Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 47 страниц)

Так думав нещасний король і посилав своїх маршалів то проти Ліги, то проти кузена Наварри. Йому він, правда, волів би допомагати, а не битися з ним, але якраз тепер, серед цієї плутанини, він був змушений погодитись на те, щоб Наварру відлучили від церкви. Рідкісний випадок – протестанта відлучили від католицької церкви. Анрі відповів на те зверненням, яке ліпили на стіни в Римі, папському місті, й сам папа був від нього в захваті, а весь християнський світ заговорив про Анрі, чи то Генріха, Наваррського. А нещасний король, хоч і бажав скоріше ослабити, ніж зміцнити Лігу, сам незчувся, як уклав з нею нову угоду. Анрі, коли дізнався про це в своєму Нераку, просидів сам цілу ніч, не склепивши очей.

Він напружено думав про те, що було вже близько й насувалось так само невідворотно, як світанок. То була війна, справжня війна не на життя, а на смерть – уже не бадьоре, хвацьке готування до бою, а самий бій, запеклий бій без пощади. Свічки догоріли, а він, зіпершись головою на руки, ще раз окидав поглядом свої діла: перед ним проходили його радісні маленькі перемоги, швидко забуті поразки, довгі кінні переїзди, непокірливі містечка, бунтівливі люди, – усе, що так часто виморювало й виснажувало його, десять років зусиль і турбот.

Усе те було й відійшло в минуле; а тепер Анрі бачив свою долю в пазурах велетенського змія, що обвив своїм тілом усю землю. Вбий його або загинь сам! Тільки ти лишився, тільки на тебе вони завзялись, бо між собою вони б що завгодно могли залагодити, а ти один їм заважаєш. Не судилось тобі успадкувати трон мирно, ні, на твоєму шляху до нього має ще лягти десять тисяч трупів: ти сам покриєш ними своє королівство!

«Кузен Валуа не дотримав слова, та й чого можна було від нього сподіватися! Він здається на ласку Ліги, поки вона його не замордувала. А після своєї перемоги вона б іще певніше це зробила. Кузене Валуа, ти розраховуєш на те, що я розіб'ю тебе й Лігу. В цьому твій рятунок, як і мій. Твоя невірність тільки зміцнює наш союз. Небезпечна невірність, союз із відчаю; я волів би молити господа бога, щоб він звільнив мене від цієї випроби або щоб вона вже минула і щоб я сам власним тілом покрив землю свого королівства».

Ось яке наслання з'явилося тридцятичотирирічному королю однієї серпневої ночі, перед світанком, у годину найбільшої втоми від безсоння. Всі свічки вже догоріли. Але ось у вікнах уже засірів світанок, і Анрі побачив, що вуса в нього наполовину посивіли.

Радісний день

Він не трагічний герой, а тому не стоїть, приковуючи до себе всі погляди, в центрі подій. То інші вершать великі діла чи принаймні величаються ними. Он Гіз виставляє себе переможцем німецького війська, що прийшло із Швейцарії на підмогу протестантам; правда, для справжньої слави йому досі не вистачає виграних боїв. І Жуайоз, молодий маршал, тішиться, наче дитина, зі своїм добірним лицарством ладнаючись розбити короля Наваррського. Ось тільки посидить іще трохи в одному з міст, які взяв дорогою, – нехай лікарі прочистять йому кишки після занадто ситого життя при дворі. Полководець повинен виїздити на бій легким, не розжирілим.

Не тільки цей новий супротивник чигав на Анрі: старий Бірон – той самий, що був його найзапеклішим ворогом під час дріб'язкової війни в його власному краю, – і тут, в чужих місцях, не забарився насісти на нього. Анрі змінив тоді провінцію Гієннь на провінцію Сентонж, бо його рятунок був у тому, щоб наступати, переносити війну на ширший простір, на північ, загрожувати Парижу – і хай Фама весь час летить попереду, сурмлячи в сурму. Старому Біронові спало на думку захопити один острів, Маран, що лежить недалеко від морського узбережжя; Анрі колись, ще не володівши тим островом, змалював його своїй приятельці Корізанді в найпринадніших барвах. Та, на жаль, смуга води, що обвивала той чарівний острів-сад, була каналом, прокопаним через болота, і в тих болотах загрузло Біронове військо. Бірон мусив зняти облогу, сам був поранений; а до того ж гроші, прислані з двору, скінчились, і нових не надходило. Де ж би набрав король тих грошей, щоб утримувати одночасно три-чотири армії, коли всі податки, стягнені з народу та не розхапані злодіями й священною Лігою, він процвиндрював на своїх фаворитів? Для Бірона першого забракло грошей. Дещицю перехопив Анрі – небагато, лише кілька тисяч екю, проте саме ця втрата вирішила маршалову долю: він зазнав поразки, його військо розбіглося.

Воднораз Анрі спекався не тільки Бірона, а й свого кузена Конде: занадто вже впадала в очі різниця між успіхами короля Наваррського і невдачами, що їх зазнавав його суперник у той самий час. Перемога, здобута Анрі на острові, схилила на його бік упертих гугенотів Ла-Рошелі, що в іншому разі воліли б віддати перевагу доброму протестантові, але поганенькому полководцеві Конде. Тепер численні промахи їхнього щирого одновірця враз почали здаватись особливо тяжкими, і в найблагочестивіших домах, згадуючи про нього, несхвально хитали головами. А найперш посміялися з нього в Неракському замку, і Конде цього не пробачив.

Надійшла й Жуайозова черга – він нарешті прочистився й рушив у похід. Отепер уже Анрі й справді мав зробитися трагічним героєм: коли зітнеться з найбільшою, найкраще спорядженою королівською армією в чистому полі, у вирішальний день. Він мав навіть стати чимсь іще більшим: подвижником віри на біблійний взірець. Усі сумніви щодо нього пішли в непам'ять. Цей-бо воює вже не за гроші, не за добро земне, навіть не за корону: все це він приносить у жертву заради слави божої. Він став на захист слабких і гнаних, він не похитнеться, бо господь небесний благословив його. У нього чисті очі, як у борця за віру. То неправда – все оте, що так довго плескали про його любовні пригоди, відчайдушні витівки й байдужість до релігії. Наш герою, наш воїне, на тобі найвище благословення, і ми поспішаємо до тебе!

Отож до нього люди спливалися звідусіль – і, вже натхнені його славою, ці люди сповнювалися щастям, побачивши на власні очі, який він: простий і добрий. Він своїми руками копав шанці, їв стоячи, спав, не скидаючи панцера, – і сміявся. Заради самого цього сміху люди залишались у нього, байдуже, є платня чи нема, є що їсти чи доводиться постувати. При ньому навіть пастори були веселі, а ночами він будив своїх капітанів Тюренна й Роклора, і вони разом стояли на чатах, із ґнотами напоготові.

– Ваша величносте! Яке пуття з того, що ми вночі не спимо і ворог не заскочить нас зненацька? Адже вдень ви наражаєте свою особу на всі небезпеки, переходите болота на видноті, а кругом падають у воду кулі й на вас аж бризкає!

– І завтра, може, я загину, – відповів їм Анрі.– Але діло моє не загине, бо це діло господнє.

Так казав він під зоряним небом і сам вірив у свої слова – вірив так, як треба вірити, тобто всупереч усьому, бо впевненість його не мала під собою ніякого грунту: насправді разом з ним загинуло б і його діло. Та якщо господь бажав урятувати це королівство, то він хіть-не-хіть мусив зберегти життя Анрі.

Неминуче наставали й дні знесилення. Два тижні без постелі, невсипуща турбота про своє військо – та й про ворога, щоб заманити його куди треба. А коли вони – герцог де Жуайоз і король Наваррський – нарешті зіткнулись, король опинився затиснутий між двома річками й відтятий від своєї артилерії. Що ж вирятувало його з такої скрути? Власна меткість, рухливість та щасливий талан. Бо це ж талан дав йому такого неповороткого й повільного супротивника. На світанку гугеноти вже співали псалми перед своїми наметами, а ворог ще тільки неквапливо шикувався. І вони зразу, облишивши побожний спів, заходилися дражнити та лаяти отих виніжених придворних панів, отих ненажер, що розкрадають податки та видушують піт із бідних людей.

– Ну, добре прочистили кшпки, пане герцогу? Як ні, то ось ми тут, а страх помагає краще за рицину! Ви, панове, всі так наглитались маєтків та рент, що й стравити несила, тому й не можете зрушити з місця. Зате все бойовище своїми парфумами засмерділи. Стривайте, ось ми візьмемо вас у роботу, тоді ви не так запахнете!

Жахливі погрози, вигукувані сильними голосами, долітали далеко. А навпроти, в промінні вранішнього сонця, виблискувало срібними панцерами вороже військо. То було військо багатіїв, усе в золоті: золоті кинджали, золоті шоломи. Зброя оздоблена самоцвітами, кишені повні грошей, у головах – розрахунки та жадоба, і під кожним срібним панцером билось не тільки серце; влада, влада б'ється у ваших душах, і це влада митарів та здирників, що багатіють коштом вдів і сиріт.

– Паскудо! – волав через усе поле один похмурий стариган, що мав іще гострий зір. – Обернись-но сюди, я тебе впізнав, це ти зі своїми посіпаками спалив мій замок! Ти ж із Ліги!

Те слово ще дужче розпалило лють протестантського війська. Отже, ненависний ворог – це не самі королівські солдати, там поряд з ними стоять і горлорізи священної Ліги! Ті, що руйнували молитовні, пекли на вогні пасторів, набивали порохом жіночі лона. «Це ви, це ви хочете відібрати в нас і батьківщину, й віру, хочете, щоб ми не жили й не думали – а для чого ж нас створив отець небесний? Та сьогодні ви згинете, бо така його воля!» Так запевняли пастори, що ходили між бойовими лавами, одягнені в такі самі шкіряні колети. Хай військо наостанці ще почує слово істини. Та пастор ще не встигав докінчити, а офіцер уже шикував свій загін до бою.

Короля Наваррського бачили всюди й упізнавали його, хоч він був убраний у просту шкіру й крицю; та й його погляду не уникало ніщо, а особливо пильно стежив він за кожним пересуванням у герцога де Жуайоза. Обидва вони не квапились зітнутися по-справжньому. Коли бій скінчиться, один із них стане перед престолом господнім, а другий святкуватиме перемогу. І та, й та доля достойна, а тому обидва дивляться один на одного з пошаною й дозволяють один одному здобути всі переваги, які ще можна, поки не почався бій. Жуайоз виконує незграбні маневри своєю занадто розкішною кіннотою, і ніхто йому не перешкоджає. А Наварра тим часом устиг перекинути з-за річки останні свої кулеврини. Потім він звернувся до обох кузенів: нагадав, що вони всі троє одної крові. Ті кузени були Конде й Бурбон-Суассон, коханий його сестри Катрін.

Коли Анрі вже гадав, що все готове, до нього підступив Філіпп Морней з двома пасторами. Навпростець, без околясів – адже зараз почнеться бій і, може, доведеться віддати життя – Морней дорікнув своєму королю, що той у Ла-Рошелі знову завів собі коханку, і цей гріх у останню хвилину обтяжує чесноту гугенотського війська. І Анрі визнав перед пасторами цю провину.

– Богові ми повинні коритись до останку, а людям – опиратись до останку, – сказав він і зразу гайнув геть, бо помітив перекинчика – якогось воєначальника, що нерішуче маневрував зі своїм загоном між пагорбами на чималій відстані від обох армій.

– Ферваку! – гукнув Анрі ще здалеку. – Коли ми перемагатимемо, приставайте до нас.

І повернув назад, навіть не подивившись, як же сприйнято його заклик. Та солдати скромного й прямодушного воїна самі змусили свого командира послухатись, бо побігли за королем Наваррським. Анрі по сонцю визначив, що минула дев'ята година: отже, обидві армії вже дві години маневрували перед очима одна в одної. У жовтні це не дуже пізній час; сонце стояло ще низько, і його проміння скісно падало з хмар, які пропливали над рівниною повільно й низько, так що дуже виразно впадало в очі, які маленькі, які мізерні навіть найчисленніші армії разом зі своїми полководцями супроти цих велетенських хмар; а над ними ж є ще й небо – може, воно про нас не хоче й знати.

Анрі звівся в стременах і гукнув у щільні лави своїх бійців – у останню мить перед тим, як разом з ними вдарити на ворога:

– Товариші мої, це бій за славу божу! – Гукнув так саме тому, що небо нависало низько. – Наша честь велить нам перемогти або принаймні здобути вічне життя. Шлях до перемоги перед нами. Вперед же в ім'я бога, бо за нього ми б'ємося!

Вигукуючи ці слова у вояцькі лави, він водночас думав, які накази треба віддати зараз. Але вийшло зовсім не так: протестантське військо само, без наказу й не змовлявшись, упало на коліна й почало молитись – усе військо враз. Молитва лунала гучно, як буря, як грім, як дзвони, – псалом сто вісімнадцятий: «Славте господа, бо він всеблагий і вічна ласка його».

І тоді серце Анрі забилось від радісного ляку – адже він увіч побачив те, що колись давно провіщено йому на морському березі: «Ціле військо стає на коліна і, замість ударити на ворога, молиться. Таке воно переконане, що йому призначено перемогти». І він теж, звівши чоло вгору й склавши на грудях руки, почав промовляти з військом:

– Всі язи?ки обступили мене, але в ім'я господа я їх повалив. Це день господній, зрадуймося ж і звеселімося в день цей!

І справді Анрі було радісно, як ще ніколи в житті. День господній – це той день, коли ми мчимо вперед і б'ємо ворога, не знаючи турбот і сумнівів. Вуса в нього сьогодні не посивіють наполовину від зради, непевності, смутку. День господній не знає сумнівів, бо он спереду – ворог. Сьогодні ми міцні у вірі, бо не маємо вибору й повинні перемогти. А тому це радісний день.

Герцог де Жуайоз побачив, що у супротивниковому війську діється щось чудне, й вигукнув:

– Король Наваррський боїться!

Йому відповів Жан де Монталамбер:

– Вельможний пане, вам і вашим придворним дженджикам ще не доводилось чубитися з гугенотами. Коли вони корчать отакі пики – начувайтеся.

На ці слова декотрі пишні пани в срібних обладунках зареготали ще буйніше. Бо вони нічого не добачили, нічого не зрозуміли.

Ото, навпроти них, військо бідняків. То військо гнаних за правду. То військо, де часом можна спіткати чесноту, а іноді й знання. У короля в цьому поході позападали щоки, на ньому такий самий темний шолом і панцер, як на всіх, і єдина його сорочка на тілі ще вогка, бо не встигла висохти після прання. Він віддав на оце своє військо все, що мав сам і що мав його маленький край; отак і кожен з його воїнів прийшов до нього з усім, що мав, і зі своїм таланом. Якщо вони програють цей бій, для них скінчиться все, їм доведеться поневірятись на чужині. Тепер вони ще стоять на рідній землі, стоять навколішки й волають угору, немов смикають за мотузи від підвішених у хмарах дзвонів: «В ім'я господа я повалив усі язи?ки. Це його радісний день».

І ось, коли дві армії нарешті зітнулись, сталося так, що королівське лицарство врізалося глибоко в лави гугенотських аркебузирів. Воно навіть погнало перед собою частину Наварриної кінноти й гнало її аж до міста Кутра, а там уже заходилося грабувати обози. Залунав крик: «Перемога!» – і Жуайоз вирішив, що пора кинути в бій піхоту. Але його чекала несподіванка. Протестанти з-за прикриття обсипали убивчим вогнем фланги королівського війська, а воно не могло відповідати досить влучно, бо його гармати стояли занадто низько. Піхота кинулась тікати, кінноту відтиснуто назад. Почався бій врукопаш, і в самому його розпалі король Наваррський обнімає одного дворянина з ворожого війська:

– Здавайся, філістимлянине![147]147
  Здавайся, філістимлянине! – Філістимляни – народ малоазійського походження, що в XII ст. до н. е. оселився на палестинському узбережжі й весь час ворогував з іудейським населенням Палестини. Тут ужито в значенні «ворог істинної віри».


[Закрыть]

Себе він, видно, мав за Самсона, але краще б він пострілом збив того філістимлянина з коня, бо трохи не поплатився життям за свою великодушність.

Коли герцог Жуайоз побачив, що все пропало, він із молодесеньким братом, паном де Сен-Совером, кинувся в найлютішу січу і там наклав головою, як і хотів. Він був лиш фаворит, і кар'єру свою розпочав не дуже почесно. Проте гордість, що розвинулась у ньому, коли він піднісся так високо, навчила його хоч умерти гідно.

Тільки-но він випустив дух, як його військо сипнуло врозтіч. Гугеноти гнали недобитків дві чи три милі: кожен обрав собі за здобич пишного лицаря, щоб потрусити йому кишені, а самого взяти в полон і відпустити лише за добрячий викуп. На бойовищі зосталося дві тисячі вбитих – майже самі католики – й більше нікого. Мертві лежали впереміш зі своїми кіньми та зброєю, лежали купами, хоч ніхто їх не накидав: ті купи утворились самі собою, як пагорки з піску й трави, що серед них вони лежали. А поміж піском, травою й мерцями повільно ходила самотня постать: нахилившись, вона вдивлялася в обличчя, а побачивши знайоме, аж точилася з тяжкої муки, тоді, нахилена, вдивлялася знов у ранньому присмерку, під низькими хмарами.

В Кутра, в «Білому коні», нагорі, у великій залі, бенкетували переможці, а внизу лежали на столі трупи герцога Жуайоза і його брата. Король Наваррський повернувся, звідки – невідомо; в переможній метушні ніхто ще й не завважив, що він десь був пропав. У своєму помешканні він застав повно поранених бранців і пішов до заїзду; там дехто таки помітив, що очі в нього червоні. Насамперед він схилив коліна перед обома переможеними; а потім, вирішив, що годі вже смутку, відігнав його й подався нагору, щоб серед тих, які сміялись і бенкетували, відсвяткувати велику перемогу. Такої прихильники істинної віри ще не здобували ніколи, навіть за часів пана адмірала, як визнавали й старі бійці, його сподвижники. Коли ввійшов король Наваррський, всі посхоплювалися з лав, разом щосили тупнули, а потім аж дух затамували, щоб стало зовсім тихо.

Анрі, сміючись, ускочив між них і вигукнув:

– Це ще не вічне життя, його ми ще не заслужили, зате заслужили земне. – Ухопив найбільший келих, цокнувся ним об ті, що простягали до нього з усіх боків його відважні офіцери. А тоді всі заходились поглинати накладене горами на величезні тарелі, й Анрі їв не менше за будь-кого. Гучно хвалились вони своїми подвигами в сьогоднішньому бою, і Анрі хвалився своїми. Голос його лунав дзвінко, мов сурма. Повітря в довгій залі було важке від диму смолоскипів, чаду кухонного вогнища, гарячого вояцького поту. На шкіряній одежі бенкетників темніли плями: які ж то від їхньої власної крові, а які – від крові вбитих ворогів?

«Я вас бачу, а ви не бачите, що я плакав… Та годі вже сумувати за своїми співвітчизниками, що їх я сам мусив покласти трупом, хоч колись вони ще вірно послужили б мені. Он зі стелі звисають їхні прапори – те, що від них лишилось. Це добре, так і слід, – але прапора короля Франції я не захоплюватиму і сам він не лежатиме на столі внизу, в той час як я бенкетуватиму нагорі. Цього не буде, присягаюся», – так казав він собі, водночас бадьоро цокаючись келихом із бенкетниками.

Валуа стоїть понад Луарою, з останньою своєю армією, прикриває королівство… «Не бійся, Валуа, я не заподію тобі лихого, і в боях я захищаю твоє королівство. Нам треба ще приборкати Гіза, це ми обидва знаємо. Поки що нехай він виганяє німецьких найманців у Швейцарію, а тріумфатором у свою столицю ввійдеш замість нього ти, мій Валуа. Бо я не заподію тобі нічого лихого, ми розуміємо один одного».

І Анрі зробив як надумав: другого дня сів у сідло й поїхав через усю Гієннь аж до Беарну; з собою він узяв загін кінноти і двадцять два захоплених у ворога прапори, що їх віз графині де Грамон. Він поводився романтично, це бачили всі. Замість довершити перемогу й розбити самого короля, він розімлів у високих почуттях і повіз здобуті в бою барвисті знамена, щоб кинути їх до ніг своїй приятельці. Вчорашніх переможців від того охопило глибоке розчарування, а за кордоном протестанти звинувачували Анрі навіть у зраді: їм-бо тим легше було говорити, чим далі жили вони від цього королівства.

Він приїхав – і на сходах свого замку його зустріла фея Корізанда, вся в білому, обсипана перлами, така неземна, якою він бачив її тільки в мріях. Усі знамена розгорнули й схилили перед нею; а потім, наче тільки тепер він став гідний її, Анрі зійшов до неї на сходи і, взявши за руку, повів у замок. Корізанда не вміла й висловити, яка вона щаслива. Така щаслива була його муза, що забула про все на світі, крім його перемоги і його славного шляху. Ані ду?мки про якусь образу чи про свої жадання; вона покірно довірилась йому. По-материнському жаліла його за всі турботи, раділа, що вони не лишились без винагороди; а тим часом їй би годилось бажати, щоб вони тривали якомога довше, – та воно так і вийшло. Поки щастя ще непевне, музина пора не минає; а сьогодні – її радісний день.

Moralite

Imperceptiblement il avance. Tout le sert, et ses efforts, et les efforts des autres pour le refouler, ou le tuer. Un jour on s'apercoit qu'il est fameux et que la chance le designe. Or, sa vraie chance c'est sa fermete naturelle. Il sait ce qu'il veut: par cela il se distingue des indecis. Il sait surtout ce qui est bien et sera admis par la conscience des hommes ses pareils. Cela le met franchement a part. Personne, parmi ceux qui s'agitent dans cette ambiance trouble, n'est aussi sur que lui des lois morales. Qu'on ne cherche pas plus loin les origines de sa renommee qui ne sera plus jamais obscurcie. Les comtemporains, d'alors et de quelqes autres epoques, ont pour habitude de s'incliner devant tout succes, meme infame, quitte a se recuser aussitot traverse ce passage ou soufflait un vent de folie. Par contre, les succes d'Henri n'etaient pas pour humilier les hommes, ce que n'evitent guere la plupart des chefs heureux. Ils devaient plutot les rehausser dans leur propre estime. On ne voit pas' d'habitude d'heritier d'une couronne, que le parti dominant repudie violemment, gagner a sa cause, par des procedes d'une honnetete pathetique, le roi meme que force lui est de combattre. Combien il voudrait aider ce roi, au lieu de devoir le diminuer, lui et son royaume. Il a eu ses heures de faiblesse et la tentation d'en finir ne lui est pas restee inconnue. Cela le regarde. A mesure qu'il approchait du trone, il a fait comprendre au monde qu'on peut etre fort tout en restant humain, et qu'on defend les royaumes tout en defendant la saine raison.