Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 47 страниц)

Лабіринт

Сповнений радості, Анрі ступив до неї кілька кроків.

– Ох! Моя люба Марго! – вигукнув він голосно.

Карл Дев'ятий здивовано оглянувся, а потім начебто байдуже обернувся до своїх собак. Принцеса Валуа озвалась аж тоді, коли Анрі став перед нею. Вона сказала:

– Сподіваюсь, ваша подорож була щаслива?

– Я весь час мав перед очима ваш образ, – запевнив Анрі відразу. – Але насправді ви куди вродливіша, ніж на портреті. А хто ваша гарненька приятелька?

Замість відповіді Марго владно наказала:

– Панно де Сов[55]55
  Де Сов, Шарлотта (бл. 1551–1617) – одна з придворних дам Катерини Медічі.


[Закрыть]! Відведіть птахів назад.

Фрейліна плеснула в долоні, і павичі справді слухняно пішли поперед неї. Проте вона встигла дати оцінку цьому провінційному юнакові. Їй досить було одного насмішкуватого погляду з-під високих вигнутих брів. Це для жінок безпечна й легка здобич! «І в принцесиних руках, і в моїх», – подумала вона й пішла, дуже струнка й зграбна.

– У неї занадто довгий ніс, – сказав Анрі, коли вона зникла з очей.

– А в мене? – відмовила Марго холодно, бо ніс у фрейліни був не довший, а тільки пряміший, ніж у неї самої.

Анрі зрозумів, що бовкнув не до ладу.

– А що губи в цієї Матільди надто тонкі, то вже напевне, – поправився він.

– У Шарлотти.

– От бачте, ви вже й виказали мені, як її звуть. – Анрі зрадів, що хоч так узяв гору над нею, бо виразно відчував у ній опір. – Мені до вподоби повніші уста, і щоб зуби були блискучі й не такі дрібні.– Це він сказав, дивлячись на її зуби, та раптом глянув їй просто в очі – однак не зухвало, подумала Марго; тобто не досить зухвало. Погляд його був ніжно-жагучий, він ніби намагався обняти її очима, але чемно й шанобливо, не так, як те звабливе дівча на розі вулиці. З товстоногої дівчинки Марго виросла досить-таки велична дама, що вміла викликати до себе пошану. Тому він і не брав її приступом, та й у неї очі зовсім не зробились затуманені й невидющі від любовної покори. «Дочка вбивці! – згадав він з раптовим острахом. – Виростала красунею, поки мати робила злочини!»

А Марго подумала: «Він усе-таки поглядає скоса на мої ноги!» Бо вона незгірш за Анрі пам'ятала те, що обіцяла йому ще в дитинстві, біля гойдалки, і він уже тоді хотів мати обіцяне. Що ж таке стало тепер між ними, чого він боїться? Та обличчя її, біле-біле, весь час лишалось погідне, як небо. Анрі не вмів так, як його матуся, розрізняти, де манірність і де білило. Правда, й Жанна визнавала, що постать у принцеси бездоганна, і такої самої думки був її син: йому навіть не вадило, що Маргарита Валуа надто туго зашнурована. Не міг син передбачити й того, що в неї колись відвиснуть щоки. Хоча тепер Марго не так мерехтіла перлами та діамантами, як тоді, в процесії, все ж вона здалась йому надзвичайно пишною й обіцяла всім його чуттям величезну втіху.

Він подумав: «Дарма, корч із себе принцесу! Однаково незабаром ми лежатимемо в одному ліжку».

В її гордовито піднесеній голові снувалися думки: «Чи спатиму я ще коли з Гізом? Навряд, бо цей мені подобається. Сільський юнак, та все ж королівський син, як сказала його мати».

А він знову подумав: «Марго, Марго, з Гізом ти більше не спатимеш, бо я тебе й сам угоноблю».

А вона тим часом уже давно почала латинською мовою холодний комплімент про його походи та бойові подвиги. Він тією ж таки мовою запевнив її, що його чарує її вченість, вихованість і велична постава. Кожне намагалося складати найвишуканіші речення, але думали обоє зовсім про інше.

І раптом Марго змінила тему.

– Ви щойно розмовляли з моєю матір'ю.

Анрі здригнувся, ніби заскочений на гарячому; бо хоч би що він казав чи думав, а почуття ним весь час володіло одне: «Дочка вбивці».

– Розмовляли віч-на-віч, – додала вона. – Про одну дуже сумну подію, як я здогадуюсь. Я вам глибоко співчуваю. – Її підмальовані синім повіки кліпнули кілька разів, нарешті блиснула й сльоза.

Анрі зразу вхопив її за руку й шепнув:

– Ходімо звідси! – бо здогадувався, що ззаду скоса поглядає на них її брат Карл. І він церемонно повів її широкою алеєю; та ледве-но звернули за живопліт, жадібно спитав: – А ви бачили перед смертю мою матусю? Від чого вона померла? Скажіть же! – напосідав він, бо принцеса, звісно, мовчала. – Але ви знаєте, що балакають? – не вгавав він. – Скажіть мені щиро, яка ваша думка! Ви не хочете сказати? О Марго! Недобре так.

Замість відповіді вона звернула у прохід між двома високими живоплотами, хоча то був лабіринт, де навіть у сонячний день панувала сутінь. Якесь почуття підказувало їй: краще хай він тепер не бачить її дуже виразно, та й вона його теж. Він ішов трохи позаду, за кожним кроком доторкався до неї, і вона чула на шиї його віддих.

– Мені нестерпно тяжко. Я немов блуджу в пітьмі й не знаходжу виходу. – Саме так блукали вони вузькими звивинами лабіринту. – Я завжди, завжди пам'ятав про тебе! – сказав він несподівано з таким трепетом, що вона аж спинилась і позирнула на нього: на очах у юнака блищали сльози. Ті сльози були, безперечно, щирі, але так само безперечно він сподівався, що вона нарешті розчулиться й скаже всю правду.

– Що ж я можу твердити сама… – почала вона, важко зітхнула й умовкла.

– Але у вас є якісь підозри? Якийсь сумнів?

– Ні! Ні! – Її голос заклинав його мовчати.

Та ніщо не допомогло.

– Ми ж маємо одружитися. Ви розумієте, чому я зараз не цілую вашого прекрасного лиця й не піднімаю вам сукні? У вас є від мене таємниця, сильніша за все.

Принцеса тільки застогнала. Та він не відступався.

– Я ще ніколи не палав такою жагою до вас, як тепер. Я любитиму тільки вас одну! – вигукнув він, сам у те вірячи. – Марго! Марго! Може, ви дочка тієї жінки, що вбила мою матір!

По тих словах запала тиша. Марго охопив глибокий ляк. Нарешті принцеса схлипнула, зрозумівши, якої нової, жахливої ціни набула вона для сина бідної королеви Жанни. З неї зробилась бозна-яка фатальна постать, породження трагедії, тоді як насправді вона була досить добродушна дівчина. Не могла опиратися своїм жаданням і якось навіть дістала за те прочуханку. Звикла до того, що при цьому дворі вбивають людей і що кожного, хто стане на заваді її матері, прибирають з дороги. Сама вона, живучи серед усього того, нітрохи не бентежилась і частенько закохувалась, тоді як поряд убивали.

– Може, ви дочка тієї жінки, – ще раз проказав він уже тільки для себе, як відгук на той холод у серці, що остерігав його перед новою пристрастю.

– Може, – сказала Марго якомога невпевненіше. Насправді вона й без доказів була глибоко переконана, що тут вчинено злочин, такий самий, як і всі інші. Вона не поділяла його сумнівів – і тому їй було шкода його, ще дужче шкода, ніж якби він був певен і кинув їй в обличчя звинувачення. Він був беззахисний, мав такі лагідні очі, матір йому вбила її власна мати, а він збирався забути це заради неї. Все це, а надто його невинність, узяло її за серце, воно сильно забилось, і Марго чекала, щоб він нарешті перейшов до діла й накинувся на неї.

Він і справді вже був готовий до того, вже навіть трохи підняв руки. Та в останню мить скрикнув з ляку, і вона скрикнула теж – лиш тому, що в ту хвилину їхні почуття були однакові. Але побачила вона зовсім не те, що він. Погляд його випадково заблукав у зелену сутінь одного закуточка, і йому здалось, наче звідти виступає якась постать, що хоче стати між ними двома. Вісімнадцятирічний юнак у нестямі закричав:

– Мамо!

Він сам не знав, як довго тривала та мана. Але враз відчув на своїх грудях жаданий, покірний тягар – Марго сама припала до нього й промовила, хлипаючи й сміючись:

– То ж просто дзеркало там поставлено, щоб іще дужче збивати з пантелику тих, хто заблудить у цьому лабіринті, і ти в ньому побачив тільки мене, свою Марго, більш нікого. А тепер я ось із тобою, бо я вже люблю тебе!

А сама думала: «Дві сльозини вже скотились у мене по щоках. Чи ж витримає білило?»

Анрі теж подумав: «Тепер їй Гіз уже не буде потрібен». І почав шпортатись у її широкій, напнутій на обручах сукні. Бо й охоплені найвищими почуттями люди нітрохи не забувають почуттів найнижчих.

Та обидві ці блюзнірські думки промайнули, мов безпорадні човни в розбурханому морі, а морем тим була жага. З усіх боків непроглядний морок життя, таємні злочини, й тільки вони двоє вирвалися звідти на крилах п'янкої бурі. Киньмося ж у це море, і хай більш ніхто не почує про нас! Так вони й завмерли в обіймах, і то була найпрекрасніша, єдино незабутня хвилина. Навіть через багато років, коли вони, вже постарілі, випадково зустрічались, після того як уже не раз між ними ставала зневага й ненависть, – навіть тоді вони раптом робились юнаком і дівчиною з лабіринту, з цих звивистих зелених ходів, сповнених важкими, густими пахощами.

Марго перша вивільнилася з обіймів. Вона просто знесиліла, бо ще ніколи не звідувала такої жаги. Та й Анрі сам не знав, що з ним діється. Навдивовижу, йому відразу стало соромно, і він уже ладен був посміятися з неї і з себе. За великим піднесенням настає збентеженість, і вони довго блукали тісними звивинами: навіть Марго не могла знайти виходу з лабіринту. А натрапивши зненацька на нього, зупинила Анрі й сказала:

– На жаль, нічого не вийде. Я не буду твоєю дружиною.

Вперше з дитячих літ вона звернулась до нього на «ти» – і то лиш для того, щоб сказати «ні».

– Марго, ми мусимо одружитися. Мусимо, – якнайрозважнішим тоном запевнив він.

– Хіба ти не бачив тієї, що хотіла стати між нами?

– Моя мати сама влаштовувала наше одруження, – відказав він квапливо, щоб припинити дальші розмови про це.

А Марго, важко дихаючи від знемоги, промовила:

– Ми цього не знесемо.

Вона мала на увазі, що не можна знести кохання, обтяженого стількома гнітами: виною, підозрою, всім фатальним сплетінням обставин. Та ще й ця небіжчиця стромляє своє нещасне обличчя між них, саме коли вони цілуються! Марго, якби захотіла, могла б викласти все це латинськими фразами, але на хвилину її залишило марнолюбство, і вона цього не зробила. Вона упокорилась; досі з вільнодумною принцесою Валуа ще не бувало такого. В ній прокинувся християнський обов'язок, а водночас і людська самоповага. В цьому лабіринті з Марго скоїлось аж забагато незвичного, і далі так тривати не могло. І все ж вона ще сказала:

– Тобі слід поїхати звідси, рідний мій.

– Як же я можу тебе покинути, коли ти мене так назвала?

– Це безчесний двір. Я заглиблююсь у науки, щоб нічого не бачити. Моя мати вірує тільки в своїх астрологів, а вони провістили їй смерть королеви Жанни – може, їм це підказав хтось інший? А хто знає, чого вони можуть ще нашепотіти їй? – Марго справді здогадувалась про деякі події, що мали статись незабаром, та вона воліла спихати все на астрологів, а не кидати підозру на матір. – Від'їжджай швидше!

– І вийде, що я злякався! – В ньому наростало обурення. – Може, ще закутатися з головою в плащ, утікаючи? Щоб весь Париж свистів мені навздогін?

– Ваша гордість нерозумна, пане.

– А у вас, пані моя, на думці щось зовсім не те, що ви кажете. Часом не герцог Гіз?

Отак хибно було сприйнято її найчистіші поривання. Принцеса Маргарита гнівно блиснула очима на безсоромного зухвальця, і незчувся він, як вона вже вибігла з лабіринту.

Танок-привітання

Анрі вийшов услід за нею, і його зразу засліпило яскраве сонце, проте він побачив, що далеко вона не втекла. Її брат, король, упіймав її за плече й так стискав, що вона аж кривилася. І вичитував за щось, злостиво сопучи. Слів Анрі не розібрав, але ясно було, що Карл чув їхню суперечку наприкінці. Та що було перед цим, того він знати не міг. Юнак аж злякався, згадавши; той ляк хлюпнув у нього в грудях, немов гаряче джерело, що вдарило з нутра скелі. І те саме, те самісіньке почуває й вона! Марно вона опинається!

Та насправді Марго пощастило випручатись. Гордо й розгнівано випросталась вона перед братом.

– Ваша величносте, ви не присилуєте мене одружитися з гугенотом. Я ніколи не була згодна з вашими інтригами. Ви добре знали, яка моя віра, і цієї віри я триматимусь довіку.

Карл Дев'ятий спочатку сторопів – звідки така впертість у його сестриці? Плани їхньої матері, пані Катрін, вона зважилась назвати «інтригами»! Та враз, отямившись, він набундючився, бо помітив Анрі. І голосно промовив:

– За це не бійся, моя гладушечко! Хай він собі гугенот, а ти зостанешся католичкою. – І потихеньку додав щось – мабуть, погрозу; можливо, нагадав про матір, бо принцеса лячно зиркнула на вікна вгорі. Тому брат вирішив, що вона більш не опиратиметься, взяв її за руку й повагом підвів до призначеного їй мужа й владаря.

– Ось тобі моя гладуха Марго, – сказав Карл Дев'ятий Анрі Наваррському.

Ні Анрі, ні Марго не встигли зніяковіти, бо король зразу повів далі:

– Наварро, ми ще не привітались, бо я бавився з собаками. Тож привітаймося зараз як годиться. – І, відійшовши на двадцять кроків, плеснув у долоні. Певно, він уже віддав накази, і то досить докладні, мавши на те доволі часу, поки Анрі з Марго були в лабіринті. А може, все те підготувала ще раніше й інша особа.

З двох боків прегарного фасаду Лувру, що виходив у парк, з'явилися дві процесії святково вбраного панства, рушили одна до короля Франції, друга до короля Наваррського й стали позад них. Попід самим палацом вишикувались солдати: ліворуч швейцарська варта, праворуч французька гвардія. І одні й другі били в барабани, аж поки все панство поставало на свої місця. А тоді з передньої зали палацу залунала урочиста й солодка музика – скрипки та флейти.

Тим часом розчинились середні двері палацу. З них вийшли дами – безліч вродливих фрейлін, але всі вони, як перлини, що оточують в оправі великі діаманти, лиш супроводили двох пишних принцес, а ті, свідомі своєї дорогоцінності, вели одна одну за високо підняті рожеві пальчики й ступали ніжками так, ніби вони могли зломитись. То були Маргарита Валуа й Катерина Бурбон. І хоч яка завчена була їхня хода, все ж у рухах відчувалися жвавість і примхливість. У такт із музикою вони пройшли між двома рядами дворян. Коли вони стали і обернулися, щоб дивитись на головну, офіційну церемонію, що мала зараз початись, то на сонці обидві аж засвітилися з голови до ніг – і золота парча, і зачіски, всипані самоцвітами, і ніжні, виплекані личка та руки. Самі вони були в тій церемонії лише другорядні постаті, додаткова прикраса, і обидві, наділені гумором, добре це розуміли. А тому й вибагливій принцесі Валуа, й наївній принцесі Бурбон було трохи смішно, і вони натякнули на те одна одній легким потиском пальців.

Зустрілися поглядами і брат з сестрою – Анрі з Катрін. Ті погляди промовляли приблизно таке: «А наш маленький замок у По, город біля нього й наші дикі гори – кращі! Навіщо стільки викрутасів, як оце тут? Проте уважай, цього треба навчитись. А звідки в тебе таке гарне вбрання? А в тебе? Від кого ж іще, як не від нашої любої матусі!»

А втім, ця мовчазна розмова тривала лиш одну мить. Карл Дев'ятий уже розпочав свою велику церемонію. Анрі почув, як ззаду хтось – чи то д'Обіньє, чи Конде, чи Ларошфуко, а може, і юний Леран – шепнув йому:

– Величносте! Робіть усе точнісінько так, як король Франції!

– Це буде, мабуть, уперше, – відказав він, проте відзначив, що Карл таки добре знає це діло. Король, у білому шовку, береті з пір'їною, коротеньких пишних панталонах і довгих панчохах, ступив крок – тільки один крок; то був знак для обох його братів, герцогів Анжуйського й Алансонського, щоб вони стали в нього за плечима, і в тій поставі, що означала «Я і мій дім», було стільки гордості й величі, що до рано згрубілого Карла Валуа на хвильку повернулась його колишня аж надмірна юнацька витонченість. Ту мить в оркестрі заграли гобої, і музика з солодкої стала величною; а потім знов загриміли барабани.

А над королем, над його чарівним палацом і блискучим почтом синіло високе, ясне, легке небо. Всі звуки розлягалися далеко, линули над водою Сени, що текла поблизу, за мурованою огорожею розкішного парку й за смужкою нерівного, засміченого берега. Туди вже насунули річковики, дужчі навіть намагалися видертись на мур. Варта брутально спихала їх назад ратищами алебард, та все ж ті, хто на мить загледів придворну виставу, раділи, і навіть ті, хто не побачив нічого, завзято галасували.

А нагорі в парковому фасаді Лувру тихенько забряжчало вікно – так, що ніхто й не почув – і в прочинену шпарку з-між складок завіси визирнуло свинцево-сіре старе обличчя. Двоє очей-вуглинок спостерігали те, що діялося внизу, вигадане й підготоване самою власницею тих очей: урочисту зустріч католицького короля з гугенотським, за участю обох королевих братів і пишного панства. «Це напевне справить на малого беарнця і його бідно вбраних дворян таке враження, ніби вони самі бозна-хто, і дуже зміцнить їхню довіру до нас!» Так думала стара зі свинцевим обличчям, і важкі її щоки зводила усмішка.

Тільки Марго зі свого місця могла її побачити, і принцеса, не знаючи сама від чого, трохи не зомліла. «Що ж я роблю! Я ж цього якраз не хотіла, і не вийде з цього добра! Передчуваю, що станеться щось жахливе, як я не поламаю всього. Саме тепер мені слід одружитися з Гізом, хоч від сьогодні він мене не цікавить, – аби лиш нізащо в світі не допустити шлюбу з моїм Анрі, що його я люблю дужче за життя!»

Марго була зовсім самотня зі своїми передчуттями й муками сумління. Всіх, навіть її коханого Анрі, цілком захопило саме видовище церемонії. Правда, незабаром і принцесі Валуа довелося грати свою роль у тому видовищі, і воно, як усе зовнішнє, легко заглушило її внутрішній голос. А її Анрі тим часом не ловив гав. За винятком обличчя у вікні, він примічав усе – і таки справді королівську пишноту, і учасників церемонії, і навіть простолюд, який на свій лад брав участь у балеті. Так назвав Анрі сам для себе цю велику церемонію, бо хоч у ньому й не зродилось передчуття, зате при ньому лишався здоровий глузд, що його не могла пригнітити ніяка зовнішня пишнота. І тому всі обличчя, що він бачив перед собою, здавались йому замовленими – замовленими, приставленими й оплаченими.

А водночас він наслідував кожен рух Карла Валуа, так само підіймав ногу і, гойднувши нею вперед, ставив майже на те саме місце – щоб іти якомога довше й урочистіше. Поруч нього – власне, трохи позаду, – йшов його кузен Конде, а більше з його роду при ньому не було нікого. Щоразу, як навпроти них король Франції та його брати гостинно простягали руку, або прикладали її до грудей, або піднімали капелюх, Анрі з кузеном поспішали зробити те саме, – обидва, як годиться, в розкішних шатах, але серед свого почту чи не єдині вони були так прибрані. Обидві групи рухались назустріч одна одній, під музику виконуючи щось ніби алегоричний танець, який мовою символів оповідав, що король – обранець божий і що влада його священна. Та що ближче вони сходились, то дужче впадали в очі подробиці, які порушували гармонію цілого – і, звичайно, викликали тим розчарування. Надто обличчя зі своїми замовленими виразами навіювали чимраз більший сумнів.

«Отой де Нансей, видно, не друг мені. Треба стерегтися! Він капітан королівської охорони. Я вже відчуваю, що колись іще, мабуть, побачу його обличчя без оцієї шанобливої усмішки на замовлення. Тепер, як і завжди, головне – навіяти їм таку пошану, щоб не потрібен був і балет. Це все обличчя людей, що нічого не забули й не пробачили нам, як і ми їм. А ота друга усмішка – того, здається, звуть де Морвер[56]56
  Де Морвер (за іншими джерелами – Морвель), Шарль де Лув'є (?-1583) – найнятий герцогом Гізом убивця, що стріляв у адмірала Коліньї перед Варфоломіївською ніччю.


[Закрыть]?»

– Кузене, отой он зветься де Морвер?

«Те, що в нього на обличчі, теж називається усмішкою, але я певен, що він радніший убивати, ніж танцювати! Цього де Морвера я собі запам'ятаю».

Одначе навіть найпереконливіші відкриття можуть стертись і на якийсь час забутись, якщо до них випадково домішається особисте збентеження – скажімо, від почуття власної кумедності. А так воно й вийшло, коли Анрі нарешті розглядів зблизька глузливий вираз на обличчях у тих, котрі стояли позаду й думали, ніби їх не видно. Анрі вмить збагнув, що дає Карловим придворним певність своєї переваги: вбогий вигляд гугенотського почту. Він весь час потай боявся, що те вбозтво помітять, і тому зібрав біля себе найкраще одягнених із своїх дворян. Та їх було небагато, і, зійшовшись ближче з Карловою групою, вони вже не могли прикрити того, що ховалося позаду: людей у витертих шкіряних колетах і запорошених чоботях. Вони з'явились сюди так, як були з дороги, коли їх після довгого чекання перед брамою нарешті впустили до ненависного Лувру – не всіх, звісно, а тільки невелику частину. Замовлених виразів не було на їхніх обличчях, засмаглих і обвітрених, на відміну від пещених облич королівських придворних, і замість солодкої ґречності на них відбивалося суворе благочестя. З того боку – суєтний блиск і церемонність, із цього – неприхована бідність, що прийшла вимагати. Ці люди воювали, щоб жити, а декотрі – й задля вищого життя, яке вони називали інколи вірою, а інколи свободою.

Вперше, відколи Анрі прийшов сюди, йому зробилося весело. Він ладен був голосно зареготати – і, мабуть, з більшим правом, ніж оті придворні, які щирили зуби ззаду. Але натомість він спершу набундючився перед Карлом Дев'ятим, а тоді вклонився йому в ноги і правою рукою півколом помахнув перед самою землею. Те саме він повторив праворуч і ліворуч від короля Франції і був би зробив ще й ззаду, та Карл ухопив жартуна в обійми й по-братньому поцілував у обидві щоки, водночас непомітно штурхнувши кулаком під ребра. Обидва добре знали, що це була за сценка: така сама пародія на шанобу, як та, що втнув колись семирічний хлопчик перед дванадцятирічним.

– Ти такий блазень, як і був, – шепнув Карл на вухо Анрі. А потім урочисто відрекомендував йому своїх братів, немовби Анрі з одним із них не протирав штанів на шкільній лаві й не стикався згодом на бойовищі, а з обома – не витівав усяких штук. А тим часом у фасаді Лувру забряжчало, причиняючись, одне вікно, бо мети цієї комедії було досягнуто, ця витівка вдалася. «Тепер у цього сільського юнака лишиться враження, що він попадає в трохи чудну, але взагалі не лиху родину», – так подумала стара жінка, на свій лад не позбавлена гумору.

Тепер у оркестрі стихли всі інструменти, а гучніш заграли арфи – то був знак для дам. А щоб вони не проґавили того знаку, перший дворянин короля де Міосен ще й махнув їм рукою. І дами зразу рушили з місця: попереду обидві принцеси, що тримали одна одну за самі кінчики високо піднесених рожевих пальців, та й ногами наче ледь торкалися землі. Разом зі своїм почтом-квітником із юних фрейлін підійшовши до обох королів, пишні принцеси повільно стали перед ними на коліна – чи то вдали, що стають, бо все тут робилось тільки як натяк, так само й цілування руки королю Франції, витонченість рухів якого здавалась у ту мить майже неповторною. Він удав, ніби піднімає свою сестру, а потім підвів її до її володаря – короля Наваррського. Цього разу він уже не сказав: «Ось тобі моя гладуха Марго».

Сам Карл узяв під руку юну Катрін Бурбон. З нею він рушив поперед процесії, що під звуки врочистої танцювальної музики обійшла довкола всього парку й спинилась аж перед пташарнею. Там можна було побачити всіляких невиданих птахів «з островів»; на сонці пір'я їхнє блищало й мінилось не гірш, ніж убори на принцесах. Ту пташарню, велике диво, неодмінно треба було показати гостям. І вона таки справила неабияке враження.

– Ти ба! – вигукнув один гугенот. – Оцього птаха, що говорить по-людському, я взяв би з собою, якщо тільки він уміє правити обідню.

Його товариші гучно зареготали. Католики не сміялися.

Ці птахи «з островів» не лише вміли говорити; багато їх, особливо найменші й найбарвистіші, кричали так різко, що за їхнім криком нічого не було чути, навіть веселого гомону людської юрми від муру. Бо простолюд із Сени помалу все ж подолав той мур, і чимало цікавих сиділо на ньому зверху й голосним криком вітало королівську виставу. Але панство, дами й птахи були недалеко, і тому варта почала ретельніше зганяти зухвальців. Одного хлопця, що видимо збирався сплигнути з муру в парк, штовхнули назад, і вже не ратищем, а вістрям алебарди. Тихо зойкнувши, він упав за мур і зник з очей; мало хто бачив і чув ту пригоду. Анрі й Марго її помітили.

– Перша кров! – сказав Анрі до Марго.

Вона зробилась біліша навіть за білило в неї на щоках і збентежено промимрила:

– Добра прикмета.

Анрі голосно гукнув:

– Усе це птаство нагадує мені про смажених курей і про те, що декотрі з нас давно не їли.

Його зголоднілий почет схвально загомонів. Та придворні французького короля покірно ждали, поки тому спаде на думку закінчити церемонію.

Нарешті товариство розділилось. Обидва королі, принцеси, принци, серед них і Конде, та фрейліна Шарлотта де Сов піднялись нагору малими сходами – славнозвісними малими сходами для таємних відвідувачів, фаворитів і арештованих. А почет – великими сходами для всіх.