Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 47 страниц)

Кінець

Марго відійшла до вікна й виглянула надвір. Та все, що вона побачила там, не доходило до її свідомості, вона тільки чекала, щоб підійшов Анрі. «Зараз він підійде до мене ззаду й скаже, що все це тільки приснилося нам. Він сміятиметься з усього, як звичайно, і тільки про наше кохання, тільки про нього думатиме поважно. Nos belles amours, – подумала вона його словами. Але потім мусила подумати й своїми: – Наше ліжко все в крові. Сюди ми прийшли повз його замордованих друзів. Моя мати зробила мене для нього ворогом. Він ненавидить мене. А його моя мати зробила бранцем. І я не можу його поважати. Отже, такий буде кінець. – Та, поки вона думала про той кінець, нездоланна її надія знов почала спочатку: – Зараз він підійде ззаду й скаже, що все це нам тільки наснилось. Ні! – вирішила вона. – І як би він міг це зробити – чоловік, справжній чоловік, із властивою їм, чоловікам, дитячою гордістю. Тепер він, мабуть, сидить спиною до мене й чекає, що я зненацька поцілую його. Адже я вчена більше за нього, досвідченіша, та ще й жінка. Він полишає мені визначити, що буде далі, і мені, можливо, ще й пощастить переконати цього хлопчика, що нічого не було! Ось зараз і почну».

Та не встигла вона обернутись, як у вуха їй ударило оглушливе бамкання. Закалатали водночас усі дзвони в Парижі, тільки один, що перше гув глухим басом, тепер умовк, задоволений, що він був перший і зробив своє діло. Та хоч як гучно калатали дзвони, а крізь їхнє гудіння проривалося кровожерне виття різанини. «Слава Ісусові! Вбивайте всіх! Tue! Tue!» – завивало надворі. Глянувши на майдан і вулиці, Марго поточилася назад. Учена й досвідчена, тільки про це не подумала. Що ж тепер можна вдіяти, дитя моє, нещасливе дитя моє?

Вона обернулась до покою – Анрі там уже не було. Двоє на ліжку стогнали вві сні – обом снилось, ніби їх страчують під бамкання всіх дзвонів та виття різанини. Ці звуки раптом заповнили всю кімнату, вони свердлили голову, мов свердлом. Здавалось, наче навкруги реве буря, й не можна встояти на ногах, і жах душить тебе. А то просто в сусідньому покої відчинено вікно. Анрі вийшов туди. Аби не чути й не бачити всього цього разом з Марго – краще вже самому. І він, штовхнувши двері, перейшов до кімнати, опорядженої для його сестри; там ще мали оселити адмірала, щоб сховати від убивць. Марго безсило здвигнула плечима: «Через той поріг? Ні. До нього мені вже нема дороги».

А він слухав і дивився. На майдані внизу аж роїлися люди, що сунули з вулиць, – усі заклопотані ділом, жодного ледаря-роззяви. Діло те було скрізь однакове: вбивати й умирати, і робилось воно вельми завзято, в лад із дзвонами і в такт із кровожерним виттям. Ретельна робота, а водночас яка різноманітність, яка винахідливість! Он один вояка волоче по землі якогось старигана, акуратно обв'язаного мотузком, щоб укинути в Сену. А он один городянин вельми старанно і вправно вбив другого, тоді завдав на плечі й поніс до купи голих мертвяків. Простий народ роздягав убитих: то було якраз діло простого народу, а не шановних городян. Кожному своє. Шановні городяни квапливо відходили, несучи важкі гамани: вони-бо добре знали, де що сховано в домі сусіда-інаковірця. Декотрі перли цілі скрині, використовуючи для цього знов же плечі простого народу. А там собака лизав рану своїй заколотій господині, й зворушений убивця нахилявся погладити його, перш ніж перейти до наступної жертви. Бо й убивці ж мають серце. Вони вбивають, може, тільки один день у житті, а собак люблять весь вік.

У кінці однієї вулиці виднів пагорок, а на ньому стояв вітряк і крутив крилами, як і завжди. Мостом через Сену можна б утекти, якби тільки його перебігти. На тому мосту збилась юрма втікачів, і вони падали під ударами варти. Бо та варта під командою офіцерів-вершників була на місці й дбала, щоб був порядок. Піші й кінні неквапно посувались, розсипавшись на певну відстань один від одного. Бо ж їм потрібен був простір, так само як і працьовиті бджоли потребують його для своєї роботи. Якби тільки не вся оця кров та ще дещо, надто пекельний ґвалт, то, здалеку дивлячись, можна б подумати, що ці добрі люди гуляють по луці й рвуть квіточки. Принаймні небо над ними ясніло найчистішою блакиттю.

«Які ретельні,– подумав Анрі,– Коли вже закортіло вбивати, нащо так пильно розбирати, в кого є білий знак, а в кого нема? Невже, щоб мати право вбивати, доконче треба бути білим? Але ж вони вбивають не для власної втіхи чи користі, а для інших, за дорученням, заради справи, і тому сумління в них чисте. Хоч які вони несамовиті, видно, що це несамовитість із наказу, і працюють вони справно й охоче. Он там кілька душ ставлять шибеницю. Поки вони її докінчать, усі вже будуть повбивані, і вішати можна буде тільки трупи. Та це їм не вадить, вони ж роблять усе не для себе. Вони ніколи нічого не роблять для себе; це мені треба запам'ятати. І як легко напровадити їх на зло і шкоду! Куди важче домогтися від них чогось доброго. Шановні городяни й простий народ – а разом, при сприятливій нагоді, з них виходить послідуща сволота», – думав Анрі; і ті самі слова були останніми в мозку Коліньї в хвилину його смерті.

Та подекуди відверто виступало й справжнє божевілля. Воно величалося на майдані, не докладаючи рук до загального діла: тільки голос його верещав, вирізняючись з усіх:

– Пускайте кров! Пускайте, не жалійте! Лікарі кажуть, що в серпні спустити кров не менш корисно, ніж у травні!

Це кричав до всіх заклопотаних ділом такий собі пан де Таван, хоч сам не робив нічого. Зате він сидів на раді з пані Катрін, коли ухвалювали цю справу, – і навіть був на тій раді єдиним французом.

Та ось один ревний католик, що працював самотужки, вельми сумлінно горлаючи: «Tue! Tue!», – вивів із завулка якогось чоловіка. Анрі хоче крикнути – нема голосу. Хоче кинутись кудись, знайти зброю, вистрелити з вікна. Ох, марна річ: на світі є тільки жертви й кати. «Старий товстун, мій учитель Бовуа, не примусив тягти себе чи штовхати, він статечно йде за горлаєм. Він філософ і вважає життя чогось вартим лиш доти, доки воно розумне. Пане де Бовуа, що ви робите? Стаєте на коліна в своєму широкому плащі, спокійний і сповнений мудрості. Молитовно складаєте руки й терпляче дожидаєте, поки кат нагострить меча. Пане де Бовуа, мій добрий учителю!»

Анрі впав додолу, обличчям на руки, й не побачив, як чисто зрубано голову старому товстунові. Не знав він і про те, що з найближчого будинку вибігла якась жінка з посудиною в руках, підставила її під струмінь крові, що вдарив із шиї, й напилася тієї крові.

Коли Анрі отямився, двері до подружнього покою були замкнені. Замкнула їх Марго.

Moralite

Trop tard, vous etes envoute. Les avertissements venant de toutes parts n'y font plus rien. Les confidences du roi votre beau frere restent sans echo et les inqietudes de votre bien-aimee n'arrivent pas a vous alarmer. Vous vous abandonnez a votre amour tandis que les assassins eux memes ne voient qu'en frissonnant de peur, autant que de haine, approcher la nuit sanglante. Enfin vous la rencontrez, cette nuit-la, comme vous auriez fait d'une belle inconnue: et pourtant deja M, l'Amiral avait succombe, presque sous vos yeux. N'est-ce pas que vous saviez tout, et depuis longtemps, mais que vous n'aviez jamais voulu ecouter votre conscience? Votre aveuglement ressemblait en quelque sorte a cette nouvelle demence sujette a caution de Charles IX. Il l'a choisie comme refuge. De votre cote vous vous etiez refuse a l'evidence pour etablir votre alibi d'avance. A quoi bon, puisque alors vous deviez tomber de haut et qu'il vous faudra expier d'autant plus durement d'avoir voulu etre heureux sans regarder en arriere.

Висновок

Запізно: вас уже здолали чари. Перестороги, що надходять з усіх боків, марні. Зізнання короля – вашого шуряка – лишаються без відгуку, і страхи вашої коханої не можуть стривожити вас. Ви віддаєтеся коханню, тим часом як убивці, аж тремтячи і від страху, й від ненависті, тільки й дожидають наближення кривавої ночі. І нарешті ви зустрічаєте її, ту ніч, мов якусь незнайому красуню, а тим часом пан адмірал уже загинув – майже перед вашими очима. Чи не правда, що ви все знали, і то вже давно, але нізащо не хотіли послухатися голосу власного сумління? Ця ваша сліпота була трохи подібна до отієї непевної недуги Карла Дев'ятого – його шаленства. Але Карл обрав собі таку недугу, щоб ховатися за неї. А ви заплющували очі на якнайочевидніше, щоб наперед забезпечити собі алібі. Та яке з цього пуття, коли вам потім довелось упасти немов з неба й тим дорожче заплатити за те, що ви хотіли бути щасливим, не оглядаючись назад.

V. ШКОЛА НЕЩАСТЯ

Я не знав, що таке пекло

Та думка, з якою Анрі впав додолу, перша зринула у нього в голові, коли він опритомнів.

– Мій добрий учителю, – промовив він, наче звертаючись до живої людини, що мала б йому допомогти. І почув відповідь: «Я живу в наглухо зачиненому домі, а на моїх дверях люди пишуть усякі злостиві назвиська».

Ці слова, справді вимовлені колись, пролунали в його мозку так виразно, що він аж озирнувся. Він був сам, подружній покій замкнено, довкола залягла тиша. Дзвони мовчали, кровожерне виття разом із сонцем відкотилося з майдану перед палацом, і робота, що кипіла там, скінчилася. Ніщо не ворушилось, крім трупів, повішених на доробленій шибениці,– вони ледь погойдувались. Велика купа голих мерців була зовсім нерухома. Тільки собаки тинялися біля неї й лизали рани. А живі люди десь поховалися – ті люди, котрі недавно так завзято й радо показували, на що вони здатні. Навіть вікна своїх жител вони позакривали віконницями.

Друга думка, що зринула в Анрі, коли він прокинувся, була така: «Моєї бідної матусі нема на світі, а вона мене остерігала». Він відійшов у найдальший куток кімнати й почув її голос, як щойно голос свого вчителя. Вона сказала: «Розпусний двір, лиха королева…» І голос матері, тон її мови були такі, наче вона зверталась до дитини, ще наївної дитини, задовго перед цими подіями. Той м'який, давно змовклий голос ще дужче краяв йому серце, бо все провіщене збулось насправді, й було воно ще жахливіше, ще моторошніше, ніж могла собі уявити бідна королева Жанна, поки жила на світі.

«Ти вмерла від отрути, моя люба матусю. Ти це знаєш? А пана адмірала згодом убито; чи ти про це довідалась? Замордовано й Ларошфуко, останнього твого посланця до мене. Багато тих, хто служив тобі, вже мертві; трупами лежать наші дворяни. Ми вскочили в пастку, хоч ти остерігала мене, матусю. Але я не послухався ні тебе, ні старого, хитрого Бовуа, ні…»

– Господи, скількох іще! – промовив він уголос. Бо знехтувані перестороги тепер разом наринули на нього – такі численні, такі навальні, що всі перемішались, і він ухопився за голову. «Марго – і Марго остерігала мене отим анатомічним малюнком. Бідолашна фрейліна, що її труп, такий маленький, лежав під рядюжкою! Д'Ельбеф – біля брами, коли він відтягував мене назад серед тисняви, ще не було пізно втекти! Сам Карл Дев'ятий: «Наварро, помстися за мене!» Морней: «Коліньї зостається, бо його чекає домовина, а тебе чекає шлюбне ложе». Морвер: від нього аж пашіло кровожерністю! Д'Анжу: круг того витали темні духи! Гіз – вихоплений кинджал, раптово скинута личина! Пані Катрін: адже її оповивала, з нею всюди весь час ходила, достигаючи, таємниця цієї ночі! А я думав бути щасливим – щасливим під її поглядами. Бо я не знав, що таке пекло».

Ось який вирок насунувся на нього й знову підкосив його. «Я не знав, що таке пекло». З цією думкою він без жодного звуку впав упоперек ліжка, притиснувся до нього грудьми й головою – і скорився вирокові, що пролунав у нього в грудях і в голові. «Я справляв весілля, а тим часом усі аж стогнали, насилу стримуючи жадобу крові. Поділившись на гурти, всі тислися до стін, щоб не кинутись передчасно одні на одних. А я дав відвести себе на шлюбне ложе. Моя мати, королева, була першою жертвою. Всі ми приречені були на те, щоб піти за нею, про це свідчили призвістки, криваві чудеса. А я дав відвести себе на шлюбне ложе й святкував шлюб аж до цієї моторошної ночі. Бо я не знав, що таке пекло. Всі інші весь час пам'ятають про нього, тільки я ні, і це моя найбільша хиба. Це моя величезна провина. Я поводився так, ніби людей можна стримати люб'язністю, жартами, легковажною доброзичливістю. Та це тільки я такий – і я не знав, що таке пекло».

Усе це вирувало у нього в голові, а тіло його час від часу тіпалось, наче він хотів підхопитись і не наважувався. Уперше так сталось, коли йому згадалися слова й вираз обличчя сестри: «Любий брате! Я вас запевняю, що наша мати знала правду. Перше ніж умерти від отрути, вона веліла, щоб ви приїхали як сильніший або зовсім не приїздили. Геть із Парижа, брате! Пошліть гінців по всій країні! Прибудьте на своє весілля з військом!» В душі його лунали ці слова, вимовлені зворушливим голоском Катрін, з високими нотками ляку на кінці слів. По суті, то був його власний голос, і ця пересторога була сильніша за всі інші. Ті зачіпали його тільки зовні, а з цією єдиною він був згоден, бо сам у глибині душі думав так.

Його всього аж затрусило від каяття, і він мусив триматись за ліжко руками й зубами. «Я не знав, що таке пекло. Де був мій розум? Чи я так захопився Марго, що не міг із нею розлучитись? Ні, не в тому річ. Якби так, то я просто міг би викрасти її й утекти геть від цього двору. Але я не хотів його покидати, бо мені було цікаво, що тут небезпека, що тут треба відваги, мене лоскотав страх – і я бавився, мов дитина, замість спрямувати погляд у пекло». І ще раз його струснула душевна мука, аж захиталося ліжко.

Так, ця страшна поразка змусила його проклясти свою молодість. «А я ще хотів повчати пана адмірала! Закидав йому, що він провадить марну війну! Але в Коліньї була віра, що робить людину вільною – чи то від іспанського гніту, чи то від власних пристрастей. Він знав, що таке пекло, й боровся проти нього. А я – вскочив у нього». Цього вже було забагато. Це вже зломило його. Думки перейшли в якийсь дурман, схожий чимось на юнацький екстаз. Отак колись у Лa-Рошелі, під морським вітром, серце його рвалось назустріч новому світові. А тепер знову, тільки цей світ уже не був широкий і вільний, подібний до царства божого. Цей був сповнений страждання й ганьби. З нього било сірчане полум'я, воно палахкотіло вже близько, ось-ось, зараз воно огорне його. В дурмані свого відчаю він схопився й почав битись головою об стіну. Ще раз, із розпачу, лобом, ще раз! Він уже не думав більше ні про що й не міг сам спинитися. Але його стримали.

Faciuntque dolorem[80]80
  Завдають болю (лат.).


[Закрыть]

Чиїсь руки силоміць посадили його.

– Спокійно, ваша величносте! Розважність, самовладання, душевна рівновага – це і християнські чесноти, і приписи стародавніх філософів. Хто їх забуває, той кривдить самого себе, – а якраз на цьому я застав вас, і саме вчасно, мій любий молодий владарю. Я не сподівався від вас такого, – ні, не сподівався. Я чекав, що ви сприймете Варфоломіївську ніч занадто поблажливо і – як би це сказати – з безтурботною зневагою. Коли я зазирнув у двері перший раз, ви, правда, лежали на голих дошках, одначе спали, і віддих ваш був такий спокійний, що я сказав собі: «Не будіть його, пане д'Арманьяку! Він ваш король, а ця ніч була тяжка. Коли він прокинеться, ви побачите, що він усе подолав, – і, наскільки ви його знаєте, він ще й кине дотеп».

Ця довга тирада, смілива й піднесена, майстерно інтонована, дала вісімнадцятирічному юнакові досить часу, щоб отямитись від розпачу й стати хоч зовні схожим на колишнього Анрі. «Кине дотеп», – такими словами закінчив слуга-дворянин, а його пан зразу й підхопив:

– Чи двір і досі в такому доброму настрої, як цієї ночі? Коли так, то мені, щоб завершити весілля, потрібні будуть два пастори й заупокійний спів. На догоду мені підспівуватиме й сама пані Катрін.

Але сміх застряг йому в горлі.

– Ні, це ще не те, що треба, – сказав д'Арманьяк із сумнівом. – На початок вистачить, але вам не слід показувати на людях, що у вас на серці! Поводьтесь легко! Поводьтесь невимушено! – Він, звичайно, й сам розумів, що в таку мить це вимога надмірна. Не сказавши більше й слова, він приклав королю мокру хусточку до чола, трохи напухлого від ударів об стіну. А потім, своїм звичаєм, приніс кадуб для купання. Наливаючи його, він сказав: – Я не зустрів ні душі, коли ходив по воду. Тільки одні двері хтось потихеньку причинив. Поки ви спали, я й на вулицю виходив, голод мене вигнав, бо в кухнях нема нічого, там останнім часом лилося більше людської крові, ніж курячої, і хто мав різати курей, того зарізано самого. І нa вулиці нікого, тільки здалеку показалися двоє чоловіків із білими знаками – у мене тепер на ці знаки зір гострий. Я вже шукав, куди сховатись, аж бачу – обидва повернулися й пішли геть. Якщо мене не підвели очі, то вони навіть не пішли, а побігли, бо так високо задирали ноги, аж п'яти блискали. Скажіть мені, ваша величносте, що це означає?

Анрі й справді задумався над тим.

– Навряд чи вони бояться нас, адже вони майже всіх наших вибили, – сказав він.

– А в сумління ви не вірите? – спитав д'Арманьяк, піднісши обидві руки й застигнувши нерухомо. Анрі дивився на нього поважно, мов на статую святого.

– Обидва ті білі, певне, сплутали тебе з кимось, – вирішив він. А потім вліз у кадуб з водою. – Вже й смеркає,– зауважив він. – Дивно: дня наче й не було.

– Був, але день тіней, – поправив д'Арманьяк. – Тихо й безсило проминув він, утративши стільки крові. До самого вечора всі сиділи вдома, нічого не їли, перемовлялись тільки пошепки і, може, лиш в одному показали себе живими людьми: з трьохсот фрейлін королеви-матері жодна не лежала в ліжку сама.

– Д'Арманьяку, я б щось із'їв, – сказав Анрі.

– Розумію, ваша величносте. Це в вас озивається не сама тілесна потреба. Глибока душевна мудрість пробудила в вас бажання підживитись. Із добре наповненим шлунком ви зможете гідніше показатися серед голодних бідах і матимете якусь перевагу над більшістю. Прошу вас! – І перший камердинер розгорнув на всю ширину халат. Аж коли він витер короля досуха, той побачив стіл, а на ньому хліб і м'ясо.

Анрі накинувся на їжу. Він різав, ламав, ковтав, пив, поки було що; дивлячись на те, його слуга пустив з очей дві сльози. Д'Арманьяк подумав, що їмо ми для смерті – під її весь час піднесеною рукою, що сьогодні, може, ще не схопить нас. Так ми їдемо на конях по країні, так ми їмо, так ми вступаємо в луврські зали. Але ми – слуги, хоча й дворяни, а оцей-от – король, і їсть він, міркував д'Арманьяк, таки справді по-королівському. Під впливом цих урочистих думок д'Арманьяк аж замугикав веселу пісеньку:

 
Тихенько, мов мишка, стара Катерина
На трупи і кров погляда крізь шпарину:
Оце ж бо для неї жадана хвилина.
 

– А що вона ще робить? – нехотячи спитав Анрі. Відколи на столі не стало нічого, йому вже кортіло довідатись про Марго. Він хотів спитати: «Чи королева, моя дружина, вже вийшла зі своїх покоїв?» А перший камердинер мав би на те відповісти: «Королева Наваррська дуже хоче знати, як ви себе почуваєте, ваша величносте». Д'Арманьяк мав би навіть додати: «Пані Маргарита чекає, щоб її коханий владар якнайскоріше прийшов до неї», – хоча саме д'Арманьякові така мова не пасувала.

Крім того, Марго й не дала б йому такого доручення. Та й Анрі не годилось приймати таке запрошення. Для них обох це вже минулося… Він зітхнув. Д'Арманьяк зрозумів чому. Він був непідходящою людиною для того, щоб переказувати делікатні доручення, якраз тому, що своїм швидким розумом угадував їх наперед.

– Пані Катрін покликала королеву Наваррську до себе, – сказав він цілком невимушеним, проте вельми значущим тоном. Анрі здивовано скинув на нього очима, а він, витримавши паузу, достатню, щоб розпалити цікавість у своєму королі, повів далі ще недбаліше: – Я бачив королеву. Вона виходила до мене з материного покою, бо один слуга шепнув їй там, що я стою під дверима. Я завів знайомство зі слугами королеви-матері. Той слуга саме ніс їм чорнило. Я спитав його: «Нащо?» Він мені відповів: «Вона хоче писати». – «А пані Маргарита?» – спитав я навмання, бо не знав, чи вона справді там. «Сидить на скрині,– зразу прохопився той йолоп. – Боїться вийти від старої». Я йому й пропоную: «А давай об заклад на мірку вина, що до мене вона вийде!» Він був охочий випити і погодився, а тоді мусив сам відчиняти двері перед пані Маргаритою: плакали його грошики!

– Годі вже про слуг, давай про тих, у кого віжки в руках! – нетерпляче перебив його слухач.

– Та я ж оце й збирався, величносте, – відказав д'Арманьяк. – Королева Наваррська передала вам дещо – і я переказую його недоладно, як умію, бо ж я проста, недотепна людина. Королева Франції власноручно пише листи до Англії, Іспанії й Риму. Вона переписує їх по кілька разів, бо справа складна: адже події цієї ночі вона має зобразити по-різному для кожного: для королеви Єлизавети, дона Філіппа й папи. І в такій сутузі пані Катрін, зовсім проти свого звичаю, покликала вчену дочку на пораду. А королева Наваррська все, про що дізналась напевне, переказує вам моїми занадто балакучими устами.

Д'Арманьяк, докінчивши, вклонився. Він заходився вбирати свого пана: розклав убрання, надягав його – все мовчки, щоб король міг поміркувати. І Анрі думав: «Марго розкриває мені таємниці своєї жахливої матері. Це в такий спосіб вона дає мені наздогад, що чекатиме мене в нашій спочивальні, як колись. Ні, це більше. Те, що вона переказала, означає: «Любий мій Henricus… – Якусь хвильку він думав латиною й чув її гарний голос. – Не приходь, любий мій Henricus; на жаль, це заказане нам обом – уся радість і вся мука нашого замордованого кохання».

Quod petiere premunt arcte, faciuntque dolorem

Corporis…[81]81
Любих в обіймах шалено стискають і болюТілові їх завдають… (Лат.).  Лукрецій. «Про природу речей»


[Закрыть]

Любих в обіймах шалено стискають і болю тілові їх завдають. На нього наринули пекучі спогади про нестямні обійми, про цілунки, коли зуби впиваються в губи. «Все минуло, і геть його! Тепер моя кохана віддає мені свій розум і сумління, як колись віддавала тіло, – але й тепер знов нестяма, знов укуси зубів. Faciuntque dolorem animae. Рани душі. Якби ми могли тепер бути разом, то обоє плакали б, бо нам призначено бути ворогами й завдавати болю одне одному. Краще було б удвох вивідати, що має на меті двір, і подумати, як утекти звідси. Бо хоч би які були у них наміри, мені треба чимшвидше опинитись за сто миль звідси, і в цьому я покладусь на Марго: хоч вона мій ворог, але вже зрадила мені свою матір».

Тут думка урвалась. У голові в Анрі лишились тільки слова: Faciuntque dolorem.

Він мимохіть вимовив уголос:

– Ні, й на неї не можна покластись. І ні на кого. Я мушу рятуватися сам.