Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 47 страниц)

Друге доручення

Анрі пішов до короля, що звався так, як і він сам, і був уже третім Анрі, чи то Генріхом, на французькому троні. Вони колись часто бавилися разом – ці двоє Анрі. Ще хлопцями в Сен-Жермені обидва, вбравшись кардиналами, в'їхали верхи на віслюках до зали, де пані Катрін саме приймала справжнього кардинала. І тепер вони побавились так само, вже дорослими, – король Франції і його кузен-бранець, чия мати й усі друзі позбулися тут життя. Тому король Франції другого дня поїхав до монастиря, щоб скоріш замолити гріх. Певний, точно встановлений час він відмолював блюзнірства, потім плотські прогріхи й нарешті недостатню твердість у виконанні монарших обов'язків. Його ніхто не слухався, з нього всі робили посміховище: інтригани, шахраї, юнаки-любчики й одна-однісінька жінка – його мати. А він усе роздаровував, промарновував, програвав. Час від часу до його свідомості доходило, що з ним роблять, як його грабують і принижують, – і він западав у мовчанку.

А вони вбачали в тій мовчанці погрозу і принишкали по кутках, поки король мовчав. Одначе ця німота була тільки трагічним визнанням власного безсилля. Інколи його гнітила думка, що віджила династія вже не може нічого ні зробити, ні спинити – ні у світі, ні в своїй країні.

– Треба більше терпимості,– сказав він якраз сьогодні своєму кузенові й зятю. Відчай вирвав у нього ці слова. – Мир потрібен украй. Хіба я ненавиджу гугенотів? У дев'ять років я сам був гугенотом і кинув у вогонь сестрин молитовник. Я ще пам'ятаю, як мати мене тоді била, а я тільки сміявся. Мені ще й досі соромно перед нею за те почуття. А вона давно вже забула. Куди я йду? Мені б слід дбати про мир між релігіями. А я, зіходячи на трон, заприсягся, що не терпітиму в своїй країні іншої віри, крім католицької. Що мені діяти? Я не виганяю єретиків, як повинен, а молюся, щоб вони навернулись. Я тільки й можу, що молитися.

– Ні, ви можете більше, – запевнив Анрі Наварра, скромний слухач другого Анрі, що тепер звався королем. – Ви ж чудово пишете. Невтомно складайте послання та укази! Ваша невтомність, величносте, – найкращий приклад для нас усіх.

Цей король у дні сумного настрою – отже, й сьогодні, тридцятого січня, – дуже любив писати, немовби міг надолужити все згаяне, власноручно розливаючи на папері чорнило. Але до того чорнила завжди домішувалася кров, і вся його добра воля була марна.

– Мій секретар Ломені вже давно хворіє,– зауважив він. – Треба його провідати.

– Не треба, ваша величносте! Скажу вам правду: він помер. Вас не хотіли турбувати сумною звісткою, бо ви саме були в монастирі. Кажуть, буцім у нього була чума.

Ломені був якраз той задушений у в'язниці, чиї маєтки віддано італійцеві, і король уже не вперше дивувався, де це запропав його секретар. Колючі його очиці на погано виголеному обличчі з виразно мавпячими обрисами на мить уп'ялися в кузена допитливим і боязким поглядом; тоді король знов утупив їх у папір.

– І оце задля такого чудового життя я ніяк не міг діждатися, коли помре мій брат Карл, – промурмотів він.

– А що, не варт було? – наївно-здивовано спитав кузен.

Король, закутавшись у хутра, писав. А кузен Наварра тим часом пройшовся по кімнаті, заговорив ніби сам до себе, змовк, знову заговорив:

– Новий двір таки дуже різниться від старого. Це не так видно, як відчутно. За Карла Дев'ятого ми всі були навіженіші. З жінками тепер волочаться так само, але з хлопцями частіше. Багато хто навчився цього лиш тепер, аби не відстати від моди. Я не навчився, а шкода, бо цей бік людської природи лишається таємницею для мене.

– Подякуй богові,– докинув король, не перестаючи писати. – Хлопці ще жадібніші до грошей, ніж жінота. Крім того, вони вбивають один одного. Того, що я найдужче любив, зарізано.

– За Карла такого не було, – відзначив Наварра. – Дарма що вершина його правління – Варфоломіївська ніч. Трупний запах при новому дворі чутніший, ніж був при колишньому, що правда то правда. Але взагалі як дружно ми живемо! Ніхто не думає про втечу, вторгнення в країну з німецьким військом. Мене вже навчило, я не ворухну й пальцем.

Він зачекав трохи, але не почув відповіді – тільки рипіння пера. Тоді почав з іншого:

– Ми з Гізом зробилися приятелями – хто б міг колись подумати! Якщо ваша величність відпустить мене, я сяду на коня й поїду полювати. Королева-мати мені дозволила. Правда, кожний мій крок пильнуватимуть ті, хто волів би бути моїми вбивцями, а не охоронцями.

Знов тільки рипіння пера.

– То я йду, – сказав Наварра. – Надворі дощ, і мені не хочеться виїздити з замку із убивцями за спиною. Я побавлюся в своєму покої з блазнем. Він ще сумніший за короля.

Та коли бранець дійшов до дверей, король спинив його.

– Кузене Наварро, – сказав він. – Я довго ненавидів тебе. Але тепер ти нещасний, як і я. Обидва ми завдячуємо це тим самим подіям – і нашим матерям, – додав він якось незвичайно важко.

Анрі злякався: ніколи ще справа не уявлялась йому так. Нібито мати винна в його нещасті! Чисту Жанну названо поруч із пані Катрін, і це сповнило його такою огидою, аж він забув, що ніколи не повинен показувати на виду своїх почуттів. Та сумний Наваррин співрозмовник нічого не помітив, йому самому було тяжко на серці.

– Яке нове страхіття вона замислила? – спитав він, аж почорнівши від своїх підозр.

– Та що ви, ваша величносте! Королева в чудовому гуморі. Чом би й вам не бути таким?

– Бо у мене є ще один брат.

Відповідь була така несподівана, що Анрі зразу не знайшов, що сказати. Отже, смерть старшого брата не дала нам щастя, так ми хочемо ще й смерті молодшого! Це ж якийсь східний державець у своєму сералі: небезпека, що загрожує йому з боку власних наближених, закриває від його очей весь світ за стінами палацу. Король, правда, зневажає матір за ті страхіття, що вона вимислює; але спати йому не дає його невгамовний брат д'Алансон. Кого ж, врешті-решт, доведеться йому зневажати більше: пані Катрін чи себе самого? Видно було, як король бореться зі своїм бажанням. Та шкода – він мусив його висловити; але й вигукуючи з тяжкою мукою найпотаємнішу думку, він нишком стежив за виразом співрозмовникового обличчя.

– Кузене Наварро! Звільни мене від мого брата д'Алансона!

– Я глибоко зворушений, ваша величносте, такою безмірною довірою, – відповів Анрі врочисто й уклонився. Таким чином він не сказав ні «так», ні «ні». А король, мабуть, вирішив, що кузенові слова означають згоду.

– Тоді,– з притиском додав він, – я зможу тобі довіряти. – І знов насторожений погляд, хоч його слова мали прозвучати як жарт.

– І тоді мені можна буде виїздити з Лувру без убивць? – з іще сильнішим притиском спитав Анрі.

– Навіть більше. Хто визволить мене від брата, стане моїм намісником у всьому королівстві.

Тут уже була видима нещирість. «Валуа, лебедику, – подумав Анрі,– ти мене ще взнаєш!» І аж підскочив, радий, мов дитина.

– Та мені таке й уві сні не снилось! – вигукнув він у захваті.– Намісником у всьому королівстві!

– Зараз ми це діло й відсвяткуємо, – вирішив король.

Новий двір

Забігали мажордоми, і замок Лувр, що лежав сонний, поки король журився, враз помолодів, наповнившись веселими юнаками. Увечері королівські покої обернулись на перські шатра. Гаптовані запони, що крізь них тьмяно просвічувалося світло запалених свічок, утворювали й дах, і стіни. Суворі бліді хлопці з підмальованими губами та начорненими віями, в напівпрозорих убраннях, з голими шаблями нерухомо стояли на варті перед високим помостом. На поміст зійшли глядачі, досить нечисленні: кілька італійців та пани з Лотарінгського дому. Герцог Гіз, що пишався могутньою статурою, виступав наче самодержавний владар! У його брата Майєнна[91]91
  Майенн, ІІІарль, герцог Лотарінгський (1554–1611) – рідний брат герцога Анрі Гіза і його спільник у всіх справах. Після смерті Анрі Гіза мав намір захопити французький трон, був головним намісником королівства. Поразка Ліги в 1595 р. змусила його скоритися Генріхові IV.


[Закрыть] велике черево було обтягнене лиснючим шовком, і на ньому теліпався золотий кинджал; з того роду прийшов ще д'Ельбеф, загадковий друг, що завжди з'являвся біля короля Наваррського в слушну хвилину.

Сам Наварра вдягся в найрозкішніше своє вбрання й умисне пришпилив стрічки в барвах свого дому – хай усі бачать, як він пишається, що його допущено сюди. Свято влаштували тільки для чоловіків і хлопців. Хлопці мали чарувати чоловіків і діставати від них нагороду. Кілька прегарних пар уже танцювало. Ні вбрання, ні форми тіла не виказували статі танцівників, і їхня двозначна принадність особливо хвилювала італійців та гладкого Майєнна. Наварра погоджувався з ними й висловив думку, що таких чарівних створінь не було серед людей його загону, які носили прості шкіряні колети, їздили плече в плече, по п'ятнадцять годин не сходили з коней і розважалися, тільки співаючи псалми.

– Якби мої друзі були ще живі,– сказав він легковажно, – слід було б і з них поробити отаких любих хлопчиків.

– Постривай трохи, – озвався Гіз. – Декотрі з них ще живі.

– Я їх не знаю, – відказав бранець. – Я не воджуся з побитими. Я завжди там, де… – він хотів був сказати «де весело», та враз помітив, що має тут одного особливого ворога.

Канцлер Біраг[92]92
  Біраг, Рене де (1506–1583) – кардинал і канцлер Франції. Належав до найближчого оточення Катерини Медічі й мав на неї великий вплив. Був непримиренним ворогом протестантів.


[Закрыть], італієць, дістав свою посаду з ласки пані Катрін. З нею та з кількома земляками він якось уночі вдерся до спочивальні Карла Дев'ятого. Цей удачливий чужинець бачив у полоненому Наваррі таємного ворога своєї могутності. І він без церемоній почав справжній допит:

– А хіба ви не знаєтеся з таким собі д'Обіньє та його полигачем дю Барта? Ці люди підбурюють студентів проти так званого чужинського панування: буцімто всі найвищі посади в королівстві позахоплювали чужинці.

– Sono bugie. Це брехні, пане канцлере! – гукнув Анрі з добре вданим обуренням, одначе мовою чужинця. Той, звичайно, анітрохи йому не повірив. Лотарінжців можна було ввести в оману, але не цього італійця.

– Ваші друзі,– насилу вимовив Біраг, бо його душила лють, – ближчі до шибениці, ніж…

– Ніж я, – докінчив за нього Анрі.– Мене ви не спіймаєте.

– Я вішаю залюбки й дуже швидко.

– Але тільки дрібних людей, синьйоре. Ви повісили якогось злиденного капітана, бо той патякав, що всім чужоземним шахраям треба поскручувати голови. А мене вам довелось би перед усім світом викрити, засудити й з великою помпою зітнути мені голову. Цього ви не діждете. Ось закладімося.

– Згода. Ставлю свій найкращий самоцвіт.

Обидва поводились наче актори на сцені – немовби їхня сутичка була наперед задумана як бурлескна інтермедія між солодкою музикою й танцями.

– Величносте! – гукнув Анрі до короля Франції, бо той саме несподівано ввійшов, відхиливши запону шатра, й став перед ними, весь у блиску, мов справжній султан, що дає бенкет. Анрі схилив одне коліно: – Величносте! У вашого жорстокого візира на думці лише колесування та четвертування. Невже я задля цього врятувався у Варфоломіївську ніч?

– Якби ж покійний король послухався мене! – закричав канцлер Бігар. Він так розлютився, що вимова його зробилася зовсім химерна, а голос – як у захриплого папуги. Таким самим голосом він колись кілька годин уряд допікав Карлові Дев'ятому, поки той ошаленів і наказав учинити різанину.

– Самі чуєте, ваша величносте, – тільки й сказав Анрі: він відчував, що Валуа на його боці. Перше тільки герцог Анжуйський і один з призвідців Варфоломіївської ночі, тепер він став королем, але королем лиш тому, що брат його помер від мук сумління. Що ж то має діятись із його власним сумлінням? Навряд чи йому до вподоби бачити людей, що в ті похмурі години допомагали йому уговкати Карла. Навіть матір бачити було йому прикро, а що ж тоді казати про її італійців? Він мусив терпіти їхнє товариство – і навіть допускати цих людців до своїх найінтимніших розваг, бо хай там що, а вони розумілися па хлоп'ячих принадах.

– Устань! – звелів перський султан, блискаючи самоцвітами на тюрбані. Кузен Наварра підхопився легко, мов м'ячик. Султан сказав: – Ти мій особистий бранець, і на тебе ніхто не може зняти руку. Помирися з моїм візиром!

Анрі наче того й чекав. Він утнув навколо канцлера справжній танець примирення. А того роль східного вельможі зобов'язувала дивитись на все з гідністю, хоч у нього від злості аж очі на лоба лізли.

– Могутній візире! – сказав Анрі й доторкнувся до своїх грудей, а потім до канцлерових, ніби ненароком тицьнувши пальцем якраз у величезний самоцвіт. – У Персії багато крадуть.

В ту мить, на щастя, вдарила гучна музика й заглушила все, що можна було б там почути. Розпочався балет.

Танцівники дріботіли навшпиньки, махали серпанковими завоями, згинали гарні коліна. Там були самі юнаки, хоч половину вбрано дівчатами. Очі цих «дівчат» блищали крізь серпанок іще знадливіше, ніж би в справжніх жінок, і манери їхні, як не зважати на певні не зовсім бажані ознаки мужності, теж були цілком жіночі. А решта, що лишалися юнаками, не менше граційно простягали вдаваним дівчатам кінчики пальців або з млосною жагою закоханості обіймали їх. Здавалося, що м'язи їхні зовсім не напружуються. І коли юнаки кружляли «дівчат» довкола себе, і коли піднімали їх угору, враження було таке, ніби це робить не сила, а самий чар грації.

Отут перевершив усіх дю Га. Звичайно досить неприємний молодик, язикатий, дурний, нахабний і продажний, тут він був справжнім дивом. І недарма під час кожної фігури танцю він опинявся в першому ряду. Глядачі на помості всі прикипіли до нього очима, а він умів показати кожному, ніби поривається саме до нього. Дю Га впав на коліна перед своєю «дамою», як і всі юнаки, й звів на неї погляд з безмовним благанням, щоб вона дозволила відкинути з її обличчя серпанок. Насправді ж він давав узнаки, що схиляється перед королем, чи то султаном, а водночас – потай від нього – перед канцлером, чи то візиром, не кажучи вже про гладкого Майєнна, що аж упрів, так його пройняло. І кожному з них здавалося, що саме його якось вирізнено чи навіть ушановано – а тим часом цей пройда просто брав їх на глузи. Десь-інде вони дали б йому носака під зад або наказали його повісити. Одначе мистецтво – могутня сила, хоч його дія й нетривка.

Та ось воно захопило глядачів ще дужче: з танцівників-«дівчат» позривали серпанок. Хто б міг подумати, що людські обличчя можуть видатись такими новими й чудесними, коли вони раптом відкриваються перед глядачами, вже завороженими чітким ритмом майстерного танцю! Навіть у зачерствілих чоловіків тьохнуло серце; а що ж тоді казати про молодого короля Наваррського. В нього вихопилась лайка – його звичайний проклін. Він не повірив власним очам і аж протер їх.

– Габрієль?

– Та вже ж не хто, – глузливо озвався здоровило Гіз. – Один любчик зриває серпанок з другого: наш дю Га – з твого Лерана.

– Вийдімо-на двобій!

– Залюбки, тільки не за хлопця. Він вродливий, і при новому дворі така доля була для нього неминуча.

У Анрі очі налилися слізьми. Він хотів щось сказати Леранові, але той не підводив погляду. А колись же й у нього текли сльози з-під білої пов'язки, що закривала обличчя, – у Варфоломіївську ніч. Дві її жертви – Габрієль де Леві де Леран і Карл Дев'ятий – лежали тоді поряд на ліжку королеви Наваррської. Що ж із нами буде?

А Гіз передражнив Анрі:

– От бач, які чарівні створіння були серед людей твого загону, що носили прості шкіряні колети, їздили плече в плече, по п'ятнадцять годин не сходили з коней і розважалися, тільки співаючи псалми.

Насмішка була влучна, і що лишалося відповісти?

– Леран слушно робить, що пристосовується, як йому треба, і навіть обернувся на дівчину.

Так легковажно відмахнувся Анрі, стерпів ще й це приниження після всіх інших – ніхто й не знав, куди їх ховає цей жвавий Наварра. Він сам сміявся з себе, ніби з когось третього. І поведінка його не була гидка: справді проникливий спостерігач не назвав би його ні ницим, ні дурним. Та лиш один із глядачів, д'Ельбеф, замислився: а хто ж такий Анрі насправді – дитина, блазень чи людина, яка добре знає свою мету? І відповів собі: «Це невідомий – у школі життя».

Сам д'Ельбеф – лише спостерігач; а це не так багато. Далекий родич могутнього дому, без великих шансів і перспектив, він завжди буде нічим не примітний серед інших – тих, кого він навряд чи поважає. І ось він знаходить, кому віддати свої сили, – чи, власне, йому це підказує особливий хист. Д'Ельбеф собою показний, як і Гіз, народний герой; він тільки має темніше волосся, поводиться простіше, і від нього зовсім не віє пихою. У нього вогкі, віддані, дуже гарні очі, й ті очі розгледіли в Анрі славну долю і велику снагу, яка служить поки що вельми скромній меті: зберегти себе. Д'Ельбеф став другом Анрі в непевні дні, ще зовсім не славні, якраз навпаки. А коли щастя нарешті повернеться до короля Наваррського обличчям, тоді д'Ельбефа вже не буде коло нього.

А дівчата – чи, власне, юнаки – вже тримають у руках золоті келихи. Піднімають їх угору, крутять на кінчиках пальців і самі крутяться у танці, але з келихів не схлюпнеться ні крапельки. В келихах, треба гадати, любовний трунок, і ті юнаки, що й у танцях зображують юнаків, прагнуть його. Постави їхніх гнучких тіл виразно промовляють про ту спрагу. Вони робляться дедалі промовистіші: розтуляються спраглі уста, і коли жадобу вже годі стримати, в них справді вливається трохи вологи. Принаймні в уста королевого улюбленця дю Га – д'Ельбеф це добре бачив, бо пильно стежив за тим, що діялось: адже воно стосувалось Анрі. Дю Га стає на коліна й закидає назад голову, а юний Леран у ролі дівчини ледь нахиляє свій келих; д'Ельбеф міг би полічити краплі. Водночас він бачить і інші обличчя: дивно насторожене канцлера Бірага й розімліле – короля Франції. Той, неначе вражений громом, розгублено всміхається – до юного Лерана. На свого дотеперішнього любчика він і не дивиться – і саме це вже свідчить, що зараз станеться щось незвичайне. Воно справді стається: дю Га, скуштувавши любовного напою, відхиляється всім тілом назад, ніби в корчах, ледь не падає, скрикує й закочує очі під лоба. Одно слово: його отруєно. Так воно й мало бути за логікою подій; д'Ельбеф міг би передбачити все.

В ту саму хвилину, ніби на замовлення, закричав ще хтось – голосом старого папуги:

– Величносте! Вашого улюбленця отруєно. Його «дівчина» – Наваррине знаряддя. Віддайте цього принца мені й правосуддю, а то він і вам щось заподіє!

Після таких жахливих слів усі, звичайно, завмерли, затамувавши дух. Музика враз умовкла, танцівники застигли на місці, глядачі на помості, мов скам'янілі, чекали королевого знаку, але й король не ворушився. Тільки ледь захиталося саме місце дії – перське шатро. Хитали його жінки, придворні дами французького двору: не допущені на таємниче свято, вони попрокрадались за завіси, щоб підглядати звідти. Були там і вельможні панії, і фрейліни; навіть декотрі з челядниць, набравшись відваги, прогортали собі шпаринку, а поруч – смикала тканину сама королева Наваррська. «Що ж тепер? – подумала Марго серед тієї тиші та заціпеніння. – Отак воно завжди й буває, тільки-но ми полишимо чоловіків самих на себе, – думала вона. – Спочатку повбираються, як ми, і вдають таких ніжних, мов небесні ангели. А кінчається однаково кров'ю. Звісно, мій коронований брат захоче помститись за отруєного любчика. Віддасть мого бідного Henricus'a пройдисвітові Бірагові, а в того вже й слина тече з жадоби. І ні в кого з цих бовдуряк не знайдеться стільки розуму в голові, щоб збагнути, яка тут гра! І вони ще гадають, ніби можуть обійтися без нас!»

Та в одного таки знайшлося. Д'Ельбеф із Лотарінгського дому сплигнув з помосту, вхопив за в'язи дю Га, вже зовсім скрюченого, підвів і бив по щоках, поки юнак не став твердо на ноги.

– Годі комедію корчити! – сичав д'Ельбеф. – Та гляди не почни знову! – Боляче викрутивши юнакові руку, він примусив його зійти на поміст і впасти перед королем на коліна, а тоді наказав: – Признайся його величності, хто тебе підмовив на цю витівку, то, може, не попадеш на шибеницю.

Уся постать дю Га виказувала якнайприкріший переляк. Це почуття він зумів виразити найкраще, хоч який великий хист виявляв перед тим. Справжнє все ж таки завжди переконливіше, ніж удаване.

Шия його зробилась довга, немов у людини, якій щойно зітнули голову, – адже тоді шия раптом наче виростає; і цю витягнену шию він повертав то до короля, то до канцлера, то знов до короля. У канцлера враз повідвисали щоки, в короля сердито нап'ялась жила на лобі. А дю Га відчував, як міцні пальці його ворога д'Ельбефа чимраз сильніше стискають його шию; і перше ніж йому зовсім перейняло дух, він пробелькотів;

– Це пан канцлер… – Та щойно д'Ельбефові пальці пустили його, він уже й пошкодував, що признався, і почав відмагатися: – Ні, не пан канцлер! Це я сам, сам надумав прикинутись отруєним із ревнощів, бо мій король усміхнувся панові Лерану.

Ніхто йому не повірив, хоча й це була правда. Король ще похмуріше глянув на свого канцлера – чи то султан на візира, бо ж вони були в такій подобі. Першим озвався Наварра:

– Синьйоре Біраг, ви програли свій самоцвіт! Ваша величносте, він побився об заклад, що прилюдно стратить мене. І йому б пощастило це зробити, якби ви не розгадали його підступів.

Король не міг ні ув'язнити канцлера в Бастілії, ні скинути з посади, бо пані Катрін захищала свого земляка. І тому король зробив те, що міг і чого всі чекали від нього. Він зірвав у канцлера з грудей великий самоцвіт. А тоді нерішуче озирнувся довкола, ніби ще не знаючи, що зробити далі. Насправді ж він дуже добре знав, чого хоче. Він махнув рукою вниз, юному Леранові, той піднявся на поміст і, ставши на коліна, прийняв знак королівської ласки. З тої хвилини від юнака променів блакитний блиск. А коли з нього зірвано всі серпанки, віконт де Леран став схожий видом на юного воїна в першому розквіті мужності, який наступає ногою на шию переможеному. Сам дю Га знадив його так зробити, навмисне упавши обличчям додолу, і Леран не вагався й миті.

Побачивши, що пригода скінчилася так мирно, всі присутні в перському шатрі ожили. Вони заплескали в долоні, знов закрутився танець, і, колихаючись на хвилях музики, танцівники зображували любов та щастя для глядачів, які вірили в те й друге, лиш коли бачили їх на сцені. Ще довго світилось того вечора шатро з гаптованих запон, крізь які пробивалося ззаду мудро пом'якшене світло, так що все в шатрі здавалося стерпнішим, ніж було воно насправді: і люди – султан, юнаки, старі паскудники, – і речі, з яких найдорожча була, власне, лиш блакитним блиском.

Двох учасників забави десь не стало. Анрі й д'Ельбеф прощались у далекому закутку замку.

– Я тобі цього ніколи не забуду, д'Ельбефе.

– Ваша величносте, ви занадто довго баритеся тут, але, певне, мусите так робити.

– Я маю час. Я, власне, тільки це й маю – терпіння та час.