Текст книги "Молоді літа короля Генріха IV"

Автор книги: Генрих Манн

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 47 страниц)

Похорон

Останній король з дому Валуа любив танцювати й часто танцював на самоті, для себе, по-дитячому, але з похмурим обличчям – інакше він уже не міг. Часом, несподівано надумавшись, він відкладав ретельно переписаного начисто указа й скидав з пліч хутряну мантію. Білий шовковий камзол, тонкий стан, недорозвинена, хлопчача постать – таким він бачив себе в дзеркалі, яке слуги навмисно ставили в його кабінеті. Далека музика пригравала йому до танцю, і король у тихому покої походжав туди й сюди, робив вишукані па, прибирав пози й виконував фігури, сповнені невимовної грації. Примруженими очима він стежив у дзеркалі за собою, мов за кимсь іншим. То був не він. На жаль, він не почував себе веселим танцюристом, у якого легко на серці, бо небо до нього ласкаве і в нього нема спогадів. А його, Анрі Валуа, вони не покидали ні на хвилину; тільки вимріяна постать у дзеркалі їх не мала, як не мала й голови, бо її зрізала рама. А його голова, круг якої витали чорнуваті духи, вже думала про смерть.

Його менший брат Франсуа безнадійно захворів: у нього виступала крізь шкіру кров, як колись у їхнього старшого брата Карла. У Фландрії він розтринькав рештки своєї сили[141]141
  У Фландрії він розтринькав рештки своєї сили… – 1582 р. принц Оранський і Генеральні штати всупереч волі народу знов закликали до Фландрії правителем герцога Анжуйського. У січні 1583 р. він вчинив заколот з метою заволодіти Фландрією й Брабантом і приєднати їх до Франції. Заколот було придушено.


[Закрыть] – марно, як робив і раніше, – а тепер лежав і вмирав. Король був бездітний і вже не мав надії породити дофіна, бо ніщо не помогло – ні королевине лікування на водах, ні ходіння на прощу, коли він до пухирів постирав ноги, ні ревні молитви всього двору в соборі Нотр-Дам. Усе, що можна, було зроблено; страх, постійний неспокій і муки непевності начебто мали вже залишитися позаду для того, хто самотньо простує до свого кінця. Одначе з непоправною бездітністю, з найвищим вироком, за яким рід мусить вимерти, не так легко остаточно змиритись – таке Валуа не до снаги. Його рід панував у країні двісті років, і ось на ньому це панування має скінчитись. Лиш іноді йому здається, що жертву вже принесено; неухильно, без ілюзій спрямовує він свої думки на останню годину, намагаючись звикнути до жаху перед нею й сподіваючись, що той жах врешті-решт притупиться і смерть стане зовсім не страшна. Бо чому це, врешті, для короля, хай навіть для останнього нащадка могутньої й славної династії, вона повинна бути страшніша, ніж для звичайної, слабкої людини?

І ось, намагаючись досягти цього, король танцював на самоті, або цілими годинами підкидав і ловив у мисочку м'ячик, або на блакитній стрічці вішав собі на шию кошика з цуценятами. Цуценята повзали в кошику й скімлили: вони жили, жили за нього, а йому можна було й не ворушитись. Коли його сповістили про братову смерть, він і сам застиг, наче мрець, і довго не прокидався з того заціпеніння, не озивався й словом. Ті, хто приніс звістку, теж мов поніміли перед ним, і їм хотілося штрикнути його пальцем.

Двір сподівався, що він знову почне вдавати ченця, співатиме в хорі з братією під золотими панікадилами й курильницями, ескізи яких він малював сам, тужливо прагнучи хоч би щось створити. Та ні, він улаштував похорон, схожий на розкішне весілля. В тому похороні мусив брати участь і народ – і, звісно, народ-таки оплатив його не дешевше, ніж весілля королівських любчиків. У жалобному проводі йшло все духівництво – і ті священики, що виголошували з амвонів проповіді проти короля. За ними дворяни з небіжчикового почту несли труну, а за труною виступав король – єдиний з усього свого роду, який уже весь спочивав у домовинах. Люди чудувалися: Валуа поводився так, наче хотів показати всім, який він лишився самотній – лишився назавжди. Всі вулиці позавішувані чорним, а він іде в проводі сам, без своєї неплідної королеви, окремо від усіх інших, чужих йому. Перед ним похитувалась труна його останнього брата, вкрита знаменами, здобутими в походах, що дали небіжчикові сумнівну славу, і не один з тих походів був спрямований проти брата-короля. А цей брат бажав його смерті, і ось тепер, коли бажання здійснилось, він ішов y проводі самотній, між домовиною й чужими йому людьми.

В королівському почті перед вели фаворити Жуайоз і Епернон[142]142
  Епернон – Жан-Луї, герцог д'Епернон (1554–1642), фаворит Генріха III. Представник найвищої католицької аристократії, політичний інтриган. Згодом перейшов на бік Генріха IV.


[Закрыть] – король зробив їх герцогами й дав їм за дружин королевиних сестер. А зразу за ними йшли вороги, що проти його волі збиралися посісти після нього трон, – Гізи.

Вони виступали ще пишніше, ніж сам король, почет їхній був численніший, коні, яких вели на поводі, куди кращі. І самі вони бундючилися своєю могутністю. Риси обличчя герцога Гіза за останні роки зробилися суворі. Він уже не сяяв, як колись, ясною вродою на простий народ і шановних городян, цей герой, що ним марили їхні дружини й дочки. Йому було вже непотрібно ні знаджувати, ні підкуповувати. Тепер він міг наказувати. Ні міщан, ні селян ніхто вже не вмовляв подавати голос за Лігу; хто не вступить до неї й не заприсягнеться в сліпому послухові її вождеві, той пропащий. Виконуй для нього трудову повинність і військовий обов'язок! Плати йому податки і, хоч у тебе на ногах пороздималися жили, вистоюй цілий день з ранку до вечора щоразу, коли йому заманеться скликати збори своїх прибічників! А ні, то прощайся з роботою, прощайся з покупцями чи замовцями, тебе всі зречуться, і тільки шпиг та зрадник ще цікавитимуться тобою, щоб тебе продати. А потім – хто вгледить твій труп, обмине його далеченько.

Душогубська таємна спілка невтримно розростається, вона навалилась на державу й висмоктує з неї все, а законність так самісінько здається безсилою, як оцей король, що йде під балдахіном на похороні свого останнього брата. Сьогодні половина жалобного проводу – духівництво, військові, придворні, шановні городяни й простий народ, – усі розмовляють про те, хто буде його наступником, наче це ховають його самого. Завтра його любчики перекинуться до Гізів. Ліга зживатиме його зі світу живцем, заганятиме в останній куточок, де його хтось уб'є. Він, по суті, багато знає наперед, проте силує себе йти, гордо випроставшись, під балдахіном із золотої парчі й слухає те, що кажеться не для нього: як вони вже ділять між собою провінції, як жадають для себе посад, грошей, військової сили. Власне, він нічого не чує, бо відстань між ним і рештою надто велика; він тільки відчуває. Все нутро його аж тремтить від передчуттів, схожих на якісь шелести. Король заплющує очі, і йому починає здаватись, ніби він блукає вночі сповненим небезпек лісом. Хто оборонить його? Аж раптом він, здригнувшись, підводить голову: провід наче на щось наштовхнувся. На паперті церкви гурт якихось бешкетників горлає: «Валуа! Здохни!» Це для нього не новина: тих бешкетників намовили, їм заплатили, і він знає хто. Втручається сторожа, крикуни тікають, штовханина, процесія змішалась. Балдахін падає, помалу валиться на короля, той зразу згинає спину під його вагою, потім стає на одно коліно, на обоє, а врешті лягає чолом на брук.

Коли він випростався й повернувся до тями, то побачив, що Гізи обступили його, захищаючи. Затулили його від народу, що бачить тільки їх і вітає гучним криком. Кардинал Лотарінгський без ніякого сорому показує людям свою нахабну розбійницьку пику. Другий, Майєнн, виставляє напоказ більше сала, ніж звичайно буває в підступних людей: адже доведено й усім відомо, що вони худорляві. «Великий вождь!» – гомонить про герцога його найманий хор. «Слава!» – горлає душогубська таємна спілка, в яку він хоче втягти всю країну. Щоб увесь народ став таємною спілкою душогубів, ось чого він добивається, і на шляху до цього, як він гадає, лишається вже зовсім мало перешкод. Герцог («Великий вождь! Слава!») вже показує себе не добросердим, а суворим. У нього на виду-личині аж повипиналися тверді м'язи, це втілена рішучість. Він уже вирішив, коли зажене короля в глухий кут, поділити королівство між своїми дванадцятьма головними злодюгами, а всім дрібнішим злодюжкам буде тоді дозволено красти й убивати. Але при одній умові – щоб у всьому коритись вождю, і ні слова навсупереч, а то з тебе самого випустять дух, і ти більше не те що навсупереч, а взагалі жодного слова не скажеш. «Так я вирішив», – ніби промовляють випнуті жовна на щелепах у вождя. Вбивай або падай убитий – царство цього вождя буде суцільною Варфоломіївською ніччю без кінця! Слава!

Тепер, коли вони щільно обступили короля і відстані, що розділяла їх, не стало, забутий король і сам відразу забув усе, про що здогадувався й наближення чого відчував. Він узяв під руку одного з Гізових синів – герцог-бо не бездітний, не неплідний, ні! – й пригорнув до себе, мов свого рідного. Так він простояв усю похоронну відправу в церкві, так і повертався до Лувру – в оточенні своїх убивць і вбивць його країни, бо цього разу вони все-таки ще захищали його. Процесія все виростала, бо до неї скрізь, на всіх майданах приставали гізівські дворяни й найманці. І тепер вона демонструвала вже не жалобу по вмерлому Валуа, а новозроджену могутність Гізів. Останній Валуа, тримаючи під руку одного з їхніх нащадків, ішов під гуркіт барабанів їхнього війська, що гриміли для них, а не для нього. Під широким, суворим небом його країни для нього лишилось одне: пронизливе ріденьке калатання невеличкого похоронного дзвона, що лунало все далі й далі.

Муза

У своїй ревній боротьбі за інтереси католицької церкви та Гізів, а по суті – хоч, може, й не зовсім свідомо, – за розвал королівства на користь Іспанії священна Ліга ще мала одну, хай навіть незначну турботу. Її завдавав Лізі король Наваррський, дарма що істотно затримати її поступ він, певна річ, не міг. Коли пробуджену націю охопить такий потужний рух, він неминуче має досягти своєї мети. Усе, все служить йому опорою, а насамперед честь нації, яка більш не хоче терпіти цієї узаконеної ганьби – гугенотської єресі. А в таких випадках до того ж завжди виявляється, що у «ганьби» мало грошей, а в «честі» – багато. З цієї причини те саме виходить і з солдатами. Майже всі вони стають на бік «честі»: інакшого й уявити не можна.

Та легковажити не слід нічим, а про короля Наваррського в країні говорили більше, ніж годилось би. І Ліга вирішила покласти цьому край. Вона встановила за королем Наваррським таємний нагляд і з'ясувала, що він дуже часто їздить до графині Діани Грамон, у котрийсь із замків цієї багатої дами. А замки ті стояли всі в провінції Гієнні, і короля Наваррського там легше було спіймати. Ліга розіслала кінні загони в усі місця, де він міг проїздити. Та він, на жаль, ні разу не показався там, де його саме підстерігали, бо знав, що його хочуть схопити, і уникав посіпак Ліги. Він знав про них більше, ніж вони про нього, і то не від кого іншого, як від самої графині. Через те, що графининому приятелеві нелегко було відвідувати її, у неї в руках зосередилась його розвідка. Коли їй доводилось передати йому, щоб не приїздив, він присилав їй листа – і саме в той час, коли він прямував до своєї найвищої мети, у нього виробився найяскравіший стиль. Якось, коли його муза була в Бордо, він написав їй таке:

«Щастя моє! Той слуга, що його схопили коло млина замість мене, вчора вже й повернувся. Вони його спитали, чи нема при ньому листів, і він сказав, що є один. Віддав їм листа, вони його прочитали й повернули. То був ваш лист, моя кохана».

І тонкий стиліст тихенько засміявся сам до себе. Він подумав, як іноді добре буває писати любовні листи: адже в них б'ється пульс самої природи. Ворогам, певно, аж соромно стало за свою ницу підозру, коли вони повернули лист слузі і відпустили його. А через усе це вони й досі не знають, що моя кохана за свої гроші споряджає для мене гасконських солдатів: поки що дванадцять тисяч, але це ще не все. Вона має спорядити мені ще стільки, і я доможусь від неї цього. Вона жінка шанолюбна. Вона кохає короля без грошей, без землі й без війська. Це в мене перша коханка, що нічого мені не коштує, а навпаки, ще й сама доплачує. І вона за цим не пошкодує!

Кров у ньому враз завирувала, він умить забув і про солдатів, і про гроші й хутенько дописав: «Завтра опівдні виїздіть – і я теж, я вам обцілую всі руки. Хай щастить тобі, найдорожчий мій скарбе. Не розлюби свого малючка!»

Ось як воно було. «Малючок» писав своїй захисниці й музі, і з усього її тіла він згадав у листі лише про руки, хоч кров у нього вирувала. Вона навчила його пошани до себе й не знаної йому доти витонченості у вияві почуттів – хоча загалом вони лишалися ті самі. Другого дня він, як і збирався, виїхав до Бордо, трохи потерпаючи, що вона скаже про останню його сутичку з людьми короля Франції. Сутичка була сміховинна: втрати – двоє вбитих, а здобич – п'ятеро коней. Вона докорятиме: це, мовляв, негідне його. А проте й у таких пригодах доводиться важити не абичим – життям! Не розлюби свого малючка!

Він смикає за повід. За розлогими луками, що стеляться понад Гаронною, синіє ліс. На узліссі показалась вершниця. Вона сидить боком на широкій кінській спині, низько звисає біла сукня, поблискуючи на сонці. Вершниця нахиляється вперед і нахиляє голову, щоб краще розглядіти Анрі. Рух цей такий легенький, наче в якоїсь неземної появи, що спустилася з неба провістити йому славу й велич.

– Фея! – гукає він і, сковзнувши з сідла, стає на одне коліно. А вона махає йому рукою, і самоцвіти іскряться в сонячному промінні. Анрі біжить до неї, а вона вже ледь розгортає руки для обіймів. Трошечки присідає, вітаючи його, і з щасливим виразом зводить угору обличчя. Він жадібно обціловує їй руки, а вона доторкується губами до його тім'я.

Ця сцена була гідна їх, і обоє аж мліли з утіхи – Анрі найбільше від того, що радий був догодити цій жінці й любив її ім'я – Корізанда. А таке ім'я зобов'язувало виявляти високі почуття. Обоє сіли під тополями на березі Гаронни. Анрі трохи турбувався за коней, але ті вже скубли травицю.

– Мій неоціненний друже! – мрійно промовив він. А вона сказала прохально й водночас ласкаво:

– Величносте! – І широко розплющеними, сповненими невимовного щастя очима обвела спокійний краєвид, дерева, що ледь шелестіли під вітерцем, воду, що тихенько хлюпотіла внизу. – Ми з вами вдвох, на самоті! Ми нічого не знаємо про війну, ми ніколи й не чули про страхіття чуми. Усе це, певно, є на світі, але сюди воно не доходить. Підступні люди, що зазіхають на наше життя, марно шукатимуть нас – бо ми так далеко від усіх.

Він ледь повів плечем у бік чагарів, за якими залишив своїх супутників. А її почет чекав у гайку – Анрі розглядів там кількох вершників. Усі вони під'їдуть, коли він з Корізандою вдосталь натішиться ідилією. Анрі розбалакався й почав змальовувати своїй коханій острів, де вони житимуть удвох. Він недавно відкрив той острів, що весь зеленіє садами і його обмивають води каналу, по якому плавають легкі човники, а в гіллі щебечуть усілякі пташки.

– Ось тобі, щастя моє, їхнє пір'ячко. А ще охочіше я привіз би тобі рибки. Там стільки риби – просто жах, і зовсім задурно: великий короп – три су, а щука – п'ять.

Він мимохіть збився з високих почуттів на факти, а тому й вона сказала, що пиріг, якого він їй прислав, був дуже смачний. Ну, а щодо приручених вепрів, то вона звеліла випустити їх у парк біля її замку Ажетмо, і їй важко навіть уявити собі щось чарівніше, ніж ті люті звірі, порослі колючою щетиною.

– Величносте, ви несхибно вгадуєте смаки вашої вірної служниці. Я довіку не зможу віддячити вам!

Дама вимовила ці слова не без іронії, але та іронія була чисто материнська. Та й ще б пак. Одного віку з ним, але насправді доросліша за нього, ця тридцятидворічна жінка незворушно дивилась, як його руки блукали по її тілу. Біле її обличчя анітрохи не зашарілось, очі лишалися спокійно-ласкаві, немовби він пестив зовсім не її. Вона знала, чого хоче, і гадала, ніби кермує ним. У цю хвилину вона мирилася з його королівським себелюбством, тому й згадала про його дарунки та свою вдячність, хоча й не без насмішкуватої поблажливості. І аж потім показала йому свої дари: вони були незрівнянно більші й робили його її боржником – навіки, як сподівалась вона.

Дама плеснула в долоні, і з лісу вилетіли два вершники – якісь не знайомі Анрі офіцери. Аж як вони спішились, Анрі розглядів на них стрічки його кольорів. Зірвавши з голів капелюхи з пишними плюмажами, вони махнули ними над землею й попросили в графині де Грамон дозволу показати королю Наваррському її новий полк. Вона ствердно кивнула головою. Ще один помах плюмажами над землею – і офіцери чвалом помчали назад; Анрі не встиг і отямитись. Ніхто не вмів дивувати його такими несподіванками, так переносити його в країну чудес, як Корізанда.

– Ваша величносте! Я себелюбка, – сказала вона, не даючи йому подякувати. – Я хочу побачити вас великим королем.

– Чи не зостанетесь ви при збитках? – відказав він. – Навіть ставши королем Франції, я не зможу гідно віддячити вам за те, що ви робите для мене тепер.

Справді, ця Корізанда йому неоціненний друг! Сльози захвату виступили в нього на очах; він хіть-не-хіть мусив схилитись перед нею. Від самих жінок залежало, чи вони викликають у нього захват чи зневагу. Вони – саме життя, і разом з життям міняється їхня ціна. Сьогодні графиня Діана досягла найвищої, і вона це зрозуміла. Велика заслуга була в тім, що вона хотіла не дати йому вимовити слів, за якими він згодом пошкодує, і вона чинила дуже розумно, спиняючи його.

– Мовчіть, ваше величносте! Коли ви вступатимете в столицю свого королівства, зведіть погляд на один балкон. Цього буде досить, більш мені не треба нічого.

– Ви вступите туди зі мною, пані.

– Як це може бути? – спитала вона з боязкою надією: розум, на жаль, змовкає, коли заб'ється серце.

– Ви станете моєю королевою! – І Анрі, врочисто підвівшись, озирнувся довкола, ніби шукав свідків – а їх поблизу було чимало: з кущів уже вийшли його люди, та й її супутники показались на узліссі. Але враз його обличчя спохмурніло, він сердито тупнув ногою й промовив несподівано різким голосом:

– Знаєте, хто мене зрадив, хто наслав ворогів, щоб мене спіймали, – отоді, коли попався тільки слуга? Я знаю. Покійна королева Наваррська.

Він був такий лютий на Марго, що назвав її покійницею. Поїхавши від нього, вона засіла в укріпленому місті Ажені й там плела інтриги, щоб його згубити. А він бажав згуби їй. Жінка, що дивилась на нього тепер, злякалась: перед нею збурилася стихія. «Що я таке поруч нього? Чужа людина. Що від мене залишиться? Його листи, тобто лише слова, та й ті він каже собі, а не мені. Лиш той, хто зовсім самотній, звертається до музи». Одну мить вона розуміла це. Передбачала нескінченні прикрощі майбутніх років: він її весь час обдурюватиме, так і не одружиться з нею, а врешті почне навіть соромитись її, бо стан у неї обважніє, а на шкірі повиступають червоні плями. Але мить відлетіла, і вона забула все. Вдарили барабани, і показався полк.

Швидким маршем, легко й бадьоро обтікав він гайок із двох боків. На широкій луці обидві колони зімкнулись, і офіцери доповіли графині, що її полк прибув. А вона, підібравши довгу сукню, трохи схилила перед королем одне коліно на знак запрошення. Він узяв її за кінчики пальців, підвів, і вони вдвох підійшли до вишикуваних лав. Там вона знов уклонилась йому – цей раз дуже низько, – і над головами в двох тисяч воїнів лунко прокотився її голос:

– Ви солдати короля Наваррського!

Король поцілував графині де Грамон руку. Потім наказав прапороносцеві вийти вперед і попросив її освятити прапор. Вона зробила це й притулила важкий гаптований шовк до свого білого лиця. А тоді король Наваррський сам обійшов лави. То одного, то другого солдата він, упізнавши, хапав за вилоги; а іншого несподівано обнімав: цей уже служив у нього. Всім хотілося почути, що він каже кожному, та нарешті він звернувся до всіх.

– І я, і ви, – сказав він, – тепер чистенькі та чепурненькі, мов щойно народились на світ, але недовго будемо такі. Наше вояцьке діло – це сама кров і порох. Живий і цілий залишиться той, хто добре мені служитиме й не відстане від мене і на довжину ратища. З тими лежнями, що хочуть нас побити, я завжди вмів упоратись. Стежка до спасіння вузька, але нас веде за руку сам бог.

Ось що сказав король Наваррський двом тисячам своїх нових солдатів, і вони повірили кожному його слову. Відразу вдарили знов барабани, розгорнувся прапор, і король сів на коня. У нього вже не знайшлося часу підставити руку під ногу графині, щоб підсадити її в сідло. Вона сама злетіла в нього й помчала геть, а за нею дами та дворяни її почту.

Анрі навіть не глянув їй услід: він тепер мав свій полк.