Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 47 страниц)

Смерть і годівниця

Карлові Дев'ятому в наступному місяці сповнилось би двадцять чотири роки; але тридцять першого травня 1574 року він лежав у ліжку й умирав. Було те у Венсені.

Всі вже знали, що він має померти, а тому замок аж двигтів від тривоги, що раз у раз вибухала гамором. Прибічники короля Польщі твердили, що він устигне повернутися до Франції дуже скоро й покарати всіх зрадників, а зрадниками вони називали прибічників Двоносого. Через те й грізні голоси та брязкіт зброї; та це було ще не все. Під склепіннями замку лунали гучні команди, всі виходи охороняли, а особливо лунко гриміла важка хода вартових біля двох дверей, що їх пані Катрін стерегла найпильніше. За тими дверима сиділи її син д'Алансон та Королик – і вони добре робили, що не показувались, а лишалися там під охороною. Бо жоден з них, вийшовши, не дістався б далеко. Перший бунтівний вигук будь-кого з їхніх приятелів – і над ними б нависла небезпека. Сьогодні правила смерть, бо король умирав. Його мати наостанці ще перетягла його до Венсена: цей замок легше було тримати під наглядом. Ані народ, від якого не вгадаєш, чого сподіватися, ані вороги її улюбленця д'Анжу не зможуть їй тут перешкодити, коли вона оголосить його королем. Уже третій син – король! Сьогодні помирав другий і наставала черга третього, а в запасі був ще й четвертий. Якщо кожен з них проживе хоч скількись, пані Катрін могтиме звільняти їх від державних клопотів і лишатиметься чим була – довіку, думала вона. Бо для діяльної людини все життя – сучасність; і майбутнє, і минуле розтають у ній. Наприклад, Карл Дев'ятий, оскільки мав умерти, ніколи й не жив на світі. Хто-хто, а його мати за нього не турбуватиметься. І він лежав у самоті.

Лікар пішов, угорнувши вмирущого в простирадла, намащені бальзамом, щоб утамувати кровотечу. Та Карл зрозумів: лікар не має ані найменшої надії, що вона припиниться. Він зробив так, тільки жаліючи недужого, – щоб той не бачив, як на шкірі в нього скрізь виступають червоні плями, й не чув власного запаху. Дух бальзаму перебив дух крові – ненадовго, подумав Карл, і ще навіть поки завої були свіжі, він шморгав носом, принюхуючись, і весь час відчував, як тхне його остання година. Він був колись дужим молодиком. І для смерті лишилась йому вся сила, якої життя вже не хотіло прийняти від нього: сила розуміння, сила самовладання.

Він думав: «Амбруаз Паре, мій лікар, колись перев'язував адмірала. Разом з адміралом міг би загинути й лікар, якби не втік через горище. Та кому ще можна було втекти через горище! Я знаю, я знаю; проте я нізащо не знав би стільки, якби адмірала не вбили з моєї вини. Я знаю, що це за галас у замку. І чому мене перевезено сюди, незважаючи на мої муки. І чому я тепер лежу сам-один і ніхто навіть не спитає про мене».

– Помру, – сказав він уголос.

– Це правда, ваша величносте, – озвалась годівниця. Вона сиділа на скрині й щось плела. Коли її годованець розплющив очі й заговорив, підвелась і втерла йому обличчя. Рушника вона згорнула так, щоб Карл його не побачив.

– Добре, нянечко, що ти не говориш так, як лікар, і не хочеш мене обдурити. Я знаю, що помру, і вже приготувався: принаймні на це в мене ще стане духу. Я не хочу бути такий, як інші, що наостанці ще схоплюються з ліжка, кричать, намагаються втекти від смерті. А куди? Та й навіщо? Хоча в мене ще знайшлася б сила встати, вийти й перелякати весь двір і мою матір своїми білими завоями й кривавим чолом, щоб усі порозбігалися.

– Ти ж король! – нагадала вона йому радісно, з несвідомою надією. Бо вона єдина не покинула його. Двадцять чотири роки без одного місяця вона була завдяки йому значною особою. Мала змогу накупити земельки і забезпечити себе на весь вік, а їй же було тільки трохи за сорок – вродлива, дебела жінка. Але король твій, годівнице, вмирає, і ти повинна хоч трохи провести його в темряву. Останні його здригання, прощальні слова зімкнуться з першими рухами, з першим плачем немовляти. Тоді ти тримала його на гордо напружених стегнах, тулила до повних молока грудей. І тепер, годівнице, ти хочеш знов тримати його так востаннє.

Він вирішив не кричати, не втікати, одначе стогнав, зітхав, і видно було, що його мучить страх. Адже йому з'являлися примари, навіть тепер, серед білого дня, і він чув нестямні голоси, що не належали живим.

– Ох, нянечко! Скільки крові, скільки людей замордовано! Поганих я мав порадників. Хай бог мені простить і змилосердиться наді мною!

– Королю! Хіба ти ненавидів нас, протестантів? Ні, бо ти всмоктав нашу віру з моїм молоком. Ваша величносте, хай кров замордованих упаде на голови тих, хто їх ненавидів. А ти був невинна дитина, і бог тебе не каратиме.

– Що зробили з твоєї невинної дитини! – все нарікав він. – Чи можна таке збагнути? Я… з того, що я зробив, ніщо насправді не належить мені, і я не можу взяти з собою на той світ нічого. А коли бог спитає мене про Варфоломіївську ніч, я тільки промимрю: «Господи! Я, мабуть, проспав її».

Голос його стих до шепоту: недужий задрімав. Годівниця втерла йому лице свіжим рушником, розгорнула його й подивилась. На рушнику був кривавий відбиток обличчя.

Король дихав натужно, хрипко, і вона витягла йому з-під голови подушку, щоб він випростався на всю довжину; а потім зробила те, чого йому не слід було бачити, як і кривавого рушника: зняла з нього мірку. Якнайретельніше виміряла вона тіло короля, бо такий був її обов'язок і привілей: покласти його в домовину, як на початку своєї служби вона клала його в колиску. Друге буде для неї не тяжче, ніж перше, – адже вона була сильна жінка, а він тепер став зовсім легенький. Дуже довго вона спостерігала, як він ріс і набирав ваги. Свого часу він зробився червонолиций, рухи розмашисті, голос як сурма. А тепер лежав перед нею знов худенький, блідий і скоро мав стати зовсім безмовний. Між початком і кінцем свого життя він пролив кров багатьох людей, і ось його власна кров повільно точиться з нього. Годівниця відчула: і те, й те було неминуче й діялося для якоїсь недовідомої мети. Їй лишилось одне: «Я, годівниця, покладу його в домовину». Вона була згодна з усім, що діялось, і не плакала.

Настав вечір – вечір напередодні свята тройці,– і Карл пробудився. Годівниця здогадалася про це тільки по його віддиху. Вона засвітила свічку – аж ба, кровотеча спинилась. Зате він зробився зовсім кволий, насилу підняв руну, щоб показати їй, чого хоче. Та вона ніяк не могла зрозуміти, хоч підвела його, посадила й притулила вухо до губів.

– Наварра, – видихнув він ледь чутно, і вона здогадалась. Гукнула наказ короля в двері, вартові передали його далі, і офіцер побіг з тим наказом – не до Анрі, звісно, а до пані Катрін. І вона перша прийшла до ліжка вмирущого сина. Годівниця вже вмила йому обличчя; воно здавалось білим, як мармур, і на ньому читалася невимовна нехіть до настирливості живих. Пані Катрін із її жвавою натурою душогубки наткнулась на щось зовсім незнайоме, навіть страшне. Звичайно люди так не вмирають. «Який він витончений! Я його не знаю. Я такого не народжувала! Добре, що сюди має прийти ще хтось».

Анрі Наварра тим часом ішов дорогою страхів – вузькими склепистими переходами, повними озброєних людей. Йому аж холод біг по тілі від вигляду оголеної криці, аркебузів, алебард, бердишів. Він чув смерть – так само як і Карл, – проте мав у жилах усю свою кров, та ще й ноги, щоб утекти. Він і справді був спинився й трохи не кинувся назад. Та все ж рушив далі, ввійшов і впав на коліна. Від дверей аж у ноги ліжка Анрі пройшов на колінах. А тоді почув, що шепоче ледь чутно Карл:

– Брате мій, ось ви втрачаєте мене, але вас самих давно б уже не було на світі, якби не я. Тільки я перешкодив їм убити вас. За це подбайте в майбутньому про мою дружину й дитя. В майбутньому, – повторив він, і хоч як тихо шепотів, це слово відгукнулося луною.

«Він знає, що я колись буду королем Франції! Перед смертю людина прозріває майбутнє».

Так воно й є, і тому пані Катрін страшенно збентежилась. Правда, гороскопи й випари металів спростовують слова вмирущого. Та однаково ці слова можуть мати поважні наслідки, тому треба пильнувати! Карл намагається ще щось сказати, ще щось заповісти Анрі. По ньому видно, що це має бути пересторога.

– Не довіряйся моєму… – починає він, та мати вже не витримує, перебиває:

– Не кажи цього!

Зовсім знесилений Карл упав на подушку, і Анрі так і не почув, кого йому слід більше боятися: чи д'Анжу, що ненавидить його, чи д'Алансона, ненадійного товариша. Тому він вирішив остерігатись обох.

Пані Катрін вийшла зі спочивальні, де вмирав її син, коли переконалася, що він більше не заговорить. Анрі, стоячи на колінах, дочекався, поки почались останні конвульсії.

Врешті-решт сама лиш годівниця лишилась біля свого годованця. Схилившись над ним, вона прислухалась до його дихання – не зі співчуття до того, хто вже сам нічого не відчував, а просто щоб уловити мить, коли воно затихне навіки. Вона знала: в цій свідомості, що вже згасала, мерехтять іще тільки найперші, давно забуті враження, не відомі нікому, крім них двох. І вона пригадувала все разом з ним і поруч з умирущим поверталась у давні дні. Губи його здригались тільки від уривчастого віддиху; і все ж вона вловила слово «ліс», зрозуміла слова: «ніч», «утомився». Дитя заблудилося в лісі Фонтенбло, і тепер йому страшно в нічній темряві. Це сталось бозна-коли – і ось повертається знову. І вона замість нього мурмоче слова. Ті монотонно повторювані слова мимовільно нижуться в рядки, і вона мугиче:

 
Вже ніч, усе на світі спить,
І темно, й холодно надворі.
У лісі вітер шелестить,
Згори крізь гілля світять зорі.
Мугиче довго, присипляючи й себе.
«Малий – дороги не знайду…»
 

І в цю мить несвідомо помічає: щось сталося.

«Втомивсь – а не знайду спочинку…»

Справді, це ж був останній, це був його останній віддих. Вона зразу випростується і, закриваючи йому очі, голосно доказує:

 
Та ось я, мамка, покладу
Тебе в затишну домовинку.
 

Moralite

Le malheur peut apporter une chance inesperee d'apprendre la vie. Un prince si bien ne ne semblait pas destine a etre comble par l'adversite. Intrepide, dedaignant les avertissements, il est tombe dans la misere comme dans un traquenard. Impossible de s'en tirer: alors il va profiter de sa nouvelle situation. Desormais la vie lui offre d'autres aspects que les seuls aspects accessibles aux heureux de ce monde. Les lecons qu'elle lui octroie sont severes, mais combien plus emouvantes aussi que tout ce qui l'occupait du temps de sa joyeuse ignorance. Il apprend a craindre et a dissimuler. Cela peut toujours servir, comme, d'autre part, on ne perd jamais rien a essuyer des humiliations, et a ressentir la haine, et a voir l'amour se mourir a force d'etre maltraite. Avec du talent, on approfondit tout cela jusqu'a en faire des connaissances morales bien acquises. Un peu plus, ce sera le chemin du doute; et d'avoir pratique la condition des opprimes un jeune seigneur qui, autrefois, ne doutait de rien, se trouvera change en un homme averti, sceptique, indulgent autant par bonte que par mepris et qui saura se juger tout en agissant.

Ayant beaucoup remue sans rime ni raison il n'agira plus, a l'avenir, qu'a bon escient et en se mefiant des impulsions trop promptes. Si alors on peut dire de lui que, par son intelligence, il est au dessus de ses passions ce sera grace a cette ancienne captivite ou il les avait penetrees. C'est vrai qu'il fallait etre merveilleusement equilibre pour ne pas dechoir pendant cette longue epreuve. Seule une nature temperee et moyenne pouvait impunement s'adonner aux moeurs relachees de cette cour. Seule aussi elle pouvait se risquer au fond d'une pensee tourmentee tout en restant apte a reprendre cette serenite d'ame dans laquelle s'accomplissent les grandes actions genereuses, et meme les simples realisations commandees par le bon sens.

Висновок

Нещастя може дати несподівану нагоду пізнати життя. Такому високородному принцові начебто не судилося перетерпіти стільки злигоднів. Безстрашний, він зневажав перестороги й попав у біду, наче в пастку. Вирватися з неї неможливо; тоді він вирішує здобути користь із свого нового становища. Віднині життя показує йому не лише ті картини, що стоять перед очима щасливих світу цього. Наука, яку воно йому дає, сувора, але наскільки ж вона глибше проймає душу, ніж усе, що цікавило його в дні безтурботної юності! Він учиться остерігатись і критись. Це може придатися завжди, а з другого боку – що втрачаєш, зносячи приниження, живлячи в собі ненависть і бачачи, як умирає зневажена любов? Маючи хист, можна все це пізнати так глибоко, що виробиш із нього тверді моральні погляди. Ще трохи – і ти вже на шляху сумніву; і, сам зазнавши долі гноблених, молодий державець, перше такий самовпевнений, відчує, що став людиною обережною, скептичною й поблажливою – не тільки від доброго серця, а й з презирства; людиною, що вміє судити власні дії.

Доти він багато метушився без пуття; але відтепер не робитиме нічого, не подумавши як слід, і стерегтиметься надто поквапних вирішень. І якщо тоді можна буде сказати, що він піднявся своїм розумом над власні пристрасті, то це він завдячуватиме рокам полону, коли він по-справжньому пізнав ті пристрасті. Правда, треба було дивовижної витримки, щоб не зломитися під час таких довгих випробувань. Тільки така твереза й урівноважена натура могла без шкоди для себе наслідувати легкі звичаї цього двору. І лиш така натура могла наважитись проникнути в глибини збуреної думки і все ж зберегти в собі здатність повернутися до тієї душевної ясності, в якій тільки й робляться і великі шляхетні діла, і звичайні вчинки, диктовані здоровим глуздом.

VI. НЕМІЧ ДУМКИ

Несподівана спілка

Що сталося з Марго? Вона раптом заявила, що згодна допомогти обом – королю Наваррському та її братові д'Алансону – втекти. Один із них мав, перебравшися жінкою, сидіти поруч неї в кареті, коли вона виїздитиме з Лувру. Вона мала право брати з собою одну супутницю, і та могла їхати в масці. Та що втікачів було двоє і жоден не хотів поступитися другому, цей план теж лишився нездійснений, як чимало інших. Правда, Анрі й не вірив у нього: так багато планів уже зірвалось. Він не відмовився зразу лиш тому, що Марго здавалась йому чарівною в ролі доброї визволительки. Вона, дивлячись на тяжку його скруту, шкодувала, що тоді виказала його матері. І це його зворушило, хоч він розгадав і справжні її мотиви: вона хотіла помститись пані Катрін за смерть свого коханого ла Моля.

Навіть під час урочистого похорону Карла Дев'ятого, на сороковий день після його смерті, Анрі тільки й думав, що про втечу. Потім була ще одна спроба – його мали забрати з Лувру в човен і перевезти за Сену. Коли та спроба зірвалась, Анрі розізлився до нестями, почав вигукувати безглузді погрози – але на тому настав кінець. Хоч би з якими спокусливими вигадками до нього звертались – Наварра на все відповідав незворушно. В ньому не лишилося й сліду колишньої хапливості. А коли такі речі обговорювати занадто довго, все починає здаватися сумнівним: чи здійсненне воно? І навіть – чи бажане? Це стосується не тільки планів утечі, а й усіх життєвих справ. Наварра радився багато й з усіма. Вночі він мав для цього жінок, удень – чоловіків. Кожне могло гадати, що Анрі його розважає, або піддурює, або шанобливо вислуховує. Одні вважали його за найбільшого веселуна серед придворних, інші шукали в ньому високих почуттів, а він морочив їх усіх. Навіть коли він зрідка бував відвертий, то й тоді мав на думці, щоб ті відверті слова набули розголосу й дали йому якусь користь. Він не пропускав жодної нагоди висловити своє захоплення королевою-матір'ю. Як послухати його, Варфоломіївська ніч була справжнім шедевром. Він тільки не певен був, у чому яскравіш виявився геній пані Катрін: чи в тому, що вона відібрала життя в Жанни й Коліньї, а чи в тому, що вона не відібрала його в самого Анрі.

– Та згодом, як порозумнішаю, я збагну й це, – казав він. – Бо досі я ще не знаю, як це так, що я живий. Але моєю матір'ю і адміралом пожертвувано задля добре виваженої мети. Лиш дурень міг би думати про помсту. А я тільки молодий і хочу навчитися жити.

Стара дізналася про це, і коли навіть повірила йому щонайбільш наполовину, то якраз ця його ненадійність і подобалась їй. А його, знов же, вабило до неї те, що саме вона тримала його під своєю владою. Отож обоє цікавили й розважали одне одного, як може цікавити й розважати тільки небезпека. Кілька разів вони доходили в розмовах до найдивовижнішої відвертості. Одного вечора вона недвозначно призналася йому, що він у неї не єдиний бранець. Навіть король, її улюблений син, не вільний. Вона тримає його під владою за допомогою чарівного зілля, пояснила пані Катрін і моргнула.

Король Анрі – чи то Генріх Третій мусив повертатися з Польщі перебраний, бо в Німеччині його могли захопити в полон. Цього не сталось; зате у власному замку Луврі він став полоненим рідної матері та її італійців, що вже повислужувались тут і на канцлера, й на маршалів. Тільки чужинці – як відверто зізналась пані Катрін своєму приятелеві Наваррі увечері тридцятого січня, коли шибки деренчали від зимового вітру, – тільки чужинці мають правити будь-яким народом. Бо чужинець-авантюрист ніколи не побоїться розливати кров народу. Хай він хоч і весь вигине, коли не дає йому правити собою. Такий закон дала народам доля, щоб вони не робились у добробуті легковажними. А надто французам, таким охочим складати глумливі памфлети. Краще хай люди тремтять зі страху, ніж сміються.

– Це правда, вельможна пані! – вигукнув у захваті Анрі.– І я тільки питаю себе: як би ви змогли обдарувати маєтками всіх своїх земляків, що сюди наїхали, якби не було такого доброго способу – кидати землевласників-французів у в'язницю й душити їх там?

Пані Катрін примружила око, підтверджуючи, що Анрі має рацію.

– Один із тих задушених, чиї маєтки ви відібрали, був навіть секретарем вашого сина, короля.

– А скажи-но про це йому. Бо досі ще ніхто не наважився. – Так говорила стара королева, бо у хвилини особливої інтимності вона зверталася до свого Королика на «ти». Ще й плеснула його долонею по коліну й повела далі вже новим тоном, і насмішкуватим, і водночас таємничим: – Королику, ти якраз той, кого мені треба. Я давно придивляюсь до тебе й переконалася, що невеличка зрада для тебе нічого не важить. Люди вперто тримаються дурних забобонів. Що таке зрада? Просто вміння встигати за подіями. Ти так і робиш, і через це твої протестанти зневажають тебе – і в усій країні, і в стінах Лувру, скільки їх тут ще лишилося.

Анрі злякався: «Як же мусять думати про мене пан адмірал і моя матуся, коли я сиджу й слухаю це бабисько, замість узяти її за горлянку й задушити? Та це не втече. Я готую свою помсту повільно, зате ж вона буде нещадніша».

Та на обличчі його читались не ці думки, а готовність прислужитися й наївна згода.

– Ваша правда, вельможна пані, що я зовсім розбив глек із давніми друзями. І тому мені тим більш хотілось би подружитися з вами.

– А надто, мій маленький, коли ти за це дістанеш дозвіл трохи прогулюватися. Тепер ти любиш грати у м'яча з Гізом, і це свідчить про твій розум, як згадати, що він ударив ногою в обличчя мертвого Коліньї. Але ти зможеш і виходити з Лувру разом з ним.

– О, він виходить часто. А найчастіше виїздить верхи.

– Ось і ти виходь та виїзди з ним, щоб я завжди знала, де він був. Зробиш це для мене?

– Мені можна буде виходити з Лувру? Щодня? Брамою? Через міст? Що ви накажете, вельможна пані, все буде зроблено!

– Не думай, що я боюся Гіза, – запевнила королева.

Новий її спільник ревно підхопив:

– Як він пишається своєю статурою, цей герцог Лотарінгський! Білява борідка, народний улюбленець!

– Він йолоп, – сказала пані Катрін так само категорично. – Підбурює католиків. І не знає, на кого працює. На мене! Бо мені скоро знов буде потрібна різанина: протестанти ніяк не вгамовуються, навіть після Варфоломіївської ночі. А коли так, то вони матимуть ще одну. Нехай Гіз підбурює католиків, а тобі я дозволю роздрочувати гугенотів. Кажи їм у Парижі, що за кордоном їхнє військо скрізь б'є наших. На жаль, це не зовсім неправда. А до провінцій перекажи, що тут незабаром вибухне повстання, і нехай лишень воно вибухне! Ти виконаєш усе як слід, Королику?

– То мені можна буде виїздити через міст? І на полювання? На полювання? – ще раз перепитав він і аж засміявся: так по-дитячому тішився бранець.

Пані Катрін усміхнулася йому поблажливо й трохи зверхньо. Навіть наймудріша стара жінка не завжди розпізнає в щирій радості сховану за нею хитрість. А бранцеві корисно прикинутися ще впокоренішим, ніж потрібно, і хто дожидає своєї години, тому не слід поводитись занадто рішуче.

Виходячи від своєї вельможної приятельки, Анрі наткнувся біля її дверей на д'Обіньє і дю Барта. Вони звичайно не показувались удвох: не дозволяла обережність. Лиш цього разу обидва не втерпіли, бо їхній король так довго розмовляв з ненависною душогубкою. Він став загадкою для них. Хоч вони любили його, як і давніше, та вже не знали, наскільки можна йому довіряти.

Він невдоволено заговорив до них:

– Біля цих дверей я не сподівався вас побачити.

– І ми б воліли зустрітися з вами десь-інде, ваша величносте.

– Та нам не можна, – додав один з них.

– Д'Арманьяк нас до вас не пускає,– пояснив другий. Перебиваючи один одного, хрипкими голосами вони почали нарікати: – Нас ви обминаєте, водитеся з новими друзями. Але ті нові друзі – давні вороги. Невже ви все забули? І кому винні борг вдячності, і навіть за кого маєте помститися?

Анрі аж сльози на очі набігли, коли йому нагадали про помсту. І він відвернувся, щоб друзі не побачили тих сліз.

– Новий двір такий веселий, – сказав він, – а ви все хочете журитись. За Карла Дев'ятого бунтував і я, та що це мені дало? А помста – що ви знаєте про помсту? Коли женешся за нею, поринаєш усе глибше й глибше, а дна все нема й нема.

Увесь час вони говорили перед очима вартових-швейцарців, що дивилися просто себе, немов не розуміли нічого.

Двоє давніх товаришів насупились:

– Але якщо ви не зробите нічого, величносте, то зроблять інші – відомі вам учасники Варфоломіївської ночі. Вони не вгамовуються ні при цьому веселому дворі, ні в церквах. Послухали б ви, що там проповідують.

– Я й так знаю: щоб ви навернулись у католицтво, а то порішать і вас. Наверніться! Адже я це зробив.

Вони так ужахнулися, що й не відповіли. А він провадив далі:

– Ну, а як не хочете здаватися, то вдарте перші. Адже ви сильні. В Парижі ще знайдеться кількасот живих протестантів. Може, в них нема зброї, зате з ними бог. – І пішов собі, а вони, спантеличені, навіть не спробували йти за ним.

– Він глузує з нас, – зашепотілись вони, бо цього не повинні були чути навіть швейцарці. Обидва намагались виправдати його перед самим собою. – А може, це осторога, щоб ми не встрявали ні в які заколоти. Сказати правду, тільки навиворіт – це схоже на нього. А зразу він заплакав, тільки не хотів, щоб ми це побачили. Та він взагалі тонкосльозий. Плаче на згадку про помсту, а сам вийшов із цих дверей. З того самого покою, де його матір напоїли отрутою!

Вони погодились на тому, що вже не розуміють свого короля і що вони нещасні.