Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 37 (всего у книги 47 страниц)

Високі гості

Подія в Озі мала, між іншим, один досить незвичайний наслідок: вона розгнівила маршала Бірона ще дужче, ніж поразка біля відлюдної садиби «Кастера». Король Наваррський, щоб зміцнити свій вплив, удався до недозволених засобів, яких намісник принципово не схвалював, – не кажучи вже про те, що цей нахаба, на думку старого, взагалі, не мав права ні на який вплив. Бірона мучила страшенна заздрість. У своїх посланнях до Парижа він уже давно скаржився на те, що молодий губернатор занадто зближується з простим народом і не визнає добрих звичаїв. Але після пригоди в Озі в тих посланнях почала відчуватися справжня розгубленість. Як вірити їм, Анрі нехтував закони війни, бо не вішав і не грабував; навіть більше – він підривав самі основи людського співжиття, бенкетуючи за одним столом з бідняками й багатіями!

Поки в цій провінції панував тільки безлад, королева-мати не тривожилась. Одначе тепер вона не лише від Бірона, а й зі своїх приватних джерел дізналася, що міста одне за одним піддаються губернаторові. А це було їй не до мислі. Тому вона вирішила з'явитись там, на півдні, власною особою, поки не сталося ще більшого лиха.

Пані Катрін розуміла, що повинна хоч би привезти зятеві дружину. Обидві королеви виїхали з Парижа другого серпня, а вісімнадцятого були вже в Бордо, під захистом маршала Бірона. При собі вони мали ціле військо дворян, секретарів, солдатів, не кажучи вже про неодмінних фрейлін та придворних красунь, серед яких була й Шарлотта де Сов. Цю взяли в подорож проти волі королеви Наваррської, за наказом її матері.

Переїзд цього строкатого товариства від міста до міста відбувався, як завжди, у великій пишноті, якій, одначе, заважали всілякі страхи. На півдні, біля морського узбережжя, весь час чекали, що нападуть гугеноти; кілька разів спинялися серед поля – і екіпажі, й вершники, й піхота. Карети обох королев обступала озброєна охорона. А коли фальшива тривога миналась, галасливо рушали далі. Зате вже, зупинившись у якому-небудь більшому місті, вигрівалися в промінні власного блиску. В місті Коньяку Mарго зажила чи не найбільшого успіху за все своє життя: місцеві дами аж поніміли з подиву перед її розкішними уборами. Немов зоря зійшла над цією далекою провінцією, а паризький двір осиротів, утративши таку красуню, позбувся свого ясного сонечка: так розливався один із супутників, на ймення пан де Брантом. Для нього самого було б краще мати таку могутню статуру, як у панів Гіза, Бюссі й ла Моля. Це Марго цінувала вище, ніж захват. Говорити вона вміла й сама; коли в'їхали в Бордо – той в'їзд був справжнім тріумфом, – вона велично й чарівно відповідала всім, хто її вітав. Перший серед них був Бірон.

Крім інших своїх посад, маршал займав ще й посаду мера Бордо, головного міста провінції; і якраз це місто досі ще не впустило в свої мури губернатора. Тому Анрі попросту відмовився поїхати туди на зустріч із королевами. Почалися переговори, що тривали майже сім тижнів. Урешті Анрі домігся, щоб зустріч відбулась у садибі «Кастера», тій самій, де зазнав ганебної поразки Бірон – уся околиця досі гомоніла про ту комедію. Маршал не наважувався й показатись туди. Анрі прибув із півтора сотнями вершників-дворян, і їхній вигляд викликав у старої королеви не тільки захоплення, а й тривогу. Тим ревніш запевняла вона зятя в своїй любові й мирних почуттях. Вона дійшла до того, що назвала його спадкоємцем трону – звичайно, після її сина д'Алансона; але обоє – і зять, і теща – добре знали, чого варті ці слова.

Потім вони сіли вдвох в одну карету – бранець, що зумів утекти, і вбивця його матері та його друзів. Вони не переставали виливати одне на одного свою палку любов, аж поки приїхали до містечка Лa-Реоля, де нарешті змогли стулити роти й розлучитись. Анрі розмістився з Марго в іншому будинку. Він більш не говорив, лише вдивлявся невидющими очима в полум'я свічок, час від часу щось буркав сам до себе і, здавалося, зовсім не пам'ятав, що за спиною в нього роздягається одна з найвродливіших жінок Франції. Раптом він почув здушений схлип, озирнувся й побачив, що запона на ліжку вже затягнена. Він ступив був туди один крок, зразу відступив назад і переспав ніч у кріслі. Йому полегшало на серці аж тоді, коли лишилась позаду сутичка з Біроном.

Маршал не примусив себе чекати. Тільки-но королеви від'їхали далеченько від нещасливої садиби, на першій-таки їхній зупинці він з'явився. Та Анрі не дав йому навіть докінчити привітання, а зразу напустився на нього. В кімнаті були обидві королеви й кардинал Бурбон, дядько Анрі, привезений навмисне, щоб налаштувати його приязніше. Всі остовпіли, коли молодий король Наваррський заговорив так різко, і зовсім розгубилися, тому ніхто не спинив його. З перших слів він назвав маршала Бірона зрадником, якому слід би стяти голову на Гревському майдані. Далі посипалися звинувачення, і Анрі виголошував їх не як ображена й заздрісна людина, ні – він говорив від імені королівства, яке захищав, говорив неначе вже з височини трону, і від тієї мови свинцево-бліде обличчя королеви-матері поблідло ще дужче.

Бірон спочатку не міг і відповісти: язик не слухався його. Жили на скронях у нього понапиналися так, наче ось-ось луснуть. Він зціпив руки, хруснувши суглобами пальців, і водив очима по кімнаті. Коли його безтямний погляд упав на старого кардинала, Анрі зразу гукнув:

– Усі знають, що ви запальний, пане маршале. Це, звичайно, добра відмовка. Та коли ви надумаєте викинути у вікно мого дядька, кардинала, це вам так не минеться. Ні. Ви краще обійдіть круг столу на великих пальцях: це вас заспокоїть.

То була вже не мова з височини трону, це вже хизувався дотепністю всім відомий жартун. А тоді Анрі взяв за руку свою Марго, підняв ту руку на висоту очей, і обоє легкою ходою вийшли з кімнати.

За дверима вони поцілувались, мов діти. Марго сказала:

– Тепер я знаю, що було у вас на серці, мій коханий владарю, і нарешті знов стала щасливою жінкою.

В найближчі години з'ясувалось, як гостро жадала вона з'єднатися з ним.

– Чого варта самотня жінка, рідний мій Henricus? Коли ти втік з Лувру, разом з тобою я втратила половину мого розуму, Я почала встрявати в безглузді авантюри й зазнала тяжкого приниження.

Анрі знав, що вона має на увазі: свою невдалу подорож до Фландрії, гнів коронованого брата, домашнє ув'язнення.

– Так, моя гордість тяжко страждала. Коли міста твого прекрасного півдня зустрічали мене, як вище створіння, мені коштувало неабияких зусиль не здаватися самій собі мандрівною комедіанткою.

Вона зайшла надто далеко: туга її була така нерозважна, що цього разу сльози справді потекли по набілених щоках, і Анрі довелось обережно знімати їх губами.

Такі щирі розмови між ними, пестощі, обопільне зворушення тривали в багатьох містах. Пишний поїзд двох королев відвідав ще чимало куточків краю; Анрі їх не супроводив, він тільки навідувався до них між виїздами на полювання. Таким чином він уникав прикрих суперечок із тещею про нараду протестантських депутатів. Стара королева запевняла, що їй теж дорога свобода віри. Пані Катрін приїхала сюди не для чого іншого, як для того, щоб порадитись із проводирями гугенотів, як має виконуватись останній королівський указ про свободу віровизнання. Одначе Анрі знав, що такі укази ніколи не набувають справжньої чинності, і перше ніж закінчиться нарада, почнеться нова релігійна війна. Та дехто з його друзів думав не так – особливо Морней. Тому Анрі погодився разом вибрати місце для тієї наради. Але його вибір щоразу розходився з вибором його любої тещеньки. Аж увечері він приєднувався до поїзда, що вже зупинявся на ночівлю, і зразу усамітнювався з королевою Наваррською; а що він її ущасливлював, то вона багато чого йому розповідала. Їй це давало полегкість, а йому– дуже корисні відомості.

Її жахало насильство, що панувало в королівстві. Тут, на півдні, так мирно, – а як згадати про північ! Насильство, самоправство, свавілля гублять Францію. Тепер у ній владарює вже не король, а Ліга.

– Мій брат король ненавидить мене, та однаково він лишається моїм братом. Я принцеса Валуа – і тим більше повинна пам'ятати про це, чим менше він пам'ятає про свою королівську гідність. Гізи повалять нас, – простогнала вона крізь зціплені зуби, бліда, схожа на Медею[133]133
  Медея – жорстока, непогамовна чарівниця, згадувана в античних міфах про аргонавтів.


[Закрыть]. Її чоловік ладен був заприсягтися, що вона ніколи вже не спатиме з Гізом, – хіба для того, щоб дістати змогу відстригти йому біляву бороду, як Даліла Самсонові.

Її пальці ласкаво м'яли борідку коханого владаря. Їй подобалось його обличчя – воно стало таке поважне. Довго дивилась вона в те обличчя, сумніваючись, зважуючи, перше ніж сказати таке:

– Ти живеш у цій провінції скромним життям. Я поділю його з тобою, мій мужу і владарю, й буду щаслива. Та колись ти згадаєш, що тобі судилась величніша доля, і врятуєш мій рід, – докинула вона на превеликий його подив. Її мати й брат досі вважали його ворогом, що хоче відтіснити їх від влади, не чекаючи, поки законно успадкує її після них. Але принцесу Валуа тілесна близькість просвітила швидше, ніж будь-що інше, завдяки чому одна людина зазирає в душу іншій. Вона вірила йому, поки була з ним, – не довше. Та й як би вона могла ще? Їй більше личило помститись за вимирання свого дому його наступникові й зрадити Анрі ще раз, перше ніж вона врешті-решт залишиться одна на світі з усього роду Валуа. Вона не мала дітей, як і її брати. Остання принцеса Валуа все своє життя шукала душевної рівноваги, властивої людям, що живуть у щасті й безпеці. Власне, те, що буде по ній, нітрохи її не цікавило, і тому вона самою природою своєю була неспокійна. З нею мало вмерти щось більше, ніж вона сама, і марно шукала вона рівноваги.

В місті Оші подружня ідилія на якийсь час різко перервалась. Пані Катрін недарма скрізь возила з собою своїх фрейлін. У одну з них закохався немолодий гугенот, весь укритий бойовими шрамами: навіть у роті в нього були шрами, так що він і говорити як слід не міг – і ось заради тієї фрейліни він здав свою фортецю католикам. Анрі спершу цілком ввічливими словами сказав любій тещеньці, що він думає про її дрібні капості. Самого себе він вважав вірним слугою короля, а стару лиходійку зараховував до тих, хто йому шкодить. Йому аж на серці полегшало, коли він уголос висловив це. Але стара прикинулась, ніби вперше чує про зраду коменданта фортеці; тоді Анрі чемно попрощався, поїхав і захопив інше містечко як заставу. Отак ці двоє дражнили одне одного, поки врешті погодились на тому, щоб нараду реформатів скликати в Нераку.

Тим часом настав грудень, вітер носив опале листя – мало придатна пора для розкішних в'їздів у міста. Королева Наваррська все ж таки ще їхала верхи на білому іноходці – на таких конях завжди їздять принцеси в казках. Праворуч і ліворуч від неї гарцювали буланий і гнідий – на одному молода Катрін Бурбон, на другому її брат Анрі, вельми пишно вбраний на честь своєї дружини. Стара пані Катрін не дуже годилася для того, щоб показуватись народові зблизька, а надто під цим ясним небом; тому вона сиділа в кареті й виглядала у віконце. Незрівнянна Марго, сяючи спокоєм і впевненістю, слухала, як три молоді дівчини щось декламують. Дівчата зображували муз і вели на честь королеви розмову, яку вклав їм до уст поет дю Барта. Перша говорила південною говіркою, друга книжною мовою, а третя – стародавньою. Марго розуміла латинські й французькі вірші, але з гасконських не все дійшло до неї. Та вона відчувала, чого сподівається від неї натовп: скинула з шиї розкішно гаптованого шарфа й подарувала його гасконській музі. Цим вона завоювала серця, та й її власне забилось частіше.

Пані Катрін пильно придивлялась до всього в цій провінційній столиці. Її колишній Королик намагався показати себе й прийняти її та її почет якомога краще, наскільки дозволяли йому кошти, і частував їх усім, чим лишень можливо. І принаймні вдавав, ніби радіє. Ще зневажливіш оцінила вона протестантських депутатів, коли нарада врешті зібралась. Усі вони здались пані Катрін схожими на пасторів або на тих птахів, що їх вона тут остерігалась називати. Переговори велися нібито про змішані суди за участю засідателів-реформатів та про дарування давніх кривд і провин. Але справжнім предметом тих переговорів, як завжди, були гугенотські фортеці. Гугеноти вимагали їх непомірно багато, а стара королева радо відібрала б у них усі. Перед своїми дамами вона розучила промову, пересипану біблійними цитатами, сподіваючись перехитрити цих простаків за допомогою звичної для них мови. Одначе й вигляд її, і лиха слава спростовували все, що вона виголошувала, хоч сама вона, навдивовижу, цього не помічала.

Депутати на всіх засіданнях не вірили жодному її слову й так уперто стояли на своєму, що вона, втративши терпець, починала погрожувати їм шибеницею. Королева Маргарита від того аж плакала: вона так щиро бажала, щоб чоловік її кохав, а цьому ставала на перешкоді її мати, ця жахлива жінка, – хоча багатьом вона здавалась кумедною – здебільшого тоді, коли виходила погуляти надворі. У залі, де відбувалися засідання, вона сиділа на високому троні, й це виглядало ще сяк-так. А надворі вона була мізерною цяточкою серед ясної природи, чалапала, зігнута, спираючись на костур, її жовті щоки тряслися, і хто пам'ятав про Варфоломіївську ніч, той тепер сміявся з цієї почвари, хоча, може, відтоді не сміявся ні разу. А серед фрейлін вона здавалася ще бридкішою. Тут-бо не Лувр, тут сонце з майже завжди погідного неба яскраво осяває береги Баїзи й парк «Гаренна». Тут і воюють, і кохають відверто й незлостиво. А ця стара жінка розраховує на потаємні безодні статі. Старість входить у облудну спілку з розпустою й виставляє себе на посміховище.

Навіть найсуворіші звичаями гугеноти тоді не докоряли Анрі за те, що він бавився з кількома піддатливими фрейлінами. Його дружині Марго це поки що не дуже дошкуляло, бо її захопила нова роль: матері народу й вищої істоти. Суть була ось яка: Анрі просто брав те, що йому давали, але наставляв носа красуням, коли вони хотіли заманити його до паризького двору. Адже така була вся мета подорожі, наради і відвідин вельможних гостей – тільки така, він про це здогадався відразу. Врешті-решт тещі довелось самій викладати йому свої міркування. Мовляв, її син, король, тепер лишився в Луврі зовсім одинокий. Його брат д'Алансон бунтує проти нього, Гізи з їхньою Лігою підкопуються під його трон. Але не менше страшний і принц крові, що посварився з двором і помалу робиться в своїй провінції занадто сильний. Чи Анрі ніколи не спадало на думку, що його можуть вирядити на той світ? Це був останній козир його любої тещеньки: вона погрозила йому вбивцями.

Проте він не впав негайно в її материнські обійми, а відповів, що двір іще не дотримав жодної обіцянки йому. Як губернатор він і далі має намір поширювати звідси мир на все королівство і думає тільки про те, щоб йому служити. Після цього вони хутенько попрощалися – з такими самими, аж надмірними виявами любові, як і на початку візиту. А тривав той візит цілу зиму, аж до красного місяця травня. Обоє дітей трохи провели добру матусю, а далі вже вона поїхала сама – поганими дорогами, пагористим краєм, населеним непевними людьми. В одному містечку стару королеву зустрічали дівчата, що сипали на дорогу троянди, з іншого їй доводилось хутенько вшиватися від загальної неприязні. Вона тоді просто натягала на обличчя чорний повстяний каптур – адже й вона була хоробра, всі ми хоробрі; незворушно пересідала з сідла в карету і, трусячись по вибоїстих дорогах, скрізь проповідувала мир, тільки мир; але який мир мала на увазі мати, сини в якої один за одним умирали?

Коли вона давно вже не сподівалася цього, раптом знову показався з-за повороту її любий зятенько. Він, мовляв, ще раз хотів її побачити й подарувати пасомце свого волосся на згадку. У протестантів така мода: закладати за вуха по товстенькому пасомцю. Праве він віддав любій тещеньці зразу, коли вона приїхала, а на прощання дав їй відстригти в нього ще й ліве. Відбувалося те біля сільського кладовища, і пані Катрін, розчулившись, захотіла оглянути його.

– У вас так мало кладовищ… – Вона похитала головою. – Невже у вас люди довше живуть? – Зупинилась перед кількома могилками. Мурмоче: – Як їм тут затишно!..

Люди, що лежать під землею, любіші їй. Якби вони всі були там, настав би мир – і у неї в душі.

Колись, через багато років, уже ставши королем Франції, Анрі спуститься в гробницю Катерини Медічі, за життя званої пані Катрін, подивиться на її домовину й скаже через плече до свого почту – з дивною усмішкою, якої ніхто гаразд не зрозуміє, він скаже:

– Як їй тут затишно!

Moralite

Il a choisi de combattre: c'est-il bien demande ce que combattre veut dire? C'est surtout endurer, sans les mepriser, des peines multiples, tres souvent perdues ou d'une portee infime. On ne commence pas dans la vie par livrer de grandes batailles decisives. On est deja heureux de se maintenir, a la sueur de son front, tout au long d'une lutte obscure et qui chaque jour est a recommencer. En prenant pierre a pierre des petites villes recalcitrantes et une province qui se refuse, ce futur roi fait tout a fait figure de travailleur, bien que son travail soit d'un genre special. Il lui faut vivre d'abord, et pauvre il paie en travail. C'est dire qu'il apprend a connaitre la realite en homme moyen. Voila une nouveaute considerable: le chef d'un grand royaume et qui sans lui irait en se dissociant, debute en essuyant les miseres communes. Il a des ennemis et des amours pas toujours dignes de lui, ni les uns ni les autres, et qu'il n'aurait certainement pas en faisant le fier.

Cela pourrait tres bien le rendre dur et cruel, comme c'est generalement le cas pour ceux qui arrivent d'en bas. Mais justement, lui ne vient pas d'en bas. Il ne fait que passer par la condition des humbles. C'est ce qui lui permet d'etre genereux et de se reclamer de tout ce que dans l'homme il peut y avoir d'humain. D'ailleurs l'education recue pendant ses annees de captivite l'avait prepare a etre humaniste. La connaissance de l'interieur de l'homme est bien la connaissance la plus cherement acquise d'une epoque dont il sera le prince. Attention, c'est un moment unique dans l'histoire de cette partie du monde, qui va s'orienter moralement, et meme pour plusieurs siecles. Ce prince des Pyrenees en passe de conquerir le royaume de France, pourrait ecouter les conseils d'un Machiavel: alors, rien de fait, il ne reussira pas. Mais c'est le vertueux Mornay qui le dirige et meme qui le soumet a des epreuves qu'un autre ne tolererait pas. Les secrets honteux de la personne la plus veneree, voyez Henri y etre initie et en souffrir en silence: vous aurez la mesure de ce qu'il pourra faire pour les hommes.

Висновок

Він обрав боротьбу; та чи гаразд він усвідомив, що це означає – боротьба? Це насамперед означає: зносити, не легковажачи, нескінченні турботи, дуже часто марно або з мізерною користю. В житті ніхто не починав відразу з великих вирішальних боїв. І то вже щастя, коли витримаєш у поті чола довге, виснажливе змагання, результат якого неясний і яке, може, завтра доведеться почати знову. Камінь за каменем здобуваючи норовливі містечка й цілу непокірну провінцію, цей майбутній король нагадує трударя, хоч труди його особливі. Йому передусім треба жити, а бідні платять за життя працею. Це означає, що він учиться пізнавати дійсність так само, як прості люди. І це неабияка новина: володар великого королівства, яке без нього розвалилось би, починає свій шлях із звичайних людських злигоднів. Він має ворогів і коханок, і ті й ті не завжди гідні його, і він їх напевне не мав би, якби поводився пихато.

Це могло б дуже легко зробити його нечуйним і жорстоким, як звичайно й буває з тими, хто вибився з низів. Але про нього не можна сказати, що він вибився з низів. Він тільки скуштував життя в приниженні. І це навчило його бути великодушним і вдаватися до всього того, що може знайтись у людині людяного, гуманного. А втім, і наука, яку він дістав у роки полону, підготувала його до того, щоб стати гуманістом. Знання людської душі – це, певне, найкоштовніше надбання тієї доби, в якій він має владарювати. Зверніть увагу – це унікальне явище в історії цієї частини світу, і воно стане дороговказом моралі не менш як на кілька сторіч. Цей піренейський державець, що незабаром здобуде французьке королівство, міг би прислухатись до порад якого-небудь Макіавеллі[134]134
  Макіавеллі, Ніколо ді Бернардо (1469–1527) – італійський політичний мислитель і письменник. У своїх творах виступав проти роздрібненості Італії, його ідеал – абсолютна монархія. У творі «Державець» він виправдовував будь-які засоби в боротьбі за встановлення сильної влади, аж до підкупу, зради й убивств.


[Закрыть], і тоді в нього нічого б не вийшло. Але його спрямовує доброчесний Морней – і навіть піддає його таким випробам, яких хтось інший і не стерпів би. Подивіться, як мовчки страждає Анрі, дізнавшись про ганебні таємниці людини, що її він безмежно шанував, – і ви збагнете, як багато зможе він зробити для людей.