієї волі, яку марно хотіла відібрати в нього ненависть. Бо тоді ще була на світі одна жінка, яка жила для того, щоб захищати його від людських підступів і від тих пасток, які наставляла йому його власна природа; вона так любила його, що віддала за нього життя, і ту жінку він називав моя мати, королева.

III. ЛУВР

Безлюдні вулиці

Син небіжчиці, що їхав на своє весілля, бадьоро поглядав навколо. Його тішила швидка їзда. Вітер, здавалось, уже доносив назустріч пахощі двору – страв, напарфумованих людей, жінок, яких не треба умовляти, бо вони самі набиваються тобі. Анрі вирішив, що скорятиме їх, – адже він був сміливіший за інших і певний, що як дотепністю, так і вродою та силою подобається жінкам. Марго теж буде ним задоволена: він уже придумував для неї вельми дотепні речі. Хоча він, звичайно, не міг зізнаватись у цьому друзям, погана слава нареченої зовсім не відштовхувала його, а навпаки, дуже багато обіцяла. В такому настрої молодого подорожнього вабила майже кожна сільська дівчина, що вибігала подивитись на загін, і він часто сплигував з коня та цілував тих дівчат. Вони, випручавшись, утікали, а потім довго дивувалися, що гугенотський принц так гарно вміє цілуватись.

У вирослому загоні передні вершники говорили одне, задні інше; ті, що над'їхали останні, ще були сповнені гніву через убивство їхньої королеви. Вони їхали не гуляти на весіллі, ні, їхнім святом була помста: вони збирались кидати виклик кожному придворному. Той настрій часом передавався й наперед, охоплював і Анрі та його друзів. Морней тоді провіщав найстрашніші небезпеки, що чекають на них при дворі. Дю Барта своїм звичаєм гірко нарікав на зіпсутість людської природи, а д'Обіньє казав, що розуміє, навіщо бог посила нам ворогів. Анрі тоді відповідав скривленими устами, з нестямною люттю і жахом в очах:

– Посилати мені стару отруйницю я його не просив. Без такого дарунку я б обійшовся!

Так, часом, коли в ньому ніби зосереджувалась ненависть усіх його супутників, він раптом мимохіть запитував себе: «Чи я збожеволів? Їду брати шлюб з дочкою проклятої душогубки, а домовину моєї матері, може, ще не засипано землею. Хто ж буде наступною жертвою? Я підганяю коня й кваплюся пожертвувати не тільки честю, а й життям. А який це, певно, жax – умирати від отрути!» – думав Анрі й уже ніби відчував незнаний холод і безвладність.

Страх і ненависть змушували його прислухатися до голосів іззаду, що обурювалися цією мирною подорожжю. Адже мир порушено! Треба зібрати військо, повернути адмірала. Хай Париж, що вже тремтів перед ними, цей раз спізнає їх по-справжньому, і не як жаданих гостей! І загін зупинявся, починали радитися, зволікати. Отак і минали тижні. Та коли всіх, навіть Агріппу, посідало вагання, в ту хвилину король Наваррський віддавав наказ: «На коней! Уперед!» – а їдучи, співав, наче дитя, що мусить перейти темний ліс і відганяє страх.

Так він доїхав до місця, звідки вже запізно було повертатись, бо там дожидали його перші посли, що мали врочисто зустріти нареченого принцеси Валуа, – і серед них його дядько, кардинал Бурбон[53]53
  Кардинал де Бурбон (1523–1590) – рідний брат Антуана де Бурбона.


[Закрыть]. З цієї хвилини весь загін бунтівливих гугенотів опинився в полоні у кардинала, що їхав у червоній мантії поруч їхнього короля. А другого дня, дев'ятого липня, вони в'їхали в паризьке передмістя Сен-Жак – і там усіх охопила буйна радість. Правда, та радість була з гіркотою, бо на чолі вельмож-протестантів, які дожидали свого Анрі, виступав тепер один-сам адмірал Коліньї, герой їхніх війн. Після смерті королеви Жанни у них тільки й лишилося від їхніх боїв за віру, що оце старече обличчя. Завдяки цим двом – Жанні й панові адміралу – вони вже не були гнаними єретиками, а прийшли сюди як велика сила і мали вступити в місто! Всі нетямились від захвату, махали капелюхами, борідки на їхніх засмаглих обличчях трусилися, і вони вітали голосними вигуками своїх вельможних улюбленців, що стискали один одного в обіймах. Кричали: «Слава панові адміралу!» Шаленіли: «Слава нашому Анрі!» Власне, вимовляли вони «noust Неnгіс», своєю сільською латиною, якої тут ніхто не знав.

Дивувало, що, незважаючи на їхній в'їзд із таким гамором, на міських вулицях, крім них, не було ні душі. Анрі найпершому впали в очі порожні вікна крамниць і позамикані двері. Він мав якусь надію, що біля паризької брами його зустрінуть радники без капелюхів, якщо й не всі, то хоч декілька. Ні, з міської старшини нікого, та й з городян хоч би один. Тільки кішка прожогом перебігла вулицю просто перед копитами його коня. Якась невиразна тривога розійшлась по загоні вершників, і всі притихли.

Вулиці були вузенькі, будинки здебільшого тиснулись один до одного. Дахи шпилясті, камінь попідпирано деревом, сходи на горішні поверхи часто ліпилися знадвору. Дерево на будинках було яскраво помальоване, кожний будинок мав свого святого, і лиш той святий дивився з-під воріт услід гугенотам. Кільки разів у загоні чули вигук: «Розбійники!» – і ладні були вірити, що то крикнув дерев'яний святий.

Декотрі церкви й палаци вирізнялися новітньою пишнотою, наче створені не з каменю, а з чарів і поезії, перенесені сюди з інших світів. Не одному вершникові те видовище сповнювало серце втіхою, і вони щасливим серцем вітали поганських богинь на дахах і порталах, ба навіть статуї мучениць на храмах, бо й ті святі схожі були на голих еллінок. Та для більшості суворих воїнів істинної віри зміст тих образів лишався неприступний. Ними володіло одне бажання: повалити ідолів, винищити облуду. Адже ті ідоли зухвало заступали собою господа.

Молодий король Наваррський, їдучи між кардиналом і адміралом, уважно розглядав Париж, це чуже місто, якого він ще не бачив по-справжньому, бо в дитинстві його держали як в'язня у монастирській школі. Чув він і ворожі вигуки, а часом помічав, як у щільно зачинених віконницях відкривається вічко. Єдині, кого він бачив цього першого разу, були цікаві служниці чи повії, та й ті зразу ховалися. Здебільшого парами вистромлялись вони зі своїх схованок: то блисне двоє ясних очей, то майнуть рудуваті коси, то невиразною плямою забіліє обличчя, шия, руки. Здавалося, то сама таїна цього ворожого міста, і Анрі нахилявся з коня до них, як вони до нього. Біла й рожева, вийди, покажись, ти, плоть і кров, що обіцяють щастя; ти, жагучіша за поганських богинь, омочена в ніжних і яскравих барвах, що квітнуть лиш тут! Вершники несподівано звернули за ріг – аж там стоїть одна, просто на видноті, осяяна сонцем; вона злякалася, хоче кинутись навтіки, але зустрілася поглядом із королем розбійників – і застигла на місці, тільки звелась навшпиньки, наче закам'яніла в льоті. Вона струнка й гнучка, ніби виросла з землі стеблинка, довгі, випростані пальці ледь відігнуті назад, і шия теж довга й струнка. Весь вигляд у неї звабливо-насторожений, як у жінки, що й боїться, і жадає, щоб її швидше обняли. Коли Анрі зустрівся з нею очима, її очі всміхалися трохи глузливо. А коли він нарешті відвів погляд, ті очі вже були сповнені любовної покори, затуманені й невидющі. Та й він отямився не зразу. «Ця вже моя! – подумав. – І всі інші теж! Ти мій, Парижу!»

Тоді йому було вісімнадцять років. Та лиш у сорок, із посивілою бородою, мудрий і хитрий, він нарешті здобуде Париж.

Сестра

В ту мить його кузен Конде сказав:

– Приїхали.

Сторожа князівського дому вже обступила коней і вела їх через переднє подвір'я. Анрі з кузеном піднялися широкими сходами, але Конде пропустив його вперед чи скоріше Анрі сам його випередив, бо там нагорі чекала дівоча постать. «Ти! Тільки ти!» – шалено калатало його серце, і він не міг вимовити й слова. Обнялись, і він поцілував сестру в обидві щоки, мокрі від сліз, як і в нього. Ні брат, ні сестра не говорили про матір. Кожне то вдивлялося в рідне змалечку обличчя другого, то знов його цілувало. Обоє мовчали, а озброєні слуги, що стояли біля всіх дверей, дивились на них.

З одного покою вийщла стара принцеса Конде, обняла Анрі й проказала молитву. Тоді помітила, що він закурений, утомлений, і звеліла принести вина. Анрі не хотів затримуватись, йому не терпілося скоріш потрапити в Лувр, стати перед королевою, одначе кузен сказав, що його дядько-кардинал та інші вельможі, які зустрічали його в передмісті, вже не чекають на нього. Вони роз'їхалися з усім своїм почтом. А перед тим наполягли, щоб великий загін гугенотів розпустили. Королю Наваррському було дозволено приїхати з п'ятдесятьма озброєними дворянами, а він привів вісімсот. Конде сказав:

– Адже їх би вистачило, щоб захопити Париж. Тут позамикали всі будинки з перестраху. Була така хвилина, коли двір тремтів перед тобою. Що ти собі думав?

– Такого в мене на думці не було, – відповів Анрі.– Але якби слід було так зробити, я б здогадався. Та годі про це! Мені треба побачити королеву Франції, я не можу чекати.

Катрін тихо, але рішуче попросила:

– Візьми й мене з собою! Я твоя сестра, і в нас одна доля.

– Авжеж! – вигукнув брат, намагаючись показати себе перед невинним дівчам бадьорим і впевненим. – І одружимось ми обоє. Твій брат Анрі вистарає тобі вродливого чоловіка, сестричко! – І, обнявши її, вибіг.

Королівський замок

А внизу, в подвір'ї й на вулиці, юрмилось його військо – хоч воно й поменшало, проте лишилося ще більше сотні дворян. Тридцятьох він зоставив як охорону для сестри. А з рештою поїхав до замку. Ось уже виїхали на міст через Сену – Ремісничий міст; звідти королівський замок ще здавався новим і розкішним. Та зблизька, як під'їхали вулицею, що називалась Австрійська, той самий замок мав зовсім інший вигляд – досить моторошної споруди, чи то фортеці, чи то в'язниці: скільки сягнеш оком, самі чорні мури, присадкуваті вежі, шпичасті дахи, широкі й глибокі рови, заповнені гнилою, смердючою водою. Там, коли хочеш увійти всередину, стискається серце, і тим більше доводиться силувати себе тому, хто приїхав із широких просторів, з-під високого неба. Але Анрі хоче туди, і нехай хоч що з того вийде, а він наперед тішиться всім, що його чекає. Його вільний розум підказує йому, що чари не мають над ним сили. Стара відьма, що уявлялась йому ще в дитинстві, й досі сидить серед своїх павучих тенет. Його бідна матуся попалась у них. Зате ж він тепер пильніше остерігатиметься!

Копита зацокали по під'їзному мосту. Анрі якраз устиг іще згадати річку, що лишилась позаду, – останнє радісне враження з вільного світу: білі хмари, вода блищить між човнами з сіном, а берегом фури везуть усякий вантаж під крик і регіт простого люду, що не відає нічого. «Але тут відібрано життя моїй матері! Тут її вбито!» Анрі відчуває, що його охоплює шаленство. Сповнює його єство, засліплює. Хтось торкає його за плече – певно, з друзів, і Анрі чує:

– А браму за нами замкнули.

Він ураз охолов, повернувся до тями. Озирнувся й побачив, що, справді, луврська варта вмить закрила підхід до мосту, перше ніж устигла проїхати його збройна охорона. Його люди за мостом зняли галас. Він гукнув: «Тихо!», закричав на воротарів, але, звісно, мусив удовольнитись відмовками: для стількох панів-протестантів, мовляв, і місця не вистачить.

– То знайдіть!

– Не турбуйтесь, пане королю Наваррський! Буде у Луврі місце для всіх гугенотів, які лишень схочуть увійти! І чим більше, тим краще! – І лучники та аркебузири, широко порозставлявши ноги й міцно стискаючи в руках зброю, вишикувались по краях мосту.

Анрі обдивився своїх небагатьох супутників, тоді виїхав наперед і проїхав ще рівно двадцять футів, як визначив на око. Далі під копитами задудніло дерево – то був звідний міст. Між двома старими вежами темні, важкі двері – двері Лувру. За ними склепистий хід, такий низький, що верхівцям довелося позсідати й вести коней за повіддя. А друга рука мимохіть лягала на руків'я пістоля. Ще двадцять футів відлічив Анрі, весь у тривожній напрузі. І опинився на подвір'ї.

Там була тіснота й метушня, проте видимо мирна. Самі чоловіки, з усіх станів, із зброєю й без, заклопотані найрізноманітнішими ділами. Придворні грали в кості або сперечались, міщани, які прийшли сюди в справах, входили й виходили з канцелярій, що містились на першому поверсі найстарішої будівлі. Вибігали сюди з кухонної жароти й кухарі та слуги – вхопити холоднішого повітря. Бо в цьому подвір'ї навіть серед липня пробирало дрожем. Посередині ще видно було підвалини вежі – найгрубшої з усіх. Вона з прадавніх часів бовваніла туті затінювала подвір'я. Аж король Франціск, двоюрідний дід Анрі, наказав її зруйнувати. Але однаково в це подвір'я пробивалось не більше світла, ніж на дно колодязя; та його так і називали: Луврський колодязь.

У строкатому натовпі прибулих ніхто й не помітив. Серед дворян, що були там, Анрі та його супутники чомусь не побачили жодного знайомого. Зате королівська сторожа спинила їх, коли вони спробували пропхатися вперед із кіньми:

– Назад, панове! Назад, вам кажуть! Повертайтесь через міст, бо стайні з того, боку, за мурами, а для вас, гасконців, що навіть слуг при собі не маєте, ніхто й поготів не робитиме винятку!

Отак їх зустрінуто. Анрі не сказав, хто він-такий, не дав цього сказати й іншим, а тільки почав кепкувати з молодого начальника сторожі. Той урешті не втерпів і вхопився за шпагу; тоді довготелесий дю Барта обеззброїв його й вигукнув аж занадто голосно:

– Це король Наваррський!

На ті слова збіглась юрма; одні кричали «правда», інші «ні», а офіцера довелось відтягувати силоміць, бо він нізащо не хотів пустити Анрі й кричав:

– Він такий король Наваррський, як я король Польський!

Та нарешті хтось зробив прохід у стовпищі цікавих слуг, і Анрі помітив хто: його власний слуга д'Арманьяк, якого тут уже знали. Д'Арманьяк, пустивши в хід усе своє красномовство, зумів їх переконати, що це справді король. А запевнення простих людей урешті заспокоїли й панів, і всі шанобливо відступили від майбутнього зятя короля Франції. Д'Арманьяк супроводив його, а з другого боку йшов молодий офіцер, що вже боявся, чи не перепаде йому. Перед самими сходами він сказав, виправдовуючись за свою, службову ревність:

– Ще нема й місяця, як отут лежав наш капітан із простромленою горлянкою. А мій попередник, пан де Ліньєроль, упав із оцих сходів і вбився на смерть – ніхто не знає як. – Щоб якось загладити тяжку провину, він довірчо прошепотів, відкриваючи таємницю: – Отут, над нами, покої королеви, пані Катрін. – І, злякавшись власних слів, зразу відстав.

Д'Арманьяк завів Анрі до його покою. Дворянин-слуга вже побував тут раніше за пана й усе приготував – навіть кадіб, до половини налитий водою і такий великий, що король, не велетень, міг і сісти в ньому. А яке вбрання було там порозкладане – молодий владар із провінції ще зроду не носив такого! Шовк із блискучим гаптуванням; найкращий з уборів весь білий: то був його весільний убір. Він подумав, що за шиттям стежила його матуся, і зразу йому на очі набігли сльози.

Королева Жанна не приготувала для нього жалобного вбрання, і це довело її синові, що вона не чекала смерті й померла несподівано. Отже, причиною була не хвороба, а отрута; тепер він, як йому здавалось, упевнився в цьому остаточно – і в ту мить навіть зрадів такій певності. Зараз він стане перед убивцею його матері!