Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

Ворог

Пригода на млині стала відома по всьому краю, як раніш історія з балом в Ажені. Тоді губернатор вважав, що поголос розпустив не хто інший, як його намісник, – і тепер так само. Правда, Бірон ще й перевершив свого попередника. Мельничка, можна було гадати, про все мовчала, але її чоловік міг десь пробалакатися сп'яну; дивне було лиш те, як грунтовно використано його признання. Він став перед судом, що засідав у Ажені, тому самому місті, де відбувся й перший скандал. Губернатор охоче перешкодив би судові допитувати орендаря, але перед його людьми зачинили браму, а на мурах вишикувалась залога міста.

Маршала Бірона того дня в Ажені не було: діяти так відверто він не наважувався. Щоразу він уникав саме того міста, що зачиняло браму перед губернатором, а таких міст ставало дедалі більше. Ніяких прямих наказів він не давав. Анрі навряд чи зміг би обвинуватити намісника й у тому збройному нападі, що коштував йому самому підошви від чобота, а панові де Морнею клаптика шкіри з волоссям. Маршал Бірон знався на підступах і вмів сам залишатися в тіні – річ начебто незвичайна для запальної людини. Він багато читав; можливо, книжки навчили його хитрості, хоча здебільшого читання скоріше допомагає зберегти душевну чистоту. Та хай там як, а він створював губернаторові негарну славу – і не тільки щодо жінок. Пішли балачки, що жінок Анрі тільки зводить, а от чоловіків і на той світ радий виряджати. І не один дворянин більш не довіряв йому – серед них і ті, чиє майно й життя Анрі колись захистив від розбійників. Людині розпусної поведінки дуже легко відмовити й у справедливості, хоч як ревно дбав губернатор у своєму краю саме про неї.

І Анрі мусив безсило дивитись, як зникає пошана до нього – навіть як до правителя й воєначальника, а не тільки через його амурні пригоди. Ще трохи, і він сповзе до рівня державця без ваги, без могутності – тільки порожнє ім'я й титул; а владу всю прибере до рук Бірон. У провінції Гієнні вона вже й тепер належала йому: Анрі так досі й не впустили в Бордо. Намісник зі своєю численною кіннотою й піхотою навіть важився кілька разів зухвало вдиратися в королівство Наваррське. Анрі тоді відсиджувався в своєму Неракському замку, мов цькований звір. Він навіть не скликав таємної ради, боячись, що не зможе стримати люті й тим викаже власну безпорадність. Отоді найкраще прислужилися йому давні друзі: принаймні їм Анрі не боявся показатись і довіритись навіть зі своїм безсилим гнівом і марними планами відплати. Так, навіть сльози розпачу дозволяв він собі перед ними.

Одного вечора вони зібрались у нього, і кожен поводився згідно зі своєю вдачею. Дю Барта похмуро вигукував невиразні погрози, Агріппа д'Обіньє попросту радив знов розпочати війну з французьким двором. Адже не було сумніву: Бірон діяв так лиш тому, що знаходив підтримку при дворі. Недарма ж король Франції відряджав до Анрі послів, щоб умовити його повернутися в католицтво. Ще промовистіша була вимога, щоб він сам приїхав до Парижа забрати королеву Наваррську.

– Ваша величносте! Чує моє серце, що тоді ми не так скоро побачимося тут. – Ці Агріппині слова були вельми переконливі: в них зосередилися всі небезпеки Лувру, і Анрі ніби навіч побачив пані Катрін, що з лиховісним обличчям схилялась на свій костур. Ті спогади громадили в його душі жах і обурення, і він врешті-решт дійшов би до того, що наказав збиратись у похід. Сам, на чолі свого війська, вирушив би він проти намісника. Але на півдорозі повернув би назад, бо в ньому встиг би прокинутися здоровий глузд. Проте від такого хибного кроку його втримали, хоч дю Барта палко схвалював цей задум, посилаючись на сліпоту й зіпсутість людського поріддя. Озвався Філіпп Морней:

– Ваша величносте! У вас є ворог: його звуть маршал Бірон. Не питайте, чиї накази він виконує чи бодай прикривається ними. Напевне, й короля Франції він настроює проти вас так самісінько, як тутешне дрібне дворянство. Він наклепник. Зводить на вас наклепи перед селянами й королями, бо хоче витіснити вас із провінції й стати тут повновладним хазяїном. Ви, ваша величносте, маєте перед очима все королівство. А такий, як Бірон, не бачить далі своєї провінції. На цьому ви його й спіймайте, тут його й побийте його власною зброєю.

– Я зроблю його посміховищем! – вигукнув Анрі.– І як тільки могло мені спасти на думку воювати з ним!

Він під руку вивів посла у відкриту галерею і, міряючи її швидкими широкими кроками, повторив:

– Знов у мене є ворог.

Під першим ворогом він мав на увазі пані Катрін.

Морней заявив:

– Ми неминуче зустрічаємося саме з тим ворогом, що посилає нам небо, і він завжди буває такий, якого нам потрібно.

Так друзі кажуть завжди, але від цього легше не стає.

– Гарний ворог, нічого не скажеш! – вигукнув Анрі.– Порубав морду власному коневі! Та ще й кульгавий.

– Він не тільки хитрий, – нагадав Морней. – Він і допитливий. Завжди має з собою табличку й записує все, що почує.

– Він кульгавий, – повторив Анрі,– і п'яниця. І ще в нього хвора печінка, на обличчі аж вилиці повипинались. Від нього діти розбігаються, як він погляне своїми злющими очима. Дитяче страшидло. І старий уже, не менш як п'ятдесят років. Оце-то ворога послало мені небо, Морнею! Невже я не заслужив кращого?

– Треба подякувати й за такого, – відказав посол, і вони розійшлись.

Відразу після того губернатор розпочав якусь дивну війну проти свого намісника. Де б той не сів за стіл, після їжі неодмінно хтось перелічував порожні пляшки – а надто ті пляшки, що він спорожняв не за столом. Губернатор дбав про це, і ще він докладав зусиль, щоб увесь край дізнався про пияцтво маршала Бірона. Незабаром люди почали вже від себе додавати, що маршал тоді й тоді заночував у придорожньому шинку, бо налигався так, що не міг доїхати додому. Коли розійшлися такі ганебні подробиці, проти Бірона обурилось насамперед молоде дворянство, бо воно вже не пило без міри – така звичка лишилась тільки в старших поколінь. Молодші робили так, як Анрі: після обіду й вечері випивали щонайбільш один добрий келих. Коли Анрі заходив до селянської xати, то зразу сам наточував собі з барильця кухлик; але робив це не так зі спраги, як показуючи, що він не гребує простим народом. Бідні люди ніколи не бачили його напідпитку й думали, що в нього міцніша голова, хоча самі цілий день тільки про те й думали, щоб промочити горлянку. І через те вони легше пробачали йому, коли котрась із дочок приводила від нього дитину.

Відколи вийшли з моди п'яні бенкети, дворянська молодь укинулася в розпусту, вважаючи, що це шляхетніша втіха, ніж винний чад. Молоді джиґуни казали, що хоч і те, й те називають нечестям, але в першому все ж бере участь і дух, воно потребує розуму й відваги. А пияцтво – найбільш ница з усіх вад, наскрізь плотська, земна, вона руйнує розум та й інші здібності губить. У губернаторі Бірон засуджує тільки те, до чого сам уже не здатен. А тим, у чому відзначається він, можуть пишатись хіба що його німецькі рейтари.

Бірон зі своєю табличкою записував такі балачки і, буваючи в дворянських замках, відповідав на них, що його сторіччя було цнотливе, як він, а сам він, коли одружувався, був ще дівичем. І хоч такі розмови звичайно відбувались після обіду, він підкріплював свої слова тим, що обходив круг столу на руках. Хто придивлявся до нього пильніше, помічав навіть, що він спирається не на долоні, а тільки на великі пальці. І не лише на те посилався він, що до таких літ зберіг силу, а ще й на слова Платона. Бо цей грецький мудрець, хоча й забороняє вино дітям до вісімнадцяти років, а до сорока не радить напиватися п'яним, але після сорока років вибачає це діло й каже, що бог Діоніс[126]126
  Діоніс – у стародавніх греків бог вина, виноробства й родючості.


[Закрыть] повертає літнім чоловікам колишню веселість і погідність духу, так що вони навіть зважуються танцювати. І справді, маршал Бірон вів господиню до танцю, – що не перешкоджало йому трохи згодом покидати замок, клекочучи страшним гнівом.

Коли Анрі дізнався про те, його охопила скоріше симпатія до цього химерника. Для Анрі природно було доти думати про ворога, доки ледь не полюбить його. Та горе, що ворог думав не так. На всі спроби губернатора показати свою приязнь маршал відповідав не брутально, але ущипливо. Щоб по змозі прихилити до себе старого, Анрі посилав Біронові гарні книжки, друковані на його особисте замовлення. Друкар короля Наваррського Луї Раб'є знав усі найновіші вдосконалення в своєму мистецтві. Проти волі міста Монтобана, з яким Раб'є мав контракт, губернатор узяв його до себе на службу і подарував будинок і п'ятсот ліврів; за це майстер надрукував йому Плутарха – цей стародавній підручник зміцнення характеру. Маршалові Анрі послав промови Ціцерона[127]127
  Ціцерон, Марк Туллій (106-43 pp. до н. е.) – видатний оратор, адвокат, письменник і політичний діяч Стародавнього Риму.


[Закрыть] – великий розкішний том із гербом Наварри, витисненим золотом на шкіряній оправі.

Маршал не повірив, що таку рідкісну й коштовну книжку послано йому як подарунок від щирого серця, – або ж удав, ніби не повірив. Він повернув книжку з увічливою подякою. Погортавши її, Анрі побачив, що одне місце в ній підкреслене – тільки одне. То була перекладена латиною цитата з Платона: «Difficillimum autem est, in omni conquisitione rationis, exordium»[128]128
  У всіх дослідженнях розуму найтяжче – це початок (лат.).


[Закрыть],– що означає просто: найважче – почати. Проте коли це передає тобі ворог і вже не молода людина, можна тлумачити й так: «Відчепися, шмаркачу!»

Анрі не гаючись звелів запакувати ще одну зі своїх гарних книжок – трактат про хірургію; там теж були підкреслені рядки, цитата з поета Лукреція[129]129
  Лукрецій – Тіт Лукрецій Кар (бл. 98–53 pp. до н. е.) – давньоримський філософ-матеріаліст і поет.


[Закрыть]. Латинськими віршами в ній говорилося:

 
Помалу сили погасають
І соки в тілі висихають,
Життя вже котиться у діл.
 

Прочитавши те, Бірон знетямився, втратив і самовладання, й почуття міри. Він послав губернаторові уривок із поета Марціала[130]130
  Марціал, Марк Валерій (бл. 40 – бл. 104) – давньоримський поет. Його твори відзначаються лаконізмом, жвавістю мови, дотепністю.


[Закрыть] про волосся на тілі. У нього самого була безволоса, жовта шкіра людини, хворої на печінку; кого ж хотів він зачепити згадкою про волохаті руки й ноги? Анрі зрозумів, що з цим ворогом злагоди не буде, треба воювати. Ще однією книжкою він послав Біронові натяк – цей раз словами поета Ювенала[131]131
  Ювенал, Децім Юній (бл. 60-127) – великий давньоримський поет-сатирик.


[Закрыть]: «Nec facilis Victoria de madidis…»[132]132
  Нелегка перемога над п'яними… (Лат.).


[Закрыть]

 
Хоч y вині вони втопають
І язиком не повертають,
Не думай, ніби їх здолав.
 

Це все-таки була ще ґречність і остання спроба поладнати з намісником. Якщо в них обох помисли чесні – так велів переказати йому губернатор, – то обидва повинні довести це одностайністю, з якою вони обидва служитимуть королю Франції тут, у провінції Гієнні. Маршал Бірон не відповів, а зачинився в Бордо й почав укріплювати місто. Ще й розпустив поголос, що він має намір при першій нагоді спіймати короля Наваррського й відвезти в Париж, де його, мовляв, усі дожидають нетерпляче– а надто пані Катрін уже зовсім знудьгувалася за своїм любим зятеньком! Цього Біронові краще було б не казати. Анрі назвав свого ворога хвальком, та й годі, одначе звелів по всьому краю перехоплювати його гінців; навіть найкружнішими шляхами не проскочив би жоден.

Кількох гінців підряд було спіймано. Один не мав при собі нічого, крім повідомлення про диспут цитатами з латинських поетів; проте цей диспут було змальовано як вчасно розкриту державну зраду. По-перше, ті цитати спрямовані були проти маршала – за його вірну службу королю Франції; а по-друге, твердилось у повідомленні, їх можна тлумачити надвоє. «Життя вже котиться у діл» – ці слова, мовляв, можна прикласти й до самого двору! До короля Франції та до його роду!

За гінцем, що мав передати тільки ці коментарі, через кілька годин попався другий, з уже багато недвозначнішим посланням. У ньому мовилося вже не про красоти стилю, а про грабунки, насильства, пожежі й убивства, які нібито слід поставити на карб королю Наваррському. Він, мовляв, руйнує цілу провінцію королівства, щоб легше було привласнити її. Так писав Бірон, який насправді сам наказував чинити всі ті неподобства, – і, прочитавши це послання, Анрі почав дивитись на справжні наміри свого намісника в Гієнні зовсім по-іншому. І до самого Бірона він почав ставитися поважніше. Тепер жарти були б не до речі. Треба було діяти – вдарити так, щоб нагнати намісникові доброго страху, може, він схаменеться, вгамується хоч поки що.

– А коли все буде позаду, тоді знов посміємося.

На ці слова владаря відповів Агріппа д'Обіньє:

– А чом не посміятися зразу, під час самої комедії? У мене вже ворушиться одна думка, тільки я ще не знаю, як її висловити, – додав він тихо, ніби сам до себе.

Анрі подумки зауважив, що з ворога важко сміятись, поки він сидить у міцній фортеці й думає про напади. Саме того дня перехопили ще одного маршалового гінця, і лист, знайдений при ньому, довершив усе. В тому листі Бірон справді обіцяв королеві-матері зловити короля Наваррського. В нагороду за те маршал вимагав у особисте володіння цілу низку міст – як у провінції Гієнні, так і в краю Беарні.

Анрі просто-таки злякався. Він сидів на краю рову; небо над ним похмурніло, і вся околиця, навіть рідний замок уже не викликали в нього почуття безпеки, бо ворог, видно, завзявся на нього по-справжньому. Це не погано – мати ворога, коли знаєш його, мчиш на коні йому назустріч, б'єшся з ним, швидко подолавши перший ляк. Погано, коли раптом розкриєш його підступи, і в обличчя тобі раптом дихне прірва, про яку ти й гадки не мав. А тепер із неї здіймається задушливий чад. Ти вдихаєш його, і тобі з душі верне.

– Бірон хоче загарбати мої міста, – повторив молодий король, сидячи на краю рову.

Звівши очі, він зустрів погляд спійманого посланця; той стояв перед ним із скутими ногами.

– Ти ж гугенот, – сказав Анрі.

– Маршал Бірон цього не знає,– відповів гонець.

Анрі пильно подивився на нього, тоді повернув руку долонею вгору, як людина, що не має вибору.

– Ти згоден зрадити свого пана мені в ім'я істинної віри. Ти повезеш йому послання-відповідь, і нехай він гадає, ніби ти привіз його з Парижа. Насправді ж ти до того дня, коли маєш повернутися звідти, просидиш у підвалі мого замку в Нераку, і буде там тобі не з медом.

Це не злякало юнака, він витерпів і всі образи, що посипались на нього. Під кінець губернатор сказав, скільки йому заплатять за цю зраду. Ті гроші мала виплатити потім рахункова палата в По. Тоді Анрі сів на коня й поїхав; про підвал він забув, і Біронів посланець лишився на волі. А втім, від тієї години за ним пильно стежили: куди він піде, з ким розмовлятиме. Але він ховався й мовчав, і врешті вирішили, що йому можна довіритись. І ось із порожніми руками й одним однісіньким реченням, яке мав переказати усно, гонець з'явився до пана, який його послав.

Наслідок був той, що маршал Бірон справді вибрався до однієї самотньої садиби, яка називалась «Кастера», залишив свою нечисленну охорону в кущах, а далі поїхав сам. Над вибляклою луговиною вітер гнав по небу чорні хмари. Маршал любив вітер, тому їхав без капелюха – та й без плаща, бо його зігрівало вино. Сидячи на своєму коні, кощавому, як і він; сам, Бірон весь час хитався з боку на бік, але не падав. Що він ніколи не впаде з коня, це знали всі. Хто бачив його там, відразу впізнавав жовту лису голову, суворий погляд – торохтючий кістяк на шарнірах. Вітер, пустельний луг – і смерть верхи на коні; тож не до сміху було людям, що їх губернатор посадив у засідку біля садиби. Маршал попався в пастку, як і заслуговував. Йому вже не помоглося б, якби він завернув коня й подався навтікача. Адже до самотнього, голого будинку з одним вузеньким балкончиком високо вгорі, аж під дахом, лишилось кроків сто.

На балконі з'явилась людська постать. Маршал Бірон відразу спиняє коня, відчувши в тій появі щось непевне: недарма його муляли якісь передчуття. Постать на балконі не вийшла з дверей, вона з'явилась надто раптово. Невже вона сиділа долі, а потім підвелась? Не може бути – така вельможна особа, як пані Катрін!

Бірон бачить її цілком виразно, вино ніколи не тьмарить йому зору. І стару королеву він знає дуже добре: це її велике, масивне обличчя під удовиним каптуром. І голос, що він чує,– це її голос, він його ні з чиїм не сплутає. Агріппа недарма чотири роки вивчав її благодушно-зловісні інтонації й наслідує їх досконало.

– Ах ти паскудо! – гукає він униз, назустріч самотньому вершникові.– Стій, паскудо, де стоїш. Що це ти тут витіваєш? Киснеш у вині та перекидаєшся латинськими віршиками? І за це хочеш загарбати цілі міста, обікрасти королівство? І я маю чекати, поки ти привезеш мені короля Наваррського, мого любого зятенька? Та я краще сама приїду й помирюся з ним, це ж іграшки, аби тільки я привезла з собою гарненьких дівчаток. А що скоїлось у тому млині? Де ти сам тоді був? Замість ловити його, валявся п'яний у шинку!

Маршал дослухав ту чудну тираду до кінця. Поки вона скінчилась, він уже все збагнув – висмикнув з-за пояса пістоля й вистрелив. Фальшива пані Катрін устигла сховатись, і куля тільки вибила ямку в стіні. Бірон ударив коня острогами, але в ту мить із-за рогу будинку вихопився другий вершник – губернатор, чи так званий король Наваррський, шибеник, що бере на глузи заслужених маршалів. Старий зустрічає його крицевим поглядом, не розціплює зубів, а рука сама піднімає пістоль.

– Добре, що він уже вистрелений! – зачіпливо гукає Анрі.– Ви б раді весь королівський дім перестріляти. Доведеться мені сповістити королеву-матір, що ви націлялись у неї, пане де Бірон.

Той із люті не може вимовити й слова. Нарешті з його уст виривається:

– Ви мені підставили опудало – відвислі щоки й товстий ніс із воску, а постать напхана клоччям. Але, спасінням душі присягаюсь, якби то була й справжня пані Катрін, я б не пошкодував, що вистрелив.

– Ого, який ви герой! – під'юджує його Анрі.– Сам бог Марс власною особою промовляє до мене!

– Міста будуть мої! – горлає маршал Бірон. – Моя буде вся провінція! Король Наваррський чи король Франції – мені однаково, у мене на всіх знайдеться зашморг! – репетує він. Бо хоч із коня Бірон не впаде й хоч зору йому вино не затуманило, але самовладання і ясність розуму все ж покинули його'.

– Отепер ти себе виказав, падлюко! – промовляє ззаду знайомий жирний голос. На балконі знову стоїть пані Катрін і тикає в маршала пальцем. Бірон, раптом увесь затрусившись, повертає коня й кидається навтікача. Тоді навперейми йому вилітають озброєні вершники, спиняють його й не підпускають його небагатьох охоронців. Але сутичку, що почалась була, уриває, наказ губернатора:

– Пропустіть його! Тепер ми знаємо, що він за цяця.

Бірон поїхав. Агріппа, перебраний старою вдовою, починає витанцьовувати на своєму балконі, а внизу всі плещуть йому, і люди, що повиходили із схованок, теж пускаються танцювати. Завтра чутка про цю комедію розійдеться по всьому краю, і весь край реготатиме, як ми. А сміх – теж непогана зброя проти ворога. Бірон муситиме сховатись, і то надовго, а тим часом при паризькому дворі дізнаються якраз стільки, скільки треба. Не більше. Про балкон ми змовчимо.

Оз, або людяність

У маршала після цієї пригоди розболілась печінка, і хвороба не давала йому посилати гінців до Парижа. Він бризкав жовчю через таке приниження перед своєю провінцією й усім королівством: йому здавалося, що він і в ліжку чує регіт. При дворі – хоч Анрі в своїх повідомленнях цього й не згадував – стало дуже добре відомо, що маршал Бірон нібито стріляв у підроблену постать королеви-матері. Король Франції, якому маршал погрожував зашморгом, хотів викликати його до Парижа й віддати під суд парламенту. Та пані Катрін переконала сина, що двох його ворогів, які й самі ворогують між собою, найкраще лишити там, де вони є. Отож намісникові губернатора все минулось безкарно, а від Анрі двір відбувся самими обіцянками.

Зате він відплатив за багато Біронових капостей, поки маршал був пригнічений і хворий. На жаль, у тій помсті Анрі мусив дозволяти й найприкрішу жорстокість, бо його солдати були страшенно люті на нелюдів ворогів. Але й сам він та його люди здавались не меншими нелюдами в тих містах, що з якоїсь причини були вірні його намісникові. І з одного, й з другого боку сама лиш гола чутка накликала найсуворішу кару, за яку своєю чергою мстилися ще немилосердніше. Обидві сторони робилися такі, якими вважали одна одну, ба навіть гіршими, й не могли вже спинитись у власній жорстокості.

Якось, коли Анрі їхав з Монтобана до Лектура, його сповістили, що на нього влаштовано засідку. Він зразу послав панів де Роні й де Мея з двадцятьма п'ятьма кіннотниками очистити небезпечну дорогу. Коли це було зроблено, триста ворогів утекли й сховались у великій церкві з міцними мурами: їх довелося підкопувати, що забрало два дні й дві ночі. Коли обложені здалися, король Наваррський хотів був шістьох повісити, а решту відпустити під чотири вітри. Одначе не зміг виявити такого милосердя, бо несподівано стало відомо, що це ті самі католики, які мерзенно повелись у місті Монтобані.

Не вдовольнившися тим, що зґвалтували шістьох молодих протестанток, недолюдки ще «набили порохом жіночу природу» нещасливиць, підпалили ґноти, і шістьох молодих доброчесних дівчат розірвало на шматки. Тому всі три сотні полонених були без жалю порубані.

Під час цієї різанини Анрі вже їхав далі, ніби втікаючи. Його вкинуло в розпач те, що доводиться плямувати свою добру славу такими кривавими розправами, бо намісник не зупиняється ні перед якими злочинствами. Біронові того й треба було, щоб міста з самого страху зачиняли брами перед губернатором. Справедливість і любов до послуху, якими той уже вславився, мали обернутися в жорстокість – такий був Біронів задум. Справді, намісник обрав найкращий шлях до того, щоб зробити ім'я Анрі таким ненависним для людей, як і його власне. Анрі це зрозумів і, втікаючи від різанини, вчиненої з трьома сотнями полонених, постановив собі надалі діяти не так, як його вимушує намісник.

Оз належав до тих непокірливих містечок, що не впускали губернатора в свої мури і не хотіли й чути про те, щоб піддатися йому. Власне, на тому вперто стояли тільки магістратські радники та кілька міщан, що мали більше землі, ніж решта, й визискували бідняків. Простий народ був прихильний до короля Наваррського, бо той заходив у оселі до бідняків і не гребував любити їхніх дочок. За це любили й його. Біднота напевне відчинила б йому браму, але не могла, бо її стерегла військова залога, покірна багатіям. Та через той опір бідняків і заможні не довіряли один одному. Кожен заздалегідь готував собі якийсь викрут – на той випадок, коли місто все-таки здасться. Приміром, один аптекар казав своєму сусіді, лимареві: «Між нами, сусідоньку; ти знаєш, хто постачає солодощі королю Наваррському? Його неракський аптекар, Лалан. А в кого той Лалан купив рецепти? У мене!»

«Сусіде, – відповідав йому лимар, – це таке саме діло, як із шкіряним футляром для королівського келиха. Той футляр треба було полагодити – тільки так, щоб ніхто про це не знав, бо поки келих не замкнений у футлярі, його ж можуть дуже легко затруїти. І з двору футляр привезли до мене», – шепотів лимар.

Водночас кожен запам'ятовував усі необережні зізнання другого – на той випадок, коли маршал Бірон налетить раніше за короля Наваррського. Тоді, мовляв, хай покарають усіх, крім мене. Одній жінці приснився янгол, що провістив їй прибуття маршала, і вона, репетуючи на всю горлянку, розповіла про те на базарі. Отож її чоловікові загрожувала найбільша небезпека в тім разі, коли швидше прибуде губернатор. Він був фурман і якось узяв з одного сільського шинкаря плату борговою розпискою Агріппи д'Обіньє. В того шинкаря обідав колись король Наваррський, і в найгіршому разі фурман міг прикритися розпискою.

Часом у місто все ж таки впускали чужих, якщо їх було небагато; а тому Анрі знав і про незгоди городян, і про їхні страхи. Залога була нечисленна, та ще й не дуже надійна останнім часом, після Біронових невдач. Губернатор узяв із собою п'ятнадцять добірних бійців-дворян, вони понадягали поверх панцерів мисливські каптани і так сподівалися пройти до міста невпізнаними. Та щойно сам Анрі проминув браму, як один солдат із залоги закричав: «Король Наваррський!» – і перерубав мотуз, що підтримував спускні грати. У пастці опинились п'ятеро: сам Анрі з Морнеєм, а також панове де Бац, де Роні й де Бетюн. У місті зразу вдарили на сполох, городяни кинулись до зброї й посунули на п'ятьох сміливців.

Передній городянський загін налічував півсотні чоловік; просто на них і рушив король Наваррський з пістолем у руці, водночас звертаючись до своїх дворян із таким закликом:

– Друзі, вперед, удармо на них! – А втім, ці слова призначалися не стільки для бойових товаришів, скільки для озьких городян, що їх він хотів зупинити й залякати, – Вдармо на них! Покажіть усю вашу відвагу й непохитність, і ми врятуємо своє життя! Всі за мною й робіть те, що я! Не стріляти! – гукнув він ще голосніше. – За пістолі не хапайтеся! – немовби звертався до своїх чотирьох дворян.

А тим часом озброєні городяни, пороззявлявши роти, вслухалися в цю вельми доладну промову короля, що опинивсь у такій небезпеці, й не рушали з місця. Правда, двоє чи троє закричали: «Стріляйте в отой червоний каптан! То ж король Наваррський!» Та перше ніж хтось отямився, Анрі вже з усього маху ввігнався в городянські лави, що враз розсипались і відступили назад.

Там, ззаду, вистрелило кілька аркебузів і пістолів. І зразу в тісній вуличці закипіла буча – то бідний народ, що любив короля, напосівся на стрільців. У тих і в самих душа була в п'ятах, і вони теж учепились один одному в чуприни: кожен хотів показати, що стріляв не він. Королю залишалося тільки спокійно чекати: досить скоро ратмани, чи консули, попадали йому в ноги й завели, мов літанію:

– Величносте! Ми ваші піддані й вірні слуги! Величносте! Ми ваші…

– А чого ж ви цілились у мій червоний каптан? – відказав Анрі.

– Величносте! Ми ваші…

– Хто стріляв у мене?

– Величносте! – заскиглив один міщанин у шкіряному фартусі.– Мені привозили лагодити футляр від вашого келиха. Я у своїх замовців не стріляю.

– Коли вже когось конче треба повісити, – порадив ще один, осмілівши з переляку, – то вішайте, ваша величносте, саму бідноту, її тепер розплодилось аж забагато.

Анрі гучно оголосив свою ухвалу:

– Я не дозволю солдатам грабувати місто, хоч такий звичай і хоч ви цього заслужили. Але кожен з вас щоб дав десять ліврів на бідноту. Зараз приведіть сюди вашого священика і віддавайте ці гроші йому.

Тоді міщани привели дідка в сутані й знову спробували звалити всі провини на нього. Це, мовляв, він, це він намовляв фурманову жінку кричати на базарі, що янгол небесний провістив прибуття пана маршала Бірона, а не короля Наваррського, і тільки через це вони зачинили перед ним браму. І наполягали, щоб старий відпокутував провину всього міста. Якщо не їх самих і навіть не бідняків, то хоч одного ж треба повісити – від цієї думки ніяк не могли відмовитись в Озі. Анрі мусив ще раз голосно заявити:

– Нікого ми не вішатимемо. І грабувати міста ніхто не буде. Але я хочу їсти й пити.

За таку нагоду відразу вхопився один шинкар: на базарному майдані він понакривав столи для короля, для його дворян, для консулів і заможних городян. Але Анрі зажадав стільців і для бідняків:

– У них буде чим заплатити, бо ви ж маєте дати їм грошей.

Бідняки не змусили довго припрохувати себе, але сам Анрі ніяк не міг дістатися до свого місця за столом, бо перед ним усі падали на коліна: кожен окремо хотів упевнитися, що його життя й майно в безпеці. Ну, може, інших пощадять, але мене, мене? То було розпачливе скигління людей, яким несила зрозуміти, що це таке з ними діється, і які не хочуть у нього повірити, хоча це їхній рятунок. До їхніх очманілих голів знову й знову поверталося звичне уявлення. Таке й справді може порушити в людині душевну рівновагу, конче потрібну для того, щоб жити на світі.

Той фурман, що його дружина побачила янгола, розгублено сновигав між людьми й питав кожного: «Що ж це таке?» Дедалі настирливіш, із сльозами в голосі, але заплющивши очі, немов перед ним з'явилось і сліпило його своїм сяйвом ціле янгольське воїнство, він допитувався: «Що ж це таке, що ж тут діється?» Нарешті один низенький дворянин у зеленому мисливському каптані відповів йому:

– Це людяність. Велика новина, що її ми стали свідками, – це людяність.

Фурман вирячив на нього очі – й раптом упізнав того самого пана, чию боргову розписку він узяв від одного шинкаря замість грошей. Видобувши ту розписку з кишені, він спитав:

– І оце вельможний пан теж заплатить?

Прикро вражений такою нетактовністю, Агріппа повернувся до кредитора спиною. Фурман рушив у другий бік, стрясаючи руками над головою й раз по раз повторюючи нове слово, яке він почув і якого не міг збагнути. Перед ним ніби захитався знайомий йому світ боргових розписок і сплат, і це слово вкинуло його в убивчу задуму. Він пішов і повісився на бантині в своєму сіннику.

А на базарному майдані бенкетували. Дівчата із звабно оголеними руками й плечима подавали страви й вино, і гості, що вже збиралися були прощатись із світом, не могли їм надякуватися. Нове слово, щойно почуте, вони згадували в своїх розмовах півголосом, мов якусь таємницю. Але з щирою радістю пили за молодого короля, що без ніякої їхньої заслуги подарував їм життя, не зачепив їхнього добра, та ще й сів з ними обідати. Отож вони вирішили, що будуть довіку йому вірні, і ревно присягалися в тому.

Анрі бачив, що повівся так, як слід, і добре послужив своїй справі. Дивився він і на людей. А оскільки тут йому вже не доводилося скоряти, перехитровувати, побивати їх, він уперше зміг глянути без упередження на цих сердег, на їхні обличчя, щойно спотворені люттю й страхом, а тепер такі буйно-щасливі. Анрі махнув рукою своєму Агріппі, бо знав, що в того вже готова пісня. Агріппа підвівся. «Тихо!» – загукали довкола. Врешті настала тиша, і він заспівав, кожну строфу повторюючи двічі, й за другим разом її підхоплювали всі в бадьорому тоні й швидкому темпі псалмів:

 
Ламай же руки в тузі,
Ховай своє лице,
Бо ти, християнине,
В недобрую годину
Почув, що люди – друзі,
Й повірив марно в це.
Мов навісні зі страху,
Стріляють, колють, б'ють,
А потім, горопахи,
У скрусі сльози ллють:
Сусіда покарайте,
Мене лиш не займайте!
Та силою розважних слів
Державець молодий зумів
Лихих і добрих поєднати.
Прославмо ж господа Христа
І знаймо– людяність проста
Спроможна душі рятувати.