Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 47 страниц)

– Щоб я ненавидів тебе, Наварро? Чи не за те, що ти тут корчив блазня замість мене? Я колись тобі сказав, що ти цілком можеш заступати мене. Це не такий великий гріх, як те, що зробив я: мавпував духа.

Запитання: чи блазень не пам'ятає однієї образи? Її завдано йому під час святкової процесії, під музику, в яскравому світлі. Відповідь: так, він пам'ятає. Йшлося про те, що колись Анрі вкусив блазня за щоку. Але жоден з них тепер не назвав цієї пригоди, такої інтимної, своїм ім'ям. Запитання: чи блазень, пам'ятаючи ту образу, не робив наказаного йому з особливою радістю? Відповідь – глухим і хрипучим голосом: він ще ніколи нічого не робив з радістю – тільки з належним смутком, не забуваючи про кінець. Власний його кінець уже близько і буде жахливий.

Тоді вони відв'язали його й пішли.

Анрі ще сказав обом своїм давнім друзям:

– Оце такий був той дух, що від нього ви принесли мені запрошення, і ось яка мене чекає нагорода, коли я вас послухаюсь.

І відпустив їх, присоромлених.

А третьої ночі після цієї пригоди з блазневої кімнати почули жахливий крик, і коли відчинили двері, то побачили, що блазень лежить долі зі скрученими в'язами. Що з ним сталося, зрозуміли всі, кого якось дотикалась історія з фальшивою появою духа, – тобто сам король, який, можливо, знав про блазневу смерть аж забагато, змовники і д'Ельбеф. Тільки Анрі лише згодом довідався, як справдилось лихе передчуття блазня. Того вечора Анрі лежав у ліжку: він, як уже не раз, занедужав на недовгу, але сильну гарячку, причин якої не міг з'ясувати жоден лікар, бо ті причини, певне, були не фізичні, а духовні. Біля нього сиділи д'Арманьяк і Агріппа д'Обіньє, що його покликав перший камердинер. І ось, нахилившись до подушки свого пана, д'Арманьяк розчув дивні слова. Тоді й Агріппа прислухався, і обидва почули, що Анрі співає тихенько, але виразно: «Господи боже, спасителю мій, день і ніч волаю я до тебе».

Хворий у маренні співав і далі; не всі слова вони дочували, але то був псалом вісімдесят восьмий. Ось він проспівав рядки:

«Друзів моїх віддалив ти від мене, ти зробив мене відворотним для них. Я нидію в полоні й не можу визволитись».

Тоді вони вхопили його за руку й тримали, поки він доспівав до кінця псалом синів Кореєвих[102]102
  …псалом синів Кореєвих… – Із псалмів, зібраних у біблійному «Псалтирі», більшість приписують легендарному іудейському царю Давидові, а невелику частину – Асафові, синам первосвященика Корея та ін.


[Закрыть] про безсилля знедолених. Нехай їхній любий владар не думає, що господь відкидає його душу й відвертає лице своє від нього. Нехай він і в годину слабості знає, що друзі, ближні та рідні не кидають його через його недолю.

Отак Анрі помирився й знов порозумівся з давніми друзями. Власне, тоді й почалась його втеча.

Втеча

Одного дня він щез – спершу тільки для спроби, подивитися, що ж буде. Весь Лувр сколотився. Королева-мати спитала д'Обіньє, де його король. Анрі просто сидів у себе в кімнаті, та д'Обіньє не сказав їй цього. Дворянина, що мав його стерегти, послали на розшуки. Вони, звичайно, були марні, а Анрі дістав осторогу. Наступного тижня він спробував загаятись на полюванні й повернувся аж тоді, коли в замку знялась велика тривога. За два дні перед справжньою втечею він і не ночував у Луврі, а з'явився аж до вранішньої відправи в каплицю, у чоботях з острогами, і, сміючись, пояснив, що привів утікача: йому, мовляв, тільки хотілося присоромити їх величності за їхню зайву недовіру – до нього, кого їм довелось би скоріше проганяти, бо інакше він би вмер біля їхніх ніг, а не покинув їх! Потім дуже дивувалися з такого хитрого викруту – але скільки довелось йому впокорюватись, поки він цього навчився!

А друзі квапили його. Тепер вони могли говорити з ним відверто – їхній володар дозволив їм, щоб і їх потішити, й самому повправлятися в терпінні. Вони й користалися тим дозволом і нанизували довгі низки чудових слів, бо ж і Агріппа, і дю Барта вірили в силу й тривкість слів, які для рішучих сердець рівнозначні вчинкам і, якщо їх записати, обіцяють нам посмертну славу. Вони у вічі казали своєму королю, що він грішить проти власної величі, що він сам винен у тих образах, які йому доводиться терпіти. І якщо він навіть воліє все забувати, то винуватці нічого не забудуть і ніколи в світі не повірять, ніби він забув Варфоломіївську ніч!

– Ми, вельможний пане, хотіли вже вирушити без вас, та почули, як ви співаєте псалом. А якби нас не було з вами, то ви й самі розумієте, що руки інших слуг не наважились би відштовхнути отруту й ніж, а скористалися б ними.

– Отже, ви хотіли покинути мене напризволяще? – спитав він, аби дати їм жадану нагоду для дальших доброчесних і мудрих слів. – Ви зробили б так, як Морней. Бо ви, давні друзі, всі однакові. Морней якраз перед Варфоломіївською ніччю встиг утекти до безпечної Англії.

– Ні, величносте, не так. Він уже не встиг, тільки ви про це не дізнались, бо надто довго не хотіли чути звісток від ваших давніх друзів, не бажали й слухати, коли ми наважувались ремствувати.

– Ваша правда, і я повинен вас перепросити, – відказав він розчулено й дозволив їм розповісти про всі пригоди їхнього товариша дю Плессі-Морнея, хоч знав про ті пригоди краще за них. «Що ж ти вдієш, коли мої друзі хочуть мати наді мною перевагу й знати щось невідоме мені – спочатку про мене самого, тоді про інших моїх друзів». Отож Анрі голосно дивувався, слухаючи, як відважному й кмітливому Філіппові довелося пробиватись крізь зграю душогубів, що якраз обнишпорювали одну книгарню, чи нема там вільнодумних книжок, і замордували самого книгаря. З гордості Філіпп, від'їжджаючи, не взяв належних паперів, проте добувся-таки до Англії, країни емігрантів, і там, не питайте вже як, дочекався, поки оголосили мир і амністію. Далі він їздив до німецьких князів, переконуючи їх напасти на Францію, – одно слово, жив життям гнаного дипломата, якщо не бездомного змовника. Анрі, хоч не почув нічого нового, все ж глибоко замислився. «Скільки тривог, Морнею! Яка ревна служба! Яка чеснота! А я був у полоні й навіть майже хотів лишитися бранцем».

Отоді друзі нарешті несамохіть висипали головне. Панове Сен-Мартен-д'Англюр і д'Еспальонг теж кваплять вирушати! Агріппа й дю Барта, посилаючись на цих ґречних дворян, ще не знали, хто вони такі – ці найхитріші з усіх шпигів. Анрі й тепер не розкривав їм цього, а то вони б, мабуть, викликали зрадливців на двобій – і знов усе б на якийсь час розладналось. Зате він порадився зі своєю довіреною людиною, паном де Ферваком, – воїном, уже не молоденьким, прямодушним і скромним. Той щиро порадив йому більш не марнувати часу й вирушати негайно. Що там шпиги! Він сам береться збити їх з пантелику, щоб вони згубили слід утікача! Упевненість цього чесного чолов'яги здалась Анрі добрим знаком. І третього лютого він пустився в дорогу.

Спершу відбулось одне прощання і остання комедія – і те, й те з членами Лотарінгського дому. Анрі підстеріг д'Ельбефа, коли той ішов сам-один, ступив назустріч, мовчки глянув йому в очі, і д'Ельбеф усе зрозумів. Він завжди вмів передати й збагнути найголовніше без жодного слова чи знаку. В небезпеках він сам опинявся поруч, темні справи прояснював, розгадував людей, обертав на краще всі непевні пригоди. А для себе не жадав ні довіри, ні обізнаності з усіма справами, ні врочистого підтвердження їхнього союзу. Все це розумілося само собою. Д'Ельбеф завжди був де треба, начебто нічого не давав і нічого не вимагав. Він добре захищав володаря своїх помислів, але нікого тим не зраджував – особливо свій дім. Людина з роду Гізів не може їздити по країні з королем Наваррським і битися за нього в боях, поки той не стане королем Франції. Це добре розуміли обидва – і д'Ельбеф, і Анрі. І тепер, коли Анрі несподівано ступив назустріч д'Ельбефові, у обох блиснули на очах сльози й затремтіли губи, і лиш кілька слів спромоглись вони, затинаючись, вимовити в цю останню хвилину. І зразу розійшлись.

А комедію було розіграно коштом герцога Гіза-Мордоріза. Цього Голіафа й ідола парижан цілий ранок морочили – а навіщо, власне? Анрі рано-вранці прибіг до нього в спочивальню, кинувся на ліжко й почав вихвалятися, що тепер його нарешті зроблять генеральним намісником у всьому королівстві – сама пані Катрін пообіцяла! Як сміялися всі, хто був у спочивальні, коли Гіз одягався! А жартун не хотів й на хвилину відійти від великого герцога, і той урешті запропонував:

– Ходімо на ярмарок, там комедіанти витинають штуки, побачимо, чи хто з них може з тобою позмагатися.

І, справді, вони пішли туди. Один уже знову був у чоботях з острогами і будь-що-будь хотів, щоб другий поїхав з ним на полювання, лестив йому, липнув до нього, рівно вісім хвилин не пускав з обіймів – і то привселюдно. Герцог того дня мав справи в своїй Лізі й на полювання поїхати не міг, урешті Анрі мусив дати йому спокій. Тоді він поїхав сам.

Полювання на оленя – рідкісна втіха, нею не можна нахвалитись. Та Санлійський ліс далеко, доведеться там переночувати, а оленя вполюємо завтра й вернемося аж пізно ввечері. Хай ніхто не тривожиться через короля Наваррського! Це каже сам Фервак.

– Я ж його знаю, він радий, як хлопчисько, що ночуватиме у вуглярській хатині. А я зостануся тут, поклопочуся впольованою птицею.

Насправді Фервака залишили стежити, що діятиметься, коли стане очевидно, що Анрі втік. Він мав посилати гінців зі звісткою, яким шляхом рушила погоня. Цієї умови він дотримав вірно й першого верхівця відіслав, тільки-но в Луврі знявся переполох. Король Франції висловив побоювання, та мати заспокоїла його: вона і її Королик одне одного не покинуть! Невеличкі запізнення вона йому радо вибачатиме. Хіба не видно було вчора ввечері, як палко він був закоханий у Сов – та й не тільки в Сов! О, його тримає у нас багато що!

Під кінець другого дня – суботи – пані Катрін і сама вже не витримала. Вона звеліла покликати дочку, і Марго в присутності брата-короля довелось пояснювати, де її чоловік. Вона заявила, що не знає, але її обсипало жаром. Заводилося щось схожо на родинний суд – такий, як не раз вершили над нею за часів її брата Карла. Як це вона може нічого не знати, гостро сказали їй: адже він перед своїм від'їздом провів ніч із нею! Та це так, але вона нічого не помітила. Справді? Він ні про що з нею потай не радився, нічого їй не доручав і навіть пошепки ні в чому не признавався на подружньому ліжку? В тьмяних материних очах уже ледь замигтіли зловісні іскорки, і нещасна, простягши до неї свої гарні руки, відчайдушно закричала: «Ні!» І те слово не було брехнею – щоправда, саме тільки слово, бо Марго й не потребувала, щоб її коханий владар щось їй казав, у чомусь признавався: вона сама відчувала, що його час настав.

Якось раніш Марго, не вагаючись, виказала свого коханого владаря матері – щоб відвернути лихо, як гадала вона. Одначе тепер ніхто вже не зміг би спинити того, що давно достигло, – то чому це мала робити вона? Мати не знімає на неї руки – а зробила б це напевне, якби було за що. Але тут є тільки те, що вже сталось і з чим треба змиритися. Навіть більше – те, можливість чого вже потай припускали, а тепер воно здійснилось явно. І тому згодом, коли король лягав спати і Фервак прийшов покаятися йому у всьому, він хоч і був уражений, проте не розлютився. Фервакова сповідь була не прилюдна. Він більш як півтори години не відводив губ від королевого вуха. А король забув, що треба діяти, не віддав ніяких наказів, тільки сидів, слухав і навіть не помічав, що хтось весь час чухає йому п'яти.

Фервак вважав, що повівся з Анрі чесно. Особисто перед королем Франції він не почував ніякого обов'язку, бо той його не любив і не призначав на високі посади. Фервака прив'язували до трону давній послух і вірність, і він ніколи б і не порушив їх. Він, мовляв, зовсім випадково якось застукав Анрі з д'Ельбефом і враз опинився перед необхідністю або заарештувати всю компанію змовників, або ж приєднатися до них – а так, очевидячки, зробив навіть один дворянин з Лотарінгського дому. Як він бачив, багато що промовляло на їхню користь, насамперед властива їм доброзвичайна поміркованість, що ні для кого, а отже, й для нього самого не могла стати небезпечною. Їхні задуми варто було повернути на кращий шлях, а це якраз могла зробити своєю участю людина такого духу і такого гарту, як Фервак; тому він і став відтоді довіреною особою, посередником, утаємниченим, як ніхто, в усі справи, але, не забуваючи про свою власну силу й мужність, не раз думав: «Нічого в них не вийде, я зі своїми солдатами вмить упорався б з ними, порубав би десь у лісі або потопив у трясовині». Як воїн, чоловік уже не молоденький, прямодушний і скромний, Фервак не міг інакше уявити собі кінця «політиків», чи то «поміркованих». А вони взяли та й справді втекли.

Тоді Фервак вирішив, що без нього вони розпережуться й тільки нароблять шкоди королівству. Головний доказ – те, що Наварра так невдячно повівся з ним: не сказав йому про втечу, а покинув тут. І він довго боровся з самим собою, поки взяли гору давній послух і вірність і змусили його признатися в усьому. Тільки-но дійшовши до такої постанови, Фервак, коли король лягав спати, пробився до королівського ложа – що при такій могутній статурі йому неважко було зробити, – попросив короля довірчо вислухати важливе повідомлення й зразу почав:

– Служачи вашій величності, я вплутався в одне діло, що суперечило всій моїй дотеперішній вірності трону, зате я тепер, на щастя, маю змогу віддати зловмисників у ваші руки. Для себе я не прошу ніякої нагороди. Але в мого сина є маєток, обтяжений боргами, і його можна збільшити, прикупивши землі.

Отакий був цей Фервак. Згодом, ставши маршалом і губернатором, він іще служив Гізам – поки вони платили, звісно, – а врешті продав свою провінцію королю Анрі, чи то Генріхові, Четвертому. Перед смертю він написав урочистий заповіт, який мали читати всі; і попрощався з цим світом, переконаний, що в кожну хвилину свого суворого й чесного життя робив саме те, що було тоді найпотрібніше для загального добра.

Та один чоловік угадав, про що шепоче Фервак на вухо королю. Той чоловік був Агріппа д'Обіньє – він теж лишився в Луврі відводити очі: адже Наварра без своїх гугенотів не втече! Увечері, коли зачиняли браму, він перестрів зрадника на вулиці, здер з нього личину й виставив на ганьбу. Так принаймні здається такій людині, як Агріппа, коли така людина, як Фервак, не знаходить слів для відповіді й тупо мовчить. Нарешті прямодушний і скромний воїн усе ж таки знайшов слово, та Агріппа, що вже побіг геть, не почув його.

– Перодряп! – буркнув Фервак.

То були марнісінько втрачені хвилини. А кожна з них дорогоцінна, бо хоч який приголомшений був король, а погоня вже сідлає коней. Агріппа біжить до Роклора[103]103
  Роклор, Антуан де (1544–1625) – французький полководець, маршал Франції. Брав участь у боях під Монконтуром, Кутра, Арком та Іврі. Вважають, що він належав до тих наближених Генріха IV, які сприяли його переходові в католицтво.


[Закрыть], дворянина-католика, якому він довіряє, і то слушно. На коней – і вдвох учвал під зорями! Коло Санлі вони знайшли свого короля: той із самого ранку ганявся за оленем, а тепер уже ніч.

– Що скоїлось, панове?

– Ваша величносте, король знає все. Фервак зрадив! Шлях до Парижа – шлях до смерті й ганьби, а всі інші – до життя й слави!

– Не треба мені цього розказувати, – відповів Анрі красномовному поетові.

Насправді ж, якраз навпаки, дуже добре, що йому так сказано, і варто подякувати за те, що зрада відрізала йому дорогу назад. Бо інакше – хтозна, як воно було б. За двадцять годин шаленого гону можна забути багато. До Парижа вів звичний шлях, і кайдани там уже знайомі. Нові, може, будуть важчі. Давні товариші по зброї, до яких він повертається, сподіватимуться від Анрі такої самої сліпої запеклості, яку вони зберігали весь цей час. А він у Луврі чимало навчився. То чи не краще перекласти вирішення на долю – може, вона сама не пустить його назад? Аж ба, так воно й сталося! Їдьмо.

Невеличкий загін – усього, з Роклором, д'Обіньє і д'Арманьяком, десятеро дворян, – вийшов з корчми. Хазяїн присвічував їм. Виходили вони по одному, і Анрі тихенько казав кожному:

– Серед вас є два зрадники. Дивись, кому я покладу руку на плече!

Першому він поклав руку на плече панові д'Еспальонгу й сказав:

– Я забув попрощатися з королевою Наваррською, їдьте назад і перекажіть їй: хто чесно держиться мене, той ніколи про це не пошкодує.

Те саме Анрі зробив з другим шпигом – його він послав до короля Франції, доручивши переказати: «На волі я служитиму йому краще». Обидва, побачивши, що їх викрито, кинулись на коней. Решта дворян захвилювалися:

– Отямтесь, ваша величносте! Ці люди небезпечні, вони нацькують на нас селян. Ми не будемо в безпеці, якщо пустимо їх живих!

Анрі, тримаючи коня за вуздечку, відповів так безтурботно, ніби вони були ще на полюванні або грали у м'яча.

– Годі вже вбивств, – сказав він, лайнувся улюбленим прокльоном – кумедно перекрученими побожними словами – й додав: – У Луврі я бачив аж забагато вбитих. – Тоді рушив уперед на чолі своїх людей, а вдалині силуети шпигів уже танули в місячній імлі, але гучний тупіт підків чути було ще довго.

Без довгих балачок, як і годилось у їхньому становищі, вирішили, куди їм безпечніш їхати: вже не на схід, до кордону, куди їм навряд чи пощастило б дістатись, а на захід – у надійні укріплені гугенотські міста. Дороги туди були вільні для всіх, і вони вибрали яку схотіли – помчали лісом, кидаючи в синьозоряну ніч радісний сміх або мисливські поклики, немов їхні собаки ще гнали звіра. А натрапивши на лани, питали селян, що схоплювалися з ліжок, розбуджені їхнім гамором: чи не вибігав тут із лісу олень; і хто б повірив, що ці веселі мисливці насправді втікають, рятуючи своє життя. Вони й самі вже не пам'ятали про небезпеку, що загрожувала їм від шпигів. Скоріше той чи той згадував, що їхня втеча ще не коштувала нікому й краплі крові, хоч вона рясно лилася там, де на карті стояло куди менше. Один – звісно, не хто інший як Агріппа, – вбачав у цьому навіть якусь велич.

– Ваша величносте! Годі вже вбивств. Світає нова доба.

Він, звичайно, і не думав підлещуватися. Просто Агріппа любив перебільшувати свої враження – як ті, що підносять душу, так і ті, що повергають у порох, немов біблійного Йова[104]104
  Йов – біблійний персонаж, чиє ім'я стало символом людини, що після багатьох років щасливого життя спізнала злидні й горе.


[Закрыть].

Вони їхали в крижаному нічному холоді аж до ранку, простуючи на Понтуаз; а на світанку п'ятого лютого, в неділю, погнали коней бродом через Сену – попереду сам король зі своїм стайничим д'Обіньє. Решта трохи відстали, щоб він переїхав річку перший, задля більшої урочистості. Того самого жадав і Агріппа. Обидва, перекинувши повіддя через руку, пройшлися туди й сюди берегом, щоб зігрітися; і нараз Агріппа попросив свого владаря проказати разом з ним, віддаючи дяку богові, двадцять перший псалом: «Господи! Твоєю обороною тішиться цар». І вони в один голос проказали той псалом в уранішньому тумані.

А потім до них приєдналась не тільки нечисленна купка їхніх супутників, бо несподівано примчало ще двадцятеро дворян. Правда, всіх їх потай сповіщено в Парижі; і в ту мить, коли вони прибули, з купки втікачів виріс цілий кінний загін, якому вже не треба перехитровувати погоню, ні, він владно стукатиме в брами міст ім'ям свого короля. Серед цієї першої двадцятки є один шістнадцятирічний юнак – він сплигує з коня й падає на коліна перед Анрі. А той підводить його й цілує – в нагороду за розумну щирість цього хлоп'ячого обличчя, обличчя північного типу, з кордонів Нормандії. «Цей знає: зі мною він на певному шляху!»

– Поцілуй мене, Роні!

І Роні, згодом герцог Сюллі, вперше торкається випнутими губами щоки свого короля.

Тут, на березі Сени, в лісистому краю, зібралися люди, чиї долі саме складаються. На них падає непевне вранішнє світло з хмар, і долі їхні мінливі, як ті хмари. Всі вони ще поводяться між собою як рівні, і навіть їхній король поки що має лиш те, що й вони: молодість і знов здобуту волю. Ось тіні від хмар покривають усе довкола, і близьке, й далеке, і тільки сама середина залита повінню світла; там стоїть Анрі й одного по одному підкликає їх до себе. З кожним він хоче хвильку постояти віч-на-віч, обняти його за шию, або труснути за плечі, або стиснути йому руку. Це його перші сподвижники. Якби він був ясновидець, то розпізнав би на кожному обличчі його майбутню силу, передбачив би їхні останні погляди й відчув би коли зворушення, а коли й жах. Декотрі покинуть його дуже скоро, інші будуть з ним до його останньої години. Цього йому доведеться втримувати коло себе грішми, а цей служитиме йому з самої любові, коли майже всі вже охолонуть до нього. Але й ворожнеча, і приязнь, і вірність, і зрада – все однаково відіграє свою роль у спільних трудах тих, що мають разом прожити свою добу.

«Вітаю, пане де Роклоре, майбутній маршале Франції! А ти, друже дю Барта, покинеш мене так скоро, помреш після одного з моїх славних боїв? Роні, якби ми обидва були тільки солдатами, ця країна, певне, так би й лишилася нікчемною. Але в Сюллі великий хист до рахунків, а у мене велика душа для людей – і ці дві якості зроблять Францію найпершим серед королівств. Мій Агріппо, прощавай, я відійду з цього світу раніше, а ти, вже старий, підеш у вигнання за віру, бо її знову почнуть переслідувати, тільки-но мої очі склепляться навіки». Буйне світло лилося на них із неба, та все це лишалось незриме.

Видно було тільки молоді, без зморщок обличчя, і на всіх них ту саму радість – що вони разом і шлях у них спільний. І загін відразу рушив тим шляхом. У першому містечку, яке трапилося дорогою, вони напхались їжею й налилися вином, але від того стали тільки легші й заповзятіші, почали жирувати, захопили одного панка з собою. Той поміщик, угледівши вдалині загін, злякався за своє село, вибіг їм назустріч і почав умовляти, щоб вони об'їхали село кружним шляхом. За старшого він вважав Роклора, бо той мав на собі найбільше блискучого металу.

– Гаразд, пане, з вашим селом нічого не станеться, тільки покажіть нам дорогу на Шатонеф.

Адже, поїхавши з ними, він не зможе рознести чутку про них. Дорогою він, щоб показати себе людиною світською, говорив тільки про двір; він знав усіх полюбовників придворних дам, а особливо королеви Наваррської, й перерахував їх до одного її чоловікові. І ось, коли вони пізно увечері під'їхали до Шатонефа, Фронтенак гукнув угору, на мур, до начальника варти:

– Відчиніть браму своєму володареві!

Це місто належало до володінь короля Наваррського. Сільський панок, почувши той наказ, остовпів з ляку; насилу Агріппа д'Обіньє вмовив його кинутись навтікача стежечкою, яка нікуди не вела:

– І будьте ласкаві три дні не повертатись додому!

У Шатонефі вони тільки переночували, а зранку рушили далі і їхали без перепочинку аж до Алансона, а це місто лежить уже ближче до океану, ніж до Парижа. Хоч вони їхали верхи, але шлях той подужали силою своїх ніг. Бо коні витримували, поки відчували, що є сила в людських стегнах; і так само переїздили свої володіння і Ахіллес, і Карл Великий[105]105
  Карл Великий (бл. 742–814) – франкський король з 768 p., а з 800 – імператор. У численних завойовницьких походах створив величезну імперію.


[Закрыть] з усіма їхніми славними сподвижниками.