Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 47 страниц)

Остання година

Анрі спершу завели до кімнати, де він умився й перевдягся, а потім до другої: там сидів адмірал Коліньї. Він хотів підвестить, та Анрі, швидший, не дав йому. Принцеса Бурбон теж була там; вона стала перед братом на одне коліно.

– Я ваша віддана служниця, брате, тож дозвольте й мені послухати, що вирішите ви з паном адміралом у цю останню годину.

Вона промовила ці слова так само вимогливо, як удень сказала за столом: «Пам'ятай про нашу матір!» Поважний, офіційний тон мав остаточно повернути брата до розуму. Катрін добре знала, що в нього тепер на думці і які важливі речі ладен він забути задля принцеси Валуа. Вона була ще майже дитина, і голос її тремтів, але вона сказала своє. А тоді відступила зі світла в сутінь.

Анрі промовив:

– Пане адмірале, ваше бажання таємно побачитись зі мною збіглося з моїм бажанням, і ось я прийшов.

– Королева Франції ні про що не здогадується? – спитав Коліньї.

– Я певен, що ні,– відповів Анрі, хоч зовсім не мав такої певності.

Адмірал повів далі:

– Я повинен відкрити вам те, чого ви самі не можете знати: в Парижі нас не люблять. Шлюб ваш нічого в цьому не змінить, бо нас ненавидять за нашу віру.

«А може, й за те, що ви надто часто дозволяли солдатам грабувати», – додав Анрі подумки, згадавши пригоду в шинку. Скільки ж ненависті мусило накопичитися в людях із їхнього-таки народу – не до віри, а до її прихильників, – коли простий селюк може вихопити з вогнища головешку й замірятись на життя свого гостя лиш тому, що той – гугенот!

– До цього не слід було допускати, – сказав Анрі– Адже ми всі французи.

– Але одні намагаються заслужити собі рай, а другі – пекло, – відказав Коліньї.– Це така сама правда, як те, що ваша мати, королева, жила й померла в протестантській вірі.

Син королеви Жанни схилив чоло. Він не міг нічого відповісти, бо великий сподвижник його матері побивав його пам'яттю про неї. Вони обоє, старий і небіжчиця, стояли заодно проти нього, як люди однієї доби й однакової непохитності в переконаннях. Тому вони й при дворі до останку поводились так різко й непримиренно, що мусило статись нещастя. «Та що це я? Виходить, моя матуся сама винна, що їй відібрали життя? Ні, ні! Краще вже нехай вона вмерла від легенів, а пані Катрін не підсипала їй ніякої отрути!»

В ту мить його сестра поставила свічник на столі між ним і адміралом, щоб кожному було добре видно обличчя другого: адже від того, чи вони зрозуміють один одного, залежало дуже багато. І враз Анрі замість бога війни, якого знав віддавна, побачив перед собою старого діда.

Досі адмірал Коліньї здавався юнакові невразливим, ніби вилитим із суцільного металу. Не те що він завжди перемагав – такого не було; але він був уособленням війни, і лице його було маскою найсвященнішої з усіх війн – війни за віру, – чимось значнішим, ніж просто людське обличчя: щось подібне можна побачити хіба в статуй на соборах. Таке почуття володіло Анрі всі роки його юності, хоч він інколи й дозволяв собі судити дії полководця. І ось це почуття враз пропало: замість монументального благочестя й сили юнакові відкрилась остаточна життєва поразка, що називається старістю. Нехай ця людина ще бадьориться, та очі в неї вже не блищать, щоки зів'яли, навіть борода порідшала, і тільки оті зморшки, що здіймаються з перенісся в хмару чола, ще опираються занепадові. Чи є надія на перемогу, чи нема, а герой, як і перше, готовий принести своє життя в жертву богові.

Це був старий, чужий чоловік, одначе сподвижник його матусі, тяжко вражений її смертю – по правді кажучи, тяжче, ніж її син, що мав жити й далі, бо життя його не скінчилося з її життям.

– Вона спокійно вмирала? – тихо спитав Анрі.

– Вона упокоїлася в бозі, так умерти маю надію і я.

В тоні цих слів чутно було відчуженість, ніби Коліньї натякав: «Я скоро буду з нею. А ти, юначе, зостанешся тут і віддалишся від нас».

Анрі те відчув, і в ньому прокинувся опір.

– Пане адмірале, ви були не однієї думки з моєю матір'ю, королевою. Я знаю, вона мені про це писала. Ви марно намагалися схилити французький двір до війни з Іспанією. А моя мати спершу одружила мене.

– Цього ще не сталося.

– І ви цього не хочете.

– Це діло зайшло надто далеко, відступатися пізно. Але одна змога в нас іще є, і задля цього я викликав вас сюди. Я ще раз користаюся владою полководця, якій повинен коритись і молодий державець.

– Я слухаю.

– Зажадайте гарантій – ще до весілля. Богом вас заклинаю, вбезпечте себе й нашу віру, перше ніж вороги доб'ються, чого хотіли, і ми їм будемо вже не потрібні. Коли ваше вінчання?

– Аж через вісім днів! – вигукнув Анрі. Він уже не бачив старого за полум'ям свічок: йому ввижалась Марго.

Коліньї сказав:

– Вам, певно, впало в око, як вони квапляться. Хочуть порізнити вас із вашими прибічниками. Вам доведеться зректися віри.

– Помиляєтесь. Вона цього не вимагає.

– Хто? Принцеса? Від неї ніщо не залежить. А її мати? Слухайте, що я вам скажу: ви тут будете в полоні.

– Та що ви! Мене тут люблять.

– Так, як люблять усіх гугенотів.

Анрі враз умовк, а Коліньї провадив:

– Ви матимете всі почесті й розваги, яких лишень забажаєте, і все ж будете в полоні у цих людей і ніколи не зможете діяти за власною волею. Французький королівський дім приймає вас із однією-однісінькою метою: щоб в особі сина королеви Жанни протестантська віра втратила вождя.

Це було страхітливо схоже на правду, і незбагненна суть старості все-таки на мить схвилювала Анрі. Він не міг розглядіти, що таїться за нею. Може, зі старих, віджилих людей пробивається таємне знання, мов світло, запалене чужою рукою в покинутому домі?

– Зажадайте гарантій – ще до весілля! Щоб ваша особиста охорона складалася тільки з наших людей, і вся сторожа Лувру щоб була наполовину з наших, і щоб у Парижі ми мали свої надійні притулки.

– Зажадати цього легко, пане адмірале, та одержати важко. Я запропоную вам щось краще: без зайвих слів удармо перші, візьмімо в полон короля Франції й захопімо Париж.

– Воно б добре, якби ви справді так думали, – сказав Коліньї суворо, бо це була вирішальна мить, устами юнака мала промовити сама доля. Але ті уста насмішкувато скривлені, він тільки жартує!

– Хай і кров проллється? – спитав Анрі.

– Краще хай зараз проллється трохи, ніж потім багато, – загадково відповіло таємне знання, що видимо було вже просто старечою балаканиною.

Анрі не відвернув обличчя від світла, щоб Коліньї бачив, що він не ховає за насмішкою безсилля, а справді не боїться. У нього тоді був профіль справжнього гасконського вояка, різкий, темний, зухвалий – поки що лише типовий вояцький профіль, ще не позначений стражданням і мудрістю. Анрі сказав:

– Мені слід було або зовсім не їхати до Парижа, або ж приїхати сильнішим: така була остання думка моєї матері, королеви. А ви, пане адмірале, розпустили протестантське військо по домівках і, звісно, мусили так зробити, бо хто ж їде на власне весілля з готовим до бою військом! І ось я тут! Навіть без гармат я сильніший, як і хотіла королева, бо я не боюся, я поводжуся перед ними гідно. Спитайте пані Катрін і Карла Дев'ятого, як я їх примусив віддати мені належну шану, – або спитайте такого собі пана де Морвера, що цілував мені руку!

Так говорив вісімнадцятирічний гасконський вояк, і він розпалювався ще дужче, бачачи, що старий скрушно мовчить.

– Спитайте моїх однолітків, чого їм більше хочеться: чи війни за віру зі співвітчизниками, чи спільної перемоги над Іспанією? Наша місія – об'єднати цю країну перед лицем її ворога, ось про що думаємо ми всі – ми, молодь! – вигукнув він, бо слово «молодь» було тут найнадійнішою зброєю, давало найнезаперечнішу перевагу. «Молодь» – то були не зрадливі обличчя на привітальному балеті в луврському парку, ані сварливі – за бенкетним столом у короля. То була ніби спілка людей, що мають на своєму боці життя, а за старими не хочуть визнати нічого.

Крім того, Анрі, або ж Генріх Наваррський, згодом король Франції й Наварри, у хвилину піднесення висловив передчуття, яка буде колись його місія, тільки його, і в запалі переніс її на ту спілку, «молодь», якої не існувало. Бо насправді ніхто з його молодих друзів не схвалював одруження з принцесою Валуа: ні д'Обіньє, ні дю Барта і Морней, ані весь загін вершників, із яким Анрі прибув до Парижа, ані одновірці по всій країні. Та все це він забув, натхненно обстоюючи своє покликання. Йому судилося ще безліч разів бути зовсім самотньому серед цілої юрми, що тислася круг нього, судилось терпіти зраду і здаватися розгубленим попри внутрішню твердість. Усього того він ще не знав, але являв цій віджилій людині минулої епохи сміливе, хоча ще й невиразне обличчя майбутнього.

Ці двоє більш не мали чого сказати один одному; настав час вийти на світло принцесі Бурбон.

– Любий брате! – почала вона своїм зворушливим голоском, що тремтів би, якби вона не говорила з таким притиском, аж із високими нотками ляку на кінці слів. – Любий брате, ви будете колись великим королем, і я схилюся перед вашим ложем.

Дивні слова, але в них промовляла така віра, що йому стало соромно за власні сумніви. За цим маленьким чолом, крутим і опуклим, жила вперта віра їхньої матері. Ба, в сестри його було навіть щось більше: виразне передбачення його майбутньої величі й вияву шани, призначеного їй самій: схилити коліна перед його парадним ложем. Та поки що вона мала переказати йому справжню волю їхньої матері.

– Вона не до самого кінця вважала, що вам слід узяти шлюб із принцесою Маргаритою. Ні, брате! Бо наша мати знала, що її отруєно.

Ох! Знов вихором налетів ляк. Анрі зразу сахнувся назад, тоді похилився вперед, чолом на сестрине плече.

– Які ж були її слова?

– Сказала вона тільки те, що передав вам пан Ларошфуко. Але я вас запевняю, що наша мати знала правду і лише тому веліла, щоб ви приїхали як сильніший або зовсім не приїздили.

Вкрай напружений тон, яким були вимовлені ці слова, та й власний його ляк, що й досі не минувся, переконали Анрі, що сестра має слушність.

– І вона хотіла того самого, що оце пан адмірал? – покірливо спитав він.

– Вона хотіла ще більшого. – Сестра враз неначе виросла, так раптом зміцнів її тихенький голосок. Вона поклала братові руки на плечі, відштовхнула його трохи від себе й сказала, дивлячись йому просто в очі: – Геть із Парижа, брате! Ще до ранку зберіть із постою всіх наших і від'їжджайте, хоч би навіть довелось пробиватись силою. Пошліть гінців по всій країні! Ім'ям королеви Жанни! Королеву отруєно! Народ підніметься, навіть полегле військо встане з бойовищ, брате, і так ви прибудете на своє весілля. Цього хоче наша мати. Це і є той наказ, що я мала передати вам.

Тоді Катрін зняла руки з його пліч і відступила назад, мов посланець, що виконав доручення й замовк. Вона важко дихала – те доручення було над її силу. В покої стояла задуха, і Анрі воднораз із цим помітив, що діється щось дивне. Ця розмова в духоті щільно зачиненого покою довела всіх трьох до того, що вони задихались і втратили відчуття дійсності. Пан адмірал уже став за своїм кріслом, піднісши схрещені руки й звівши очі вгору, і почав промовляти слова псалма, звернені лиш до того, хто в високості:

 
О боже, тільки повели,—
І їх не стане, як імли,
Що поле застелила.
Як віск, що тане над вогнем,
Отак перед твоїм лицем
Розтане злого сила.
 

Анрі розчинив одне вікно в чорну ніч. Удалині небосхил розтинали блискавки, осяваючи хмари, що їх гнав на місто гарячий вітер. Анрі не хотів знати, що вороги повзуть до нього, мов імла. Не хотів він і накликати кару господню на злих. Він усіма своїми силами поривався до пригоди, що звалась Марго; але вона звалась також і Лувром. Поривався з такою пристрастю, мов до своєї незвіданої долі.

Повернувшись до сестри, він сказав:

– Чогось мені не віриться, сестро. Наша мати не знала, отруєно її чи ні, і не могла бажати, щоб я утік звідси й зважився прийти знову тільки з військом. Я не годен уявити, що її твердий голос дав мені такий наказ.

– Ти сам себе дуриш, брате, повір мені. Ми ж із тобою рідні, єдині в усьому світі, і в чому я певна, те й ти в глибині душі мусиш мати за правду.

Та він ще опирався:

– А коли вона й справді сказала так, здолана страхом у останню годину життя, то нізащо б наша відважна мати не сказала цього вдруге, якби повернулась на цей світ!

– Ох! Якби ж то! – гукнула сестра до дверей; а брат промовив:

– Якщо твоя правда, вона з'явиться.

Обоє, стоячи поряд, обличчям до дверей, жагою всього серця благали, щоб вони відчинились і поріг переступила незабутня постать. Гарячий вітер війнув їм у спину, насувалась громовиця, раз по раз спалахували синюваті блискавки, лишаючи по собі темряву, і по тілу пробігав дрож. Коліньї позад них уже не молився, а стояв, як вони, й чекав. І раптом двері розчинились. Усі троє побачили сподівану постать, осяяну ззаду якимось світлом. Свідки в кімнаті враз погасли, оглушливо вдарив грім, і вона ввійшла.

– Моя королево! – промовив адмірал Коліньї й приклав руку до грудей, ніби вітаючи живу Жанну. Брат і сестра ступили разом назустріч їй, і дочка тихенько, радісно зойкнула, а син уже розтулив рот, щоб голосно вигукнути: «Це ви, матусю!»

Одначе не встиг: жінка біля дверей махнула рукою своїм супутникам, і поруч неї з'явилися люди з ліхтарями. І відразу стало видно, що то принцеса Валуа, панна Маргарита, Марго.

Троє в кімнаті не зразу повірили своїм очам. Поява королеви Жанни здавалась їм куди вірогідніша, ніж поява будь-кого іншого, і ця жінка ще могла змінити свою подобу. Але не змінила – в неї лишалось те саме вродливе, витончене обличчя сестри Карла Дев'ятого, і заговорила вона теж своїм голосом, низьким і чистим, як золото.

– Ваша величносте, – звернулась вона до Анрі Наваррського. – Ми шукали вас у замку й ніде не знайшли. Одна фрейліна моєї матері наговорила вам чудних історій про темні закамарки. А варта при зовнішній брамі Лувру випустила якогось чоловіка, що, можливо, перевдягся й подався шукати пригод. Хоч ваш приятель дю Барта весь час ішов назирці за тим чоловіком, та все ж ми боялися: мало що могло з ним скоїтись уночі в Парижі.

– Хто ж це боявся, Марго? – перебив її Анрі.

– Я, – сказала вона виразно й щиро. – Я сказала про все своїй матері й попросила дозволу самій привезти вас назад під охороною моїх людей.

– А може, пані Катрін послала вас, щоб повернути мене під свою владу, Марго? Це дужче схоже на правду.

– Я дуже дивуюсь, – відказала принцеса Маргарита цілком щирим тоном. – Адже ви знаєте мене, як і я вас, трохи не цілий день, тобто досить давно. – І простягла йому руку.

Та рука була немов вирізьблена великим майстром зі схожого на віск мармуру: до міри повна, гнучкі пальці, ледь відігнуті на кінцях, пофарбовані нігті бездоганно овальної форми. Ніяких перснів, самоцвітів; гола рука.

Анрі взяв її, підніс до уст і вийшов удвох з Марго, не оглянувшись,

Moralite

Vous auriez beaucoup mieux fait, Henri, de rebrousser chemin tandis qu'il etait temps encore. C'est votre soeur qui vous le dit, elle si sage, mais qui ne ler sera pas non plus toujours. Il est trop clair que cette cour ou regne une fee mauvaise ne se contentera pas de vous avoir tue la reine votre mere, mais que voue devrez payer encore plus cher votre entetement de vous y attarder et votre gout du risque. Il est vrai qu'en echange ce sejour vous fait connaitre le cote le plus equivoque de l'existence, qui ne se passe pins qu'autour d'un abime ouvert. Le charme de la vie en est rehausse et votre passion pour Margot, que le souvenir de Jeanne vous defend d'aimer, en prend une saveur terrible.

Висновок

Ви зробили б куди краще, Анрі, якби повернули назад, поки не запізно. Це сказала вам ваша сестра, така розважлива досі – хоча і вона не завжди буде такою. Аж надто очевидно, що цей двір, де панує лиха чарівниця, не вдовольниться, убивши вашу матір, королеву: ні, вам доведеться заплатити ще дорожчу ціну за свою впертість, що затримала вас тут, і за свій потяг до небезпек. Щоправда, перебування тут відкриє вам найнепевніший бік життя, яке, по суті, протікає довкола розверженої безодні. Та це навіть додає йому принади, і ваша пристрасть до Марго, що її кохати забороняє вам спогад про матір, набуває від того якоїсь жахливої солоднечі.

IV. МАРГО

Напоказ на високому помості

Сьогодні, в понеділок, вісімнадцятого серпня, велике свято: виходить заміж сестра короля – кажуть, за принца з далекого краю, гарного, мов ясний день, і багатого, як сам Плутон[57]57
  Плутон – у грецькій міфології бог-владар підземного царства, а також бог багатства.


[Закрыть], бо у нього в горах росте золото. Він приїхав до Парижа з повними возами золота, і почет його весь у золоті – і люди, й коні. До того принца дійшла чутка, буцім наша принцеса вродлива й учена, що другої такої й на світі нема. Славетний звіздар показав її йому в чарівному дзеркалі, де вона всміхалась і говорила, і от принца зачарував її голос, її погляд, і він вирушив у далеку дорогу.

Не треба було зачиняти віконниць, коли минулого тижня той принц із своїм численним почтом в'їхав у Париж. Тоді ми принаймні побачили б на власні очі, скільки в цьому правди. А то всячину балакають. Останнім часом, подейкують, бували напади на порядних городян, декому потрусили кишені грабіжники, що звуться гугенотами. Ми вже, як смеркне, й на вулицю не виходимо: краще поберегтись. І ще багато чого робиться проти права й звичаю. Ось наш король сьогодні віддав сестру за чужинця, а той, кажуть, не тільки єретик, а сам єретицький король. Чи бог таке дозволяє? Наш панотець аж нетямиться, так лютує. Але папа буцімто дав згоду. Чи ж то можлива річ? Щось воно не так. Мабуть, гугеноти настрахали й присилували нашого короля, а листа від святого отця підробили. Адже всі знають їхню хитрість і насильства. Бозна-відколи, ще як ми були малі, вони воювали з католиками, грабували й палили села і самому королю загрожували, а тепер маєш – весілля. Ні, це добром не скінчиться! Уже й призвістки були!

Сьогодні ввечері я замкну свій дім ще міцніше. Учора в замку нашого короля нібито бенкетувало й танцювало панство – справляли заручини. У вікнах Лувру так світилось, немов пекельний вогонь горів. А наречена щезла – кажуть, її чорт ухопив. Звісно, не всьому можна віри йняти. Вона скоріше ночувала в єпископовому палаці, що навпроти собору, де її сьогодні вінчатимуть і вона слухатиме обідню. Двір з'явиться в ще не баченій пишноті, а на молодій буде сукня, що коштує стільки, як два будинки в Парижі. На таке діло варт би подивитись. Багато народу й шановних городян туди подалося. День погожий. Ходімо й ми!

Так думали й казали і простий народ, і шановні городяни, що, зарані пообідавши, з усіх кінців міста плавом пливли до собору Паризької богоматері. Думали й казали різне, але не так, щоб один – одне, а другий – протилежне: ні, кожен за довгеньку дорогу казав усяке й не раз суперечив сам собі. Це тому, що їх діймала цікавість і сподівання й вони чекали різного водночас: і повчального, й жахливого, і пишноти, й нещастя. Юрба переносила на майбутні події свої звичайні тривоги: хоч кожне намагається вберегти від цих тривог власний дім, та на вулиці їм без опору віддається й простий народ, і шановні городяни.

Найперше порушення тих законів, за якими живе юрба, – це коли її стримують. Сама вона завжди хоче рухатись далі – байдуже, що з того вийде. Без нагляду вона поперевертала б усі дерев'яні споруди, збудовані до свята на соборному майдані. Через це там передбачливо поставлено швейцарську варту, що, тримаючи алебарди впоперек тулуба, відпихає назад натовп, що суне з вулиць. Ні прохання, ні прокльони не зворушують цих чужинців, бо вони нічого не розуміють. Вони люди кремезні, а роздуті вгорі рукава роблять їх ще плечистішими; їхні біляві, наче вицвілі бороди лежать на дивовижно барвистих камзолах. Хода в них ведмежа; моторні, спритні можуть їх перехитрити. Отож багато хто прослизає крізь їхню лаву, нехай навіть рачки, попід ратищами алебард. Урешті й тих виганяють назад, але вони встигли щось побачити, напастись очима і зразу починають сперечатись: вони, мовляв, краще знають, вони найрозумніші – й кричать на всю горлянку.

– Ми, теслярський цех, звісно, найперші про все дізнались. Це ж ми ставили перед головним порталом собору великий поміст, що на ньому сам папа привселюдно вінчатиме нашу принцесу Марго з його величністю королем Наваррським.

– Не папа, а один чернець-францісканець, мій знайомий. Він хвалився, що вінчатиме їх. І все провістив наперед! От тільки мені не вільно розповідати.

– Ет, те самісіньке ви можете почути й від мене. Я вам провіщаю, що король Наваррський буде рогоносцем. Що? Таке заборонено казати? Тоді ви самі рогоносець, поспитайте лишень у людей!

– Я вам не відповім, як би годилось, бо я чоловік тихомирний, та вам відповість он той пан гугенот, що стоїть коло вас. Глядіть, щоб не дістали товчеників!

– Добрі християни! Ви самі бачите, що й тут, як по всьому Парижу, повно єретиків. Їм навіть шана більша, варта їх пропускає.

– Бо й сам наречений із їхніх. А це означає, християни, що ви попадете в лабети до безбожників. Лихо вам!

– Добрі християни! Ці чужинці, що налетіли на Париж, мов хмара сарани, уже не одного з вас набили, пограбували, збезчестили, спалили, повісили. Не допустіть до ще гіршого, поламайте цей шлюб!

– Ого! А ви хто такі, чорнопикі? Ховайтесь, ховайтесь під своїми каптурами! Іспанські ченці, під'юджуєте нас. Мовляв, щоб ми розметали отой поміст, коли наш король сестру заміж віддаватиме! Звісно, вашому Філіппові воно б до смаку було! Де ж ви враз подівалися? Бач! Тільки їх упізнали, так зразу мов лизень злизав.

– А однаково всі оті харцизяки, що звуться гугенотами, горітимуть у пеклі, ну, а як по закону, то їх би просто тут слід палити.

– А однаково приїхав сам папа й вінчатиме молодих, хоч ви мені що кажіть! Адже ми, теслярі, власними руками збудували дерев'яну галерею від єпископського палацу до самого собору. Хто ж іще має йти нею, коли двір стільки грошей за неї вивалив?

– Еге, ви, теслярі, добре підлатались на цьому шлюбі.

– Та не стільки, як сукнарі. Вони он усю галерею білим сукном обтягли, що нашої гарної роботи й не видко.

– Найбільше загребуть шинкарі.

– Ба ні, кравці, бо вони шили святочне вбрання для цілого двору.

– Ні, повії, бо он скільки чужих до міста наїхало.

– З гугенотами поквитаємося згодом. А поки що завдяки їм у нас добре справи йдуть.

– Посуньтесь-но! Розводяться тут про свої справи, а нам застують дивитись на вельможних панів. Он вони вже виходять із єпископського палацу, он іще й ще… Вони, з їхньої ласки, перед нашими очима пройдуть усією довгою галереєю. А це таки й справді ласка для нас, бо он як вони виступають, хоч ніхто з них наче й гадки не має, що він весь блищить, мов павич на сонці, і що на нього цілий Париж дивиться, Оце-то справжня вельможність – ні про що й знати не хоче. О, о! Диви, диви! А панії! Проти них пани здаються сірі, як попіл. Аж ось коли сонечко зійшло! Подумайте лишень, що всі ці дива сотворили наші кравці, ювеліри та перукарі! Нам, ремісникам, можна пишатись.

А втім, від досвідчених глядачів не втаїлось і те, що процесія, підійшовши до собору, спинилася й змішалась. Точнісінько немов простолюд, декотрі з вельможного панства намагалися пропхатись уперед, щоб швидше потрапити на високий поміст і захопити місце на лаві. Уже зчинилась і сварня, й офіцерам французької гвардії довелось утихомирювати вельмож. Та нарешті встановлено належний лад. Короля, кардинала, молодих, королеву, принців і принцес, почет із дворян та фрейлін, священиків, що оточували кардинала, – всіх розміщено згідно з їхнім саном, а його позначали вже й кольори вбрання.

На високому відкритому помості був виставлений напоказ увесь цвіт королівства, у погожу днину, під блакитним небом у біленьких хмарках. В усіх будинках, що півколом обступали майдан, повідчиняли вікна, повивішували килими, і ошатно вбрані городяни дивилися з тих вікон. А внизу, попід стінами та у гирлах вулиць, настала тиша, люди скидали капелюхи, молитовно складали руки, ставали на коліна. Зразу за помостом, де пишався цвіт королівства, височів, як пам'ятник усім поколінням, що відійшли в минуле, собор. Дзвони його посилали до неба звуки, призначені для вічності. Отак кардинал Бурбон вінчав короля Наваррського з принцесою Валуа.

Коли обряд скінчився, всім, звісно, довелося злазити з помосту, і шпаги заплутувались у шлейфах. Та глядачі нічого того не помітили, бо панство зразу ввійшло в собор. Звичайно, там ще за багато годин зібралися ті, хто мав власні місця на лавах, – чи то дворяни, чи то багате сановне міщанство, а від цих знавців навряд чи можна було сподіватися, що їх вразить завчена бундючність. Вони, звісно, поставали на коліна, коли з'явився Карл Дев'ятий, але то був єдиний вияв пошани, а далі вони заходились вишукувати всякі хиби.

З кардинала Бурбона, мовляв, уже порох сиплеться; Карл Дев'ятий скидається на різника, що поглядає скоса, котре теля зарізати. Його дружина, Єлизавета Австрійська[58]58
  Єлизавета Австрійська – дружина Карла IX, дочка імператора Священної Римської імперії Максиміліана Габсбурга.


[Закрыть], вбралася розкішніш за наречену. А що їй іще лишалось, вона ж не вміє ні ступити, ні слова сказати – хіба іспанською, чи німецькою, але не французькою. У двадцять років уже така опасиста, і на домашніх святах у Луврі вона й зовсім не показується, ну, а на офіційних – просто як декорація, і Карл її зраджує раз по раз. Таке казали про Єлизавету Австрійську особливо спостережливі жінки. Ну, а тепер перейдімо до молодих! Про них нічого поганого не скажеш, він вродливий і хвацький, міцний станом, плечі широкі, як на його зріст, – адже й на високих підборах він навряд чи вищий від нашої славної Марго, – ну, а та, звичайно, як завжди, причепурилася досконало.

А чоловіки гомоніли: як той Наварра з нею пхається наперед! Відстань між ним і Карлом Дев'ятим усе меншає, аж непристойно! Цей наївний Анрі не може дочекатись того, що йому судилось. І, мабуть, він єдиний про те не знає. Бо нам усім добре відомо, що за цяця його жіночка. У неї під сукнею понашивано кишень, і в кожній серце вбитого коханця. Чи померлого з любові, коли хочете. Буває й таке. Не вірите? А люди вірять. Чом ні, хіба вона не могла навчитись у своєї премудрої матінки готувати напої? Тихше, будь ласка! Пані Катрін – єдина, кого тут нема, але якраз вона чує все.

А жінки своє: дивіться, герцог Гіз! Якраз на весілля повернувся. Ну що ж, можна знов починати. Та де! Ви що, не знаєте? Вона вже втелющилась у красунчика ла Моля. Он він іде. Котрий же це він у неї? Першого вона мала в одинадцять років. Я про це весь час нагадую своєму чоловікові, хай пам'ятає, що є гірші за мене.

Чоловіки знов осудливо заговорили про порушення належної відстані. Цей Наварра ось-ось наступить на п'яти королю й кардиналові, від нього можна сподіватись чого завгодно. Скільки ж то грошей можна було б позичити йому без ризику під усе його могутнє королівство? Хіба мішок із нього заввишки! Ну, друже, і язик же у вас! Коли б лишень мішок не був вищий за нього. А воно ще й протестант.

А придворні дами на своїх лавах шепотілися: чи так уже треба було французькому королівському домові брати зятем гугенота? Скажіть самі, люба моя, чи годиться отак квапитися? Щось тут непевне. І дозвіл від папи якось навдивовижу швидко прийшов, хоч раніше весь час казали, ніби найсвятіший отець забороняє цей шлюб. Якщо вже хочете знати, скажу вам під секретом, що тієї папської грамоти ще ніхто на власні очі не бачив. Тільки лист надійшов від посла з Рима – якщо справді його написано в Римі, а не за вказівкою пані Катрін.

Поряд перешіптувалися придворні-чоловіки: як хочете, а враження таке, що за всім цим стоїть королева-мати. Поки що плани її невідомі, але зміст їхній, можливо, розкриється раніше й буде жахливіший, ніж ми гадаємо. Карл Дев'ятий поставив протестанта де ла Ну[59]59
  Де ла Ну, Франсуа (1531–1591) – французький полководець-гугенот, один з найдіяльніших помічників адмірала Коліньї. Загинув у бою під Монконтуром.


[Закрыть] на чолі війська, що має відібрати в іспанців фортецю Монс. Де ла Ну забере з собою найкращих протестантських бійців, і адміралові в Парижі ой як бракуватиме їх. Щось діється темне. І краще про це не балакати. Навіть не знати. А весілля має бути справді бучне.

Щодо цього погодились і дами – але й дамам, і панам з усіх суспільних станів, представлених у соборі, відібрало мову, коли вони побачили, що сталося позаду, на криласі. Замість того, щоб слухати обідню, король Наваррський просто собі покинув свою молоду королеву й вийшов задніми дверима, а з ним увесь його протестантський почет. Хоча цього й слід було сподіватись, проте враження вийшло скандальне. Всім відомо, що при першому слові обідні чорт утікає, підібгавши хвіст, але хіба-таки він не міг додержати пристойності й лишитися? Добре, що тих нечестивців усіх до одного завважили. Недовго вже терпіти таке зухвальство.