Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 47 страниц)

– Ти закохана, але ти моя дочка. Ми ж добре знаємо, що врешті-решт лишається після всіх наших бур: ми самі. Маленький Наварра, як і кожен із твоїх любчиків, з усієї сили намагається тобі догодити. Та одного ранку ти прокинешся й не побачиш його біля себе. Спершу ти запитаєш: «Де ж це він?» І вдруге запитаєш. Але в третє вже не питатимеш та й не дуже цікавитимешся, як він пропав.

Говорила вона марно. Марго відповіла їй голосом бога:

– Не убий.

– Оце ще новина, – промурмотіла пані Катрін, знизу вгору зиркнувши на дочку.

– А то я перейду в протестантство.

– А то я перейду в протестантство! – заревів Карл, і матері довелося з тривогою відзначити, що її діти справді тягнуть руку одне за одним.

– Я вимагаю життя для короля Наваррського. – А я вимагаю життя для адмірала Коліньї.

– Ну й держись за свого старого забіяку! Він занапащає твоє королівство, а ти його називаєш батьком. – Пані Катрін вирішила обвести круг пальця сина, порозумівшися з дочкою: – Гаразд. Ти поїдеш зі своїм Наваррою до Англії. Єлизавета допомагає нам дуже скупо, але нам потрібна вона і її гроші, бо твій брат Карл зі своїм батьком Коліньї накличуть на нашу голову війну з австрійським домом. Їдьте, коли схочете.

Вона тільки махнула рукою, відпускаючи обох: чи то прикидалася, що їй уже несила говорити, чи то справді так знемоглася.

І дочка зразу повернулась до послуху, в якому жила все життя: схилила голову, стала на одне коліно й слухняно вийшла. Карл Дев'ятий вийшов слідом за нею. Він так сторопів, побачивши, як перемогла його сестра, що зовсім забув про свою власну вимогу – якраз у ту мить, коли вирішувалося все.

Призвістки

Марго зразу подалась до Анрі. Вона відкинула геть самолюбство й сама зробила перший крок, хоча вранці він залишив її розгніваний. Вона могла пробачити йому, бо вважала, що жінка взагалі повинна бути розумнішою, а крім того, чесно признавалася собі, що він справді має на що нарікати: як на її давніші романи, хоч уже й забуті, так і ще на дещо. І те дещо було навіть прикріше – особливо для неї, бо ж він не мав такої певності, що її мати отруїла його матір. Але тепер вона загладила той злочин, урятувавши життя йому, і цим усунула страхітливу перепону, що раз у раз поставала між ними. Марго боролась за Анрі, надихана сном, посланим їй з неба, – боролась і перемогла, й тепер, окрилена, поспішала отримати нагороду.

Анрі вже скупався, перевдягся, і сам він, і його покій були напахчені. Коли Марго ввійшла, він зустрів її поглядом, у якому горіла та сама жага, що й у її очах. В обох завирувала кров, обох пойняла солодка млість, і вони ледь не кинулись у обійми одне одному. Та, на жаль, у покої був ще й третій: низенький, зате веселий поет, його друг Агріппа.

– Добрий мій Агріппо, – рішуче промовила королева Наваррська. – Зоставте мене на самоті з королем, моїм мужем, я маю відкрити йому одну важливу державну таємницю.

Д'Обіньє з готовністю всміхнувся, та перше ніж вийти, замість двох разів уклонився тричі: перший раз королю, другий – королеві, а третій – у бік ліжка. Молодята щиро засміялись, а Анрі ще й сказав:

– Кохана королево! Мені ще дужче кортить знати вашу державну таємницю, ніж ви гадаєте, – І теж глянув на ліжко, – Одначе дозвольте Агріппі спочатку докінчити своє повідомлення. Він знає про якісь дивні призвістки.

– Не призвістки, величносте, я цього не кажу. Випадки, а може, просто прикметні дрібнички повсякденного життя.

– Невже в Парижі таке діється повсякдень, Агріппо? Скажіть самі, люба моя королево, чи тут справді так заведено, щоб народ збирався цілими юрмами й слухав, як ваші священики паплюжать наших одновірців? Стоїть такий попище де-небудь на тумбі чи на сходах і закликає вішати й душити. А тоді раптом, побачивши одинокого гугенота, юрба кидається за ним, і як сердега не втече, його затоптують. Оце такі дрібнички повсякденного життя.

Королева зблідла, як смерть. «Це страшніше, ніж я чекала. Марго, не барись, поки ще не зачинилася брама. Швидше, Марго! Втікай разом з ним!» І їй зразу стало байдуже, що вони з Анрі не самі.

– Анрі, коханий мій владарю, слухайте, що я вам скажу! Ми з вами сьогодні ввечері, тільки-но спустіють вулиці, від'їдемо до Англії.

Він хотів заперечити, та вона спинила його рухом своєї прекрасної руки.

– Анрі, коханий мій владарю! Зрозумійте добре, як одне залежить від другого: спокій у Парижі від перемоги у Фландрії, а та перемога – від англійського золота. Перемога пана адмірала буде протестантською перемогою, але під його рукою б'ється і ваше, й наше військо. І це буде кінець ворожнечі між вами й нами. Тоді вже ніхто не смітиме проповідувати з тумб. А тому ми вдвох повинні відпливти до Англії першим кораблем.

– Я тобі дуже вдячний. Але…

– Ми… ти не втікатимеш. Дай мені докінчити, Анрі, мій коханий владарю! Це не буде втеча, ми виконаємо якнайважливіше доручення. Коліньї сам цього вимагає на користь справи.

Скрута підказала їй ту брехню. Третій присутній з подиву хотів уже тихесенько свиснути, але вона спинила його владним поглядом. І він послухався й змовчав. Та король спитав його:

– А ти як гадаєш, Агріппо?

На це він відповів:

– Я гадаю, що любов прекрасної принцеси – найвище добро.

«Ні, честь вища, – зразу почув Анрі голос своєї добре вишколеної душі.– І віра теж вища».

І він швидко вирішив:

– Я скорюсь адміралові, тільки хай він власними устами повторить мені своє доручення.

– Нехай буде так, – підтвердила прекрасна принцеса, але в думці вирішила будь-що-будь перешкодити розмові зі старим єретиком; вона вже якось зуміє забавити свого коханого владаря, поки вони обоє опиняться в кареті, а все інше лишиться позаду. Агріппа д'Обіньє нарешті скорився її знакові й вийшов. І зразу вони, аж задихаючись від нетерплячки, розгорнули обійми одне одному.

Того дня вони спізнилися до бенкетного столу, хоча мали з'явитись там рівно о третій годині, навіть раніше за гостей, бо це ж вони мали їх приймати. Адже той бенкет давав король Наваррський у палаці герцога Анжуйського. Натомість вони приїхали, коли товариство вже зібралося й було збуджене, одначе, побачивши їх, відразу притихло. Три чи чотири години без перерви їли й пили – м'ясо всіляких тварин, вино з усіх лоз, але настрій був, як на початку: поки йшлося про всякі дурниці, говорили гучно, і тільки розумні або невпевнені зразу змовкали, зачувши якийсь натяк або зустрівши гострий погляд. Крім того, присутні перелічували одні одних: адже це можна робити потай. Перший дворянин де Міосен лежав удома в ліжку – казали, буцім у нього заболів живіт. І ще кількох дворян-протестантів не змогли розшукати: вони нібито квапливо виїхали з Парижа.

– Це все призвістки, – сказав на одному кінці столу дю Барта до дю Плессі-Морнея. – Але найзнаменніше – велика терплячість і миролюбність тих, хто ще лишився. Це третій вечір весільного свята, і в мене таке враження, наче ці нещасні настільки знесиліли, що вже не можуть посхоплюватися з місць, збитися в два гурти й голосно погрожувати одні одним. Часом у душах засинає навіть ненависть – або ж причаюється в самій глибині, готова до стрибка.

Морней відповів:

– Усі ми ще якусь хвильку вагаємось перетворювати це королівство в купу кривавого падла, що його шматуватимуть усі звірі світу: готи візьмуть те, чим погребують гунни, а вандали пожеруть недоїдки після готів.

Отак говорив доброчесний Морней, і його думка, як дуже часто, доходила до крайнощів. А довкола гості все перелічували одні одних. Бракувало й декого з католиків, поміж них капітана де Нансея. Казали, ніби він нащось потрібен у Луврі; на що саме, ніхто не знав, чи радше не казав. Не видко було й такого собі пана де Морвера. Декотрі пригадували його навдивовижу гострий ніс і очі майже без проміжка між ними.

– Собака! – вигукнув герцог Лотарінгський зі шляхетним гнівом у голосі.– Сховався під моїм ліжком! Мовляв, хотів просити у мене якоїсь ласки, та кинджал, що при ньому знайшли, не про те свідчив!

Обурений Гіз сповістив про це так голосно, що й Карл Дев'ятий та король Наваррський, які сиділи один навпроти одного недалеко від нього, могли почути його слова. Та Карл сам страшенно галасував: настрій йому піднесло те, що він узяв гору над пані Катрін; чи принаймні тепер йому вже здавалося, що він сам здобув перевагу над нею.

– Наварро! Тут не до речі про це говорити, але ти зі своєю любонькою мали б поставити мені отакенну свічку, що я за вас заступився. Без мене твоє життя небагато було б варте. Я твій друг, Наварро.

Сестра звеліла налити йому вина, щоб він замовк. А то він іще розкаже всім, що вона з молодим сьогодні від'їздить до Англії. Та келих вина нагадав Карлові про його велику любов і пошану до Коліньї, батька рідного, найвірнішого з його підданих, найкращого з його слуг. Як послухати короля Франції, то мир між партіями було вже підписано, а минуле забуто. Дю Барта у своєму кінці столу сказав:

– Пан адмірал гадає так само, хоч його й остерігали. Але тільки вони двоє з Карлом Дев'ятим вірять у це. Ось що мене турбує. Той, хто враз без видимої підстави починає вважати людей більш не сліпими й не злими, наражає себе на велику небезпеку, ба навіть можна сказати, що він уже пропащий.

Дю Плессі-Морней відповів йому:

– Друже мій, а якби в цю мить сюди ввійшов Ісус, до котрої з двох сторін він підсів би? Він би й сам не знав, як йому повестись, бо як одні, так і другі однаково жадають поганого, і в серцях не лишилось ані іскринки любові – ні в них, ні в нас. Я визнаю щиро, що боюся навіть самого себе, бо й мене тягне до різанини.

– Ми тебе знаємо, Філіппе. Ти любиш крайнощі тільки в думці.

– Ці крайнощі, перше ніж з'явитись у моїй думці, існували в світі. Ти вважаєш, дю Барта, що тут іще довго можна лишатися при розумі? Щодо мене, то я віддам себе на волю морських вітрів і якщо потону, то без великого жалю, бо тут, у Луврі, готується щось куди гірше.

– Ти кудись відпливаєш?

– До Англії, витягати гроші з Єлизавети.

Його сократівське обличчя під високим чолом ще дужче зморщилося від зневаги – чи то до грошей, чи то до власного щастя. Він не звик дурити сам себе й розумів, що мимо його волі те щастя обрало його, щоб закинути далі звідси.

– Пані Катрін покликала мене до себе. Я маю їхати замість нашого короля, що повинен лишитись тут. Йому потрібен зараз не хисткий корабель, а надійна спочивальня. Але насправді тільки він може втихомирити бурю в серцях і спинити вибух. А моє серце, друже, здатна остудити лиш морська глибина, і мені зостається одне – сподіватися, що я в ній і потону! – вигукнув він саможертовно; тим часом йому судилося прожити ще п'ятдесят один рік, а багатьом із тих, що оточували його в цю хвилину, – менше п'яти днів.

Його слова, яких він зовсім і не вважав таємницею, підслухало й зрозуміло багато людей, зокрема молода Шарлотта де Сов. Подруга Марго скористалася з першої ж нагоди, коли король Наваррський покинув своє місце біля королеви, й сповістила її про все. Очі фрейліни в ту мить сяяли. Вона була саме в тій порі, коли деякі люди відповідають на усмішку життя з особливою принадністю. Та новина, яку вона сповіщала, надала її личкові, що мало колись зробитися гострим, одухотвореної чарівності. Вона називала подругу то «вельможна пані», то «ваша величність», то «Марго» і не могла надивуватися з того, що король Наваррський повівся так відважно й так спритно, зостаючись у Парижі й для цього збрехавши своїй королеві. Бо саме так змалювала все подруга тоном якнайревнішої похвали. Адже честь чоловіка вимагає, щоб він приніс у жертву обов'язкові все – навіть любов! А собі Шарлотта думала: «Тепер ви цілий день не вилазите з ліжка, та колись настане й моя черга. Цікаво, як воно буде! Коли моя добра Марго знатиме, що він уже тепер бреше їй, тим скоріш почне вона зраджувати його – а він її. Зі мною».

А Марго, слухаючи її, думала: «Вона заздрить. Моє щастя перевершило все, тільки не годиться, що це так видно по мені. Я вчинила б розумніше, якби сховала це щастя від людей, поїхавши в подорож, хай навіть далеку й небезпечну. Може, тоді б я привезла його назад цілим, а тут… Я не знаю, що надумала моя мати, а сама вона знає це. Тому вона має проти мене зайвий козир. Коли це правда, що плеще Сов, то пані Катрін утовкмачила в голову моєму коханому гугенотові, що його Морней успішніше, ніж сам король, виканючить у Англії грошей. Ні! Не так! Аж тепер я бачу, що цю відмовку придумав сам Анрі. Але я помітила це лиш тому, що подруга непомітно наштовхнула мене. Він посилає іншого, щоб ми могли зостатись тут. Бо він занадто хоробрий, щоб утікати в безпечне місце, й так сильно кохає мене, що ми не можемо надовго покидати свою спочивальню!»

Так думала Марго, розхвильована душею і тілом. У неї майнуло в голові, що слід було б ще раз піти до старої королеви, одначе вона не підводилась, сиділа й відчувала, що слушний час минає, і, власне, вже махнула рукою на все, що не стосувалося ночі й утіх.

«Серце моє любе, кохання моє прекрасне!» – думав Анрі словами, що їх вимовляв уголос тільки перед нею, на самоті, в рідкі хвилини. А сам тим часом осторонь розмовляв із кузеном Конде про сестру; для того він і покинув свою королеву – на хвилиночку, як він гадав, але хвилиночка вийшла довгенька. Кузен сказав йому, що сам порадив юній Катрін залишити Лувр.

– У Парижі неспокійно. Народ по-своєму дожидає подій, що під час них сподівається добряче поколобродити. Як на мене, то я б його приструнчив не тоді, коли він уже зірветься з припон, а поки він ще тільки вагається, розпалюючи в собі жадобу.

– На щастя, тебе не питають. Ми хочемо напасти на іспанську всесвітню державу, і не слід, щоб Париж був спокійний. Народні заворушення можна повернути на яке завгодно діло – навіть на добре й корисне. На те ж ми й владарі. Моїй сестрі все ж таки годилось би бути у мене на весіллі.

Брат наполягав на тому, бо аж надто добре розумів, чому, власне, вона не прийшла. Він не хотів діяти так, як, на її думку, заповідала перед смертю мати: не виїхав з Парижа й не повів протестантів проти двору. Натомість він зрікся своєї сили й своєї долі, щоб кохатися з принцесою Валуа, і цього сестра йому не пробачила. Він розчарував її як король і як брат. У юній Катрін почувала себе ображеною й зневаженою небіжчиця Жанна. Та й сама від себе мала сестричка ревнувала великого брата, що цілував іншу. Він знав Катрін, як самого себе, і від нього ніщо не могло втаїтись; заперечував він усе те лиш перед Конде, але не перед собою. Отож він сказав:

– Вона помиляється, кузене, і коли я вже від'їду, тоді поясни їй усе! Я таки залишу Париж, як хоче вона і як заповідала наша мати. Правда, повернусь я не з військом, а з англійським золотом.

– Ти? Нав'ючений, як віслюк? – недовірливо спитав кузен, і Анрі був радий тому, що він питає хоч недовірливо, а не зневажливо. І саме в ту мить до них підійшов Філіпп Морней.

– Замість вас роль віслюка зіграю я, ваша величносте, – сказав він, витяг шию й заревів по-ослячому. – Золотий віслюк – зачарована істота, але занадто коштовний вантаж уводить небеса в спокусу: днище в корабля розійдеться, і віслюк потоне в морі. Деякі прикмети кажуть мені, чим усе скінчиться. Ваше життя, величносте, куди дорожче: за нього платять багато. Ви, певне, знаєте хто, – шепнув він і кивнув у бік стіни, за якою було те місце, звідки спрямовувалося все, в тому числі й ця справа.

– Тоді я лишаюся, – зразу вирішив Анрі.– Це навіть краще – лишитися тут. Так мені легше бути самому собі хазяїном. Ми з паном адміралом сильніші, коли ми разом.

– Принаймні в тебе є Марго, – докінчив Конде й відвернувся. Саме це було на думці в Анрі; він злякався й замовк.

Філіпп Морней уклонився церемонніше, ніж звичайно кланявся своєму королю.

– Ваша величносте, тепер я прошу вас відпустити мене. А що той, хто від'їжджає, подібний до того, хто вмирає, то вислухайте ласкаво мій заповіт! Вас затримують тут, щоб інші не запідозрили чогось завчасно й не пробилися з міста всі разом, досить сильним загоном. Тільки в такий спосіб вони ще можуть вирватися звідси цілими, і в них є природне почуття, яке остерігає їх, – мов ото в худоби, що боїться різницького подвір'я. Прислухайтесь до розмов довкола, і ви не почуєте жодного, хто б не волів бути чимдалі звідси, а зволікають вони лиш через вас, бо ви бездіяльно чекаєте, що станеться, величносте.

– Філіппе, ти від імені пана адмірала склав блискуче послання до короля Франції про те, що його піддані за своєю натурою нічого так не потребують, як грабувати й убивати – якщо не чужинців, то одні одних. І тепер знов так само згущуєш барви. Коліньї запевнили в приязні короля. У нього ще менше недовіри, ніж у мене, а то чого б він лишався тут?

– Він лишається, бо його чекає домовина. А тебе чекає ліжко.

Їх розділив гурт підхмелених гостей. А коли Анрі почав знову шукати друга, то вже не знайшов.

…і чудеса

А галас і штовханина все зростали, бо гості почали виходити з палацу герцога Анжуйського. Товариство перебиралося до Лувру, щоб там продовжити перерваний уранці бенкет. Сьогодні гучних суперечок уже не було; натомість усіх опанувала наче якась сліпота: тиснучись і штовхаючись, люди не бачили, кого відпихають з дороги або втягують у своє клубище. Належну пошану виявляли ще хіба лиш до короля Франції та його найближчого оточення. Анрі тим часом відтерли надто далеко, він уже не бачив Марго – кругом жива стіна й ніде ні просвітку, ніби вві сні. І він мимоволі почав гукати:

– Марго! Марго!

Хтось відповів:

– Вона вже поїхала в кареті зі своїми фрейлінами. Сюди, ваша величносте, до мене!

Анрі не бачив того, хто кричав. Він упізнав Агріппин голос, але більше його не чув.

– Пропустіть мене! – звелів він. – Я хочу до королеви.

У відповідь чийсь манірний голос позад нього, майже над самим вухом, почав говорити вельми зухвалі жарти. Мовляв, до котрої королеви він хоче? Єлизавета Австрійська навряд чи кликала його, а до пані Катрін у руки він іще встигне, поспішати нема чого. Анрі озирнувся, але той молодий бевзь замішався в юрбі й удавав, ніби він знати нічого не знає. А був то дю Га, любчик герцога Анжуйського, і те, що він плів, він, звичайно, почув від свого пана, а дізнатися, що в Анжу на думці, не завадило б. Тому Анрі засміявся й кивнув юнакові, щоб той підійшов. Аж раптом сталося диво дивне: дю Га заверещав і підлетів над головами, описавши в повітрі дугу. То Леві де Леран – дворянин-протестант, схожий на вродливого пажа – зненацька з усієї сили садонув його коліном спіднизу в такий принадний для декого зад. Ті, кому фаворит падав на голови, сахнулись і повалили інших. Зчинилась небезпечна буча, що могла захопити всіх. Один із придворних короля Франції, д'Ельбеф на ім'я, не довго думавши вхопив короля Наваррського під руку й відхилив завісу на стіні; обидва раптом опинились на свіжому повітрі, в темряві, наодинці.

Все це сталося дуже швидко, без слів, зовсім несподівано й могло означати різне, – і чого Анрі не зробив, коли стояв сам на сам проти Гіза, те він зробив тепер: вихопив кинджал. Та д'Ельбеф сказав із юнацьким запалом:

– Коли ви не хочете вважати мене другом, ваша величносте, ось мої груди. – І оголив їх.

Анрі нахилився до нього, але в темряві не міг його розгледіти. А втім, і щойно на світлі він не розпізнав, чи це друг. Тому він і далі поводився з великою осторогою.

– Ідіть попереду! Я хочу до Лувру. І не звертайте з дороги!

Коли вони дістались до Лувру, брама на мосту хоч була й відчинена, але не досить широко, і її не можна було ні розчинити до кінця, ні зачинити, бо одні пхалися нею назовні, а другі затискали їх між ворітницями. Ту боротьбу супроводив дикий рев. На перекривлених обличчях мигтіло світло поодиноких смолоскипів. Анрі бачив клинцюваті борідки й витерті шкіряні колети: його люди рвалися за браму. Це були ті, що не бенкетували за королівським столом, найбідніші дворяни та прості люди, і вони не піддалися спокусам цього двору; може, вони потрусили кишені декому з жителів цього міста, а може, й убили декого з них, однак не хотіли, щоб тепер їх самих повбивали. Для них усе було просте. Вони лаялися й бились, бо варта Лувру не випускала їх.

Їхній король гукнув до них. Вони почули, і колотнеча враз затихла. Хтось голосно сказав:

– Убивають, ваша величносте! Їдьмо з нами!

Анрі озирнувся: його супутник д'Ельбеф був ще біля нього.

– Зробіть так, як хочуть ваші люди, – відповів він на запитливий погляд.

За брамою хтось наказав:

– Там отой король Наваррський, давайте його сюди!

– Пропустіть! – звернувся Анрі до своїх. Але вони міцно тримали його:

– Ми не поїдемо без тебе, noust Henric! У нас коні в стайнях, і з тобою ми проб'ємось, а потім повернемось у тисячу разів сильніші.

Вони обступили Анрі й, забувши про шанобу, настирливо хапали за руки й за одежу – і таки були б потягли його геть у своєму потоці, керовані стихійним інстинктом: за нього вони чіплялись, як удома чіплялись за котрий-небудь пагорб із виноградниками, що прикривав їх і що його вони, поки живі, не віддали б і найдужчому ворогові.

Якби тільки Анрі сам захотів! Але він натомість зажадав: «Дайте мені поговорити з капітаном!» – бо побачив, хто командує вартою на мосту. Капітан де Нансей тим часом звелів широко розчинити браму: нехай собі гугеноти втікають хоч і всі, його цікавив тільки їхній король. Клинцюваті борідки й колети пропихались і бігли повз уже нечисленну купку, що обступила Анрі. Стіна з тіл довкола нього розпадалась і тоншала. Хтось із тих, що були ще біля нього, прошепотів:

– Остання хвилина!

Несміливий голос друга, що наспів якраз у останню хвилину, одначе вже запізно для того, щоб мати ще право на рішучі дії. І все ж він ухопив Анрі, потяг його геть від брами, примусив боротися за кожний крок до неї. Вони борюкалися, забувши про все, аж поки їх розчепили; понабивали один одному синців, порвали одяг.

Капітанів голос закричав:

– Що це ви, д'Ельбефе! Короля Наваррського ніхто не збирається вбивати. Його з належною пошаною проведуть до замку.

Анрі, що вже отямився, не побачив коло себе жодного зі своїх людей, а капітан де Нансей, із яким він опинився віч-на-віч, заговорив украй нахабно:

– Величносте, ще як ви прибули, я мав честь запевнити вас: чим більше гугенотів у Луврі, тим краще. На жаль, тільки що декотрі з них ушилися. Та ви, слава святому Варфоломієві, ще в наших руках.

Анрі, по-юнацькому меткий, уліпив йому ляпаса й рушив далі. Він устиг ще побачити отетеріле де Нансеєве обличчя. Та коли вартові зі зброєю в руках кинулись за ним, капітан гукнув: «Стійте!» Де Нансей спочатку скрипнув зубами, а тоді прохрипів:

– Зоставимо на потім.

У палаці лунала тучна музика до танцю, вікна стояли навстіж, у м'якому світлі ряди постатей то сходилися, то розходились. Анрі стояв унизу й шукав поглядом Марго: вже час було її знайти. Усе нові й нові несподіванки затримували його, не пускали до неї, а вона теж не показувалась і не давала звістки про себе. Він дивився з темряви вгору, в невідоме, і серце його калатало. «В жовтому м'якому світлі, під лагідний дзюркіт музики вона тепер, напевне, виконує свої найвишуканіші, найграційніші рухи, її ноги й руки ніби пурхають, вона всміхається, як образ довершеної вроди. Але ми не довершені й не вишукані, Марго, коли ми голі». Він ухопився обома руками за колюче пагіння троянд, що спиналось угору, до відчиненого вікна. Уколи були йому приємні: «Адже цей біль даруєш мені ти!» Він би й подерся до вікна по трояндовій шпалері, та, на жаль, із нижнього приміщення вивалило кілька підпилих лобуряк, швейцарців, що хотіли облегшитись надворі, і то неодмінно на троянди й на закоханого. Той чкурнув у двері, а швейцарці під вікном, справляючи свою потребу, реготали, аж ревли.

Анрі попав до вартівні; її нерівно освітлювало кілька смолоскипів, і в ній не було нікого, крім чотирьох кам'яних статуй, які підпирали щось ніби трибуну. В сусіднє приміщення вело три сходинки. Анрі, спотикаючись, зійшов ними вниз. Високе склепіння, про танці нагорі нагадує тільки ледь чутне ридання скрипки, ніякого світла нема.

– Агов! Є хто тут?

– Авжеж є,– озвалися зразу двоє, і Анрі, пильний і насторожений, упізнав голоси і розгледів на чорному тлі рухи білястих постатей.

– А, д'Анжу й Гіз! – гукнув він їм назустріч. – Найбуйніші гості на моєму весіллі!

– Це ти, Наварро? – сухо, як завжди, спитав д'Анжу. – Твоє діло зараз танцювати або лежати в ліжку. А нам припадають турботи. Гей! Світла! – промовив він, не підносячи голосу, і ніхто його й не почув.

– Цікаво мені, які це у вас турботи. Бо я знаю вас як друзів, щирих друзів без страху й без фальшу.

– Такі ми й є,– відказав Гіз. – Тому ми й намагаємося з усієї сили, щоб у Парижі через твоє весілля не спалахнув бунт.

– Бо тут не люблять єретиків. Гей, світла, – ще раз промимрив д'Анжу.

Анрі сказав:

– Тому ж то ви, а надто ти, Гізе, зводите сюди чимраз більше війська, а в місті поширюєте чутки, ніби тут аж кишать вояки пана адмірала.

– Гей, світла. Це пусте: адже вони помирилися – Коліньї з Гізом. Мій брат, король, помирив їх.

На цей раз і справді з'явилося світло: прийшов Конде, кузен Анрі, й привів із собою багатьох слуг зі свічниками.

– Я вже тривожився за тебе, кузене. Добре, що застав тебе в такому надійному товаристві.

– Ти вже знаєш, Конде, що вони помилились? Гіз і Коліньї стали друзями, скорившись королевому слову.

Свічки яскраво освітили всі обличчя, і Анрі охопило нове, чудне бажання: пролити й на все становище таке саме різке світло.

– Ще твій батько, Гізе, і всі твої родичі хотіли вбити пана адмірала, та він вас випередив і перший наслав смерть на твого батька. І відтоді ви всі запалюєтесь один від одного жадобою помсти: кожен наступний герцог Гіз від свого попередника.

– Гей, світла, – гукнув Анжу від збентеження, хоча світла було вже досить.

Гіз повторив незворушно:

– Я помирився з Коліньї. Правда, він однаково викликав сюди свій гвардійський полк, але я довіряю йому.

– Він не винен у смерті твого батька. Він присягався, що ні,– запевнив Конде.

– Так само щира й моя присяга, – відказав Гіз.

– Та зіграймо краще в карти, – запропонував д'Анжу.

– Ти б радий наслати на нього смерть, – сказав Анрі, що не сів за стіл.

Уже принесли й тасували карти, і його слів наче ніхто й не почув. Раптом Конде грюкнув кулаком по столу.

– Він вірить усьому, бо Карл називає його батьком. Його дружина поїхала до їхнього замку Шатільйона. І йому самому слід би вже давно бути в безпечному місці.

– Чого ти не сідаєш, Наварро? – спитав д'Анжу якось нерозбірливо, бо його товста нижня губа тремтіла. Він боявся.

– Бо я піду нагору, до королеви.

– Ну, йди! Твій шлюб зберігає мир. Нехай би це весілля тривало довіку.

– Я хочу також глянути, кого там бракує з моїх людей і з ваших. Твій капітан де Нансей… Тепер я вже знаю, яка служба не дала йому прийти на мій бенкет удень. Але де той чоловік, що ти його застав під своїм ліжком, Гізе? Чи його звали не пан де Морвер?

– Я його не знаю й зроду не бачив, – закричав Гіз, забувши про вишукані манери.

Д'Анжу боязко сказав, не дивлячись на Наварру:

– Сідай або йди!

Кузен затримав Анрі:

– Ти знаєш, який у тебе вигляд, кузене? Одяг порваний, обличчя брудне. Де ти був?

Анрі квапливо шепнув йому:

– Вони силоміць затримують наших.

– Пробиймося й утікаймо! – теж пошепки відповів Конде.

– Ні.– А вголос сказав мажордомові, що був серед слуг: – Коли королева Наваррська піде до свого покою, щоб негайно сповістили мене. – Тоді сів за стіл, і почали грати.

Їхній стіл стояв перед великим каміном, і свічники зі свічками стояли на його карнизі, високо вгорі. На гравців лилося тьмяне світло. В гордій кам'яній сутіні непорушно застигли Марс[64]64
  Марс – давньоримський бог війни.


[Закрыть] і Церера[65]65
  Церера – давньоримська богиня хліборобства.


[Закрыть] – дві статуї, що підпирали цей камін, відтоді як їх поставив там майстер на ім'я Гужон[66]66
  Гужон, Жан (бл. 1510 – між 1564 й 1568) – видатний скульптор і архітектор французького Відродження. Скульптурні прикраси Лувру – остання робота Гужона.


[Закрыть]. Бо твори, залишені давніми майстрами, завжди стоять непорушно й щось підпирають, а пристрасті живих згоряють, немов свічки, й не лишають по собі нічого. Вісімнадцятирічний юнак не бачить цього в дзеркалі, і хвилини його життя, що спливають одна за одною, теж не підказують йому цього. Але Анрі мав перед собою д'Анжу: тремтяча губа, неохайний пушок на підборідді, втопленому в ніжну піну брижів; а поглядом спадкоємець трону свердлив свої карти. Йому не таланило в грі, як судити по тривожно зсуплених бровах. Він мав бридкі, наче обтяті, вуха, волосся росло так, що скроні й щоки були трохи схожі на мавпячі; і з того та ще з вульгарного носа видно було, що ця людина прагне вбивати, але сама боїться смерті. На береті в нього блищали самоцвіти, та обличчя не осявалося внутрішнім світлом. Воно було жалюгідне, бо тільки чорні духи витали круг нього. «Достоту пані Катрін! – подумав король Наваррський. – Справжній її виплодок, і саме йому вона б хотіла передати свій хист до чорних злочинств. Та шкода, нічого не вийде: вбивати він, мабуть, умітиме, тільки ховаючись за її спідниці, а сам, без старої, він програє гру».

– Козир! – гукнув Анрі й ляснув своєю картою по купці чужих. Світло свічок, що лилося згори, ледь мигтіло. Д'Анжу нахилився вперед, доторкнувся до верхньої карти, відсмикнув руку й глянув на пальці. Те саме зробив Конде, тільки різкіше. Решта двоє стрималися від такого самого руху, бо вже побачили, в чому річ.

– Кров, – з досадою сказав Гіз. – У кого це руки в крові?

Наварра показав долоні: на них були подряпини, немов від чиїхось нігтів або від колючок, але кров не виступала ніде. Тоді д'Анжу обдивився свої руки, що аж трусилися; обличчя його не поблідло, а ніби вкрилося попелом. Конде й Гіз зиркнули на свої тільки мигцем, і їм одночасно спало на думку розібрати копичку карт. І зразу їхні пальці почервоніли. Не лише одна карта – всі вони були липкі, бо лежали в калюжці крові, й увесь стіл був заляпаний кров'ю! Допитали слуг, стіл витерто, мажордом приніс нову колоду карт.

Цього разу кров побачили, щойно карту кинув на стіл Гіз, але він уже й не подумав про свої руки, і жоден з них не подумав про свої чи взагалі людські руки. Кров повільно й невпинно сочилась, розпливалася, витікала з-під карт. А вони дивилися, мов скам'янілі, неспроможні нічого вдіяти – тільки щулились від моторошного холоду, що віяв звідкись із потойбічного світу, з царства невідомості. Гіз перший отямився й, вилаявшись, схопився на ноги. Обличчя його було біле, як скатерка, що нею мажордом знову перестилав стіл; а на лівій щоці в герцога Анрі помітив виразні червоні плями. Господи! Це ж наче його власні пальці, їхній слід, а він же вліпив ляпаса зовсім іншому – капітанові Нансею. Гізові терпець урвався, він вибіг, гучно тупаючи ногами. А Конде раптом ухопив мажордома за груди; той перелякався.