Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 41 (всего у книги 47 страниц)

Щодуху

Тільки-но він вивів полк на шлях, як на ньому ген удалині заклубочилась курява – хто ж її міг збити, як не ворог? Уже чути було й тупіт копит. Анрі звелів солдатам залягти в рові й поховатись у лісі, поки з'ясується, на кого треба вдарити. З жовтих клубів виринули перші вершники: ось вони вже зовсім близько. Нумо на них! Сам Анрі та його дворяни, загородивши своїми кіньми дорогу, похапали тих вершників за поводи. Один з них від поштовху злетів з коня і, ще лежачи між копитами, закричав щосили, ніби в великому жахові:

– Король Франції!

В ту саму хвилину хмара куряви відкрила очам усіх те, що ховала в собі: запряжену шестернею карету, форейторів, ескорт, почет; усе те мчить щодуху. Анрі вже не встигає звільнити дорогу, і карета, хитнувшись, стає. Коні, так раптово зупинені, тремтять, візничий лається, вершники зводяться в стременах, декотрі вихоплюють зброю.

– Ми свої, панове! – гукає Анрі й показує рукою на рівчак та ліс. – Я привів полк солдатів охороняти короля.

Спантеличено перезираючись, вони розступилися перед ним: «Чортяка, він дожидав нас! А ми ж їдемо від самого Парижа без передиху, ніхто не міг нас випередити, хіба що на крилах!»

Анрі сплигнув з коня, підступив до віконця карети й скинув капелюха. Крізь запорошену шибку нічого не було видно, і ніхто її не спустив. Жоден із слуг, що стояли поряд, не здогадався відчинити перед королем Наваррським дверцята. З подиву всі поніміли, й запала тиша. Анрі й сам затамував дух. У цілковитій тиші тільки він чув, що робиться в кареті, за вкритою порохом шибкою. Короля Франції душив плач.

Дуже багато промайнуло в ту хвилину у Анрі в голові, дуже багато. Але він і бровою не повів. Сів на коня, підняв руку, і все рушило: карета, запряжена шестернею, форейтори, ескорт, почет і наваррський полк, швидким маршем, легко й бадьоро. Піхота встигала за королівським поїздом, бо він уже не мчав щодуху. Перш усе скидалось на втечу – неначе король Франції без передиху втікав зі своєї столиці в найдальшу провінцію королівства. Та, власне, воно й справді так було: Анрі, хоч який сторопілий, зрозумів це. «То він приїхав до мене? Вже дійшло до того, що він шукає в мене порятунку? Ну що ж, я зроблю так, що ти про це ніколи не пошкодуєш, Анрі Валуа», – думав Анрі Наварра, їдучи поруч із каретою, з високим зворушенням у серці.

До міста під'їхали вже ввечері. Сторожа при брамі не дізналася, хто сидить у кареті, й городяни, що визирали з вікон, теж небагато побачили в присмерку. Карета, почет і полк піхоти рухалися без світла, і, загледівши попереду вуличний ліхтар, король Наваррський посилав когось погасити його. Знак зупинитися він дав перед ратушею. Коли він устав з коня, дверцята карети вже відчинились. Король вийшов з неї, зразу мовчки обняв свого кузена й зятя – і потім теж не сказав ні слова. Він і сам не усвідомлював, як прикро жадав пригорнути до себе людину одного з ним роду, хай навіть найдальшого родича, в двадцять першому коліні.

Та його тут гнітило все довкола: і сам будинок ратуші, і військо, що заповнило майдан та вулицю. З ратуші винесли лампу, і Анрі при її світлі помітив на королевому обличчі ляк і перші ознаки недовіри.

– Я піду до маршала де Матіньйона[143]143
  Де Матіньйон, Жак-Гуайон (1525–1597) – головний намісник королівського дому в Нормандії, прихильник гуманного ставлення до гугенотів. З 1576 р. маршал Франції, потім губернатор Гієнні. Пристав до Генріха Наваррського.


[Закрыть],– сказав король. Він згадав, що повинен побивати губернатора його намісником. Ні кроку із звичної, второваної стежки!

– Величносте! Маршала нема в Бордо, а залога його фортеці навряд чи впустить нас так просто. Зате в ратуші я свій. Вашу величність тут добре приймуть, і ви будете в безпеці.

Від цих безтурботних слів зятя-кузена король спохмурнів ще дужче. Він запідозрив якийсь таємний намір, якісь хитрощі – і не зовсім помилився, бо дорогою сюди високе зворушення не перешкодило Анрі думати про те, як і де йому найкраще запопасти Валуа в свої руки. І вирішив, що в ратуші, бо там хазяїн – його друг Монтень. Помітивши, куди король дивиться, він сказав:

– Мій полк тут тільки для того, щоб охороняти вашу величність.

Король пихато відповів:

– У мене є свої полки.

– Вашу кінноту, величносте, маршал де Матіньйон повів кудись світ за очі, битися з моєю.

Король знітився. В ту мить він не мав і крихти сумніву, що вскочив у пастку. Анрі це бачив, і його охопив жаль. Він хутко нахилився до королевого вуха й настійно прошепотів:

– Нащо ж ти приїхав, Анрі Валуа? Довірся мені!

І справді, на нещасному обличчі короля Франції проступив вираз полегкості.

– Накажи, щоб твої солдати відійшли, – зажадав він так само пошепки. Анрі зразу віддав такий наказ, але потай звелів своїм офіцерам, щоб з міста полку не виводили, а стерегли фортецю й були готові відбити можливий напад. «Валуа, ми не можемо довіряти один одному…» На щастя, в ту мить він зміг оголосити:

– Ваша величносте! Мер Бордо з радниками!

Четверо чоловіків у чорному стали перед королем на коліна. Один, із золотим ланцюгом на грудях, привітав його латиною – і король відзначив, що мова у нього напрочуд чиста, – а потім ще й французькою, і це сподобалося королю ще дужче, бо звичайно витончені звороти даються людям важко, а особливо південцям. Від задоволення король на якийсь час майже забув про свої страхи. Він ласкаво звелів чотирьом підвестись і нарешті ввійшов у ратушу. Дехто потім казав, що до цього змогла його спонукати тільки красномовність пана Мішеля де Монтеня.

Спадкоємець трону

Спочатку мер завів короля до найбільшої зали. Її ще не встигли як слід освітити, бо його величність прибув занадто несподівано. Тіні в далеких кутках тривожили короля, і він зажадав, щоб його відвели в невеликий, але добре освітлений покій. Тоді для нього відімкнули мерову книгозбірню. Король Наваррський наказав своїм дворянам стати на варту разом з дворянами короля Франції. Але той уже на дверях книгозбірні обернувся й голосно сказав:

– Тут, біля дверей, тільки мої!

Тоді й Анрі гукнув так само голосно:

– А мої стануть біля виходу!

Отак убезпечившись, обидва переступили поріг. Монтень хотів був лишитися з почтом; та король звелів, щоб він зайшов теж. Напустивши на обличчя похмуру усмішку, він промовив:

– Пане де Монтень, ви належите до дворян моєї палати. У цьому покої тісненько. Якщо сюди вдеруться вбивці, ми загинемо всі троє. Чи попередите ви мене завчасу про небезпеку?

Монтень також ледь усміхнувся – в тій усмішці була, може, дрібка іронії, але й безперечна відданість, – і відказав:

– Omnium rerum voluptas… В усьому нас найдужче вабить якраз небезпека, що мала б нас відстрашувати.

– У вас багато книжок, – відповів на це король, ковзнув поглядом по стінах з полицями й зітхнув. Він згадав своє письмове приладдя, зручну хутряну мантію, чернечу рясу; надівши її, він уявляв, ніби вже скінчив порахунки зі світом. А тут треба було боротися.

– Чи ж домовимось ми до чогось путнього? – спитав він, і в голосі його не чути було надії.

Його кузен і зять відповів:

– Та я не від того. – І вже був схилив коліно, але король підхопив його, підвів і сказав:

– Облишмо ці дурниці. Тобто церемонії. Кажи, чого ти хочеш.

– Величносте! Я не прошу нічого, крім ваших наказів.

– Ет, годі тобі. Кажи вже.

Король пильно обдивився стіни – чи нема там полиці, яка може повертатись на завісах. А не помітивши потайних дверей, яких боявся, власноручно пересунув одне з крісел на саму середину кімнати. Там ніхто б не міг прискочити до нього зненацька: він умів бути спритним, як хлопчак.

– Величносте, а може, це ви чогось від мене сподіваєтесь? – запитав Анрі.– По-дружньому я радий обговорити все.

– Та про це вже говорено й переговорено. Треба тільки, щоб ви самі наважились, – заявив король несподівано офіційним, навіть урочистим тоном. Анрі давно знав, про що йдеться: щоб він перейшов у католицтво. Та він пустив ті слова повз вуха і, умисно себе розпалюючи, почав різко скаржитись на свого намісника в провінції Гієнні. Маршал Матіньйон, як послухати його, був нітрохи не кращий від Бірона. Анрі приплів сюди навіть самого короля:

– Ви, ваша величносте, повинні ставитись до мене, як батько, а натомість воюєте зі мною, як вовк.

Король дорікнув йому, що він не кориться владі. Анрі відрубав:

– Я вам не заважаю спокійно спати. А сам через ваші переслідування ось уже півтора року не можу попасти в своє ліжко.

– А що ви передавали до Англії через своїх дипломатів? – спитав король, і Анрі мусив відвести погляд. Його Морней таки справді писав, що всі добрі французи з надією звертають очі на короля Наваррського, бо при теперішньому правлінні їм живеться погано, а від герцога Анжуйського нема чого сподіватись, він уже показав себе. Ну, а тепер його вже не було на світі, а більше в сердешного короля братів не лишилося.

– Пробачте мені, ваша величносте, – сказав Анрі й знову почав був схиляти коліно. Та що король його не спинив, він випростався сам. А король, здобувши цю маленьку перемогу, вирішив, що треба й далі говорити суворо:

– Невже ви справді хочете лишатися причиною всіх нещасть і штовхати королівство до загибелі?

– Тут, де влада в моїх руках, ще не загинуло ніщо, – відповів Анрі просто. Король тоді повернувся до головного:

– Ви знаєте мою умову і свій обов'язок. Невже ви не боїтеся мого гніву?

Перехід у католицтво, тільки перехід: Анрі зрозумів короля з півслова. Нехай усе в королівстві валиться, нехай воно занепадає, аби тільки спадкоємець трону був католиком.

– Величносте! – твердо відказав Анрі.– Це ви не свою думку висловлюєте. Ви мудріші, ніж ваші слова.

– Який ви непосидющий! Терпцю не стає,– розсердився король. – То на стіл сіли, то біжите через усю кімнату, вихоплюєте якусь книжку з полиці. Я ненавиджу рух, він псує гармонію.

Анрі відповів віршами Горація:

– Vitamque subdio… «Хай він, крім неба, іншого даху не має і в вічнім живе неспокої», – і поглянув на пана де Монтеня. Той уклонився обом королям з однаковою шанобою й знов випростався коло дверей, наче вартовий.

Король Франції почав ще раз:

– І оце заради такого «розкішного» життя ви так уперто держитеся свого?

– А хіба ви у вашому Луврі щасливіший? – відповів Анрі теж запитанням. – Величносте! – з притиском сказав він. – Я хочу висловити вам те, що ви, напевне, знаєте й самі: незважаючи на стільки заподіяних мені кривд, я все ж не почуваю до вас ненависті, бо ви були як віск у чужих руках. Я ненавиджу інших, а ви мій пан і повелитель. На вашому троні споконвіку сиділи тільки законні спадкоємці, жоден самозванець не захоплював його, і так було сімсот п'ятдесят років – від часів Карла Великого.

Анрі навмисне виголосив таку довгу тираду, щоб дати королю час набратись духу й нарешті сказати те, заради чого він так стрімголов примчав сюди. Король-бо хотів на злість Гізам призначити спадкоємцем трону свого кузена Анрі. «Що ж інше може бути в нього на думці після братової смерті та отого жахливого скандалу на похороні, що про нього мені розповів дорогою верхівець? Ні, Валуа, чи буду я католиком, чи турком, а ти мусиш так зробити», – думав кузен Анрі, стежачи, як міняється в короля обличчя: спочатку роблена застиглість, тоді мимовільне посіпування, а врешті гримаса невтримного гніву. Навдивовижу, до такого вибуху довела Валуа згадка про Карла Великого. Щойно землисто-блідий, король ураз побагровів, аж посинів, як, бувало, Карл Дев'ятий, коли ще був огрядний і говорив гучно. Він схопився з крісла і, стоячи, щось захарчав: голос не слухався його. Нарешті він спромігся вигукнути:

– Падлюки! – Тоді знов, уже виразніше: – Падлючий Гіз! Твердить, ніби його рід іде від Карла Великого! Ще такого я не чув, ще цього мені бракувало! Пише про це й розповсюджує свою писанину серед мого народу. Він, мовляв, єдиний справжній нащадок, а всі Капетінги[144]144
  Капетінги – династія французьких королів (987-1328), нащадків Гуго Капета. Бічними лініями Капетінгів були й династії Валуа та Бурбонів.


[Закрыть] на цьому троні були незаконні. Ну як це стерпіти, Наварро! Якийсь ошуканець із-за кордону, зовсім незначного роду, коли порівняти з нашим, посмів називати нас байстрюками, а себе – справжнім спадкоємцем французької корони!

– А ми самі до цього допустили, бо занадто довго потурали йому, – докинув Анрі тоном людини, що закликає іншу повернутися до тями. Та королю вже важко було отямитись. Із люті він аж захлинався й ковтав слова.

– Я вирвався з його лабетів і щодуху примчав сюди. Але там я зоставив своїх маршалів Жуайоза й Епернона.

«Двадцятип'ятирічні маршали, – подумав Анрі.– І в який спосіб вони доскочили маршальських титулів?»

– Вони зроблять усе, що визнають за потрібне, щоб урятувати мене від Гіза. Коли я повернусь до Парижа, його, може, вже не буде на світі.

Нараз нещасний Валуа все ж помітив, що сказав забагато – сказав кузену Наваррі, та ще й при третьому чоловікові, що мав занадто розумні очі: такі бувають у зрадників. «Де мій кинджал?» – ця думка виразно читалась на обличчі в сердеги короля: воно зробилось таке бридке, аж потемніло. І страх, і нетерплячка швидше когось убити, аби спекатись – материна кров, тривале виховання в Луврі,– все це надало обличчю останнього Валуа просто-таки тваринно-ницого виразу. Пан Мішель де Монтень, хоч і його трохи брав острах перед кинджалом, відчув глибокий жаль до короля, бо ніщо не робить людину такою беззахисною, як потьмарення розуму. Хоча він був лише скромний дворянин королівської палати, в цю хвилину виявилась його перевага над самим королем, бо він, Мішель де Монтень, ніколи не втрачав здатності мислити – навіть уві сні. Тому він дозволив собі ступити крок уперед і звернутись до короля:

– Ваша величносте! Ніколи не слід здіймати руки на своїх слуг тоді, коли ми гніваємося. Це було одне з основних правил Платона. Як він пише, лакедемонянин Харілл сказав знахабнілому ілотові[145]145
  …лакедемонянин… сказав ілотові…– Ілоти – пригноблена й безправна частина населення стародавньої Спарти (Лакедемону).


[Закрыть]: «Присягаюся богами, якби я не був такий лютий, я б тебе вбив».

Пан Мішель де Монтень добре знав, нащо навів саме цей приклад. Він-бо нагадував королю про величезну відстань між ним і будь-якою іншою людиною: чи то скромним дворянином, чи навіть герцогом Гізом. Слуга не може образити пана, а пан не може мститися слузі. Хоч у цьому прикладі були й лестощі, але він не суперечив правді й схиляв до стриманості; тому Монтень його й навів. А втім, гуманіст досяг цим навіть більшого, ніж хотів. Король повернувся в кріслі всім тілом, припав чолом до високої спинки, і по його плечах було видно, що він ридає. Тепер його туга виливалась безмовно, бо в ній було не тільки страждання, а й розрада, заспокоєння, полегкість. Тому він і повернувся спиною до Анрі й Монтеня, не думаючи про те, що вони ж таки можуть його вбити, і мовчки лив сльози. Він уже не боявся нікого.

Коли він повернувся з того внутрішнього усамітнення до дійсності, в нього були червоні очі й по-дитячому жадібний, нетерплячий вираз обличчя.

– Кузене Наварро, а ти знаєш, це ж ми з тобою вже десять років не бачились!

– Відколи я вислизнув з ваших пазурів? Невже справді десять років? – хутко перепитав Анрі, і обличчя в нього теж зробилось невинне, як у кузена Валуа.

– Десять років, як один день… – промовив той. – Я вже й не пам'ятаю, як вони в мене проминули. А в тебе?

– В турботах життя?.. – відповів Анрі якимось невпевненим, наче запитливим тоном. І похитав головою.

Кузен Валуа вхопив його за руку, палко стиснув її й шепнув:

– То все була помилка. Ти ж розумієш? Помилка, засліплення, нещасливий збіг випадковостей.

Так виправдовується людина, яка з подивом збагнула, що її життя змарноване.

– Кузене Наварро! Невже так неминуче мало бути? Уяви собі одне: вона… вона сама не додумалася б до Варфоломіївської ночі.

Анрі, теж у подиві, почав пригадувати:

– Вона ж добре знала, що Гізи можуть стати небезпечними тільки після Варфоломіївської ночі. Вони продадуть королівство Іспанії: це вона сама мені сказала. Але вона мусила так учинити, хоч і знала, що це нерозумне діло. – «А це і є справжня дурість», – додав він подумки. – Я тобі признаюся, – зашепотів він на вухо кузенові,– що я її ненавидів страшенно: як за власне нещастя, так і за ті великі й безглузді перешкоди, що їх вона весь час громадила перед добробутом нашої країни.

– А що вона зробила з мене! – так само пошепки відповів кузен Валуа. – Як я її за це зневажаю!

Обидва вмовкли, раптом усвідомивши, що говорять про пані Катрін, наче про небіжчицю. А тим часом ця криводушна жінка була ще жива, і зло, яке вона пустила у світ, розходилося далі вже само, на власних ногах. Кузени знову наштовхнулись на той факт, що вони – супротивники і що їх настроєно один проти одного. Бо після таких дружніх перешептів вони знов збились на докори.

– Я ж не вимагаю від тебе нічого, Наварро, тільки перейди в католицтво, щоб я міг оголосити тебе спадкоємцем трону.

– А я запропонував би тобі союз, якби був певен, що в тебе вистачить твердості, Анрі Валуа.

– Ну, а ти – звідки ти черпаєш таку непохитну твердість, Анрі Наварро? Не зі своєї віри, ні, але звідки ж тоді, ось що я хочу знати! – Так допитувався Валуа, пригнічений тим, що не знає, як же самому здобути силу опиратися всім і йти прямим шляхом.

– Ваша величносте! – почав Анрі вже іншим тоном. – Я боротимусь за те, щоб усі виявляли перед вами належний послух, і каратиму всіх, хто інтригує проти вас; я готовий віддати себе й усе, що маю, на службу вам, на виконання ваших наказів. У мене нема палкішого прагнення, ніж урятувати трон. Адже після вас я стою до нього найближче.

Так може промовляти тільки правда. І коли Анрі став на коліно перед королем, той не спинив його. Та й він зробив так зовсім не для годиться. Підвівся він тоді, коли встав із крісла й король. Він відчував, що зараз буде сказане вирішальне слово, і його треба було вислухати стоячи. А король заговорив, наче звертаючись до багатолюдних зборів:

– Сьогодні я визнаю короля Наваррського своїм єдиним законним спадкоємцем.

По цих словах він схопився за серце й ступив крок назад, наче похитнувшись від млості. Адже він оголосив своїм наступником у цьому католицькому королівстві протестанта! Він накликав на себе таку люту ненависть Ліги, що тепер вона могла не зупинитись і перед убивством. Це був найвідважніший вчинок у його житті.

Потім король, звернувшись до мера Бордо, звелів йому добре запам'ятати щойно почуте – на той випадок, коли з ним, королем, станеться якесь нещастя, перше ніж він зможе повторити свою постанову перед двором і парламентом.

Пан Мішель де Монтень відповів:

– Так. Обіцяю. – І вже не цитував античних авторів. Він зовсім забув про них за тією новою наукою, яку дала йому ця година, пробута з королем і його спадкоємцем. Чи, краще сказати, вона в такий спосіб підтвердила вже відоме йому, що воно стало ніби новонабутим знанням.

Наслання

Через кілька днів, уже в Парижі, король сидів у себе перед каміном і дивився у вогонь, ніби не чуючи, про що гомонять придворні. Його фаворитів Шуайоза й Епернона там не було: поки король їздив на південь, вони, замість убивати Гіза, порозумілися з ним. Зате був там Гізів брат, товстун Майенн, що вже мав титул герцога дю Мена. З самого ранку король збирав відвагу, щоб у присутності члена Лотарінгського дому вголос повторити те, що він постановив і оголосив у Бордо. Минала остання пора: ще година, і Гізам, напевне, привезуть цю звістку їхні власні гінці. Придворні в покої згадували ім'я королевого брата, розмовляли про його хворобу й дивовижну смерть, яку спостерігали вже втретє: адже й два його старші брати помирали так само. Ніхто більш не зважав, що король чує ту розмову, хоч можна було гадати, що і його чекає такий самий кінець. Та для одних короля вже не існувало, дарма що вони бачили його перед собою. А інші підтримували таку розмову навмисне, аби підлеститись до герцога дю Мена. Та раптом король обернувся від каміна до них. То був один із його хлопчачих рухів, викликаний страхом; безтурботним тоном, що мав свідчити, про впевненість, він сказав:

– Ви клопочетеся про мертвих. – Тоді перебіг допитливим поглядом по всіх, обминувши тільки товстуна, хоч його черево найдужче лізло в очі.– А я думаю про живих. Сьогодні я оголошую короля Наваррського своїм єдиним законним спадкоємцем. Він дуже здібний державець, і я до нього щиро… – Все це він вимовив одним духом, та й далі говорив не спиняючись, щоб якось пом'якшити чи навіть затерти оте єдине небезпечне речення – про спадкоємця. Але так не вийшло: відразу знявся невдоволений гомін. На короля посунуло обтягнене лискучим шовком черево. А він торохтів ще безтурботніше: – Я до нього щиро прихильний і знаю, що й він мене любить. Він трошечки норовистий. Часто викидає коники, але й до діла здатний. Я вже пересвідчився, що вдачею ми подібні й зможемо поладнати між собою.

– Та він же протестант! – визвірився на короля Майєнн.

– Я йду до свого кабінету, – сказав король і підвівся. Придворні розступились, даючи йому дорогу. Дверей за ним ніхто не зачинив, усі дивились йому в спину. А Майєнн розкричався на всю горлянку:

– Гугенота спадкоємцем? Це тобі боком вилізе, Валуа! Самому вже нема чого втрачати, так забагнув корони роздаровувати!

Король чув те все: він ішов через сусідню кімнату неквапом, стримуючи себе, щоб то не була видима втеча. А вони саме для цього й дверей не причинили. Декотрі вистромлялися з них, щоб першими побачити, чи не надумав він чого небезпечного. Обережніші подалися за ним. А Майєнн розпинався.

– Треба напустити на нього папу! – пронизливо верещав він. – Ми відлучимо цього Валуа від церкви! – І зразу верещав зовсім протилежне: – Вистрижемо йому тонзуру й замкнемо його в монастирі!

Всі почали кланятись товстунові ще нижче, ніж звичайно, величаючи його «князем віри», – такий титул вигадав собі Майенн, щоб бодай чимось перевершувати свого брата Гіза в очах простого народу й шановних городян. А втім, панове з Лотарінгського дому тримались один одного, принаймні поки не перемогли остаточно. Але кожен мав надію після перемоги відняти в другого її плоди. Майенн порадився не з братом, бо того й не було в Парижі, а з герцогинею де Монпансьє[146]146
  Герцогиня де Монпансьє, Катерина-Марія (1552–1596) – сестра Анрі Гіза, запеклий ворог Генріха III і, можливо, одна з організаторів його вбивства. Разом з іншими керівниками Паризької ліги брала діяльну участь у готуванні повстання парижан проти королівської влади 12 травня 1588 p., що ввійшло в історію під назвою Дня барикад.


[Закрыть], їхньою сестрою, і Ліга відразу вислала народ на вулиці. Там його обробляли промовці, там він читав плакати й сам, збурений, писав свої думки на стінах будинків. Хоч би що зробив Валуа, він програє. Якщо він не попросить допомоги в Наварри, він пропащий. А як прийме ту допомогу, тоді він пропащий і поготів, бо ми скажемо, що він і сам гугенот. Нехай іде в ченці – та він ніколи ні на що інше й не годився. Отаке писали парижани на стінах і кричали одне одному в роззявлені роти.

Усе йшло так, поки герцог Гіз був на полюванні. Він виїхав з міста навмисне. Повертаючись, він почув перші новини, але вже не міг примчати так швидко, щоб перешкодити сестрі виголошувати промови з балкона її палацу й розпалювати студентів. Коли він нарешті приїхав, вона щойно закінчила один такий запальний виступ і почала другий – цього разу перед самим королем.

Герцогиня де Монпансьє, висока, дебела жінка, в портшезі прибула до Лувру, немов уже настало її царство. Варта, побачивши її, злякано розсипалась – такий у неї був вигляд: розпатлане волосся, грізний орлиний ніс, жорстокі очі, в руці нагай – і скрізь на ній блищали самоцвіти, навіть на нагаї. Вона зажадала, щоб викликали короля, а що всі слуги розбіглися перед нею, то врешті він сам вийшов до неї зі свого покою.

– Пані, я міг би звеліти, щоб вас кинули в Бастілію.

І герцогиня незчулась, як він вирвав у неї з руки нагай і жбурнув його в куток.

– У мене є ще ножиці! – завищала фурія, й показала їх королю. Ножиці були золоті й висіли в неї на поясі,– Я ношу їх недарма! – додала вона, пронизавши його кровожерним поглядом.

Король знав, яке призначення в тих ножиць: вистригти йому тонзуру. Він відказав:

– Пані Ліга – ще сердитіша дама, ніж ви, герцогине. Але і їй не пощастить постригти мене в ченці.

Герцогиня зареготала, мов божевільна.

– Величносте, ви ж неспроможні задовольнити жодної жінки. Франція ніколи не належала вам і пані Ліга теж, а я й поготів.

Вигукуючи ті слова, вона махала ножицями в нього перед носом. І зненацька він вихопив їх у неї, а ще за мить уже держав у пальцях локон, зістрижений з її гарної, буйноволосої голови. Герцогиня перелякано вмовкла, а король сказав:

– Пані, цей кучерик я залишу собі на згадку про ваші відвідини.

– Звідки це у вас узялося стільки відваги? – спитала герцогиня, що вже почала приходити до тями й виразно розгледіла короля. Бо досі вона, хоч і стояла віч-у-віч з ним, бачила того як в імлі, мов сонну примару. – Що це на вас набігло?

Король не відповів їй. Він знизав плечима і вже хотів був іти до свого покою. Та що всі двері стояли навстіж, він побачив, як у найдальші вбіг герцог Гіз. Король похолов, одначе не кинувся навтікача, а тупнув ногою і якомога владнішим голосом покликав варту. З усіх боків назбігалося людей; показався нарешті й маршал Жуайоз. Але Гіз, що підійшов тим часом, засапаний, почав запевняти короля в своїй відданості. Він твердив, ніби наказав своїм солдатам нещадно розганяти народ, і взагалі корчив з себе ревного слугу. Та король перебив його:

– А чого це Сеною підвозять стільки бочок? Може, підпоювати народ, щоб він щодня веселився так, як сьогодні? А з порожніх бочок потім можна буде спорудити барикади!

Валуа говорив погрозливо, це був зовсім не той слабодух, яким його знали всі. Певна річ, бочки справді могли придатися для спорудження барикад, і Гіз це знав краще за будь-кого, але тепер, при погляді на короля, таке діло здалося йому вкрай невчасним. Звичайно, герцог володів собою краще, ніж його сестра, й був розумніший за кардинала Лотарінгського, який у ролі «князя церкви» претендував на право постригти короля в ченці. На сестру, яка, зачувши про бочки, знов почала вимахувати ножицями, герцог суворо нагримав. А втім, цей грізний жест, що його вона повторювала надто часто, вже робився смішний – особливо в порівнянні з поведінкою короля, просто-таки величною.

– Пані! – закричав герцог. – Ваша щира відданість святій церкві засліплює вас. Ми всі – слуги короля, що незабаром піде війною на єретиків. Податки на військо він уже збирає, а це головне. Нам-бо загрожує вторгнення німців у Францію – гугеноти знов їх накликали. – Тоді, обернувшись до короля, додав: – Ваша величносте! Я віддаю на службу вам свій меч і ручуся, що всі ваші вороги загинуть.

Ці останні слова він проказав ще раз, особливо наголосивши на слові «всі»:

– Всі ваші вороги, величносте! – Так Гіз примушував Валуа нарешті почути, за чию саме загибель він ручиться. – І король Наваррський! – сказав він навпростець, пильно стежачи за виразом ненависного обличчя. Та король тільки насупив брови й стиснув губи. І Гіз усе зрозумів. Він попрощався, взяв сестру за руку й вийшов з нею.

– Не корч із себе фурії! – злісно просичав він їй у потилицю.

Анрі Валуа, мов у сні, дивився вслід їм. «Анрі Гізе, який я був колись заворожений тобою! Мені вже уявлялося, що я твій бранець і ти входиш до мене з нагаєм. То було якесь хворобливе наслання, мушу визнати, але я його вже відігнав далеко. Стережись мене, Анрі Гізе! Бо тепер я маю друга. – Дивлячись у спину ворогові, він зачудовано думав про друга – майже так, як жінка думає про коханого. – Ну, Наварро, чи вистачило у мене сьогодні твердості? Чи був я твердий, як ти?»

А перед очима в нього ще віддалялась ворогова спина. І враз у нещадному королі взяла гору його власна натура – бо ж досі він, скільки ставало сили, наслідував натуру свого нового друга.

– Жуайозе! – прохарчав він. – Визволи мене від отого он!

На ті слова молодий маршал поблід і мовчки відвернувся до стіни. Досі король ще не мав доказів фаворитової зради; і ось тепер вона відкрилась – напівзрада, огидніша, ніж зрада до кінця. Король вийшов геть, а добувшись до свого покою, впав у знемозі, бо його знесилила ця навала почуттів: вони були занадто бурхливі, як на його вдачу, і звідав він їх за один вечір більше, ніж можна.

Коли стало відомо, що тиран захворів, городяни почали казати, що він уже не встане, і на вулицях танцювали з радості. Тепер скоро кінець кометам, чумі й усім іншим лихам, у яких буває винен поганий державець, а насамперед – кінець податкам. Простий народ і шановні городяни мусили вивертати кишені, щоб священна Ліга дістала змогу раз і назавжди впоратися з гугенотами. А невдоволення народу, викликане воєнними видатками, вона спрямовувала на Валуа. Бідолаха оборонявся, як міг. Насамперед він ще раз почав переговори з Наваррою, щоб той перейшов у католицтво, – тоді вони вдвох дали б раду цій фурії Лізі. До речі, тоді й Наварра втратив би трохи на силі, і король нарешті став би єдиним володарем свого королівства.

Валуа справді не міг зрозуміти, чому його друг так уперто відмовляється зробити йому таку невеличку приємність – перемінити віру. Він так палко жадав цього, що не помічав, чого воно коштуватиме другові: поваги до себе й довіри його відданих прибічників. Тому, хто зрадив одних, не вірили б і другі, до яких він перекинувся, і не сприяли б йому; та й сам Валуа дуже скоро почав би ставитись до нього з погордою. Вже й тепер він пропонував Наваррі за перехід у католицтво головним чином гроші. Правда, в цьому не було нічого незвичайного, бо й переконання мають свою ціну; зате не продається чеснота, оселя якої – знання. А якраз вона мала перевагу в неракській раді.

– Зміцнімо свою силу, тоді король нас поважатиме, А як поважатиме, то й покличе. І в спілці з ним ми скрутимо в'язи нашим ворогам.

– Згоден! – вигукнув Анрі.

За останнім разом Валуа послав до нього свого другого фаворита – Епернона, від якого сподівався, що той іще вірний йому й навіть любить його. Жуайоз уже тоді був нічого не вартий для короля – хоча ще так недавно він називав його своїм сином, дав йому герцогство й одружив з королевиною сестрою. Бувають такі слабодухі люди, що не вміють міцно триматись ні за кого, а навпаки, самі швидко й безповоротно відкидаються від інших. Тепер зрадник, якби й захотів, уже б не зміг загладити своєї провини. Ним уже пожертвувано, хоч він про це ще не здогадується. Жуайоз бадьориться, величається, пишається розкішним військом, яке щодень зростає,– більше високих імен, славних гербів, дорогих коней, панцерів із щирого срібла, ніж коли бувало в будь-якому королівському війську; а вести його в бій має двадцятип'ятирічний маршал, обранець щастя.

Король усміхається до нього, а сам думає: «Бундючся, поки ще можна. Наварра сильніший за вас, – я знаю це з перших рук, бо його люба жіночка, моя сестра, вельми охоче виказує мені його таємниці. Вона хоче, щоб я поміг їй грішми й військом проти її коханого мужа – вона його так ненавидить, що тільки я можу зрозуміти ту ненависть, бо ми з нею однієї крові. Я добре робитиму, не даючи Наваррі перепочинку, – але й Лізі також. Посилатиму своє військо то проти одного, то проти другої, і навіть під проводом тих самих маршалів: то Матіньйона, то Майєнна. Найрадніш я послав би Гіза, щоб Наварра всипав йому; але він, на жаль, занадто хитрий. Воліє виганяти з країни німців, чорти б його вхопили. Зате й він не зможе доскочити до Наварри – а я ж не хочу, щоб мого друга Наварру спіткало щось погане. Але так само не хочу я, щоб він знищив моє військо. Усі справи в мене переплутались, та це їхня провина, а не моя».