Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 47 страниц)

Принц крові

А в Алансоні всі три дні, поки вони були там, до них плавом пливли дворяни, і під кінець їх зібралося дві з половиною сотні. Отак утікачі дорогою обернулись у завойовників: міста відчиняють їм брами, їх чекають, ще як вони далеко. Чутка летить, мов на крилах, і нічого не поможе, коли заткнеш рота одному поміщикові: до самого Парижа вже знають усе. І не кожен, хто пристає до загону, з того дешевого гатунку, що зразу намагається примазатись до будь-чийого успіху: приходять і щирі та ревні, не кажучи вже про тих, кого підштовхує гнів. Чутка збирає їх у кількох провінціях, бо Алансон лежить між Нормандією і Меном. Вона сягає навіть далі: декотрі з нових прибічників над'їхали з паризького двору. Анрі приймає всіх, байдуже звідки вони і що в них на серці.

Та ось обурилися перші – вони хотіли назавжди лишитися першими; а надто давні друзі.

– Ваша величносте! Далі так не можна. Серед цих нових є душогуби Варфоломіївської ночі. Невже ви не бачите знаку зради на їхніх чолах? Ще тільки Іуди нам бракує!

Не забарився й той. Приїхав Фервак.

На синовому маєтку вже нема боргів, землі до нього докуплено, отож Фервак і подумав: «Тепер час стягти плату за давнішу вірність і з Наварри. Ми з королем Франції поквитались, але король Наваррський винен мені багато грошей, а його ж уважають висхідною зіркою». І велетень Фервак не довго думавши впав перед Анрі на негнучкі коліна, аж підлога затріщала.

Анрі, звичайно, не втримався, моргнув до своїх.

– Це не чоловік, а золото, за нього можуть дати добру ціну, – сказав він; але добряга ніби недочув цих слів і полишив уладнати справу своєму молодшому візаві. Анрі переміг себе й тицьнувся губами в шпакувату борідку клинцем.

Далі загін посувавсь уже повільніше. Він весь час виростав – і дорогою, і в містах, де спинялись на кілька днів. Таких зупинок було чотири; у п'ятому місті король Наваррський і його двір розташувалися надовго, бо знали, що тепер вони вже в безпеці. Сомюр лежить у провінції Анжу. Ще один денний перехід – і вони опинились би в Сентонжі, де весь час неприступною твердинею стояла на межі між морем і суходолом фортеця Лa-Poшель. Анрі ще не хотів туди їхати: він побоювався, що відважні непіддатливі протестанти суворо судитимуть його. Хоча він після такого незрозумілого зволікання нарешті вирвався з полону, та добра половина його супутників були католики. Навіть більше – він сам був католиком і лишався ним у Сомюрі цілих три місяці, хоч пастори чекали, що він прийде на проповідь. Але він не йшов ні до них, ні на обідню. З нього брали приклад і дворяни, так що на Великдень лише двоє з них причащалися. Сомюрський двір був «без релігії» – річ незвичайна, що могла б і відстрашувати.

«Дарма, вони з'їжджаються! – думав Анрі.– Збігаються дедалі більшими юрбами, вже переповнили місто й стоять табором перед брамою. Їм байдуже, гугенот я чи католик. Я принц крові і маю встановити мир і єдність у цій країні. І мене мало турбує, яка їхня віра: мені треба, щоб вони визнавали мене. Я розумію, це не таке просте діло. Я приходжу останнім, після того як монсеньйор і мій кузен Конде, кожен для себе, збунтували країну й наробили великої колотнечі. Тим гірше: я не маю права бути перебірливим, і я не прожену від себе нікого, хоч би він і з шибениці зірвався!» Так думав він і збирав прибічників, щоб тільки не стояти самотньо осторонь, коли французький двір почне переговори з бунтівниками, «Але я не бунтівник! Інші хай собі як хочуть, а я не бунтівник!» – казав він кожному, і з певного погляду так йому здавалося й справді. Він вважав себе скоріш однією з підпор королівства – а може, й за єдину підпору.

Монсеньйор, брат короля, жадав для себе провінцій у особисте володіння. Конде навіть хотів їх дарувати – одному німецькому князеві-одновірцю. Анрі переказав йому через посланця: як принцові крові, йому дорога тільки велич французької корони, для себе він не хоче нічого й не схвалює монсеньйорових вимог. А віддавати троє єпископств Йоганнові-Казимиру Баварському[106]106
  Йоганн-Казимир Баварський – один із синів герцога Баварського Фрідріха III. Не раз подавав гугенотам військову допомогу.


[Закрыть], ділити королівство? Ні, він краще стерпів би… Що ж саме? Панові де Сегюру прямо доручено було сказати, що саме, а то він навряд чи зважився б: і Конде, як бувало з ним часто, спалахнув – так, як у Варфоломіївську ніч, коли він присягався скоріш умерти, ніж змінити віру, а потім став католиком на сімнадцять днів раніше за Анрі. «Мій король, – сказав посланець, – краще відмовився б переслідувати й карати винуватців Варфоломіївської ночі, ніж погодився б на поділ королівства». Конде заревів, як звір, – так уразили його ці ще не чувані слова.

У Лa-Рошелі також, певне, розгнівались і обурились, і для Анрі краще було пересидіти якийсь час трохи далі від них, хоч би на відстані одного дня дороги. Перша відповідь на таке сміливе слово, звичайно, така: «Забув усе! Невдячний! За кого ж вони полягли – жертви Варфоломіївської ночі? Ви, ваша величносте, їхали на своє весілля, а наших повели на заріз! І тепер ці жертви мають лишитись невідомщені, щоб вам зручніш було торгуватися за землі з їхніми вбивцями? Поверніться в істинну віру! А то й ми ще забудемо, хто була ваша мати». Ось як промовляє голос відважних і непіддатливих протестантів і чутний він далеко: Анрі його чує серед свого похапцем збитого двору «без релігії». Він мав би бути проводирем протестантів – але замість нього таким проводирем став інший: його кузен Конде, що поспів раніше. Він ревний і хапливий, не бачить нічого далі війни партій. І ви, добрі мої одновірці, покладаєтесь на цього безголового! Він же ще й досі живе за часів пана адмірала. Не розуміє, що це однаково – ділити королівство заради віри чи роздирати його задля власної вигоди, як вертун-монсеньйор. Кузен Конде і Двоносий схожі тим, що вони обидва нічого не здійснять і що вони з'явилися завчасно. Їм би слід сидіти, де сиділи. Але найдужче квапиться той, кого не кликано.

Так тлумачив Анрі стан речей сам для себе, а тим часом завзято збирав далі прибічників і лякав їхньою кількістю французький двір, поки звідти почали надходити пропозиції – і коли з кузеном, колишнім другом, домовитись не пощастило, то з фортецею Ла-Рошеллю він усе ж намагався порозумітись. Вони там мали дізнатися, хто він: їхній друг, як завжди, але водночас принц крові. Вони наполягали, щоб він ходив на проповіді,– а то йому нема чого розраховувати на прихильників істинної віри. Кузен Конде очорнив Анрі перед ними, як заблудлу вівцю. Якби його викинули з протестантської громади, він не становив би для Конде небезпеки; отже, кузен, доти лиш дурний, став ще й лихий.

І з другого боку справи стояли не краще: французький двір помирився з монсеньйором[107]107
  …двір помирився з монсеньйором… – Ідеться про мирний договір, укладений у травні 1576 р. в Больє після наступу об'єднаного війська д'Алансона, Конде і Генріха Наваррського на Париж.


[Закрыть], просто обсипавши його провінціями, маєтками, рентами, пенсіями. А королю Наваррському не даровано нічого, його тільки поставлено від імені короля Франції губернатором Гієнні, тобто підтверджено його давній титул. Нехай буде радий і тому, бо що він мав доти? Ні партії, ні землі, а головне – ні лівра грошей. Таким чином він, правда, погодився на поділ королівства, але тільки тимчасово, як запевнив він себе. Та в цих запевненнях мало втіхи, коли ти мусиш від'їхати, як справжній Королик, на південь і не мати приступу до важливих державних справ. І то хтозна-доки. Тепер йому й на думку не спадало, що аж на десять років: адже в двадцять три роки здається, що це – ціла вічність.

«Ну що ж, наберімось терпіння – терпіти ми в Луврі навчилися. Відкладати, поступатися, про людське око зрікатися всього, а в душі живити вперту думку – крізь цю школу ми пройшли, в цьому нас ніхто не перевершить. Панове ларошельці, вашій партії доконче потрібен проводир і він повинен ходити на проповіді? Гаразд, ходитиму, вже йду! Хто згодився ділити королівство, той може так самісінько розділити й релігії – і те, й друге проти власної волі, тільки під тиском вашої затятості. Погляньте на моїх дворян-католиків: вони поміркованіші. Правда, їм уже не можна мене покинути, бо вони посварилися зі своїм двором. І я їх не відштовхну, хоча сам уже не ходжу на обідню. Але на проповіді ходитиму, щоб здобути й вас, – що вдієш, коли ви впертіші. Згодом воно вам віділлється, бо я твердолобих не люблю, хоча саме серед них трапляються найдоброчесніші, а кого ж мені любити щиріше? Та буває, що людина тільки вдає з себе доброчесну, а насправді вона тільки дурна й злостива – і саме через це ми з кузеном Конде зробилися запеклими ворогами. Нехай він розставляє свої фігури; я одним ходом дам йому мат – піду на проповідь!

Якби ви знали, добрі люди, – думав Анрі, довго й грунтовно виважуючи своє повернення до реформованої церкви, – якби ви знали, що все, по суті, залежить від однієї обставини, твердої волі та дрібки талану!» Під тією обставиною він мав на увазі, що народився принцом крові, але не нагадував про неї нікому: навіть гордість може обернутися хитрістю.

Свою сестру Катрін він викликав до Ніора. Це місто лежить на кордоні провінцій Пуату й Сентонжу – зовсім недалеко від Мекки гугенотів[108]108
  …недалеко від Мекки гугенотів… – Із Меккою, священним містом магометан, автор тут порівнює протестантську фортецю Ла-Рошель.


[Закрыть]; до тієї Мекки сам він збирався вступити, аж коли вже його приймуть назад у лоно рідної віри, – щоб не було причини соромитись свого повернення. І тринадцятого червня в Ніорі він урочисто зрікся католицтва. Живим доказом його щирості стояла поруч нього принцеса Бурбон, його сестра, непохитна протестантка й у найтяжчі часи. А двадцять восьмого числа того самого місяця він прибув у Ла-Рошель. Тепер він уже не мусив понурювати голову, і дзвони дзвонили, вітаючи його, як колись вітали його любу матусю, королеву Жанну, чиєю твердинею й утечищем завжди було це місто. Сам він якось був облягав його з католицьким військом. Декотрі це пам'ятали; вони мовчали, коли він проходив повз них, і підштовхували одні одних стисненими кулаками. Все то Анрі помічав. І нагадував собі: «Наберімося терпіння». Та щоб аж на десять років, про таке й думки не було: адже це ціла вічність!

В його почті були й дворяни-католики: він навмисне показував їх у цьому місті. Мовляв, я маю в країні не тільки вас. Оці-от тримаються не за віру, а за мене й за королівство – що колись буде те саме.

Він не казав цього нікому – чи, власне, мав на цю тему єдину розмову з одним дворянином із Перігора: тим самим, що колись давно прогулювався з ним тут на морському березі, а потім вони вдвох пили вино в зруйнованому обстрілом будинку. Коли пан Мішель де Монтень прийшов до нього серед гурту придворних, Анрі при інших нічим не показав, що вони добре знайомі, не заговорив з ним, а тільки значуще всміхнувся, і пан Мішель усміхнувся так само таємниче. Але Анрі якомога скоріше відпустив усіх, тільки один за його знаком лишився.

Зоставшись удвох із ним у прохолодній залі, Анрі обняв його, за руку підвів до столу й сам поставив на стіл глека й два келихи. Бідолаха дворянин відважно випив з ним, хоча не сподівався нічого доброго від того пиття. Відтоді як вони не бачились, пан Монтень захворів на камені в нирках. Тоді передчуття старості гнітило його так, ніби вона вже настала; а тепер він спізнав її й справді. Він почав їздити лікуватися на води– і їздив уже до самої своєї смерті. І найцікавішою темою розмови для нього тепер були всілякі цілющі джерела в усіх краях та ще способи лікування водами у різних народів: адже італійці воліють пити лікувальну воду, а німці – занурюватись у неї. Він відкрив дві дуже важливі речі, відомі ще античному світові, але згодом забуті. По-перше, людина, що не купається, живе під корою бруду, і всі пори на її тілі позакривані. По-друге, є люди, які здобувають вигоду з такого недбалого ставлення інших людей до своєї природи. Про лікарів цей хворий на нирки міг говорити цілі години, посилаючись і на імператора Адріана[109]109
  Адріан, Публій Елій (76-138) – римський імператор з династії Антонінів.


[Закрыть], й на філософа Діогена[110]110
  Діоген із Синопа (бл, 404 – бл. 323 pp. до н. е.) грецький філософ із школи кініків.


[Закрыть], і на багатьох інших. Та з королем Наваррським він про це не говорив, і йому пощастило на час цієї розмови забути власні найпекучіші турботи.

Анрі спитав його, з якою метою він прибув сюди, і панові де Монтеню навіть на думку не спало почати з того, що він приїхав на води. Він сказав, що хотів побачити таку дивовижну новину, як двір без релігії. Анрі заперечив, що доречніш було б говорити про двір з двома релігіями, та пан Мішель де Монтень зі спокійною усмішкою відказав: це те самісіньке. З двох релігій тільки одна може бути істинною і тільки її слід визнавати. А хто поряд із нею припускає й фальшиву, той не вбачає між ними різниці й міг би, по суті, обійтися без обох.

– Що я знаю? – вкинув Анрі. Цих слів він не забув з часу їхньої першої розмови, і в цю хвилину вони пригадалися йому дуже до речі. Його співрозмовник не заперечив, тільки похитав головою й зауважив, що таке слід казати перед богом. Звичайно ж, того, що знає бог, ми не знаємо; зате на землі нам призначено розуміти, що й до чого, і тут ми можемо збагнути все за допомогою поміркованості й сумніву.

– Я люблю врівноважені, середні натури. Надмірність навіть у добрих ділах майже відворотна для мене, принаймні вона відбирає мені мову, і я не вмію знайти тій надмірності назви.

Він хотів послатися ще на Платона[111]111
  Платон (427–347 pp. до н. е.) – грецький філософ, ідеолог рабовласницької аристократії.


[Закрыть], та Анрі перебив його, жваво запевнивши, який він радий, що з ним пан Монтень може бодай мирно розмовляти. І запропонував спорожнити келихи за добросусідські взаємини вдома, на півдні. Дворянин випив, не думаючи про свої нирки. Від вина він повеселішав, щоки в нього почервоніли, і він раптом удався в якнайбільшу відвертість. Розповів молодикові, що сидів навпроти нього, про все, що вело того молодика життям: згадав усіх його ворогів, усі його невдачі, його розпачливе хитання між двома вірами і небезпеку змарнувати себе, зостатись самотньому, навіть утратити рідний грунт під собою. Таким випробам доля піддає тільки обранців, і, власне, лиш заради нього, як виявилося, Монтень і приїхав сюди.

Він хотів побачити, чи спроможеться розважливий, схильний до сумнівів розум успішно опиратися крайнощам нерозуму, що загрожують йому всюди. Адже людська натура весь час марнує себе на такі крайнощі, як учить нас історія і як засвідчують старовинні автори. Людський рід звичайно виявляє себе як поріддя сліпців, що тільки несамовито борсається й не може нічого пізнати. Кожен із тих нечисленних смертних, яким господь, дарував здорову душу, мусить хитро приховувати її від усіх буйних шаленців, а то далеко він не зайде. Більша частина історії людства минула в спалахах божевілля і так само минатиме далі. Та це ще навіть добре, бо ті душевні хвороби, що бодай якось виливаються назовні, порівняно легші: omnia vitia in aperto leviora sunt[112]112
  Всі відкриті вади менш небезпечні (лат.).


[Закрыть].

Потім пан де Монтень також виголосив тост. Він побував у Парижі й бачив Лігу. За цей яскравий спалах тяжкої душевної хвороби він і запропонував Анрі перехилити келихи. Потім заговорив так твердо й рішуче, ніби це він сам був борцем проти Ліги та її іспанського золота, сам терпляче збирав прибічників, сам мав успадкувати трон:

– Ліга ще переживе свій розквіт і занепад, а потім настане ваш час, величносте. Не питаймо, чи довго він триватиме і чи не повернеться після нього звичайне божевілля. Хай це нас не турбує. Я не маю сумніву, що побачу ще, як мій король надіне корону.

Але йому вже нагадували про себе звичні тілесні прикрощі. Крім того, з виразу свого співрозмовника Монтень побачив, що вже сказав досить, і підвівся.

Та Анрі глибоко схвилювало це пророцтво: юнакова свідомість готова була його сприйняти, і всі слова дворянина били в неї, як у дзвінку мідь.

– Ви правду кажете, друже! – вигукнув він. – Я принц крові! – І забігав широкими кроками по залі, гукаючи: – Так, я принц крові й тому випереджу всіх. Ось звідки моє право й моє покликання!

Монтень водив очима слідом за ним. Сам він, власне, наважився висловити тільки загальні міркування про здоровий і хворий дух у людях і епохах. Одначе він кивнув головою й сказав:

– Якраз це я й мав на увазі.

Бо йому самому щомить ясніше ставало, що обидва вони говорили різними словами про одне: так, як різні ноти складаються в єдину гармонію. І він, уклонившись перед відходом, додав на закінчення:

– Ім'я важить багато й пояснює те, чого інакше нізащо не можна пояснити. Один флорентійський митець, чиї великі твори я похвалив, надумав пояснити мені, як йому пощастило їх створити, і сказав: усе своє вміння він завдячує лише тому, що походить із роду графів Каносських. Звуть того митця Мікеланджело[113]113
  …усе своє вміння він завдячує лише тому, що походить із роду графів Каносських. Звуть того митця Мікеланджело. – Мікеланджело Буонарроті (1475–1564) – геніальний італійський скульптор, художник і архітектор епохи Відродження. Біографи Мікеланджело Кондіві й Базарі твердять, ніби рід Буонарроті веде своє походження від старовинного італійського роду графів Каносса. Це твердження не доведене.


[Закрыть].

Анрі квапливо підійшов до свого гостя, що вже стояв біля дверей, ще раз обняв його й шепнув йому на вухо:

– Я ще не створив нічого. Але я можу.

Moralite

Le grand danger du penseur est d'en savoir trop, et du prisonnier d'hesiter trop longtemps. Voila ce captif de luxe, qui a des loisirs et des femmes, retenu par ses plaisirs en meme temps que par les amusements desabuses de son esprit. Cependant il voit des fanatiques cupides entamer la moelle meme d'un royaume que plus tard il devra redresser. Heureusement qu'il lui reste des amis pour l'admonester, une soeur pour le gifler a temps, et que meme un spectre le relance afin de lui rappeler son devoir. Au fond il n'en faut pas tant, et son jour venu de lui meme il prendra son essor. C'est la belle sante morale qui lui donne l'avantage sur tous les immoderes de son epoque. Comme un certain gentilhomme de ses amis, l'immoderation dans la poursuite du bien meme, si elle ne l'offense, elle l'etonne et le met en peine de la baptiser. Par contre, il possede le mot propre par quoil il signale et ses qualites et ses droits. En appuyant sur son titre de prince du sang c'est en realite sur les prerogatives de sa personnalite morale qu'il insiste.

Висновок

Найбільша небезпека для мислителя – забагато знати, а для в'язня – занадто довго вагатися. Ось він, цей в'язень, у розкошах: він має і дозвілля, й жінок, і затримують його як насолоди, так і невтішні розваги розуму. Та водночас він бачить, як зажерливі фанатики вгризаються в саме серце королівства, яке йому колись доведеться відроджувати. На щастя, він має ще друзів, що докоряють йому, і сестру, що в слушну хвилину дає йому ляпаса; з'являється навіть привид, щоб нагадати йому про обов'язок. Власне, так багато йому й не треба, і коли настане його день, він сам піднесеться на вершину. Його здоровий дух дає йому перевагу над усіма сучасниками, що не знають міри ні в чому. Так само як для одного приятеля-дворянина надмірність навіть у добрих ділах майже відворотна для нього; принаймні вона відбирає йому мову, і він не вміє знайти тій надмірності назви. Зате сам він знає слушне слово, яким визначає своє покликання і свої права. Одначе, посилаючись на титул принца крові, він насправді стверджує тільки моральну перевагу своєї особистості.

VII. ТУРБОТИ ЖИТТЯ

«Моя маленька перемога»

Нерак – провінційне місто, над ним пролітають птахи, до його брам, тупочучи ратичками, пливуть отари овечок, а довкола нього лежать рівні поля, дуже родючі; і так воно триває вже тисячу років. Люди тешуть дерево, мнуть шкури, різьблять камінь, рубають м'ясо або стоять над зеленою Баїзою й вудять рибу. Та як тільки на шляху зіб'ють куряву збройні вершники, відразу всі квапляться поховати своє добро, яке можна, і виходять назустріч із порожніми руками, сподіваючись, що їх пощадять. Шкода покладатись і на мури, й на рови, і на панів – чи то католиків, чи то гугенотів, залежно від того, чия саме взяла гору. Бо вже недалеко нові, що повбивають їх або проженуть. Для городян один рятунок: коритись кожному, хто цього захоче, і так вони й роблять. Тому в Нераку одні ходять до обідні, інші на проповідь і відповідно до віри останнього завойовника твердять, що вірують у те або в те.

Молодий король Наваррський, щасливо вирвавшись на волю, не поїхав до своєї столиці По: там його мати, королева Жанна, своєю високою ревністю у вірі зробила протестантство занадто нетерпимим. Він обрав для своєї резиденції тихий Нерак. Це місто лежить у графстві Альбре, давньому володінні його предків з материного боку, і якраз посередині краю, яким він відтепер мав правити. Край той складався з його власного королівства і провінції Гієннь, столицею якої було місто Бордо. А до його королівства, як і давніш, належали землі Альбре, Арманьяк, Беарн, Бігор і Наварра. Поки сам він сидів у Луврі, його дворяни й гугеноти успішно відбивались і від старого Монлюка, що вдирався до них за наказом короля Франції, і від іспанських загонів, що спускалися з гір. Краї, підвладні новому губернаторові, що мав і, королівський титул, простягались понад Піренеями й морським узбережжям аж до гирла Жіронди. Це південний захід Франції.

Повітря волі п'янить, як вино, випите під вітром і сонцем. Хліб волі солодкий навіть коли він черствий. А їздити вільно по країні після тривалого полону! Лише зрідка повертатися додому – й бути дома всюди. І ніяких тобі сторожів чи наглядачів, самі друзі. Тоді так легко дихається, і кожна корівниця здається вродливіша, ніж була для в'язня принцеса. Правда, вигляд у вас, шановні земляки, кепський. Ви дуже підупали, поки нас тут не було. Винні в цьому Монлюк, іспанці й обидві ваші релігії. Хто ж це годен витримати таку ревність у вірі й постійну небезпеку для життя! Про це й ми могли б чимало розказати. Здебільшого ви покидали свої витолочені ниви й спалені оселі – їх таких у провінції десь із чотири тисячі. А самі врешті подались у розбійники, і я вас розумію. Але я покладу цьому край, і тут настане мир.

Сам починаючи наново, він вірив, що й усі можуть оновитись. Бути веселими й терпимими – що ж легше? Та маленькі містечка, навчені гірким досвідом, непокірні й затяті: вони зводять міст, тільки-но ми наблизимось.

– Тюренне, у тебе голос добрячий, гукни їм, що губернатор усе минуле прощає, а за те, що візьмемо, ми заплатимо. Не хочуть? Скажи їм, хай не дуріють. Бо як удеремося до них силоміць, то й пограбуємо. Он мого Роні вже нетерплячка бере. Так воно ведеться, без цього не буває.

Потім справді трохи грабували, трохи ґвалтували, а декого й вішали за добрим старим звичаєм. Нехай непокірливе містечко знає, як поводитися з новим паном. А потім у містечку лишали офіцера з жменькою солдатів, і влада короля поширювалася ще на кілька миль далі. Принц крові захищав ту владу, весь час їздячи по краю. Недбало казав він своїм друзям – Агріппі д'Обіньє і навіть молоденькому Роні: «Тебе я візьму в свою таємну раду». А коли одного дня прибув і Морней, він захотів, щоб таємна рада короля справді збиралась у Неракському замку: адже дю Плессі-Морней був державний муж і дипломат. Спочатку нагоди скликати раду траплялись не часто. Іноді, повертаючи додому, король отримував повідомлення, що на шляху пограбовано купців. Гайда чвалом туди! Хто дістане назад своє добро, охочіше плататиме податки – не те що селянин, той не викопає своїх грошей зі схованки, хоч би йому розбійники й садибу підпалили. Та однаково він буде вдячний і вірний губернаторові, що врятував йому життя, а його дочкам – честь. А по-доброму ті дочки радо приймають будь-кого з молодих панів – найчастіше самого губернатора. Батько про те часом знає, а часом і не знає. Отак діяв Анрі в невеликій окрузі – яка згодом мала стати великою, – і дбав про те, щоб настав лад, щоб люди мирно працювали і щоб та маленька округа чимшвидше знов заселилася густо.

Небо було дуже ясне, з нього лилося сріблясте світло, а вечори стояли такі тихі й теплі, коли губернатор і його радники, чи скоріше офіцери, скінчивши справи, їхали назустріч рожевій заграві, гаразд не знаючи куди. Та це ж бо й є щастя – не знати, де вечерятимеш і з котрою ночуватимеш ніч. У Луврі за всім, що не зроби, стежили підозріливі очі, а потім у передпокоях шепотілись про тебе. І Анрі тепер тим радніше навідував бідних людей; часто вони навіть не знали, хто він: у витертому камзолі з рубчастого оксамиту він мав не бозна-який пишний вигляд, а ще почав запускати борідку й носив повстяного капелюха. Грошей при собі він звичайно не мав, та й хто ж вимагатиме плату за миску капустяної юшки з гусятиною – зветься вона гарбюр – і за просте червоне вино з барила; потім, правда, їм усе ж присилали гроші з рахункової палати в По. Вбогі були від природи ближчі йому, ніж багаті; чому – він не дошукувався та навряд чи й дошукався б. Може, через їхній здоровий запах, не такий, як від короля Франції та його любчиків? І на ньому одежа бувала так само просякла потом, коли він сидів серед них. Чи, може, через круту їхню мову, через прізвиська, що вони давали кожному? Адже і йому раз у раз спливали на язик усякі прізвиська замість справжніх імен – навіть для найчесніших його слуг! Убогому небагато треба для доброго гумору, і такий самий був Анрі.

А втім, він розумів, що йому й не можна бути інакшим. По краю, де чотири тисячі пожарищ і здичавіле населення, не можна їздити пишаючись, як неприступний владар. Один такий тут був: не суворий, не жорстокий, не зажерливий, тільки пихатий, неприпущенно пихатий із простим людом, і простий чоловік за це його вбив. То була осторога для Анрі, і недарма всі бачили його у витертих штанях. Аби тільки крізь них випиналися міцні м'язи! Крім того, він сам розпустив про себе чутку, що не вміє двох речей: лишатись поважним і читати. Для простих людей поважність – це майже пиха; а хто читає книжки, той серед них чужий, хай іде своєю дорогою, і вельможні пани звичайно так і робили. А цей ні. Він живе тут-таки в цьому краю й має не тільки замки, а ще й млин і меле в ньому збіжжя, як і будь-який мельник, та його так і прозивають: «мельник із Барбасти». І люди не допитувалися, чи часто він буває на тому млині і що він там робить. Простий народ не такий цікавий. Хоч він не довіряє вченим, та йому часом досить одного слова, і він уже не дошукується, що під ним.

Король, справжній король, сповнений таємничості – а в дорогому вбранні він не був би такий. Невпізнаний, на погляд нікчемний – він однаково король. Ти впізнаєш його несподівано – і серце тобі завмирає. Якось на полюванні Анрі відбився від свого почту й натрапив на селянина, що сидів під деревом.

– Що ти тут робиш?

– А що мені робити? Хочу побачити короля.

– Ну, то сідай на коня позад мене. Я тебе підвезу до нього, та й роздивишся як слід.

Селянин сів коневі на круп, а дорогою спитав, як же впізнати короля.

– А ти дивись, котрий не скине капелюха, коли всі поскидають.

Нарешті вони спіткали гурт панів-мисливців, і всі поскидали капелюхи.

– Ну, – спитав Анрі селянина. – Котрий король?

А той відповів по-селянському хитро:

– Вельможний пане, котрийсь із нас двох: або ви, або я, бо тільки ми двоє не скинули капелюхів.

Під тими словами ховався й страх, і подив. Хоч король пожартував із селянина, але й той із належною обережністю покепкував з короля. З таких речей король повинен здобувати науку. Нехай простий чоловік випадком разом з ним не скине капелюха, нехай посидить на кінському крупі позад нього, але треба, щоб він не забував ні свого подиву, ні свого страху. Кожна така пригода починається з жарту, а кінчається наукою. Одного разу він у чудовому гуморі поїхав до міста Байона: туди його запросили на бенкет. Коли приїхав, виявилося, що столи накрито просто на вулиці, і йому довелось їсти серед усього народу й відповідати на всі запитання – і хоч як люди тислись до нього, щоб принюхатися до юшки в його тарілці й навіть до шкіряного колета, він повинен був, і сміючись, і розмовляючи тамтешньою говіркою, все ж лишатися королем, таємничим королем. Йому це вдавалося без труднощів, бо душею він був простий, тільки розумом ні. Коли він з честю виходив з такої пригоди, йому бувало легко, мов після виграного бою. А під час самої випроби небезпека забувається: пригода бавить його, й він весь віддається їй.

Біднякам він, коли заходив до них у гості, міг поскаржитись на власні клопоти й робив це зовсім як вони: і з серцем, і з гумором. Вони лаяли його лісничих, що забороняли їм полювати, – тоді він сам брав їх із собою на полювання. Вони чули від нього, який він лютий на свого намісника пана де Війяра[114]114
  Де Війяр (1509–1580) – французький воєначальник і політичний діяч. З 1570 р. був губернатором Гієнні, з 1572 – губернатором Провансу, а після смерті адмірала Коліньї став адміралом Франції і Бретані. Ворог гугенотів, обороняв Руан проти Генріха IV, згодом перейшов на його бік.


[Закрыть], якого французький двір посадив йому на шию замість старого Монлюка. Цей Війяр шпигував за ним, ніби вони й досі жили в Луврі. Місто Бордо не впускало в свої мури губернатора-гугенота, і Анрі, нездатний тут нічого вдіяти, прикидався, ніби йому байдуже. Лиш за бідняцьким столом, коли обличчя вже розчервоніються, він давав волю своїй люті й робився серед них бунтівником, як і всі тутешні протестанти, їхнє протестантство було для них зброєю – і стало зброєю й для нього. Він вірив у те ж, що й бідні люди.

По краю вешталися гугенотські банди й збирали данину незгірш за будь-які інші: щоразу спочатку пограбують церкву, потім на якийсь час від'їдуть, а через три дні, як доти їм не наготують відчіпного, вдираються в панський дім. Один такий пан поїхав скаржитися до Нерака, але губернатора не завжди можна було зразу розшукати в замку. Скаржникові сказали, що він гуляє в своїх садах над Баїзою. А ті сади тягнуться на чотири тисячі кроків – його широких кроків. Підіть, пане, пошукайте його там. Струмочки, високі дерева, все в однаковій сизуватій зелені, і верхівки змикаються над рівною, мов шнур, алеєю, що зветься «Гаренна», Сюди до парку, пане, а он місток до квітників і теплиць. Та не кваптеся так, пане, що у вас, горить? Бо ще проґавите його. Ви, пане, заглядайте в усі куточки, в кожну альтанку. Може, король Наваррський десь там сидить читає Плутарха. Але по той бік – королівський павільйон, там стоїть варта. Ви його впізнаєте по червоній ґонтовій покрівлі. Червона покрівля, а сам білий-білий, так і в воді віддзеркалюється. Тільки, пане, туди не пхайтеся, боронь вас боже! Якщо губернатор там, ніхто не сміє й питати, що він там робить і з ким сидить!

Наляканий дворянин, так нічого й не домігшись, поїхав з Неракського замку, маючи в серці злість на губернатора-гугенота. Одначе коли на третій день розбійники, як і обіцяли, з'явились по гроші, хто наскочив на них із засідки, хоч аж до останку його не бачили й не чули? Ватажка банди Анрі наказав повісити, немовби той і не був його одновірцем. А решту розбійників забрав до свого війська. Вечеряв у панському домі; господар з родиною був безмежно щасливий і зразу послав усім родичам і приятелям звістку, як його порятував губернатор-гугенот. Оце справді перший принц крові! Доведеться-таки зважати на нього, – а може, він ще й стане королем Франції, як не залишиться більше наступників трону. Та це ще хтозна-коли буде, а поки що, з ласки своєї, нехай захищає наші села від своїх одновірців. Він насамперед вояк, майстер наводити послух і ворог усіх розбійницьких банд та озброєних волоцюг. Хто з них не запишеться до жодного офіцера в загін, того карають; але хто складе присягу та ще, може, й платню отримає, а тоді втече, того чекає зашморг. І базарна сторожа нарешті знову є.