Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 47 страниц)

Але я в їхніх руках

Він озирнувся по кімнаті. З ним був тільки д'Арманьяк, що не почув нічого або вдав, ніби не почув. Перший камердинер тримав руку на дверній клямці, проте не натискав її. Він відчинив двері аж тоді, коли його король очевидно зовсім повернувся до дійсності. На порозі стало двоє дворян, готових відвести короля Наваррського – не куди він накаже, а куди їм доручено. У відповідній поставі чекали його пан де Нансей, що дістав від Анрі ляпаса, і пан де Косен, один з убивць адмірала. Анрі ступив до них – начебто без вагання і навіть не розуміючи як слід свого становища, бо зовсім безтурботно засміявся. Та зразу й перепросив обох сумирним і збентеженим тоном.

– Ми підемо звідси просто до обідні? – спитав він і сам став посередині.– Якраз слушна година, натщесерце. Мабуть, усі ми ще ніколи не були такі голодні. Чи, може, панове від учора вже щось їли? Бо я не мав у роті й листочка салати, і це мені важче стерпіти, ніж будь-що інше.

Поки дійшли до великої зали Лувру, він ще кілька разів заводив мову про всякі легковажні речі, а вмовкаючи, марно чекав відповіді. Насправді ж він силкувався розгадати, чому його супутники мовчать. Чи лиш тому, що вони тепер його сторожа, а він їхній бранець? Мабуть, у них є ще й інші причини, і їх треба вивідати. Порятунок його в тому, щоб бачити цих людей наскрізь.

Спочатку він розгледів самі спини. В усі вікна вистромлялися люди, а інші відпихали їх, щоб визирнути й собі. Надворі враз неначе зовсім споночіло, а людей охопило хвилювання, яке відразу передалось і Анрі та його супутникам. Вони покинули його й відійшли. А він побачив коло себе герцога Алансонського – молодшого з двох братів короля. Двоносий, як прозивали його через великий виростень на обличчі, значуще кивнув головою. Кузенові Наваррі довелося спитати його, що там робиться надворі. Кузен Валуа відповів одним словом – і зразу відвів погляд.

– Круки, – сказав він.

Тоді Анрі зрозумів, чому враз так потемніло: на Лувр спустилась величезна зграя чорних птахів! Запах, приємний для них, принадив їх іздалеку, ще коли трупи почали розкладатись на гарячому сонці; але вони чекали своєї години. Двоносий промовив:

– Для них тут наготовано. – Він лише кинув ці слова й ступив геть, але, обійшовши коло, повернувся до кузена. Йдучи, він повертав на всі боки голову – чи не підслухує хто. А тоді ще зронив з уст: – А більше ні для кого. – І вже замішався в тисняві.

Один вродливий чоловік, Бюссі на ім'я, промурмотів, ніби сам до себе:

– Що його слухати! Він трохи схибнутий. Та й усі ми. – І теж пірнув у натовп.

Помалу люди відходили від вікон на середину зали. Більшість мали обличчя бліді, з ранами або синцями, і ґуля на лобі в Наварри не була винятком. У багатьох очах видно було внутрішній дрож, ніби ці люди почували себе чужими собі; дехто збентежено намагався сховати руки. А інші тримали їх зціпленими на животі, потім вони раптом розціплювались і одна без видимої причини сіпалась туди, де звичайно висить кинджал. Анрі просто сміявся з багатьох приголомшених.

– Я таке птаство вже бачив, – сказав він. – На бойовищі без цього не буває.

Хтось, що йшов сам-один через залу, озвався:

– Бойовище – то одне, а старе подвір'я, чи то Луврський колодязь, – інше.

Це був дю Барта; він навіть не озирнувся на свого володаря й друга. Анрі гукнув йому навздогін:

– Таж ми з тобою не лежимо в колодязі. Це ж бо й головне – не лежати там! – І засміявся по-дитячому – видимо ще не усвідомивши всього, що сталося; а чи й справді можна бути аж таким незлобливим? Ті, хто стояв ближче, відвернулися, щоб не показати, що вони подумали. Тільки дю Га, улюбленець спадкоємця трону – герцога Анжуйського, зухвало вихопився:

– А як легко могло це статися й з вами, величносте!

Та й він після цих слів подався геть із зали. Ніхто там не міг устояти довго на одному місці, всі сновигали туди й сюди, але майже завжди поодинці. Стоять двоє й розмовляють, а тоді один з них несподівано змовкне, напустить на обличчя замкнутий вираз і відійде. І в обох душогубів, де Нансея й де Косена, обличчя інколи робились похмуро-розгублені; врешті вони теж розійшлися.

Ось через усю довгу залу, її серединою, попід двадцятьма люстрами пройшов герцог Гіз, у всій пишноті, з численним почтом. Навдивовижу, гордому Анрі Гізові раптом заступив дорогу Анрі Наварра: втупив у нього очі й помахав рукою. Хто бачив це, той аж дух затамував: що буде? Та Гіз відповів на привітання й навіть звернув убік. Правда, він зразу отямився й вигукнув переможним тоном:

– Привіт від адмірала!

Почувши ті слова, всі розбіглись. Герцог Лотарінгський величався з усієї сили, але хода його аж відлунювала в спорожнілій залі.

Анрі, як і всі, сховався з очей – принаймні поки в залу знов напхається люду. А це конче мало статися – всіх поженуть туди цікавість, підозріливість, невпевненість. А поки що тільки попід стінами тулився дехто, і до Анрі потихеньку підійшов його кузен Конде.

– Ти вже знаєш? – спитав він.

– Що я в'язень? А що ще? Важко вгадати, хоч я й дивився Гізові в очі.

– Гіз ударив мертвого пана адмірала ногою в обличчя, Я бачу по тобі, що ти цього не знав. А щодо нас із тобою, то я побоююсь найгіршого.

– Ну що ж, так нам і треба. Хіба можна бути такими дурними? А де моя сестра?

– У моєму домі.

– Скажи їй, що вона мала рацію, але я викручусь.

– Я не можу сказати їй нічого, бо мене теж не випускають із Лувру. Варта посилена, втекти шкода й думати.

– Тоді нам не лишається більш нічого, як піти до обідні? – спитав кузен Наварра.

Кузен Конде, який ще вранці аж казився, тільки-но почувши це слово, тепер похилив голову й зітхнув. І все ж його вжахнула легковажність кузена Наварри, коли той вигукнув:

– Головне – що ми живі!

В залу знов сходилися люди, і він без кінця повторював ці слова. Він казав: «Пане де Міосене, ви живі? Чи це не найбільший сюрприз у вашому житті?» Але він вигукнув також: «Пане де Гуайон, ви живі?» – А того якраз не було живого, він лежав у Луврському колодязі поживою для круків. Ті, хто чув таку чудну мову короля Наваррського, відвертались, але вирази у них були неоднакові: у одних – стурбованість, вина або співчуття, у других – тільки зневага. Тим часом Анрі збігло на думку звернутися зі своїм безнастанним «Ви живі?» навіть до спадкоємця трону, герцога Анжуйського. І тоді всі вирішили, що він і після Варфоломіївської ночі лишився таким самим пустим жартуном. І це показували йому сміхом, у якому відчувалась полегкість, але й трохи осуду. А він бачив усе, він примічав собі вираз кожного обличчя, – тоді як вони гадали, що у нього в голові самі жарти.

Д'Анжу щойно надійшов – у якнайкращому гуморі; і від того в замку стало якось не так задушно, ніби він ураз піднявся вище до вечірнього серпневого неба. Спадкоємець трону тепер нарешті поводився, як переможець, – бадьоро й милостиво.

– Чи я живий? Та я вперше живу по-справжньому, бо мій дім і моя країна уникли найстрашнішого лиха! Наварро, адмірал був наш ворог, він обдурював і тебе. В нього тільки й було на думці, що зруйнувати мир у Франції, та й в усьому світі. Він намірявся воювати з Англією й розпускав чутки, ніби королева Єлизавета хоче відібрати в нас Кале. Адмірал справді повинен був умерти. А решта – це тільки прикрі наслідки, низка нещасливих випадків, плід давніх непорозумінь і зовсім даремної ворожнечі, яку ми хочемо поховати разом із мерцями.

Останні слона були вибрані невдало й прикро вразили найчутливіших слухачів. Та взагалі в цій промові чути було благодійний намір якось зм'якшити, затерти те, що сталось. А саме цього жадали всі. З другого боку, промова була довга, і в д'Анжу пересохло горло, та й занадто пильна увага слухачів стомлює промовця. Одначе коли він сказав, щоб принесли вина, виявилося, що в усьому Луврі його не знайшлось і крапельки. Запас куповано тільки на один день. Учорашній весь випито після різанини, а сьогодні? Сьогодні й дня не було. Ніхто й не подумав ні про вино, ні про м'ясо, навіть прості шинки не відчинялися. Спадкоємець трону і двір мусили терпіти спрагу.

– Та це ще не причина, щоб сновигати потемки, мов тіні,– зауважив д'Анжу й наказав засвітити всі двадцять люстр. Дивно, що й це досі не спало нікому на думку.

Мажордоми послали слуг по свічки; слуги рушили бігцем, але повернулись поволі – і майже всі з порожніми руками. Лише трохи свічок знайшлося: всі згоріли минулої ночі під кровожерне виття різанини. В залі темнішало й темнішало. І люди наче завмирали, й голоси затихали. Кожен стояв сам по собі, тільки пильно придивившись, розпізнавав тих, хто поруч, і чекав, сам не знаючи на що. Якась дама пронизливо скрикнула. Її винесли; але з тої хвилини стало очевидно, що статечна й милостива промова королевого брата, по суті, нічого не змінила. Анрі, що тинявся між придворними, почув, як хтось прошепотів:

– Ми вночі або ж перебрали міру, або ж недобрали.

Почув він і відповідь:

– Що ж ти вдієш, його титулують королем. Якби ми прихопили і його, на нас би вищирили зуби всі королі світу.

З цих слів королю Наваррському стала трохи зрозуміліша його доля. Краще за інших, що тільки перешіптувалися, вловив він справжній зміст і в щойно почутій промові свого кузена д'Анжу, збагнув і те, звідки віє цей вітер. Д'Анжу прийшов сюди прямо від матері, ось де розгадка! Пані Катрін у своєму покої з вартою біля дверей сидить за письмовим столиком і власною пухкою ручкою дряпає літери, на диво розвезисті, як для такої начебто стриманої жінки, і якщо вона саме пише до протестантки в Англію, то, приміром, такими словами: «Адмірал обдурював вас, люба сестро, і тільки я – ваш справжній друг».

«Зваливши все на мертвого, найлегше уникнути відповідальності за жахливі злочини; людство, що не любить поділяти таку відповідальність, може собі заспокоїтись – і воно користається з такої змоги. Усе це, мовляв, стосується тільки тих, хто вже мертвий. І мене!» – подумав Анрі. Під покровом ночі й темряви він нарешті перестав напускати на обличчя вдаваний вираз. Уста його скривилися, в очах палала ненависть.

Та зразу ж він стримав усе – не тільки вираз, а й саме почуття, бо зробилося видно. Слуги, підставивши драбини до люстр, запалили нарешті кілька свічок, і вони кинули бліденьке світло на середину зали. Юрма придворних зітхнула: «Ох!» – як і всяка юрма після довгого чекання в темряві. До Анрі Наварри підійшов його кузен д'Алансон.

– Анрі,– почав він, – далі так не можна. Нам з тобою треба порозумітись.

– Це ти кажеш тепер, бо стало видно? – спитав Анрі.

– Я бачу, що ти мене розумієш, – підтвердив Двоносий. Він видимо хотів показати, що має клей у голові.– Прикидайся й далі! – наполегливо порадив він. – Мені теж доводиться вдавати доброго сина й католика, але я, мабуть, незабаром таємно перейду у вашу віру. Ще нікому невтямки, як багато людей зробить так після всього, що скоїлось.

– Я, мабуть, буду найкращим католиком у всьому Луврі,– зауважив Анрі.

– Мій брат д'Анжу так пиндючиться, що несила терпіти! Герой дня, досяг своєї мети, бадьорий і милостивий.

– Чорні духи вже не витають круг нього, – докинув Анрі.

– Улюбленець нашої преславної матусі – тепер для нього дорога вільна. Треба тільки, щоб іще помер Карл, наш шалений братик. І тобі охота, Наварро, дивитись на це й безсило скрипіти зубами? Мені неохота. Давай утечемо й піднімемо країну! Негайно!

– Та я один раз уже проґавив нагоду заколоти Гіза, – вихопилося в кузена Наварри, перше ніж він устиг погамувати злість, що закипіла в ньому. Та він умить отямився й опанував себе. «Цьому Двоносому дуже довірятись не можна. Якщо він і не криводушний, то розум у нього розкарякуватий, як письмо його матусі,– подумав Анрі.– На нього я не покладусь! І не розкрию перед ним своїх думок!» – Але я дякую богові, що не скористався з тієї нагоди, – докінчив він почате речення про Гіза.

Д'Алансон зовсім, не зважав, що кузен не дуже відвертий з ним. Сам він висипав усе.

– Ти не повіриш, але вони дожидають сьогодні ввечері чужоземних послів. Мають з'явитися папський легат і посол дона Філіппа, щоб висловити своє глибоке задоволення з приводу великої перемоги – Варфоломіївської ночі. Щасливі злочинці завжди забувають, якій гидоті завдячують вони своє щастя. Пані Катрін сидить одягнена й не спить. Ой! Відійдімо трохи далі. Тут скрізь стіни так збудовані, що відбивають голос, і цю штучну луну чути в кімнаті моєї шановної матусі. Наша розмова може збудити в неї підозру.

– Я не казав нічого, – відзначив Анрі.

– Я ненавиджу д'Анжу, – відповів на те кузен.

– Чого ти від нього хочеш, Франсуа? Мені він аби тільки жити не заважав. – Анрі навмисне не розглядався на боки, та все ж помітив, що під єдиною засвіченою люстрою ставлять стіл для картярів. Д'Анжу вже гукав:

– Брате Алансоне! Кузене Наварро!

– Зараз, брате, – відгукнувся Франсуа Алансонський. – Ми розмовляємо про важливі речі.

Коли про це кажуть так відверто, навряд чи хто запідозрить змову! Обидва кузени відійшли ще трохи далі від інших. У д'Алансона була звичка супроводити свої слова різкими безглуздими рухами. То він наче прикладав до плеча аркебуз, то нахилявся, ніби спускав зі шворки уявних собак.

– Д'Анжу несповна розуму, – сказав він. – Усі вони божевільні. Не тільки легата дожидають, і похвали дона Філіппа їм ще мало. Вони мріють не про абищо – про візит англійця Волсінгтона. Дивна річ: кожен, хто безжально розтопче слабкішого, думає, що заслужив цим прихильність Англії.

Анрі сказав:

– Кузене д'Алансоне, коли ти такий проникливий, то чом же ти не звертаєш уваги на Лотарінгський дім? Адже Гізи хочуть зіпхнути вас, Валуа, з трону. А я ваш вірний скромний родич і хочу вас остерегти. Нехай Варфоломіївська ніч і справді богоугодне діло, бо вона скріпить королівство страхом, але не забувайте, що Париж давно вже вбачав у Гізові більшого католика, ніж ви. А що ж тепер, коли він ударив ногою в обличчя мертвого пана адмірала! – Анрі говорив майже нечутно, щоб ненароком не закричати або щоб не зривався голос.

Д'Алансон відказав:

– Гіз ударив ногою в обличчя мертвого армірала, а знак лишився на ньому самому. Його я не боюсь. Красень, Париж його на руках носить. Та як швидко можна спотворити й таке обличчя! Сподіваймося, що це зробить віспа!

Усі ці слова супроводились різкими безглуздими жестами.

– До речі,– додав він, – на нас не падає світло, а кого не видно як слід, до того ніхто й не прислухається – крім хіба шпигів, підісланих моєю матусею. Але сьогодні вона надто заклопотана й навіть забула послати сюди своїх фрейлін.

Анрі докінчив:

– Я тільки дозволив собі остерегти дім Валуа. Я говорив від щирого серця, і моя пошана до королеви-матері безмежна.

На ці слова кузен засміявся, як на дотепний жарт під кінець приємної розмови.

– Ти ні слівцем не виказав себе, любий кузене, можу тебе запевнити. Я віддав себе в твої руки, а ти себе в мої не віддав. Одначе тепер ми знаємо один одного, а ти за сьогоднішній вечір, певно, дізнався ще дуже багато!

І то була правда. А цей чудни?й вертун Франсуа вже й щез – його віднесло потоком придворних, що пхалися до передньої зали. Там запалахкотіло світло смолоскипів, великі тіні впали на підлогу й залунав гучний голос його величності Карла Дев'ятого. Він ішов до зали, репетуючи, – видно, добре-таки ошалілий. Залишений сам на себе Наварра подумав: «І йому я муситиму брехати, а він же врятував мені життя. Та ще раз цього не зможе зробити навіть він. Я знаю, що мені загрожує: я ж подивився в обличчя Гізові. Знаю я й вид старої душогубки, що не хоче показуватись, поки не прийдуть із поклоном чужоземні посли, – а вони все не йдуть. Варфоломіївська ніч обернулась невдачею, але я в їхніх руках. Хай йому абищо! Та що пані Катрін і Гіз! Усіх, усіх я вивчив за сьогоднішній вечір, аж голова обертом іде, ніби хтозна-скільки книжок прочитав».

Він зрушив з місця й у світлі смолоскипів, що все наближалися, пішов назустріч королю Франції, вчасно напустивши на обличчя приязно-легковажний вираз. У душі аж тремтячи зі страху та ненависті, він думав: «Знати цих людей – ось у чому мій порятунок».

Невдача

Карл Дев'ятий, не довго думавши, звелів повстромляти смолоскипи в люстри: нехай смола крапає на білі плечі дам. Усе краще, ніж темрява: навіть оце червоне мигтюче світло ніби з пекла. Безперечно, Карл і його двір провалилися в пекло, – таке спадало на думку кожному, і не один позирав у вікна – чи круки ще літають там. То все-таки була б ознака, що Лувр іще на землі.

А Карл розходився, мов демон. Він вихвалявся, що сам, власною особою стріляв сьогодні з балкона свого палацу в утікачів-гугенотів. Правда, він не хвалився тим, що навмисне не влучав.

– Хе! Я ходив уклонитись і шибениці, що на ній теліпається пан адмірал. Мій батько! – гоготів він якимсь диявольським реготом. Тоді на хвильку вернувся до тями й притих. – Адмірал погано тхне, – сказав він і, ніби цураючись усього, що в цьому світі має неприємний запах, гордовито скосив погляд, як на своїх портретах. Так він подивився й на Наварру та Конде.

– Ви, протестанти, кували змову. Нам тільки й лишалось оборонятися від вас – так я сьогодні пояснив моєму парламентові[82]82
  Парламент – найвища судова установа тогочасної Франції.


[Закрыть] всю цю справу – цей кривавий суд, що довелось мені звершити в своєму королівстві. І це, тільки це мої літописці передадуть нащадкам – а повірять ті чи не повірять, байдуже.

Потім зажадав вина, бо натомився за день; а почувши, що вина немає, перекинув картярський стіл. Цей новий напад шалу тривав, поки десь у комірчинах для челяді розшукали якусь кислятину, схожу скоріше на оцет. Карл цідив її з золотої чаші, на якій було опукло викарбувано Діану-мисливицю[83]83
  Діана – у Стародавньому Римі богиня місяця і мисливства.


[Закрыть] з її почтом, а вушка чаші мали форму вигнутих тіл звабливих сирен. Ковтаючи кислятину, король-шаленець поглядав на своїх кузенів-протестантів. Кисле, кажуть, веселить.

– А, от які ви! – гукнув він. – Два майбутні світочі церкви! Слово честі, вас треба зробити кардиналами!

Така перспектива розвеселила його без міри. Цього разу з ним сміявся весь двір, що широким колом обступив одинокий картярський стіл, над яким палали смолоскипи. Карл розсівся за тим столом, а його брат д'Анжу, що боявся Карлових нападів шалу, зігнувся на краєчку стільця. Обидва єретики стояли, похиливши голову, й терпляче слухали регіт.

– Починаймо вже, – зажадав п'ятий гравець. То був герцог Лотарінгський. – Сідайте, – наказав він обом жертвам. А потім роздав карти – кожному по чотири; гра називалася «прим». П'ятеро гравців подивились на свої карти, і придворні, що широким колом стояли круг столу, теж намагались у них зазирнути. Двір був убраний у шовк усіх кольорів, смугастий, гаптований гербами. Низенькі постаті з лискучими черевами й високі, що стовбичили ззаду – наче стояли на стільцях. Ноги нижче колін були тонкі, а вище – як барильця, й рукави роздимались на плечах, а на пишних брижах комірів лежали голови всіляких тварин – від шуліки до свині. Нерівне світло смолоскипів відтінювало всякі гулі та нарости. І ті люди, позастигавши, витріщались на королівську гру.

– Наварро, де ти подів нашу гладуху Марго? – спитав Карл, кидаючи на стіл карти. – І чого це не показується моя мати? Це ж вона спіймала вас, гугенотів, як пташок на липкі прутики. Еге, а де ж усі придворні дами? – Він раптом помітив, що в колі глядачів дуже мало жінок.

Його брат д'Анжу щось шепнув йому. Та сам Карл і не подумав стишувати голос:

– Королева, моя мати, тепер приймає чужоземних послів. Вони зійшлися до її кабінету. Всі зразу. Ось воно як. До мене з'явитися ці пани забули. А втім, і ми не помітили їхнього приходу. Вони прийшли зовсім тихенько: посли великих держав знають і велику таємницю, як робитись невидимими. – І він недбало кинув на стіл другу карту; в його поведінці відчувалося тихе презирство, він ніби казав: «Знаю я, що тут за гра, і хоча граю з вами, але близько до себе вас не підпускаю».

Герцог Лотарінгський роздав по чотири карти. Гра називалася «прим»: хто набере по карті з усіх чотирьох мастей, виграє певне число очок. Наварра відкрив свої карти – у нього були всі чотири масті.

– Анрі,– раптом звернувся до нього тезко з дому Гізів, – тобі це буде приємно почути. Бач, переді мною посли не вдавали невидимих. Вони висловили мені свій подив, що ми якраз тебе зоставили живого.

То була пуста хвальба, пустий виклик, бо саме з Гізом сьогодні не схотів би показатись на людях жоден посол. Анрі Наварра відповів тим, що знову відкрив свої карти: по одній кожної масті.

Та коли він зробив це втрете підряд, одному з гравців урвався терпець: герцогові Анжуйському. Попри свій страх перед Карловими нападами шалу, він наважився грюкнути кулаком об стіл: у нього самого був тепер напад шалу. Веселий, милостивий настрій переможця мов вітром звіяло. Бо посли не прийшли зовсім. Насправді пані Катрін жерла нетерплячка почути їхні поздоровлення. Вона не важилась показатись на люди, поки інші владарі не схвалять учиненого, і не випускала Марго. А Гіз зухвало хизувався як народний улюбленець, вражаючи всіх своєю могутньою статурою ще дужче, ніж похвальбою. Та Карл Дев'ятий, і не думаючи про те, щоб присадити цього нахабу, нишком радів. «Таємний гугенот!» – ненависно думав його брат д'Анжу. Спадкоємець трону відчував, що двір починає розуміти справжнє становище. Обличчя навкруги були стурбовані: куди ж податись, кого триматись? Обличчя зрадників. А ще коли згадати, що й місто злякано принишкло, вже ладне зректись Варфоломіївської ночі, як і двір! Надзвичайна втіха, яку був відчував синок-улюбленець, ураз змінилась такою прикрістю, що він аж схлипнув. Ось яка нагорода за великий подвиг. За те, що ти щиро прагнув розбудити людей з животіння, піднести їх вище й заради цієї високої мети відкинув і сумління, й людяність. Сам звільнив себе від християнських обов'язків і заповідей правди. Ось що він зробив; д'Анжу, вихований священиками й гуманістами в Наваррському колегіумі, дуже добре все розумів. «Я ж не Гіз, що все на світі забув, так запишався своєю статурою. Я навіки зв'язав своє ім'я з Варфоломіївською ніччю!» Це виправдало б себе в разі успіху; але з кожною годиною видніш було, що все обертається невдачею.

Смолоскипи догоріли, з них уже не крапало; тільки король з партнерами сиділи в тьмяному, непевному світлі, обложені з усіх боків темрявою. Д'Анжу захотілося ще раз грюкнути по столу, перекинути його, достоту як старший брат у нападі шалу. Та герцог Лотарінгський знову роздав карти, і кулак спадкоємця трону завис у повітрі: Наварра знову показав свої неодмінні чотири масті.

– Чортівня, – буркнув Карл.

Кільце придворних протягло замурмотіло, і в тому мурмотінні чулися й радість, і досада. Спостерігати дивовижне явище – це, звичайно, захоплює. Але з'ясовувати, що воно означає, часом небезпечно.

Та цей клопіт спав з пліч у двору. Про вельможних картярів умить забули, бо нова подія відтіснила все інше. В передній залі з'явилися пажі, що несли засвічені канделябри, – їх входило все більше й більше, і враз вогники воскових свічок осяяли весь замок, де недавно не знаходилося жодної. Юрма придворних, відчувши полегкість, посунула до дверей, але варта відпихала всіх назад; а там дедалі пишніше розгорталося нове видовище. За передньою залою видно було парадний королівський покій, а в ньому – вишикуваних рядами хлопчиків. Їхні кучері блищали й мінились у сяйві свічок, що їх вони тримали в руках, а на грудях блищала срібна парча. З дальших дверей парадної зали теж лилося світло. За поворотом починались королівські покої; їх не видно було, але звідти наближалось якесь невідоме, безмірно яскраве, неначе райське сяйво, що звістувало незбагненні дива, – і вже у всіх стукотіли серця, всі голосно чудувались, товплячись перед виходом, а за їхніми спинами, у великій залі, догоряли смолоскипи.

– Пане лицарю, як б'ється в мене серце!

– І в мене, пані. Що там діється?

Саме цього хотіла пані Катрін; саме так вона все розрахувала. Королеву-матір справді, як здогадувався її син д'Анжу, непокоїло те, що чужоземні посли не йдуть. Одначе той-таки д'Анжу не міг не знати, що розчарування ніколи не збивало його матері з пантелику й не позбавляло її винахідливості. На відміну від більшості людей, вона в години марного чекання не хвилювалась, а була спокійна аж до тупості, й випадкові промахи тільки спонукали її до нових хитрощів.

Пані Катрін – чи, власне, Катерина Медічі – під час знаменитої своєї Варфоломіївської ночі не раз відчувала великий страх, що неважко пояснити особливостями людської природи. Такі незвичайні справи, хоча й довго обмірковувані та старанно підготовлювані, можуть усе ж скінчитись не так, як задумано. Отож пані Катрін – чи, власне, Катерина Медічі,– тихо сновигаючи з палицею по своїх покоях, позирала знизу вгору на кремезних охоронців і питала себе, чи довго ці швейцарці та німці зможуть обороняти її покій і захищати її дорогоцінне старе життя, якщо сюди вдеруться гугеноти. Але, порпаючись у скриньці, вона мала на думці не тільки ворогів, а й вартових. Чи не вигідніш було б для неї, якби ці здоровила після доброго ковтка вина попадали безживно додолу? Потім можна б кількома вмілими ударами кинджала створити враження, що тут уже точився кривавий бій, – тоді кожне подумає, що королеву вже кудись виволокли й уколошкали. А вона тим часом перечекає в сховку, відомому лиш їй, і діждеться свого.

Усі помилки як людей, так і історії мали одну причину; люди забували про те, що незаперечно й невідворотно призначено всьому світові й цій країні – бути під владою Риму й дому Габсбургів. А флорентійка затямила це раз назавжди. Коли навіть сини не хотіли коритись її волі, вона погрожувала, що повернеться до рідного міста. Насправді ж вона про те й не думала, а вважала себе важливим знаряддям світової держави, посланим, щоб підпорядкувати їй Францію, – звичайно, для добра цієї країни, а особливо для добра панівного роду. Французькі протестанти вважали цю жінку на схилі її віку якоюсь пекельною злочинницею. Але вона навіть під час Варфоломіївської ночі діяла з чистісіньким сумлінням, а не так, як її син д'Анжу, що спершу мусив подолати у власному серці гуманістів Наваррського колегіуму.

Його мати була певна, що стоїть на доброму шляху – на шляху успіху. Аж багато пізніше вона переконалася, що Варфоломіївська ніч обернулась невдачею. Тоді сини її лежали в домовинах, королівство горіло, стікало кров'ю, розвалювалось, – але до трону вже простував рятівник: маленький принц із півдня. Колись вона, була спіймала його в пастку, вживши як принаду свою дочку Марго.

Ось він сидить, подивіться! Позбавлений своїх друзів, своїх вояків, безсилий, посміховище людське. Навіть одновірці зневажатимуть його, бо він муситиме зректися своєї віри, і то неминуче! Бідний дурник, він уже не гідний зватися й зятем королеви Франції. Нехай з нього сміється весь двір, – вирішує мудра жінка на схилі віку. Так буде краще, ніж убити його. Королеві Англії приємніш буде почути, що він смішний, ніж що він мертвий, Я описала їй усе досить переконливо; вона сприйме Варфоломіївську ніч як нещасливий випадок на вулиці,– коли вже ця єретичка не здатна зрозуміти, який це був очисний подвиг! Біс із ними, з послами, вони вже сьогодні не прийдуть. Вони ще перепрошуватимуть мене, що так довго вагалися. Одначе не можна допускати, щоб у людей з'явилися сумніви. Великі успіхи нерідко можуть напочатку супроводитися всякими прикрощами. Треба швидше вжити відповідних заходів! Навіяти дворові добрий настрій, хай усі й далі говорять про те, яким блиском осяває Лувр наша велика перемога!

І зразу пані Катрін, оживши, починає віддавати накази. Насамперед посилає по свою невістку, ерцгерцогиню – цю дорогу декорацію, яку показують тільки зрідка, а звичайно зберігають у тихому крилі першого поверху; власне, то були покої самої королеви-матері, але тепер вона живе в розкішніших, нагорі. Вбрання для своєї дочки Марго пані Катрін добирає сама. Всі перли, білява перука, діадема, віночки й лілеї з діамантів – холодне кладовище кохання, яким має пройти препишно вбрана красуня. Ні, не треба сукні з золотої парчі! Золото призначене для зовсім іншої алегорії. Та дочка наполягає на своєму найрозкішнішому уборі, і материна рука рішуче, сильно ляскає її по щоці; доводиться наново підмальовуватись. Потім стара наказує що принести нагая – ні, не для принцеси, її вже приборкано. Тут потрібне ще одне, особливе створіння, і його треба як слід підготувати. Не можна гаяти ні хвилини, бо обидва ряди пажів зі свічниками вже дійшли до передпокою великої зали. Та ось на зібраний у тій залі двір падає з незнаних сфер урочистий промінь монаршої величі й сіє ляк. Найстаріші придворні вже готові забобонно повірити в диво, мов сільські дітлахи. Оце слушна мить! Музики!